2. ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ЗДОРОВ'Я

Злочинами проти здоров'я називаються суспільно небезпечні навмисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.

Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, головним безпосереднім об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, при яких заподіяння шкоди здоров'ю є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом. Це, зокрема, злочини, передбачені статтями 69', 71, 86, 135, 142, 166, 1894, 190, 206, 209 та 215 КК.

Об'єктом усіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої особи незалежно від його стану та наявних аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (віку, громадянства, посадового стану). Кримінальний закон однаковою мірою охороняє здоров'я як юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як героя, так і завзятого злочинця.

Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є способом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилення від військової служби шляхом членоушкодження — ст. 243 КК).

Кримінально-правова охорона здоров'я починається з дня народження людини і забезпечується до самої смерті.

Заподіяння шкоди здоров'ю виключає кримінальну відповідальність, якщо шкоду було заподіяно:

1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи під час затримання злочинця (статті 15 і 16 КК);

2) при лікуванні за згодою потерпілого (ампутація ноги, резекція шлунка, пересадка нирки та ін.).

Найпоширенішими злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження. Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, внаслідок чого порушено анатомічну цілість або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого. Особливість тілесних ушкоджень полягає в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди (рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу) і ця шкода може бути певно визначена.

Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначається судово-медичною експертизою на основі Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 17 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. під № 255/791. Згідно з Правилами характер і ступінь тяжкості тілесних ушкоджень визначають за трьома критеріями:

1) патологічний (головний) — визначає небезпечність тілесних ушкоджень для життя в момент заподіяння їх, а також характер і ступінь порушень цільності і функцій тканин чи органів та тривалість впливу цих порушень на стан здоров'я;

2) економічний (додатковий) — визначає ступінь втрати працездатності;

3) естетичний (додатковий) — визначає знівечення обличчя потерпілого.

Відповідно до закону (ч. 1 ст. 101 КК) тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі з них, які були небезпечними для життя в момент заподіяння їх або спричинили втрату будь-якого органа чи втрату його функцій, душевну хворобу або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя.

1. Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент заподіяння їх чи при звичайному перебігу закінчуються смертю. Можливе чи дійсне відвернення смерті в таких випадках не береться до уваги при оцінці небезпечності таких ушкоджень для життя.

До таких ушкоджень належать:

1) проникаючі рани черепа, хребта, грудної клітки, живота, горла;

2) перелом кісток черепа, довгих трубчастих кісток, кісток таза, переломи-вивихи шийних хребців, грудних, поперекових хребців, переломи хрящів гортані і трахеї;

3) закриті ушкодження органів грудної та черевної порожнин;

4) ушкодження головних кровоносних судин: аорти, сонної артерії, плечової, безсонної і підколінної артерій чи їхніх вен;

5) стискування органів шиї або інші види механічної асфіксії, що загрожують життю;

6) хімічні, термічні або інші опіки 3-го і 4-го ступеня, що становлять 15% поверхні тіла, а також опіки 2-го ступеня, що становлять 30% поверхні тіла, чи опіки менших розмірів, які супроводилися шоком тяжкого ступеня.

Тяжке тілесне ушкодження буде небезпечним для життя за наявності хоч би однієї із зазначених ознак.

Незагрозливі для життя ушкодження, що належать до тяжких за кінцевим результатом та наслідками, — це втрата будь-якого органа чи втрата органом його функції (втрата зору, слуху, язика, руки, ноги і репродуктивної здатності).

Під втратою зору треба розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли наявне зниження зору до підрахунку пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока — 0,04 і нижче). Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Під втратою слуху треба розуміти повну стійку глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3—5 см від вушної раковини.

Оцінка ступеня тяжкості у випадках встановлення наслідку травми органів зору і слуху проводиться відповідно до документів, якими керуються у своїй роботі медико-соціальні експертні комісії.

2. Втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відокремленні органа від тіла людини, а також тоді, коли настав повний або частковий параліч цього органа. Це може бути втрата язика, ока, руки, ноги, мови, голосу або їх параліч, втрата здатності народжувати дітей та ін.

