III. КВАЛІФІКАЦІЯ СУКУПНОСТІ ЗЛОЧИНІВ

Сукупністю злочинів у кримінальному праві називається вчинення особою двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жоден з яких її не було засуджено.

О.С. Нікіфоров визнає, що визначення поняття сукупності злочинів подано у ст. 42 КК1. Автор коментаря до ст. 42 КК зазначає: "поняття "кілька злочинів" охоплює один з видів множинності злочинів- їх сукупність.2

Сукупність можуть утворювати і злочини, передбачені однією й тією ж статтею кримінального закону. Така сукупність злочинів має місце, коли однією статтею кримінального закону передбачається відповідальність за різні злочини, наприклад за самовільне зайняття земельної ділянки (ч. 1 ст. 199) і за самовільне будівництво житлового будинку (ч. 2 ст. 199 КК).

У деяких випадках Пленум Верховного Суду України визнає за необхідне кваліфікувати діяння, передбачені різними частинами однієї й тієї ж статті кримінального закону, як сукупність злочинів. Зокрема Пленум визнав за доцільне зґвалтування потерпілої без обтяжуючих ознак цього злочину, а потім повторне зґвалтування за наявністю ознак ч. З чи ч. 4 ст. 117 КК кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ч. 1 ст. 117 КК та відповідно ч. З чи ч. 4 цієї статті3.

Крім того, при кваліфікації сукупності злочинів треба враховувати, що сукупність утворюють різні злочини, передбачені різними кримінально-правовими нормами, які мають власні санкції. Немає сукупності злочинів у тих випадках, якщо вчинені діяння передбачені різними пунктами однієї статті (наприклад, ст. 93 КК) і якщо ці пункти не мають власних санкцій. Таке діяння кваліфікується як один злочин, але за вину ставляться всі ті пункти ст. 93 КК, які охоплюють дії винної особи. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (пункти 17 і 19) вказується, що при вчиненні вбивства за обтяжуючих обставин, передбачених різними пунктами ст. 93 КК, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю цих пунктів, але покарання не можна призначати за кожним пунктом цієї статті окремо4.

Злочини кваліфікуються за сукупністю, якщо вони були вчинені до засудження, до винесення вироку хоч би за один з них. Сукупність може бути створена кількома злочинами як тоді, коли особа взагалі ще не була засуджена, так і тоді, коли після винесення їй вироку з'ясується, що вона винна ще й в іншому злочині, який вчинила до суду5.

Криміналісти XIX ст. сукупність злочинів називали збігом злочинів, що, на їх думку, більш повно і точно розкривало сутність цього юридичного явища. "Сукупністю або збігом злочинів, — писав О.Ф. Кістяківський, — називається вчинення одним і тим самим суб'єктом кількох однакових чи різних злочинів, скоєних одночасно або в різний час, за які притому виконавець не був ще покараний"6.

Отже, однією з головних ознак сукупності злочинів є вчинення двох або більше злочинів до засудження хоч би за один з них. Вчинення злочину після засудження за попередній злочин утворює зовсім інший інститут кримінального права — сукупність вироків (ст. 43 КК). Вчинення особою одного злочину після засудження за попередній злочин не створює труднощів у кваліфікації, оскільки тут кваліфікується лише один окремий злочин (наступний). Вчинення особою двох або більше злочинів після засудження її за попередній злочин утворює загальну сукупність цих у подальшому вчинених двох або більше

злочинів.

Сукупність можуть утворювати лише ті злочини, які

згідно з законом тягнуть за собою кримінальну відповідальність, тобто злочини, щодо яких:

1) не закінчилися строки давності притягнення особи до

кримінальної відповідальності (ст. 48 КК);

2) немає акта амністії (ст. 54 КК);

3) немає інших обставин, що виключають кримінальну

відповідальність, наприклад відсутність заяви потерпілого при вчиненні злочинів, передбачених статтями 106, ч. І ст. 107, ч. 1 ст. 117, ч. 1 ст. 125 та ст. 126 КК (частини

1 і 2 ст. 27 КПК);

4) особа не звільнена від кримінальної відповідальності

на підставі статей 50 і 51 КК.

Не утворюють сукупності злочинів стадії вчинення злочину, які є окремими складовими частинами об'єктивної сторони цього злочину. Наприклад, при вбивстві щодо потерпілого можуть бути вчинені образа (ст. 126 КК), побої (ст. 107 КК) та тілесні ушкодження (статті 101—103 і 106 КК). Але все заподіяне кваліфікується лише за ст. 93 чи 94 КК як один злочин, оскільки всі інші зазначені злочини є невід'ємною складовою частиною вбивства.

Не виникає сукупності злочинів і при вчиненні бандитизму (ст. 69 КК), що поєднаний з незаконним володінням, придбанням і використанням винною особою вогнепальної зброї (ст. 222 КК), оскільки незаконне володіння вогнепальною зброєю є невід'ємною складовою частиною об'єктивної сторони бандитизму і без володіння вогнепальною зброєю злочинна група не може бути визнана бандою. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про бандитизм" від 7 липня 1995 р. вказано, що обов'язковою ознакою банди є наявність хоч би в одного з її учасників будь-якої вогнепальної чи холодної зброї за умови, що інші члени групи знають про неї та розуміють, що вона може бути застосована під час нападів7. Але сукупність злочинів матиме місце, якщо незаконне придбання вогнепальної зброї було вчинене з метою організації банди або використання чи збуту такої зброї членами існуючої банди8.

Не утворює сукупності вчинення злочину певним способом, який передбачений окремим складом злочину. Наприклад, необережне заподіяння смерті (ст. 98 КК) і середньої тяжкості тілесного ушкодження (ст. 102 КК)9, викрадення чужого майна шляхом шахрайства (статті 83 і 143 КК) і використання при цьому підроблених документів (ч. 2 ст. 194 КК)10 та деякі інші. Кваліфікація у таких випадках, крім злочину, ще й додатково способу його вчинення необгрунтована, оскільки вчинення певних злочинів можливе лише певними способами, без цього способу не може бути цього злочину.

