ТЕМА 9 Відмова в порушенні кримінальної справи

§ 1„   Поняття і значення відмови в порушенні

кримінальної справи § 2.   Обставини, що виключають можливість

порушення кримінальної справи

§ 3.  Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

§ 4.  Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

§ і, Поняття і значення відмови в порушенні кримінальної справи

Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи покладає на особу, що приймає таке рішення, не меншу відповідальність, ніж при порушенні кримінальної справи. Неправомірна відмова в порушенні кримінальної справи є порушенням законності, оскільки злочин залишається нерозкритим, а особа, яка його здійснила, не карається і отримує можливість вчинити нові злочини.

Аналіз практики свідчить, що безпідставні відмови в порушенні кримінальної справи є досить поширеним явищем.

Ніщо так не сприяє вчиненню нових злочинів, як усвідомлення відсутності покарання за кожний злочин, що нерідко породжується безпідставною відмовою в порушенні кримінальної справи.

Залишення осіб, які вчинили злочин, без покарання викликає негативну реакцію громадян, яким відомо про злочин, веде до складання думки про марне звернення в правоохоронні органи.

240

Відмовити в порушенні кримінальної справи — це означає визнати, що судове провадження з приводу події, про яку повідомлено органам дізнання, слідчому, прокурору або СУДУ' не ^уде Р°зпочато- Відмова в порушенні кримінальної справи часто є правовою основою для визнання того, то злочину не було, а в тих випадках, коли повідомлялось про вчинення злочину визначеною особою, — правовою основою для визнання того, що ця особа вчинила злочин. Відмова в порушенні кримінальної справи не означає, що в усіх випадках злочину не було, або певна особа не вчиняла злочин. У деяких випадках закон зобов'язує не порушувати кримінальну справу, хоча діяння було вчинено і відома особа, яка його вчинила (наприклад, щодо особи, яка не досягла 11-річного віку, внаслідок акту амністії тощо). Виходячи з цього, відмову в порушенні кримінальної справи необхідно розцінювати як процесуальний акт, що протистоїть виникненню кримінального процесу по визначеному факту або щодо конкретної особи1.

При відмові у порушенні кримінальної справи діють ті самі строки, що й при її порушенні. Практика свідчить, що помилки при відмові в порушенні кримінальної справи найчастіше допускають при поспішному прийнятті рішення. Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи повинно прийматись у строки, встановлені законом для прийняття такого рішення.

Згідно зі ст. 99 КПК при відсутності підстав до порушення кримінальної справи орган дізнання, прокурор, слідчий або суддя своєю постановою відмовляють в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи й організації.

Якщо в результаті перевірки заяви чи повідомлення, Що надійшли, не встановлено підстав для порушення кримінальної справи, однак матеріали перевірки містять дані про наявність у діянні особи адміністративного чи дисциплінарного проступку чи іншого порушення громадського порядку, орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя мають право відмовити в порушенні кримінальної справи, надіслати заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, служби в справах неповнолітніх, трудово-

Бородин С. В. Решение вопроса о возбуждении уголовного дела. — М., 1970. - С. 57.

241

му колективу або власнику підприємства, установи, організації чи уповноваженого ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали для застосування в установленому порядку заходів адміністративного стягнення.

Вичерпний перелік підстав та умов, за яких може бути відмовлено в порушенні кримінальної справи, дано в ст. 6 КПК. Відмова в порушенні кримінальної справи з інших підстав (наприклад, через те, що викрадене майно погано охоронялось, або що постраждалий не міг назвати осіб, які вчинили крадіжку) є незаконною.

Справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст. 126 КК України (умисне легке тілесне ушкодження, побої та мордування), а також ст. 356 КК України (самоправство) щодо дій, якими заподіяно шкоду правам та законним інтересам окремих громадян, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, якому і належить в такому разі підтримувати обвинувачення. В цих справах дізнання і досудове слідство не провадяться. Зазначені справи підлягають закриттю, якщо потерпілий примириться з обвинуваченим, підсудним. Примирення може статися лише до видалення суду в нарадчу кімнату для постановления вироку.

§ 2. Обставини, що виключають

можливість порушення

кримінальної справи

Прокурор, слідчий, органи дізнання і суддя відмовляють в порушенні кримінальної справи не тільки у разі відсутності підстав до її порушення, а й за наявності обставин, що виключають провадження по справі.

Перелік обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, міститься у ст. 6 КПК України.

