ТЕМА З Принципи кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення і система принципів кримінального процесу

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу

§ 3. Характеристика окремих принципів кримінального процесу

§ 1. Поняття, значення

і система принципів

кримінального процесу

Кримінальний процес України як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури і суду з порушення кримінальних справ, їх розслідування, судового розгляду регламентується нормами кримінально-процесуального права. Тому принципи кримінального процесу України як основоположні начала цієї діяльності також повинні бути закріплені в кримінально-процесуальних нормах найбільш загального характеру, бо інакше вони не регулюватимуть правову діяльність і відповідні правові відносини. Отже, першою і найважливішою ознакою поняття принципу кримінального процесу є їх нормативно-правовий характер, закріплення цих основоположних начал у законодавстві.

Принцип (від лат. ргіпсіро — основа, початок) у за-гальнонауковому розумінні — це основне, вихідне положення теорії, вчення, головне правило діяльності1.

Вагомий внесок у розробку поняття принципів кримінального процесу зробив М. С. Строгович, який зазначав, що такими слід вважати найважливіші й визна-

1 Словарь иностранных слов. — М., 1986. — С. 409.

ні правові положення, на яких базується кримінальний процес1-

A JI. Ривлін при визначенні принципів зробив акцент

переломленні загальнотеоретичного поняття в сфері

имінального процесу, вказуючи, що начала «...регламен-•увдть найбільш загальні й найбільш важливі сторони організації та діяльності органів правосуддя»2.

Приблизно таку саму думку висловив і В. Я. Чеканов3.

Досліджуючи проблему кримінально-процесуальних принципів, Я. О. Мотовиловкер дійшов висновку, що ними є «...закріплені основні начала діяльності органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю, нрава й обов'язки учасників всього кримінального судочинства, які виражають його політичну спрямованість, його найбільш важливі риси»4.

У працях інших авторів також містяться визначення процесуальних принципів, які по суті не відрізняються від наведених вище.

Наприклад, Ч. С. Касумов визначає критерії кримінально-процесуальних принципів таким чином: принцип — це основоположне начало, яке визначає сутність, зміст всього процесу, характерні його ознаки; принцип повинен випливати з завдань судового провадження і сприяти їх реалізації; відображати демократизм кримінального провадження; принцип повинен бути закріплений у кримінально-процесуальному законі; принцип може реалізовуватися в одній або кількох процесуальних стадіях, але обов'язково — в стадії судового розгляду; принцип кримінального процесу повинен бути тісно взаємопов'язаний з іншими принципами, при цьому не втрачаючи свого змісту5.

Слід визнати, що основною характерною ознакою принципів є те, що вони повинні мати нормативний характер. Вірно зазначив І. В. Тирічев: «...нормативність — най-

1 Строгович М. С. Курс советского криминального процесса и принцип состязательности. — М., 1939. — С. 96.

2 Ривлин А. Л. Понятие и система принципов советского правосудия. — м., 1962. — С. 33.

Чекавов В. Я. Криминальный процесс. Вопросы общей части. — Саратов, 1986. — С. 68.

* Мотовиловкер Я. О. О принципах объективности истины, презумпции невиновности и состязательности процесса. — Ярославль, 1978. — С. 22.

Касумов Ч. С. Презумпция невиновности в советском праве. — Баку, 1984. — С. 43.

важливіша властивість принципів, невід ємна від природи кримінального процесу як особливого роду процесуальної діяльності...»1.

Розглядаючи критерії принципів, які запропонував Ч. С. Касумов, можна зазначити, що вимоги закріплення принципу в законі, визначення меж реалізації принципів належать до їх характеристики як норм права, а вказівка на те, що принципи відображають демократизм кримінального процесу при провадженні досудового і судового слідства, є ознакою, що залежить від зовнішнього прояву в ході правозастосовчої діяльності.

Підсумовуючи вище зазначене, необхідно підкреслити, що принципи кримінального процесу повинні бути закріплені у чинному законодавстві у вигляді норм-при-писів, що підтверджується їх повною відповідністю всім вимогам, що висуваються до правових норм. У деяких випадках, коли цього не сталося, виникають прогалини в чинному законодавстві, і підведення теоретичної бази під ці факти навряд чи можна вважати доцільним. Єдиний шлях для усунення цих протиріч полягає, на наш погляд, у приведенні законодавства в повну відповідність з теоретичними положеннями про кримінально-процесуальні принципи.

Отже, виходячи з визначення принципів кримінального процесу, до системи їх критеріїв доцільно віднести такі положення.

Принципи кримінального процесу:

— є основою формування всієї системи кримінально-процесуального права;

— закріплені в чинному законодавстві у вигляді правових принципів;

— найбільш повно виражають зміст кримінально-процесуального законодавства;

— поширюють свою дію на всі стадії кримінального процесу;

— тісно взаємопов'язані з державною політикою в сфері кримінального судочинства, з урахуванням положень міжнародних актів з прав людини;

— здійснюють охоронну та регулятивну дію щодо всіх кримінально-процесуальних норм.

1 ТиричевИ. В. Принципы уголовного процесса. — М., 1983. — С. 6.

відповідно до цього, принципи кримінального процесу • „ячначити як основи створення та спрямованості всієї теми відповідної галузі права, що найбільш повно відоб-^жають зміст кримінально-процесуального законодавства, сно пов'язані з державною політикою в сфері криміналь-ого судочинства, є загальними для всіх стадій кримінального процесу та здійснюють охоронну і регулятивну дію шодо всіх кримінально-процесуальних норм.

Це визначення принципів має не лише теоретичне, а й практичне значення. Наприклад, у ході судового провадження у кримінальній справі уповноважені особи та громадяни постійно застосовують положення принципів, не завжди розуміючи їх сутність, що може призвести до недооцінки важливості принципів, та збільшення порушень при веденні кримінальних справ1. При вивченні справ, рішення по яких було скасовано, встановлено, що основною причиною їх анулювання було саме недодержання вимог кримінально-процесуальних принципів. У будь-якому випадку порушення положень, закріплених в принципах, повинно вести до скасування будь-якого рішення, прийнятого органом дізнання, слідчим, прокурором і суддею (судом).

Принципи визначають основні напрями, перспективи розвитку процесуального права, є основою його удоскона лення. До числа принципів кримінального процесу У краї ни слід віднести основні начала організації (побудови) органів, які здійснюють кримінально-процесуальну діяльність, що обумовлено тією обставиною, що вони мають не тільки значення для судоустрою, а й кримінально-процесуальне значення. Наприклад, порушення принципу виборності або призначення суддів буде не тільки порушенням основ організації суду, а й потягне за собою незаконне і необгрунтоване винесення вироку, і це порушення призведе до безумовного скасування вироку.

Принципи кримінального процесу, як зазначав М. С. Стро-гович, це кримінально-процесуальні норми загального та визначального характеру, вони конкретизуються та деталізуються в нормах права, що стосуються тільки кримінального процесу2.

Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — К., 1993. — № 4. — с. 229—330.

Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 18.

