6.2. МІЖНАРОДНИЙ КОМЕРЦІЙНИЙ АРБІТРАЖ

В одному із звернень Президента України до Верховної Ради можливості інтеграції України у світове співтовариство і суттєва ди­наміка розвитку її зовнішньоекономічних зв'язків ставляться знач­ною мірою в залежність від того, наскільки правові та інституційні засади зовнішньоекономічної діяльності в Україні відповідатимуть загальновизнаним принципам, сформульованим ООН та її спеціалі­зованими організаціями.

Закон України "Про міжнародний комерційний арбітраж" розроб­лено саме на підставі моделі Типового закону, прийнятого Комісією ООН з права міжнародної торгівлі та схваленого Генеральною Асамблеєю ООН для можливого використання державами світу.

Динамічно зростаюче значення арбітражних методів регулювання міжнародних комерційних спорів, з одного боку, та наявність значних розбіжностей у законодавстві різних країн, які регулюють діяльність міжнародних комерційних арбітражів, — з іншого зумовлює не­обхідність узгодження цієї діяльності та забезпечення однакового зас­тосування міжнародно-правових норм на світовому рівні. Відповідно зростає роль найважливіших засобів такого погодження — міжнарод­ного права, міжнародних договорів, угод та інших інструментів міжна­родно-правового регулювання комерційного арбітражу.

Міжнародні конвенції, що регулюють комерційний арбітраж, різняться за обсягом їх територіальної дії (всесвітні та регіональні) та сферою застосування (загальні та спеціальні).

До всесвітніх належать Конвенція ООН з визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень (Нью-Йоркська конвенція 1958 р.) та Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між держа­вами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.).

Регіональними є:

Європейська конвенція про зовнішньоторговий арбітраж 1961 р., в

якій бере участь більшість європейських держав;

Конвенція про вирішення арбітражним шляхом цивільно-право­

вих спорів, які випливають із відносин економічного та науково-

технічного співробітництва (Московська конвенція 1972 р.), що

поширювалася на колишні країни — члени РЕВ;

507

• Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 p.), яку ратифікували 16 дер­жав Північної та Південної Америки.

Міжнародні конвенції загального характеру покликані регулювати питання стосовно будь-яких арбітражних угод, арбітражних процесів та арбітражних рішень, які належать до категорії комерційних. Так, зга­дані Нью-Йоркська, Європейська, Панамська конвенції є саме такими. Прикладом спеціальної міжнародної конвенції може бути Вашинг­тонська конвенція 1965 р. про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами, яка регулює тільки спеціалізова­ний арбітраж, покликаний вирішувати лише інвестиційні спори.

МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ НОРМАТИВНОГО ХАРАКТЕРУ

Конвенція ООН про визнання та приведення до виконання іно4 земних арбітражних рішень 1958 р. (Нью4Йоркська конвенція).

Женевський протокол 1923 р. та Женевська конвенція 1927 р. закла­ли підвалини сучасного міжнародного регулювання комерційного арбітражу. їх основні положення продовжено та розвинуто з ураху­ванням накопиченого досвіду в нових умовах у Конвенції про виз­нання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень — Нью-Йоркська конвенція 1958 р. (далі — Конвенція) — найбільш всеосяжній міжнародній угоді про міжнародний комерційний арбітраж.

У розробленні Конвенції суттєву роль відіграла Міжнародна тор­гова палата, виступивши її ініціатором та технічним організатором (разом з Економічною та Соціальною радами ООН). Ініціативи Між­народної торгової палати в цьому плані є одним із найважливіших її досягнень, що підтвердило велике значення таких міжнародних орга­нізацій в розвитку та вдосконаленні арбітражної практики.