Кримінальну справу не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю:

1) за відсутністю події злочину;

2) за відсутністю в діянні складу злочину;

3) внаслідок акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також у зв'язку з помилуванням окремих осіб;

242

4) щодо особи, яка не досягла на час вчинення суспільно небезпечного діяння 11-річного віку;

5) за примиренням підсудного з потерпілим у справах, порушуються не інакше як за скаргою потерпілого,

крім випадків, передбачених частинами 2, 4 і 5 ст. 27

КПК;

6) за відсутністю скарги потерпілого, якщо справу може бути порушено не інакше як за його скаргою, крім випадків, коли прокуророві надано право порушувати справи і при відсутності скарги потерпілого (ч. З ст. 27 КПК);

7)  щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження в справі є необхідним для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявле-нями обставинами;

8) щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили, або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави;

9) щодо особи, про яку є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК);

10) якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, крім випадків, коли необхідність порушення справи визнано судом, у провадженні якого перебуває кримінальна справа (статті 276 і 278 КПК).

Якщо обставини, зазначені в пунктах 1, 2 і 4 ст. 6 КПК, виявляються в стадії судового розгляду, суд доводить розгляд справи до кінця та у випадках, коли порушена справа підлягає закриттю за відсутністю події злочину і за відсутністю в діянні складу злочину, постановляє виправдувальний вирок, а у випадках акту амністії, — обвинувальний вирок зі звільненням засудженого від покарання.

Закриття справи на підставах акту амністії, а також у зв'язку з помилуванням не допускається, якщо обвинувачений проти цього заперечує. В цьому разі провадження у справі продовжується в звичайному порядку.

У разі наявності достатніх підстав вважати, що суспільно

небезпечне діяння вчинено особою, яка досягла 11-ти років,

^е До виповнення віку, з якого законом передбачена кри-

інальна відповідальність, за фактом цього діяння пору-

243

шується кримінальна справа. Така справа вирішується у порядку, передбаченому ст. 73КПК.

Обставини, що згідно з законом виключають порушення кримінальної справи, за своєю сутністю можуть бути систематизовані та поділені на чотири групи1.

Перша група містить підстави, які констатують, що злочину не було вчинено, а саме: відсутність події злочину, відсутність складу злочину, недосягнення особою до моменту вчинення суспільно небезпечного діяння віку, при досягненні якого можлива кримінальна відповідальність.

Друга група охоплює підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на інші обставини, що обумовлюють звільнення особи від кримінальної відповідальності та покарання. Особа звільняється від кримінальної відповідальності з огляду на акт амністії, що усуває покарання за вчинений нею злочин, або у зв'язку з помилуванням даної особи, а також у разі смерті особи, яка вчинила злочин.

Третю групу становлять підстави, що тягнуть за собою відмову в порушенні кримінальної справи з огляду на відсутність волевиявлення потерпілого щодо притягнення винного до кримінальної відповідальності. Тут відмова в порушенні справи має місце за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа підлягає порушенню тільки за його скаргою, або за примиренням потерпілого з обвинуваченим по такій категорії справ (п. 6 ст. б КПК України).

Четверта група об'єднує підстави, що констатують неможливість повторного розслідування фактів, що стосуються дій осіб, щодо яких компетентні державні органи прийняли рішення. Сюди входять такі підстави: наявність вироку, що набрав законної сили, або ухвали чи постанови суду про закриття справи за тією самою підставою, наявність постанови органу розслідування або прокурора про закриття справи за тим самим обвинуваченням (пункти 9—10 ст. 6 КПК).

Відсутність події злочину (п. 1 ст. 6 КПК) є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи в тих випадках, якщо взагалі не було події злочину, про які вказува-

1 Тертишник В. М. Кримінально-процесуальне право України: Навч. посібник. — К., 1999. — С 103.

244

пся в приводах і підставах, що послужило основою пору-питй кримінальну справу, тобто привід мав місце (наприклад  заява чи повідомлення, опубліковані в пресі), але не підтвердились при перевірці підстави (ознаки злочину).

Прикладом відсутності події злочину може бути така ситуація: в органи внутрішніх справ одного з районів Житомирської області надійшла заява про вбивство сусідом Б. своєї тещі. У заяві було вказано, що заявниця бачила у вікні свого будинку, як Б. вдарив потерпілу кулаком в обличчя, збив її на землю, а потім завдав удару вилами. У ході перевірки з 'ясувалося, що потерпіла з дому зникла, а Б. та його дружина не могли відповісти, де вона знаходиться. Б. не заперечував, що в стані сп'яніння вдарив тещу і вона впала на землю, а коли відходив від неї, то зачепився за вили, підняв їх, ввіткнув у землю, потім пішов спати. Щодо Б. було порушено кримінальну справу зі звинуваченням у вбивстві. Однак через три тижні з'ясувалося, що потерпіла живе у сина в іншому районі, куди пішла пішки, образившись на поведінку зятя. Справу було припинено за п. 1. ст. 6 КПК.

