Розділ 2. ВПЛИВ ЕКОНОМІКИ НА УПРАВЛІНСЬКУ ДІЯЛЬНІСТЬ ДЕРЖАВИ

У загальному вигляді економіку уявляють як історично визначену сукупність суспільно-виробничих відносин, що характеризують економічний лад суспільства, його базис, притаманний певній суспільно-економічній формації [1, с.236]. Під суспільно-економічною формацією розуміють певний етап історичного розвитку суспільства, що характеризується відповідним способом виробництва та зумовленою цим способом ідеологічною надбудовою [1, с. 715]. Однак, при визначенні поняття “економіка” недоцільно згадувати соціально-економічну формацію, оскільки не завжди можливо визначити її зміст. Так, навряд можливо визначити Швецію як соціалістичну державу, хоча капіталістичною її теж неможливо назвати. Тому при характеристиці устрою цієї країни не називають певний вид соціально-економічної формації, а використовують поняття “функціональний соціалізм” [2, с.7].

У радянській юридичній та економічній літературі стосовно економіки частіше вживався термін “народне господарство”

[3, с.11-19; 4, с.20]. В юридичній літературі економіка СРСР визначалась як “єдиний комплекс, що охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну. Причому, це саме комплекс, який охоплює різноманітні сторони відносин соціалістичної держави на підвалинах соціалістичної власності на засоби виробництва і планових засадах” [5, с.12].

За умов різних форм власності термін “народне господарство” потре­бує уточнення. Його можливо вживати тільки на загальних засадах – як той ідеал, який треба досягти.

Подальші дослідження понятійного апарату показують існування інших думок щодо визначення змісту економіки. Її визначають як національне господарство, систему життєзабезпечення країни, котра вирішує завдання виробництва, розподілу, обміну та споживання різноманітних благ та послуг, необхідних для задоволення потреб людини і держави [6, с.182]. Якщо аналізувати це визначення з позицій суб’єктно-об’єктного складу, то суб’єктом є і національне господарство і система життєзабезпечення, а об’єктом – виробництво, розподіл, обмін, споживання благ та послуг. З нашої точки зору, у цьому визначенні не враховано те, що економіку можливо розглядати у динаміці – розуміти її як певний вид суспільних відносин. Національне господарство охоплює як об’єкти – окремі суб’єкти господарювання, так і відносини між ними. Частково така позиція відображена у визначенні складових об’єкту управління: розподіл, обмін, споживання. Але сфери розподілу, обміну, споживання – це певні види відносин.

Далі наводиться висновок, що економіку треба розглядати як економічну систему – цілісну сукупність тривалих взаємозв’язаних господарських відносин. З нашої точки зору, такий дуалістичний підхід до визначення, по суті, однієї й тієї ж дефініції – економіки – уявляється не зовсім доцільним. Автори, використовуючи системний підхід до дослідження економіки, не навели підсистеми економічної системи, а обмежилися основними рисами економічної системи.

Найбільш повно економіку можливо визначити як єдиний комплекс господарських відносин, що охоплює усі ланки виробництва, торгівлі та обміну у суспільстві. До цього єдиного комплексу можуть входити комерційні і некомерційні відносини

[7, с.40-48].

Автори (Петрова К.Я. та інші) виділяють чотири основні типи економічних систем: традиційну, командно-адміністративну, ринкову, змішану економіку. У традиційній економічній системі головну роль в соціально-економічному житті країни відіграють традиції, релігія, культура. В командно-адміністративній – центральні планові органи. У ринковій економіці – приватна власність. Змішана економіка характеризується різноманітністю форм власності.

Такий погляд має надто умовний характер. Адже будь-яка з перелічених систем заснована на виробництві, на його певних результатах і необхідних витратах, тобто на ринку. І автори самі приходять до такого висновку, наводячи визначення ринку як форми суспільного вибору, за допомогою якої відбувається співвимір витрат і результатів виробництва. З іншого боку, у цьому визначенні автори зупиняються на уявленні ринку як форми. Але за допомогою форми навряд можливо робити вимір будь-чого.

Але усі ці висновки і положення вказують на головне - ринок існує як основа економіки.