Конвенцію було укладено 10 червня 1958 р. Україна підписала її 29 грудня 1958 р. і ратифікувала 22 серпня 1960 р. В Указі Верховної Ради Української РСР з цього приводу зазначалося: "Затверджену Радою Міністрів Української РСР та подану на ратифікацію Кон­венцію про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень,

508

підписану представниками Української РСР у Нью-Йорку 29 груд­ня 1958 року, ратифікувати." При цьому Президія Верховної Ради Української РСР зробила таку заяву: "Українська Радянська Соціа­лістична Республіка прийматиме положення цієї Конвенції стосовно арбітражних рішень, винесених на території держав, які не є учасни­ками Конвенції, тільки на умовах взаємності"

Укладення Конвенції було значним кроком вперед порівняно з женевськими документами 1923 і 1927 років. Вона передбачала простіший та ефективніший порядок визнання та виконання арбітражних рішень, винесених на території країн — учасниць Кон­венції.

Розширилася і сфера дії Конвенції порівняно з Женевським про­токолом 1923 p.: вона стосується визнання та приведення у виконан­ня арбітражних рішень," винесених на території держави, іншої, ніж та, де запитуються визнання та приведення у виконання таких рішень", а також арбітражних рішень, "які не вважаються внутріш­німи в тій державі, де запитуються їх визнання та приведення у вико­нання" (ст. 1). Таким чином, на відміну від Женевського протоколу 1923 р., у Конвенції не зазначено, що сторони арбітражної угоди по­винні підпорядковуватися юрисдикції різних держав.

Відповідно до Конвенції держави, що домовляються, визнають письмові угоди про передання до арбітражу як існуючих спорів, так і тих, які можуть виникнути у майбутньому. Суд держави — учасниці Конвенції зобов'язаний у разі одержання позову зі спору, стосовно якого сторони уклали арбітражну угоду, направити їх в арбітраж, "якщо не виявить, що згадана угода є недійсною, втратила чинність або не може бути виконана". При цьому Конвенція дає визначення письмової угоди про арбітраж, під якою розуміють арбітражне засте­реження в договорі чи арбітражну угоду, підписану сторонами, або яка міситься в обміні листами чи телеграмами.

Статті 3-6 Конвенції присвячені безпосередньо визнанню та при­веденню у виконання іноземних арбітражних рішень. У них передба­чено, що ці рішення виконуються на основі процесуальних норм тієї держави, де запитуються визнання та приведення їх у виконання. Отже, цей порядок є неоднаковим у різних країнах. Проте єдиними для всіх учасників Конвенції є підстави, на яких у визнанні та при­веденні у виконання рішення може бути відмовлено. Пункт 1 ст. 5 передбачає п'ять основних підстав, що на них може посилатися сто-

509

рона, проти якої спрямоване рішення. Вони стосуються переважно процесуальних порушень. Дві додаткові підстави (п. 2 ст. 5) надають право відмовляти у визнанні та приведенні рішення у виконання з ініціативи самого суду.

Конвенція допускає приєднання до неї з одним чи обома застере­женнями, які містяться в п. 3 ст. 1. Перше застереження передбачає визнання та приведення у виконання тільки тих арбітражних рішень, які винесено на території іншої держави — учасниці Кон­венції. Як зазначено вище, Україна ратифікувала Конвенцію із зая­вою про те, що застосовуватиме її щодо арбітражних рішень, винесе­них на території держав, які не є учасниками Конвенції, тільки на умовах взаємності. Фактично це означає приєднання до Конвенції із першим застереженням.

Друге застереження (так зване комерційне) поширюється на зас­тосування Конвенції тільки до тих правовідносин, які вважаються комерційними (в офіційному російському тексті Конвенції — торго­вими) за законодавством тієї країни, яка робить таке застереження.

Єдиного загальноприйнятого визначення терміна "комерційний" не існує. Типовий закон ЮНСІТРАЛ дає в коментарі до п. 1 ст. 1 таке його тлумачення: "Термін "комерційний" слід тлумачити широко, з тим, щоб він охопив питання, які випливають з усіх відносин ко­мерційного характеру, як договірних, так і позадоговірних"1 .

Відносини комерційного характеру передбачають, але не обмежу­ються ними, такі угоди:

будь-які торговельні угоди про поставку товарів чи послуг або

про обмін товарами чи послугами;

угоди про дистрибуції, торговельне представництво або агентські

відносини, факторинг, лізинг, будівництво об'єктів, надання кон­

сультаційних послуг,  інжиніринг, ліцензування,  інвестування,

фінансування, банківські послуги, страхування;

угоди з експлуатації або концесії, спільні підприємства та інші

форми промислового або підприємницького співробітництва;

перевезення товарів або пасажирів у повітрі, морем, залізницею

або автомобільними шляхами.