При відмові в порушенні кримінальної справи необхідно чітко відмежувати відсутність події злочину від відсутності в діянні складу злочину.

Якщо не встановлено подію злочину, то не виникає питання про ознаки злочину.

Відрізняти вказані обставини необхідно і в тих випадках, коли подія або факт мали місце, але вони не є результатом протиправних дій якої-небудь особи. Слід перевірити наявність причинного зв'язку між діями і наслідками; при відсутності причинного зв'язку — відмова в порушенні кримінальної справи за відсутністю події злочину, а не за відсутністю складу злочину.

Відсутність у діянні складузлочину(п. 2 ст. 6 КПК) — найбільш поширена підстава, що тягне відмову в порушенні кримінальної справи. Відмова в порушенні кримінальної справи на цій підставі повинна мати місце лише в тих випадках, якщо у відсутності в діянні складу злочину немає жодного сумніву. Неможливо відмовити у порупіенні кримінальної справи за п. 2 ст. 6 КПК через те, що не-31Домі всі ознаки, які дозволяють зробити висновок про наявність у даному діянні складу злочину. Відмова в по-РУШенні кримінальної справи повинна мати місце в тих

245

випадках, якщо відомі всі ознаки даного діяння і в ньому немає складу злочину1.

Цю підставу застосовують тоді, коли встановлено, що подія мала місце, була результатом вчиненого особою діяння (дії або бездіяльності), але сама по собі не є злочином, оскільки:

а)  відсутній хоча б один з елементів складу злочину (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона);

б)  наявні обставини, що виключають суспільну небезпеку діяння. До них належать: необхідна оборона та крайня необхідність (статті 36 і 39 КК України).

Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній ситуації для негайного відвернення чи припинення посягань, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК України).

При вирішенні питання про порушення кримінальної справи в таких випадках перш за все виникає необхідність відмежувати стан необхідної оборони від перевищення її меж. Перевищенням меж необхідної оборони визначається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або обстановці захисту. Слід враховувати, як блага, що захищаються від злочинного посягання, так і умови правомірного захисту. Найбільш складним питанням є встановлення наявності або відсутності умов правомірності захисту як дії, спрямованої проти злочинного посягання.

Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільно небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту.

Не є перевищенням необхідної оборони і не має наслідком кримінальну відповідальність застосування зброї

1 ДубинськийА. Я. Провадження попереднього розслідування органами внутрішніх справ. — К., 1987. — С 37; див. також: Педюков П. Д-Отказ в возбуждении уголовного дела по нереабилитирующим основаниям: Автореф. дисс. ... к. ю. н. — К., 1990.

246

будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від

адУ озброєної особи або нападу групи осіб, а також для

На веряення протиправного насильницького вторгнення у

итло чи інше приміщення, незалежно від тяжкості шко-

яКу заподіяно тому, хто посягає (частини 4 і 5 ст. 36

КК України).

Заподіяння шкоди особі, що вчиняє суспільно небезпечне посягання, може вважатися правомірним і суспільно корисним діянням за умови, що воно відповідає виробленим теорією кримінального права критеріям (умовам, ознакам) правомірності необхідної оборони, які умовно поділяють на дві групи: 1) умови, що характеризують суспільно небезпечне посягання; 2) умови, що характеризують захисні дії, тобто визначають межі захисних дій, щоб вони не перевищували меж необхідності, а шкода, заподіяна особі, яка здійснює посягання, не перевищувала ту, яка для цього необхідна.

До умов необхідної оборони, які характеризують суспільно небезпечне посягання, відносять: а) наявність суспільно небезпечного посягання; б) його дійсність (реальність). Іноді дійсність і реальність суспільно небезпечного посягання розглядають як самостійні умови правомірності необхідної оборони, або ж як самостійну умову правомірності виділяють об'єктивну суспільну небезпечність посягання. Захист допускається лише проти посягання, яке об'єктивно є суспільно небезпечним, наявним, дійсним і реальним, але всі ці умови можна виділяти і як самостійні, а можна об'єднати в одну — наявність суспільно небезпечного посягання. Умовами правомірності необхідної оборони, що належать до захисту, тобто характеризують захисні дії, є: а) можливість захищати лише цінності, безпосередньо зазначені в ч. 1 ст. 36 КК України: права та інтереси особи, яка захищається, інших осіб, суспільні інтереси або інтереси держави; б) шкоду може бути заподіяно лише особі, яка вчиняє посягання, а не будь-якій особі; в) захист не повинен перевищувати необхідної оборони1.

