IV. КВАЛІФІКАЦІЯ ЗЛОЧИНІВ ПРИ КОНКУРЕНЦІЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИХ НОРМ

Конкуренцією кримінально-правових норм називається передбачення певного діяння двома (кількома) кримінально-правовими нормами одночасно. А.А. Герцензон називав конкуренцією наявність двох чи кількох законів, які рівною мірою передбачають караність певного діяння. Характерною особливістю конкуренції кримінально-правових норм є те, що вона виникає лише тоді, коли було вчинено один злочин (на відміну від повторності чи сукупності злочинів). Але такий злочин має ознаки, передбачені двома (кількома) кримінально-правовими нормами, тобто при кваліфікації такого злочину виникає конкуренція двох чи більше кримінально-правових норм.

Вирішення конкуренції — це розв'язання питання про те, яка з конкуруючих кримінально-правових норм має бути застосована у конкретному випадку. Конкурують між собою кримінально-правові норми, які передбачають відповідальність за навмисне вбивство (статті 93, 94, 95 та 97 КК), за зловживання посадовими повноваженнями (статті 84, 165, 166, 168 та 172 КК), за посягання на життя особи з мотиву помсти за її службову діяльність (ст. 58, п. "в" ст. 93 та ст. 190' КК), за посягання на статеву свободу жінки (статті 117, 118 та 119 КК), за посягання на власність (статті 81, 82, 83, 86, 140, 141, 142 та 143 КК) та деякі інші.

Конкурувати між собою можуть дві або кілька кримінально-правових норм. Конкуренція зумовлюється диференціацією кримінально-правових норм, прагненням законодавця диференціювати кримінальну відповідальність, посилюючи її в одних нормах і пом'якшуючи в інших, а також недосконалістю системи кримінального законодавства. Але конкуренція кримінально-правових норм має і позитивну сторону, оскільки сприяє розвиткові кримінального законодавства.

Від конкуренції кримінально-правових норм треба відрізняти їх колізію, яка є результатом неузгодженості між окремими нормами закону, суперечностей між ними, дублювання норм. Не можна погодитися з тим, що для колізії характерна наявність кількох норм, що за змістом суперечать одна одній. За таким розумінням усі норми перебувають у колізії, оскільки більшість з них розходяться за змістом. Якраз навпаки, в колізії перебувають норми, тотожні за змістом, зокрема норми з позначками — статті 70 і 70', 1082 і 1083, 128 і 172, 143 і 155, 1553 і 1556, 1555 і 1557, 1562 і 1563, статті 89, 145 і ст. 159 КК та деякі ін.. Колізія кримінально-правових норм — це лише наслідок недоліків побудови системи кримінального законодавства, ніякого позитивного значення вона не має.

Конкуренція кримінально-правових норм, навпаки, є наслідком розвитку законодавства, створення нових кримінально-правових норм, виділення конкретизованих норм з більш загальних, норм, які передбачають відповідальність за окремі випадки вчинення загальних видів злочинів і т.ін. Але недоцільно/ і безпідставно, як зауважує академік В.М. Кудрявцев, свавільно створювати нові норми. Конкуренція норм, яка не має відповідного обгрунтування, призводить лише до ускладнень кваліфікації злочинів і спричинюється до численних судових помилок. Як свідчить судова практика, такі помилки трапляються при конкуренції норм про відповідальність за вимагання чужого майна (ст. 144 КК) і розбій (ст. 142 КК), за вбивство в стані фізіологічного афекту (ст. 95 КК) і навмисне вбивство без пом'якшуючих обставин (ст. 94 КК) , за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть потерпілого (ч. З ст. 101 КК) і навмисне вбивство (ст. 94 КК), за навмисне вбивство (ст. 94 КК) і вбивство у стані необхідної оборони, але з явним перевищенням її меж (ст. 97 КК) та в деяких інших випадках.

Конкуренція кримінально-правових норм буває кількох видів:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів посягання різних кримінально-правових норм;

3) конкуренція цілого — всіх ознак певного складу злочину і частини — певної кількості цих ознак;

4) конкуренція кваліфікуючих ознак одних и тих самих кримінально-правових норм.

У спеціальній літературі наводиться дещо інша класифікація видів конкуренції. В.М. Кудрявцев виділяє два види конкуренції — конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію частини і цілого. В.П. Малков виділяє такі види конкуренції: а) загальної і спеціальної норм, б) конкуренція спеціальних норм, в) конкуренція норм різних союзних республік, г) конкуренція норм національного законодавства і норм міжнародного права. С.А. Та-рарухин також виділяє два види конкуренції — конкуренцію загальної і спеціальної норм та конкуренцію цілого і частини.

Конкуренція загальної і спеціальної кримінально-правових норм виникає з прагнення законодавця диференціювати кримінальну відповідальність шляхом виділення із загальної норми спеціальних норм, які передбачають або більш сувору або пом'якшену відповідальність порівняно із загальною нормою. Наприклад, загальною нормою про відповідальність за умисне вбивство є норма ст. 94 КК. Але законодавець вважає, що навмисне вбивство вчинюється за дуже різних обставин, які або суттєво обтяжують відповідальність (вбивство двох потерпілих, повторне вбивство, вбивство з особливою жорстокістю і т.ін.), або значно пом'якшують відповідальність (вбивство у відповідь на протизаконне насильство з боку потерпілого чи вбивство в стані необхідної оборони). Щоб зробити відповідальність і покарання за вбивство відповідними цим обставинам, законодавець виділив із загальної норми ст. 94 КК спеціальні норми: ст. 93 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за обтяжуючих обставин, статті 95 і 97 — про відповідальність за навмисне вбивство, вчинене за пом'якшуючих обставин (у стані фізіологічного афекту, спричиненого протиправними діями потерпілого в стані необхідної оборони, але з перевищенням її меж).

