4. Юридична природа органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування: особливі й спільні риси

Одним з найскладніших питань державно-правової теорії та практики сьогодення є питання про правову природу органів місцевого самовряду­вання, що свідчить як про їх спільність, так і про їх відмінність від органів державної (передусім виконавчої) влади. Розглядаючи це питання, необхідно передусім врахувати, що погляди дослідників державного та муніципально­го управління щодо характеру влади, яка здійснюється на місцевому рівні, – громадська чи державна – умовно можна об’єднати в три групи.

• Представники однієї з них у категоричній формі заперечують держав­ну природу влади територіальних громад та органів місцевого самовряду­вання.

Так, В.Ф. Погорілко вважає, що місцеве самоврядування опосередко­вує собою відносно самостійний вид влади в системі народовладдя – місце­ву, муніципальну владу як владу територіальних спільностей1. Особливий характер публічної влади місцевого самоврядування визнає й російський вчений-адміністративіст Ю.М. Старилов2.

В.Є. Чиркін пише, що «місцеве самоврядування... це – недержавна влада. Обрані громадянами ради, комітети, а також обрані громадянами або радами мери міст та громад – це органи населення певних адмініст­ративно-територіальних одиниць, а не держави (державноорганізованого суспільства) даної країни загалом»3. В іншій своїй праці В.Є. Чиркін ще більш категоричний: державна влада та місцеве самоврядування – це різні рівні здійснення публічної влади народу. Місцеве самоврядування – це публічна влада територіального колективу, об’єднання громадян (а іноді й негромадян, які постійно проживають та сплачують податки) на певній території, влада народу даної території, в її межах та з питань, визначених державою, її правовими актами4. Розподіл названих видів публічної влади свідчить про те, що державна влада - це влада, яка представляє спільні інтереси всього суспільства, а влада місцевого самоврядування - місцевої спільноти (територіального колективу)5.

63

Стверджуючи, що органи державної влади та органи місцевого само­врядування – різні форми реалізації влади народу, О.О. Кутафін вважає, що місцеве самоврядування – це спосіб не тільки децентралізації управ­ління, а й організації та здійснення влади на місцях, який забезпечує са­мостійне розв’язання громадянами питань місцевого життя, організаційне уособлення управління місцевими справами в системі управління су­спільством і державою6.

Інший російський вчений, В.Я. Любашиц стверджує, що органи, які здійснюють державну владу, є структурними одиницями державного апа­рату, державними органами. Тому влада народу, яка здійснюється ними, має форму державної влади. Органи місцевого самоврядування не є скла­довою частиною державного механізму, не входять до системи органів державної влади і тому являють собою самостійну форму реалізації наро­дом своєї влади7.

Німецький учений 3. Баллейс наголошує, що муніципалітети є пере­дусім «природними корпоративними одиницями, а їх автономність випли­ває не так з державної влади... як із суверенітету народу, який має поважа­тися та забезпечуватися державою на практиці»8.

• Інша група авторів дотримується діаметрально протилежної точки зору, вважаючи, що муніципальна влада (влада місцевого самоврядуван­ня) – це різновид державної влади.

Так, Г.М. Чеботарьов вважає, що «влада органів місцевого самовряду­вання за своєю природою і не може бути іншою, ніж владою державною»9. На думку К.Ф. Шеремета, місцеве самоврядування - це децентралізова­не, справді державне управління10. В.В. Куликов категорично стверджує, що органи місцевого самоврядування є складовою частиною системи дер­жавного управління".

Теза щодо похідного від державної влади характеру місцевого самовря­дування обстоюється і сучасним шведським вченим С. Монтіном, який зауважує, що з погляду конституції та загальної ієрархії політичних інсти­тутів муніципалітети виступають частиною державної адміністрації, а місце­ве самоврядування наділяється компетенцією парламентом і в силу цього здійснює в остаточному висліді «делеговану державну владу»12.

В.М. Шаповал наголошує, що природа місцевого самоврядування ви­пливає з природи більш широкого явища – державного владарювання. Різновидом останнього, на його думку, є державне управління. Місцеве самоврядування, констатує В.М. Шаповал, за своєю природою є децентра­лізованою формою державного управління13.