З нашої точки зору, можливо виділити певні моделі економіки за критерієм характеру економічних відносин. Останнє визначається ступенем використання певних методів державного управління економікою. Так, у країнах натурального господарства відносини мають характер простого, натурального обміну: усе те, що виробляється – споживається. Характер цих відносин зумовлений недостатнім використанням методів державного управління. У країнах, які використовують модель планової економіки, характер відносин визначається переважним використанням адміністративного примусу державними органами, які мають владні повноваження. У країнах ринкової економіки органами, що мають державно-владні повноваження, переважно використовуються економічні методи державного управління. В країнах зі змішаною економікою викори­сто­вую­ться як адміністративні, так і економічні методи.

Таким чином, ринкові економічні відносини складають основу будь-якої моделі економіки. Звідси – доцільно розглядати єдине поняття “ринкова економіка”.

Ринкову економіку характеризують як змішану, де сполучуються ринкові та регулюючі начала, плюралізм форм власності та цілей виробництва [8, с.3]. Існує думка про те, що ринкова економіка – система, де ринок є повнокровним економічним ядром, а його основу складає конкуренція [9, с.56]. Сучасну ринкову економіку визначають як соціальне ринкове господарство [10, с.108]. К.Р.Макконнел и С.Л.Брю називають її конкурентною ціновою ринковою системою.

М.М.Гурєвічев у дисертаційному дослідженні “Державне регулю­ван­ня в умовах ринкової економіки (дослідження еволюції)” зробив крок вперед – визначив ринкову економіку з позицій економічної теорії та теорії соціально-економічних систем. З позицій економічної теорії, сучасна ринкова економіка – закономірний результат генези ринкових відносин. Це – відкрита система, стимулююча, панівна, має властивість саморозвитку. Вона являє собою певний етап економічного прогресу. Органічно ув’язуючи мікро- та макроекономіку, розвивається на цих двох рівнях та створює умови руху до інформаційної економіки – наступного ступеню економічного прогресу.

З цього визначення можливо виділити наступне:

Ринкова економіка є системою, яка має два рівні – макро – та мікроекономічний. Система розвивається. Ринкова економіка є певним ступенем економічного прогресу. Вона має властивості: відкритість, стимульованість, панівність, саморозвиток.

Таке бачення не враховує джерела саморозвитку. М.М.Гурє­вічев спробує його знайти, коли досліджує ринкову еконо­міку з позицій теорії соціально-економічних систем. Ринкова економіка розглядається ним як діалектична єдність економічної, соціальної, інформаційної підсистем. Економічна підсистема являє собою єдність та протиріччя мікро- та макроекономіки, плюралізм форм власності, конкуренцію, як стимулюючу (та дестимулюючу) роль усіх форм власності, суспільної праці та економічних інтересів, як спільне та особливе процесів суспільного та приватного виробництва. Соціальна підсистема складається з елементів – населення – власники. Це – рівноправні суб’єкти ринкових відносин, у соціальній рівності (та нерівності) реалізується економічна демократія. Інформаційна підсистема складається з потоків даних про макроекономічні відносини, про мікроекономіку, про ринкові відносини як їх діалектичну єдність.

З такою позицією можливо погодитись. Але діяльність економічної, соціальної, інформаційної підсистем, окремо, і ринкової економіки, в цілому, спрямовує держава у особі органів державної влади, викори­стовуючи методи прямого та непрямого впливу. Держава не знаходиться осторонь тих процесів, що відбуваються у саморегулюючій ринковій економіці. Вона органічно входить до складу ринкової економіки у вигляді політичної підсистеми (якщо використовувати теорію соціально-економічних систем) або підсистеми державного регулювання.

Відсутність врахування цієї позиції призводить до протиріч визначення ринкової економіки: це і соціально-економічна і інфор­маційна система (хоча раніше називалась інформаційна підсистема). Функціональна роль ринкової економіки, за визначенням М.М.Гурє­вічева, складається у органічному сполученні підсистем макрое­ко­номічних та власне ринкових відносин. Раніше він називав макро- та мікроекономіку складовими економічної підсистеми. Можливо, автор під макроекономічними відносинами мав на увазі державне регулю­вання. У той же час, він робить важливий висновок про те, що ринковий механізм забезпечує узгодженість інтересів суб’єктів ринку при сприянні державного регулювання. Тим самим визнається, що держава виконує функції корегування щодо саморегулюємої ринкової економіки.

Саморегулюєма ринкова економіка, з позицій економічної теорії, розвивається за певними законами.