Таким же чином із загальної норми ст. 165 КК виділено спеціальні норми про відповідальність за посадові злочини:

ст. 168 КК — зловживання владою чи посадовими повноваженнями за одержання хабара (грошей, цінностей і т.ін.); ст. 172 КК — зловживання посадовими повноваженнями шляхом службового підлогу і т.ін. Оскільки при конкуренції кримінально-правових норм кваліфікації підлягає один злочин, то вирішення конкуренції полягає в застосуванні до вчиненого діяння однієї із усіх конкуруючих норм.

При конкуренції загальної і спеціальної норм конкуренція вирішується за допомогою такого загального правила: застосовується лише спеціальна норма.

Таке вирішення цього виду конкуренції грунтується на волі законодавця, який, виділивши спеціальну норму, вказав — при наявності ознак, передбачених спеціальною нормою, повинна застосовуватися саме вона. У деяких випадках законодавець безпосередньо вказує на це в тексті закону. Зокрема, у п. "з" ст. 93 КК зазначено: "за винятком вбивства, передбаченого статтями 95—97 КК", а в ч. 2 ст. 106 КК — "умисне легке тілесне ушкодження без наслідків, вказаних у частині 1 цієї статті".

При застосуванні загального правила кваліфікації злочинів при конкуренції загальної і спеціальної норм, згідно з яким діяння повинно кваліфікуватися лише за спеціальною нормою, треба мати на увазі дві дуже важливі обставини:

1. Конкуренція загальної і спеціальної норм вирішується з допомогою цього правила лише за умови, що винна особа вчинила один злочин. Якщо ж винна особа вчинила два або більше (кілька) злочинів, то кваліфікація цих злочинів залежатиме від виду сукупності злочинів. Якщо вчинені злочини утворюють ідеальну сукупність, то їх кваліфікують як один злочин за правилом: при ідеальній сукупності злочинів, діяння кваліфікується як один злочин за спеціальною кримінально-правовою нормою, оскільки загальна і спеціальна норми не можуть утворювати ідеальної сукупності злочинів.

При реальній сукупності злочини можна кваліфікувати за сукупністю загальної і спеціальної норм. Наприклад, судова колегія Верховного Суду України визнала правильною кваліфікацію діяння Н. за ч. 1 ст. 165 та ч. 2 ст. 168 КК, який, працюючи інспектором оперативної частини ВТУ, не раз одержував хабарі від ув'язнених за придбання і пронесення до ВТУ спиртних напоїв. Крім того, Н., зловживаючи своїм посадовим становищем, придбав через ув'язненого Л. незаконно виготовлені засудженими ножі, запальнички та інші речі, постачав Л. сигарети, часи, цукерки та інші продукти, позичав у Л. гроші. Отже діяння Н. створюють реальну сукупність злочинів, передбачених ч. 1 ст. 165 і ч. 2 ст. 168 КК, за що його й було засуджено за сукупністю цих злочинів.

2. Співвідношення загальної і спеціальної кримінально-правових норм є відносним, оскільки певна кримінально-правова норма може бути загальною відносно однієї і спеціальною відносно іншої норми. Зокрема норма п. "в" ст. 93 КК є спеціальною (з обтяжуючими відповідальність обставинами) відносно загальної норми ст. 94 КК, але вона є загальною нормою, що передбачає відповідальність за вбивство у зв'язку із службовою діяльністю потерпілого, відносно норм статей 58 і 190' КК, які відносно п. "в" ст. 93 КК є спеціальними нормами. Норма ст. 172 КК є спеціальною відносно загальної норми ст. 165 КК, але вона є загальною відносно норм, що передбачають відповідальність за інші види спеціальної посадової фальсифікації документів — статті 174 і 176 КК.

На цій підставі всі норми про відповідальність посадових осіб можна розташувати у такій послідовності: статті 165, 168, 172, 147, 167, 135 та 2152 КК. Кваліфікація за цими нормами підкоряється правилу; при конкуренції поряд розташованих норм діяння кваліфікується за наступною (останньою). Наприклад, при наявності у вчиненому діянні ознак статей 165 і 168 КК діяння кваліфікується за ст. 168 КК, при наявності ознак статей 167 і 135 КК діяння кваліфікується за ст. 135 КК і т.ін.

Основним і найпоширенішим видом конкуренції є конкуренція безпосередніх об'єктів злочинного посягання. Конкуренція безпосередніх об'єктів посягання виникає у зв'язку з тим, що злочин заподіює суспільно небезпечну шкоду не одному, а кільком об'єктам одночасно. Ця обставина значно ускладнює кваліфікацію діяння. Таким чином, оскільки злочин заподіює шкоду або створює загрозу заподіяння шкоди не одному, а кільком безпосереднім об'єктам кримінально-правової охорони, то при кваліфікації діяння необхідно виділити ті суспільні відносини, які в цьому конкретному випадку є головним, визначальним, провідним об'єктом посягання. Інші безпосередні об'єкти цього посягання, яким заподіюється шкода, є додатковими чи факультативними.

