VI. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ ПОМИЛКАХ ЗЛОЧИНЦЯ

Помилкою у кримінальному праві називається спотворена, неправильна уява особи, що скоює злочин, про юридичну сутність і караність вчинюваного нею діяння.

При вчиненні злочину особа може помилятися щодо багатьох ознак вчинюваного нею діяння:

1) легальності чи забороненості законом вчинюваного діяння;

2) міри покарання за вчинений злочин;

3) кваліфікації вчиненого діяння за відповідною статтею кримінального закону;

4) потерпілого — жертви злочину;

5) спрямованості посягання на певний об'єкт кримінально-правової охорони;

6) властивостей предмета злочину;

7) характеру і розміру заподіяної злочином шкоди. Всі ці помилки злочинця мають різне юридичне значення для визначення підстав кримінальної відповідальності, кваліфікації злочину і призначення міри покарання.

Іноді в практиці застосування кримінального законодавства виникає питання — знала чи не знала особа, яку притягують до кримінальної відповідальності, про протиправність вчиненого нею діяння, про його забороненість кримінальним законом? Такі питання постають нечасто тому, що всі правові системи сучасності додержуються правила, згідно з яким незнання закону не звільняє порушника закону від відповідальності. Тобто існує презумпція знання закону всіма громадянами, іноземцями, що перебувають на території держави, та особами без громадянства.

Але презумпція знання закону всіма, на кого поширюється його дія, не абсолютна. За деяких виняткових обставин (тяжка хвороба, закордонне відрядження, стихійні лиха, які виключали можливість ознайомитись з текстом закону) особа може бути звільнена від відповідальності за порушення закону, якщо вона не знала про заборону вчинення певного діяння.

Отже, як правило, помилка щодо легальності чи забороненості діяння не впливає на відповідальність, кваліфікацію злочину і призначення покарання. Але кожна особа може доводити, що у неї не було можливості ознайомитися з законом, який вона порушила. За доведеності таких обставин вона звільняється від відповідальності.

Помилка злочинця щодо кваліфікації його діяння за тією чи іншою нормою кримінального закону чи щодо міри покарання за вчинене діяння ніякого практичного значення не має. Закон вимагає від громадянина знання забороненості певного діяння взагалі, а не конкретно. Для кримінальної відповідальності має значення знання взагалі про забороненість викрадення чужого майна і зовсім не має значення, якою кримінально-правовою нормою передбачається відповідальність за конкретне вчинене викрадення.

Найбільше практичне значення для кваліфікації злочинів має помилка в об'єкті і предметі посягання. При вчиненні злочину іноді виникає помилка злочинця в об'єкті і предметі посягання, внаслідок чого діяння незалежно від волі винного спрямовується на інший об'єкт кримінально-правової охорони чи на інший предмет злочину. Спотворена уява суб'єкта щодо справжньої спрямованості його діяння відома в кримінальному праві як "помилка в об'єкті". Але уважний аналіз слідчо-судової практики свідчить, що помилка в об'єкті у багатьох випадках є помилка в предметі посягання і що ці два різновиди помилок мають різне кримінально-правове значення.

Помилка в об'єкті кримінально-правової охорони трапляється тоді, коли винна особа вчинює посягання не на ті суспільні відносини, які охоплювалися її умислом, і незалежно від її волі заподіює шкоду іншим суспільним відносинам. Причому помилка в об'єкті посягання можлива лише щодо родового, видового чи безпосереднього об'єктів. На рівні загального об'єкта помилка неможлива, оскільки будь-який злочин посягає на суспільні відносини, тобто загальний об'єкт завжди один і той же, а тому помилитися в ньому не можна.

Помилка в родовому об'єкті посягання полягає у неправильній уяві винної особи щодо спрямованості вчинюваного нею діяння на певний об'єкт. Вважаючи, що його дії спрямовані на одні суспільні відносини, суб'єкт насправді посягає на суспільні відносини іншого роду. У слідчо-судовій практиці такі помилки трапляються при вчиненні посягань на власність, управління, особу та деяких інших злочинів. Наприклад, викрадаючи державне чи колективне майно, винний вважає, що викрадає індивідуальне майно або вчинює браконьєрство; посягаючи на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця, він вважає, що вчинює злочин проти приватної особи і т.ін.