На практиці існує ряд складних питань кваліфікації злочинів і способів вчинення їх.

Розкрадання державного чи колективного майна в деяких випадках не може бути вчинене інакше як тільки з допомогою підроблених документів (отримання чужих грошей в Ощадбанку чи виграшу за підробленим білетом грошово-речової лотереї, чужого поштового переказу і т. ін.), Використання при цьому підробленого документа охоплюється складом злочину розкрадання і не повинно додатково кваліфікуватися за іншими статтями КК. Таке розв'язання цього практичного питання грунтується на тому, що використання підробленого документа при шахрайстві є одним із способів обману, тобто способом вчинення цього злочину. Іншим способом викрадення з Ощадбанку, з пошти і в деяких інших випадках неможливе.

Крім того, використання підробленого документа в цих випадках має вузьке цільове призначення — забезпечити перехід майна (грошей) у власність злодія, надати цій передачі майна (грошей) правомірний вигляд. Винна особа має намір і, як правило, може використати підроблений документ для вчинення злочину проти власності лише один раз. При цьому інші суспільні відносини не зазнають значної шкоди11.

Враховуючи ці особливості шахрайства, практика Верховного Суду УРСР теж не кваліфікувала додатково використання підробленого документа при шахрайстві. Наприклад, дії П., який отримав з допомогою підробленого білета грошово-речової лотереї в ощадній касі значну суму грошей. Судова колегія Верховного Суду УРСР кваліфікувала лише як викрадення державного майна шляхом шахрайства12.

Але у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 20) дається керівне роз'яснення, що диспозиція ст. 143 КК (та ст. 83 КК) не охоплює використання винною особою підробленого документа і тому поряд з шахрайством вчинене необхідно кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 83 чи статтями 143 та 194 КК13.

З цим погодитися не можна, оскільки диспозиція ст. 143 КК визначає головний спосіб вчинення цього злочину — обман. А використання підробленого, фальшивого документа і є обман як спосіб вчинення шахрайства. Отже Пленум Верховного Суду України пропонує кваліфікувати злочин і додатково спосіб його вчинення, тобто кваліфікувати дії шахрая як два злочини, тоді як він вчинив один злочин — викрадення чужого майна (грошей) шляхом обману, використавши для обману підроблений документ. Оскільки без використання підробленого документа за відповідних обставин такий злочин не може бути вчинений, остільки кваліфікація цього діяння ще й за ст. 194 КК є зайвою.

Таким чином, кваліфікація злочину і способу його вчинення підкоряється загальному правилу: діяння, при якому певні дії є способом, складовою частиною об'єктивної сторони іншого, більш тяжкого злочину, кваліфікується як один злочин.

Немає сукупності злочинів у випадках приховування злочинцями вчинених ними злочинів (ст. 186 КК). Кримінальний закон не покладає відповідальності за приховування злочинів на осіб, які вчинили ці злочини. Виконавці, організатори, підмовники і пособники, тобто всі співучасники вчиненого злочину не підлягають кримінальній відповідальності за приховування вчиненого злочину. Кримінальний закон не покладає юридичного обов'язку на всіх співучасників донести про вчинений злочин і не карає за таке недонесення (ст. 187 КК). Відповідальність за недонесення для співучасників не настає тому, що вони не можуть донести, не викриваючи себе, а тому юридичний обов'язок для них донести про вчинений ними злочин був би обов'язком самовикриття. У судовій практиці обгрунтовано визнається, що співучасники злочину не можуть нести кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань або за дачу завідомо неправдивих показань14.

Крім того, немає сукупності злочинів і в діях особи, яка не доносить про злочин, вчинюючи приховування злочину (ст. 186 КК), оскільки недонесення в цьому випадку є частиною більш тяжкого злочину — приховування злочину. Приховування в свою чергу є складовою частиною головного злочину (про який не доносять чи який приховують). Тому дії особи, яка вчинила злочин, поєднаний з приховуванням цього злочину, слідів злочину чи предметів, здобутих цим злочином, а також з недонесенням про цей злочин, кваліфікується як один злочин.

Не можна погодитись з автором коментаря ст. 213 КК, який вважає, що за сукупністю злочинів повинні кваліфікуватися випадки, "коли особа придбала майно, завідомо здобуте злочинним шляхом, і при цьому переслідує мету приховування злочину"15. По-перше, злочин, передбачений ст. 213 КК, є особливим видом причетності до злочину, а тому подвійна відповідальність за причетність до злочину не має підстав. По-друге, придбання майна, завідомо здобутого злочином, вчинюється з корисливою метою, що виключає мету приховування. Якщо ж здобуте злочином майно набувається (збувається чи знищується) з метою приховування, то ця мета виключає корисливу мету, а тому сукупність злочинів при цьому не може утворюватись.16

Не має достатніх обгрунтувань кваліфікація за сукупністю злочинів хуліганства і заподіяння тяжких тілесних ушкоджень за відповідними частинами статей 101 і 206 КК.

По-перше, заподіяння смерті потерпілому з хуліганських мотивів кваліфікується як один злочин за п. "б" ст. 93 КК17, а заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень з хуліганських мотивів кваліфікується як два злочини (сукупність злочинів) за частинами 2 чи 3 ст. 206 та частинами 1, 2 чи 3 ст. 101 КК. Такі протилежні рішення кваліфікації злочинів не можуть бути правильними. Правильним може бути визнано рішення кваліфікації злочину, вчиненого з хуліганських мотивів, як одного злочину, оскільки мотив злочину (хуліганський мотив у цьому випадку) є його внутрішньою, невід'ємною складовою частиною, і він не може вимагати окремої додаткової кваліфікації принаймні при ідеальній сукупності злочинів.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 9) слушно зазначено, що сукупно з вбивством хуліганські дії необхідно кваліфікувати лише тоді, коли, крім вбивства з хуліганських мотивів, винний вчинив ще й інші хуліганські дії (реальна сукупність)19.

