4. «Субординація», «координація» і «реординація» між органами виконавчої влади

Домінуючими серед управлінських відносин органів виконавчої влади є субординації™, оскільки в державному управлінні тільки спираючись на владу і використовуючи її важелі можна здійснювати державно-управ-лінський вплив.

Субординація – це, в найбільш поширеному розумінні, службове підпо­рядкування молодшого старшому, що базується на правилах службової дис­ципліни1. Таке розуміння поняття субординації, звичайно, не є спеціалізо­ваним. В юридичній літературі «субординацію» найбільш змістовно, на нашу думку, визначив Б.П. Курашвілі, який розглядав її як «вертикальну» взаємо­дію сторін, коли одна сторона підпорядкована іншій, а також наявні владні повноваження у вищого рівня в системі управління щодо нижчого2.

Підпорядкування (підлеглість) нерозривно пов’язане з владою. За ви­значенням авторів Концепції адміністративної реформи в Україні, підпо­рядкованість органів виконавчої влади - це, як правило, найвища органі­заційна залежність органу нижчого рівня від органу вищого рівня3. Наве­демо приклад такої підпорядкованості. Згідно з п. 1 Положення про ра­йонні, районні у містах, міські (міст обласного значення) управління юс­тиції (затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 30.08.2000 р.), управління юстиції підпорядковуються Міністерству юстиції України та безпосередньо Головному управлінню юстиції в АР Крим, обласним, Киї­вському та Севастопольському міським управлінням юстиції.

Водночас, стан (режим) підпорядкованості може мати різні ступені повноти. Зокрема, пропонується розрізняти наступні рівні підпорядкова­ності.

86

1.             Повна підпорядкованість (підлеглість) передбачає наявність у ви­

щого органу всіх або переважної більшості важелів керівного впливу,

зокрема вирішення щодо підлеглого органу установчих питань, визна­

чення його правового статусу, кадрових питань, здійснення контролю­

ючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідаль­

ності.

Аналіз нормативно-правових актів свідчить, що повна підпорядко­ваність характерна, здебільшого, для територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади щодо вищих органів, а також районних державних адміністрацій відносно обласних державних адміністрацій, а обласних державних адміністрацій – щодо Кабінету Міністрів України.

2.             Часткова підпорядкованість існує, коли в організаційних відноси­

нах наявні не всі, а лише деякі з важелів підпорядкування. Часткова підпо­

рядкованість багато в чому нагадує функціональну (про неї йтиметься

далі), оскільки, коли наявні деякі із зазначених важелів, то вони здебіль­

шого стосуються певних функцій, щодо яких один орган підпорядко­

вується іншому.

Д.М. Бахрах за обсягом підпорядкування виділяє два його види:

•лінійне (засновник – А. Файоль, французький учений, один з осново­положників школи «наукового менеджменту», досліджував принципи орга­нізації адміністративної діяльності);

• функціональне (засновник – Ф. Тейлор, американський інженер, один з основоположників школи «наукового менеджменту», розробив його прин­ципи)4.

За лінійного підпорядкування всі суб’єкти диференціюються за певними ознаками на автономні групи, і керівництво кожною з них в повному об­сязі здійснює певний суб’єкт. Таке керівництво є широким за обсягом і охоплює багато функцій адміністративної діяльності. За лінійного підпо­рядкування кожен підлеглий має лише одного безпосереднього керівни­ка, до компетенції якого належать усі питання діяльності підлеглого5. Наприклад, так будуються відносини між міністерствами і їх територіаль­ними органами.

Функціональна підпорядкованість полягає в підпорядкованості у якійсь частині діяльності, в межах певної функції. Спектр владних повноважень суб’єктів виконавчої влади в таких випадках досить вузький.

Наприклад, згідно з п. 4 Положення про Міністерство юстиції України (затвердженого Указом Президента України від 30.12.1997 р.), Міністер­ство юстиції здійснює відповідно до законодавства державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або ма­ють міжвідомчий характер. Тобто такі міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є функціонально підпорядкованими Міністер­ству юстиції.