Крайня необхідність є обставиною, що виключає відпо-В1дальність при відсутності суспільної небезпечності діян-

Rn   ^АРутко П. П. Науково-практичний коментар до Кримінального °Дексу України. — К., 2002. — С 66—67.

247

ня. Як і необхідна оборона, крайня необхідність спрямована на попередження небезпеки. Однак при крайній необхідності небезпека, на відміну від необхідної оборони, може випливати не тільки від злочинного посягання, а й від стихійних сил тощо. Крім того, дії особи, що перебуває в стані крайньої необхідності, завжди спрямовані на заподіяння шкоди сторонній особі, а не тільки особі, від якої надходить погроза.

Повсякденне життя часто ставить людей в умови, коли необхідно відвернути шкоду інтересам, що охороняються законом, шляхом заподіяння шкоди якимось іншим інтересам, що також охороняються законом. Кримінально-правової оцінки потребують лише випадки заподіяння шкоди не власним, а іншим правам та інтересам, що охороняються законом, якщо метою заподіяння шкоди є відвернення іншої шкоди.

Закон допускає вимушене, необхідне за даних конкретних умов, заподіяння шкоди одним правоохоронюва-ним інтересам для відвернення шкоди іншим таким інтересам. Згідно з ч. 1 ст. 39 КК України, не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності. Таке заподіяння шкоди, оскільки воно дозволяється законом, виключає злочинність діяння і має оцінюватись як правомірне, а в більшості випадків буде і суспільно корисним. Проте заподіяння шкоди одним інтересам для відвернення шкоди іншим інтересам вважатиметься правомірним при додержанні певних умов — умов правомірної крайньої необхідності.

Для інтересів, що охороняються законом, можуть становити небезпеку:

1)  природні явища: повінь, землетрус, буря, заметіль, сильний снігопад, похолодання, інші стихійні лиха;

2)  будь-які дії (бездіяльність) людей, в тому числі й попередні дії (бездіяльність) особи, яка знаходиться в стані крайньої необхідності. При цьому не має значення наявність чи відсутність вини осіб, діями (бездіяльністю)

248

яких створено загрозу заподіяння шкоди. Такими діями можуть бути і дії, вчинені іншою особою теж у стані крайньої необхідності. Наприклад, водій автобуса з метою відвернути наїзд на пішохода, котрий раптово з'явився на проїжджій частині, виїжджає на смугу зустрічного руху, створивши тим самим небезпеку зіткнення з автомобілем, що рухається назустріч, а водій зустрічного автомобіля, щоб уникнути зіткнення, виїжджає на хідник, де збиває пішохода і заподіює йому тілесні ушкодження. Стан крайньої необхідності може бути створений не тільки умисними неправомірними діями інших людей, а й необережними чи навіть невинними. Такий стан може бути створений і правомірною поведінкою іншої людини;

3) технічні чинники: поломка технічних пристроїв, їх вихід з ладу, порушення режиму роботи технічних, автоматизованих та інших систем, аварії (наприклад, пошкодження нафтогазопродуктопроводів, систем каналізації, електропостачання, зв'язку);

4)  фізіологічний (біологічний) стан інших людей, наприклад, необхідність надання термінової медичної допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані внаслідок аварії, різкого загострення хвороби;

5)  поведінка тварин, наприклад, напад розлюченого бугая, собаки, диких тварин, сказ тварин, втеча диких тварин із зоопарку чи цирку, хвороба тварин чи рослин (епідемії, епізоотії, епіфітототії тощо).

Умовами правомірності заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є:

1) наявність небезпеки заподіяння шкоди інтересам, які охороняються законом;

2) неможливість усунення наявної небезпеки без заподіяння шкоди іншим інтересам, що охороняються правом;

3)  заподіяна шкода не повинна перевищувати шкоду відвернену, тобто не повинні бути перевищені межі крайньої необхідності.

Однією з найважливіших умов правомірності крайньої необхідності є вимога закону, щоб заподіяна шкода за розміром не перевищувала шкоду відвернену. Заподіяння у стані крайньої необхідності шкоди, рівної шкоді відверненій, також визначається правомірним і не розглядається як перевищення меж крайньої необхідності. Це положення є однією із принципових відмінностей законодав-

249

чого регулювання інституту крайньої необхідності КК України 2001 р. порівняно із КК I960 р.1

Ознаками перевищення меж крайньої необхідності є: 1) наявність стану крайньої необхідності, тобто наявність безпосередньої небезпеки заподіяння шкоди правоохоро-нюваним інтересам; 2) неможливість усунення існуючої небезпеки діянням, не пов'язаним із заподіянням шкоди іншим правоохоронювавним інтересам; 3) заподіяна шкода є більш значною, ніж відвернена; 4) шкода у стані крайньої необхідності заподіяна умисно. Необережне заподіяння більш значної шкоди, ніж шкода відвернена, з позиції законодавця не є злочином, навіть якщо заподіяна шкода істотно перевищує шкоду відвернену, проте може тягти цивільно-правову відповідальність.