На думку адептів цієї концепції, існування влади територіальної гро­мади (муніципальної) як різновиду публічної влади, джерелом якої є народ, заперечується тим, що він (як, зрештою, й будь-яка інша спільно­та людей) може бути джерелом лише однієї влади, а не двох: однієї – для органів державної влади, а другої – для органів місцевого самовря­дування. Тому, вважають вони, влада органів місцевого самоврядуван­ня є похідною від державної влади, а не від вигаданої муніципальної влади14.

64

• Третя група вчених займає компромісну позицію: ними визнається подвійна природа влади місцевого самоврядування. В результаті аналізу природи місцевої влади ці автори роблять висновок про те, що в ній одно­часно поєднуються два начала: громадівське й державне.

Так, М.П. Орзіх вважає, що саме синтез громадської й державної те­орій самоврядування дасть конституційну можливість «входити в правові ворота», а не «трощити муніципальні огорожі», які небезуспішно споруд­жені на місцях під впливом «революційної психології і суверенного беш­кетування місцевих рад»15. На необґрунтованість відсутності кореляції між державою і суспільством в особі місцевого самоврядування, яка обсто­юється адептами громадівської теорії, вказує О.О. Диденко, який, визна­чаючи місцеве самоврядування як спосіб самоорганізації стабільних со­ціальних спільностей на обмеженій території з метою розв’язання спільних завдань, акцентує увагу на єдності державного і громадівського начал у місцевому самоврядуванні16. Інший російський дослідник, В.Г. Мальцев вважає, що система державного управління, принаймні на своєму регіо­нальному рівні, має бути пронизана громадсько-самоврядницькими нача­лами, а система місцевого самоврядування – втілювати у собі елемент державності17.

На думку прихильників цієї точки зору, синтез державного і гро­мадського у самоврядуванні - дуже важливий для суспільства. За допо­могою єдності цих двох засад розв’язуються найважливіші громадсько-державні завдання: долається роздвоєння влади, яке веде до політичної нестабільності та послаблення держави й інститутів, які її складають; утворюються можливості для більшої частини людей – участь в уп­равлінні справами суспільства та держави, що підвищує культурно-пра­вовий рівень громадян і виховує в них почуття поваги до законів; ліквідується розрив між суспільством і державою; досягається єдина мета – збереження та зміцнення суспільства й держави за наявності демо­кратичних інститутів; держава більшою мірою входить у курс місцевих справ та приймає відповідні рішення, сутність яких узгоджується з інте­ресами людей; породжується спільний інтерес для громадян та держав­них органів, сутність якого полягає в будівництві життя, гідного кож­ної людини та суспільства загалом; управління суспільством на основі узгоджених дій перетворюється на єдиний процес творення18. Однак реалізація цих програмних положень можлива лише в соціальне орієн­тованій державі, яка створює мотивацію та стимули для розвитку ініціа­тиви людей.

З трьох означених позицій найбільш концептуально вивіреною видається та, що розглядає місцеве самоврядування, його органи як недержавну за своєю природою, самостійну форму здійснення народом своєї влади – публіч­ну владу територіальної громади. Ми бачимо місцеве самоврядування як систему організації діяльності місцевих жителів на відповідній території, Що являє собою сукупність різноманітних органів й інститутів. Ця су­купність функціонує як єдиний цілісний механізм, центральною, провідною ланкою якого є територіальна громада.

65

Згідно з Конституцією України, народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Саме з даного конституційного положення випливає, що органи місцевого само­врядування не входять до єдиного державного механізму. В силу цього місцеве самоврядування можна розглядати як окрему форму реалізації народом належної йому влади.

Водночас, конституційне положення про те, що органи місцевого са­моврядування не входять до системи органів державної влади, не означає функціонального відособлення обох груп органів. Тому не можна вести мову про повне відокремлення та протиставлення державної влади і місце­вого самоврядування. Органи місцевого самоврядування та органи дер­жавної влади перебувають в єдиній системі публічно-владних відносин.

Особливі ознаки юридичної природи органів місцевого самоврядування. На нашу думку, можна виділити такі основні ознаки, що характеризують орга­ни місцевого самоврядування і відрізняють їх від органів державної влади.