Як свідчить слідча та судова практика, при тілесних ушкодженнях частіше за інші органи втрачаються очі, ніс, вуха, руки та ноги. Згідно з Правилами втрата зору, здатності бачити світ визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо настала повна сліпота на два ока або такий стан зору, що людина не бачить на відстані 2 м (гострота зору на обидва ока — 0,04 і менше).

Втрата зору на одне око або втрата одного ока теж визнається тяжким тілесним ушкодженням, бо в цьому разі настає втрата працездатності більше ніж на одну третину, або непоправне знівечення обличчя, якщо це поєднано з вилученням ока.

Повна втрата зору на одне око вважається тяжким ушкодженням незалежно від того чи ока зовсім немає, чи воно є і має здоровий вигляд, так само від того, коли око було втрачено — в момент заподіяння тілесного ушкодження чи при лікуванні. Ушкодження сліпого ока, що призвело до його вилучення, оцінюється залежно від тривалості розладу здоров'я.

Втрата потерпілим голосу, слуху, мови визнається тяжким тілесним ушкодженням, якщо він не може спілкуватися з іншими людьми без допомоги технічних чи спеціальних засобів або не чує розмовної мови на відстані З—5 см від вуха.

3. Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпілий внаслідок посягання на його здоров'я захворів на тимчасову чи хронічну душевну хворобу, коли таке посягання спричинило розлад його психічної діяльності.

Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або в результаті переляку, сильного психічного струсу (хвилювання). Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням нервова хвороба, що виникла внаслідок посягання.

4. Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше як 33%). При цьому йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень. Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визначаються на загальних підставах за тими ж Правилами.

Втрата працездатності вважається стійкою, якщо її не можна поновити, або якщо її можна поновити лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.

5. Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинилося до переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має.  Не впливають на відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути власна дружина і зовсім незнайома жінка.

Кримінальна відповідальність за переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно сталося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.

6. Тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно невиправно знівечило обличчя. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидний зовнішній вигляд (наприклад, відсутність носа або губ).

Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя зумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки. Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.

Питання про те, чи не знівечено обличчя вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).

Непоправним вважається таке знівечення обличчя, яке не можна виправити звичайними засобами лікування або якщо його зовсім не можна усунути. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається непоправним.

Поправними чи непоправними є знівечення обличчя певного потерпілого визначає судово-медична експертиза, бо це питання цілком медичне. Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 101 КК за наявності хоч би однієї з передбачених у ній ознак. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органа. Наявність у скоєному винним кількох з цих ознак на кваліфікацію його дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.

Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 101 КК, а за ст. 103 КК, а заподіяне у стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності — за ст. 104 КК.

Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень під час відсічі суспільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони, не містить складу злочину.

Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 101 КК), якщо воно:

1) вчинене способом, що має характер мучення або мордування;

2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких тілесних ушкоджень.

Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 101 КК), якщо воно було вчинене шляхом мучення, мордування чи тортур. Слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі завдають потерпілому мук і страждань. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний завдає потерпілому особливо тяжких страждань і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі муки, нестерпний фізичний біль.

Мучення може бути заподіяне тим, що потерпілому не дають їжі, води, використовують вплив низької чи високої температури, а також застосуванням інших засобів, якими спричиняється надзвичайний фізичний біль та страждання.

Згідно з Правилами мордуванням називають такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипання, биття батогами чи нагайками, заподіяння багатьох невеликих ушкоджень тупими чи гострими предметами і т. ін.).

Верховний Суд України у справі М. ухвалив, що мучення і мордування — це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого.

Тяжке тілесне ушкодження має оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 101 КК) не тільки тоді, коли мучення або мордування чинилося в момент заподіяння тілесного ушкодження, а й тоді, коли потерпілому завдавалися систематичні пробої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке тілесне ушкодження. Про систематичність таких дій свідчить те, що вони вчиняються часто і тривало. Само по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не є мученням або мордуванням. Для цього треба довести, що винний навмисно діяв таким чином, маючи за мету завдати потерпілому особливих страждань, заподіяти особливий фізичний біль.

Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства  і суд.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим (ч. З ст. 101 КК), якщо:

1) внаслідок нього сталася смерть потерпілого;

2) воно було вчинене особливо небезпечним рецидивістом.

Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, характеризується тим, що воно посягає на два об'єкти і одночасно спричиняє два дуже відмінні за тяжкістю злочинні наслідки: шкоду здоров'ю і смерть потерпілого.

Щодо кожного з цих наслідків у винного було різне психічне ставлення — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було навмисним, а смерть — необережною. Так, за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Д., який, побачивши на другому поверсі міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому ушкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (що належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого.

Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав, що може заподіяти тяжке тілесне ушкодження, тобто вчинив їх навмисно. Що стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоч повинен був і міг передбачити, тобто заподіяв її необережно.

Злочин може кваліфікуватися за ч. З ст. 101 КК лише тоді, коли тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винний передбачав. У тих випадках, коли смерть потерпілого сталася внаслідок необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. З ст. 101 КК.

Так. безпідставно за ч. З ст. 101 КК були кваліфіковані дії Т., який кулаком вдарив П. в обличчя, від чого П. упав і вдарився головою об бруківку. Внаслідок цього удару стався перелом кісток черепа, крововилив у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. сталася не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою при падінні об бруківку. У справі не було доказів, які б свідчили про те, що б'ючи кулаком в обличчя, Т. мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження . Тому дії Т. були перекваліфіковані за ст. 98 КК як вбивство з необережності.

Склад злочину, передбачений ч. З ст. 101 КК, становить особливий, окремий вид необережного заподіяння смерті. Оскільки за самою суттю, природою речей єдиним способом заподіяти смерть є тільки вчинення тілесних ушкоджень. Іншого способу заподіяти смерть немає. Всі види тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, поділяють на три групи:

1) всі умисні тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть потерпілого, яку винний передбачав і бажав чи погоджувався з її настанням, утворюють умисне вбивство (статті 93—97 КК);

2) умисні тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство (ч. З ст. 101 КК);

3) всі інші види тілесних ушкоджень — тяжкі необережні, а також середньої тяжкості як умисні, так і необережні, так само як і умисні легкі, внаслідок яких сталася смерть з необережності, утворюють необережне вбивство (ст. 98 КК).

У тих випадках, коли тяжкі тілесні ушкодження, внаслідок яких сталася смерть, були заподіяні в стані сильного душевного хвилювання, їх кваліфікують за ст. 103 КК.

Заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень і залишення його в небезпечному для життя стані, якщо внаслідок цього сталася смерть особи, залишеної без допомоги, кваліфікується лише за ч. 1 чи 3 ст. 101 КК. Додаткова кваліфікація таких злочинів ще й за ч. 2 ст. 111 КК буде зайвою, бо залишення в небезпеці в такому разі є лише продовженням злочину проти особи, а тому воно не утворює сукупності злочинів.

Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим, якщо його заподіяла особа, яку вже до вчинення цього злочину суд визнав особливо небезпечним рецидивістом.

Навмисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне до замаху на вбивство. Відмінність між цими злочинами полягає в їхніх суб'єктивних ознаках: у спрямованості умислу і в змісті його інтелектуального моменту. Складність у розмежуванні замаху на вбивство і тілесного ушкодження має місце лише в тих випадках, коли тілесні ушкодження були вчинені з прямим умислом, оскільки замах на вбивство з непрямим умислом неможливий.

Щоб з'ясувати зміст умислу винного, враховують усі обставини злочину, засоби і знаряддя, кількість, характер і місця поранень, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередню поведінку винного і потерпілого, їхні взаємовідносини тощо.

Якщо між тілесними ушкодженнями та настанням смерті був якийсь час, навіть тривалий, то це ще не свідчить про те, що смерть заподіяно необережно. Судова колегія в кримінальних справах Верховного Суду України в ухвалі у справі М. вказала, що значна перерва в часі між навмисним заподіянням поранення і смертю потерпілого сама по собі не виключає можливості умислу винного на позбавлення життя потерпілого.

При умисному тілесному ушкодженні (легкому, середньої тяжкості і тяжкому), на відміну від замаху на вбивство, настання смерті не охоплюється умислом винного. Він або не передбачає її настання або розраховує на те, що зможе її відвернути.