Тільки реалізація всіх принципів у їх сукупності, в системі, у взаємозв'язку і взаємодії сприятиме виконанню завдань кримінального судочинства. Можливість застосування кожного принципу має бути так урегульована в законі, щоб жодний принцип не заперечував інший (наприк-. лад, принцип установлення істини — принцип недоторканності особи і житла, невтручання в особисте життя громадян, таємниці листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень; принцип змагальності — принцип незалежності суддів і підкорення їх тільки законові). Необхідно забезпечити розумний компроміс між окремими принципами, і цим шляхом завжди йшов і йтиме законодавець. Все це обумовлює необхідність передбачити в законі розумні винятки майже з кожного принципу кримінального процесу (крім принципів законності та презумпції невинуватості). Але це мають бути саме винятки, які не перекреслюють сам принцип, інакше вони перетворяться на загальне правило, на протилежний конкуруючий принцип. Наприклад, з метою забезпечення всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи закон дозволяє такі винятки з принципів недоторканності особи і житла, таємниці листування, гласності й усності, як арешт обвинуваченого, обшук у квартирі, слухання справи в закритому судовому засіданні, оголошення під час судового слідства показань свідків, якщо їх явка до суду є неможливою, але ці винятки закон також забезпечує певними процесуальними гарантіями від довільного їх використання слідчими і судами1.

§ 2. Класифікація принципів кримінального процесу

З визначення поняття принципів кримінального процесу України випливає, що принципами є тільки ті основні положення, що мають нормативно-правовий характер. Тому система принципів кримінального процесу України повинна бути обов'язково закріплена в законодавстві нашої держави, передусім у Конституції України. Розділ 8

1 Михеєвко М. М., Нор В. Т., ПІибіко В. П. Зазнач, праця. — К., 1999. — С 39.

итуції України («Правосуддя») закріплює основні "оН ципЯ кримінального процесу, що стосуються як орга-1^ії так і Діяльності правосуддя1.

зад Принципи кримінального процесу, що закріплені в

. иХ нормативних актах, можна класифікувати залеж-о від їх розташування. Досить поширеною є також пози-. щоб усі принципи судоустрою залучити до системи

принципів кримінального процесу і не проводити між ними

чіткого розмежування.

Деякі автори розрізняють принципи:

а) суто організаційні, наприклад: призначення слідчих і прокурорів, централізація і єдиноначальність у системі органів прокуратури, виборність і призначуваність суддів, особливий порядок притягнення їх до кримінальної і дисциплінарної відповідальності; для діяльності щодо порушення, розслідування, судового розгляду і вирішення кримінальних справ вони не мають особливого значення;

б) організаційно-функціональні, наприклад, одноосо-бовість і колегіальність, нагляд вищестоящих судів за судовою діяльністю нижчестоящих, гласність; ці принципи визначають як організацію, так і діяльність кримінально-процесуальних органів, і є принципами судоустрою і кримінального процесу, або органічною частиною принципу останнього;

в) суто кримінально-процесуальні, функціональні, наприклад, презумпція невинуватості, забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист, змагальність, установлення істини, публічність, усність, безпосередність; ці принципи визначають кримінально-процесуальну діяльність.

Як принципи кримінального процесу слід також розглядати деякі загальноправові засади (наприклад законність) і конституційні гарантії (недоторканність особи, житла, повага до гідності особи, невтручання в її особисте і сімейне життя, таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції тощо), що мають визначальне, принципове значення для криміналь-

У своїй праці «Принципы уголовного процесса в стадии судебного

Разбирательства уголовного дела в суде первой инстанции Украины»

І-1. Репешко розглядає ЗО принципів щодо діяльності правосуддя в судах

першої інстанції. Див.: Репешко П. І. Зазнач, праця. — Миколаїв, 2001. —

**■ 33—251.

но-процесуальної діяльності і специфічне відбиття у кримінальному процесі1.

На нашу думку, найбільш доцільною є така диференціація принципів кримінального процесу:

1) загальноправові (конституційні);

2) спеціальні (міжгалузеві).

Загальяоправоаі (конституційні) принципи закріплені в Основному Законі та є підґрунтям для інших принципів кримінального процесу. До таких принципів можна віднести законність, демократизм, державну мову судочинства, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, повагу до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя, право на свободу та особисту недоторканність і недоторканність житла, презумпцію невинуватості тощо.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи застосовуються як у кримінальному, так і в цивільному судочинстві і використовуються при вирішенні справ. Такі принципи не суперечать Основному Закону і тому мають юридичне значення. Основними спеціальними (міжгалузевими) принципами є: здійснення правосуддя судом, рівність громадян перед законом та судом, незалежність судів та підпорядкування їх тільки закону, національна мова судочинства, гласність, публічність, безпосередність, усність, змагальність, всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи тощо.

§ 3. Характеристика окремих принципів

кримінального процесу

Загальноправові (конституційні) принципи кримінального процесу України

У системі принципів кримінального процесу доцільно розглянути деякі конституційні принципи, бо вони мають особливе політико-юридичне значення. Закріплення певних принципів судочинства в Конституції пояснюється їх значенням для сфери основних громадянських прав і свобод, для врегулювання діяльності органів правосуд-

1 Михеєнко М. М., Нор В. Т., Шибіко В. П. Зазнач, праця. — С 36.

а також історичними традиціями. Можна з упевненіс-дЯ' коЯстатувати, що політичне та юридичне значення ТІ°нстЯТуційних принципів в Україні останнім часом значно зросло.

Загальноправові принципи закріплено не лише в Конституції» а й у кримінально-процесуальному законодавстві, розглянемо деякі з них.

Принцип законності в кримінальному процесі — це вимога нормативного характеру, що зобов'язує особу, яка проводить дізнання, орган дізнання, слідчого, прокурора, суддю (суд), & також осіб, які беруть участь у справі, неухильно і точно виконувати всі норми Конституції України, кримінального і кримінально-процесуального законодавства. Ніщо не може виправдати порушення законності. Враховуючи вимоги життя, закони можуть змінюватись, але в жодному разі й за жодних підстав не повинні порушуватися.

У правовій державі діє принцип верховенства закону: органи влади створюються і функціонують на підставі закону. Законність — це правовий режим точного та неухильного додержання законів при здійсненні правозастосовчої діяльності. Законність — одна з гарантій встановлення істини по справі та забезпечення захисту прав та свобод людини. Принцип законності полягає в єдиному порядку провадження по всім кримінальним справам, неухильному виконанні процесуальної форми та передбаченої процедури, забезпеченні застосування закону.

Принцип законності в кримінальному процесі має свою специфіку. По-перше, кримінальний процес, як діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду, докладніше регламентований законом, ніж будь-яка інша державна діяльність, без чого неможливе розкриття злочинів, викриття винних та їх справедливе покарання. По-друге, в кримінальному процесі на органи дізнання, досудо-вого слідства, прокуратуру та суд покладено обов'язки з порушення, розслідування та вирішення кримінальних справ, для чого ці органи наділяються владними повноваженнями та правом застосування примусових заходів У випадках та порядку, прямо передбачених у законі. По-третє, на органи дізнання, слідства, прокуратури та СУДУ покладено обов'язок з роз'яснення та забезпечення

прав та законних інтересів усіх громадян, які беруть участь у судочинстві, а також із правильного здійснення ними своїх процесуальних обов'язків, що передбачено законом1.