Помилка в родовому об'єкті посягання впливає на кваліфікацію діяння. Оскільки у такому випадку об'єктові, на який суб'єкт, на його думку, посягає, насправді шкода не заподіюється, то таке посягання по суті є лише замахом, невдалою спробою заподіяти певну суспільно небезпечну шкоду. Отже сумлінна помилка особи винного щодо родового об'єкта посягання кваліфікується як замах на вчинення злочину. Немає підстав кваліфікувати таке діяння як закінчене посягання на згаданий об'єкт, бо у цій сфері суспільного життя шкоду не було заподіяно. Не можна таке діяння кваліфікувати і як посягання на той об'єкт, якому шкоду було фактично заподіяно, оскільки такі наслідки не охоплювалися умислом винної особи.

Вирішальним для кваліфікації злочину при помилці в родовому об'єкті є суб'єктивний намір особи і фактично заподіяна шкода. Якщо ці обставини у справі не з'ясовані чи встановлені неповно, то при кваліфікації злочину можна припуститися помилки. Наприклад, за вироком обласного суду К. засуджено за ст. 86' КК. Працюючи бригадиром найманої бригади, К. одержав від колгоспу за виконані роботи 132 287 крб., з яких 65161 крб. привласнив. Пленум Верховного Суду України, розглянувши справу, визнав засудження К. за ст. 86' КК необгрунтованим, оскільки К. привласнив не колгоспні гроші, а заволодів обманом грошима членів бригади, яким зобов'язаний був їх виплатити. У зв'язку з цим Пленум дії К. перекваліфікував зі ст. 86' на ч. 2 ст. 143 КК.

Особливо ретельно повинна досліджуватися спрямованість на певний об'єкт кримінально-правової охорони у випадках викрадення індивідуального майна, за яке державна чи колективна організація матеріально відповідає перед власником (здане її для зберігання, перевезення, на комісію і т.ін.). Якщо винна особа, викрадаючи таке майно, про відповідальність державної або громадської організації перед власником не знала і вважала, що вона заподіює шкоду громадянинові, то засудження цієї особи за викрадення державного чи колективного майна буде необгрунтованим. Таке діяння належить кваліфікувати як замах на викрадення індивідуального майна.

Пленум Верховного Суду України у постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 22) роз'яснив, що у випадках, коли державна чи колективна організація у зв'язку з певними відносинами була зобов'язана зберігати передане їй майно громадян, викрадення, вчинене особою, яка усвідомлювала, що матеріально відповідає за вказане майно ця організація, належить кваліфікувати як злочин проти державної чи колективної власності. Викрадення майна, яке хоч і було в приміщенні державної чи колективної організації, але не передане їй на зберігання, належить кваліфікувати як злочин проти приватної власності. Якщо ж, помиляючись щодо фактичної належності майна, винний звернув на свою користь приватне майно, бажаючи викрасти державне чи колективне майно, або звернув на свою користь державне чи колективне майно, бажаючи викрасти приватне майно, його дії належить кваліфікувати як замах на той злочин, який винний бажав вчинити. Дії особи, яка, викрадаючи чуже майно, допускала, що воно може належати як громадянинові, так і державній чи колективній організації, кваліфікуються залежно від фактичної належності майна.