Влада суб’єкта управління може бути «позитивною», поєднаною, на­приклад, з правом здійснювати методичне керівництво, та «юрисдикцій-

87

ною», пов’язаною із застосуванням заходів відповідальності за певні пору­шення. Функціональне керівництво здійснюється щодо функціонально підвідомчих ланок за відсутності організаційної підлеглості.

У науковій літературі виділяють також інші види підпорядкування6, серед яких виокремлюють наступні.

•              Загальне підпорядкування, за якого повноваження вищого органу не

орієнтовані на конкретні питання керівництва об’єктом, що перебуває в

такому підпорядкуванні. Загальне керівництво здійснюватися місце як за

наявності проміжних ланок між суб’єктом і об’єктом управління, так і

без таких.

Аналіз положень про міністерства, інші центральні органи виконавчої влади свідчить, що відповідні міністерства та інші центральні органи здійснюють загальне керівництво своїми територіальними органами. На нашу думку, загальним може бути і повне підпорядкування без наявності проміжних ланок, коли важелі керівного впливу, що властиві повному підпорядкуванню, стосуються установчих питань, визначення правового статусу, кадрових питань, здійснення контролюючих функцій, отримання звітності, застосування заходів відповідальності, а не орієнтуються на конкретні питання, що їх територіальні органи вирішують самостійно.

•              Безпосереднє підпорядкування виражається, насамперед, у відсутності

між суб’єктом і об’єктом управління проміжних ланок. Але не тільки в

цьому.

Тут інший характер організаційних та правових зв’язків, ніж у випадку загального підпорядкування. Безпосереднє підпорядкування передбачає значну організаційну та правову залежність об’єкта від суб’єкта управлін­ня. Зокрема, безпосереднім є підпорядкування між районними і обласни­ми державними адміністраціями, між обласними державними адміністра­ціями й урядом.

Оперативне підпорядкування означає юридичну залежність суб’єкта

управлінських відносин від іншого тільки у певних питаннях та непідпо-

рядкованість йому в інших формах. Оперативне підпорядкування перед­

бачається також у випадках, коли потрібна швидка реакція на питання,

що виникають і вимагають втручання вищого чи нижчого органу або за

необхідності керівництва поточною роботою органу.

Співпідпорядкування виражається в одночасному підпорядкуванні су­

б’єкта управління двом і більше вищим органам, оскільки, на відміну від

«подвійного» підпорядкування, застосовується по вертикалі.

На нашу думку, Співпідпорядкування може існувати в межах однієї ієрар­хічно побудованої підсистеми органів, але не може виходити за її межі, оскільки в такому випадку органи виконавчої влади будуть співпідпоряд-ковуватися лише в межах певних функцій. А на відміну від функціональ­ного, Співпідпорядкування може застосовуватися тільки по вертикалі.

Наприклад, п. 5 Положення про Міністерство промислової політики України (затвердженого Указом Президента України від 21.09.2001 р.) та п. 5 Положення про Державну податкову адміністрацію України (затвер­дженого Указом Президента України від 13.07.2000 р.) передбачають, що

88

ці органи отримають від місцевих органів виконавчої влади необхідну інформацію для виконання покладених на них завдань. Функціонально співпідпорядкованими органами у даному випадку є місцеві органи вико­навчої влади.

• Окрім того, залежно від того, скільком органам підпорядковується орган виконавчої влади, підпорядкування може бути пряме чи подвійне (по «вертикалі» й по «горизонталі»).

«Подвійне» підпорядкування в чистому вигляді визначити доволі важ­ко. Але можна навести такий приклад. Відповідно до ст. 31 Закону Украї­ни від 09.04.1999 р. «Про місцеві державні адміністрації», керівники тери­торіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади з питань здійснення повноважень місцевих державних адміністрацій підзвітні та підконтрольні головам відповідних місцевих державних адмі­ністрацій. Вважаємо, що це можна розглядати як підпорядкування «по го­ризонталі». Крім того, керівники територіальних органів підпорядковані відповідному вищому органу виконавчої влади, тобто «по вертикалі». Тоб­то ці відносини є підстави вважати окремим виявом подвійного підпоряд­кування.