•              Розходження в характері влади, яку репрезентують органи місцевого

самоврядування. Якщо державна влада є владою суверенною, верховною,

здатною саму себе реформувати, то влада місцевого самоврядування -

влада підзаконна, діюча в порядку і межах, визначених їй верховною вла­

дою, тобто законом.

На відміну від держави як такої, територіальна громада не володіє су­веренітетом. Більше того, державні структури покликані визнавати, збе­рігати й гарантувати організаційну і функціональну самостійність органів місцевого самоврядування у розв’язанні питань місцевого значення, за­безпечувати їм умови, достатні для успіху (наприклад, право місцевої нор-мотворчості у встановлених законом межах, певна бюджетно-фінансова самостійність, наявність комунальної власності тощо).

Розмежування сфер компетенції державної влади і місцевого само­

врядування, тобто обмеження кола справ, що довіряються місцевому са­

моврядуванню або визнаються за ним. Звичайно до відання органів місце­

вого самоврядування передусім відносять справи місцевого господарства,

місцеві питання, що пов’язані з повсякденними потребами жителів, а та­

кож деякі загальнодержавні справи, що покладає на них держава.

Відсутність у механізмі місцевого самоврядування класичного поділу,

як у механізмі державної влади. Адже органи місцевого самоврядування не

володіють правом власне законодавчої влади. Відсутність права видання

законів з тих чи інших питань, які для певної місцевості замінюють закони

загальні, є досить важливим критерієм, який відрізняє місцеве самовряду­

вання від державної влади.

Взагалі поділ влади на місцевому рівні містить у собі несумісність із традиційним поняттям про владу. Влада на місцях одна і єдина, але вира­жається у різних функціях органів управління. Так, функція представниць­кого органу місцевого самоврядування полягає в тому, щоб виражати волю територіальної громади, надавати їй загальнообов’язкового характеру, здійснювати від її імені владу. Функція виконавчих органів місцевого са­моврядування полягає у здійсненні управлінської, владно-організаційної

66

діяльності, спрямованої на виконання правових актів, прийнятих безпо­середньо територіальною громадою або її представницьким органом.

Місцеве самоврядування, що виступає як система організації життє­

діяльності населення на відповідній території, являє собою сукупність ви­

борних і інших органів та інститутів влади. Ця сукупність функціонує як

єдиний цілісний механізм і забезпечує організаційну відособленість, авто­

номність місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування здійснюється

ефективно, якщо усередині територіальної громади існують горизонтальні

взаємозв’язки і взаємодії, що формуються, закріплюються й сусідськими

зв’язками, і мережами дружніх відносин, і зусиллями політичних партій

та громадських рухів.

Місцеве самоврядування організується і функціонує як структура, що

враховує історичні, національні, етнічні, культурні й інші особливості,

спільні риси відповідної територіальної спільноти. Місцева специфіка,

причому не тільки природно-географічна, а й традиції, уклад життя, куль­

тура, значно впливає на формування органів місцевого самоврядування,

характер їхньої взаємодії, визначає управлінську активність жителів, пра­

вила і процедури прийняття управлінських рішень. Це дає змогу будувати

місцеве самоврядування та його діяльність із максимальною розмаїтістю.

Місцеве самоврядування передбачає єдність самостійності й відпові­

дальності під час розв’язання всіх питань місцевого значення: економіч­

них, соціальних, культурних та інших. Адже, згідно зі ст. 2 Закону «Про

місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування в Україні –

це гарантоване державою право і реальна здатність територіальної грома­

ди – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жи­

телів кількох сіл, селища, міста – самостійно або під відповідальність

органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання

місцевого значення в межах Конституції та законів України.

При цьому під самостійністю розуміється не тільки право жителів -членів територіальних громад безпосередньо (через своїх представників) без втручання якихось інших владних структур визначати коло питань місцевого значення, прийнятих до свого відання, а й необхідність розв’я­зувати їх, діючи відповідно до законів і локальних нормативних актів, спи­раючи при цьому тільки (переважно) на власні ресурси, матеріальні, фінан­сові та інші. Діяльність під свою відповідальність передбачає, що тягар наслідків за вирішення місцевих питань лягає повною мірою на місцеве самоврядування.