Для правильної кваліфікації викрадення необхідно встановити — на заволодіння яким майном (державним, колективним, індивідуальним) був спрямований умисел винної особи. Деякі помилки кваліфікації злочинів зумовлені саме тим, що ця обставина не була з'ясована і доведена. Цікавою щодо цього є справа В., засудженого військовим трибуналом за викрадення державного майна шляхом шахрайства. У вагоні потягу В. знайшов три акредитиви з контрольними листами до них, що їх загубив громадянин Г., і вирішив скористатися ними. Для цього В. обманом отримав в установі два порожні бланки доручення з гербовою печаткою і підписом посадової особи цієї установи, підробив їх від імені Г. і таким чином отримав за акредитивами велику суму грошей, які використав на свої потреби. Військова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій В. неправильною і вказала, що об'єктом злочину у даному випадку є не державна, а індивідуальна власність, оскільки В. викрав гроші, які належали громадянинові Г. Та обставина, що вони тимчасово перебували в ощадній касі, юридичного значення не має. Ощадна каса не несе перед власником акредитива матеріальної відповідальності, якщо він загубив обидві частини акредитива (власне акредитив і контрольний листок до нього). Військова колегія скасувала всі судові рішення у справі В. і повернула її на нове розслідування, оскільки органи слідства не з'ясували і не встановили змісту і спрямованості умислу винного. При цьому колегія вказала, що вирішальне значення для кваліфікації викрадення має зміст суб'єктивної сторони вчиненого — якщо він усвідомлював, що державна організація несе перед власником матеріальну відповідальність, то його дії належить кваліфікувати як викрадення державного майна; якщо ж він усвідомлював обставини, які виключають відповідальність державної організації перед громадянином, то його дії відповідно до умислу належить кваліфікувати як викрадення індивідуального майна. Коли ж винний, не знаючи умов відповідальності ощадної каси перед власником акредитива, допускав і те й інше, то вчинене ним діяння належить кваліфікувати залежно від фактично заподіяної шкоди.

Іноді при викраденні чужого майна винний впевнений у його належності, але помиляється і чинить злочин проти іншого виду власності. Вирішальним у таких випадках є не фактична належність майна, а умисел винної особи. Кваліфікація такого викрадення залежить від спрямованості умислу — як замах на викрадення того майна, яке охоплювалося умислом (при помилці), або як закінчений злочин (без помилки).

Помиляючись, винна особа може замість викрадення вчинити, наприклад, посягання на інтереси рибного чи мисливського господарства або навпаки. Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами справ про відповідальність за порушення законодавства про охорону природи" від 26 січня 1990 р. (п. 11) зазначив, що дії осіб, винних у незаконному вилові риби, добуванні водних тварин, що їх вирощують колгоспи, радгоспи, інші підприємства та організації у спеціально влаштованих чи пристосованих водоймах, або заволодіння рибою, водними тваринами, виловленими цими організаціями, або дикими тваринами і птахами, що перебувають у розплідниках і вольєрах, кваліфікуються як розкрадання державного чи колективного майна за умови, що це їм було відомо. Якщо ж винна особа сумлінно помилялась, то її дії належить кваліфікувати за правилами помилки в об'єкті, тобто як замах на незаконне заняття рибним, звіриним або іншим водним добувним промислом за статтями 17 і 162 КК.

У деяких випадках обстановка вчинення злочину і особливості викраденого майна не дають підстав для висновку про його належність. За таких обставин винна особа рівною мірою допускає, що майно належить державній організації чи громадянинові. При такому прямому невизначеному умислі викрадення кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду, оскільки винний однаковою мірою бажав заподіяти будь-кому шкоду, тобто його намір охоплював заподіяння шкоди кожному з можливих родових об'єктів.

Таким же чином кваліфікується посягання при помилці і в інших родових об'єктах, наприклад посягання на честь, гідність і життя представників влади, працівників міліції, членів громадського формування з охорони громадського порядку чи військовослужбовців, якщо потерпілий таким не є, а лише видає себе за названих осіб, або якщо винний не знає завідомо про те, що посягає на таких осіб.

Узагальнюючи викладене і судову практику, можна сформулювати загальні правила кваліфікації злочинів при помилці в родовому об'єкті посягання:

1. При помилці в родовому об'єкті посягання діяння належить кваліфікувати як замах на заподіяння шкоди тому об'єктові, що його охоплював умисел винної особи.

2. Якщо обстановка вчинення злочину не давала можливості визначити родову належність об'єкта посягання, то діяння кваліфікується як посягання на той об'єкт, якому фактично було заподіяно шкоду.