Але найважливішою ознакою, що розмежовує ці злочини, є передбачення чи непередбачення винним смерті потерпілого. Якщо він, заподіюючи тілесні ушкодження, передбачає настання смерті, то незалежно від фактичних наслідків, його дії утворюють посягання на життя — вбивство чи замах на вбивство.

Кримінальна відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості передбачена статтями 102, 103 та 105 КК.

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості має такі ознаки:

а) в момент їх заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого:

б) не мають наслідків, передбачених ст. 101 КК;

в) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органа;

г) призводять до іншого тривалого розладу здоров'я.

Порушенням функцій будь-якого органа Правила називають ослаблення функцій органів людини (мови, зору, слуху, рук, ніг і т. ін.). Це можуть бути і випадки повної, але тимчасової втрати органом його функцій.

До іншого тривалого розладу здоров'я належать випадки заподіяння шкоди здоров'ю, якщо вона не була пов'язана з порушенням функцій будь-якого органа, але спричинила втрату працездатності менше ніж на одну третину (наприклад, зараження якоюсь хворобою).

Тривалим вважається таке порушення функцій органів чи інший розлад здоров'я для відновлення яких необхідно більше як 3 тижні (більше як 21 день). Згідно з Правилами тривалими визнаються і такі тілесні ушкодження, які зумовили тимчасову втрату працездатності на строк, більший за 21 день, або постійну втрату працездатності менше ніж на одну третину (від 10 до 33%).

Умисне тілесне ушкодження середньої тяжкості, внаслідок якого сталася смерть, настання якої винний не передбачав, кваліфікується за ст. 98 КК як необережне вбивство. Якщо в заподіяних тілесних ушкодженнях є ознаки як тяжкого, так і середньої тяжкості тілесного ушкодження, вчинене кваліфікується за статтею КК, що передбачає відповідальність за найбільш тяжкий їх вид. Наприклад, за ч. 1 ст. 101 КК, якщо тілесне ушкодження має ознаки тяжкого і середньої тяжкості, оскільки тяжке тілесне ушкодження завжди містить у собі і ознаки тілесного ушкодження середньої тяжкості. На цій підставі такі випадки не утворюють сукупності злочинів.

Відповідальність за тілесні ушкодження середньої тяжкості настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Примітка до ст. 102 КК законодавчо порівнює тотожні вирази "середньої тяжкості тілесне ушкодження" і "менш тяжке тілесне ушкодження", яке застосовано у ст. 238 КК. Хоч ці вирази і тотожні, але вираз "середньої тяжкості тілесне ушкодження" більш точний, він вірніше позначає сутність злочину на відміну від беззмістовного "менш тяжке", адже і легке тілесне ушкодження менш тяжке відносно тяжкого і середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту), що раптово виникло внаслідок протизаконного насильства або тяжкої образи винного потерпілим, визнається законодавцем як заподіяне за пом'якшуючих відповідальність обставин і тому кваліфікується за ст. 103 КК. Обставини, що пом'якшують відповідальність, у складі злочину ст. 103 КК є обов'язковою ознакою.

Протизаконне насильство може бути фізичним (удари, побої, тілесні ушкодження, позбавлення волі, зв'язування і т. ін.) або психічним (погроза заподіяти фізичну чи майнову шкоду і т. ін.). Таке насильство мас бути істотним, тобто здатним викликати сильне душевне хвилювання, реальним, а не уявним.

Для застосування ст. 103 КК треба довести, що насильство було протизаконним. Насильство працівників правоохоронних органів відносно злочинця незалежно від його психічного стану не може бути визнане таким, що здатне викликати сильне душевне хвилювання (фізіологічний афект).

Тяжка образа потерпілим винного — це будь-яке істотне приниження честі і гідності, зроблене в непристойній формі. Як свідчить слідча та судова практика, найчастіше така образа спричиняється приниженням національної гідності, релігійного почуття, подружньою зрадою і т. ін.

Протизаконне насильство чи тяжка образа може стосуватися як того, хто заподіяв тілесне ушкодження, так і до інших осіб. Так, Верховний Суд України визнав правильною кваліфікацію дій К. за ст. 103 КК, який обухом сокири заподіяв 3. тяжке тілесне ушкодження за те, що 3. побив його матір.

