ТЕМА 6 Цивільний позов у кримінальному процесі

§ 1.   Поняття і значення цивільного позову в кримінальному процесі

§ 2.   Суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі

§ 3.  Предмет, підстави і доказування

цивільного позову в кримінальній справі

§ 1. Поняття і значення

цивільного  позову

в кримінальному процесі

Захист прав людини вимагає надання громадянину, який постраждав від злочину, таких прав, що забезпечуватимуть йому можливість активно захищати свої інтереси в кримінальному судочинстві. Надання потерпілому та цивільному позивачеві широких прав відповідає також і завданню щодо посилення боротьби зі злочинністю. Активно захищаючи свої законні інтереси, потерпілий і цивільний позивач тим самим допомагають слідчому і суду розкрити злочин, викрити винного, справедливо покарати його за вчинене.

Відповідно до вимог цивільного права шкода, заподіяна внаслідок порушення правовідносин, підлягає відшкодуванню в повному обсязі.

Крім цивільно-правового обов'язку здійснення відшкодування заподіяної злочином шкоди правові системи багатьох країн також передбачають покладання на особу, винну у вчиненні злочину, обов'язку відшкодування потерпілому заподіяної злочином шкоди на основі норм кримінально-процесуального права.

156

Останнім часом зросла актуальність дослідження про-й ем пов'язаних із розробкою правових механізмів віднов-ення порушених прав, у тому числі й майнових.

Проблемам відновлення майнових прав фізичних і юридичних осіб, відшкодуванню матеріальної шкоди, заподіяної злочином, в юридичній літературі постійно приділяється увага. Ці питання висвітлювалися в працях С А. Альперта, Б. Т. Безлєпкіна, П. Г. Гурєєва, В. Г. Дає-Ва 0. Г. Мазалова, В. Т. Нора, І. JL Петрухіна, М. І. Го-шовського, О. П. Кучинської та ін.

Однак багато питань, що їх охоплює ця проблема, досліджені не достатньо повно, деякі аспекти взагалі не розглядалися. Ще в 1890 р. відомий російський юрист А. Ф> Коні, говорячи про специфіку цього процесуального інституту, зазначав, що цивільний позов є «однією з найбільш спірних і найменш розроблених частин кримінального процесу»1.

У кримінально-процесуальній літературі поки що немає єдності в поглядах авторів, які досліджували чи порушували проблему цивільного позову в кримінальному процесі, щодо цього поняття. Більшість вчених з незначними редакційними змінами визначають цивільний позов як вимогу особи, що зазнала матеріальної шкоди від злочину, про її відшкодування до обвинуваченого або до осіб, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого.

Як бачимо, поняття позову визначається як вимога позивача до відповідача, що за своєю суттю має матеріально-правовий характер. На думку багатьох авторів, цивільний позов у кримінальному процесі є не чим іншим, як матеріально-правовою вимогою позивача до відповідача, заявленою в процесі провадження по кримінальній справі та вирішеною разом з нею.

По-іншому визначає цивільний позов В. Г. Даєв. На його думку, цивільний позов у кримінальному процесі — Це звернення юридично зацікавленої особи або іншої уповноваженої особи до суду з заявою про відшкодування обвинуваченим або особами, які несуть матеріальну відповідальність за дії обвинуваченого, матеріальної шкоди, за-

1 Юридическая летопись. — 1891. — № 1. — С. 40.

157

подіяної злочином, що повинно розглядатися в порядку кримінального судочинства1.

Отже, автор не заперечує матеріально-правового змісту позову, але суть останнього бачить у зверненні д0 суду з проханням про розгляд цивільного спору і захист права.

3. 3. Зінатуллін визначає цивільний позов як всю су. купність процесуальних дій і відносин уповноважених законом суб'єктів, які (дії і відносини) виникають при пред'явленні, забезпеченні та підтримці матеріально-правових претензій особи або органу, яким злочином заподіяно матеріальних збитків, на їх відшкодування2.

Немає сумніву в тому, що цивільний позов як основний спосіб захисту суб'єктивних прав є спільним правовим поняттям для цивільного і кримінального процесу. На думку О. Г. Мазалова, юридична природа не змінюється, цивільний позов у кримінальній справі — це звичайний позов про присудження3.

Відсутність у літературі єдиного поняття щодо правової природи цивільного позову в кримінальному судочинстві породжує негативні наслідки як для законодавчої, так і для правознавчої практики.

Правова природа цивільного позову не однозначна, її можна розкрити лише шляхом комплексного аналізу матеріальної і процесуальної його сторони. Цивільний позов у кримінальному процесі має подвійну правову природу — матеріальну і процесуальну. За матеріальною природою він є цивільним в широкому розумінні цього терміну, а за процесуальною — кримінально-процесуальним. Його матеріальна природа визначається галуззю матеріального права, норми якої регулюють спірні матеріально-правові відносини, що виникли між позивачем і відповідачем, з якого перший виводить свою вимогу до другого; процесуальна — процесуальною формою, за допомогою якої «приводиться в дію» матеріально-правова вимога позивача.

1 Даев В. Г. Современные проблемы гражданского иска в уголовном процессе. — Л., 1972. — С. 22.

2  Зииатуллин 3. 3. Возмещение материального ущерба в уголовном процессе. — Казань, 1974. — С. 10.

3  Мазалов А. Г. Гражданский иск в уголовном процессе. — М.» 1967. — С. 5.

158

П кільки ж позов про відшкодування заподіяного злочи-

матеріального збитку пред'являється і розглядається в

кримінальному процесі, то, природно, і процесуальна його

ирода може бути тільки кримінально-процесуальною.

Аналіз норм чинного кримінально-процесуального закону» Щ° регулюють провадження по цивільному позову в кримінальній справі, дає підставу для висновку, що законодавець при формулюванні цих норм також виходить з концепції єдиного поняття позову в нерозривній єдності двох його сторін — матеріальної і процесуально-правової, і відображає в нормах всі необхідні його ознаки. Наприклад, У ч. 1 ст. 28 і ч. 1 ст. 50 КПК він вказує як на матеріально-правову сторону позову (вимога про відшкодування заподіяного злочином матеріального збитку), так і на процесуальну (звернення за захистом порушеного майнового права). У нормах, що містяться в статтях 28, 50, 51, 52, 123 і 124 КПК, відображено інші ознаки позову, зокрема:

1)  хто має право пред'явити позов (особа, що зазнала матеріальних збитків від злочину, її повноважний представник, у встановлених законом випадках прокурор);

2) хто несе відповідальність за завдану шкоду (обвинувачений або особи, які несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії);

3) кому може бути заявлено вимогу про відшкодування збитків (органам, що ведуть провадження по кримінальній справі);

4) хто і в якому порядку розглядає (суд спільно з кримінальною справою, тобто в порядку кримінального судочинства).

Всі ці елементи і складають у сукупності цивільний позов у кримінальному процесі, якому можна дати таке визначення.

Цивільний позов у кримінальному процесі — це вимога потерпілої особи, яка зазнала матеріальної (моральної) шкоди від злочину, її повноважного представника або в її інтересах прокурора до підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного або осіб, які несуть майнову відповідальність за його дії, про відшкодування цієї шкоди, яка заявлена органу дізнання, слідчому, прокурору, судді (суду) по кримінальній справі до початку судового слідства.