У визначені головного безпосереднього об'єкта злочину є суттєві розбіжності. Одні автори головним безпосереднім об'єктом злочину визнають ті суспільні відносини, ті інтереси, які законодавець, створюючи певну кримінально-правову норму, прагнув поставити під охорони кримінального закону. Здається, що таке визначення безпосереднього об'єкта злочину невдале, оскільки в ньому немає головної ознаки цього об'єкта. Основним у цьому визначенні є вказівка на прагнення законодавця поставити об'єкт під охорону кримінального закону. Таке твердження є суперечливим, оскільки і додатковий об'єкт за своєю важливістю і цінністю заслуговує на кримінально-правову охорону. Наприклад, здоров'я людини однаковою мірою охороняється кримінальним законом поряд з відносинами власності при грабежі і розбої, зі статевою свободою при зґвалтуванні і т.ін. Звідси стає зрозумілим, що сутність головного безпосереднього об'єкта не в цьому.

Визначальними ознаками головного безпосереднього об'єкта злочину є те, що з посягання на головний об'єкт випливає суспільна сутність злочину, що головний об'єкт злочину визначає його суспільну сутність. Зокрема хуліганство у багатьох випадках заподіює шкоду здоров'ю, відносинам власності, але суспільна сутність хуліганства полягає в посяганні на громадський спокій (порядок). Те саме можна сказати і про розбій, суспільна сутність якого — посягання на відносини власності.

Отже, головний безпосередній об'єкт можна визначити як ті суспільні відносини, посягання на які є суспільною сутністю певного злочину і з метою охорони яких було створено саме цю кримінально-правову норму. Доцільно було б у визначенні поняття головного безпосереднього об'єкта вказати на те, що він є найціннішим з усіх інших об'єктів, яким завдається шкода внаслідок цього злочину. Але для чинного кримінального законодавства це не характерно. Головний об'єкт має бути визначальним для кваліфікації злочину та для розміщення певної норми у Кримінальному кодексі. При такому підході до побудови системи кримінального законодавства норми про відповідальність, зокрема за розбій, слід віднести до глави про злочини проти особи, а норми про відповідальність за знищення майна загальнонебезпечним способом — до глави про злочини проти громадської безпеки і т.ін.

Додатковим безпосереднім об'єктом злочину є ті суспільні відносини, посягання на які не становить суспільної сутності цього злочину, але які руйнуються цим злочином поряд з головними або яким загрожує небезпека порушення разом з головними. Такими є здоров'я при розбої (статті 86 і 142 КК), життя чи здоров'я при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), власність при диверсії (ст. 60 КК), пошкодженні шляхів і транспортних засобів (ст. 78 КК), життя і здоров'я при порушенні правил охорони праці (ч. 2 ст. 135 КК) та деякі ін. Особливість додаткового об'єкта полягає в тому, що він у багатьох випадках є самостійним об'єктом злочину і потребує кримінально-правової охорони.

Факультативним безпосереднім об'єктом злочину визнаються ті суспільні відносини, які певним посяганням в одних випадках зазнають шкоди, а в інших — ні. Наприклад, при умисному знищенні чи пошкодженні чужого майна (статті 89 і 145 КК) в одних випадках заподіюється смерть потерпілих, а в інших випадках вчинення цих злочинів такі наслідки не настають.

Класифікація безпосередніх об'єктів "по горизонталі" має велике не тільки пізнавальне, а й практичне значення для кваліфікації злочинів. Значення це полягає в тому, що діяння кваліфікують лише за головним безпосереднім об'єктом. Тому практично дуже важливо з усіх об'єктів, які внаслідок певного злочину зазнають шкоди, виділити головний. Виділити головний і додатковий безпосередні об'єкти у вчиненому діянні — одне з важливих завдань кваліфікації злочину. Якщо не проводити такого розрізнення між кількома безпосередніми об'єктами, то в деяких випадках неможливо правильно кваліфікувати діяння. Саме тому припускаються помилки при відмежуванні і кваліфікації, зокрема, хуліганства і злочинів проти особи.

Деякі автори не погоджуються з думкою, що хуліганство посягає на два об'єкти — правила співжиття і здоров'я особи. Але професор Н.Ф. Кузнецова змушена визнати, що, поряд з громадським порядком, хуліганство заподіює шкоду також особі і відносинам власності. Ця обставина змушує виділити головне благо (об'єкт), на яке спрямоване посягання і яке зумовлює кваліфікацію діяння. Без цього неможливо з'ясувати, чому хуліганство, поєднане із заподіянням легких тілесних ушкоджень або з пошкодженям чи знищенням чужого майна незначної вартості, не потребує додаткової кваліфікації за статтями про злочини проти особи і власності.

Ті автори, які не відрізняють головного безпосереднього об'єкта посягання від додаткового припускаються помилок у визначенні безпосереднього об'єкта окремих злочинів. Зокрема в "Курсі радянського кримінального права" визнається, що безпосереднім об'єктом посягання під час диверсії (ст. 60 КК), поряд з економічною основою держави, є також особа, її життя і здоров'я. Але оскільки автори праці при цьому не відрізняють головного об'єкта диверсії (економічна основа держави) від факультативного (життя, здоров'я, власність), то незрозуміле, чому це діяння не кваліфікується і за статтями про відповідальність за посягання на особу та власність. Виділення факультативного (додаткового) об'єкта має важливе значення тому, що він не є обов'язковою ознакою конкретного складу злочину і не завжди його називають серед кваліфікуючих обставин злочину. Але безперечно, що заподіяння злочинної шкоди поряд з головним об'єктом ще й додатковому (факультативному) значно підвищує суспільну небезпечність діяння. Цю обставину має враховувати суд, призначаючи покарання.