Для кваліфікації діяння за ст. 103 КК важливо визначити два часові інтервали: а) час між протиправним насильством чи тяжкою образою і виникненням сильного душевного хвилювання та б) час між виникненням сильного душевного хвилювання і заподіянням тяжкого чи середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Перший інтервал може бути коротким і тривалим. Юридичного значення ця обставина не має. Сильне душевне хвилювання може викликати протизаконне насильство (чи тяжку образу), яке було вчинене як недавно, так і давно.

Щодо другого інтервалу, то для злочину, передбаченого ст. 103 КК характерною ознакою є негайне виникнення наміру заподіяти шкоду потерпілому, бо вона може визнаватися як заподіяна за обставин, що пом'якшують відповідальність, лише тоді, коли була заподіяна у стані сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту). Сильне душевне хвилювання — це така душевна буря, таке сильне психічне напруження всіх сил людини, яке не може бути тривалим. Як свідчить практика, такий стан триває не більше кількох хвилин. Тільки в цей час заподіяна шкода може бути визнана такою, що заподіяна у стані сильного душевного хвилювання, і кваліфікуватися за ст. 103 КК.

Стаття 103 передбачає відповідальність лише за умисне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження. Відповідальність за необережне заподіяння таких тілесних ушкоджень за таких обставин настає за ст. 105 КК.

Як визначив Верховний Суд України, умисне тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, скоєне у стані сильного душевного хвилювання, підпадає під ознаки ст. 103, а не ч. З ст. 101 КК.

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні у стані сильного душевного хвилювання, але з метою захисту від небезпечного нападу і з перевищенням меж необхідної оборони, то їх кваліфікують не за ст. 103, а за ст. 104, оскільки остання має більш пом'якшуючу відповідальність обставину.

За чинним законодавством, відповідальність за тілесне ушкодження середньої тяжкості, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання і у стані необхідної оборони незалежно від інших обставин, не настає.

Заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання, навіть за обставин, що обтяжують відповідальність (внаслідок якого настала смерть потерпілого чи заподіяне особливо небезпечним рецидивістом, чи внаслідок якого настало переривання вагітності тощо), кваліфікується за ст. 103, а не за ст. 101 КК.

Кримінальна відповідальність за заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання настає з 14 років (ч. 2 ст. 10 КК).

Кримінальна відповідальність за тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони, передбачена ст. 104 КК.

Згідно із законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові або небезпеці посягання. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" від 28 червня 1991 р. (п. 4) визначено обставини, які слід враховувати при вирішенні питання про перевищення чи неперевищення меж необхідної оборони. Вони вже були викладені при

розгляді вбивства при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 97 КК).

Заподіяння умисного тяжкого тілесного ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 104 КК і в тих випадках, коли воно було вчинене за обтяжуючих відповідальність обставин (особливо небезпечним рецидивістом, смерть нападаючого тощо).

Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони і винний одночасно перебував у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 104 КК, тобто за більш м'яким законом, а не за ст. 103 КК.

Відповідальності за ст. 104 КК підлягають ті особи, які захищали від нападу себе, а також ті, які захищали від нападу інших громадян чи інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межу необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.

Кримінальна відповідальність передбачена законом за необережне заподіяння тяжкого або середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 105 КК). Необережно заподіяні легкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і кримінальної відповідальності не тягнуть.

Необережні тяжке і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість настання їх, але легковажно розраховувала на відвернення шкоди (наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу) або не передбачала можливості настання їх, хоч повинна була і могла їх передбачити.

Так, у певній справі було доведено, що Т. самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження. Верховний Суд УРСР, розглянувши справу, зазначив, що рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість заподіяння такої шкоди.

У тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження не повинна була чи не могла передбачити настання їх, вона не може відповідати за них за відсутністю її вини (випадок).

Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження настає з 16 років.

Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 98 КК як необережне заподіяння смерті.

Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає за ст. 106 КК.