За заподіяння умисної шкоди правоохоронюваним інтересам при перевищенні меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних підставах. При цьому вчинення злочину з перевищенням меж крайньої необхідності є обставиною, яка пом'якшує покарання згідно з п. 8 ч. 1 ст. 66 КК України.

Винятком із принципу невідворотності кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності є положення, сформульоване у ч. З ст. 39 УК України: особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці.

Непритягнення до кримінальної відповідальності за умисне заподіяння шкоди при перевищенні меж крайньої необхідності можливе за наявності таких умов: 1) мав місце стан крайньої необхідності; 2) особа перевищила межі крайньої необхідності, тобто умисно заподіла шкоду, що за розміром перевищує шкоду відвернену; 3) в особи виник стан сильного душевного хвилювання, зумовлений наявною небезпекою, яка загрожувала заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам; 4) особа не могла в обстановці, що склалася, зумовленій наявністю стану сильного душевного хвилювання, об'єктивно оцінити відпо-

1 Андрушко П. П. Зазнач, праця. — С 76—77.

250

ідність можливої шкоди, якою загрожувала наявна небезпека, шкоді, яку вона заподіяла для відвернення небезпеки1.

Слід зазначити, що правильне вирішення питання про наявність обставин, що свідчать про необхідну оборону або крайню необхідність в стадії порушення кримінальної справи, часто ускладнюється через такі обставини і недостатність первинних матеріалів. їх, як правило, з вичерпною достовірністю можна встановити в ході досудового слідства.

Добровільну відмову закон не визнає обставиною, яка виключає кримінальну відповідальність, але особа, що добровільно відмовилась від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності тільки в тих випадках, коли фактично вчинене діяння містить склад іншого злочину (ст. 17 КК України).

Наприклад, особа, яка готуючись вчинити вбивство, придбала пістолет, а потім відмовилась від вбивства, нестиме відповідальність за незаконне зберігання зброї і підлягає звільненню від кримінальної відповідальності за готування до вбивства.

При розгляді матеріалів, що містять відомості про добровільну відмову від злочину, для прийняття рішення про непорушення кримінальної справи необхідно встановити:

а) сам факт відмови від вчинення злочину;

б) його добровільність;

в)  відсутність в діях, вчинених до добровільної відмови, ознак іншого злочину. Наявність таких умов, вказує, що в діях особи немає складу злочину.

Амністія — акт вищого органу державної влади, що звільняє від кримінальної відповідальності, а також від покарання повністю або частково осіб, які вчинили злочин до видання акту амністії. Тому в тих випадках, коли відсторонюється покарання за ці злочини, у порушенні кримінальної справи повинно бути відмовлено на цій підставі. Зрозуміло, що таке рішення приймається тільки в Разі, якщо обставини злочинного діяння наявні та правильність їх кваліфікації не викликає жодних сумнівів.

У разі, якщо особа вчинила кілька злочинів, перевіряється, чи всі вони підлягають амністії, а також чи всі

1 Андрушко П. П. Зазнач, праця. — С 76—77, 79.

251

вони були вчинені до видання акту амністії. Остання обставина важлива для однорідних злочинів, якщо відомо про вчинення ряду злочинів однією особою. В таких випадках при відмові в порушенні кримінальної справи повинна бути абсолютна впевненість у тому, що після амністії злочинну діяльність було закінчено.

Амністія може поширюватись на всіх осіб, які вчинили визначені види злочинів, а також на деякі категорії громадян залежно від віку, наявності дітей тощо.

Помилування здійснюється відповідно до Указу Президента України, який звільняє від відбування покарання окремих засуджених осіб або пом'якшує їм покарання, та на на основі п. 27 ст. 106 Конституції України і кримінально-процесуального законодавства.

Згідно з п. 4 ст. 6 КПК не може бути порушено кримінальну справу й у разі помилування особи. Акт помилування видається щодо засуджених осіб, які відбули або відбувають покарання, але закон не виключає помилування за вчинення злочину і до порушення кримінальної справи.

