ТЕМА 12 Притягнення як обвинуваченого

§ 1.  Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого

§ 2.  Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого

§ 3.   Пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого

§ 4.  Притягнення як обвинувачених окремих посадових осіб

§ 5.  Зміна і доповнення обвинувачення § 6.  Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи як обвинуваченого

§ 1. Поняття і підстави притягнення особи як обвинуваченого

У кримінальному процесі обвинувачений є центральною фігурою, навколо якої концентруються процесуальні дії органів дізнання, слідства, прокуратури і суду та інших учасників процесу. Притягнення як обвинуваченого займає особливе місце в структурі досудового слідства, воно є початковим моментом притягнення до кримінальної відповідальності. Своєчасність, обгрунтованість і законність рішення про притягнення як обвинуваченого є неодмінною умовою виконання завдань кримінального судочинства з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був підданий кримінальному покаранню і жоден невинний не був притягнутий до кримінальної відповідальності та засуджений. Поспішне, безпідставне, помилкове притягнення як обвинуваченого може мати несприятливі для особи наслідки, завдати незаслужені моральні страждання, заподіяти матеріальну шкоду. Від обгрунтованого, своєчасного вирі-

340

шення питання про притягнення особи як обвинуваченого багато в чому залежить правильне вирішення всієї кримінальної справи. Порушення закону і помилки, що допускаються при притягненні осіб як обвинувачених, призводять до істотного обмеження прав і свобод громадян, викликають обурення та обгрунтовані скарги. Все це обумовлює необхідність рішуче боротися з упередженістю, свавіллям, обвинувальним нахилом, недооцінкою конституційних гарантій недоторканності особи і презумпції невинуватості, порушенням прав громадян.

Притягнення особи як обвинуваченого має важливе процесуальне значення. Після виконання цієї слідчої дії в розслідуванні кримінальної справи настає новий етап, оскільки до процесу вводиться один з його основних учасників — обвинувачений. Згідно зі ст. 43 КПК обвинуваченим є особа, щодо якої у встановленому законом порядку винесено постанову про притягнення як обвинуваченого. Ця особа набуває процесуальних прав обвинуваченого, якими може скористатися для захисту своїх інтересів.

У статті 131 КПК підставу притягнення особи як обвинуваченого визначено як наявність «достатніх доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою».

Процесуальний закон не визначає, яка сукупність доказів може бути визнана достатньою для твердження, що саме тією особою, яка притягується як обвинувачений, вчинено злочин, оскільки це залежить від виду злочину, що розслідується, та його конкретних обставин.

Разом з тим відповідно до закону можна визначити загальні критерії, керуючись якими в кожному окремому випадку можна вирішити, які обставини і якою мірою повинні бути з'ясовані до моменту притягнення особи як обвинуваченого, виходячи з матеріалів справи.

Поняття достатності доказів охоплює і кількісну, і якісну сторони явища. Докази, що покладені в основу рішення, повинні бути достовірними, такими, що в сукупності дозволяють прийняти правильне рішення.

Кримінально-процесуальний закон поширює всі правила щодо збирання, аналізу та оцінки доказів однаковою мірою і на особу, яка проводить дізнання, слідчого і на суд (статті 22, 66 і 67 КПК). Орган розслідування при визначенні Достатності доказів для притягнення особи як обвинуваченого повинен орієнтуватися на ті вимоги, якими керу-

341

ватиметься суд при вирішенні питання про доведеність винуватості обвинуваченого.

При цьому притягнення як обвинуваченого повинно базуватися не на простій сукупності доказів, а на їх системі, під якою розуміється внутрішня несуперечливість множини взаємопов'язаних доказів. Якщо немає системи доказів, а є лише окремі докази винуватості, які не узгоджуються з іншими, отже, не можна приймати рішення про притягнення особи як обвинуваченого1.