Згідно з ч. 1 ст. 106 легкими тілесними ушкодженнями вважаються такі, які:

а) не містять ознак тяжкого (ст. 101 КК) чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 102 КК);

б) викликали короткочасний розлад здоров'я потерпілого;

в) спричинили короткочасну втрату ним працездатності»

При цьому важливо розрізняти поняття "розлад здоров'я" і "шкода здоров'ю", оскільки шкода здоров'ю може бути заподіяна і без його розладу.

Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров'я вважається таке його порушення, яке тривало більше як б днів, але не більше як 3 тижні (21 день), тобто 7—20 днів. Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної працездатності в розмірі до 10%. Короткочасний розлад здоров'я і короткочасність втрати працездатності визначає судово-медична експертиза.

За ч. 2 ст. 10 КК відповідальність за всі умисні ушкодження, що спричинили розлад здоров'я, підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 14 років.

Частина 2 ст. 106 КК передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених у ч. 1 ст. 106 КК, тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров'я, ні короткочасної втрати працездатності. Такими Правила називають незначні короткочасні ушкодження, які тривали не більше як б днів (подряпини, синці тощо).

Тілесні ушкодження (тяжкі, середньої тяжкості і легкі) можуть бути заподіяні також під час вчинення злочинів, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК, зокрема при розбої (статті 86 і 142), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), хуліганстві (ст. 206) та ін.

Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров'я є додатковим об'єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які передбачають відповідальність за посягання на головний об'єкт, тобто відповідно за статтями 86, 142, 58 чи 206 КК.

Характерна особливість злочину, відповідальність за який передбачає ст. 107 КК (побої і мордування), полягає в тому, що дії, які утворюють його об'єктивну сторону, спрямовані на те, щоб головним чином завдати потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цільності тканин тіла чи функцій будь-якого органа, і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров'ю заподіюється ними через фізичний біль. "Біль — зазначають фахівці, — обтяжує і руйнує людське життя, він знищує у людини бажання працювати і відбирає у неї радість життя... Біль знижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)".

Відповідно до ч. 1 ст. 107 КК фізичний біль завдається:

а) ударами;

б) побоями;

в) іншими насильницькими діями.

Ударом називають одноразовий, раптовий і потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.

Побої — це неодноразові удари, що завдаються водночас одному потерпілому. Побої не становлять особливого виду ушкоджень. Вони характеризуються заподіянням багаторазових ударів. Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишилося ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо після побоїв не залишилося ніяких об'єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого, вказує, що об'єктивних ознак ушкоджень не виявлено, і не встановлює ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг, стискування горла, статевих органів тощо. Правила називають заподіянням мук дії, що спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення її у шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні

Дії.

Частина 2 ст. 107 КК передбачає відповідальність за удари, побої та інші подібні дії, якщо вони мали характер мордування. Правила називають мордуванням такі дії, що пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого болю або тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпшого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостро-колючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії.

Відповідальності за ст. 107 КК підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло 16 років.

Окремим випадком тілесного ушкодження, що заподіює шкоду здоров'ю, є зараження потерпілого венеричною хворобою (ст. 108 КК).

Кримінальна відповідальність за ст. 108 КК настає за умов, що винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і напевно знав про наявність у нього цієї хвороби та про небезпечність його певних дій для здоров'я іншої особи.

Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням.

На кваліфікацію злочину не впливають:

1) вид венеричної хвороби (гонорея, м'який шанкер, сифіліс);

2) спосіб зараження — статеві зносини, поцілунок, користування спільними предметами;

3) наслідки, що настали;

4) згода потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.

Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які умисно тим чи іншим способом заразили іншу особу венеричною хворобою, залежно від способу дій та форми вини підлягають відповідальності за тілесні ушкодження (статті 101—102, 106 КК). Таким же чином кваліфікуються дії і тих осіб, які навмисно заразили інших венеричними тяжкими інфекційними хворобами (туберкульозом, трахомою, холерою тощо), незалежно від того, хворіють вони самі цими хворобами чи ні.