По-перше, за законом попиту. Попит – це платоспроможна потреба. На попит впливає низка чинників: дохід споживачів, їх преференції, кількість на ринку, ціни на товари. Закон попиту формулюється таким чином: чим вище ціна товару, тим нижче попит на нього з боку покупців.

По-друге, за законом пропозиції. Пропозиція – це сума товарів, які продавці готові реалізувати. На пропозицію впливають такі чинники: кількість продавців на ринку, технологічні особливості товарів, ціни на товари, наявність альтернативних товарів. Закон пропозиції форму­люється так: чим вище ціна, тим вище пропозиція продавців товарів.

По-третє, за законом ціни рівноваги. У місці перехрещення кривих попиту та пропозиції знаходиться ціна рівноваги. Саме щодо визначення економічного змісту цієї ціни, а також чинників, які на неї впливають, існують різні погляди вчених. Так, А.Маршалл не спромігся глибоко з’ясувати зміст ціни, а обмежився описом ринкових сил, що на неї впливають. К.Маркс зробив спробу розкрити природу ціни рівноваги з позицій трудової теорії вартості. Він відмітив, що попит та пропозиція регулюють лише тимчасові коливання ринкових цін. За його словами “в тот самый момент, когда эти противоположные силы становятся равными, они взаимно парализуют друг друга и перестают действовать в том или ином направлении. В тот момент, когда между предложением и спросом устанавливается равновесие и потому они перестают действовать, рыночная цена товара совпадает с его действительной стоимостью, с нормальной ценой, вокруг которой колеблются его рыночные цены” [11, с.120]. Таким чином, ціна рівноваги відповідає найбільш ефективному стану попиту та пропозиції на ринку.

Французький економіст М.Алле відзначав, що ситуація рівноваги у ринковій економіці є ситуацією максимальної ефективності і навпаки.

Ціна рівноваги відображає найбільший соціальний ефект. Адже за таку ціну споживач має максимальну (за його доходом) кількість товарів. Причому товар доцільно розуміти у широкому смислі – як спосіб задоволення потреб. Таким чином, на ринку немає дефіциту або надлишку товарів. Тобто має місце оптимальний стан ринку.

На формування оптимального стану ринку впливає конкуренція на наявність монополій. Конкуренцію визначають рушійною силою ринку. Конкуренція – суперництво між учасниками ринкового господарства за кращі умови виробництва, купівлі та продажу товарів [12, с.478]. Конкуренція вважається досконалою, якщо діє багато суб’єктів господарювання різних форм власності на ринку. Якщо існує суперництво між монополіями – це недосконала конкуренція. Виділяють ще регулюєму конкуренцію як той стан ринкових відносин, що регулюється державою.

При дослідженні проблем формування ринкової економіки в Україні вчені, як правило, прагнуть вирішити питання: за допомогою яких засобів держава сприятиме розвитку вільного ринку, які використовує важелі державного регулювання, щоб було можливо перейти від монополії держави до формування ринку суб’єктів різних форм власності. Тим самим ідеалізується ринок як та форма організації суспільного виробництва, що дозволяє автоматично вирішити усі проблеми суспільного розвитку. Підгрунтям такої думки постає та ж сама ціна рівноваги, на встановлення якої впливають конкуренція і монополія. Ціна рівноваги постає тим ідеалом економічного розвитку, який необхідно досягти. Як і народне господарство, що, свого часу (за умов командно-адміністративної економіки) ототожнювалося з економікою.

Ринкова економіка діє на засадах наступних принципів:

- розвиток приватної власності поряд з колективною та державною, при цьому суб’єкти різних форм власності мають рівні права та обов’язки;

- основний напрямок діяльності суб’єктів ринкових відносин усіх форм власності – завоювати якомога більшу частину ринку;

- діяльність суб’єктів ринкових відносин у економічній сфері спрямована на отримання прибутку.

Але останнє зумовлює такий негативний бік ринкової економіки як орієнтація суб’єктів лише на матеріальний інтерес, що, у свою чергу, призводить до поглиблення соціально-економічних протиріч (різке розшарування населення за рівнем доходів, підвищення рівня безробіття), наявності нераціональної структури виробництва. В 1993 р. в Україні середній дохід 10% найбільш заможних громадян перевищував дохід 10% громадян з самим низьким рівнем доходів в 6,7 раз. В 1994 р. цей розрив складав 9 раз. Наприкінці 1995 р. - в 12 раз, а в 1996 р. - в 13 раз. У грудні 1996 р. 10% громадян з самими високими доходами одержували 1/3 від загальної суми усіх грошових доходів населення.