Нью-Йоркська конвенція замінила собою дію Женевського про­токолу 1923 р. та Женевської Конвенції 1927 р. у відносинах між дер-

1 Типовий закон ЮНСІТРАЛ (Нью-Йорк, 1142 квітня 1998 p.). 510

жавами — учасницями обох конвенцій і Протоколу (п. 2 ст. 7). До Нью-Йоркської конвенції на цей час приєдналися фактично всі дер­жави, які відіграють хоч більш-менш помітну роль у світовій торгівлі.

На підставі аналізу Конвенції можна дійти таких висновків:

у системі нормативних матеріалів стосовно арбітражного

процесу Конвенція є найповнішою всеосяжною угодою щодо між­

народного комерційного арбітражу;

ініціатива та активна участь Міжнародної торгової палати в її

розробленні та ухваленні свідчать про надзвичайно важливу роль

недержавних міжнародних організацій у становленні та розвитку

міжнародних і національних арбітражних закладів;

Конвенція не тільки регулює питання прийняття, визнання та

виконання арбітражних рішень, як зазначено в її назві, а й розв'язує

низку інших питань арбітражного процесу, наприклад дійсності

арбітражних угод;

важливим є значення Конвенції як міжнародно-правового до­

кумента, який сприяв подальшому зростанню ролі та авторитету

міжнародного комерційного арбітражу. Широке застосування Нью-

Йоркської конвенції сприяло швидкому розвитку міжнародного

арбітражу в наш час.

Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж 1961 р. Ця Конвенція належить до міжнародно-правових інстру­ментів, які істотно сприяють підвищенню ефективності правового ре­гулювання комерційного арбітражу. Конвенцію було розроблено під егідою та за організаційної участі Європейської економічної комісії ООН та підписано в Женеві 21 квітня 1961 р. (текст її див. у [126]).

З преамбули Конвенції випливає, що її метою є сприяння розвит­ку європейської торгівлі шляхом усунення, по можливості, деяких труднощів у функціонуванні зовнішньоторгового арбітражу, стосун­ках між фізичними та юридичними особами різних європейських країн. У даному разі важливими є два моменти:

Конвенція називається "Європейською" та належить, на думку

дослідників, до категорії регіональних договорів, але учасниками її є

держави неєвропейського регіону (Куба і Буркуна-Фасо);

у Конвенції йдеться про "фізичних та юридичних осіб", але не

згадуються держави. Таким чином, вона не передбачає можливості

безпосереднього звернення фізичних або юридичних осіб з позовом

511

до держави як такої, тобто як до суб'єкта міжнародного публічного права. Це положення не слід плутати з формулюванням ст. 2, в якій передбачено можливість звернення юридичних осіб публічного права до арбітражу.

Багато положень Конвенції були сприйняті в національних арбітражних законах та регламентах. (Нижче розглядатиметься діяльність Міжнародного комерційного арбітражного суду при Тор­гово-промисловій палаті України та Міжнародного комерційного арбітражного суду Міжнародної торгової палати щодо принципів та правил міжнародних конвенцій.)

Конвенція має деякі недоліки та недоробки, наприклад наявність надмірних технічних подробиць, але вони суттєво не впливають на оцінку її в цілому. Тим більше, що вони були зазначені практично відразу ж, і 17 грудня 1962 р. у Парижі підписано угоду щодо засто­сування Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж. Вона замінила найбільш критиковану частину Конвенції (пункти 2–7 ст. 4, передбачаючи складну процедуру призначення арбітра (арбітрів), якого (яких) не вистачає, та вирішення низки інших процесуальних питань) вказівкою на передання будь-яких труд­нощів, що виникають у зв'язку зі створенням або функціонуванням арбітражу, на вирішення компетентного органу на прохання сторони, яка порушує провадження"1.