Незважаючи на все значення цивільного позову в кримінальній справі, на практиці дуже часто можна спостері-

159

гати його недооцінку, що шкодить роботі та виконанню одного з основних принципів кримінального процесу з охорони прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що беруть у ньому участь. Вивчення й аналіз розглянутих судами справ свідчить про те, що в багатьох випадках цивільний позов у кримінальній справі не розглядається, а шкода, завдана потерпілому, не відшкодовується. Так найчастіше відбувається тому, що слідчі й орган дізнання не завжди роз'ясняють потерпілим або їхнім представникам право на відшкодування шкоди, завданої злочином.

2і липня 1998 p., близько 8 години ранку, на залізничник коліях неподалік від станції Фастів Київської області сторож переїзду під час огляду своєї ділянки після проходу ранкового потягу виявив труп чоловіка. Труп лежав між коліями обличчям униз. На потилично-тім'яній частині було кілька великих рвано-забитих ран. Сторож К. С Трубкін сповістив про це працівників міліції, які за участі понятих, експерта-криміналіста і судово-медичного експерта провели огляд місця події і трупа, склали план місця події і зробили фотографічні знімки.

У процесі розслідування цієї справи було встановлено, що смерть чоловіка — Колосникова Н. Н. — настала не від удару якоюсь частиною рухомого складу залізничного транспорту, а внаслідок того, що його отруїла співмешканка з метою заволодіння великою сумою грошей.

Слідчий виніс постанову про визнання потерпілим сина Колосникова А. Н., однак не роз'яснив йому його право, відповідно до ст. 50 КПК України, на відшкодування шкоди, завданої злочином; тим більше, що він єдиний спадкоємець майна і коштів батька.

Ці обставини встановив прокурор м. Фастова в процесі перевірки справи з обвинувальним висновком, в порядку ч. 2 ст. 229 КПК України справу було повернуто слідчому з письмовими вказівками для проведення додаткового розслідування1.

Невиконання практичними працівниками вимог чинного законодавства з відшкодування шкоди, завданої злочином, призводить не тільки до тяганини і неповноти розслідування, а й до відхилення осіб, що вчинили злочини, від відшкодування ними заподіяної шкоди.

1 Спостереження провадження слідчого відділу прокуратури м. Фастова за 19Э8 рік.

І60

§ 2. Суб'єкти цивільного позову в кримінальному процесі

Основними суб'єктами провадження за цивільним по-човом У кримінальній справі є ті його учасники, процесуальний інтерес яких має майновий характер. До них слід віднести цивільного позивача і відповідача за цивільним позовом. Реалізовуючи в кримінальному процесі надані їм законом права і виконуючи покладені на них процесуальні обов'язки, вони мають повну й рівну можливість обстоювати свій протилежний за сутністю процесуальний інтерес і тим самим сприяти всебічному, повному й об'єктивному встановленню всіх обставин, що стосуються цивільного позову, і правильного його вирішення по суті.

Цивільним лояйвазедгвизнається особа, підприємство, установа або організація, яким заподіяно матеріальної шкоди від злочину і які пред'явили вимоги щодо її відшкодування.

Визнання особи, що зазнала матеріального збитку від злочину і пред'явила вимогу про його відшкодування, цивільним позивачем у кримінальній справі яких-небудь ускладнень у слідчій і судовій практиці, як правило, не викликає. Ускладнення можуть виникнути лише у разі, якщо матеріальна шкода була наслідком розкрадання, знищення або пошкодження майна, що було на момент здійснення злочину не у його власника (наділеного правом оперативного управління), а у законного титульного власника.

Існує погляд (П. П. Гурєєв, С Є. Донцов, О. Г. Маза-лов), згідно з яким право на пред'явлення позову в разі розкрадання, знищення або пошкодження майна, що перебуває у титульного власника, має передусім власник майна. Титульний же власник має право вимагати відшкодування шкоди лише у разі, якщо власник, внаслідок певних причин, не зажадав відшкодування шкоди або він сам відшкодував її власнику1.

Також треба при цьому зважати, що майнові права власника, як правило, захищаються також договором, на

Гурєєв П. П. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1961. — • 44; Донцов С. Е., Глянцев В. В. Возмещение вреда по советскому законодательству. — М., 1990. — С. 64; Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — U. 59—70.

6   3-85                                            161

основі якого відбулася передача майна у володіння інших осіб. За загальним правилом власники, що не виконали обов'язку зі збереження і повернення майна, несуть перед ним майнову відповідальність на загальних підставах, якщо законом або договором не передбачено інше. Тому у власника часто є не одна, а дві можливості отримати відшкодування: від законного власника (контрагента за договором), якщо він не забезпечив збереження майна, і від безпосереднього заподіювача збитку — обвинуваченого або осіб, що несуть згідно із законом майнову відповідальність за його дії. Яку з них обрати для захисту порушеного права — вирішує власник, В одних випадках для нього вигідніше буде пред'явити вимогу про відшкодування шкоди до власника, зокрема, якщо є підстави для відшкодування ним шкоди в повному обсязі та реальне відшкодування буде здійснено оперативно; в інших — безпосередньому заподіювачу шкоди, заявивши про це цивільний позов у кримінальній справі. Зрозуміло, що пред'явлення власником вимоги про відшкодування шкоди до останнього позбавляє права власника майна також пред'явити цивільний позов про той самий предмет і на тих самих підставах. Однак якщо титульний власник відшкодував власнику шкоду повністю або частково, він також зазнає майнових втрат і тим самим отримує в межах зробленого ним відшкодування право на пред'явлення вимог безпосередньому заподіювачу шкоди про відшкодування заподіяної йому шкоди. Отже, його має теж бути визнано цивільним позивачем у кримінальній справі.

На нашу думку, титульний власник має право пред'явити цивільний позов і останній повинен бути прийнятий до провадження в кримінальному процесі і в тому разі, якщо власник з різних причин утримується від пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, а законний власник майна зобов'язаний відшкодувати йому шкоду внаслідок закону або договору. Такий позов власника навряд чи можна визнати як регресний. О. Г. Мазалов зазначає, що право на нього виникає не через те, що власник повинен буде відшкодувати збитки своєму контрагенту за договором, а тому, що злочином було порушено його право володіння викраденим (знищеним, пошкодженим) майном. Власник вимагає відшкодування не юридично мож-

162

вого, а наявної і дійової шкоди, що заподіяно йому фактично1.

Крім того, треба зважати и на те, що у законного влас-

а Через заподіяння шкоди майну можуть виникнути cvto «свої» збитки. Наприклад, знищення або пошкодження переданих в оренду механізмів, приміщення тощо, спричинить витрати наймача на повторне наймання, на доставку Дих механізмів до місця роботи тощо. Титульний власник, певна річ, має право на відшкодування цих збитків незалежно від права власника на відшкодування збитку через розкрадання, знищення або пошкодження його майна. У такому разі він має право пред'явити вимогу про відшкодування заподіяного йому матеріального збитку нарівні з власником майна; органи, які ведуть кримінальний процес, повинні обох визнати цивільними позивачами в кримінальній справі.