Помилка у видовому об'єкті можлива лише у тих випадках, коли видові об'єкти мають подібне суспільне значення і розрізняються кримінальним законодавством. Зокрема відносини державної і колективної власності є різними видовими об'єктами кримінально-правової охорони, але кримінальним законодавством вони не розрізняються, і тому помилка у спрямованості посягання на них юридичного значення не має. При особливому виділенні законодавством видового об'єкта і помилці у спрямованості посягання на видовий об'єкт воно кваліфікується за правилами помилки в родовому об'єкті. Наприклад, чинне кримінальне законодавство виділяє як такі об'єкти життя державного діяча (ст. 58 КК), життя новонародженої дитини (ст. 96 КК), статеву недоторканність малолітньої (ч. 4 ст. 117 КК) та деякі інші.

На рівні безпосереднього об'єкта помилка в об'єкті можлива (наприклад, замість Петренка позбавлено життя Круп— ченка, помилково майнову шкоду заподіяно не Сидорчуку, а Вітруку і т.ін.), але така помилка юридичного значення не має, оскільки всі безпосередні об'єкти охороняються кримінальним законом однаковою мірою і охорона їх не має ніяких особливостей. Так, життя кожної особи — рівноцінний об'єкт кримінально-правової охорони. Тому позбавлення життя іншої особи, ніж тієї, яку намагався вбити винний, не змінює ні підстав кримінальної відповідальності, ні кваліфікації злочину, ні призначення міри покарання.

Трапляються помилки злочинця також у предметі злочину і в потерпілому. Помилки в предметі злочину можливі при викраденнях чужого майна, самоуправстві, порушенні конституційних прав громадян, незаконному полюванні та деяких інших злочинах. За загальним правилом, помилка у предметі злочину не має кримінально-правового значення і не впливає на кваліфікацію діяння. Для підстав кримінальної відповідальності і кваліфікації злочину не має значення, що винний помилився і замість кожуха викрав фуфайку, купив крадене міндобриво замість цементу, придбав анашу замість героїну. Така помилка в предметі злочину юридичного значення не має, оскільки з приводу кожного з цих предметів існують відповідні суспільні відносини, які є об'єктом таких посягань. Тому вчинення заборонених кримінальним законом дій щодо різних предметів одного роду не змінює юридичної сутності діяння і в тих випадках, коли винний, помиляючись, викрав, придбав, збув, зберігав, перевіз чи переслав і т.ін. інший предмет цього ж роду. Наприклад, різні предмети, які належать до майна, валютних цінностей, зброї, наркотиків.

Отже, помилка і предметах злочину одного роду юридичного значення не має, оскільки злочинний вплив на. однорідні предмети не має суспільних особливостей — він призводить до заподіяння шкоди одним і тим же суспільним відносинам і тому охоплюється одними й тими ж кримінально-правовими нормами.

Юридичне значення має тільки помилка в різнорідних предметах, які внаслідок своїх властивостей віднесені законодавством до різних груп: а) майно, б) валютні цінності, в) ліс, г) зброя, д) наркотики, е) документи, ж) порнографічні предмети і т.ін. Вчинення помилково заборонених кримінальним законом дій відносно предмета, що належить до іншого роду, ніж вважав винний, утворює лише замах на вчинення злочину, оскільки злочинний вплив на цей предмет не може заподіяти шкоду суспільним відносинам, які охполювалися умислом винного. Якщо винний, наприклад, вважає, що викрадає у громадянина гладкоствольну мисливську рушницю, а насправді він викрав нарізну вогнепальну зброю (зброю іншого роду), то скоєне утворює замах на викрадення індивідуального майна, оскільки крадіжка у громадян гладкоствольної мисливської рушниці згідно з законом кваліфікується за ст. 140 КК.

Таким чином, злочинний вплив за помилкою на предмет іншого роду кваліфікується як замах на злочин, пов'язаний з впливом на той предмет, який охоплювався умислом винного.

Особливим видом помилки в предметі злочину є посягання на відсутній предмет. Такі посягання завжди кваліфікуються як замах на вчинення злочину (невдала спроба викрасти гроші з порожнього сейфа, викрадення порожнього гаманця тощо).