Чисельність незайнятих громадян, які зареєстровані у Державній службі зайнятості на 1 вересня 1998 року, становила

875,1 тис. осіб, що на 265,0 тис. осіб або у 1,4 рази більше, ніж на цю дату у минулому році. Кількість громадян, яким надано статус безробітного, порівняно з початком року, зросла майже на третину і становила на початок вересня 838,8 тис. осіб або 95,8% усіх зареєстрованих (проти 92,5% на відповідну дату минулого року). Разом з тим, масштаби офіційно зареєстрованого безробіття не відповідають дійсному стану економіки, темпам спаду виробництва. Значним є приховане безробіття.

Протягом 1992-1998 років в Україні високими темпами зростала частка енергомістких галузей, яка виробляє проміжну продукцію. В той же час стрімко знижувалась частка галузей – виробників кінцевого продукту. Причому найбільш стрімко падали обсяги виробництва у галузях – основних платниках до бюджету [13].

Більшість авторів називають такі пороки ринкової економіки: неефективність, нерівність, нестабільність [14, с.224]. Неефективність означає врахування індивідуальних потреб і неспроможність врахування суспільних; втрату у конкуренції, з часом, сили внаслідок злиття компаній та монополізації ринку. Нерівність означає різке розшарування населення за рівнем доходів, неспроможність державних органів розподіляти доходи населення відповідно цілям демократичного суспільства. Нестабільність – відсутність гарантування повної зайнятості, стабільного рівня цін, наявність інфляції.

Вчені з  Масачусетського технологічного інституту, у свою чергу, відмічають три дефекти ринку: монопольну владу, зовнішні чинники та недосконалу інформацію [14, с.224]. Монопольна влада призводить до обмеження випуску продукції внаслідок підвищення цін монополістами вище рівня ціни рівноваги. Для вирішення цієї проблеми пропонується використання державою заходів антимонопольного регулювання. Під зовнішніми чинниками мається на увазі сфери діяльності, які опосередковано впливають на ціну товару (наприклад, розташування магазину модного одягу в районі міста, де мешкає населення з високим рівнем доходу, або в районі, де мешкають мало забезпечені верстви населення). Під недосконалою інформацією розуміється низький рівень населення щодо спеціальних знань з питань економіки. Разом з цим, вони визнають, що наявність дефектів економічно зумовлює необхідність державного регулювання.

Д.Ліндсей та Е.Долан (заступник керівника відділу грошово-кредитної політики Ради Управляючих Федеральної резервної системи США та вчений Геттизберзького коледжу, штат Пенсильванія) виділяють такий стан ринку як його фіаско. Це – ситуація на ринку, де заходами ринкового регулювання не можливо координувати процеси так, щоб забезпечити ефективне використання ресурсів.

По суті, фіаско ринку, дефекти ринку, пороки, недоліки, недосконалість, неефективність, кризові явища на ринку є тотожними поняттями.

Серед причин фіаско ринку Д.Ліндсей та Е.Долан називають суспільні блага (оборону, правоохоронну діяльність) та недостатню конкуренцію (або наявність монополій на ринку). Якщо останнє зрозуміле, то виділення суспільних благ потребує роз’яснення. Підставою для їх визначення як причини є наступні міркування: неможливо забезпечити приватну оборону тому, що вона потрібна усьому населенню країни. Якщо організувати приватну оборону, то громадяни, які зробили грошові внески, мають збитки порівняно з громадянами, які їх не вносили. Адже споживачами такої послуги є і ті, і інші.

До кризових явищ відносять інфляцію, безробіття. Д.Ліндсей та Е.Долан з метою протистояння фіаско ринку розробляють “теорію ринкового фіаско та уряду”. Відповідно до цієї теорії головна економічна роль уряду складається з того, щоб вживати необхідні заходи там, де ринкові важелі ефективно та справедливо розподіляти ресурси. Кожний тип фіаско ринку передбачає певний тип урядового впливу [15, с.92].

З цього положення можливо зробити наступний висновок: не держава диктує ринку, а ринок вказує державі, які важелі державного впливу використовувати для того, щоб забезпечити рівновагу на ринку (її кількісно відображає ціна рівноваги). Так, якщо ринок не спроможний забезпечити пропозицію суспільних благ (наприклад, оборони), то її забезпечення здійснюють відповідні державні органи. Освіта лише частково може бути віднесена до категорії суспільного блага і тому пропозиція може бути подана не тільки державою.