По-друге, хуліганство є по суті не діяння, а його мотив. Професор С. Мокринський ще в 1924 р. довів, що "хуліганство не є дія, лише властивість дії"20. Закон також визнає хуліганство мотивом злочину (п. "б" ст. 93 КК). Але ніде, ніколи, ніякий інший мотив (користь при викраденнях, помста при вбивстві чи заподіянні тілесних ушкоджень і т. ін.) не кваліфікується окремо від злочину, додатково, тобто злочин і його мотив сукупності не утворюють.

На нашу думку, немає підстав для кваліфікації за сукупністю злочинів посягання, передбаченого ст. 1901 КК, ще за п. "в" ст. 93 КК. як це визначив Пленум Верховного Суду України21. По-перше, кваліфікувати таке діяння як два злочини немає підстав, оскільки реально вчинюється один злочин. По-друге, норма ст. 190' КК є спеціальною нормою відносно норми п. "в" ст. 93 КК, яка є загальною нормою, що встановлює відповідальність за вбивство з метою помсти за службову чи громадську діяльність потерпілого. Згідно з кримінально-правовою теорією спеціальна і загальна норми не можуть утворювати ідеальну сукупність злочинів22. При конкуренції таких норм застосовується лише спеціальна норма, бо це є воля законодавця, який із загальної норми виділив спеціальну норму. Саме тому не можна кваліфікувати як ідеальну сукупність злочини, передбачені статтями 94 і 93, 168 і 165, 174 і 165, 189 і 1891 КК.

По-третє, як в одному, так і в другому злочині посягання на життя потерпілого вчинюється з метою помсти за службову чи громадську діяльність, а діяльність по охороні громадського порядку є різновидом службової діяльності потерпілого, отже суб'єктивні ознаки цих злочинів тотожні.

По-четверте, санкція ст. 1901 КК перебачає можливість застосування смертної кари — найвищої міри кримінального покарання, тобто подвійна кваліфікація такого діяння і з цього боку не має обгрунтування.

Пленум Верховного Суду проявляє очевидну непослідовність, роз'яснюючи, що посягання, передбачене ст. 190', має кваліфікуватися ще за п. "в" ст. 93 КК і утворює сукупність злочинів, а посягання на життя державного діяча, вчинене у зв'язку з його державною діяльністю, або на життя представника іноземної держави, вчинене з метою спричинити міжнародні ускладнення, повністю охоплюються відповідно ст. 58 чи ст. 59 КК і додаткової кваліфікації за п. "в" ст. 93 КК не потребують23. До того ж посягання на життя працівника міліції, народного дружинника чи військовослужбовця у зв'язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку юридично нічим не відрізняється від посягання на життя державного діяча у зв'язку з його державною діяльністю. Тому таке діяння має у всіх випадках кваліфікуватися однаково — або як один злочин, або як сукупність злочинів.

Не утворюють сукупності злочинів різні стадії вчинення одного і того ж злочину. Кожна послідовна стадія вчинення злочину переходить в наступну, а тому, по-перше, кожна наступна стадія містить у собі попередню, а, по-друге, діяння належить кваліфікувати за тією останньою стадією, на якій злочин було завершено чи зупинено. При цьому попередня стадія не повинна враховуватися і отримувати окрему, додаткову кваліфікацію навіть і у тих випадках, коли будуть встановлені чіткі межі стадій вчинення цього злочину — готування до нього та замах на вчинення цього злочину. В постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 11) зазначено, що вбивство однієї людини і замах на життя іншої не можна розглядати як один закінчений злочин, а вчинене у таких випадках слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. 94 чи ст. 93 та ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК незалежно від послідовності злочинних дій24. Хоч Пленум Верховного Суду України при цьому вказує на різні стадії посягання на життя різних потерпілих, з цього можна зробити обгрунтований висновок про те, що тільки різні стадії посягання на життя різних потерпілих утворюють сукупність злочинів. Різні стадії посягання на життя одного потерпілого (готування до вбивства, одна чи дві попередні спроби вбити потерпілого) при заподіянні йому смерті кваліфікуються як один злочин за ст. 94 чи ст. 93 КК.

У кримінальному праві та кримінально-правовій практиці розрізняють два види сукупності злочинів — реальну сукупність злочинів та ідеальну.

Реальною сукупністю злочинів називається вчинення різними, окремими самостійними діями двох або більше злочинів, передбачених різними кримінально-правовими нормами, за жодний з яких винний ще не був засуджений. У загальній масі злочинів реальна сукупність становить 94%, ідеальна — приблизно 5%25.

Для реальної сукупності характерне різночасне вчинення злочинів. Але тривалість перерви між злочинами юридичного значення не має.

Реальну сукупність утворюють: а) подібні (однорідні) злочини — грабіж і розбій, використання посадового становища і викрадення внаслідок зловживання посадовим становищем; б) злочини різнорідні — розкрадання і хуліганство та ін.; в) тотожні злочини — зґвалтування, передбачене різними частинами ст. 117 КК, та ін.; г) закінчені злочини, а також готування до злочину або замах на вчинення злочину; д) вчинення злочину самостійно (виконавець), а також у ролі пособника, організатора чи підмовника. Кваліфікація злочинів, що утворюють реальну сукупність, ніяких особливостей не має.