Оскільки факультативний безпосередній об'єкт посягання не е обов'язковою ознакою складу злочину і не завжди впливає на кваліфікацію діяння, хоч значною мірою підвищує суспільну небезпечність посягання і тяжкість заподіяної злочином шкоди, то було б доцільно завжди вказувати факультативний об'єкт як одну з кваліфікуючих ознак складу злочину.

Таким чином, скоєння діяння має головний безпосередній об'єкт посягання, додатковий і факультативний. Одночасне заподіяння злочином суспільно небезпечної шкоди кільком безпосереднім об'єктам називається конкуренцією безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони. Конкуренція безпосередніх об'єктів виникає при скоєнні розбою (статті 86 і 142 КК), при викраденні, вчиненому посадовою особою зі зловживанням нею своїми посадовими повноваженнями (ст. 84 КК), при вбивстві, поєднаному із зґвалтуванням (п. "ж" ст. 93 КК), порушенні правил охорони праці (ст. 135 КК), завідомо неправдивому доносі (ст. 177 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) та багатьох інших злочинах. Оскільки в таких випадках кожен з конкуруючих безпосередніх об'єктів є самостійним об'єктом кримінально-правової охорони, то для кваліфікації діяння важливо враховувати всі особливості цих об'єктів і заподіювану їм шкоду.

Конкуренція об'єктів значно ускладнює кваліфікацію злочинів і спричинюється до помилок. Немає єдності у кваліфікації таких злочинів і в судовій практиці. Зокрема по-різному кваліфікуються: дії матеріально відповідальних осіб по приховуванню нестач, допущених ними внаслідок халатності, за статтями 165 і 167 КК, хоч матеріально відповідальні особи (продавці, касири, їздові, водії, комір-вики та ін.) не є посадовими особами, а тому вони не можуть відповідати за ст. 165 КК; посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190' КК) кваліфікується за сукупністю злочинів за п. "в" ст. 93 КК, а посягання на життя державного діяча у зв'язку з його державною діяльністю (ст. 58 КК) кваліфікується як один злочин; заподіяння смерті потерпілому з необережності при розбої кваліфікується за сукупністю злочинів (статті 142 і 98 КК), а заподіяння смерті потерпілому з необережності при вимаганні чужого майна (ст. 862 чи ст. 144 КК) кваліфікується як один злочин.

Такі розбіжності у кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об'єктів посягання вимагають ретельного дослідження проблеми і вироблення правил кваліфікації злочинів при конкуренції об'єктів. Конкуренція безпосередніх об'єктів зумовлюється складністю суспільного життя. Все-загальна поєднаність явищ реальної дійсності призводить до того, що злочини у багатьох випадках заподіюють шкоду кільком суміжним суспільним відносинам. Встановлюючи кримінальну відповідальність за певні злочини, законодавець враховує цю особливість злочинного заподіяння шкоди.

Конструкція складу злочину, віднесення його до конкретної глави в системі законодавства проводиться з урахуванням злочинної шкоди, заподіюваної злочином усім безпосереднім об'єктам. Але вирішальним при цьому є головний безпосередній об'єкт, тобто той з усіх, заради охорони якого створено відповідну кримінально-правову норму і заподіяння шкоди якому є сутністю даного злочину. При цьому заподіяння шкоди додатковому, другорядному об'єктові відсувається на друге місце, але враховується законодавцем.

Крім того, треба зазначити, що шкода цьому додатковому об'єктові в одних випадках заподіюється, а в інших — ні. Наприклад, при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК), тероризуванні засуджених (ст. 692 КК), розбійному нападі (статті 86 і 142 КК), порушенні правил безпеки руху (ст. 215 КК) та деяких інших злочинах, поряд з головними об'єктами, неминуче заподіюється і шкода особі. Але оскільки особа як об'єкт кримінально-правової охорони при вчиненні таких злочинів є лише додатковим об'єктом, то названі злочини не є посяганнями на особу, і тому вони віднесеш законодавцем до глав про злочини проти інших суспільних відносин. За загальним правилом, додатковий безпосередній об'єкт посягання при вчиненні таких злочинів з точки зору громадських інтересів є менш суспільно цінним порівняно з головним об'єктом. Так, державна влада (головний об'єкт) є більш суспільно цінним благом порівняно з особою (додатковий об'єкт) при посяганні на життя державного діяча (ст. 58 КК).

У деяких випадках більш цінним є додатковий об'єкт. Життя людини (додатковий об'єкт) є більшою цінністю порівняно з безпечними умовами праці (ст. 135 КК) чи безпекою руху автомототранспортних засобів (ст. 215 КК), оскільки ці умови і безпека охороняються не заради самих себе, а для охорони, у першу чергу, життя та здоров'я людей.

Виділення з кількох конкуруючих безпосередніх об'єктів злочину головного, додаткового і факультативного значно полегшує проблему кваліфікації діяння, але повністю її не вирішує. Для цього ще необхідно з'ясувати ролі додаткового і факультативного об'єктів у механізмі вчинення злочину. До того ж виявляється, що у багатьох випадках заподіяння шкоди додатковому об'єктові є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному. Іноді шкода головному об'єктові може бути заподіяна лише шляхом заподіяння шкоди додатковому. Наприклад, викрадення державного чи колективного майна посадовою особою (ст. 84 КК) не може бути вчинене інакше, як тільки шляхом використання цією особою своїх посадових повноважень на шкоду державним інтересам або інтересам окремих громадян (ст. 165 КК). Протиправне заволодіння державним чи колективним майном хоч би й посадовою особою, але без використання нею своїх службових повноважень утворює вже інший злочин. Так само і розбійний напад інакше не може бути вчинений як тільки шляхом застосування насильства або погрози застосувати насильство, небезпечного для життя чи здоров'я власника, володільця майна або його охоронця. Неможливий також неправдивий донос без наклепу.