Також за ст. 50 КПК цивільним позивачем у кримінальній справі може бути підприємство, установа, організація, що зазнали матеріальної шкоди від злочину і пред'явили вимогу про її відшкодування. Це правило поширюється і на випадки, коли юридична особа пред'являє вимогу про відшкодування моральної шкоди. Разом з тим суд при розгляді справи повинен з'ясувати, чи дійсно завдано юридичній особі моральної шкоди, в чому вона конкретно полягає, визначити її розмір, що може бути підставою задоволення позову або відмови в ньому.

Пред'явити цивільний позов у кримінальній справі повноважні не тільки особа, що зазнала матеріального збитку безпосередньо від злочину, а й прокурор, якщо цього вимагає охорона державних або суспільних інтересів або прав громадян (ч. 2 ст. 29 КПК).

Цивільними позивачами в цьому разі є фізичні та юридичні особи, в інтересах яких було заявлено позов, а не прокурор. Саме ці особи є суб'єктами спірних матеріальних правовідносин, потребують захисту свого суб'єктивного права, порушеного злочином, і тільки на суб'єктів цих правовідносин поширюються матеріально-правові наслідки прийнятого судом рішення за пред'явленим прокурором позовом. Тому в разі пред'явлення прокурором в інтересах держави чи окремих громадян позову їм повин-

1 МвзаловА. Г. Зазнач, праця. — С 62. б*                                             163

но бути доведено про це і роз'яснено передбачені законом процесуальні права й обов'язки (ст. 51 КПК).

У свою чергу, громадяни та юридичні особи, в інтересах яких прокурор пред'явив цивільний позов, мають право відмовитися від позову або змінити його розмір. Однак якщо суд вирішить, що така відмова суперечить закону або порушує чиїсь права та інтереси, що охороняються законом, він не приймає його і розглядає позов по суті.

Своєчасне, основане на законі визнання особи цивільним позивачем створює необхідні передумови для реальної охорони її майнових прав та інтересів і водночас є важливою гарантією майнових інтересів осіб, потерпілих від злочину. Однак таке визнання можливе не раніше, ніж буде подано заяву про відшкодування заподіяного матеріального збитку, тобто пред'явлено цивільний позов у кримінальному процесі.

Згідно з ч. З ст. 28 КПК цивільний позов може бути пред'явлено як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду справи, але до початку судового слідства. Після оголошення головуючим у судовому засіданні про початок судового слідства особа і прокурор позбавлені права пред'явити позов у кримінальному процесі, а суд — можливості прийняти його до свого розгляду. Однак можливість подання цивільного позову може знову виникнути у разі настання обставин, що перешкоджають розгляду кримінальної справи (відкладення слухання справи, припинення її розгляду, повернення на додаткове розслідування), і подальшим розглядом її з самого початку.

Отже, особа, що зазнала внаслідок злочину матеріальної шкоди, стає цивільним позивачем не автоматично, а лише після подання позовної заяви і визнання її такою відповідною постановою особи, що веде дізнання, слідчого, прокурора, судді або ухвалою суду.

У разі непред'явлення цивільного позову в ході досудового слідства, а також якщо останнє не проводилося (у справах з протокольною формою досудової підготовки матеріалів), суддя (суд) повинен роз'яснити відповідним особам їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого або осіб, які згідно із законом несуть за нього матеріальну відповідальність. Невиконання органами досудового слідства та судами цього обов'язку цілком обгрунтовано розглядаєть-

164

в судовій практиці як істотне порушення кримінально-процесуального закону.

Кореспондуючою цивільному позивачеві стороною в пимінальному процесі є той його учасник, який повинен нести майнову відповідальність за заподіяний злочином матеріальний збиток. За загальним правилом, повністю дієздатний обвинувачений є також відповідачем за цивільним позовом. Саме особа, що здійснила злочин і заподіяла ним шкоду, повинна усунути негативні майнові наслідки свого діяння. Однак у ряді випадків майнову відповідальність за протиправні дії певних категорій громадян несуть інші особи. У таких випадках кримінально-процесуальний закон передбачає залучення в процес цивільного відповідача. Стаття 51 КПК визначає коло суб'єктів, які можуть бути залучені в кримінальний процес як цивільні відповідачі. Такими в різних ситуаціях можуть бути визнані: батьки, опікуни, піклувальники й інші особи, а також підприємства, установи, організації, які за законом несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну злочинними діями обвинуваченого.

Вводячи в кримінальний процес України такого його учасника, як цивільний відповідач, законодавець спирається при цьому на норми цивільного матеріального права, що встановлюють випадки відшкодування шкоди не його безпосереднім заподіювачем, а іншими особами — юридичними або фізичними (статті 440—450 ЦК України). Ці суб'єкти також несуть відповідальність за завдану злочином моральну шкоду.

Розглянемо докладніше такі випадки.

1. Як цивільні відповідачі в кримінальному процесі повинні бути залучені підприємства, установи, організації, якщо шкоду було заподіяно обвинуваченим (їх працівником) при виконанні своїх трудових (службових) обов'язків, Що випливають із трудових, адміністративних відносин тощо. При цьому не має значення, ким заподіюється шкода (службовою особою або рядовим працівником), а також який характер мали шкідливі дії (адміністративно-управлінські тощо). Виходячи з тези, що діяльність юридичної особи — це діяльність його робітників і службовців, законодавець вважає, що шкода, заподіяна робітниками або службовцями при виконанні своїх службових обо-

165

в'язків і в зв'язку з ними, це — шкода, заподіяна самою організацією, яка й повинна нести за неї відповідальність (статті 441 і 442 ЦК України).

Однак якщо матеріальну шкоду було заподіяно обвинуваченим хоч і під час виконання своїх трудових (службових) обов'язків, але не в зв'язку з ними (наприклад, з хуліганських спонукань, побутова сварка), то майнову відповідальність не може бути покладено на юридичну особу. Матеріальні наслідки таких дій повинен усувати сам обвинувачений.

2. Власник джерела підвищеної небезпеки повинен бути залучений як цивільний відповідач, якщо матеріальну шкоду заподіяно цим джерелом внаслідок злочинних дій обвинуваченого при його експлуатації.

Згідно зі ст. 450 ЦК України майнова відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, покладається на його власника, якщо він не доведе, що шкода виникла внаслідок дії непередбаченої сили або наміру потерпілого.

Під власниками джерела підвищеної небезпеки слід розуміти організацію або громадянина, що здійснюють експлуатацію цього джерела за правом власності, правом оперативного управління або на інших підставах (за договором оренди, за довіреністю на управління транспортним засобом, внаслідок розпорядження компетентних органів про передачу організації у тимчасове користування джерела підвищеної небезпеки).

При визначенні суб'єкта майнової відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, важливо встановити, чи перебувала особа, що експлуатує джерело, в трудових (службових) відносинах з юридичною особою — його власником. Якщо так, — майнову відповідальність повинно бути покладено на власника джерела, отже, він і повинен бути залучений у кримінальний процес як цивільний відповідач. При цьому не має значення, чи діяв працівник в інтересах юридичної особи, чи в своїх власних або в інтересах третіх осіб, чи здійснював він експлуатацію джерела за дорученням власника або самовільно, чи мав він право на його управління, чи ні. Оскільки в зазначених випадках джерело підвищеної небезпеки з володіння його власника не виходить (воно експлу-

166

ється його працівником), то власник повинен відшкодовувати заподіяний збиток1.