Заразити венеричною хворобою чи поставити іншу особу в небезпеку зараження венеричною хворобою можна умисно або необережно. Але здається, що необережність щодо цього злочину може бути лише у формі злочинної самовпевненості. Оскільки в законі йдеться про безсумнівне знання винним про наявність у нього цієї хвороби, то тут вже злочинна недбалість неможлива.

У літературі була висловлена думка, що навмисне зараження венеричною хворобою, якщо винний діяв з прямим умислом, належить кваліфікувати за ст. 101 чи ст. 102 КК. З цим не можна погодитися, бо:

1) заподіяння шкоди здоров'ю таким злочином виділено в законі в окремий склад, тобто ст. 108 КК є спеціальною нормою відносно ст. 101 чи ст. 102, тому при їх конкуренції має бути застосована спеціальна норма — ст. 108 КК;

2) зараження венеричною хворобою за звичайних умов не викликає наслідків, передбачених ст. 101 чи ст. 102. КК. Якщо зараження венеричною хворобою спричинить наслідки, зазначені в цих статтях, то злочин кваліфікується за сукупністю за ст. 108 та статтями 101—102 КК.

За ч. 1 ст. 108 КК кваліфікуються такі дії, якими потерпіла особа була лише поставлена в небезпеку зараження через статеві зносини або інші дії, а саме зараження ще не настало. Такі дії являють собою своєрідний замах на зараження — вони створили справжню і реальну можливість заразити іншу особу, але цього не сталося за обставин, незалежних від винного.

Поставлення в небезпеку зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини кваліфікується за ч. 1 ст. 1082 КК.  За ч. 2 ст. 108 КК кваліфікуються дії, внаслідок яких сталося зараження венеричною хворобою потерпілого, якщо ці дії вчинила особа, яка знала без сумніву про свою хворобу.

Зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини особою, яка знала про наявність у неї цього вірусу, кваліфікується за ч. 2 ст. 1082 КК.

Оскільки обов'язковою ознакою злочину, передбаченого як ч. 1 ст. 108 КК, так і ч. 2 ст. 108 або ч. 1 ст. 1082 чи ч. 2 ст. 1082 КК, є знання винним про свою хворобу, то їх суб'єктивна сторона визначається умислом або злочинною самовпевненістю. Злочинна недбалість щодо цього злочину неможлива.

Частина 3 ст. 108 КК передбачає відповідальність за зараження потерпілого венеричною хворобою за обтяжуючих обставин:

а) зараження венеричною хворобою особою, яка раніше вже була засуджена за такий же злочин, і вона має за нього судимість;

б) зараження одним чи різними способами двох або більше потерпілих;

в) зараження венеричною хворобою неповнолітнього чи неповнолітньої.

Якщо зараження венеричною хворобою сталося внаслідок вчинення якогось іншого злочину, то все скоєне утворює сукупність злочинів, зокрема при зґвалтуванні (статті 117 і 108 КК) або при мужолозтві (статті 122 і 108 КК). Особа, яка знала про свою хворобу і ухилялась від її лікування, відповідає за ст. 108' КК. За цією статтею кваліфікуються дії особи, яка:

1) знала про свою хворобу;

2) була попереджена органами охорони здоров'я про необхідність лікування і кримінальну відповідальність за ухилення від цього;

3) знала порядок, засоби, умови і строк свого лікування;

4) незважаючи на все це ухилялась від лікування — порушувала лікарські вимоги.

До злочинів проти здоров'я належить також незаконне проведення аборту (ст. 109 КК).

Абортом у медицині називають передчасне зупинення вагітності і вилучення з матки плідного яйця чи плода, ще не здатного до життя поза тілом матері, в перші 28 тижнів вагітності.

У медицині розрізняють два види аборту:

1) патологічний — вагітність припиняється якимось захворюванням вагітної жінки;

2) штучний — вагітність припиняється побічним втручанням в організм вагітної жінки.

Патологічний аборт для кримінального права байдужий. Штучний аборт буває законними і незаконним (кримінальним). Згідно з діючою в медичній практиці інструкцією "Про порядок проведення операції штучного переривання вагітності (аборту)" штучне переривання вагітності визнається законним, якщо воно було проведено за згодою жінки:

1) у стаціонарному медичному закладі, спеціально пристосованому для проведення таких операцій;

2) у перші 12 тижнів вагітності;

3) у зв'язку з тим, що продовження вагітності і пологи загрожували життю жінки (в таких випадках аборт буде законним і тоді, коли вагітність тривала понад 12 тижнів).