Таким чином, оскільки заподіяння шкоди додатковому об'єктові є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові і інакше цю шкоду не можна йому заподіяти, то з цього можна зробити висновок, що склади таких злочинів охоплюють заподіяння шкоди і додатковому об'єктові. Отже, подібні діяння належить кваліфікувати лише за тією статтею кримінального закону, яка передбачає відповідальність за посягання на головний об'єкт.

Протилежне рішення призвело б до висновку, що при посяганні на життя державного діяча, наприклад, діяння належить кваліфікувати за сукупністю злочинів за ст. 58 та п. "в" ст. 93 КК, а викрадення державного чи колективного майна посадовою особою шляхом зловживання своїми повноваженнями — за сукупністю статей 84 і 165 КК. Але це була б штучна і невиправдана сукупність, оскільки посягання в цих злочинах визначається спрямованістю на один об'єкт.

Ті злочини, при вчиненні яких заподіяння шкоди додатковому об'єктові не є способом, складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, при вчиненні яких шкода додатковому об'єктові заподіюється не завжди, утворюють сукупність злочинів, що їх кваліфікують за відповідними статтями за сукупністю.

Характерним прикладом цього є хуліганство, яке водночас заподіює шкоду кільком безпосереднім об'єктам: громадському порядку, здоров'ю, честі, гідності громадян (потерпілих), а також відносинам власності. При цьому деяким з цих об'єктів хуліганство заподіює шкоду неминуче, завжди (громадському спокою, честі, гідності). Власне порушення громадського порядку тільки й можливе способом грубого нехтування нормами поведінки, чемності і моралі, що неминуче призводить до приниження, плюндрування гідності, честі оточуючих хулігана осіб, в чому і виявляється неповага до суспільства. З цього випливає висновок, що заподіяння шкоди честі, гідності потерпілих є способом хуліганського діяння, а тому воно повністю охоплюється складом хуліганства. Щодо заподіяння шкоди здоров'ю чи майнової шкоди, то заподіяння такої шкоди не є способом чи складовою частиною хуліганських дій, способом порушення громадського порядку. Тому хуліганство, поєднане із заподіянням шкоди здоров'ю чи майнової шкоди, належить кваліфікувати за сукупністю відповідних статтей КК. Взагалі треба зазначити, що зведення мотиву злочину (хуліганства) до складу злочину є суттєвою логічною і юридичною помилкою, оскільки щоразу виникає

штучно створена проблема — як кваліфікувати діяння і його мотив.

Таким же чином кваліфікується розбійний напад, поєднаний з вбивством потерпілого, вбивство, поєднане із зґвалтуванням та інші подібні діяння. При цьому треба мати на увазі, що розбійний напад завжди охоплює заподіяння потерпілому будь-яких тілесних ушкоджень, тобто завжди охоплює заподіяння шкоди здоров'ю, оскільки без заподіяння шкоди здоров'ю (чи погрози заподіяти таку шкоду) немає розбою. У ч. 2 ст. 86 та ч. З ст. 142 КК йдеться про заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Але заподіяння смерті потерпілому складом розбою не охоплюється. В таких випадках скоєне утворює сукупність злочинів. Обгрунтування такої кваліфікації є в законі. В диспозиції статей 86 і 142 КК вказується на насильство, небезпечне для життя чи здоров'я особи, яка зазнала нападу, або погрозу застосувати до неї таке насильство, а також на заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень. Про заподіяння смерті потерпілому у статтях 86 і 142 КК не йдеться. Отже, розбійний напад завжди поєднаний з посяганням на здоров'я потерпілого. Заподіяння смерті при розбійному нападі не є обов'язковою ознакою злочину.

Не можна погодитися з тим, що розбійний напад охоплює також заподіяння потерпілому тяжких тілесних ушкоджень, від яких настала смерть з необережності, тобто злочин, передбачений ч. З ст. 101 КК.

Керівні роз'яснення Пленуму Верховного Суду України про кваліфікацію розбійного нападу, поєднаного із заподіянням смерті потерпілому, у всіх випадках за сукупністю злочинів є обгрунтованими.

Отже, розбійний напад як діяння, що ніяк не пов'язане із заподіянням смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті потерпілому, ні в яких випадках не охоплює заподіяння смерті, а тому таке діяння завжди кваліфікують за сукупністю злочинів: ч. 2 ст. 86 чи ч 3 ст. 142 і п. "а" ст. 93 КК або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З ст 142 і ч. З ст. 101 КК, або за ч. 2 ст. 86 чи ч. З

ст. 142 і ст. 98 КК.

Все викладене можна узагальнити у вигляді такого правила кваліфікації злочинів при конкуренції безпосередніх об'єктів: діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин;

діяння, при вчиненні якого шкода додатковому безпосередньому об'єктові заподіюється факультативно, кваліфікується за сукупністю злочинів.

