8.2. Кредитний ринок

Кредитний ринок як історично, так і за його значущістю та вагою є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він забезпечує найшвидший доступ до ресурсів. Випуск в обіг цінних паперів і мобілізація з їх допомогою ресурсів потребує певного часу, тоді як кредит можна отримати у досить стислі терміни — протягом кількох днів. Така перевага дуже важлива як з погляду фінансового забезпечення потреб окремих суб’єктів, так і з позицій функціонування усієї фінансової системи. По-друге, переваги кредитного ринку випливають із функціонального потенціалу основних суб’єктів цього ринку — комерційних банків, які не тільки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх. Так, централізація фінансових ресурсів у інституційних інвесторів на фондовому ринку є лише проміжним кроком у їх переміщенні до суб’єктів господарювання, де після придбання вони будуть використовуватись як власні. Це дуже важливі структури, які призначені для централізації окремих роздрібнених, часто незначних за розмірами, коштів та для їх раціонального розміщення. Однак їх роль, хоча і важлива, проте істотно обмежена, бо вони — лише фінансові посередники.

Комерційні банки відіграють провідну роль у концентрації і забезпеченні раціонального використання фінансових ресурсів. Якраз у них розміщується переважна частина фінансових ресурсів суспільства. По-перше, це власні кредитні ресурси банків, по-друге, залучені на позиковій основі ресурси і, по-третє, це розміщені у них кошти підприємств і держави. Тому саме комерційні банки відіграють провідну роль у забезпеченні потреб економіки у фінансових ресурсах. При цьому їх роль не обмежується тільки кількісними параметрами, хоча вони і забезпечують концентрацію значних розрізнених коштів (подібні функції виконують також інвестиційні фонди і компанії). Головною перевагою банків є їх унікальні можливості у трансформації звичайних грошових коштів, що перебувають на рахунках підприємств, організацій та установ, бюджету і цільових фондів, у кредитні ресурси, які спря­мовуються на розвиток економіки. Жодна фінансова інституція не має подібних функцій.

Кредитна система в умовах ринкової економіки є провідною ланкою фінансової системи в цілому. Це пояснюється тим, що кредитування є основною формою фінансового забезпечення діяльності суб’єктів господарювання, а також відіграє важливу роль у діяльності держави і фізичних осіб. Кредит як форма фінансових відносин відображає перерозподільні відносини з приводу використання на поворотній і платній основі тимчасово вільних фінансових ресурсів. Він поділяється на комерційний і банківський.

Комерційний кредит відображає відносини купівлі-продажу між суб’єктами господарювання з відстрочкою платежу. Він оформляється борговим зобов’язанням — векселем. Надання комерційного кредиту не передбачає руху грошових потоків, вони виникають тільки при сплаті заборгованості у встановлені строки. Розрізняють два види векселів — прості й переказні. Простий вексель відображає двосторонні відносини між платником, який є боржником, і отримувачем коштів, який виступає в ролі кредитора. Переказний вексель відображає тристоронні відносини — між боржником, кредитором і отримувачем коштів, тобто він складається тоді, коли заборгованість погашається не кредитору, а вказаній ним третій особі. Комерційні векселі (існують також фінансові, якими оформляються позикові угоди, у тому числі казна­чейські) можуть передаватись від однієї особи до іншої з допомогою передавального надпису — індосаменту. Завдяки цьому векселі можуть виконувати роль платіжних засобів.

Банківський кредит являє собою форму взаємовідносин між позичальниками і спеціалізованими кредитними установами, сукупність яких становить кредитну систему. Остання охоплює банківську систему та сукупність небанківських кредитних установ (квазібанки — майже банки). Банки виконують широкий спектр операцій, забезпечуючи рух грошових потоків і функціонування грошового ринку та ринку грошей. Квазі­банки поділяються на дві групи. Першу складають фінансові інституції банківського профілю з обмеженим колом банківських операцій (лізингові й факторингові компанії, кредитні спілки і товариства, ломбарди, товариства взаємного кредитування, розрахункові (клірингові) центри). До другої групи належать фінансові інституції небанківського спрямування, які, маючи певні фінансові ресурси, здійснюють кредитні операції (страхові компанії, інвестиційні компанії і фонди, пенсійні фонди, фінансові компанії).