Кримінальна справа не підлягає порушенню за відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за скаргою, крім випадків, передбачених КПК, коли прокурору надано право порушити кримінальну справу і при відсутності такої скарги.

У виняткових випадках, якщо справа про будь-який злочин, вказаний в ч. 1 ст. 27 КПК, має особливе суспільне значення, а також в окремих випадках, коли потерпілий по такій справі або по справі про злочин, вказаний в ч. 2 ст. 27 КПК, в силу свого безпорадного стану, залежності від обвинуваченого або інших причин не в змозі захистити свої права, прокурор порушує справу і при відсутності скарги потерпілого. Справа, що порушена прокурором, направляється для провадження дізнання або досу-дового слідства. Така справа у разі примирення потерпілого зі звинуваченим закриттю не підлягає.

Смерть особи, що вчинила злочин, робить безпредметним кримінальне судочинство. Кримінальну справу не може бути порушено щодо померлого, за винятком випадків, коли провадження по справі потрібно для реабілітації померлого або відновлення справи щодо інших осіб за нововиявленими обставинами.

252

Смерть особи не є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи і в таких випадках, коли достовірно не встановлено, ким вчинено злочин.

Недосягнення 11-річного віку на час вчинення суспільно небезпечного діяння, при якому не настає кримінальна відповідальність, законом відокремлено в самостійну обставину, що перешкоджає порушенню кримінальної справи. Адже вік особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння не може бути ознакою, що характеризує суб'єкта як елемент складу злочину.

За загальним правилом, кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилось 16 років. Особи, які вчинили злочин у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за тяжкі злочини, перелік яких міститься в ст. 12 КК України.

Кримінальну справу не може бути порушено щодо особи, про яку є вирок за тим самим обвинуваченням, що набрав законної сили (п. 9 ст. 6 КПК), або ухвала чи постанова суду про закриття справи з тієї самої підстави.

Порушення кримінальної справи за тим самим обвинуваченням можливо тільки при відміні такого вироку в порядку нагляду чи за нововиявленими обставинами лише впродовж встановлених законом строків давності притягнення до кримінальної відповідальності і не пізніше одного року з дня відкриття нових обставин (п. 1 ст. 4006 КПК).

Кримінальну справу також не може бути порушено, а порушена справа підлягає закриттю, якщо про відмову в порушенні справи за тим самим фактом є нескасована постанова органа дізнання, слідчого чи прокурора.

Аналіз судової практики свідчить, що суди в деяких випадках своєчасно не виявляли фактів недодержання слідчими органами закону, який регламентує порядок порушення справи. Іноді внаслідок неуважного вивчення і судового розгляду кримінальних справ не виявляються обставини, що перешкоджають винесенню вироку (наприклад, наявність постанови про закриття справи за тим самим обвинуваченням або про відмову в порушенні кримінальної справи тощо).

253

Вироком суду Т. було визнано винним у тому, що він поряд із вчиненням інших злочинів незаконно носив холодну зброю, і засуджено за ч. З ст. 222 КК (за новим КК — ст. 263). Між тим у справі є нескасована постанова слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за цим обвинуваченням. Згідно з п. 11 ст. 6 КПК в цьому разі кримінальна справа не може бути порушена, а порушена підлягає закриттю. У касаційному порядку вирок щодо Т. в частині засудження за ч. 2 ст. 222 (нині — ст. 263) КК скасовано і справу закрито1.

§ 3. Процесуальний порядок відмови в порушенні кримінальної справи

При вирішенні питання про відмову в порушенні кримінальної справи в розпорядженні особи, що приймає таке рішення, нерідко знаходяться матеріали попередньої перевірки. В деяких випадках з самої заяви видно, що порушувати кримінальну справу немає необхідності.

Матеріали попередньої перевірки потрібні, наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи у зв'язку з обставинами, що виключають провадження в кримінальній справі. Для обгрунтування прийнятого рішення в таких випадках необхідні: акт (протокол) адміністративних органів, складений на місці злочину, письмове пояснення винного, довідка про заподіяні збитки, письмові заяви та пояснення громадян, характеристика правопорушника тощо.

Документальне фіксування вчиненого важливе не тільки для обгрунтування прийнятого рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, а й для можливого оскарження прийнятого рішення заінтересованими особами.

У всіх випадках, коли по заяві, що надійшла, або повідомленню приймається рішення не порушувати кримінальну справу, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи. Така постанова повинна бути мотивованою.

Як і постанова про порушення кримінальної справи, постанова про відмову в її порушенні складається з трьох частин: вступної, описової та резолютивної.

1 Коментар судової практики з кримінальних справ. — К., 1996.  6. — С 169—170.