На нашу думку, виокремлення різноманітних форм підпорядкування створює можливості для покращення правового регулювання субордина-ційних управлінських відносин в інтересах підвищення ефективності уп­равління.

Крім підпорядкування, Концепція адміністративної реформи розгля­дає і такі стани (режими) організаційних відносин як підзвітність, підкон-трольність та відповідальність. Ці аспекти відносин між органами вико­навчої влади окремо розглядаються в завершальних главах цієї книги.

Координацією є взаємодія сторін, коли вони виступають рівноправни­ми учасниками відносин. О.Є. Луньов вказував, що координація означає погодження та об’єднання дій з метою найбільш швидкого і найбільш правильного розв’язання завдань з найменшими витратами сил, коштів та матеріальних цінностей7. Він виділяв два види координації: вертикальну І горизонтальну.

Вертикальна координація ~ це управлінські відносини, які виникають

між вищим і нижчим органами виконавчої влади. При цьому суб’єкти

зв’язків можуть перебувати в організаційній залежності (один з них підпо­

рядкований іншому), а можуть і не перебувати в ній. Так, наприклад,

Міністерство юстиції України, згідно з п. 4 Положення про Міністерство

юстиції, координує діяльність місцевих органів виконавчої влади (котрі,

як відомо, не підпорядковані йому) щодо правової освіти населення.

Горизонтальна координація виникає між двома або більше органами,

що перебувають на одному організаційному рівні системи органів. На­

приклад, коли те саме Міністерство юстиції координує діяльність цент­

ральних органів виконавчої влади щодо правової освіти населення.

Горизонтальна координація може бути двох видів: а) коли суб’єкти юридичне нерівні, оскільки один з них наділяється державно-владними повноваженнями щодо іншого;

89

б) коли відносини виникають за умов компетенційної рівності суб’єктів.

В літературі виділяються також й інші види координації: узгодження, ієрархічна координація, предметно-технологічна, штабна та інші8.

На нашу думку, існування координаційних управлінських відносин не тільки між непідпорядкованими органами влади, а й між підпорядковани­ми є підтвердженням багатоманітності форм і методів державного управ­ління, надає можливість підпорядкованим органам виконавчої влади бути повною мірою самостійними у здійсненні управлінської діяльності, по­годжуючи її з координаційним органом.

Реординація. Якщо для субординації характерна наявність владних по­вноважень у вищого рівня в системі управління відносно нижчого, то це не означає, що у нижчого рівня немає повноважень щодо вищого. Відно­сини, які можуть виникати в процесі реалізації таких повноважень, є відно­синами реординації.

Найбільш поширений випадок – коли керований об’єкт повідомляє про свої наміри або подає клопотання, а керівний суб’єкт зобов’язаний на них у певний спосіб відреагувати. До того ж реординаційні зв’язки необо­в’язково є реакцією на той чи інший управлінський вплив, а можуть ви­никнути незалежно від них і мають не просто інформаційний, а управ­лінський характер9.

Г.В. Атаманчук виділяє зворотні управлінські відносини, які характе­ризуються, на його думку, переважно як реакція нижчого органу на той чи інший вплив. Він виділяє два види зворотних зв’язків: об’єктивні й суб’єктивні, що пов’язано з місцем їх виникнення та реалізації10.

Об’єктивні зворотні зв’язки відображають рівень, глибину, адекватність сприйняття об’єктами, якими здійснюється управління, впливу компо­нентів суб’єкта державного управління, справжню роль останніх в їх фун­кціонуванні та розвитку. Відсутність чи неповнота змістових та правдивих об’єктивних зворотних зв’язків не дає змоги визначати раціональність і ефективність організації та діяльності суб’єкта державного управління й відпрацьовувати заходи щодо їх підвищення. Суб’єктивні зворотні зв’язки характеризують раціональність власної, внутрішньої організації та діяль­ності суб’єкта державного управління загалом, його підсистем, ланок та окремих компонентів. Вони дають можливість зрозуміти й оцінити, що відбувається в результаті його власної активності, яке його реальне відно­шення до вищого рівня тощо.