Основу кредитної системи становлять банки. Банківська система, як правило, є дворівневою. До першого рівня належить центральний банк, до другого — комерційні. На центральний банк покладаються дві основні функції — емісія грошей, що є інструментом фінансових відносин, і регулювання грошового обігу та організація діяльності банківської системи — ліцензування банківської діяльності й банківський нагляд. Крім того, центральний банк здійснює кредитування комерційних банків, будучи банком банків, та обслуговування уряду — організація касового виконання бюджету і обслуговування державних запозичень.

Комерційні банки є головними інституціями банківської системи та ринку грошей. Основними їх функціями є акумуляція тимчасово вільних коштів і здійснення розрахунково-касового обслуговування та кредитування юридичних і фізичних осіб. За сферою діяльності, яка визначає місце банку на грошовому ринку, комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють усі види банківських операцій для будь-яких клієнтів. Спеціалізовані концентрують свою діяльність на певних напрямах. Виділяються такі напрями спеціалізації: функціональна (ощадні, іпотечні, інвестиційні, інноваційні, клірингові та інші банки), галузева (агропромислові, соціального розвитку, будівельні, енергетичні й інші банки), за клієн­турою (кооперативні, комунальні, страхові, споживчого кредиту тощо). За територіальною ознакою розрізняють регіональні, міжрегіональні та міжнародні банки.

Комерційні банки — це насамперед фінансові посередники.
У розрахунках між суб’єктами господарювання, фізичними особами та державою вони забезпечують надійність і своєчасність руху грошових потоків. Від налагодження розрахунків залежить стабільність економіки та ритмічність діяльності підприємств. У торгівлі фінансовими ресурсами банки забезпечують, з одного боку, концентрацію всіх тимчасово вільних коштів, а з іншого — їх раціональне та ефективне розміщення. Крім того, банки можуть виконувати посередницькі функції в операціях з цінними паперами та довірчі операції.

Організація діяльності комерційних банків, основою якої є їх ресурси, зображена на схемі 41. При цьому ресурси комерційного банку розглядаються з двох сторін. По-перше, і це головне, з погляду функціонування фінансової системи — як централізована у формі позичкового фонду (капіталу) частина фінансових ресурсів суспільства. Це не стільки ресурси самого банку, скільки тимчасові вільні ресурси й кошти юридичних і фізичних осіб та держави. З цього погляду значення ресурсів виходить за межі як конкретного банку, так і банківсь­кої системи, що й обумовлює контроль з боку суспільства за їх формуванням і використанням. По-друге, ресурси банку роз-
глядаються з погляду його фінансової діяльності як підприємницької структури. Обсяг власних і залучених ресурсів визначає можливості банку в отриманні доходів від їх розміщення: чим більше ресурсів — тим ширші можливості. Ефективність використання цих ресурсів однаково важлива і для банку, і для суспільства загалом.

Джерелами формування ресурсів є власний капітал банку, цільові надходження, залучені та запозичені кошти. Цільові надходження — це кошти, які банк використовує за дорученням, наприклад на фінансування бюджетних капітальних вкладень чи обслуговування кредитних ліній інших банків. Залучені кошти являють собою залишки на поточних рахунках клієнтів, депозитні вклади і сертифікати, випущені облігації і векселі, а запозичені — ресурси, що куплені у центральному банку та на міжбанківсь­кому ринку. Власні ресурси є стабілізуючою основою діяльності банків і створюються з огляду на необхідність забезпечення їх надійності. Наприклад, в Україні встановлено мінімальний розмір статутного капіталу на рівні 1 млн євро. Потужність банківської системи, її роль і місце у фінансовій системі та економіці країни визначаються обсягом ресурсів, які концентруються в комерційних банках.