Категорія суспільного блага є надзвичайно важливою тому, що її досягнення дозволяє вирішити проблему визначення необхідності набуття певними об’єктами права державної власності. Докладніше ця проблема проаналізована у параграфі “Державне управління власністю” розділу 5 монографії.

Ще одним прикладом необхідності застосування державних важелів впливу є процес розвитку конкурентного середовища. На початку реформування ринок України був монополізований державою. Для подолання цього було прийнято низку нормативних актів: Закони України “Про захист від недобросовісної конкуренції” [16], “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності” [17], Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” [18], Завдання щодо здійснення державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства виконує Антимоно­по­льний комітет України [19].

Р.Масгрейв та П.Масгрейв називають такі сфери діяльності, які є об’єктами державного управління: ціна рівноваги та зовнішні чинники негативного впливу на неї, платоспроможний попит споживачів та стан розподілу доходів, безробіття, інфляція, забезпечення економічного росту [20, с.7-8]. Ці сфери виділені як заходи протистояння фіаско ринку.

А.Ісаксен, К.Гамільтон, Т.Гулфасон йдуть далі, роблячи висновок про те, що для вирішення проблем кризових явищ в ринковій економіці потрібні політичні діячі, які розбираються в економічних відносинах та спроможні забезпечити пріоритет інтересів суспільства над інтересами зацікавлених угруповань

[21, с.192]. Вони визначають, що недос­ко­налість ринку може бути підставою для втручання держави [21, с.218].

Звідси – можливо зробити такі висновки. Чим глибше кризові явища, тим активніше повинні використовуватись заходи державного впливу, тим вагоміше роль політичних діячів, що відстоюють ідею пріоритету державного регулювання над ринковими важелями. Модель ринкової економіки, як і модель командно-адміністративної економіки у чистому вигляді не існує і ніколи не може існувати. Підтвердженням тому є соціально-економічні процеси, що відбувалися у Радянському Союзі, коли держава методами державного примусу спромоглась певний час спрямовувати економічний розвиток країни, стримуючи дію законів ринкової економіки. Згодом протиріччя між примусом і динамікою економічних процесів поглибились, що призвело до глибокої політичної і соціально-економічної кризи.

Наявність кризових явищ не означає припинення розвитку економіки. Він набуває якісно нові риси, а суспільство переходить до нового етапу розвитку.

З нашої точки зору, джерело кризових явищ знаходиться і у системі правового регулювання, що проявляється неспроможністю держави забезпечити сполучення публічно-правового та приватно-правового начал відповідно дії законів ринкової економіки. Як відомо, у радянській правовій доктрині велику роль зіграла сформульована В.І.Леніним ідея про те, що у галузі господарства все повинно носити публічно-правовий, а не приватний характер. Наскільки вірна така крайня точка зору, показав досвід розвитку радянського суспільства.

В середині ХХ сторіччя в багатьох країнах сформувалася змішана економіка, правове забезпечення якої характеризується сполученням публічно-правового та приватно-правового начал. Так, в Китаї, Франції, Австрії, Швеції, Японії питома вага публічно-правових норм вище, ніж приватно-правових. В англійському праві немає поділу права на приватне та публічне, оскільки за походженням усе англійське право подається як публічне [22, с.16].

Високий рівень конвергенції систем правового регулювання господарської діяльності можливо відмітити, починаючи з 1930-1950-х років. В країнах ринкової економіки посилювалося публічно-правове начало, а в останні роки там, де публічно-правове регулювання економіки домінувало, дещо підвищилася питома вага приватно-правового начал. В результаті найбільш розповсюдженим типом правового регулювання в наш час є системи, де сполучується публічно- та приватно-правове регулювання. При цьому значення публічно-правового начала найбільш високе у країнах з соціально орієнтованою економікою, яка динамічно розвивається [23].

Підсумовуючи вищевикладене, можливо відмітити наступне. Проблема взаємовідносин економіки та державного управління і навпаки не зводиться до вирішення проблем співвідношення приватного та державного секторів економіки, сполучення державних та ринкових важелів впливу тощо. Ефективний ринок є результатом правового регулювання, державної політики. Роль держави в економічному розвитку, у свою чергу, залежить від: стратегії реформування, визначеній політичними силами; стану економічного розвитку.