Принцип законності вимагає виконання всіх інших принципів кримінального процесу загального характеру, але він цим не обмежується, а потребує також застосування та виконання всіх норм кримінального та кримінально-процесуального закону, що застосовуються в кримінальному судочинстві, а також у необхідних випадках виконання норм інших галузей права (цивільного, адміністративного тощо).

Точне та неухильне виконання закону забезпечується контролем держави, що здійснюється у формі прокурорського нагляду, а також відомчим контролем (процесуальним, що здійснюється керівниками слідчих підрозділів, та організаційним — з боку керівників органів внутрішніх справ). Істотне порушення принципу законності ставить під сумнів результати процесуальної діяльності, а також тягне за собою відміну вироку та повернення кримінальної справи на додаткове розслідування.

Принцип державної мови судочинства. Згідно з ч. 1 ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Саме цією мовою провадиться судочинство і лише як виняток — мовою більшості населення даної місцевості. При цьому особам, що беруть участь у справі й не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право користування рідною мовою і послугами перекладача, а слідчі та судові документи повинні вручатися обвинуваченому в перекладі його рідною мовою, або іншою мовою, якою він володіє (частини 2, З ст. 19 КПК).

Принцип державної мови судочинства без будь-яких обмежень застосовується на всіх стадіях кримінального процесу. На органи дізнання, слідчого, прокурора та суд законом покладено обов'язок роз'яснити учасникам процесу, що не володіють мовою, якою ведеться судочинство, їх права користуватися рідною мовою.

1 Советский уголовный процесе / Под ред. Н. С. Алексеева и В. 3. Лукашевича. — Л., 1989. — С. 56—57.

При розгляді в суді Києво-Святошинського району Київської області кримінальної справи по обвинуваченню Ігольнікова 1.1., мешканця Курської області (Росія) (умисне тяжке тілесне ушкодження) підсудний ще до початку судового слідства заявив клопотання про переклад обви-вувального висновку на його рідну російську мову і надання перекладача, однак це клопотання суд не задовольнив, тому апеляційний суд Київської області скасував вирок і направив справу на новий розгляд, але в іншому складі суддів1.

Особа вважається такою, що не володіє мовою, якою проводиться судочинство, якщо вона не може добре розуміти цю мову і вільно розмовляти нею. Перекладач, який надається такій особі, повинен володіти мовою судочинства і мовою, якою говорить особа, що бере участь у справі, або якою складено документ. Він повинен перекладати всі показання, пояснення, думки, заяви, клопотання, запитання і відповіді, промови, репліки, рішення повністю і точно.

Принцип державної мови судочинства забезпечує виховний вплив кримінального процесу, рівність усіх громадян перед законом та судом незалежно від їх національної приналежності, робить судочинство зрозумілим та доступним для місцевого населення, дозволяє широко залучати громадськість та ставити діяльність органів дізнання, слідства, прокуратури та суду під контроль народу2.

Принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом полягає в тому, що відповідно до Конституції України всі люди є вільними та рівними у своїй гідності та правах (ч. 1 ст. 21). Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками (ч. 2 ст. 24 Конституції України). Цей принцип також закріплений у ст. 16 КПК.

Справа № 1-44. Архів Києво-Святошинського місцевого суду Київської області за 2001 р.

Леовевко М. Правові питання визначення принципу національної мови в кримінальному судочинстві // Право України. — 1999. — *** 4. — с. fifi

С.!

Рівність і свобода — невіддільні умови життя лйдини, що в своїй єдності створюють справедливість. Справедливо лише те, що зберігає свободу і застосовується до всіх людей однаковою мірою.

Особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя зобов'язані забезпечити рівну можливість здійснення процесуальних прав будь-якому громадянину, рівну можливість використання громадянами їх процесуальних можливостей у захисті своїх прав і законних інтересів.

Щодо всіх громадян правосуддя здійснюється судами в єдиному процесуальному порядку. Жоден громадянин не може бути звільнений від будь-яких встановлених законом процесуальних обов'язків або навпаки, бути наділеним будь-якими додатковими процесуальними правами. Винятки з цього положення передбачаються для осіб, які мають статус недоторканності — Президента України, суддів, депутатів Верховної Ради1.

Рівність громадян перед законом означає, що при порушенні, розслідуванні та судовому розгляді кримінальних справ застосовуються одні й ті самі норми кримінального та кримінально-процесуального законодавства, ніхто не має при цьому жодних переваг і не обмежується у правах.

Принцип поваги до гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя. Відповідно до ст. 28 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам, ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених у Конституції України (ч. 1 ст. 32).

В інтересах охорони державної таємниці, запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих під захист, допускається закритий судовий розгляд (ч. 2 ст. 20 КПК). Обшук особи, а також її освідування, якщо воно пов'язано з необхідністю оголювати освідувану особу, може проводити тільки слідчий тієї самої статі, що й обшукуваний

1 Тертышиик В. М. Уголовный процесе. — Харьков, 1999. — С. 42.

ув у присутності понятих тієї самої статі

Гст. 184, ч- 3 ст# 193 КПК)- ПРИ освідуванні не допус-^Ч ться дії» Щ° принижують гідність освідуваної особи Кбо°небезпечні для її здоров'я (ч. З ст. 193 КПК). Відтво-' обстановки та обставин події допускається лише за Щ° виконувані при цьому дії не принижують б і б

мови, Щ

гідності осіб, які беруть у них участь, і не є небезпечними для їх здоров'я (ч. 2 ст. 194 КПК). Під час обшуку або виїмки слідчий має вжити заходи для того, щоб не було розголошено виявлені при цьому обставини особистого життя обшукуваного та інших осіб, які проживають або тимчасово перебувають у цьому приміщенні (ст. 185 КПК).

Принцип права на свободу та особисту недоторканність, ведоторканність житла. Свобода є найціннішим надбанням людини. Людина може діяти згідно зі своїм волевиявленням та робити все, що не заборонено законом та не завдає шкоди правам та свободам інших людей1.

Але на даному етапі розвитку демократичного суспільства склалася така тенденція, що дозволено все, що не заборонено законом. Свобода не може бути абсолютною та необмеженою. «Свобода — писав Ш. Монтеск'є, — є право робити все, що дозволено законом. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, бо те саме могли б робити й інші громадяни»2.

Принцип недоторканності особи означає, що ніхто не може бути позбавлений волі, заарештований, затриманий за підозрою у вчиненні злочину, підданий особистому обшуку, освідуванню, судовій експертизі або приводу інакше як на підставі та в порядку, передбачених законом3.

Кожному заарештованому, затриманому повинно бути негайно повідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника. Кожний затриманий має право в будь-який час оскаржити своє затримання. Про арешт або затримання особи повинно бути негайно повідомлено родичам заарештованого або затриманого.

1 Тертышвик В. М. Зазнач, праця. — С 33.

, Монтескье ПІ. О духе законов // Избранные произведения. — М., 1Эо5. — с. 289.

Науково-практичний коментар Кримінально-процесуального кодексу країни / Відп. ред. В. Ф. Бойко, В. Г. Гончаренко. — К., 1997. — С 32.