Розміщення ресурсів комерційного банку характеризується залишками коштів, вкладеннями та резервами. Залишки коштів і резерви призначені для забезпечення надійності функціонування банківської системи. Вкладення ресурсів здійснюється банком з метою отримання доходу. Саме вони відображають діяльність банку на фінансовому ринку.

Залишки коштів відображаються на кореспондентських рахунках у центральному та інших комерційних, насамперед закордонних, банках і в касі. Відкриття кореспондентських рахунків необхідне для здійснення розрахунків (у тому числі міжнародних) клієнтів банку. Установлення ліміту залишку цих коштів забезпечує надійність функціонування платіжної системи. Залишок готівки в касі необхідний для здійснення касового обслуговування клієнтів.

Основним напрямом вкладення ресурсів банку є кредитування. Це одна з основних форм торгівлі фінансовими ресурсами, яка виникла в сиву давнину і не втратила свого значення на фінансовому ринку досі, хоча значного розвитку і поширення набули й інші форми торгівлі. Кредитування ґрунтується на принципах поворотності, терміновості, платності та забезпеченості позичок.

Принцип поворотності означає, що фінансові ресурси надаються позичальникові тільки у тимчасове користування. Повернення кредитів забезпечує наявність у країні стабільного позичкового фонду, яким можуть по черзі користуватись усі суб’єкти фінансових відносин — юридичні й фізичні особи та держава. Неповернення кредитів веде до зменшення позичкового фонду, а відтак і ресурсного потенціалу фінансової системи. Першочергове завдання як банківської системи, так і всіх суб’єктів полягає у забезпеченні збереження і примноження кредитних ресурсів.

Принцип терміновості передбачає визначення термінів повернення кредитів. Установлення цього принципу визначається двома чинниками. По-перше, позичковий фонд має загальнонаціональне, а в окремих випадках, всесвітнє значення. Його колективне призначення забезпечує доступ до фінансових ресурсів усім суб’єктам, які мають відповідні потреби і передумови. По-друге, банки, надаючи кредити, обмежені термінами, на які вони отримали залучені ресурси і які вони також повинні повернути у встановлені терміни. Якщо принцип поворотності забезпечує збереження позичкового фонду, то принцип терміновості дає змогу управляти грошовими потоками з метою забезпечення платоспроможності банків та їхніх клієнтів.

Принцип платності означає встановлення плати у вигляді процентів за користування кредитами. Позичковий процент має, як і будь-яка ціна, задовольняти і банк, забезпечуючи його надійними і достатніми доходами, і позичальника, який повинен мати достатньо доходів для виплати процентів. Процентна політика, яка координується центральним банком через встановлення облікової ставки, регулює активність кредитного ринку.

Принцип забезпеченості позичок передбачає встановлення форм відшкодування збитків банків (і, по суті, всієї фінансової системи) у разі неповернення кредитів. Основними формами забезпеченості кредитів є застава, страхування, гарантії і поручительства. Установлення принципу забезпеченості визначається наявністю істотних ризиків у сфері кредитування. Він підвищує гарантії банків і відповідальність позичальників.

Принципи кредитування відіграють важливу роль у банківській системі. З одного боку, вони забезпечують ефективне і раціональне використання позичальниками отриманих кредитів, адже ці кредити необхідно вчасно повернути й отримати від їх використання достатньо прибутку для сплати процентів. При невиконанні своїх зобов’язань позичальники можуть позбутись свого майна, яке було прийняте банком у заставу. З іншого боку, банки при видачі кредитів детально аналізують фінансовий стан позичальника і його можливості щодо ефективного використання коштів. Банківське кредитування має селективний характер, у результаті чого фінансові ресурси отримують ті суб’єкти, які можуть забезпечити їх збереження, раціональне використання і примноження. Саме це визначає роль банків у фінансовій та економічній системі. Банки — не просто сховище грошей, а центр їх концентрації і кругообігу.