Обвинувачувані Воробйов В. Л., Гришко Р. В. і Сав-чевко В. В., будучи в нетверезому стані, угнали з території автобази автомобіль * Волга» і на трасі Джанкой— Сімферополь у районі Червоногвардійського району Автономної Республіки Крим збили двох велосипедистів: чоловіка і жінку. Чоловік помер на місці, а жінці було заподіяно тяжкі тілесні ушкодження. Дружина загиблого і жінка, якій заподіяно тілесних ушкоджень, пред'явили цивільний позов, що не був задоволений у суді через те, що на досудовому слідстві не було встановлено належного відповідача.

Однак у ході судового розгляду, в результаті дослідження наявних доказів і правильної їх оцінки, було встановлено, що адміністрація автобази не здійснювала належного контролю за збереженням та експлуатацією автотранспортних засобів, не було налагоджено пропускьу систему в'їзду і виїзду автомобілів, через що обвинувачувані змогли безперешкодно угнати автомобіль. Ці обставини також могли мати значення при розгляді цивільних позовів, однак суд тільки роз'яснив потерпілим їхнє право пред'явити позов у порядку цивільного судочинства*.

Таке рішення суду суперечить чинному кримінально-процесуальному законодавству, оскільки КПК не містить норми, що дає право суду відмовляти в розгляді цивільного позову по кримінальній справі через те, що органи до-судового слідства не залучили належного цивільного відповідача в справі.

Більш того, за наявності достатніх даних про те, що злочином завдано матеріальну шкоду або зазнав витрат заклад охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов'язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову.

Прокурор пред'являє або підтримує поданий потерпілим цивільний позов про відшкодування збитків, заподі-

1 Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» ьід 31 березня 1995 р. № 4 // Постанови Пленуму Верховного Суду України (1963—2000): Офіц. видання. — К., 2000. — Т. 1. — С 80.

Архів Червоногвардійського районного суду Автономної Республіки Крим за 1994 рік.

167

яних злочином, якщо цього вимагає охорона інтересів держави, а також громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних причин не можуть захистити свої права.

При провадженні в кримінальній справі про злочин, за який може бути застосовано додаткову міру покарання у вигляді конфіскації майна, орган дізнання, слідчий, прокурор зобов'язані вжити заходів до забезпечення можливої конфіскації майна обвинуваченого (ст. 29 КПК). Ці обставини знайшли своє підтвердження також і у Верховному Суді України, який, зокрема, зазначив, що відшкодування матеріальної шкоди, завданої злочином, і стягнення безпідставно набутого майна мають важливе значення для усунення наслідків злочину та поновлення порушених прав громадян, підприємств, установ та інших громадських організацій. У кожній справі про злочин, яким завдано матеріальної шкоди, суд при постановленні вироку зобов'язаний вирішити цивільний позов по суті. Згідно зі статтями 291 і 328 КПК цивільний позов при постановленні вироку може бути залишено без розгляду лише у разі виправдання підсудного за відсутністю складу злочину або неявки цивільного позивача чи його представника у судове засідання. Якщо позов підтримує прокурор або якщо його заявило підприємство, установа чи інша громадська організація, суд розглядає цивільний позов незалежно від явки цивільного позивача або його представника1.

Суд першої інстанції не має права передавати вирішення питання про розмір цивільного позову на вирішення в порядку цивільного судочинства, оскільки кримінально-процесуальним законодавством України це не передбачено.

Неправильне початкове визначення цивільного відповідача особливо негативно позначається на захисті прав потерпілих, що змушені через це брати участь у кількох судових процесах2.

1 Постанова Пленуму Верховного Суду «Про практику застосування судами України законодавства про відшкодування шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 березня 1989 р. № 3 (із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. № 13) // Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С. 303.

2 Дубець Р. І. Цивільний позов у кримінальному процесі як спосіб утвердження і забезпечення конституційних прав людини // Держава і право. — Вип. 16. — К., 2002. — С 336.

168

Інакше може бути вирішено питання про суб'єкта

■    овіДальЯОСТ* у випаДках' якщо джерело підвищеної

ВХ\ зпеки вийшло з володіння його власника незалежно

ЯЄ  йлго волі. Найбільш поширеною практичною ситуа-віД и"1" єю такого положення є викрадення автомототранспор-

яого засобу (ст. 289 КК України) і спричинення ним матеріального збитку (здійснення зіткнень, наїзд на пішоходів тощо).

Питання про суб єкта відповідальності у випадку, що розглядається, суд вирішує залежно від обставин вибуття джерела підвищеної небезпеки з володіння власника. Якщо джерело вийшло з володіння власника не з його вини, а внаслідок протиправних дій обвинуваченого, то на останнього і повинні бути покладені майнові наслідки вчиненого злочину. Разом з тим, не виключені випадки спричинення матеріальної шкоди джерелом підвищеної небезпеки, коли останнє вибуло з володіння його власника незалежно від його волі, однак і за наявності його необережної вини (відсутність належної охорони джерела, залишення відкритої машини без нагляду тощо). У таких випадках відповідальність за шкоду може покладатись у пайовому порядку як на титульного власника, так і на особу, яка незаконно заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, залежно від обставин справи і міри провини кожного з них у спричиненні шкоди.

Як цивільні відповідачі в кримінальному процесі притягуються батьки, опікуни, піклувальники або інші особи, якщо матеріальний збиток заподіяно злочинним діянням неповнолітнього або за його участі.

Якщо шкоду заподіяно обвинуваченим у віці до 15-ти років, відповідальність за нього в повному обсязі несуть батьки, опікуни, піклувальники, виховні (дитячі будинки) або лікувальні заклади (лікарні, санаторії тощо), під наглядом яких перебував неповнолітній (ст. 446 ЦК України). Саме ці фізичні та юридичні особи і повинні притягуватися в кримінальне судочинство як цивільні відповідачі, оскільки зазначена категорія неповнолітніх правопорушників повністю неделіктоздатна.

Якщо ж матеріальну шкоду заподіяно неповнолітнім обвинуваченим у віці від 15-ти до 18-ти років, суб'єктом майнової відповідальності є передусім сам неповнолітній,

169

Однак за відсутності у нього достатніх коштів для повного відшкодування збитку до додаткової відповідальності притягуються особи, пов'язані з неповнолітнім сімейно-правовими відносинами, тобто батьки або піклувальники. Батьки і піклувальники цієї категорії неповнолітніх притягуються як цивільні відповідачі не автоматично, а лише за умови, що самі неповнолітні не мають на момент виголошення вироку заробітку або майна, достатнього для відшкодування заподіяної ними шкоди. Цю обставину повинні встановлювати органи досудового слідства і суд, і лише після цього вони можуть ухвалити рішення про залучення вказаних осіб як цивільних відповідачів.

Якщо органи досудового слідства або суд у процесі вжиття заходів із забезпечення цивільного позову встановлять, що самостійного заробітку (стипендії, пенсії тощо) і майна, що належать такому неповнолітньому, цілком досить для повного відшкодування збитку, то притягнення до майнової відповідальності його законних представників втрачає значення, оскільки є гарантія повного відшкодування збитку і без їх участі. Більш того, залучення їх як цивільних відповідачів лише ускладнить процес, зробить його більш громіздким, а, отже, і менш економічним.