Застосування цих правил у законотворчій і правозастосовчій діяльності значно полегшить кваліфікацію злочинів як за їх сукупністю, так і при конкуренції безпосередніх об'єктів посягання. Якщо застосувати ці правила до кваліфікації, зокрема, вбивства, поєднаного із зґвалтуванням, заподіяння шкоди здоров'ю і залишення в небезпеці, заподіяння шкоди здоров'ю представникові влади під час опору чи насильства над ним, то це дасть можливість грунтовно і без помилок кваліфікувати такі діяння: в одних випадках як один злочин, в інших — за сукупністю злочинів.

Так, умисне вбивство, поєднане із зґвалтуванням, завжди утворює сукупність злочинів. Ця кваліфікація грунтується на тому, що конкуруючі об'єкти (життя і статева свобода чи статева недоторканність) не перебувають у такому тісному зв'язку, який є, зокрема, при розбої, бандитизмі чи хуліганстві. Ні вбивство не є способом зґвалтування, ні зґвалтування не є складовою частиною вбивства. Цей злочин заподіює шкоду двом об'єктам, але кожному окремо, тому і кваліфікувати ці злочини треба окремо. Жодне з цих діянь не є способом вчинення іншого, тому вони не охоплюють одне одного і кваліфікація скоєного лише за п. "ж" ст. 93 КК буде, на нашу думку, неповною, необгрунтованою і тому неправильною.

Конкуренція безпосередніх об'єктів злочину виникає також при посяганнях на честь, гідність, життя і здоров'я представників влади, працівників міліції, народних дружинників і військовослужбовців, при хуліганстві та деяких інших злочинах. Вибір головного безпосереднього об'єкта посягання для правильної кваліфікації забезпечується і в цих випадках за тими самими правилами, що їх було розглянуто вище.

У постанові Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами законодавства, що передбачає відповідальність за посягання на життя, здоров'я, гідність та власність працівників правоохоронних органів" від 26 червня 1992 р. (п. 8) роз'яснюється, що заподіяння легких і середньої тяжкості тілесних ушкоджень, побоїв потерпілим — народному дружинникові чи військовослужбовцю — охоплюється диспозицією ч. 2 ст. 188' КК і кваліфікується як один злочин, а заподіяння працівникові міліції середньої тяжкості чи тяжкого тілесного ушкодження при опорі утворює сукупність злочинів і кваліфікується за ч. 2 ст. 188' та ч. 2 ст. 1892 КК. Заподіяння шкоди здоров'ю при цьому є способом вчинення іншого більш тяжкого злочину. Якщо ж заподіяння шкоди одному об'єктові є способом заподіяння шкоди іншому, головному об'єктові посягання, то діяння утворює один злочин.

Так само як один злочин кваліфікується посягання на життя працівника міліції, народного дружинника і військовослужбовця у зв'язку з їхньою діяльністю по охороні громадського порядку (ст. 190' КК), поєднане із заподіянням їм побоїв, тілесних ушкоджень чи застосуванням до них іншого насильства.

Хуліганські дії, що супроводилися погрозою вбивством, образою громадянина, заподіянням побоїв, тілесних ушкоджень (за винятком умисних тяжких ушкоджень) чи пошкодженням державного і колективного майна або приватного майна громадян без обтяжуючих обставин, також кваліфікуються як один злочин тільки за відповідною частиною ст. 206 КК. Вчинення поряд з хуліганством більш тяжких злочинів, передбачених ст. 101, частинами 2 і 3 ст. 89 та ч. 2 ст. 145 КК, кваліфікується за сукупністю злочинів.

У названих постановах Пленуму Верховного Суду України вказується і на обгрунтування такої кваліфікації — в цих випадках посягання на здоров'я особи є способом заподіяння шкоди більш цінному об'єктові посягання, способом вчинення більш тяжкого злочину. При цьому заподіювана додатковому об'єктові шкода (здоров'ю, життю, честі, гідності, власності) не залишається поза увагою законодавця. Її враховують при визначенні тяжкості вчиненого злочину у санкції кримінально-правової норми.

Необхідно взяти до уваги й те, що в ч. 2 ст. 206 КК йдеться про хуліганство, поєднане з опором представникові влади чи представникові громадськості, який виконує обов'язки по охороні громадського порядку, без застосування насильства. Тобто у ч. 2 ст. 206 КК встановлено кримінальну відповідальність за опір без насильства представникам влади чи громадськості. А тому застосування до цих осіб опору, поєднаного з насильством, не охоплюється нормою ч. 2 ст. 206 КК, вона не передбачає відповідальності за посягання такої тяжкості. Отже, такий злочин утворює сукупність посягань і повинен кваліфікуватися за ч. 2 чи ч. З ст. 206 КК та статтями, які передбачають відповідальність за таке насильство (ч. 2 ст. 188, ч. 2 ст. 188', ст. 1894 та ч. 2 ст. 190 КК).

При конструюванні окремих кримінально-правових норм завжди необхідно зважати на можливу конкуренцію безпосередніх об'єктів посягання. І якщо з'ясується, що заподіяння шкоди додатковому об'єктові є неминучим, якщо він є складовою, невід'ємною частиною посягання на головний об'єкт, то в таких випадках норма про відповідальність за посягання на головний об'єкт має враховувати заподіяння шкоди і додатковому об'єктові. Якщо при цьому різна тяжкість шкоди додатковому об'єктові має різне кримінально-правове значення, то така норма повинна містити в собі і заподіяння шкоди додатковому об'єктові будь-якої тяжкості, включаючи і найтяжчу, як це передбачають норми про відповідальність за бандитизм, порушення правил охорони праці та інші злочини.