Аналогічне кримінально-правове значення має й помилка в потерпілому. За наявністю особливих ознак потерпілого (представники влади, працівники міліції, неповнолітні і т.ін.) і помилки винного у ньому діяння кваліфікується відповідно до умислу винного. Якщо винна особа, помиляючись, цих ознак не врахувала, то діяння не можна кваліфікувати за тими нормами кримінального закону, які їх передбачають. У таких випадках мають застосовуватися загальні норми. Так, посягання на життя державного діяча (ст. 58 КК), працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця (ст. 190' КК) і т.ін., якщо винний не знає про те, що потерпілий є такою особою, кваліфікується як злочин проти особи. Пропозицію кваліфікувати діяння при помилці в особі потерпілого, що має кваліфікуючі ознаки, за сукупністю злочинів (ст. 58 і п. "в" ст. 93 КК) не можна визнати обгрунтованою, оскільки вона порушує волю законодавця.

Взагалі помилка винного щодо потерпілого має суттєве значення для кваліфікації злочинів, передбачених ч. З ст. 108, ч. З ст. 117, ст. 120, ч. 2 ст. 122, ст. 208 та ч. 2 ст. 2295 КК. Сумлінна помилка винного щодо віку потерпілого виключає кваліфікацію діяння за цими нормами. Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України, кваліфікація діяння за ч. З ст. 117 КК можлива лише у випадках, коли винний знав або допускав, що вчинює насильницький статевий акт з неповнолітньою або малолітньою, а так само, коли він міг і повинен був це передбачити.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що помилка в предметі злочину і в потерпілому, за загальним правилом, кримінально-правового значення не має і на кваліфікацію діяння не впливає. При помилці в предметі злочину і в особі потерпілого, особливі ознаки яких виділені законодавством, діяння кваліфікується як посягання на той предмет чи потерпілого, які охоплювалися умислом винного.

Окремо треба сказати про замах на негодящий об'єкт. Автор коментаря ст. 17 КК називає негодящий об'єкт "неналежним". Перш за все зазначимо, що назва "негодящий об'єкт" помилкова за своєю суттю. Кримінальний закон не охороняє і не повинен охороняти негодящі об'єкти. В цивілізованому суспільстві немає і не повинно бути негодящих суспільних відносин. Якщо такі відносини навіть і виникають у суспільстві (наприклад, кримінальні — серед бандитських та інших антисуспільних угруповань), то вони не підлягають кримінально-правовій охороні. Навпаки, завданням кримінального законодавства має бути знищення, ліквідація їх. Тому всі суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом є доцільними і необхідними для нормального функціонування суспільства.

Поняття "негодящий об'єкт" суперечливе за змістом. Насправді, якщо це об'єкт кримінально-правової охорони, то чому він негодящий? А якщо він негодящий, то навіщо його охороняти? Адже об'єктом кримінально-правової охорони може бути лише суспільно цінне благо, значна суспільна цінність.

Ті ситуації, які у спеціальній літературі називають замахом на негодящий об'єкт, насправді є посяганнями на негодящий (непотрібний) предмет злочину або на відсутнього чи померлого потерпілого.

Автор коментаря до ст. 17 КК прикладом посягання на неналежний об'єкт називає постріл у предмет, який помилково був прийнятий за особу. Цікаво було б у цьому діянні знайти неналежний об'єкт. Якщо хтось вчинив постріл в особу, то безперечно, що він посягав на її життя, навіть у випадку, коли він помилявся і вистрелив не в людину. Але ж на яких підставах життя людини в цьому випадку називається негодящим об'єктом? Життя особи завжди є об'єктом кримінально-правової охорони. До того ж воно повинно бути першим, найголовнішим об'єктом охорони, за винятком випадків, передбачених законом (при необхідній обороні, при виконанні вироку про смертну кару, при затриманні особливо небезпечного злочинця).

Предмет посягання в деяких випадках дійсно може бути негодящим. Наприклад, речі, які не мають ніякої господарської вартості, що були викинуті господарем як непотріб, — зіпсовані, зношені, використані. Іноді і потерпілий може за різних обставин перебувати у такому стані, що злочинне посягання на нього не може заподіяти шкоду тим суспільним відносинам, на які посягає винна особа. Оскільки предмет злочину чи потерпілий за таких обставин відсутні або в інших випадках, коли шкоду об'єктові не можна заподіяти з причин, незалежних від волі винного, посягання кваліфікується як замах на відповідний, причому належний і цілком годящий об'єкт.