Важливим напрямом розміщення ресурсів комерційного банку є вкладення в цінні папери — акції та облігації державних позик і казначейські векселі. Придбання акцій характеризує участь банків не тільки у фінансовому забезпеченні діяльності підприємств, а й у прямому управлінні їх діяльністю. Злиття промислового і фінансового капіталу веде до утворення фінансово-промислових груп. Придбання облігацій і казначейських векселів за своєю сутністю є кредитними операціями, які тільки організаційно відрізняються від звичайного кредитування.

Одним з напрямів вкладання ресурсів комерційного банку є валютний ділинг і факторинг. Валютний ділинг — це операції купівлі-продажу валют, метою яких є отримання прибутку від різниці у валютних курсах на різних валютних ринках. Ці операції можуть бути досить прибутковими. Однак для їх проведення необхідна значна сума ресурсів, яка б давала змогу на незначних курсових різницях отримувати достатні доходи. Факторингові операції являють собою перевідступлення за певну плату підприємством банку своєї дебіторської заборгованості.

Певна частина ресурсів комерційного банку спрямовується на формування резервних фондів. Це звужує кредитний потенціал банку, але водночас забезпечує високі гарантії відшкодування втрат при невиконанні зобов’язань клієнтами банку і виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. Неплатоспроможність підприємства відбивається тільки на його партнерах, неплато-
спроможність банку зачіпає всіх його клієнтів, а неплатоспроможність банківської системи паралізує всю економічну систему. Тому так важливо встановити оптимальний рівень банківських резервів, який надавав би достатні гарантії і не підривав ресурсного потенціалу банку. Концентрація фінансових ресурсів у банках здійснюється з метою забезпечення їх постійного кругообігу, а не вилучення з обороту.

Кредитний ринок як історично, так і за його значущістю та вагою є основною складовою фінансового ринку. По-перше, він забезпечує найшвидший доступ до ресурсів. Випуск в обіг цінних паперів і мобілізація з їх допомогою ресурсів потребує певного часу, тоді як кредит можна отримати у досить стислі терміни — протягом кількох днів. Така перевага дуже важлива як з погляду фінансового забезпечення потреб окремих суб’єктів, так і з позицій функціонування усієї фінансової системи. По-друге, переваги кредитного ринку випливають із функціонального потенціалу основних суб’єктів цього ринку — комерційних банків, які не тільки опосередковують рух фінансових ресурсів, а й певною мірою продукують їх. Так, централізація фінансових ресурсів у інституційних інвесторів на фондовому ринку є лише проміжним кроком у їх переміщенні до суб’єктів господарювання, де після придбання вони будуть використовуватись як власні. Це дуже важливі структури, які призначені для централізації окремих роздрібнених, часто незначних за розмірами, коштів та для їх раціонального розміщення. Однак їх роль, хоча і важлива, проте істотно обмежена, бо вони — лише фінансові посередники.

Комерційні банки відіграють провідну роль у концентрації і забезпеченні раціонального використання фінансових ресурсів. Якраз у них розміщується переважна частина фінансових ресурсів суспільства. По-перше, це власні кредитні ресурси банків, по-друге, залучені на позиковій основі ресурси і, по-третє, це розміщені у них кошти підприємств і держави. Тому саме комерційні банки відіграють провідну роль у забезпеченні потреб економіки у фінансових ресурсах. При цьому їх роль не обмежується тільки кількісними параметрами, хоча вони і забезпечують концентрацію значних розрізнених коштів (подібні функції виконують також інвестиційні фонди і компанії). Головною перевагою банків є їх унікальні можливості у трансформації звичайних грошових коштів, що перебувають на рахунках підприємств, організацій та установ, бюджету і цільових фондів, у кредитні ресурси, які спря­мовуються на розвиток економіки. Жодна фінансова інституція не має подібних функцій.