254

У вступній частині постанови вказується найменуван-

документу, час і місце складання, ким він складений, атеріали, що послужили приводом для вирішення пи-ання про порушення кримінальної справи.

Описова частина постанови у відмові в порушенні кримінальної справи повинна відповідати вимозі закону — бути мотивованою. Наприклад, при відмові в порушенні кримінальної справи за п. 1 ст. 6 КПК доцільно навести обставини, що містились у заяві або повідомленні про злочин, а також обставини, які встановила особа, що прийняла рішення про відмову.

При відмові в порушенні кримінальної справи за п. 2 ст„ 6 КПК наводяться обставини діяння, про яке повідомлялось в заяві. Як правило, це повинно бути розгорнуте викладення діяння, з тим, щоб можна було з достовірністю простежити відсутність в ньому складу злочину.

Щодо вчиненого діяння при відмові в порушенні кримінальної справи за наявності обставин, зазначених в пунктах 4—11 ст. 6 КПК, то у всіх цих випадках воно викладається в описовій частині постанови з урахуванням того, щоб було ясно, коли, ким і який злочин було вчинено. Якщо при відмові в порушенні кримінальної справи за пунктами 1—2 ст. 6 КПК в основній частині можуть бути відомості про конкретну особу, якій приписується діяння, то в цих випадках вказівки на конкретну особу обов'язкові, оскільки обставини, що виключають провадження в кримінальній справі (пункти 4—11 ст. 6 КПК), пов'язані тією чи іншою мірою з особою.

У разі відмови в порушенні кримінальної справи у зв'язку з дійовим каяттям, примиренням обвинуваченого, підсудного з потерпілим та із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру, в описовій частині постанови при викладенні матеріалу необхідно зазначити, що злочин не становить суспільної небезпеки і є малозначним.

Отже, в описовій частині постанови при викладенні обставин діяння завжди повинні підкреслюватись ті з них, Що є істотними в даному випадку для відмови в порушенні кримінальної справи. Цим значною мірою полегшується мотивування описової частини постанови.

Відмова в порушенні кримінальної справи може бути мотивована тільки тими обставинами, що вказані в законі.

255

У постанові не повинні наводитись ті обставини, що за законом не заперечують порушення кримінальної справи.

Окремі працівники органів дізнання, слідчі додержуються довільного мотивування відмови в порушенні кримінальної справи. Наприклад, у районний відділ внутрішніх справ надійшла заява від начальника цеху № 17 заводу «Вулкан* про неодноразове викрадання речей в роздягальні робітників. Замість вжиття заходів з розкриття злочинів працівники міліції винесли постанову про відмову в порушенні кримінальної справи з таким мотивуванням: # Через побутові приміщення цеху за добу проходить 800 робітників, тому встановити, хто здійснив крадіжку, неможливо».

У деяких випадках виносяться постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, мотивовані тим, що потерпілий «забрав заяву і претензій до міліції не має» або «халатно ставився до зберігання своєї власності» тощо. Відмова в порушенні кримінальної справи за такими надуманими мотивами є порушенням законності.

Резолютивна частина повинна бути логічним висновком вступної та описової частин постанови. В ній формулюється висновок: «в порушенні кримінальної справи відмовити», який доповнюється посиланням на відповідну обставину, що виключає порушення кримінальної справи, наприклад «за відсутністю події злочину».

Про відмову в порушенні кримінальної справи повідомляється особа, установа, підприємство або громадська організація, від яких надійшли заява або повідомлення про вчинений злочин, також їм роз'яснюється право на оскарження постанови. Не у всіх випадках ця вимога закону виконується. Це пов'язано з тим, що постанови про відмову в порушенні кримінальної справи рідко оскаржуються.

Вивчення практики свідчить також, що деякі працівники міліції та слідчі не тільки не роз'яснюють право на оскарження відмови в порушенні кримінальної справи, а й включають в постанову про відмову такі формулювання, що створюють ілюзію у потерпілих про те, що робота за заявою або повідомленням про злочин триває.

Наприклад, оперативний працівник ВВС, відмовивши в порушенні кримінальної справи за фактом злому замка

256

кафе в кінотеатрі «Промінь», вказав у постанові про те, «розшук злочинця триватиме». При такому формулюванні у потерпілого або організації не виникає питання поо оскарження такої постанови, оскільки вважається, що бота 3 розшуку проводиться, В дійсності такі матеріали часто списуються в архів як вирішені по суті заяви чи повідомлення про вчинений злочин1.

