Модель приватного сектору

Модель державного сектору

Особистий вибір на ринку

Колективний вибір в межах держави

Панування попиту й ціни

Панування попиту й ресурсів

Приватні справи є закритими

Державна діяльність є відкритою

Справедливість ринку

Справедливість попиту

Пошук задоволення на ринку

Пошук справедливості

Суверенітет споживача

Громадянство

Конкуренція як інструмент ринку

Колективні дії як інструмент держави

Основу реформи державного управління у Великій Британії складає пріоритетність моделі приватного сектора. Орієнтація системи дер­жавного управління на цю модель зумовила наступні організаційні зміни у системі: концентрація зусиль органів державного управління на результатах, а не на процесі виконання управлінського рішення; органи державного управління надають послуги, відносини між ними і громадянами мають характер “клієнт-підрядник”; ринок державних служб реструктурується шляхом приватизації з орієнтацією на мінімізацію видатків; органи державного управління використовують переважно непрямі методи; частина функцій державного управління передається автономним державним агенціям, які діють на комерційних засадах.

Подібні державні агенції діють і в Америці. Це дорадчі квазі-автономні неурядові структури. Їх функції: надання професійної освіти, підвищення кваліфікації, забезпечення житлом, консультаційна діяльність. Наприклад, Форум державного сектору надає поради уряду з питань приватизації, державної служби, вивчення ринку. В Англії такі організації виконують функції “мозкових центрів” (Інститут імені Адама Сміта, Інститут економічної діяльності), діє інститут радників.

Функціювання автономних державних агенцій має певні вади: залежність від політики, фінансова неврегульованість, непрозорість діяльності.

Досвід дії таких структур частково буде використовуватись в Україні. Так, Концепція адміністративної реформи містить положення щодо надання виконавчою владою широкого кола державних, в тому числі управлінських послуг. Причому держава надає лише ті послуги, які в даний період розвитку суспільства в змозі гарантувати і неможливо знайти на ринку послуг. Органи виконавчої влади поступово передають свої функції недержавним інституціям.

Для вирішення проблеми адаптації державного управління до нових економічних відносин в Україні може бути використаний досвід країн “економічного чуда” – колишнього Гонконгу, Індонезії, Японії, Малайзії, Сінгапуру, Південної Кореї, Тайваню, Таїланду. Починаючи з 1965 року приріст валового внутрішнього продукту у цих країнах складав у середньому 5,5% на рік, що удвічі вище, ніж у країнах Азії і утричі – ніж у країнах Латинської Америки [2]. Аналіз причин ефективного еконо­міч­ного розвитку країн показує, що органами державного управління було забезпечене вміле сполучення прямих і непрямих методів державного управління з врахуванням умов соціально-економічного розвитку кожної країни. При усіх відмінностях використання методів управлінського впливу існувала спільна риса – відмова від чистого монетаризму, тотального втручання держави до усіх сфер економіки, низький рівень інфляції, ефективна податкова політика, наявність значного обсягу внутрішніх заощаджень, надзвичайно великий обсяг інвестицій в освіту, висока ступінь відкритості економіки для притоку іноземних технологій. Найважливішими методами державного управління були непрямі методи, серед яких пріоритет надавався пільговому кредитуванню, пільговому оподаткуванню окремих галузей, стимулю­ванню експорту, високим тарифам на імпортну продукцію для захисту вітчизняного товаро­виробника на початковому етапі ринкових перет­во­рень.

Залежно від формування певних адміністративних інститутів та їх місця в системі органів державної влади та управління у Радянському Союзі процеси, які відбувалися у сфері державного управління економікою, умовно можливо розділити на чотири етапи.

На першому етапі (1920 – 1932 роки), переважно органи державної влади на місцевому рівні здійснювали державне управління і виступали не тільки як політичні органи, але й як суб’єкти господарювання на певній території. Управління мало владно-розпорядчий характер, а органи, при здійсненні управлінських повноважень, орієнтувалися на вирішення короткострокових завдань, планування економічного розвитку здійснювалося вищими органами державного управління, територіальний поділ відбувався за критерієм тісноти господарських зв’язків.

Другий етап умовно можливо означити 1933 – 1956 роками, коли була сформована система адміністративно-територіального устрою відповідно умовам авторитарного режиму. Державне управління кож­ною адміністративно-територіальною одиницею здійснювалося майже без врахування загальнодержавних пріоритетів, перевага надавалася галу­зевому підходу до управління економікою. Це означало, що механізм державного управління діяв децентралізовано, а система державного управління була фактично централізована.

Для забезпечення ефективності децентралізації управління на третьому етапі (1957 – 1965 роки) були створені раднаргоспи. Від­по­відно реформі управління 1957 року, вони повинні були бути своєрідним “проміжним пристроєм” між місцевими та загально­дер­жавними інтересами. Але спроби здійснення комплексного підходу до управління економікою у такий спосіб не мали успіху. Ситуацію ускла­д­нювала невідповідність адміністративного та економічного райо­нування – межі адміністративно-територіальних одиниць не співпадали з межами економічних районів. Найважливішим результатом цього етапу можливо назвати розуміння того, що суспільне виробництво є цілісним явищем, у якому взаємопов’язані не тільки різні боки матеріального відтворення, але й ті боки, які зараз виділяються як економічний та соціальний розвиток.