Дехто з дослідників виділяє як окремий вид конкуренції конкуренцію цілого і частини. Академік В.М. Кудрявцев запропонував правило вирішення цього виду конкуренції: з двох (кількох) норм має застосуватися та норма, яка повніше охоплює всі фактичні ознаки вчиненого діяння.

Конкуренцією частини і цілого називають відповідність деяких ознак одного складу злочину (частина) ознакам іншого складу злочину (ціле). При цьому виділяють деяку спільність ознак усіх елементів одного та другого складів злочину (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони).

Уважно аналізуючи конкуренцію частини і цілого, легко переконатися, що вона є іншою назвою конкуренції безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони. Різні посягання на об'єкти, які конкурують між собою, мають деякі різні ознаки об'єктивної і суб'єктивної сторони злочину. Але сутність явища від цього не змінюється. В.М. Кудрявцев називає конкуруючими норми статей 98 і 135 КК як приклад конкуренції частини (ст. 98 КК) і цілого (ст. 135 КК), оскільки стаття 135 КК має більш широкі ознаки об'єкта посягання (безпечні умови праці і життя потерпілого), то очевидно, що в цьому випадку ми маємо конкуренцію безпосередніх об'єктів кримінально-правової охорони.

Ще очевидніше це у випадках, коли конкуренцією частини і цілого називають вчинення діяння, при якому одне з них є способом вчинення іншого. Для вирішення цієї конкуренції пропонується правило: у тих випадках, коли норма, що передбачає відповідальність за спосіб вчинення злочину, конкурує з нормою, що передбачає відповідальність за весь злочин у цілому, повинна застосовуватись остання. За своєю сутністю це те саме правило, яке ми запропонували для вирішення конкуренції безпосередніх об'єктів, але викладене іншими словами.

З'ясовується також, що не всі елементи складу злочину можуть конкурувати як частина з цілим. Неможлива, зокрема, конкуренція між формами вини, оскільки якщо особа "допускає" настання злочинних наслідків, то вона не може їх "не бажати", тобто одні види вини виключать інші. Конкурувати можуть мотиви вчинення злочину, але вони у багатьох випадках вирішального значення для кваліфікації діяння не мають. Взагалі конкуренція частини і цілого окремого ні теоретичного, ні практичного значення не має.

Третім видом конкуренції є конкуренція простих і кваліфікованих складів злочину. Така конкуренція виникає між різними видами одного й того самого злочину, які відрізняються між собою деякими об'єктивними ознаками — додатковими діями (наприклад, вчинення певного злочину повторно), способом вчинення злочину (наприклад, відкрито — статті 82 і 141 КК на відміну від таємного способу — статті 81 і 140 КК) або більш тяжкими наслідками (ч. З ст. 101, ч. З ст. 109, ч. 2 ст. 111, ч. 4 ст. 161, ч. 2 ст. 162, ч. 2 ст. 165 та ч. З ст. 215 КК).

До цього виду конкуренції належить і конкуренція різних кримінально-правових норм, які передбачають відповідальність за різні види одного й того ж злочину, один з яких передбачає пом'якшуючі відповідальність обставини, а інший — ще більш пом'якшуючі (зокрема, ст. 95 КК передбачає пом'якшуючі обставини навмисного вбивства, а ст. 97 КК — ще більш пом'якшуючі обставини). Таке співвідношення пом'якшуючих відповідальність обставин має вирішальне значення для кваліфікації злочинів. При конкуренції пом'якшуючих і ще більш пом'якшуючих відповідальність обставин перевагу (пріоритет) мають більш пом'якшуючі відповідальність обставини.

Але конкурують між собою не тільки норми з пом'якшуючими обставинами, конкурують також пом'якшуючі і обтяжуючі відповідальність обставини вчинення злочину. При конкуренції обтяжуючих та пом'якшуючих відповідальність обставин діяння кваліфікується за нормою, що передбачає пом'якшуючі обставини, які мають перевагу над обставинами, що обтяжують відповідальність. Так, при вчиненні умисного вбивства з особливою жорстокістю вагітної жінки (обтяжуючі обставини — пункти "д" і "е" ст. 93 КК) особою, яка перебувала у стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина — ст. 95 КК), вчинене кваліфікується лише за ст. 95 КК. За наявності пом'якшуючих та ще більш пом'якшуючих обставин перевага віддається останнім. Тому вбивство, вчинене у стані фізіологічного афекту (пом'якшуюча обставина — ст. 95 КК) з мотиву захисту, але з перевищенням меж необхідної оборони (ще більш пом'якшуюча обставина — ст. 97 КК), кваліфікується лише за ст. 97 КК.

Принцип переваги пом'якшуючих відповідальність обставин має важливе практичне значення. Він дає можливість вишикувати однорідні кримінально-правові норми у певній послідовності і сформулювати загальне правило кваліфікації злочинів, передбачених ними. Усі норми, які передбачають відповідальність за вбивство, можуть утворити таку послідовність: статті 93, 94, 95 КК; норми про відповідальність посадових осіб можуть утворити таку послідовність: статті 165, 168, 172, 147, 167, 135 та 2152 КК. Можна сформулювати загальне правило кваліфікації таких злочинів: при конкуренції поряд розташованих норм діяння кваліфікується за останньою з двох конкуруючих.