Як зазначалося, Конвенція передбачає для юридичних осіб публічного характеру можливість укладати арбітражні угоди (хоч країни, які домовляються, вправі заявляти про обмеження такої можливості). Проте у відносинах між державами — учасницями Конвенції вона усуває можливість відмови сторони від участі в арбітражному розгляді з мотивів заборони державним підприєм­ствам та організаціям укладати арбітражні угоди.

Європейська конвенція вирішує також низку інших питань: по­рядок подання заяви про відсутність у складі арбітражу компетенції для розгляду спорів; взаємодії арбітражу та суду; вибору права, що застосовується; вимоги до арбітражного рішення, а також наслідки відміни його судом в місці винесення рішення. В останньому випадку Європейська конвенція обмежує застосування п/п b п. 1 ст. 5 Нью-

Угода про застосування Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж. Публ. МТП. — Париж. — С. 8.

512

Йоркської конвенції тільки підставами, передбаченими в п. 1 ст. 9, які зводяться до процесуальних порушень і перевищення арбітрами своїх повноважень. Питанння визнання та приведення у виконання іноземних арбітражних рішень Європейською конвен-цією не розг­лядаються.

Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами (Вашингтонська конвенція 1965 p.). Залу­чення у світові економічні відносини колишніх колоніальних країн зумовило виникнення багатьох проблем, у тому числі пов'язаних з вирішенням спорів у тих випадках, коли інвестори із індустріально розвинутих держав вкладали свої капітали в економіку країн, що роз­виваються, Азії, Африки та Латинської Америки. Останні, всупереч бажанням іноземних інвесторів, наполягали на розгляді всіх спорів у своїх національних судах, часто відмовляючись від внесення в дого­вори умов про арбітраж у межах постійних арбітражних закладів, наприклад Міжнародної торгової палати. Згодом при виникненні спору уряди цих країн не визнавали юрисдикцію арбітражу, посила­ючись на державний імунітет або на неприпустимість з позиції національного права участі держави або її органу в арбітражному розгляді.

Інтереси захисту іноземних інвестицій висунули на порядок ден­ний питання про необхідність підготовки та підписання відповідного багатостороннього документа. Це завдання взяв на себе Міжнарод­ний банк реконструкції та розвитку (нині Світовий банк). Конвенція про вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними юридичними особами (Вашингтонська конвенція 1965 р.) була відкрита для підписання 18 березня 1965 р. і набула чинності 14 жовтня 1966 р.

Конвенція передбачала заснування у Вашингтоні Міжнародного центру з вирішення інвестиційних спорів (International Center for Settlement of Investment Disputes — ICSID), визначила його структу­ру, юрисдикцію, а також правила процедур, що застосовуються, та арбітражу, який здійснюється в його межах.

Ця Конвенція застосовується тільки для вирішення спорів, пов'яза­них з інвестиційною діяльністю, за наявності відповідної арбітражної угоди і лише в тому разі, якщо однією із сторін є держава, державне ут­ворення або державний орган, а другою — інвестор (фізична або юри­дична особа) з іншої держави. Хоч визначення поняття "інвестиції" у

513

Вашингтонській конвенції не дається, на практиці воно охоплює як прямі капіталовкладення, так і надання послуг та технологій.

Конвенція виключає звернення для вирішення спорів в націо­нальні суди сторін та посилання на державний імунітет. Рішення, винесене в межах ICSID, є остаточним та зобов'язуючим і повинно бути визнане та приведене до виконання компетентним органом дер-жави-учасниці без будь-яких додаткових перевірок так, якби воно було остаточним рішенням суду цієї країни (п. 1 ст. 54).

Регулюється питання створення та діяльності складу арбітражу в межах ICSID, встановлено межі його компетенції, порядок винесення рішень, а також його інтерпретації, перегляду та анулювання. ICSID — самодостатня система, що виключає будь-які звернення в суди або інші органи, крім вимог про виконання рішень. Саме тому Вашингтонська конвенція передбачила унікальну в практиці міжнародного ко­мерційного арбітражу систему внутрішнього контролю: сторона, яка програла справу, має право звернутися до Генерального секретаря ICSID з клопотанням про анулювання рішення. Вимога ця може базу­ватися тільки на суворо визначених підставах (насамперед процесуаль­них порушеннях), і для її розгляду створюється спеціальний комітет, який вправі скасувати рішення повністю або частково (ст. 52).