Кредитна система в умовах ринкової економіки є провідною ланкою фінансової системи в цілому. Це пояснюється тим, що кредитування є основною формою фінансового забезпечення діяльності суб’єктів господарювання, а також відіграє важливу роль у діяльності держави і фізичних осіб. Кредит як форма фінансових відносин відображає перерозподільні відносини з приводу використання на поворотній і платній основі тимчасово вільних фінансових ресурсів. Він поділяється на комерційний і банківський.

Комерційний кредит відображає відносини купівлі-продажу між суб’єктами господарювання з відстрочкою платежу. Він оформляється борговим зобов’язанням — векселем. Надання комерційного кредиту не передбачає руху грошових потоків, вони виникають тільки при сплаті заборгованості у встановлені строки. Розрізняють два види векселів — прості й переказні. Простий вексель відображає двосторонні відносини між платником, який є боржником, і отримувачем коштів, який виступає в ролі кредитора. Переказний вексель відображає тристоронні відносини — між боржником, кредитором і отримувачем коштів, тобто він складається тоді, коли заборгованість погашається не кредитору, а вказаній ним третій особі. Комерційні векселі (існують також фінансові, якими оформляються позикові угоди, у тому числі казна­чейські) можуть передаватись від однієї особи до іншої з допомогою передавального надпису — індосаменту. Завдяки цьому векселі можуть виконувати роль платіжних засобів.

Банківський кредит являє собою форму взаємовідносин між позичальниками і спеціалізованими кредитними установами, сукупність яких становить кредитну систему. Остання охоплює банківську систему та сукупність небанківських кредитних установ (квазібанки — майже банки). Банки виконують широкий спектр операцій, забезпечуючи рух грошових потоків і функціонування грошового ринку та ринку грошей. Квазі­банки поділяються на дві групи. Першу складають фінансові інституції банківського профілю з обмеженим колом банківських операцій (лізингові й факторингові компанії, кредитні спілки і товариства, ломбарди, товариства взаємного кредитування, розрахункові (клірингові) центри). До другої групи належать фінансові інституції небанківського спрямування, які, маючи певні фінансові ресурси, здійснюють кредитні операції (страхові компанії, інвестиційні компанії і фонди, пенсійні фонди, фінансові компанії).

Основу кредитної системи становлять банки. Банківська система, як правило, є дворівневою. До першого рівня належить центральний банк, до другого — комерційні. На центральний банк покладаються дві основні функції — емісія грошей, що є інструментом фінансових відносин, і регулювання грошового обігу та організація діяльності банківської системи — ліцензування банківської діяльності й банківський нагляд. Крім того, центральний банк здійснює кредитування комерційних банків, будучи банком банків, та обслуговування уряду — організація касового виконання бюджету і обслуговування державних запозичень.

Комерційні банки є головними інституціями банківської системи та ринку грошей. Основними їх функціями є акумуляція тимчасово вільних коштів і здійснення розрахунково-касового обслуговування та кредитування юридичних і фізичних осіб. За сферою діяльності, яка визначає місце банку на грошовому ринку, комерційні банки поділяються на універсальні й спеціалізовані. Універсальні банки здійснюють усі види банківських операцій для будь-яких клієнтів. Спеціалізовані концентрують свою діяльність на певних напрямах. Виділяються такі напрями спеціалізації: функціональна (ощадні, іпотечні, інвестиційні, інноваційні, клірингові та інші банки), галузева (агропромислові, соціального розвитку, будівельні, енергетичні й інші банки), за клієн­турою (кооперативні, комунальні, страхові, споживчого кредиту тощо). За територіальною ознакою розрізняють регіональні, міжрегіональні та міжнародні банки.