Однак це правило можна використовувати лише за умови, що конкуруючі норми мають спільні ознаки складу злочину. Якщо таких спільних ознак немає, то такі норми не можуть утворювати конкуренції. Так, немає ознак суб'єкта у посадових злочинах. Судова колегія Верховного Суду у справі К., засудженого за ч. 2 ст. 135 КК, вказала, що згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України "Про практику застосування судами України законодавства у справах, пов'язаних з порушеннями правил охорони праці" від 10 жовтня 1982 р. відповідальність посадової особи за ст. 135 КК може настати лише при нещасних випадках з особами, які мають постійний чи тимчасовий зв'язок з даним підприємством — з тими, хто безпосередньо на ньому працює, прибув у відрядження, на практику або стажування, та іншими особами, діяльність яких пов'язана з цим виробництвом. Заподіяння шкоди іншим потерпілим не є порушенням правил безпеки праці, а тому таке діяння не має ознак злочину, передбаченого ст. 135 КК. На цій підставі судова колегія Верховного Суду України перекваліфікувала дії К. з ч. 2 ст. 135 на ст. 167 КК.

Конкурують між собою і різні склади одного і того ж злочину. Наприклад, різні частини однієї і тієї ж статті про відповідальність за розкрадання чужого майна (частини 1, 2, 3 і 4 статей 81, 82, 140, 141 КК, частини 1, 2 і 3 статей 83, 84, 8б2, 142, 143 та 144 КК), про відповідальність за хуліганство (частини 1, 2 і 3 ст. 206 КК), за спекуляцію (частини 1, 2 і 3 ст. 154 КК), за одержання хабара (частини 1, 2 і 3 ст. 168 КК) та ін. Така конкуренція є конкуренцією між простим (головним) складом злочину і кваліфікованим. У цій конкуренції частини перші названих статей є простими, а частинами 2 і 3 (4) є кваліфікованими складами злочину, виділеними законодавцем за певними додатковими ознаками (повторністю, вчинення злочину групою осіб, заподіяння злочином тяжкої шкоди і т.ін.).

Оскільки у виділенні кваліфікованих складів злочину відбивається воля законодавця, то кваліфіковані склади злочинів мають перевагу (пріоритет) над простим складом. Така конкуренція вирішується кваліфікацією злочину за статтею, що передбачає кваліфікований склад злочину. Пленум Верховного Суду України в постанові "Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності" від 25 грудня 1992 р. (п.23) роз'яснив, що у випадку вчинення винною особою кількох злочинів, передбачених різними частинами статей 140, 141, 143 та 144 КК, її дії, якщо немає інших кваліфікуючих ознак, належить кваліфікувати за ч. 2 тієї чи іншої статті. Додатково кваліфікувати перший злочин ще й за ч. 1 даної статті не потрібно. В разі вчинення особою кількох посягань на власність різними способами (таємно, відкрито, із застосуванням обману чи нападом на потерпілого) перший злочин (якщо немає інших кваліфікуючих ознак) слід кваліфікувати за ч. 1 відповідної статті, а інші, вчинені повторно, — за ч. 2 відповідних статей КК. Тобто Пленум Верховного Суду грунтовно обмежує конкуренцію простих і кваліфікованих складів злочину рамками лише однієї статті закону, що передбачає відповідальність за один вид посягання. Не можуть конкурувати між собою склади злочинів, які мають суттєві відмінності за ознаками об'єктивної сторони, наприклад крадіжка і розбій.

Ці загальні положення кваліфікації різних частин однієї й тієї ж статті стосуються і кваліфікації багатьох інших злочинів: спекуляції — ст. 154 КК, одержання хабара — ст. 168 КК, хуліганства — ст. 206 КК, порушення правил безпеки руху — ст. 215 КК та деяких інших.

Виняток, як ми вже зазначали, Пленум Верховного Суду України зробив лише для кваліфікації зґвалтування, передбаченого різними частинами ст. 117 КК.

Взагалі конкуренція різних частин однієї й тієї ж статті вирішується за правилом: норма, що передбачає відповідальність за більш тяжкий кваліфікований вид злочину, охоплює менш тяжкий. Зокрема розкрадання державного чи колективного майна (статті 81—84 КК), вчинене повторно або за попереднім говором групою осіб (ч. 2 ст. 81 і ч.2 ст. 82 КК) з проникненням у приміщення чи інше сховище (ч. З ст. 81 і ч. З ст. 82 КК), кваліфікується лише за ч. З ст. 81 чи ч. З ст. 82 КК, але за вину ставляться всі обтяжуючі обставини, передбачені ч. 2 цих статей.

Таким чином, маємо три види конкуренції кримінально-правових норм і правила їх вирішення:

1) конкуренція загальної і спеціальної норм, що вирішується застосуванням правила: при конкуренції загальної і спеціальної норм діяння кваліфікується лише за спеціальною нормою;

2) конкуренція безпосередніх об'єктів кримінально-правових норм, яка вирішується застосуванням правил: діяння, при вчиненні якого заподіяння шкоди додатковому безпосередньому об'єктові посягання є способом, невід'ємною складовою частиною заподіяння шкоди головному об'єктові, кваліфікується як один злочин за нормою, що передбачає посягання на головний об'єкт; діяння, при вчиненні якого шкода додатковому безпосередньому об'єктові заподіюється факультативне, кваліфікується за сукупністю злочинів;

3) конкуренція простих і кваліфікованих складів злочину, що вирішується застосуванням правил: норма, що передбачає відповідальність за більш тяжкий злочин, охоплює менш тяжкий спосіб вчинення цього злочину;кваліфікований склад злочину має перевагу (пріоритет) над простим складом злочину; норма з пом'якшуючими відповідальність обставинами — над загальною нормою.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 71      Главы: <   3.  4.  5.  6.  7.  8.  9.  10.  11.  12.  13. >