Ідеальною сукупністю злочинів називається вчинення однією дією (бездією) двох або більше злочинів одночасно, одноразово. Класичним прикладом ідеальної сукупності є вчинення посадовою особою державного торговельного підприємства кількох злочинів лише одним словом або навіть одним кивком голови на знак згоди відпустити покупцям дефіцитні товари завідомо для перепродажу за винагороду. Таке діяння кваліфікується як три злочини: за ст. 165, статтями 19 і 154 та ст. 168 КК26.

Ідеальну сукупність злочинів утворюють:

а) вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК)27;

б) вбивство, вчинене під час нападу з метою заволодіти майном потерпілого (п. "а" ст. 93 та ч. З ст. 142 або ч. 2 ст. 86 чи ст. 86' КК)28;

в) зґвалтування, поєднане із зараженням потерпілої венеричною хворобою або вірусом імунодефіциту людини (ч. 1 ст. 117 і ч. 2 ст. 108 або ч. 2 ст. 1082 КК)29;

г) порушення законодавства про охорону природи посадовою особою (статті 161 і 165 КК)30;

д) втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 208 КК), поєднане із заподіянням потерпілому тілесних ушкоджень (статті 101—103, 106 КК) або з мордуванням (ст. 107 КК), або з погрозою вчинити вбивство (ст. 100 КК)31.

Ідеальна сукупність злочинів відрізняється від одиничного злочину множиною об'єктів посягання (кількома), різними злочинними наслідками діяння, а в деяких випадках — і видами вини.

Класифікація сукупності злочинів (розподіл на види) має значення для кваліфікації, оскільки різні види сукупності злочинів мають різні ознаки вчиненого діяння, різну їх суспільну небезпечність, по-різному стосовно кожного з них рахують строки давності, по-різному вирішується підслідність (статті 33—37 КПК) справи про ці злочини.

Щодо кваліфікації загальних та кваліфікованих складів злочину загальновизнаним є правило, яке, до речі, наводить і академік В.М. Кудрявцев: "усякий кваліфікований вид складу злочину має перевагу (пріоритет) над загальним видом"32. Тобто при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 чи ч. З певної статті кодексу, злочин належить кваліфікувати лише за частиною, яка передбачає кваліфікований склад злочину, а за наявності ознак особливо кваліфікованого (ч. З статті) — за цією частиною.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 23) так і роз'яснюється це правило — у випадку вчинення особою кількох злочинів, передбачених однією із статей (140, 141, 143 та 144 КК), ці дії, якщо немає інших кваліфікуючих ознак, належить кваліфікувати за ч. 2 тієї чи іншої статті. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно33. Але вже в іншій постанові Пленум Верховного Суду України дає протилежне роз'яснення: вчинення злочинів, передбачених різними частинами ст. 117 КК, належить кваліфікувати за сукупністю злочинів34. Така не—послідовність безумовно негативно впливає на судову практику.

Загальновизнаним є правило застосування загальної і спеціальної норм кримінального закону. Такий розподіл кримінально-правових норм зумовлений прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність. Для цього він виділяє із загальної норми спеціальну (спеціальні) і посилює чи пом'якшує відповідальність за злочин, передбачений цією спеціальною нормою. Наприклад, із загальної норми про відповідальність за умисне вбивство (ст. 94 КК) законодавець виділив норму, що передбачає підвищену відповідальність за вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин (ст. 93 КК), і норми, що передбачають відповідальність за умисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих відповідальність обставин (статті 95, 96 та 97 КК).

При кваліфікації вбивства, що має ознаки кількох кримінально-правових норм, зокрема норм статей 95 і 94 КК, виникають ускладнення і трапляється чимало помилок35. Оскільки спеціальна норма виділена із загальної для посилення чи пом'якшення кримінальної відповідальності, то вони не можуть утворювати сукупності злочинів. У таких і подібних випадках діє правило: за наявності у вчиненому діянні ознак загальної і спеціальної норм кримінального закону застосовується лише спеціальна норма36. Зокрема при умисному вбивстві, яке має ознаки статей 95 і 94 КК, застосуванню підлягає лише ст. 95 КК. Якщо у вчиненому діянні є ознаки статей 93 і 94 КК, застосовується лише

ст. 93 КК.

В юридичній літературі тривалий час дискутувалося питання про кваліфікацію зґвалтування, поєднаного з вбивством потерпілої (п. "ж" ст. 93 КК). Одні доводили, що все скоєне охоплюється п. "ж" ст. 93 КК, інші вважали таку кваліфікацію неповною і пропонували кваліфікувати вчинене за сукупністю ч. 4 ст. 117 та п. "ж" ст. 93 КК. Поклала край суперечці постанова Пленуму Верховного Суду СРСР "Про судову практику в справах про навмисне вбивство" від 27 червня 1975 р., у якій було грунтовно роз'яснено, що ці злочини належить кваліфікувати за сукупністю37. З цим рішенням погодився і Пленум Верховного Суду України38.

У судово-слідчій практиці виникає чимало й інших випадків, коли при кваліфікації діяння необхідно вирішити дилему — вчинене утворює один злочин чи воно є сукупністю кількох злочинів. Таке трапляється при вчиненні розбійного нападу, поєднаного з вбивством потерпілого, при заподіянні тілесних ушкоджень або знищенні майна при хуліганстві, опорі працівникові міліції, народному дружинникові чи військовослужбовцю при охороні ними громадського порядку, який був поєднаний із застосуванням насильства, та при вчиненні деяких інших злочинів.

Складність і недостатня теоретична розробка проблеми кваліфікації злочинів за сукупністю призводить до того, що Пленум Верховного Суду України відчуває скрутність у проведенні єдиної лінії застосування кримінального законодавства. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. ЗО) роз'яснюється, що коли під час хуліганства потерпілому заподіяно смерть з необережності, дії винного належить кваліфікувати за сукупністю відповідної частини статей 206 і 98 КК39, а в постанові Пленуму "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п. 12) вказується, що вбивство з необережності при вимаганні чужого майна повністю охоплюється ч. З ст. 144 КК за ознакою тяжких наслідків і додаткової кваліфікації за ст. 98 КК не потребує40.