Комерційні банки — це насамперед фінансові посередники.
У розрахунках між суб’єктами господарювання, фізичними особами та державою вони забезпечують надійність і своєчасність руху грошових потоків. Від налагодження розрахунків залежить стабільність економіки та ритмічність діяльності підприємств. У торгівлі фінансовими ресурсами банки забезпечують, з одного боку, концентрацію всіх тимчасово вільних коштів, а з іншого — їх раціональне та ефективне розміщення. Крім того, банки можуть виконувати посередницькі функції в операціях з цінними паперами та довірчі операції.

Організація діяльності комерційних банків, основою якої є їх ресурси, зображена на схемі 41. При цьому ресурси комерційного банку розглядаються з двох сторін. По-перше, і це головне, з погляду функціонування фінансової системи — як централізована у формі позичкового фонду (капіталу) частина фінансових ресурсів суспільства. Це не стільки ресурси самого банку, скільки тимчасові вільні ресурси й кошти юридичних і фізичних осіб та держави. З цього погляду значення ресурсів виходить за межі як конкретного банку, так і банківсь­кої системи, що й обумовлює контроль з боку суспільства за їх формуванням і використанням. По-друге, ресурси банку роз-
глядаються з погляду його фінансової діяльності як підприємницької структури. Обсяг власних і залучених ресурсів визначає можливості банку в отриманні доходів від їх розміщення: чим більше ресурсів — тим ширші можливості. Ефективність використання цих ресурсів однаково важлива і для банку, і для суспільства загалом.

Джерелами формування ресурсів є власний капітал банку, цільові надходження, залучені та запозичені кошти. Цільові надходження — це кошти, які банк використовує за дорученням, наприклад на фінансування бюджетних капітальних вкладень чи обслуговування кредитних ліній інших банків. Залучені кошти являють собою залишки на поточних рахунках клієнтів, депозитні вклади і сертифікати, випущені облігації і векселі, а запозичені — ресурси, що куплені у центральному банку та на міжбанківсь­кому ринку. Власні ресурси є стабілізуючою основою діяльності банків і створюються з огляду на необхідність забезпечення їх надійності. Наприклад, в Україні встановлено мінімальний розмір статутного капіталу на рівні 1 млн євро. Потужність банківської системи, її роль і місце у фінансовій системі та економіці країни визначаються обсягом ресурсів, які концентруються в комерційних банках.

Розміщення ресурсів комерційного банку характеризується залишками коштів, вкладеннями та резервами. Залишки коштів і резерви призначені для забезпечення надійності функціонування банківської системи. Вкладення ресурсів здійснюється банком з метою отримання доходу. Саме вони відображають діяльність банку на фінансовому ринку.

Залишки коштів відображаються на кореспондентських рахунках у центральному та інших комерційних, насамперед закордонних, банках і в касі. Відкриття кореспондентських рахунків необхідне для здійснення розрахунків (у тому числі міжнародних) клієнтів банку. Установлення ліміту залишку цих коштів забезпечує надійність функціонування платіжної системи. Залишок готівки в касі необхідний для здійснення касового обслуговування клієнтів.

Основним напрямом вкладення ресурсів банку є кредитування. Це одна з основних форм торгівлі фінансовими ресурсами, яка виникла в сиву давнину і не втратила свого значення на фінансовому ринку досі, хоча значного розвитку і поширення набули й інші форми торгівлі. Кредитування ґрунтується на принципах поворотності, терміновості, платності та забезпеченості позичок.

Принцип поворотності означає, що фінансові ресурси надаються позичальникові тільки у тимчасове користування. Повернення кредитів забезпечує наявність у країні стабільного позичкового фонду, яким можуть по черзі користуватись усі суб’єкти фінансових відносин — юридичні й фізичні особи та держава. Неповернення кредитів веде до зменшення позичкового фонду, а відтак і ресурсного потенціалу фінансової системи. Першочергове завдання як банківської системи, так і всіх суб’єктів полягає у забезпеченні збереження і примноження кредитних ресурсів.