Визначення достатності доказів для притягнення як обвинуваченого пов'язано з їх оцінкою. Слідчий оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ч. 1 ст. 67 КПК). Внутрішнє переконання повинно бути невід'ємною умовою прийняття всіх важливих рішень по кримінальній справі, бо інакше виникає небезпека механічного, формального підходу до їх прийняття.

Слідчий повинен бути переконаний у достовірності висновку про винуватість особи, яка притягується як обвинувачений2. Це означає, що слідчий повинен мати тверду впевненість у правильності свого висновку, рішуче зафіксувати його у відповідних процесуальних документах — постанові про притягнення як обвинуваченого, обвинувальному висновку, готовність відстоювати його перед вищестоящими контролюючими і наглядовими інстанціями (перед начальником слідчого відділу, прокурором). Яка кількість доказів і яких саме потрібна для притягнення особи як обвинуваченого, заздалегідь визначити неможливо. Ніякі докази для слідчого не мають наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК). Для кожної конкретної справи питання про достатність доказів для правильного висновку про винуватість особи слід вирішувати, виходячи з конкретних обставин справи.

Дуже часто в практичній діяльності зустрічаються помилки при притягненні особи як обвинуваченого, пов'язані з переоцінкою доказового значення визначення обви-

1 Дубинсний А. Я., Сербу лов В. А. Привлечение в качестве обвиняемого. — К., 1989. — С. 15.

г Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном судопроизводстве. — К., 1984.

342

яуваченим своєї вини. В законі прямо закріплено вимогу: показання підозрюваного і обвинуваченого підлягають перевірці; визнання ними своєї вини може покладатись в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (статті 73 і 74 КПК). І все ж деякі практичні працівники ігнорують вказані вимоги закону та рекомендації вчених, що призводить до переоцінки показань осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, й одностороннього розслідування. В умовах правової держави вимагається неухильно виконувати правило: не можна будувати обвинувачення на визнанні обвинуваченим своєї вини і самообмові1.

Наприклад, при розгляді в суді справи Титової P. Н., яка обвинувачувалась за ч. 2. ст. 89 (нині — ст. 194) КК в підпалі складу, підсудна, яка на досудовому слідстві визнала свою вину, змінила свої показання. Вона заявила, що підпал вчинила не вона, а громадянка Радіонова, з якою вона разом розпивала спиртні напої незадовго до пожежі на складі. Справу було повернуто на додаткове розслідування за нововиявленими обставинами2.

Обвинувачення також не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях (ч. З ст. 62 Конституції України). Докази повинні визнаватись такими, що одержані незаконним шляхом, наприклад, тоді, коли їх збирання і закріплення здійснено або з порушенням гарантованих Конституцією України прав людини і громадянина, встановленого кримінально-процесуальним законодавством порядку, або не уповноваженою на це особою чи органом, або за допомогою дій, не передбачених процесуальними нормами (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р.)3.

Отже, виходячи зі змісту ст. 131 КПК можна зробити висновок, що для притягнення особи як обвинуваченого у

1 Буднюсов В. Л., Головчанский В. М. О признательных показаниях обвиняемого // Предварительное следствие в условиях правовой реформы. — Волгоград, 1991. — С. 92.

2 Кримінальна справа № 1-296, архів Добровеличківського районного суду Кіровоградської області за 1986 р.

8 Юридичний вісник України. — 1965. — 28 листопада—4 грудня.

343

розпорядженні слідчого мають бути достовірні вагомі докази, які переконують його в тому, що:

а) подія (діяння), що розслідується, справді мала місце;

б)  її вчинено умисно або необережно саме даною особою;

в) у цьому діянні є всі передбачені кримінальним законом ознаки складу певного злочину.

Кваліфікація, що міститься в постанові про порушення кримінальної справи, може бути визначена і при пред'явленні обвинувачення, якщо в процесі розслідування не будуть добуті нові дані, що обумовлять необхідність її зміни. За наявності ж таких даних відповідні зміни враховуються в постанові про притягнення як обвинуваченого. Тому до моменту пред'явлення обвинувачення слідчий повинен проаналізувати забрані докази щодо правильності тієї кваліфікації злочину, яка була визначена при порушенні кримінальної справи.