Як відомо, цивільна дієздатність виникає в повному обсязі по досягненні громадянином повноліття, тобто 18-річного віку. Однак, якщо законом дозволено вступати в шлюб до досягнення повноліття, особа, яка не досягла його, набуває дієздатність у повному обсязі з моменту вступу в шлюб. Отже, якщо матеріальну шкоду заподіяла особа, що перебуває в шлюбі, до досягнення нею повноліття, вона повністю є деліктоздатною, а батьки (опікуни) не несуть відповідальності за заподіяну нею шкоду і не можуть притягуватися в кримінальному процесі як цивільні відповідачі.

Матеріальний збиток може бути заподіяно злочинними діями не одного, а кількох обвинувачених, так само і не одній, а кільком особам. У такому разі, як правило, виникає питання про процесуальну співучасть і порядок покладання обов'язку з відшкодування збитку на кількох відповідачів за цивільним позовом.

170

§ 3. Предмет, підстави

і доказування цивільного позову

в кримінальній справі

В юридичній літературі дуже рідко підкреслюється велике значення цивільного позову в кримінальній справі, частіше зазначається про його другорядну роль. Панує думка про те, що в кримінальній справі головне — це виконати вимоги пунктів 1—3 ст. 64 КПК, тобто довести подію злочину (час, місце, спосіб та інші обставини); винність обвинувачуваного у вчиненні злочину і мотиви злочину; обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання; покарати його, а відшкодування шкоди, завданої злочином, є другорядною справою, що обумовило практичну недооцінку цивільного позову в кримінальній справі. Адже поряд із зазначеними обставинами в обов'язок слідчого і суду входить і підлягає доказуванню характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння (п. 4 ст. 64 КПК).

Предметом цивільного позову в кримінальній справі може бути вимога з відшкодування збитку, завданого майну, і матеріального збитку, що виник через завдання шкоди особі. Відшкодування матеріальної шкоди за цивільним позовом у кримінальній справі повинно полягати у відновленні колишнього стану або відшкодуванні збитків, тобто реального збитку.

У цивільному позові, що пред'являється і розглядається спільно з кримінальною справою, так само як і в будь-якому позові, розрізняють складові частини, або елементи: предмет і підставу. Будь-який цивільний позов відрізняється від іншого передусім своїм предметом, тобто конкретною матеріально-правовою вимогою позивача До відповідача за цивільним позовом, що пред'являється в кримінальному процесі на розгляд та вирішення суду. У свою чергу, ця вимога випливає з певних обумовлених законом юридичних фактів, що складають у сукупності Другий елемент позову — його підставу. Ці два елементи і

171

зумовлюють обсяг (межі) та напрями провадження за цивільним позовом у кримінальному процесі.

Аналіз кримінально-процесуальних норм, що регулюють провадження за цивільним позовом, не залишає сумніву в тому, що предметом останнього може бути тільки вимога про відшкодування матеріальної шкоди, яку спричинено злочином. Це дає підставу кваліфікувати цивільний позов у кримінальному процесі виключно як позов про присудження.

Фактично позови про присудження діють і в цивільному законодавстві України. Згідно зі ст. 440 ЦК України шкода, заподіяна особі або майну, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, що заподіяла шкоду. Стаття 440і ЦК зобов'язує відшкодовувати моральну шкоду в грошовій або іншій матеріальній формі. Стаття 453 ЦК зобов'язує відповідальну за шкоду особу відшкодувати заподіяні збитки в натурі або повністю. Під збитками, згідно зі ст. 203 ЦК України, розуміються витрати, зроблені кредитором, втрата або пошкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконано боржником. Зобов'язання з відшкодування таких збитків виникає і внаслідок позадоговірного спричинення шкоди.

З предметом цивільного позову в кримінальному процесі пов'язане ще одне питання, що має важливе значення, а саме: регресні вимоги, пред'явлені до обвинуваченого особами, які повністю або частково відшкодували матеріальний збиток потерпілим від злочину особам до розгляду кримінальної справи в суді.

Загальновизнаним є положення про можливість одночасного вирішення питань обвинувачення у вчиненні злочину та відшкодування матеріального збитку, заподіяного винним, що засновується на єдності фактичної підстави як кримінальної, так і майнової відповідальності. Такою підставою є факт здійснення злочину. Між тим, безпосередньою фактичною підставою регресної вимоги є не злочин, а повна або часткова компенсація майнових втрат від нього, вчинена третіми особами відповідно до закону або якщо між ними і потерпілими був договір. Юридичною підставою цієї компенсації є не зобов'язання з відшкодування шкоди, а зобов'язання, що випливає з норм матеріального закону, який передбачає виплату гро-

172

их СУМ ПРИ настанн* вказаних у ньому фактів, або І^°повіДного договору (страхування, перевезення, збері-Вння тощо)- Наприклад, О. Г. Мазалов зазначав, що «рег-

сний позов не є «чистим» позовом із завдання шкоди, бо право на нього виникає хоч і в зв'язку з учиненням шкоди, вле внаслідок завдання шкоди не безпосередньо регредіенту, а «через» спричинення його третій особі — потерпілому від злочину (громадянинові або організації)»1. При розгляді та вирішенні регресних вимог (позовів) суду необхідно встановлювати не одну, а дві системи фактичних і правових підстав з відшкодування матеріального збитку." безпосередню й опосередковану (регресну); дослідити правові відносини, що виникли не тільки між завда-вачем шкоди (підсудним) і потерпілими особами, а й між потерпілими і третіми особами, що компенсували повністю або частково завданий злочином матеріальний збиток.

Все це, безперечно, ускладнює і певною мірою відволікає суд від розв'язання основного питання кримінального процесу — винуватості або невинуватості обвинуваченого у вчиненні злочину.

Другий елемент цивільного позову — його підстава — являє собою сукупність фактичних юридично значущих обставин (юридичних фактів), з якими матеріальний закон пов'язує виникнення правовідносин між посадовими особами та особами, зобов'язаними його відшкодувати (обвинуваченим, цивільним відповідачем), і з яких позивач виводить свою матеріально-правову вимогу. За загальним визнанням, підставою цивільного позову в кримінальній справі є такі фактичні дані та юридичні факти:

а) підстави цивільного позову;

б) розмір цивільного позову;

в) особа, якій злочином завдано матеріальний збиток;

г) особа, яку може бути визнано цивільним позивачем;

д) особа, яка несе матеріальну відповідальність за позовом;

є) вина цивільного відповідача;

є) вина потерпілого в сприянні виникненню чи збільшенню матеріальної шкоди;

ж) майновий стан обвинуваченого;

з) майновий стан цивільного відповідача.

1 Мазалов А. Г. Зазнач, праця. — С 76—77.

173

Ці факти, як відомо, входять до складу цивільного правопорушення як єдиної підстави цивільно-правової (в широкому значенні) деліктної відповідальності та детально висвітлюються як у цивільно-правовій, так і в кримінально-процесуальній літературі. Для здійснення в кримінальному судочинстві захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих осіб за допомогою цивільного позову, крім фактичної підстави, необхідна ще і наявність процесуальних передумов — юридично значущих обставин, з якими процесуальний закон пов'язує виникнення провадження за цивільним позовом і його розгляд спільно з кримінальною справою. Будучи вторинними і похідними від матеріально-правової підстави цивільного позову, вони, однак, порівняно самостійні, і їх наявність або відсутність є чинником, що визначає можливість захисту майнових прав потерпілих осіб за допомогою позовної форми її реалізації.