Однак у цих випадках вчинені діяння у всіх своїх головних ознаках тотожні: а) як хуліганство (ч. 2 чи 3 ст. 206 КК), так і вимагання чужого майна (ч. З ст. 144 КК) вчинені навмисно; б) вони утворюють посягання на різні об'єкти, відмінні від об'єкта злочину, передбаченого ст. 98 КК; в) настання смерті потерпілого є заподіянням тяжкої шкоди у сфері зовсім іншого об'єкта кримінально-правової охорони і тому ця шкода не може охоплюватися нормою, яка передбачає відповідальність за зовсім іншу шкоду.

Крім того, заподіяння смерті, хоч би і з необережності, є настільки тяжкою шкодою, що вона не може (не повинна!) вважатися дріб'язком, який може приєднуватися до іншого діяння чи охоплюватися (поглинатися) ним.

Своє рішення про кваліфікацію заподіяння смерті потерпілому при вимаганні чужого майна як одного злочину Пленум Верховного Суду України обґрунтовує тим, що ч. З ст. 144 КК передбачає відповідальність за вчинення цього злочину із заподіянням тяжких наслідків. Можна погодитися з рішенням Пленуму, що такими наслідками є заподіяння потерпілому чи близьким йому особам тілесних ушкоджень, переривання вагітності, знівечення обличчя, заподіяння великої майнової шкоди і т.ін. Але не можна погодитися з тим, що заподіяння смерті — це шкода такого самого рівня, що й заподіяння тілесних ушкоджень чи майнової шкоди (будь-яких розмірів). Якщо всі ці перелічені в постанові Пленуму Верховного Суду України (п. 28) наслідки вимагання чужого майна є тяжкими, то заподіяння смерті потерпілому треба вважати особливо тяжкими наслідками. У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини" від 27 березня 1992 р. (п. 15) грунтовно роз'яснюється, що смерть або самогубство потерпілої є "особливо тяжкими наслідками" як кваліфікуюча ознака ч. 4 ст. 117 КК41. Отже заподіяння смерті необхідно у всіх випадках вважати особливо тяжкими наслідками злочину. А їх ч. З ст. 144 КК не передбачає, а тому в цьому випадку скоєне утворює не один злочин, а сукупність злочинів (ч. З ст. 144 та ст. 98 КК).

Якщо навіть кваліфікований розбій (ч. З ст. 142 КК), що карається позбавленням волі на строк до 15 років з конфіскацією майна, не охоплює необережного вбивства (ст. 98 КК)42, то на яких підставах вимагання чужого майна (ч. З ст. 144 КК), що карається позбавленням волі на строк до 10 років з конфіскацією майна, охоплює необережне вбивство?

Непослідовними є роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації хуліганства, яке супроводилося заподіянням тілесних ушкоджень чи пошкодженням або знищенням чужого майна, в одних випадках як сукупності злочинів, а в інших як одного злочину. В постанові Пленуму "Про судову практику в справах про хуліганство" від 28 червня 1991 р. роз'яснюється, що хуліганські дії, які супроводилися погрозою вбивством, образою, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких ушкоджень) чи пошкодженням державного і колективного майна або індивідуального майна громадян без обтяжуючих обставин, належить кваліфікувати тільки за відповідною частиною ст. 206 КК. Додаткова кваліфікація за статтями про злочини проти особи або проти власності не потрібна.

У цьому ж пункті постанови зазначається, що вчинення злочинів, передбачених ст. 101, ч. 2 чи ч. З ст. 89 або ч. 2 ст. 145 КК, з хуліганських мотивів підлягає кваліфікації за сукупністю з хуліганством43. На яких же підставах хуліганство, яке супроводилося заподіянням тілесних ушкоджень (статті 102, 105 та 106 КК) чи знищенням або пошкодженням чужого майна (ч. 1 ст. 89 і ч. 1 ст. 145 КК), пропонується кваліфікувати як один злочин? На чому ж грунтується така кваліфікація? Чому особа, яка скоїла два або більше злочинів, притягається до відповідальності за один злочин? Відповідей на ці запитання немає.

Є підстави вважати, що проблему кваліфікації злочинів за сукупністю можна вирішити і обгрунтувати лише з позиції об'єкта злочинного посягання. Аналіз усіх ознак складів злочинів, що входять до сукупності, як і ознак того діяння, яке кваліфікується як один злочин, дає підстави для висновку, що одиничний злочин і сукупність злочинів відрізняються головним чином ознаками, які характеризують об'єкт посягання. Ознаки суб'єкта при цьому завжди одні й ті самі. В абсолютній більшості випадків вони мають схожі чи навіть тотожні ознаки суб'єктивної сторони. Несуттєві відмінності є і в об'єктивній стороні

цих злочинів.

Отже сукупність злочинів від одиничного злочину відрізняється, як правило, наявністю ознак двох і більше об'єктів кримінально-правової охорони. Це головна і найбільш відмінна ознака сукупності злочинів. Оскільки таке діяння заподіює злочинну шкоду двом (чи більше) безпосереднім об'єктам кримінально-правової охорони, то його не може охопити одна кримінально-правова норма, яка охороняє лише одне з цих суспільних благ. У таких випадках діяння повинно визнаватися сукупністю злочинів. Наприклад, життя людини і статева свобода (чи статева недоторканність) жінки — це самостійні, окремі об'єкти кримінально-правової охорони, відповідальність за посягання на які передбачені різними кримінально-правовими нормами. Жодна з цих норм не передбачає сукупного посягання, жоден з цих злочинів не є способом вчинення іншого (вбивство може бути вчинене без зґвалтування, а зґвалтування — без вбивства), а тому вбивство, поєднане із зґвалтуванням, завжди, у всіх випадках кваліфікується за сукупністю злочинів (ч. 4 ст. 117 та п. "ж" ст. 93 КК)44.