Принцип терміновості передбачає визначення термінів повернення кредитів. Установлення цього принципу визначається двома чинниками. По-перше, позичковий фонд має загальнонаціональне, а в окремих випадках, всесвітнє значення. Його колективне призначення забезпечує доступ до фінансових ресурсів усім суб’єктам, які мають відповідні потреби і передумови. По-друге, банки, надаючи кредити, обмежені термінами, на які вони отримали залучені ресурси і які вони також повинні повернути у встановлені терміни. Якщо принцип поворотності забезпечує збереження позичкового фонду, то принцип терміновості дає змогу управляти грошовими потоками з метою забезпечення платоспроможності банків та їхніх клієнтів.

Принцип платності означає встановлення плати у вигляді процентів за користування кредитами. Позичковий процент має, як і будь-яка ціна, задовольняти і банк, забезпечуючи його надійними і достатніми доходами, і позичальника, який повинен мати достатньо доходів для виплати процентів. Процентна політика, яка координується центральним банком через встановлення облікової ставки, регулює активність кредитного ринку.

Принцип забезпеченості позичок передбачає встановлення форм відшкодування збитків банків (і, по суті, всієї фінансової системи) у разі неповернення кредитів. Основними формами забезпеченості кредитів є застава, страхування, гарантії і поручительства. Установлення принципу забезпеченості визначається наявністю істотних ризиків у сфері кредитування. Він підвищує гарантії банків і відповідальність позичальників.

Принципи кредитування відіграють важливу роль у банківській системі. З одного боку, вони забезпечують ефективне і раціональне використання позичальниками отриманих кредитів, адже ці кредити необхідно вчасно повернути й отримати від їх використання достатньо прибутку для сплати процентів. При невиконанні своїх зобов’язань позичальники можуть позбутись свого майна, яке було прийняте банком у заставу. З іншого боку, банки при видачі кредитів детально аналізують фінансовий стан позичальника і його можливості щодо ефективного використання коштів. Банківське кредитування має селективний характер, у результаті чого фінансові ресурси отримують ті суб’єкти, які можуть забезпечити їх збереження, раціональне використання і примноження. Саме це визначає роль банків у фінансовій та економічній системі. Банки — не просто сховище грошей, а центр їх концентрації і кругообігу.

Важливим напрямом розміщення ресурсів комерційного банку є вкладення в цінні папери — акції та облігації державних позик і казначейські векселі. Придбання акцій характеризує участь банків не тільки у фінансовому забезпеченні діяльності підприємств, а й у прямому управлінні їх діяльністю. Злиття промислового і фінансового капіталу веде до утворення фінансово-промислових груп. Придбання облігацій і казначейських векселів за своєю сутністю є кредитними операціями, які тільки організаційно відрізняються від звичайного кредитування.

Одним з напрямів вкладання ресурсів комерційного банку є валютний ділинг і факторинг. Валютний ділинг — це операції купівлі-продажу валют, метою яких є отримання прибутку від різниці у валютних курсах на різних валютних ринках. Ці операції можуть бути досить прибутковими. Однак для їх проведення необхідна значна сума ресурсів, яка б давала змогу на незначних курсових різницях отримувати достатні доходи. Факторингові операції являють собою перевідступлення за певну плату підприємством банку своєї дебіторської заборгованості.

Певна частина ресурсів комерційного банку спрямовується на формування резервних фондів. Це звужує кредитний потенціал банку, але водночас забезпечує високі гарантії відшкодування втрат при невиконанні зобов’язань клієнтами банку і виконання банком своїх зобов’язань перед клієнтами. Неплатоспроможність підприємства відбивається тільки на його партнерах, неплато-
спроможність банку зачіпає всіх його клієнтів, а неплатоспроможність банківської системи паралізує всю економічну систему. Тому так важливо встановити оптимальний рівень банківських резервів, який надавав би достатні гарантії і не підривав ресурсного потенціалу банку. Концентрація фінансових ресурсів у банках здійснюється з метою забезпечення їх постійного кругообігу, а не вилучення з обороту.