У правовій літературі найбільш поширеним є погляд, згідно з яким процесуальними передумовами цивільного позову в кримінальній справі є: процесуальне право і дієздатність позивача; підвідомчість позову суду; відсутність судового рішення, що набрало законної чинності, або ухвали суду про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди, винесеної щодо спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Всі передбачені процесуальним законом умови, що складають у сукупності процесуальну підставу цивільного позову, можна класифікувати на дві групи:

1) передумови, необхідні для порушення провадження за цивільним позовом (для пред'явлення цивільного позову);

2)  передумови, необхідні для розгляду позову судом спільно з кримінальною справою.

До першої групи передумов слід віднести:

а) порушення кримінальної справи;

б) підвідомчість позову суду;

в) наявність у цивільного позивача процесуальної пра-водієздатності, а у його представника — належного оформлення повноважень;

г)  відсутність вироку, що набрав законної сили, винесеного по спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах рішення суду, або

174

я дрО прийняття відмови позивача від позову або У*о затвердження мирової угоди сторін; ПРд) пред'явлення цивільного позову до початку судового слідства У справі.

Зазначені передумови, що є процесуальними підставами для порушення провадження за цивільним позовом, є одночасно і підставою дя розгляду його судом по суті. Однак для розгляду позову спільно з кримінальною справою необхідна наявність ще й інших передумов, що їх можна віднести до другої групи:

а) особиста явка цивільного позивача (громадянина або його представника) в судове засідання, якщо ним не заявлене клопотання про розгляд позову за його відсутності, відмови позивача від позову або якщо позов не підтримує прокурор;

б) відсутність цивільного відповідача, що не суперечить закону, правам та інтересам інших осіб.

Від фактичних, матеріальних підстав і процесуальних передумов цивільного позову в кримінальному процесі необхідно відрізняти юридичну (правову) його підставу. Останнє складають норми матеріального права, що регулюють спірні правові відносини між позивачем і відповідачем, і на основі яких суд повинен винести рішення по суті розглянутого цивільного позову.

Отже, чітке розмежування матеріальної, процесуальної і юридичної підстав цивільного позову в кримінальній справі має як теоретичне, так і практичне прикладне значення при його реалізації як одного із способів захисту порушених злочином майнових прав та інтересів потерпілих від злочину осіб. У свою чергу, запропонована класифікація процесуальних підстав, необхідних для провадження за цивільним позовом, також здатна надати органам, які ведуть кримінальний процес, і його учасникам, допомогу в правильному визначенні наявності або відсутності у потерпілої особи права на пред'явлення позову спільно з кримінальною справою.

В юридичній літературі й на практиці по-різному вирішується питання про можливість повного відшкодування потерпілому завданого йому матеріального збитку. Законодавство про працю та цивільне законодавство України допускають, з урахуванням майнового положення відповідача й інших даних, можливість неповного відшкодування

І75

збитку. Про це йдеться й у Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 р. № 6 (із змінами, внесеними постановами Пленуму від 8 липня 1994 р. № 7 та від ЗО вересня 1994 р. № 11).

Розмір завданого злочином збитку, що підлягає відшкодуванню, у деяких випадках може бути зменшений, його встановлює суд, з урахуванням конкретних обставин справи, ступеня винності й майнового положення винного1.

З такими доводами, що облік матеріального положення обвинувачуваного, а особливо тих, які вчинили корисливий злочин, є правильним заходом при рішенні цивільного позову в кримінальній справі, важко погодитися. Насамперед, такий захід не сприяє захисту прав потерпілого. Знижується виховне значення вироків, тоді як покладання обов'язку цілком відшкодувати заподіяну шкоду, якоюсь мірою, сприяло б запобіганню, передусім, корисливих злочинів.

В юридичній літературі також неодноразово зазначалося, що справедливість, інтереси держави і громадян вимагають у кожному випадку повного відшкодування шкоди, завданої злочином.

Майнове становище засудженого, можливість реально виконати вирок у частині цивільного позову повинні враховуватися в стадії виконання вироку. В обвинуваченого в момент притягнення до відповідальності або осудження може не бути необхідного майна і коштів для відшкодування завданої ним шкоди, більш того, він сам може відчувати матеріальні складнощі, але таке його становище може бути тимчасовим. Тому не можна, виходячи лише з цього, звільняти засудженого від повного відшкодування шкоди. У процесі виконання вироку в засудженого може виявитися те або інше майно чи кошти, наприклад, одержана спадщина, дарування тощо.

Якщо на досудовому слідстві не виконано вимоги ч. 2 ст. 122 КПК і цивільний позов не заявлено, суддя або суд повинні роз'яснити громадянинові чи юридичній особі, які зазнали матеріальних збитків, їх право пред'явити цивільний позов до обвинуваченого, або до особи, яка за законом

1 Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та цивільних справах. — К., 1995. — С 311.

176

се матеріальну відповідальність за шкоду, завдану зло-неннЯМИ діями обвинуваченого. В таких випадках заінте-

сованій у відшкодуванні шкоди особі має бути направлено письмове повідомлення.

Пленум Верховного Суду роз'яснив також, що при розгляді цивільного позову в кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами ЦПК України.

Встановлені законодавством правила підвідомчості орга*-нам державного арбітражу майнових спорів застосовуються і до цивільних позовів у кримінальній справі. Не підлягають розгляду в кримінальній справі також позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення1.

Виходячи зі змісту ст. 28 КПК, право пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі належить особі, що зазнала від злочину збитків. Через це у кримінальній справі не можуть розглядатися регресні позови органів страхування та інших юридичних осіб, які відшкодували потерпілому шкоду до розгляду справи в суді. Такі позови заінтересовані особи можуть пред'явити в порядку цивільного судочинства. В такому самому порядку можуть бути вирішені вимоги позивача про відшкодування матеріальної шкоди в разі закриття справи з передбачених законом підстав.

На сучасному етапі нашого життя проблема відшкодування шкоди, завданої, особливо громадянам, злочинними діями, набуває особливої актуальності, оскільки збільшується кількість кримінальних справ, з яких пред'являються цивільні позови з відшкодування тієї чи іншої шкоди.

У 1995 р. потерпілим завдано моральної та майнової шкоди на суму 4 255 086 775 крб., а цивільні позови задоволено лише на 2 255 340 343 крб.2. Це свідчить про те, Що у нашій державі ще не в повному обсязі виконуються права і законні інтереси громадян з цих питань. Як справедливо зазначають М. І. Гошовський і О. П. Кучинська,

Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних та Цивільних справах. — К., 1995. — С 304.

Архів Верховного Суду України за 1995 р. Звіт про роботу судів по Розгляду кримінальних справ судами України за 1995 р. - Ф. № 1. — С 1.

177

право на компенсацію шкоди є невід'ємним правом громадян, елементом правового статусу особи. Тим часом законні інтереси потерпілих часто залишаються незахище-ними (наприклад, якщо злочин не розкрито, злочинець перебуває в розшуку тощо). Навіть коли злочинця знайдено, відшкодування часто розтягується на багато років.