§ 4. Оскарження рішень про відмову в порушенні кримінальної справи

Як уже зазначалось, за відсутності законних приводів і підстав, а також за наявності обставин, що виключають порушення кримінальної справи чи дають право не порушувати її, орган дізнання, слідчий, прокурор чи суддя виносять постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, про що повідомляють заінтересованих осіб, підприємства, установи та організації.

Таку постанову органу дізнання і слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи може бути оскаржено відповідному прокуророві, а якщо постанову винесено прокурором — вищестоящому прокуророві. Скарга подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником протягом семи днів з дня одержання копії постанови.

Дії слідчого можуть бути оскаржені прокуророві як безпосередньо, так і через слідчого.

Скарги можуть бути як письмові, так і усні. Усні скарги прокурор або слідчий заносить до протоколу.

Слідчий зобов'язаний протягом доби направити прокуророві скаргу, що надійшла до нього, разом зі своїми поясненнями.

Подання скарги не зупиняє виконання дії, що оскаржується, якщо це не визнає за потрібне слідчий або прокурор.

Закон не обмежує коло осіб, які можуть оскаржити дії слідчого. Скарги на дії слідчого надсилаються прокуророві адміністрацією місця попереднього ув'язнення не пізніше трьох діб з часу їх подання (ч. З ст. 13 Закону про попереднє ув'язнення).

1 Бородин С. В. Зазнач, праця. — С 81. 9                                              257

Пояснення слідчого щодо скарги на його дії повинно містити мотивовані відповіді на доводи скаржника.

Слідчий або прокурор можуть зупинити виконання оскарженої дії, якщо визнають скаргу або прохання скаржника обгрунтованими. У разі безпідставної відмови в порушенні справи органом дізнання або слідчим, прокурор своєю постановою скасовує ці постанови і сам порушує справу.

Скаргу і копію повідомлення про результати розв'язання її приєднують до справи. Відмова у задоволенні скарги повинна бути мотивована.

Визнавши скаргу обгрунтованою, прокурор: скасовує процесуальний акт слідчого; вживає заходів до усунення наслідків незаконних дій слідчого; встановлює порушені права і законні інтереси скаржника; залежно від результатів перевірки скарги вирішує питання про покарання винних у незаконних діях.

У рішенні прокурора про відмову в задоволенні скарги мають бути зазначені обставини, що спростовують її.

До справи можуть бути приєднані також матеріали перевірки скарги прокурором.

У разі відмови прокурора скасувати постанову про відмову в порушенні кримінальної справи скарга на цю постанову подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до суду, в порядку, передбаченому статтею 236і КПК.

Скарга на постанову районного, міського та прирівняного до них органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи у випадках, передбачених ч. 2 ст. 99і КПК, подається особою, інтересів якої вона стосується, або її представником до районного (міського) суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, яка винесла постанову, протягом семи днів з дня отримання повідомлення прокурора про відмову в скасуванні постанови.

Скарга заінтересованої особи на постанову органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи може бути подана до суду лише після того, як ця постанова була оскаржена до прокурора в порядку і в строк, передбачений ч. 1 ст. 99і КПК, а прокурор відмовив у її скасуванні.

258

При провадженні дізнання заінтересовані особи мають право оскаржити рішення не тільки про відмову в порушенні кримінальної справи, а й інші дії та постанови.

у разі надходження прокурору скарги на незаконні дії і постанови органів дізнання, прокурор зобов'язаний розглянути її протягом десяти днів і рішення по скарзі повідомити скаржникові.

Дії і постанови органів дізнання можуть бути оскаржені до суду. Скарги на дії і постанови органів дізнання розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті (ст. 110 КПК).

Як свідчить практика, останніми роками скарг на дії органів дізнання, слідчого, прокурора і судів надходить все більше, оскільки правоохоронні органи іноді не виконують у встановленому порядку свої обов'язки з охорони законних прав та інтересів громадян.

Потерпілий Л. звернувся із заявою1 до Всеукраїнського комітету охорони прав людини на незаконну відмову в порушенні кримінальної справи. При провадженні по справі органом дізнання, Л. незаконно було відмовлено у заявленому клопотанні про виклик та допит свідків, що могли б свідчити по його справі.

Своїми діями орган дізнання порушив вимоги закону (ст. 22 КПК), який зобов 'язує особу, що провадить дізнання, слідчого і прокурора вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного й об'єктивного дослідження обставин справи. Крім того, порушено п. (d) ст. 6 Європейської конвенції з прав людини і, як наслідок, справу було повернено для додаткової перевірки.

Архів Вогуславського РВ ГУ МВС в Київській області (відмовний

епіотт   АС   1ПЄ\

259

матеріал № Ю6).

9»