Конституція України проголошує, що кожному гарантується недоторканність житла. Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за мотивованим рішенням суду. У невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей чи майна або з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку (ст. ЗО Конституції України).

Працівникам міліції для забезпечення виконання покладених на них обов'язків з охорони громадського порядку, припинення злочинів, переслідування осіб, підозрюваних у вчиненні злочинів, надано право входити на територію і в приміщення підприємств, установ і організацій та в жилі приміщення осіб, які перебувають під адміністративним наглядом (п. 15 ст. 11 Закону України «Про міліцію»).

Незаконний обшук, незаконне виселення або інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть кримінальну відповідальність за ст. 162 Кримінального кодексу України.

Право особи на захист у кримінальному судочинстві є одним з найважливіших інститутів забезпечення прав і свобод людини. Забезпечення такого права є конституційним принципом і повинно суворо виконуватись на всіх стадіях кримінального процесу як важлива гарантія встановлення істини і винесення законного, обгрунтованого і справедливого вироку. Реальне забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист можливе лише за умови неухильного додержання на всіх стадіях розслідування та судового розгляду кримінальних справ норм кримінально-процесуального законодавства, що гарантують і регламентують реалізацію цього права. Крім того, точне і неухильне виконання вимог кримінально-процесуального закону про захист прав та інтересів обвинуваченого (підсудного) є обов'язковою умовою зміцнення законності. Тому розробка питань, пов'язаних із забезпеченням обвинуваченому права на захист, потрібна як для теорії кримінального процесу, так і для практики слідчих, прокурорських і судових органів.

У пункті 2 ст. 63 Конституції України передбачено, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на

а в п. 4 ст. 29 зазначено, що кожному заарешїова-3аХЙ чи затриманому має бути невідкладно роз'яснено його ному ^ надано можливість з моменту затримання захи-

Р себе особисто та користуватись правовою допомогою ясника. У статті 21 КПК України зазначено, що підоз-

юваному, обвинуваченому чи підсудному забезпечується во на захист. Воно полягає в тому, що закон створює

сі необхідні умови для заперечення необгрунтованого звинувачення або для з'ясування і врахування всіх обставин, що пом'якшують вину обвинуваченого.

За статтею 21 КПК України, особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав.

Порушення права на захист завжди означає істотне порушення вимог кримінально-процесуального закону і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироку або інших рішень у справі. До того ж таке порушення деякою мірою суперечить конституційним засадам, за якими людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю в нашій державі. З метою недопущення порушень прав і законних інтересів особи і встановлення об'єктивної істини по справі право на захист повинно гарантуватись і повно реалізовуватись у кримінальному процесі.

Це питання набуває все актуальнішого характеру, оскільки перед Україною стоїть завдання привести свою власну законодавчу базу у відповідність до європейських стандартів. Через це перед законодавчим органом нашої держави постає завдання щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема кримінально-процесуального. Такі зміни, безперечно, не можуть обійти такий важливий правовий інститут, як право на захист.

Згідно з Законом України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 р. укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори є не-

ХД ємною частиною національного законодавства Украї-

ни і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, ратифікованим Україною 19 жовтня 1973 p., передбачено, що «кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що висувається проти нього, як мінімум на такі гарантії на основі цілковитої рівності:... Ь) мати достатньо часу та можливостей для підготовки свого захисту і мати зносийи з вибраним ним самим захисником; ...d) бути судимим у його присутності і захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника; якщо він не має захисника, бути оповіщеним про це право і мати призначеного йому захисника в будь-якому випадку, коли інтереси правосуддя того вимагають, безоплатно для нього в усякому подібному випадку, коли він не має достатньо коштів для оплати цього захисника...»1.

Безперечно, такі позиції знайшли своє відображення в законодавчих актах України, проте їх належне забезпечення повинно покращуватись, і правові норми, що стосуються реалізації такого права, має бути вдосконалено.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Поряд із цим ст. 63 Конституції вказує на те, що підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.

Піклуючись про те, щоб жодна особа не була необгрунтовано засуджена і жоден винний не був незаслужено тяжко покараний, законодавець забезпечує право на захист.

На думку М. С. Строговича, право зазначених осіб на захист є основою всіх процесуальних прав, що надаються підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному, інтегроване вираження цих прав2.

1 Міжнародний пакт про громадянські та політичні права // Права людини в Україні (інформаційно-аналітичний бюлетень Українсько-Американського Бюро захисту прав людини). — К., 1998. — Вип. 21. — С 42—43.

2 Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 17.

n тановлюючи право на захист як один з основних прин- р тільки кримінального процесу, а й як загально-

вовий принцип, кримінально-процесуальне законодав-п^ вводить розгорнуту систему процесуальних прав об-С яуваченого, використовуючи які обвинувачений має оясливість заперечувати пред'явлене йому обвинувачення наводити доводи і докази на свій захист. Такі права гарантуються кримінально-процесуальним законом.

Отже, держава покладає на особу, яка проводить дізнання слідчого, прокурора, суд обов'язок так вести процес, щоб «кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний»; щоб забезпечити можливість захищатися від пред'явленого обвинувачення; щоб виявити не лише такі, що обтяжують, а й такі, що пом'якшують вину, обставини. Без виконання цих обов'язків право на захист стає нереальним.

Помилковою є думка про те, що право на захист може зашкодити правосуддю та послужити засобом ухилення злочинців від відповідальності. Воно перш за все повинно забезпечити захист невинних, які помилково були притягнуті до кримінальної відповідальності. Складність і важкість розслідування деяких кримінальних справ, заплутаність обставин вчинення ряду злочинів зобов'язують вживати заходів з тим, щоб і після притягнення як обвинуваченого особа мала всі необхідні засоби для захисту, щоб невинний ніколи не був засуджений.

Проте, як вважає А. С. Кобліков, значення права на захист не вичерпується лише тим, що воно забезпечує справедливе ставлення до вказаних учасників процесу, охороняє їх інтереси1. Тут необхідно зазначити, що право підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист та всі інші його процесуальні права служать не лише охороні законних інтересів вказаних осіб, а й успішному здійсненню завдань правосуддя, правильному проведенню досудового слідства та судового розгляду. Право на захист є необхідною передумовою встановлення істини по справі, правильного з'ясування її фактичних обставин, викриття та покарання тільки дійсного злочинця і в міру

Кобликов А. С. Право на защиту на предварительном следствии. — . 1961. _ с. 8—9.

його дійсної вини, а, отже, й успішної боротьби зі злочинністю.

Право учасників процесу на захист передбачає також право захищатися від підозріння чи обвинувачення та право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Як стверджують Ю. І. Стецовський та О. М. Ларін, у цьому разі для захисту майнових прав обвинуваченого повинні бути відомі вимоги цивільного позивача. Право обвинуваченого на захист означає також право заперечувати обставини, що пов'язані з характеристикою його морального обліку тощо1.