•              Органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого

значення, у своїй діяльності виходять передусім з інтересів населення

відповідної території (локальних, а не загальнодержавних інтересів). По­

ляризація інтересів центра і місць - основа зародження муніципальної

влади.

Саме локальний інтерес є основою генезису муніципальної влади. Вона структурується в системі публічної влади в умовах легітимації та легалі­зації такого інтересу". Вони виявляються, аналізуються і враховуються, наприклад, під час підготовки місцевого бюджету, цільових програм, по-

67

будови структур місцевого самоврядування, в ході оцінювання діяльності депутатів і посадових осіб.

•              Нарешті, місцеве самоврядування спирається на власну правову базу.

Пріоритетними джерелами права місцевого самоврядування, безумовно, є

Конституція і закони України, хоча природно, що більшість питань у цій

сфері мають регулюватися локальними актами – статутами територіаль­

них громад, рішеннями, прийнятими шляхом місцевих референдумів, ак­

тами органів та посадових осіб місцевого самоврядування.

Наявність цих відмінних ознак, безумовно, свідчить про самостійне й незалежне від держави, її органів місце органів місцевого самоврядування у механізмі публічного управління. Водночас, наявність у цих суб’єктів названих специфічних рис аж ніяк не означає відсутності й деяких ознак, які є спільними з юридичною природою органів виконавчої влади.

Спільні ознаки юридичної природи органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади. Передусім слід зауважити, що навіть етимологіч­не термін «місцеве самоврядування» об’єднує поняття «управління» («са­моуправління», «управління своїми справами») і «місцеве», що вказує на його соціально-управлінську сутність.

Місцеве самоврядування реалізує найважливіші управлінські функції

за допомогою спеціальних муніципальних органів, маючи ті самі прак­

тичні макроцілі, що й державне управління: надання людині соціальних

та управлінських послуг. Більше того, профільні галузі права (муніципальне

й адміністративне) органічно взаємопов’язані між собою. Муніципальне

право регулює відносини у сфері публічного управління, тобто управлін­

ня, яке здійснюється територіальною громадою безпосередньо або в особі

органів муніципального управління, посадових осіб та службовців органів

місцевого самоврядування. Суб’єкти муніципального управління викори­

стовують традиційні для адміністративного права механізми, методи, форми

та засоби управління20.

Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування є

обов’язковими інституціями, із рішеннями яких не може не рахуватися

населення території, в межах якої вони функціонують.

Акти органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийняті у межах Конституції та законів України, є обов’язковими до ви­конання всіма суб’єктами - органами, підприємствами, установами, орган­ізаціями, а також громадянами в межах території, на яку розповсюджуєть­ся юрисдикція відповідного органу. Такі акти є основною юридичною (ад-міністративно-правовою) формою реалізації завдань та функцій цих органів. Шляхом видання акта орган виконавчої влади або орган місцевого само­врядування вирішує те чи інше питання (загальне чи індивідуальне), що виникає у процесі його діяльності, в інтересах реалізації завдань та функцій певних суб’єктів. Акти, прийняті органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, створюють юридичну основу для виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин, або є юридич­ним фактом, що безпосередньо створює умови для виникнення, зміни або припинення певних правових відносин.

68

•              Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування є

організованими (інституційно оформленими) колективами (якщо це ко­

легіальні органи) або одноособовими (єдиноначальними) органами, які

утворюють самостійну автономну частину апарату публічної (державної

або публічно-самоврядної) влади, яка наділена власною компетенцією,

виконує публічно-владні функції, реалізує публічний інтерес, діяльність

якої регламентована правом.

Прикладами колегіальних органів є уряд, виконавчі органи місцевих рад. До одноособових органів відносяться місцеві державні адміністрації, сільські, селищні, міські голови. Щодо останніх суб’єктів існує думка, що вони являють собою особливий вид органів - посадових осіб. Також слід зазначити, що у процесі адміністративної реформи єдиноначальність у системі виконавчої влади постійно розширюється, а у місцевому самовря­дуванні пріоритетними, природно, залишаються колективні структури.

Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування

переважно є колективами громадян, які складаються з публічних (держав­

них і комунальних) службовців та інших працівників. Тому між ними роз­

поділені функції та повноваження. В організаційно-кадровому плані у

структурі цих органів можна виділити три блоки: виробничий, забезпечу­

вальний (бухгалтерія, відділ кадрів) та керівний (особа, яка очолює орган,

її заступники).

Об’єднавчим моментом у правовій природі органів виконавчої влади і

місцевого самоврядування є зміст їхнього адміністративно-правового ста­

тусу. Так само як і органи державного управління, органи місцевого само­

врядування володіють адміністративною правосуб’єктністю. Посадові осо­

би та муніципальні службовці мають відповідне правове становище, тра­

диційний арсенал повноважень, прав, обов’язків, заборон, обмежень

та відповідальності.

Як органи виконавчої влади, так і органи місцевого самоврядування у адміністративно-правовому статусі характеризуються наявністю трьох основних блоків: цільового, структурно-організаційного та компетенцій-ного.

Перший елемент адміністративно-правового статусу як органу вико­навчої влади, так і органу місцевого самоврядування – це юридичне за­кріплені цілі, завдання та функції.

Другий – організаційно-структурний компонент правового статусу цих органів є доволі складною системою. У нього входять нормативне регу­лювання порядку утворення (обрання, призначення), легалізації, реорга­нізації, ліквідації суб’єктів, їх підпорядкованості, встановлення та зміни їх внутрішньоорганізаційних структур, права на організаційне самовизна­чення, процедур діяльності, права на офіційні символи тощо.

Компетенція є третьою і основною частиною адміністративно-право­вого статусу органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядуван­ня як колективних суб’єктів права і складається з сукупності публічно-владних повноважень (прав та обов’язків) відносно певних предметів відан­ня (сфер та галузей суспільного життя).

69

• За змістом діяльності як органи виконавчої влади, так і органи місце­вого самоврядування можна поділяти на органи загальної й спеціальної компетенції.

Органи загальної компетенції (місцеві державні адміністрації, пред­ставницькі органи місцевого самоврядування) несуть відповідальність за стан справ на відповідній території, на яку поширюється їхня юрисдик­ція. Вони керують діяльністю або беруть участь у формуванні багатьох органів галузевої та функціональної компетенції.

Органи спеціальної компетенції здійснюють галузеве (внутрішньові­домче) або міжгалузеве (функціональне, міжвідомче) управління. При­кладами таких органів є, зокрема, відділи та управління виконавчих ко­мітетів місцевих рад, міністерства, їх регіональні структури тощо.

У теоретико-методологічному та практичному аспектах наявністю цих ознак не обмежується спільність органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування. До «інтегруючих» моментів належать спільна для них можливість використання засобів законодавче інституйованого при­мусу; встановлення та збирання податків і зборів; самостійне формуван­ня бюджету тощо. Також слід зазначити, що територія місцевої спільноти (просторові межі функціонування органу місцевого самоврядування) є державною територією, а місцеві жителі (члени відповідних територіаль­них громад) є громадянами держави або особами, які на законних підста­вах з її дозволу перебувають на її території.

Необхідно враховувати ще низку обставин: статус місцевого самовря­дування визначається державою в Конституції та законах України; статус органів місцевого самоврядування захищається органами державної вла­ди; місцеві справи хоча й вирішуються самостійно, але в руслі єдиної кон­ституційної політики; рішення органів місцевого самоврядування обов’яз­кові для виконання всіма, кому вони адресовані; органи місцевого само­врядування можуть наділятися законом окремими державними повнова­женнями, тобто в органів місцевого самоврядування є відповідний комп­лекс повноважень державно-владного характеру, без якого неможливе уп­равління; органи місцевого самоврядування не володіють «компетенцією встановлювати свою компетенцію», тобто не можуть самостійно визнача­ти коло своїх повноважень тощо.

Підсумовуючи сказане, слід констатувати, що органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування - це різні за своєю юридичною природою суб’єкти публічного управління. Кожному із цих видів органів властиві як особливі, специфічні, іманентні їхній соціально-політичній природі риси, так і деякі ознаки, які є спільними для них. Тобто в Україні існують два різновиди органів публічного управління – органи виконавчої влади (орга­ни державного управління) та органи муніципального управління (органи місцевого самоврядування).