На підставі цих висновків можна вивести загальне правило кваліфікації злочинів за сукупністю: якщо вчинене є посяганням на різні безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони, то його належить кваліфікувати як сукупність злочинів.

Це правило можна застосовувати при кваліфікації за сукупністю таких злочинів, як тероризування засуджених, поєднане з вбивством (за ст. 69' і відповідними пунктами ст. 93 КК), розбійний напад, поєднаний з вбивством (п. "а" ст. 93 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142, або за ч. З ст. 101 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142, або за ст. 98 і ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст. 142 КК), вбивство, поєднане із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 і ч. 4 ст. 117 КК), вбивство при перевищенні влади чи посадових повноважень (ст. 93 чи 94 та ч. З ст. 166 КК), викрадення державного чи колективного майна посадовою особою з використанням підроблених документів (ч. 2 ст. 84 та ст. 172 КК), сприяння спекулянтам у купівлі або перепродажу товарів посадовою особою з використанням посадових повноважень (статті 19,

154 та 165 КК), одержаня хабара за рахунок коштів державної чи колективної організації, установи, підприємства (статті 168 і 84 КК), втягнення неповнолітнього у злочинну діяльність (ст. 208 і стаття закону, що передбачає відповідальність за той злочин, до вчинення якого був залучений неповнолітній), порушення правил дорожнього руху і залишення в небезпеці (статті 215 і 111 КК). Наведено найпоширеніші випадки одночасного заподіяння злочинної шкоди різним об'єктам кримінально-правової охорони.

Разом з тим необхідно відрізняти подібні до них злочини, які є посяганням лише на один об'єкт. Так, посягання на здоров'я (тілесні ушкодження, проведення аборту і т.ін.) іноді супроводяться залишенням потерпілого (потерпілої) у небезпечному для життя стані. Виникає питання, чи ставиться за вину в таких випадках і злочин, передбачений ст. 111 КК. Наприклад, якщо винна особа, заподіяла з мотивів помсти потерпілому тяжкі тілесні ушкодження, залишила його в небезпечному для життя стані, не надала потерпілому допомоги і втекла з місця події? На практиці у таких випадках діяння додатково, крім статей 101 і 111 КК, не кваліфікується.

У літературі були висловлені різні міркування з цього приводу. Одні автори вважають, що таке діяння слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, інші — що в подібних діяннях сукупності злочинів немає. Наприклад, автори ко-ментаря до Кримінального кодексу РРФСР пишуть: "Якщо дитина, в результаті того, що її було підкинуто, померла або дістала тяжке тілесне ушкодження, дії винної особи кваліфікуються за сукупністю злочинів — за ст. 127 і відповідною статтею Кримінального кодексу про вбивство або заподіяння тілесних ушкоджень"45. Автор коментаря до ст. 111 КК України не дає відповіді на це запитання46.

Вирішення цього важливого практичного питання може бути винайдено лише з позиції оцінки об'єкта посягання. При цьому необхідно враховувати, що тут виникають дві різні ситуації: а) посягання проти особи спрямовано на один безпосередній об'єкт і б) посягання проти особи спрямовано на два безпосередні об'єкти кримінально-правової охорони. У першому випадку посягання спрямоване лише проти життя, в другому — проти здоров'я і проти життя.

Якщо винний вчинив замах на вбивство або заподіяв потерпілому смертельне поранення, намагаючись вбити, і залишив його ще живого у небезпечному для життя стані, то діяння є посяганням лише на життя, тобто на один і той же безпосередній об'єкт. Залишення потерпілого в небезпечному для життя стані є в цьому випадку продовженням посягання на життя, ніякого іншого (додаткового) посягання тут немає. Якщо ж суб'єкт вчинив посягання на здоров'я потерпілого (заподіяв тілесні ушкодження чи аборт) і після цього залишив його в небезпечному для життя стані, то він вчинив посягання на два безпосередні об'єкти одночасно — на здоров'я і на життя. Це видно з того, що в момент посягання на здоров'я (тілесні ушкодження, аборт) суб'єкт не посягає на життя потерпілого. Тільки після вчинення цих діянь він залишає потерпілого в небезпечному для життя стані. Залишення в небезпеч-ному для життя стані не охоплюється диспозицією статті про відповідальність за злочин проти здоров'я. Воно утворює окремий самостійний злочин проти здоров'я. Така сама ситуація виникає і при залишенні в небезпеці і заподіянні потерпілому тілесних ушкоджень внаслідок порушення правил безпеки руху, при зґвалтуванні з наступним залишенням потерпілої в небезпечному для її життя стані та в деяких інших випадках.

Оскільки в таких випадках посягання спрямоване на заподіяння шкоди двом об'єктам (здоров'ю і життю) кримінально-правової охорони, то воно утворює сукупність злочинів проти життя і проти здоров'я. Якщо ж злочин спрямований тільки проти життя (вбивство або замах на вбивство), то наступне залишення потерпілого в небезпечному для життя стані є лише продовженням посягання на його життя, тобто на один і той же об'єкт, і тому нового, окремого посягання при цьому немає. Все вчинене винним є одним злочином проти життя, і тому додаткова кваліфікація діяння за ст. 111 КК є зайвою, не потрібною.