Підозрюваний і обвинувачений заінтересовані в тому, щоб вони:

а) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені, якщо є невинними;

б) не були притягнуті до кримінальної відповідальності та засуджені за більш тяжкий злочин ніж той, який дійсно вчинили;

в) без передбачених у КПК України підстав не були притягнуті до участі в кримінальній справі як підозрювані чи обвинувачені, піддані заходам процесуального примусу і засуджені;

г) не були піддані несправедливому покаранню, тобто такому, яке призначено без урахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного й обставин справи, які пом'якшують чи обтяжують відповідальність;

д) не обмежувалися в правах, наданих їм законом, і щоб їм була надана можливість їх реалізувати;

є) щоб були забезпечені їх особисті та майнові права.

Це законні інтереси підозрюваного й обвинуваченого, оскільки мають всі ознаки, що дають їм право на захист. Воно особливо необхідне, оскільки до обвинуваченого до вирішення питання про його винність можуть застосовуватись заходи процесуального примусу. Забезпечити законність на всіх етапах руху кримінальної справи — на це спрямовані в кінцевому підсумку всі принципи кримінального судочинства та окремі процесуальні норми.

Розглядаючи загальне поняття захисту в кримінально-процесуальній літературі, слід зазначити, що вивченням

1 Стецовский Ю. И., Ларин А. М. Конституционный принцип обеспечения обвиняемому права на защиту. — М., 1988. — С. 13.

питань займалися такі вчені-правознавці, як М. С. Стро-дйХ . я О. Мотовиловкер, Т. Н. Добровольська, Г. П. Сар-

Як вважає Т. Н. Добровольська, захист слід розуміти « сукупність процесуальних дій, спрямованих на запе-чення обвинувачення або пом'якшення відповідальності бвинуваченого (підсудного)»1. В юридичному словнику за даКцієк> П. І. Кудрявцева дається аналогічне визначення захисту: «Захист - в кримінальному процесі сукупність процесуальних дій, спрямованих на заперечення обвинувачення (повністю або частково), на доказування невинуватості обвинуваченого або меншої його винуватості»2.

На думку Я. О. Мотовиловкера, «в кримінально-процесуальній літературі прийнято розмежовувати:

а) право обвинуваченого на захист;

б) принцип забезпечення права на захист...;

в) сам захист як сукупність процесуальних дій, спрямованих на реалізацію права на захист;

г) функцію захисту в системі трьох основних кримінально-процесуальних функцій, під якою ...будемо розуміти регламентований законом напрямок діяльності суб'єктів захисту (обвинуваченого, захисника, законного представника), наділених правом (або обов'язком) використовувати всі вказані в законі засоби та способи для охорони законних інтересів обвинуваченого»3.

Однак в юридичній літературі немає єдиної думки щодо загального визначення поняття захисту, можна спостерігати підміну понять та категорій.

Наприклад, П. М. Давидов стверджує: «Захист — це все те, що протиставляється обвинуваченню та його наслідкам, це заперечення чи послаблення обвинувачення, це діяльність обвинуваченого, спрямована на поновлення порушених у зв'язку з обвинуваченням прав, охорону його законних інтересів»4. А. Л. Ципкін вважає: «Захист у кримінальному процесі є врегульована законом діяльність обвинуваченого, спрямована на заперечення обвинувачен-

1 Добровольская Т. Н. Защита судебная. — М., 1972. — Т. 9. — С. 394. Юридический словарь / Под ред. П. И. Кудрявцева. — М., 1956. — г" 1- — С. 340.

8 Мотовиловкер Я. О. Зазнач, праця. — С. 84.

Давыдов П. М., Сидоров Д. В., Якимов П. П. Судопроизводство по вом УДК РСФСР. — Свердловск, 1962. — С. 35.

ня, пом'якшення відповідальності та охорону законних інтересів обвинуваченого, а також діяльність захисника, який, обстоюючи права та законні інтереси обвинувачено, го, прагне до встановлення об'єктивної істини та здійснення завдань, які стоять перед правосуддям»1. У поняття захисту, на його думку, входить діяльність обвинуваченого, його захисника та законного представника. Подібного погляду дотримується Є. Г. Мартинчик, який пише, що захист «означає регламентовану кримінально-процесуальним законом діяльність обвинуваченого, його законних представників та захисника, спрямовану на заперечення обвинувачення, охорону недоторканності обвинуваченого, його особистих та майнових прав, тобто на здійснення функції захисту»2. На думку М. С. Строговича, «захист — це насамперед процесуальна діяльність самого обвинуваченого... Захистом є також діяльність захисника, представника законних інтересів обвинуваченого..., тобто вся та процесуальна діяльність, яка полягає у запереченні обвинувачення в цілому або окремих його частин»3.

Щодо питання включення до суб'єктів захисту органу, що веде процес, процесуалісти висувають різні думки. Наприклад, А. Л. Ципкін, визнаючи об'єктивність слідчого, прокурора та суду, заперечує проти кваліфікації їх дій на користь обвинуваченого: «Право на захист — це право, яке належить обвинуваченому та здійснюється обвинуваченим або його захисником. Неможливо відірвати право на захист від суб'єкта, діяльність якого визначає саме поняття захисту. Безперечно, що роль слідчого, прокурора, судді в реалізації цього права дуже велика». У цьому разі необхідно без вагань погодитися з думкою автора, оскільки право на захист належить саме обвинуваченому, проте його реалізація безпосередньо залежить від дій вказаних учасників процесу. Підкреслюючи це, А. Л. Ципкін зазначає: «Право обвинуваченого досить часто виражається в тому, що він лише заявляє прохання. Але для реалізації цієї заяви потрібна визначена діяльність органів суду,

1 Цыпкин А. Л. Право на защиту в советском уголовном процессе. — Саратов, 1959: — С. 26.

2 Мартынчик Е. Г. Развитие уголовно-процессуального законодательства. — Кишинев, 1977. — С. 10.

3 Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 197—198.

аТурИ чи органів слідства. Обвинувачений, наприк-ПР° заявляє перед слідчим прохання про допит свідків чи ла^' еДЄння експертизи. Від слідчого залежить, зважаючи ПР° «ставини справи, визнати чи не визнати заявлене кло-Нй ння обгрунтованим і провести необхідні дії. Якщо в п° януваченого на руках є документ, який він вважає за ° тоібне долучити до справи, то і тут право на захист поля-п°є в проханні долучити документ. Якщо у вказаних для рикладу випадках зазначені нами органи відхиляють клопотання обвинуваченого, то право обвинуваченого на захист може полягати в оскарженні ним цієї відмови»1.

Підсумовуючи, слід зазначити, що захист як процесуально-правовий інститут являє собою сукупність юридичних норм, що регулюють кримінально-процесуальну діяльність і відносини, пов'язані з запереченням або пом'якшенням обвинувачення. Інститут захисту регулює кримінально-процесуальну діяльність всіх суб'єктів захисту і є частиною кримінально-процесуального права. Процесуальне значення захисту полягає в тому, що він передусім є засобом, методом реалізації прав та інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. Відомо, що принципи кримінального процесу становлять єдину систему й взаємодіють один з одним. Всі вони так чи інакше пов'язані з правом обвинуваченого на захист. Саме тому вивчення принципу забезпечення підозрюваному, обвинуваченому й підсудному такого права належить до найважливіших завдань кримінально-процесуальної науки, що в подальшому сприяє удосконаленню його реалізації в нормах кримінально-процесуального права.