Україна ратифікувала Конвенцію 16 березня 2000 р. 1За кількістю учасників (до 140) Вашингтонська конвенція перевершує навіть Нью-Йоркську конвенцію. Спеціалісти пов'язують такий успіх передусім зі Світовим банком та його впливом на уряди багатьох країн.

Міжамериканська конвенція про міжнародний комерційний арбітраж (Панамська конвенція 1975 р.). Латиноамериканські країни найбільш обережно ставляться до міжнародного комер­ційного арбітражу. Протягом тривалого часу більшість із них відмовлялася брати участь у багатосторонніх міжнародних уго­дах, таких, як Женевські угоди 1923 та 1927 pp. і Нью-Йоркська конвенція 1958 р. Проте інтереси економічного розвитку та роз­ширення економічних зв'язків вимагають від держав цього регі­ону зміни політики стосовно арбітражу. 30 січня 1975 р. у Панамі було підписано Міжамериканську конвенцію про міжнародний

Закон України "Про ратифікацію Конвенції про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними громадянами" ( ВВР України. — 2000. — № 21. — Ст. 161).

514

комерційний арбітраж, яку на сьогодні підписали 19 та ратифіку­вали 16 держав.

Панамська конвенція передбачає дійсність угод про передання до арбітражу будь-яких розбіжностей, які можуть виникнути або ви­никли у зв'язку з будь-якою комерційною угодою, за умови що ця угода зафіксована у письмовій формі (ст. 1).

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійснен4 ням господарської діяльності. Укладена у Києві 20 березня 1992 р. Складається із преамбули та 13 статей1 .

У преамбулі показано важливе значення розвитку співробіт­ництва країн СНД у галузі вирішення спорів, пов'язаних із здій­сненням господарської діяльності між суб'єктами, які перебувають в різних державах — учасницях СНД. Найважливішою метою Уго­ди є забезпечення всім суб'єктам господарювання однакових мож­ливостей для захисту їх прав та законних інтересів. Угода регулює вирішення спорів як із договірних, так і з інших цивільно-право­вих відносин між суб'єктами господарської діяльності, їх сто­сунків з державними та іншими органами (ст. 1). У цій статті також зазначено регулятивну роль Угоди у виконанні рішень за цими справами.

Важливим щодо забезпечення мети, яка ставиться в преамбулі Угоди, є положення ст. 3, яким встановлюються взаємні рівні права суб'єктів господарювання кожної із країн СНД, — користуватися на території іншої держави правовим і судовим захистом своїх майно­вих прав та законних інтересів на тих самих умовах, що і суб'єкти господарської діяльності цієї країни. Відповідно до ч. 2 ст. 3 Угоди суб'єкти кожної держави мають на території інших держав СНД право на безперешкодне звернення до суду, арбітражних і госпо­дарських судів, третейських судів та в інші органи, до компетенції яких належить вирішення справ відповідно до ст. 1 (в Угоді такі заклади називаються "компетентними судами"), можуть виступати в них, заявляти клопотання, подавати позови та чинити інші проце­суальні дії.

В Угоді визначено умови повноважень компетентного суду дер­жав СНД. Компетентний суд має право розглядати вказані в ст. 1 Угоди спори, якщо на території держави — учасниці СНГ:

Текст угоди див. у [126].

515

відповідач мав постійне місце проживання або місцезнаходження

на день подання позову. Якщо у справі беруть участь кілька учас­

ників, які перебувають на території різних держав — учасниць

СНД, то справа може розглядатися за місцем перебування будь-

кого із відповідачів за вибором позивача;

здійснюються торговельна, промислова або інша господарська

діяльність підприємства (філії) відповідача;

виконано або повинно бути повністю чи частково виконано зо­

бов'язання за договором, яке є предметом спору;

мали місце дія або інша обставина, які стали підставою для вимо­

ги про відшкодування збитків;

має постійне місце проживання або місцезнаходження позивач у

справі про захист ділової репутації;

перебуває контрагент-постачальник або підрядник надає послуги

(виконує роботу), і спір стосується укладення, зміни та скасування

договорів.