Зазначимо також, що посягання на життя конкретної особи завжди є в той же час і посяганням на її здоров'я. Вбивство чи замах на вбивство завжди заподіює, як правило, і шкоду здоров'ю. Заподіяння шкоди здоров'ю завжди є способом, складовою частиною вбивства. Вбивства не може бути без заподіяння потерпілому тілесних ушкоджень. Отже заподіяння тілесних ушкоджень завжди охоплюється вбивством як його невід'ємна складова частина, без якої немає вбивства. Але головне полягає в тому, що при вбивстві чи замахові на вбивство посягання завжди спрямоване тільки на життя, тобто на позбавлення потерпілого життя. Окремого, самостійного посягання на здоров'я цієї ж особи при цьому немає. Якщо ж винний одним діянням одночасно посягає на життя однієї особи і на здоров'я іншої, то воно кваліфікується за сукупністю злочинів (п. "е" ст. 93 та статтями 101 чи 102, чи 105, чи 106 КК залежно від тяжкості заподіяння тілесних ушкоджень)47.

Не утворюється сукупності злочинів і при перепродажу товарів, на які є державні роздрібні ціни, якщо ці товари були викрадені продавцем, оскільки, по-перше, ці товари не були скуплені (а викрадені). Скуповування товарів є обов'язковою ознакою спекуляції — без скуповування товарів немає спекуляції (ст. 154 КК)48. По-друге, як уже зазначалося, вчинення злочинного діяння стосовно викрадених речей (майна) окремого злочину не становить — таке діяння є частиною викрадення, а тому окрема, додаткова кваліфікація його поряд з викраденням (статті 81—84, 862, 140—144 КК) є зайвою.

Немає підстав кваліфікувати за сукупністю злочинів також недбале зберігання вогнепальної зброї і бойових припасів (ст. 224 КК) особою, яка викрала цю зброю і бойові припаси (ст. 223 КК). Таке рішення грунтується на тому, що суб'єктом злочину, передбаченого ст. 224 КК, може бути лише особа, яка зберігає зброю чи бойові припаси легально, на законних підставах49, а предметом цього злочину може бути лише зброя заводського (промислового) виготовлення. З цього випливає висновок, що при законному, але недбалому зберіганні вогнепальної зброї чи бойових припасів, створюється реальна загроза для громадської безпеки, тоді як викрадення вогнепальної зброї чи бойових припасів уже є посяганням на громадську безпеку. Тому наступне недбале зберігання їх є лише продовженням цього посягання на один і той же безпосередній об'єкт кримінально-правової охорони. В постанові Пленуму Верховного Суду України від "Про судову практику в справах про розкрадання, виготовлення, зберігання та інші незаконні діяння зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами" від 8 липня 1994 р. (п. 13) роз'яснюється, що відповідальності за недбале зберігання будь-якої вогнепальної зброї і будь-яких бойових припасів (у тому числі мисливської гладкоствольної рушниці та бойових припасів до них) підлягають і ті особи, які незаконно зберігали ці предмети50. Здається, що на злодія такі обов'язки не покладаються. Крім того, недбале зберігання викраденої зброї чи бойових припасів є продовженням уже вчиненого злочину проти громадської безпеки, а тому подвійна кваліфікація одного посягання на громадську безпеку є безпідставною.

Усе викладене про кваліфікацію злочинів за ознаками безпосередніх об'єктів посягання дає підстави для формулювання загального правила кваліфікації злочинів за сукупністю: діяння, при якому заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному безпосередньому об'єктові, кваліфікується як один злочин;

діяння, при вчиненні якого шкода додатковому об'єктові заподіюється факультативне, кваліфікується за сукупністю злочинів51.

Треба зазначити, що Пленум Верховного Суду України останнім часом дав чимало обгрунтованих керівних роз'яснень щодо кваліфікації злочинів за сукупністю. Зокрема у постанові "Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров'я людини" від 1 квітня 1994 р. (п. 11) є роз'яснення про кваліфікацію за сукупністю закінченого вбивства і замаху на вбивство (при намірі вбити кількох осіб) за п. "г" ст. 93 та ст. 17 і п. "г" ст. 93 КК52, вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, за ч. 4 ст. 117 і п. "ж" ст. 93 КК53, вбивства, вчиненого при перевищенні влади або посадових повноважень (ст. 94 чи 93 та ч. 2 ст. 166 КК54), хуліганства і вбивства особи, яка припиняла хуліганські дії, за ч. 2 чи ч. З ст. 206 та п. "б" ст. 93 КК55, вбивства, вчиненого з метою заволодіти вогнепальною зброєю, наркотичними засобами або психотропними речовинами, за п. "а" ст. 93 та ч. 2 ст. 223 чи ч. З ст. 2292 КК56 та деякі інші. Є багато обгрунтованих роз'яснень Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації злочинів за сукупністю і в інших постановах57.

Кваліфікація сукупності злочинів як одного є невиправданим і безпідставним звільненням винної особи від відповідальності за другий вчинений нею злочин. Так, безпідставно був засуджений лише за один злочин П. Він пообіцяв придбати для Г. фотоапарат іноземного виробництва вартістю близько 10 тисяч крб., за що одержав від Г. 4500 крб. Не маючи змоги дістати такий фотоапарат і в той же час не бажаючи повертати одержані гроші, П. домовився з Г. про зустріч з тим, щоб він передав йому ще 4000 крб. нібито для остаточного розрахунку. На цю зустріч П. взяв молоток, маючи на меті після отримання грошей вбити Г. Одержавши від Г. ще 4000 крб., П. повів його за вигаданою адресою нібито за фотоапаратом і дорогою кілька разів ударив ззаду молотком по голові, намагаючись вбити потерпілого, але головний убір пом'якшив удари і смерть не настала. Судова колегія обласного суду кваліфікувала дії П. за ч. 1 ст. 142 та ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК за сукупністю зазначених злочинів.

Судова колегія Верховного Суду України визнала таку кваліфікацію дій П. неправильною, виключила з обвинувачення ч. 1 ст. 142 КК і кваліфікувала їх лише за ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК, тобто засудила П. лише за злочин проти особи і безпідставно звільнила його від кримінальної відповідальності за вчинення злочину проти власності. Судова колегія визнала, що у справі з достатньою повнотою встановлено, що, одержавши від Г. 8500 крб., П. не мав наміру придбати для нього дефіцитний фотоапарат і до того ж не мав такої можливості. Він переслідував лише одну мету — в будь-який спосіб привласнити одержані гроші.