Наявність чисельних прогалин у законодавстві про забезпечення прав потерпілих і захист їхніх інтересів ставить на порядок денний питання про необхідність розроблення і прийняття спеціального нормативного акту про посилення захисту прав і законних інтересів громадян, щодо яких вчинено злочин1.

Зазначені автори вважають, що в такій ситуації потрібно створити державний грошовий фонд для відшкодування громадянам, які постраждали від злочинів, майнових збитків одразу після визнання їх потерпілими, оскільки у вчиненні злочину і заподіянні шкоди потерпілому є вина не тільки злочинця, а й самої держави2.

Так, дійсно, держава на даний час не може у повному обсязі давати гарантії громадянам від посягань не тільки проти життя, здоров'я особи, а й проти індивідуальної власності громадян. Але відшкодувати майнові збитки в повному обсязі особам, що постраждали від злочинів, потрібно вже тепер, якщо ми будуємо правову державу. Однак не одразу ж після визнання громадянина потерпілим, як рекомендують згадані автори, а після розгляду справи у судовому засіданні та вступу вироку в законну силу, оскільки не всі цивільні позови, заявлені на досудовому слідстві, знаходять своє підтвердження у повному обсязі у ході судового слідства.

У багатьох країнах світу таку проблему вже давно вирішено. Наприклад, у США ще у 1980 р. штат Вісконсін прийняв перший закон про права потерпілих від злочинів, яким надається компенсація з відшкодування шкоди, завданої громадянам злочинними діями.

На наш погляд, в Україні вже теж настав час вирішувати такі питання. Хоч, протягом близько 10 років, різного роду пропозиції щодо створення державних фондів до-

1  Гошовський М. І., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. — К., 1998. — С. 157.

2 Гошовський М. І., Кучивська О. П. Зазнач, праця. — С. 157—158.

І78

могй потерпілим від злочинних посягань неодноразово г глядались багатьма правоохоронними і фінансовими 1)0   нами, ОдНак проблему до цього часу не вирішено.

Ще в березні 1991 р. Верховний Суд України розглядав «опозицію про створення державного фонду для відшкодування збитків потерпілим від злочинів. Це посилило б соціальну захищеність людини, оздоровило б моральну ситуацію в суспільстві. Пропонувались і джерела, з яких мав би створюватися такий фонд, однак ці пропозиції не були прийнято.

МВС України у квітні 1994 р. повідомило Міністерство юстиції України, що розглянуло питання щодо створення державного фонду допомоги потерпілим від злочинних посягань. Пропозиції щодо створення такого фонду МВС України подавало до Міністерства юстиції та Міністерства фінансів України ще у 1993 р. Тоді ж було здійснено відповідні розрахунки та узагальнення суми збитків, завданих громадянам корисливими злочинами, і про результати цього узагальнення повідомлено Кабінет Міністрів України.

У розпорядженні Президента України від 10 лютого 1995 р. № 35/95-РП було вказано на необхідність координації роботи над створенням проекту положення про Державний фонд допомоги потерпілим від злочинних посягань. Координацію цієї роботи покладено на МВС України. Над цим проектом працюють також Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики, Міністерство фінансів, Міністерство економіки та Служба безпеки України1, однак на цей час ніяких фондів не існує і ці проблеми не вирішуються і, на нашу думку, не вирішаться, доки в законодавчому порядку не буде прийнято норми з відшкодування шкоди, завданої потерпілому злочином.

Кожна людина у нашому суспільстві повинна знати, Що вона в законодавчому порядку захищена від будь-яких протиправних посягань, у тому числі проти індивідуальної власності.

У статті 56 Конституції України зазначено, що кожний громадянин має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної

1 Готовський М. І., Кучянська О. П. Зазнач, праця. — С. 160—161.

179

та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Зміст цієї статті, на наш погляд, слід доповнити пунктом, в якому б вирішувались і проблеми відшкодування потерпілому шкоди, завданої злочином, а не тільки відшкодування шкоди, завданої громадянину незаконними рішеннями чи діями органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Поряд із вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, цивільний позивач може пред'явити вимогу про відшкодування моральної шкоди.

Якщо питання про визнання моральної шкоди як юридичного факту, що породжує відносини відповідальності, заперечень не викликає, то питання про можливість її компенсації потерпілому в грошовій формі за рахунок заподіювача шкоди давно є в літературі дискусійним.

Автори, які вважають неможливим відшкодування моральної шкоди, завданої злочином потерпілому, в тому числі через пред'явлення цивільного позову в кримінальній справі, найчастіше висувають два аргументи: немаинова (моральна) шкода не піддається точній грошовій оцінці; майнове її відшкодування є атрибутом буржуазного суспільства, де все оцінюється у грошах, у тому числі честь і совість1. Як слушно з цього приводу зазначила Р. Радєва, за такого підходу до даної проблеми немаинова школа взагалі не відшкодовується, а тому образа потерпілого, його бажання справедливості залишаються незадоволеними2. Якщо розглядати майнове відшкодування немайнової моральної шкоди як бажання викликати в потерпілого позитивні емоції, спричинені фактом вчинення злочину, то ця думка виглядає обгрунтованою і відповідає вимогам справедливості.

Моральна шкода справді не піддається точній грошовій оцінці. Але, на думку М. С. Малеїна, яку ми поділяємо,

1 Александров С. А. Правовые гарантии возмещения ущерба в уголовном процессе (досудебные стадии). — Горький, 1976. — С. 22; Аль-перт С. А. Защита в советском уголовном процессе прав и законных интересов лиц, понесших имущественный ущерб от преступления. — Харьков, 1984. — С. 12 та ін.

2 Защита прав потерпевшего в уголовном процессе / Коллектив авторов. — М., 1993. — С. 16.

180

є не може бути перешкодою для позитивного вирішення роблеми. По-перше, йдеться не про еквівалентне відшкодування, а про компенсацію, що загладжує моральні переживання потерпілого, полегшує його становище. По-друге, правопорушення і міра відповідальності за нього не завжди точно співвідносяться. Наприклад, розміри грошових штрафів, передбачені цивільним, адміністративним законодавством, міри кримінального покарання не еквівалентні заподіяній майновій шкоді або тяжкості злочину. Відповідність правопорушення і міри відповідальності за нього є лише відносною, тому недосягнення точності між заподіяною моральною шкодою та її грошовою компенсацією не є винятком і перешкодою для юридичного визнання моральної шкоди1.

Що ж до іншого заперечення проти визнання моральної шкоди, компенсація якої нібито є чужою нашій правосвідомості й праву, то це — типовий приклад тотальної ідеологізації права і нехтування захисту інтересів особи2.

Позиція авторів, які заперечують можливість майнового відшкодування моральної шкоди, останнім часом не знаходить підтримки в законодавстві. Вперше у вітчизняному законодавстві моральну шкоду як поняття було закріплено у ст. 39 Закону СРСР «Про друковані та інші засоби масової інформації» від 12 червня 1990 р. Моральна (немайно-ва) шкода, заподіяна громадянинові внаслідок поширення засобом масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності, ганьблять честь і гідність громадянина або заподіяли йому іншу немайнову шкоду, відшкодовувалася за рішенням суду засобом масової інформації, а також винними посадовими особами і громадянами. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди у грошовому виразі визначався судом3. Основи цивільного законодавства, прийняті Верховною Радою СРСР 1991 p., розширили захист немайнових інтересів деліктними зобов'язаннями.