Вважаємо цю позицію не зовсім правильною, оскільки цитований автор розуміє об’єктивні зворотні зв’язки передусім як можливість «достовірно та своєчасно знати, як же втілюється активність компонента, що управляє, у функціонуванні об’єкта, яким управляють»", тобто фактично зводить зга­дані зв’язки до підконтрольності та підзвітності. Що ж стосується суб’єктив­них зворотних зв’язків, то даний автор їх розглядає як контроль, аналіз і оцінювання організації та діяльності державних органів, виконання своїх обов’язків посадовими особами, звітів, інформації та ін. На нашу думку, підконтрольність, підзвітність і реординацію не можна ототожнювати, оск­ільки це – різні режими відносин між органами виконавчої влади.

90

Слід врахувати, що об’єктивну основу управлінських відносин органів виконавчої влади складають наступні зв’язки (як форма суспільних дій):

а)            зв’язки, функціонально необхідні органам, – це зв’язки, без яких

нормальна робота елементів системи практично неможлива або ж неефек­

тивна;

б)            позитивні зв’язки – це ті, які хоча й не є функціонально необхідни­

ми, але значною мірою покращують дію системи;

в)            негативні зв’язки – до них відносяться зв’язки надмірні й супе­

речливі, які ускладнюють або ж паралізують роботу органів та підсис­

тем12.

На підставі проведеного аналізу можна виділити загалом наступні ос­новні види управлінських відносин між органами виконавчої влади:

залежно від положення органів в ієрархічно побудованій системі

органів виконавчої влади – вертикальні й горизонтальні;

за кінцевим результатом функціонування та сферою діяльності –

субординацшні, координаційні та реординаційні;

відповідно до впливу відносин на діяльність органів виконавчої вла­

ди – функціонально необхідні, із позитивним впливом та з негативним

впливом.

Усі ці види управлінських відносин тісно переплітаються між собою, за їх допомогою елементи державно-управлінської системи створюють певну цілісність і єдність. Один і той самий орган виконавчої влади може бути суб’єктом одразу багатьох управлінських відносин.

Врахувавши особливості, характерні для певних видів управлінських відносин, можна глибше та детальніше оцінити їх зміст. А це дасть мож­ливість вдосконалювати їх правове регулювання в інтересах забезпечення більш ефективної діяльності системи органів виконавчої влади.

Література

Субординация // Большая советская знциклопедия / Гл. ред. А.М.

Прохоров. - М.: Сов. знц., 1976. Т. 25. – С. 20.

Курашвили Б.П. Очерк теории государственного урпавления. – М.:

Наука, 1987. - С. 35.

Концепція адміністративної реформи в Україні // Адміністративна

реформа в Україні. Документи і матеріали. Український правовий часо­

пис. Вип. 4. 1999.-С. 31.

Бахрах Д.Н. Административное право России: Учебник для вузов. –

М.: НОРМА, 2000. - С. 168.

Коренев А.П. Административное право России: Учебник. В 3-х ч.

Ч. 1. - М.: МЮИ МВД России, 1996. – С. 22.

Алехин А.П., Кармолицкий А.А., Козлов Ю.М. Административное

право Российской Федерации: Учебник. – М.: ЗЕРЦАЛО, 1997 - С. 405.

Лунев А.Е. Теоретические проблемні государственного управлення. –

М.: Наука, 1974. - С. 148.

91

Координація (автор статті – Є.Б. Кубко) // Юридична енциклопедія:

В 6 т. - К.: Укр.енц., 2001. Т. 3. - С. 345.

Курашвили Б.П. Цит. праця – С. 36–37.

Атаманчук Г.В. Теория государственного управлення: Курс лекций.

– М.: Юр. лит., 1997. - С. 98.

Там само. - С. 99.

Аверьянов В.Б. Развитие системи органов государственного управ­

лення // Социальнне й государственно-правовьіе аспекти управлення в

СССР/ Подобщ. ред. В.В. Цветкова. – К.: Наукова думка, 1978. – С. 272.