Принцип презумпції невинуватості. Раніше в літературі існувала думка, що принцип презумпції невинуватості не властивий нашій системі права. С. А. Голунсь-кий зазначав: «...різні презумпції являють собою спроби створити абстрактну істину, відірвану від конкретних обставин даної справи... Вони мають елементи формалізму» підштовхують суд до того, що замість подолання перешкод дослідження того чи іншого питання йти по лінії найменшої протидії, схилитись до раніше прийнятого Рішення...»2.

ЦыпкииА. Л. Зазнач, праця. — С. 26.

Голунский С. А. О вероятности и достоверности в криминальном суде. - М> 1937 _ с 60

Лише в 60-х pp., розвиваючи ідеї про необхідність до. держання прав і законних інтересів учасників судового провадження, М. С. Строгович сформулював положення про те, що винним може бути визнано лише особу, вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встановив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 p., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом»1.

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм2. Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов'язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 p., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: «Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати», а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є «літучим свідченням всього світу»3.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст. 11 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., проголошується: «Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність

1 Див.: Декларация прав человека и гражданина. Принята национальным Собранием Франции 26 августа 1789 г. // Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран. — М., 1984. — С. 207.

2 Див: Устав уголовного судопроизводства // Российское законодательство 10—20 веков. — М., 1991. — Т. 8. — С. 120—384.

3 Див: Краткое изображение процессов или судебных тяжб. Март 1715 г. // Российское законодательство 10—20 веков. — М-, 1986. — Т. 4. — С. 414.

е встановлена в законному порядку шляхом при-НЄ ото судового розгляду, при якому їй забезпечують люди ості дЛЯ захисту»1. У статті 14 Міжнародного

про громадянські і політичні права, прийнятого ?аКеральяою Асамблеею ООН 10 грудня 1966 р. та рати-!iv ованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 p., проголошується: «Кожен об-вачений у кримінальному злочині має право вважатися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом»2.

у цих самих документах як найважливіші права людини проголошені свобода від самообвинувачення та свавільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під вартою; кожному, хто позбавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вартою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забезпечує невикористання будь-якої заяви, що, як встановлено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у

Див.: Общая декларация прав человека. Принята Генеральной Ассамблеей ООН 10 декабря 1948 г. // Права человека. Сборник международных документов. — М., 1998. — С. 24.

Див.: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Рати-^088™* Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня

p. Ms 2148-08.

здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву бул0 зроблено»1.

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра-вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід. но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер. ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення грунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображеному в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинувачений в кримінальному злочині має право вважатися невинуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнанням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона

1 Див.: Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання. Ратифікована Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11 // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1989. — № 13. — Ст. 108.

юється й на осіб, чия причетність до вчинення зло-пошир ся п^д час судового провадження, зокрема

чину 3 »°"°J яа підозрюваних.

Чгідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може грунтува-на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також ^припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи ачаться на її користь. Цим конкретизується положення презумпцію невинуватості й водночас встановлюється оантія її дії до набрання вироком законної сили. Положення ч. 1 зазначеної статті покладає на органи досудового слідства, прокурора і суд обов'язок вважати кожного, хто підозрюється чи обвинувачується у вчиненні злочину, невинуватим до остаточного встановлення конкретної вини обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили.

У кримінальному судочинстві принцип презумпції невинуватості діє як система нормативних правил, що реалізується в його стадіях, в окремих процесуальних діях і відповідних правовідносинах учасників, юридичний зміст якого встановлюють такі правила:

а) обов'язок доказувати винність обвинуваченого лежить на слідчих органах, прокурорі, а в справах приватного обвинувачення - на потерпілому або його представникові;

б) обвинувачений не повинен доводити свою невинуватість або меншу вину, а також наявність обставин, що виключають його кримінальну відповідальність;

в) усі сумніви, які неможливо усунути, мають тлумачитися на користь обвинуваченого, а не доведена вина обвинуваченого у вчиненні злочину в юридичному відношенні означає його повну невинуватість;

г) висновок про винність обвинуваченого у вчиненні злочину не може грунтуватися на припущеннях;

д) притягнення особи до участі у справі як підозрюваного або обвинуваченого, застосування до неї арешту чи іншого запобіжного заходу не повинні розцінюватись як доказ її вини, як покарання винного;

е) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину з обвинуваченим не можна поводитись як з винним, а також публічно, в засобах масової інформації і в якихось Офіційних документах твердити, що він є злочинцем.

Презумпція невинуватості означає, що закон вважає винуваченого невинним поки ті, хто вважає обвинува-

3 *~*s 65

ченого винним, не докажуть, що він дійсно винний і його винність буде встановлено вироком суду, що вступив у законну силу. Це об'єктивне правове положення визначає і спрямовує діяльність посадових осіб, що ведуть провадження по кримінальній справі, органів досудового слідства, прокуратури і суду, їх відношення до обвинуваченого. Який би не був стан зібраних по справі доказів, яка б не була думка, впевненість того чи іншого суб'єкта кримінально-процесуальної діяльності щодо винності обвинуваченого, по будь-якій кримінальній справі повинно бути забезпечено неухильне додержання і виконання вимог ст. 22 КПК про всебічне, повне й об'єктивне дослідження обставин справи. І яким би не було переконання особи, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора про винність обвинуваченого, вони не мають права залишити жодного виправдовуючого елементу без перевірки, жодного доказу, що свідчить на користь обвинуваченого.

Презумпція невинуватості в правильному її розумінні та застосуванні виключає односторонній обвинувальний підхід при розслідуванні та вирішенні кримінальних справ, вона не допускає швидких, необдуманих безпідставних рішень про притягнення громадян як підозрюваних і обвинувачених. Вона допомагає тому, щоб кримінальні покарання застосовувалися тільки до тих, хто порушує закон, шкодить суспільству і правопорядку.

Спеціальні (міжгалузеві) принципи кримінального процесу України

Спеціальні (міжгалузеві) принципи закріплені в КПК України і мають на меті регулювати процесуальну діяльність при розкритті, розслідуванні та вирішенні кримінальних справ. Ці принципи не суперечать Конституції, а отже, і конституційним принципам. Розглянемо найважливіший серед них: принцип всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи.

Згідно зі ст. 22 КПК України суд, прокурор, слідчий та особа, яка проводить дізнання, зобов'язані вжити всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин кримінальної справи, виявити обставини, як обвинувальні, так і виправдувальні, щодо обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують або обтяжують його відповідальність.

досудового є важ-

Суворе виконання органами дізнання, досу

• ства, прокурором і судом вимог цього Закону СЛ1Д ю передумовою для встановлення по кожній справі ""Активної істини, виконання загальних завдань кримі-' ного Судочинства: швидкого і повного розкриття зло-Н нів викриття винних і забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був справедливо покараний і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений (ст. 2 КПК України).

Для виконання цих вимог закону необхідно слідчому та суду суворо додержуватися принципу всебічного, повного та об'єктивного дослідження справи, що передбачає встановлення всіх обставин, які підлягають дослідженню при розслідуванні кримінальної справи; обставин, які характеризують подію злочину, винність обвинуваченого, коло співучасників, мотив та мету злочинної діяльності; межі дослідження особи обвинуваченого; обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого; обсягу заподіяної злочином шкоди та дослідження і встановлення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину.

Всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи є основним напрямом, вихідним моментом першочергових гарантій встановлення істини при проведенні досудового слідства, необхідним фактом, що забезпечує досягнення мети розслідування. Навіть незначне відхилення від цього принципу тягне за собою неможливість встановлення об'єктивної істини, як наслідок — унеможливлюється здійснення передбачених законом завдань кримінального судочинства. Тому очевидно, що при розслідуванні кримінальної справи слідчий повинен будувати всю свою діяльність зі збирання та дослідження доказів виходячи з цієї вимоги закону1.

Поняття всебічності, повноти та об'єктивності дослідження тісно пов'язані між собою. Всебічне дослідження обставин кримінальної справи неможливе без його повноти та об'єктивності й навпаки.

З*

> йвдеио Є. Г., ТЪетяр М. М. Принцип всебічного, повного та стивного дослідження обставин кримінальної справи: поняття та // Науковий вісник НАВСУ. — 1996. — № 1. — С. 244—250.

Під всебічністю дослідження розуміють з'ясування всіх обставин по справі, як викривальних, так і виправдувальних, а також обставин, що пом'якшують та обтяжують відповідальність обвинуваченого. Крім цього, кримінальна справа вважається всебічно розслідуваною тоді, коли проведено як загальне дослідження, так і дослідження за окремими версіями.

Як слідчий, так і суд повинні досліджувати всі об'єктивно можливі слідчі версії, що виникають у процесі досудо-вого і судового слідства, а не тільки ті, що підтверджують одержані достовірні дані. Якщо всі об'єктивно можливі версії, висунені слідчим або судом по кримінальній справі, не досліджені (не перевірені), розслідування не може вважатися закінченим.

Як свідчить практика, однобічність дослідження обставин вчиненого злочину тягне за собою повернення кримінальної справи на додаткове розслідування або відміну винесеного по такій справі вироку. Тому справу може бути визнано повністю розслідуваною і направлено до суду тільки в тому разі, якщо в підсумку всієї проведеної слідчим роботи, перевірки всіх можливих версій залишиться тільки та, яка з точки зору органу розслідування вже є не версією, а достовірним висновком. Однак з погляду суду цей висновок є версією обвинувачення, що потребує перевірки в умовах судового розгляду. Ця версія буде вихідною при розгляді справи в суді, вона є основою для проведення судового слідства. У цих випадках суд не може бути зв'язаний тільки з версією обвинувачення, він, як орган правосуддя, повинен обов'язково розслідувати і протилежну версію, тобто припущення про невинність підсудної особи. Суд може вийти за межі доказів, зібраних не досудовому слідстві, вимагати і розглядати нові докази, що означає: суд має право висувати такі версії, які не перевірялися на досудовому слідстві. При поверненні судом справи на додаткове розслідування всі його версії підлягають обов'язковій перевірці1.

Розглядаючи питання про співвідношення судової та слідчої версії, Л. Є. Ароцкер правильно зазначив: «Поклавши в основу додаткового розслідування версію суду»

1 Соловьев А. Д. Всесторонность, полнота и объективность предварительного следствия. — К., 1969. — С. 9.

и досудового слідства і дізнання можуть збирати до-°Рга аи\ підтверджують або спростовують обвинувачен-У першому випадку суд, прийнявши справу до свого НЯ адження, виходитиме з цієї ж версії, яка була ним ПР°ута... у протилежному випадку, якщо судова версія ВИ підтверджується, а для висунення інших обгрунтованих версій немає підстави, суд може висунути як судову версію обвинувачення, щодо правдивості якої раніше він мав сумніви»1.

Дуже важливо, щоб у процесі перевірки версії слідчий і суд критично ставились до отриманої ними інформації, що підтверджує або заперечує ту чи іншу версію. Недопустимо «притягувати» ті чи інші дані до версії, яка, на думку слідчого чи суду, є найбільш правдоподібною. Така однобічність досудового чи судового слідства є причиною серйозних слідчих та судових помилок, а інколи може призвести до притягнення до відповідальності невинної особи і навпаки — безкарності щодо винного у вчиненні злочину.

Найбільш поширеними причинами, через які має місце однобічність розслідування або судового розгляду, є недоліки планування досудового або судового слідства при висуненні та перевірці версій, а також перебільшення доказового значення визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини. Визначення обвинуваченим або підсудним своєї вини ще не дає підстав стверджувати, що він здійснив той чи інший інкримінований йому злочин. Таке визнання має бути уважно перевірено.

Повнота дослідження закріплюється з'ясуванням усіх обставин, що підлягають встановленню по кримінальній справі, всіх фактів злочинної діяльності обвинуваченого, а також залученням до справи такої кількості доказів, яка дозволить виконати це завдання. Повнота дослідження характеризує обсяг та межі доказування, вимагає дослідження і використання такої кількості доказів, що необхідна для прийняття законного й обгрунтованого рішення.

Отже, відмінність між всебічністю і повнотою полягає в якісно-кількісній характеристиці дослідження, оскільки поняття всебічності охоплює тільки з'ясування обста-1ИН) які підлягають доказуванню, а поняття повноти —

q 42ПЄ°РИЯ доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. —

дослідження доказів, необхідних і достатніх для встановлення цих обставин1. Тому всебічно повинні досліджуватися як обставини, так і докази.

З доказуванням тісно пов'язані інші поняття, що також є інструментом оцінки всебічності, повноти, об'єктивності дослідження обставин кримінальної справи. Йдеться про такі межі, що забезпечують повне та правдиве встановлення всіх обставин, які можуть мати значення для справи. Отже, межі доказування - це необхідна і достатня сукупність доказів, що зібрана по справі та забезпечує правильне її' розв'язання шляхом установлення шуканого комплексу обставин, який підлягає доказуванню. Поняття предмета і меж доказування взаємозв'язані та взаємозалежні: перше виражає мету, друге — засіб її досягнення2.

Поняття меж доказування, з одного боку, містить вимоги забезпечення необхідної та достатньої повноти пізнання важливих явищ та їх зв'язків, з іншого - виражає вимогу щодо надійності результатів пізнання. Інакше кажучи, межі доказування передбачають таку ухвалу по конкретній справі, щоб зібрана сукупність доказів з якісного боку забезпечувала встановлення кожного елемента предмета доказування, а з кількісного — гарантувала достовірність встановлення цих обставин для адресата доказування і всіх осіб, до яких звернені виховні та попереджувальні дії судочинства. Таким чином вирішується загальне для теорії інформації завдання створення надійних систем з використанням порівняно надійних елементів перетворення можливих знань у достовірні. Йдеться як про докази, змістом яких є фактичні дані про елементи предмета доказування, так і про проміжні та інші допоміжні факти3.

Межі доказування залежать передусім від предмета доказування. Тому на цій основі розглядаються всі фактичні дані, які стосуються справи та повинні бути зібрані, перевірені, оцінені. Ось чому всі процесуальні дії слід проводити.