Чинне законодавство України також передбачає компенсацію моральної шкоди. Стаття 440і ЦК України, якою

МалеинН. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — № 3. — С. 33.

2 МалеинН. С. Зазнач, праця. — С. 33.

,    * Відомості з'їзду народних депутатів СРСР і Верховної Ради СРСР. — 1990. — № 26. — Ст. 492.

181

Кодекс доповнений Законом України від 6 травня 1993 p., передбачає, що моральна (немайнова) шкода, заподіяна громадянинові чи організації діяннями іншої особи, що порушила їхні законні права, відшкодовується особою, яка заподіяла шкоду, якщо вона не доведе, що моральну шкоду заподіяно не з її вини. Моральна шкода відшкодовується в грошовій або іншій матеріальній формі за рішенням суду незалежно від відшкодування майнової шкоди. Крім того, відшкодування моральної шкоди прямо передбачено ст. 12 Закону України «Про охорону праці»1, ст. 5 Закону України «Про інформацію»2, ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів»3, ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права»4, ст. З Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду»5 та іншими законодавчими актами.

Як бачимо, в Україні законодавець рішуче висловився за відшкодування моральної (немайнової) шкоди, що стала важливим засобом захисту особистих немайнових прав громадян, а також підприємств, установ і організацій. Сам акт захисту законом гідності особи через компенсації моральної шкоди грошовим еквівалентом позитивно впливає на психічний стан потерпілого, вселяє віру в справедливість.

Втім, перешкодою для регулювання цього питання є обставина, що ні в законодавстві, ні в науці немає єдиної дефініції моральної та немайнової шкоди. Крім того, визначення моральної та немайнової шкоди різняться обсягом, причому зміст першого охоплюється другим6.

З усіх законодавчих актів, якими передбачено відшкодування моральної шкоди, законодавець дав визначення цієї

1  Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668.

2  Там само. — № 48. — Ст. 650.

8 Там само. — 1994. — № 1. — Ст. 1.

4 Там само. — № 13. — Ст. 64.

6 Там само. — 1995. — № 1. — Ст. 1.

6 Ромовская 3. В. Личные неимущественные права граждан СССР (понятие, виды, классификация, содержание и гражданско-правовая защита): Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1968. — С. 6; Рабинович П. М. Загальна теорія права та держави: Тексти лекцій. — Львів, 1993. — С. 88.

182

шкоди тільки в ст. 12 Закону України «Про охорону праці» .    J4 жовтня 1992 р. Під нею розуміються страждання,

одіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажані погіршення відносин з оточенням, інших негативних наслідків морального характеру1. Визнати це законодавче поняття моральної шкоди універсальним неможливо хоча б з огляду на те, що воно сформульовано щодо правовідносин, пов'язаних з охороною праці, і стосується тільки юридичної особи.

Не стоїть осторонь цієї проблеми і судова практика. У пункті 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 3 березня 1995 р. зазначено, що «під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях через ушкодження здоров'я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв'язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв'язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, за настання інших негативних наслідків2.

Це визначення моральної шкоди, дане судової практикою, істотних зауважень не викликає. Водночас воно дає можливість зрозуміти, що з огляду на різноманітність деліктів, якими може бути заподіяно моральну шкоду, різного індивідуального сприйняття таких діянь та їх наслідків потерпілими, навести вичерпний перелік діянь, за які присуджується відшкодування моральної чи іншої немайнової шкоди, неможливо.

1 Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 49. — Ст. 668. Постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від а березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

183

У теорії кримінального процесу також немає єдиного погляду на поняття моральної шкоди. Причому нерідко в це поняття вкладається різний зміст. Це і горе, спричинене вбивством близької людини1, і дискредитація потерпілого, образа його честі, гідності2, і особливий неблагополучний моральний і психічний стан громадянина або створення небезпеки для його життєво важливих прав та інтересів3.

М. С. Строгович під моральною шкодою розумів зганьблення честі людини, приниження її гідності, заподіяння тяжких душевних переживань, страждань, внесення в особисте життя або суспільне становище людини ускладнень4.

Як сукупність моральних, вольових та інших нематеріальних змін, що грунтуються на нормах права і моралі та об'єктивно відбулися або реально можливі, трактує моральну шкоду Б. В. Скрипченко5.

В. А. Дубрівний вважає, що «під моральною шкодою слід розуміти порушення нормального психічного стану людини, спричинене злочинним посяганням на охороню-вані законом його суб'єктивні права та інтереси, а також інші блага, через що цій особі заподіюються моральні страждання»6.

В. Я. Понарін, у цілому погоджуючись із визначенням моральної шкоди В, А. Дубрівного, водночас зауважує, що в ньому слід було б відобразити те, що моральну шкоду може бути заподіяно не тільки фізичній, а й юридичній особі. Крім того, в дефініції не завадило б визначити й те, що моральну шкоду може бути завдано посяганням як на суспільні відносини, охоронювані законом, так і на суспільні відносини, врегульовані нормами моралі7. Сам

1   Чельцов М. А. Гражданский иск в уголовном процессе. — М., 1945. — С. 4.

2 Рахунов А. Д. Расширение прав потерпевшего // Соц. законность. — 1969. — № 4. — С. 37.

3 Потеружа И. И. Потерпевший в уголовном процессе: Автореф. дис.... канд. юрид. наук. — Минск, 1960. — С. 3.

4 СтроговичМ. С. Курс советского уголовного процесса. — М., 1968. — Т. 1. — С. 257.

5  Скрипченко Б. В. Вред как основание признания потерпевшим // Потерпевший от преступления. — Владивосток, 1974. — С. 176.

6  Дубривный В. А. Потерпевший на предварительном следствии в советском уголовном процессе. — Саратов, 1966. — С. 9.

7 Поиарин В. Я. Защита имущественных прав личности в уголовном процессе России. — Воронеж, 1994. — С. 78.

184

g. Я. Понарін запропонував таке визначення моральної дакоди: «це моральні страждання особи, спричинені злочинним посяганням на її честь, гідність, а також і на інші блага, охоронювані як законом, так і нормами моралі»1.

З цим тлумаченням моральної шкоди погодитися важко. Адже для виникнення юридичної відповідальності, в тому числі за заподіяння моральної шкоди, обов'язковим є склад правопорушення, необхідним елементом якого є шкода2.

Порушення ж лише моральних норм не є правопорушенням. На необхідність обов'язкового зазначення в позовній заяві про відшкодування моральної шкоди, крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, вказівки на те, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно, орієнтує суди і Верховний Суд України3.

Отже, проблема з визначенням поняття моральної шкоди у кримінальному процесі потребує її розуміння у вузькому й широкому значенні, що насамперед пов'язані з тим, що згідно зі ст. 49 КПК України моральна шкода є однією з підстав для визнання особи потерпілою у кримінальній справі4.

1 Понарив В. Я. Зазнач, праця. — С 79.

2 МалеинИ. С. О моральном вреде // Государство и право. — 1993. — № 3. — С. 33.

3  Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. — К., 1995. — С 2.

4 Готовський М. І., Кучинська О. П. Зазнач праця. — С 40.

185