Разом із визначенням конкретних умов повноважень компетент­них судів в Угоді зазначено (і в цьому є її специфічна особливість), що вони можуть розглядати справи і в інших випадках, якщо про це є письмова згода сторін про передання спору на розгляд цьому суду. Саме в цьому положенні Угоди виявляється правовий простір для волевиявлення країн СНД.

У п. 3 цієї ж статті частково відображено колізійну прив'язку, характерну для національного законодавства країн СНД, — позови суб'єктів господарської діяльності про право власності на нерухоме майно розглядаються виключно судами держави — учасниці СНД, на території якої знаходиться майно.

Відповідно до п. 4 ст. 3 Угоди справи про визнання недійсними повністю або частково актів державних або інших органів, що не мають нормативного характеру, а також про стягнення збитків, нане­сених суб'єктам господарської діяльності такими актами, чи зумов­лених неналежним виконанням таким органом своїх зобов'язань стосовно суб'єкта господарської діяльності, розглядаються виключно судом за місцем розташування цього органу.

В Угоді передбачено положення про надання взаємної правової допомоги компетентними судами та іншими органами країн СНД (ст. 6). У цій статті регламентовано прийняття без будь-якого спе­ціального  засвідчення  країнами   СНД  документів,   виданих  та

516

засвідчених належним чином на території однієї із держав-учасниць. Це звільняє сторони від процедури легалізації документів і сприяє спрощенню системи доведення фактів, які мають істотне значення для розгляду справ при вирішенні спорів між суб'єктами господарсь­кої діяльності країн-учасниць.

Юристам-практикам відомо, що найголовнішим етапом у вирішенні спорів між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності є визнання та виконання прийнятих судових рішень. Тому дуже важ­ливими у практичній діяльності є положення ст. 7-8 Угоди про взаємне визнання та виконання державами — учасницями Спів­дружності рішень компетентних судів, які набули чинності. Рішен­ня, винесені компетентним органом однієї держави — учасниці СНД в частині накладання стягнення на майно відповідача, підлягають виконанню на території іншої держави-учасниці органа­ми, призначеними судом або зазначеними законодавством тієї дер­жави. Норма ст. 11 Угоди визначила правила застосування цивіль­ного законодавства однієї держави СНД на території іншої держави-учасниці.

Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності має велике значення:

укладення Угоди є суттєвим позитивним моментом у поширенні

правового  поля  країн  СНД,  що  сприяє  розвитку торгової

взаємодії між ними, а також забезпечує однакове застосування

судової практики та процедури вирішення спорів між суб'єктами

господарської діяльності країн Співдружності;

Угода — важливий міжнародно-правовий інструмент регулюван­

ня відносин держав у галузі арбітражної справи.

Водночас спроба об'єднати в одному правовому договорі прин­ципи і правила різних правових систем є не зовсім вдалою. Угода містить положення, що базуються на принципах як волевиявлення держав, так і автономії волевиявлення сторін1 .

Наявні такі недоліки її застосування:

•               Угода не заповнила прогалину в регулюванні міжнародних дого­

ворів країн-учасниць, специфічних питань арбітражного меха­

нізму;

Угода виходить із можливості арбітражного розгляду без погодження сторін спору про передання його до арбітражу та без вибору сторонами кокретного арбітражу.

517

порядок приведення у виконання рішення, винесеного судом дер­жави — учасниці Угоди, за відсутності заперечень з боку відповідача має спрощений характер. Це зумовлено тим, що судо­ве рішення і виданий на його основі документ не потребують будь-якої процедури визнання в державі — учасниці СНД [227]; Угода не встановлює обов'язкового судового провадження із виз­нання іноземного судового рішення компетентним судом. Навпа­ки, ст. 9 передбачає судове провадження за відмову у виконанні рішення і закріплює перелік доказів, які повинні бути надані для такої відмови стороною, проти якої спрямоване рішення [139]. Проте цю точку зору не поділяють деякі правознавці (Н. Клейн, Н.Малишева [165]), а також правозастосовчі органи багатьох дер­жав СНД [57].