1 Ароцкер Л. Е. Использование данных криминалистики в судебном разбирательстве. — М., 1964. — С. 59, 60.

2 Николайчик В., Матвиенко Е. Всесторонность, полнота и объективность предварительного расследования. — Минск, 1969. — С. 26, 27.

8 Теория доказательств в советском уголовном процессе. — М., 1973. — С. 186, 187.

об'єктивність як категорія, що правильно відображає ьЯу дійсність, ухвалює такий підхід до дослідження, Ре„ одяаково враховує всі обставини, що свідчать як «за», і «проти» обвинувачуваного. Це веде до формування висновків по справі.

авд

Об'єктивність — правова та моральна вимога, що вису-

ється до кримінально-процесуального доказування і є В «упередженою та сумлінною у ставленні органів держа-Вц до фактичного матеріалу і такою, що виключає з їх боку суб'єктивізм, який веде до обвинувального або виправдувального нахилу.

Посадові особи, на яких покладено обов'язки здійснювати процес доказування, не повинні викликати ніяких сумнівів в упередженні щодо кінцевого результату справи. Слідчий, прокурор, суддя та інші учасники кримінального процесу, якщо вони особисто або їх родичі, безпосередньо або побічно, заінтересовані в результаті справи, не можуть брати участь у розслідуванні або розгляді кримінальної справи і підлягають відводу (статті 54, 56, 58, 60, 61 КПК України).

Об'єктивність сприяє достовірності знання як необхідній умові перетворення його у факт, тоді як необ'єктивність, упереджене ставлення до обвинувачуваного або інших учасників процесу сприяють прийняттю необгрунтованих рішень, що не відображають дійсного стану речей.

Принцип всебічності, повноти та об'єктивності, як один з основних у системі загальних і спеціальних принципів кримінального процесу, може мати різний ступінь втілення при дослідженні фактичних даних, обставин та доказів залежно від того, чи визнані вони законом як обов'язкові по кримінальній справі, чи такими не є.

До обставин, що підлягають обов'язковому встановленню по кримінальній справі, належать такі, що входять у предмет доказування (ст. 64 КПК України).

Дослідженню та доказуванню по кримінальній справі підлягають передусім факти, обставини, які відповідають описаним у законі як елементи складу злочину ознакам. Однобічне та неповне дослідження свідчить про невста-новлення істини по справі й тягне за собою направлення 1 на додаткове розслідування або відміну вищестоящим. сУДом винесеного вироку.

Дослідженню підлягають усі обставини, як у позитивному, так і в негативному відображенні: наявність —

відсутність події злочину; винність — невинність обвинувачуваного. Тому не можна інтерпретувати ст. 64 КПК України в тому розумінні, що в межах предмета доказування з'ясуванню підлягають тільки винність обвинувачуваного, а його невинність не доказується, а презюмуєть-ся, встановлюється від протилежного, у формі так званого аналогічного доказування1.

Доказування однієї лише винності обвинувачуваного та презумпування його невинності внесло б у дослідження елементи однобічності та неповноти. Проти цього і спрямоване правило про тлумачення сумнівів, що, як справедливо зазначив В. М. Савицький, є додатковим стимулом для органу обвинувачення та суду в їх цілеспрямованості максимально повно і точно з'ясувати всі обставини справи, усунути будь-які можливі сумніви в правильності висновків, до яких вони дійшли, тобто однаково досліджувати обставини, що викривають або виправдовують обвинувачуваного2.

Крім обставин, що належать до предмета доказування, всебічному, повному та об'єктивному дослідженню підлягають й інші обставини, які мають значення для правильного вирішення справи (ст. 65 та ін. КПК України). Про них у законі сказано узагальнено, тому що всі юридично значущі обставини передбачити неможливо. Тому, досліджуючи справу під кутом зору ст. 22 КПК, необхідно кожного разу зважувати питому вагу та значення цих обставин, враховуючи їх зв'язок з іншими обставинами, у першу чергу з тими, що становлять предмет доказування, брати до уваги те, якою мірою вони можуть впливати на загальний висновок і до яких наслідків можуть призвести обставини, що їх не буде розслідувано.

Важливо при цьому враховувати, що судово-слідча практика систематизувала цілу низку таких допоміжних обставин, виявлення яких, як правило, впливає на обгрунтованість кінцевих висновків по справі. До них відносять дані

1 О. М. Ларін розглядає межі доказування як сукупність допоміжних фактів на відміну від предмета доказування як сукупності обставин, що підлягають доказуванню. Див.: Расследование по уголовному делу. — М., 1970. — С. 64.

2 Савицкий В. М. Государственное обвинение в суде. — М., 1971; Горский І'. Ф., Кокорев Л. Д., Элькивд П. С. Проблемы доказательств в советском уголовном процессе уголовном процессе. — Воронеж, 1978.

собу потерпілого, його взаємовідносини з обвинувачу- особливо у справах про вбивства; обставини, які ваЯ ^ть на схожість способів вчинення злочинів, що доз-

Ка

«є припустити їх здійснення однією особою; відомості, . свідчать про те, що обвинувачений схиляв свідків до чі неправдивих показань, роз'яснив родичам, як потрібно яснювати ті чи інші обставини тощо. Недослідженість обставин обумовлює ті самі наслідки, що й недо-ідженість обставин, які входять у предмет доказування1.

Тому не можна погодитися з думкою про те, що на правильність вирішення справи впливає тільки встановлення обставин, що складають предмет доказування2.

Достовірність встановлення обставин досягається за умови притягнення до справи необхідної сукупності доказів і їх всебічної та об'єктивної перевірки й оцінки. Невиправдане звуження обсягу доказів обмежує обсяг доказування, призводить до недослідженостї обставин. Усі докази, які сприяють виявленню значущих по справі обставин, повинні бути особливо ретельно досліджені, перевірені й оцінені.

Які саме докази повинні бути досліджені, залежить від змісту тієї інформації, що в них міститься, та її значення для справи. З цієї причини закон не визначає істотності того чи іншого доказу, не ставить відносність доказів у залежність від їх видів, надаючи суду, прокурору, слідчому можливість самим вирішувати ці питання, виходячи з того, яке значення вони мають для встановлення обставин, що підлягають доказуванню, до яких наслідків може привести відмова від їх дослідження3.

Отже, принцип всебічності, повноти й об'єктивності дослідження обставин справи є надійним засобом досягнення об'єктивної істини по кримінальній справі, який діє на всіх стадіях кримінального процесу і є необхідним засобом прийняття законних і обгрунтованих рішень при провадженні дізнання, досудового і судового слідства.

1 Савицкий В. М. Зазнач, праця.

2 Тыричев И. В. Принципы советского уголовного процесса. — М., 1983. -_ с. 37.

8 Воробьев Ю. А. Неполнота следствия как процессуальное основание возвращения уголовного дела на дополнительное расследование // Проблемы предварительного следствия в уголовном судопроизводстве, — М., 1980. — С. 129.

«все книги «к разделу «содержание Глав: 25 Главы: < 2. 3. 4. 5. 6. 7. 8. 9. 10. 11. 12. >

5rik.ru

Материалы для учебы и работы

ТЕМА З Принципи кримінального процесу