Саме таке розуміння сприяло формуванню програмно-цільо­вого та системного підходів до управління економікою (1965 – 1985 роки). Почали з’являтися роботи з проблем територіальних соціально-економічних систем, соціально-економічних комплексів. Були зроблені спроби сполучення теорії територіально-ви­роб­ничого комплек­со­ут­во­рен­ня та соціально-економічного районування для того, щоб теоретично обг­рунтувати засади сполучення загальнодержавних інтересів та інтересів окремих галузей економіки.

На початку трансформаційних перетворень у Радянському Союзі відбувалися принципові зміни системи державного управління: руйнація партійного апарату, формувався новий державний інститут – Президент СРСР. У той же час, зберігалася радянська форма організації державного управління, взаємовідносини усередині системи управління мали суто владний, розпорядчий характер, зберігалась жорстка управлінська вертикаль з пріоритетом інтересів центральних органів державного управління.

З проголошенням Україною незалежності, утворенням СНД почався наступний етап змін у характері і основних рисах державного управління. В Україні проголошено суверенітет, запроваджено політичну демократію, ідеалізовано принцип розподілу влад. На цьому етапі запроваджуються інститути місцевого самоврядування із дійсно самоврядними повноваженнями, але суттєво обмеженим механізмом їх реалізації, виникають нові територіальні утворення.

На третьому етапі посткомуністичних змін в Україні відбувається розбудова державного механізму за умов проголошення та утвердження незалежності, конституйованості принципу розподілу влад. Державний апарат переорієнтується на створення механізму обслуговування загальнодержавних та місцевих потреб шляхом розмежування повноважень між законодавчою та виконавчою гілками влади, спробами надання самостійності органам державного управління на регіональному та місцевому рівнях. Непослідовність здійснення організаційних перетворень призвела до політичного протистояння, протистояння законодавчої та виконавчої гілок влади. Гілка виконавчої влади має риси дуалізму, що не сприяє її консолідації та ефективності державного управління. Інститут місцевого самоврядування має декларативні повноваження, він не забезпечений фінансовою та економічною самостійністю.

Отже, зміни у державному управлінні відбуваються відповідно змінам державотворення, відображають тенденції макроекономічних змін, пов’язаних із поступовим формуванням ринкового механізму, елементами якого є: механізм ціноутворення, основу якого складає коливання попиту та пропозиції; формування самостійних структурних ланок фінансово-економічних відносин та окремих виробників; розвиток підприємництва; конкуренція на ринку товарів та послуг; функціювання фондового ринку; відсутність безпосереднього втручання держави в діяльність господарських структур; поширення діяльності ринкових відносин на соціальну сферу.

З початку економічного реформування, різні організації, фахівці намагалися дати кількісну оцінку трансформаційним процесам у постсоціалістичних країнах взагалі та в Україні, зокрема. Найбільш комплексною вважаються оцінки, які проводяться під егідою Світового банку – так звані рейтинги Freedom House. Оцінки розподіляються за трьома групами країн: консолідовані ринкові економіки, країни з перехідною ринковою економікою та консолідовані статичні економіки. До першої групи віднесені Угорщина, Чехія, Польща, Естонія, Словенія, Литва, Латвія; до останньої – Бєларусь, Таджикистан, Узбекистан, Туркменистан; до другої групи входять інші країни, включаючи Україну. Ранжування здійснюється за 7-бальною системою – 1 – вищий, 7 – самий низький рівень досягнень.

За критерієм “економічний рейтинг” країн з перехідною економікою Україна міститься після таких країн як Словенія (3,38), Росія (3,5), Киргизія (3,75), Хорватія (3,88), Молдова (4), Албанія (4), Вірменія (4), Грузія (4,13), Україна (4,25). Поза України знаходяться такі країни: Казахстан (4,38), Македонія (4,5), Румунія (4,63), Азербайджан (5,13), Болгарія (5,38). За критерієм “рівень демократії” послідовність така: Росія (3,75), Словенія (3,81), Болгарія (3,81), Молдова (3,81), Україна (3,88), Румунія (3,88), Македонія (3,88), Хорватя (4,25), Албанія (4,5), Киргизія (4,75), Вірменія (4,75), Грузія (4,75), Казахстан (5,25), Азербайджан (5,44) [6].

Місце України серед ряду країн, який побудований за обома рейтинговими оцінками, показує наявність потужного потенціалу щодо ринкового реформування як економічного, так і політичного. Тому доцільне більш глибоке дослідження тих процесів, що відбуваються у вітчизняній економіці та, особливо, у сфері державного управління нею. Як наводить світовий досвід, існування ринкових відносин не виключає, а, навпаки, передбачає їх регулювання, управління ними з боку державних органів та інституцій. Виходячи з владного, організуючого, регулюючого характеру державного управління в умовах ринкового реформування, держава повинна визначати стратегічні цілі та тактичні завдання структурної перебудови з метою дотримання своїх національних інтересів. Стратегічна спрямованість, тактичні завдання вирішуються за допомогою поєднання заходів як адміністративно-правового впливу, так і економічних. Саме економічні регулятори у поєднанні з державним впливом формують нові якісні пропорції в економіці.

В період розбудови державне управління набуває нового змісту. Як вірно визначають В.Б Авер’янов, В.В Цвєтков, управління може бути як свідомим, так і стихійним, а вплив на об’єкт за своїм характером як об’єктивним, так і суб’єктивним [7, с.432]. Державне управління є організуючою діяльністю держави і спрямоване на розвиток суспільства, його відносин – економічних, фінансових, соціальних, політичних. Воно є соціальним явищем.