Таким чином, судова колегія встановила і довела, що П. вчинив ще до замаху на вбивство Г. шахрайство, відповідальність за яке передбачає ч. З ст. 143 КК. Одним із способів обману при шахрайстві є одержання грошей на придбання товарів за умови, коли злодій не мав наміру виконувати свою обіцянку або плати за роботу, яку винний не мав наміру виконувати58. Отже діяння, вчинене П., містить у собі сукупність злочинів: шахрайство, передбачене ч. 2 ст. 143, та наступний замах на вбивство Г., передбачений ст. 17 і п. "а" ст. 93 КК.

Але ж і навпаки — покарання особи за два злочини, яка вчинила лише один, — лихо не менше, бо таке покарання, грубо порушує права особи, завдає їй занадто тяжку і невиправдану шкоду, руйнує правосуддя59. Ось чому так прискіпливо потрібно шукати підстави для кваліфікації злочинів за сукупністю, доводити кожний такий випадок.

Уважний аналіз керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України не дає змоги визнати, що всі вони щодо кваліфікації сукупності злочинів мають задовільне обгрунтування. Вважаю, що не можна погодитися з Пленумом Верховного Суду України в тому, що вбивство вагітної жінки — це один злочин, а вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, — це два вбивства, які необхідно кваліфікувати за ч. 2 ст. 17, п. "д" ст. 93 та ст. 94 КК60. Така подвійна кваліфікація діяння необгрунтована тому, що як у першому випадку, так і у другому вчинене було вбивством однієї потерпілої, тобто об'єктивні ознаки цих злочинів тотожні. Відрізняються вони лише суб'єктивними ознаками — помилкою винного щодо вагітності потерпілої. Але ж суб'єктивна сторона злочину не може утворювати окремий самостійний злочин, її не можна відокремити від злочину. Суб'єктивна сторона може впли-вати на кваліфікацію діяння (умисне, необережне, вчинене за різними мотивами і т.ін.), але вона не може бути окремим злочином. Крім того, об'єктивне і суб'єктивне в діянні утворюють єдність, яку не можна розривати. Тому і вбивство жінки, яку винний помилково вважав вагітною, є одним злочином, сукупності злочинів тут немає. Кваліфікувати окремо об'єктивну сторону злочину, а окремо — суб'єктивну немає ніяких підстав.

Не можна визнати достатньо обгрунтованим також роз'яснення Пленуму Верховного Суду України щодо кваліфікації за сукупністю злочинів одержання посадовою особою хабара (ст. 168 КК) і зловживання цією особою наданою їй владою чи посадовими повноваженнями (ст. 165 КК), якщо ця особа вчинила за винагороду (хабар) дії, що є злочинними61. Таке рішення необгрунтоване, бо, по-перше, хабар посадовій особі дається, як визнав це і Пленум, лише за виконання чи невиконання певних дій, які ця особа тільки і може виконати чи не виконати, зловживаючи своїми посадовими повноваженнями62. Автор коментаря до ст. 168 КК України правильно відзначає, що вручення посадовій особі подарунків або інших підношень не за певні дії по службі, а з метою підлабузництва, для встановлення або підтримки з нею "добрих" стосунків не є злочином.63. Тобто без зловживання посадовою особою своїми посадовими повноваженнями хабара немає і бути не може. Хабар є платнею за зловживання посадовою особою своїми посадовими повноваженнями.

Тому при одержанні хабара окремого, незалежного від хабара зловживання владою немає. Хабар є передумовою зловживання. Якби хабар не тягнув за собою завжди, у всіх без винятку випадках обов'язкового зловживання владою чи посадовими повноваженнями, то одержання хабара не було б злочином, оскільки воно не становило б ніякої суспільної небезпечності. Суспільна небезпечність одержання хабара посадовою особою як тяжкого злочину (ст. 7' КК) полягає саме у тому, що посадова особа торгує наданими їй посадовими повноваженнями. Від одержання хабара не можна відокремити зловживання владою, оскільки без цього немає хабара. Отже, одержання хабара і зловживання за цю платню своїми повноваженнями є одним злочином.

По-друге, розглянемо твердження, що "виконання чи невиконання службовою особою відповідних дій знаходиться за межами об'єктивної сторони цього злочину". Дійсно, виконання чи невиконання обумовлених хабарем дій знаходиться за межами складу злочину, передбаченого ст. 168 КК. Але ж хіба перестає бути викраденням розбій від того, що захоплення чи незахоплення чужого майна знаходиться за межами складу злочину, передбаченого статтями 86 та 142 КК? Ні, не перестає, оскільки розбій є корисливим злочином, є викраденням чужого майна, в цьому його суспільна і юридична сутніть. Так само треба бачити і суспільно-юридичну сутність одержання хабара (ст. 168 КК), яку становить не збагачення чиновника, а торгівля ним наданими йому посадовими повноваженнями. Ця торгівля починається уже з початку домовленості про одержання хабара, оскільки хабар не дається за ніщо.

Нарешті, по-третє, склад злочину, передбачений ст. 168 КК, є спеціальний, що його виділив законодавець із загального злочину про відповідальність за зловживання владою чи посадовими повноваженнями (ст. 165 КК). Ці склади злочинів не можуть утворювати ідеальної сукупності, оскільки це буде порушенням волі законодавця. На цій підставі і побудоване правило, що при конкуренції загальної і спеціальної норм діяння кваліфікується лише за спеціальною нормою.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 71      Главы: <   2.  3.  4.  5.  6.  7.  8.  9.  10.  11.  12. >