Конституційне розмежування системи органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування на дві самостійні організаційно-владні струк­тури має під собою не лише теоретичні міркування, а й практичні підста­ви. Кожен вид органів публічного управління володіє специфічними озна-

70

ками, суб’єктно-об’єктними та функціональними характеристиками. Орга­ни виконавчої влади вирішують питання державного значення; органи місцевого самоврядування – місцевого.

Незважаючи на це, безперечним фактом є те, що закріплення Кон­ституцією України системи органів виконавчої влади та органів місце­вого самоврядування в Україні не знімає з порядку денного необхід­ності подальшого осмислення цього явища, а відтак і пошуку більш оптимального та досконалого варіанту організації державного і муні­ципального управління, механізмів їх відносин та взаємодії з урахуван­ням аналізу практики їхнього функціонування в нашій країні та за її межами.

Література

Муніципальне право України: Підручник / За заг. ред. В.Ф. По-

горілка, О.Ф. Фрицького – К., 2001. – С. 7.

Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т 1:

История. Наука. Предмет. НормьІ. СубьектьІ. – М., 2002. – С. 227.

Чиркин В.Е. Государствоведение. – М., 1999. – С. 375.

Чиркин В.Е. Конституционное право в Российской Федерации. – М.,

2001. - С. 453.

Чиркин В.Е. Конституция: российская модель. – М., 2002. – С. 145.

Кутафин О.Е. Предмет конституционного права. – М., 2001. –

С. 358.

Любащиц В.Я., Мордовцев А.Ю., Тимошенко Й.В. Теория государ-

ства й права: Учебное пособие. – Ростов-на-Дону, 2002. – С. 152–153.

ТЬе Ргехепі апсі РиШге Коїе оГЬоса! Соуегшпепі іп Вгіїаіп апд Оегтапу.

– Ь., 1985. – Р. 71 // Цит. за: Черкасов А.И. Сравнительное местное управ-

ление: теория й практика. – М., 1998. – С. 20.

Чеботарев Г.Н. Развитие конституционньїх основ местного самоуп-

равления. – Тюмень, 1995. – С. 85.

Шеремет К.Ф. Актуальньїе проблеми формирования местного са-

моуправления в Российской Федерации (круглий стол) // Государство й

право. 1997. - № 5. - С. 33.

Куликов В.В. Реформа местного самоуправления в России: теория

й реальность // Государство й право. 2000. № 11. – С. 17.

12.           Мопііп 5. 5\уес1ізп Ьосаі Соуегптепі іп ТгапзШоп: А МаПег

оГ Каїіопаїііу аші Ье§Штасу. - Китіа, 1993. - Р. 31 // Цит. за: Черка­

сов А.И. Сравнительное местное управление: теория й практика. –

М., 1998. - С. 19.

Шаповал В.М. Сутнісні характеристики місцевого самоврядування

// Право України. 2002. № 3. - С. 51.

Борденюк В. Деякі аспекти співвідношення місцевого самовряду­

вання, держави і громадянського суспільства в Україні // Право України.

2001. № 12.-С. 26.

71

Орзіх М. Самоврядні території в системі державного устрою Украї­

ни // Місцеве та регіональне самоврядування України. – К., 1993. – Вип.

1-2. – С. 64.

Диденко А.А. Организационно-правовьіе формьі местного самоуп-

равления в России (1785–1917 гг.): Автореф. дисс... канд. юр. наук/ 12.00.01.

– Бєлгород, 2002. – С. 12-13.

Мальцев Г.В. О соотношении систем государственного управления

й местного самоуправления // Государственное управление: проблеми те-

ории, истории, практики, преподавания. – Ростов-на-Дону, 1993. – С. 20.

Постовой Н.В. Муниципальное право России. – М., 1998. –

С. 20-21.

Григор’єв В.А. Становлення публічної самоврядної (муніципальної)

влади в Україні: Автореф. дис... канд. юр. наук /12.00.13. – Одеса, 2002. –

С. 9.

Старилов Ю.Н. Курс общего административного права. В 3 т. Т. 1:

История. Наука. Предмет. НормьІ. СубьектьІ. – М., 2002. – С. 209.