Незаконним (кримінальним) визнається аборт, проведений за згодою потерпілої:

1) поза спеціальним медичним закладом, незалежно від того, хто проводив операцію:

2) при тривалості вагітності понад 12 тижнів, якщо не було протипоказань щодо вагітності і пологів;

3) особою, яка не має спеціальної вищої медичної освіти.

За наявності хоч би однієї з цих обставин аборт визнається незаконним (кримінальним).

У медичній літературі зазначається, що аборт, проведений навіть у лікарні з додержанням усіх правил асептики та антисептики (грец. sepsis — гниття) заподіює значну шкоду здоров'ю жінки.

Вагітність при кримінальному аборті припиняється різними засобами:

1) механічними — введенням у матку різних предметів (наприклад, дерев'яних кийків), розчинів (мила, соди, йоду тощо) або нанесенням ударів у живіт і т. ін.;

2) медикаментозними — вживанням різних ліків чи хімічних речовин (хініну, сулеми, миш'яку, гасу тощо);

3) термічними — впливом тепла на тіло вагітної жінки (гарячі ванни, спринцювання і т. ін.).

Аборт може бути викликаний і психічною травмою, переляком. Обов'язковою ознакою аборту є настання злочинного наслідку — припинення вагітності. З цього моменту злочин вважається закінченим. Якщо ці наслідки не настали, то скоєне кваліфікується як замах на аборт за ст. 17 і відповідною частиною ст. 109 КК.

Незаконне проведення аборту — злочин навмисний. Необережне припинення вагітності під ознаки ст. 109 КК не підпадає. За відповідних умов припинення вагітності може бути підставою для відповідальності за необережне тілесне ушкодження (ст. 105 КК).

Аборт може бути проведений з різних мотивів (користь, співчуття). Судова статистика свідчить, що аборт проводять лікарі (12,3%), медичні сестри й акушерки (11,6%) та особи, які не мають ніякої медичної освіти (76,1%).

Незаконне проведення аборту припускає згоду вагітної жінки на цю операцію. Якщо аборт проводиться без згоди потерпілої, то вчинене кваліфікується за ст. 101 КК.

У тих випадках, коли жінку примусили зробити аборт, дії винних кваліфікуються за ст. 110 КК, а якщо примушування не вдалося і операція не була проведена чи не була завершена — як замах на примусовий аборт за статтями 17 і 110 КК.

Кримінальний кодекс України передбачає відповідальність за три види аборту:

1) незаконне проведення аборту лікарем (ч. 1 ст. 109 КК). Так кваліфікується аборт, що його провела особа, яка має вищу медичну освіту, але не в спеціальному медичному закладі чи за наявності протипоказань цієї операції (коли строк вагітності перевищує 12 тижнів чи не минуло ще б місяців після останнього аборту тощо);

2) незаконне проведення аборту особою, яка не має вищої медичної освіти (ч. 2 ст. 109 КК). Суб'єктом цього злочину є особи, які не мають вищої медичної освіти (медсестри, акушерки, фельдшери та інші особи, що мають середню медичну освіту), незалежно від того, де вони провели аборт, а також особи, які не мають ніякої медичної освіти;

3) кваліфікований аборт (ч. З ст. 109 КК). Незаконний аборт визнається кваліфікованим, якщо його проведення спричинило тривалий розлад здоров'я чи внаслідок аборту сталася смерть потерпілої.

За ч. З ст. 109 КК кваліфікуються випадки заподіяння смерті необережно. Якщо винний припускав можливість настання смерті і байдуже ставився до цього, то скоєне утворює сукупність умисного вбивства і проведення аборту (ст. 94 чи ст. 93 та ч. З ст. 109 КК).

Аборт може спричинити тривалий розлад здоров'я, зокрема це може бути втрата загальної працездатності більше ніж на 15%, необхідність лікування понад 21 день, душевна хвороба і т. ін.