Наприклад, по справам про вбивство необхідно перевірити, чи встановлений наявними доказами в справі факт насильницького позбавлення життя людини, а по справах про розкрадання — наявність факту протиправного, умисного, неоплатного обернення у свою власність чужого майна. Звісно, ці відомості в момент пред'явлення обвинувачення не можуть бути вичерпними. Але сам факт злочинної події повинен бути незаперечно встановлений.

Як слушно зазначає Л. М. Карнєєва, потрібна певна сукупність даних, яка може бути визнана достатньою для висновку, що саме подія, яка розслідується, мала місце. Докази, що дають можливість відповісти на питання про наявність злочинної події, з приводу якої порушено кримінальну справу, в більшості випадків належать до ознак, які характеризують об'єкт та об'єктивну сторону злочину, що розслідується1.

Об'єкт злочинного діяння та ознаки, що його характеризують, важливо встановити не тільки для визначення кваліфікації злочину, у деяких випадках без цього неможливо встановити й особу, яка вчинила злочин. Відомо, наприклад, що по справам про вбивство докази, що характеризують особу потерпілого, зв'язки, характер взає-

1 Карпееева Л. М. Привлечение в качестве обвиняемого. — М., 1962. — С. 10.

344

мовідносин з людьми та його минуле часто є основою для попереднього висновку про суб'єкта злочину.

Щодо об'єктивної сторони діяння при визначенні підстав для пред'явлення обвинувачення необхідно з'ясувати: в чому конкретно полягало суспільно небезпечне діяння, час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину, шкідливі наслідки, а в деяких випадках і причинний зв'язок між діями особи і шкідливими наслідками, що настали.

Звісно, не кожна з перелічених обставин має однакове значення для пред'явлення обвинувачення по тому чи іншому виду злочину. Докази, що характеризують факультативні ознаки об'єктивної сторони складу злочину, повинні бути зібрані до моменту пред'явлення обвинувачення у випадках, якщо це є кваліфікуючою ознакою.

Рішення слідчого про необхідність дослідження дій певної особи для встановлення в них ознак злочину, що розслідується, визначається наявністю в розпорядженні слідчого фактичних даних, достатніх для попереднього висновку про здійснення злочину саме цією особою. Але до моменту притягнення особи як обвинуваченого всі докази, які свідчать про вчинення злочину даною особою, повинні бути ретельно перевірені, а інші версії переконливо спростовані.

У ряді випадків особу, яка підлягає притягненню до кримінальної відповідальності, встановлюють одночасно з вирішенням питання про те, чи мало місце саме діяння. Наприклад, докази, які підтверджують, що дача хабара посадовій особі дійсно мала місце, як правило, безпосередньо вказують і на особу, яка цей хабар отримала.

Виконавця злочину важче виявити тоді, коли слідчий має лише непрямі докази, зв'язок яких з діянням, що розслідується, може бути встановлений лише шляхом їх зіставлення з іншими доказами при ретельному дослідженні та усуненні протиріч, що виникають.

Виявивши особу, яка підлягає притягненню як обвинувачений, слідчий повинен перевірити, чи містяться в її діях ознаки складу злочину і якого саме.

Обвинувачення повинно бути пред'явлено згідно з законом, який діяв під час вчинення злочину, за винятком, коли новий закон виключає караність діяння або пом'якшує покарання.

Оскільки обов'язковою умовою обгрунтованого притягнення як обвинуваченого є наявність в діях особи вини, то

345

форма останньої в сукупності з іншими ознаками складу злочину визначає в ряді випадків і кваліфікацію діяння, що інкримінується цій особі. З'ясування суб'єктивної сторони злочину, що розслідується, є заключним моментом у встановленні наявності або відсутності ознак певного складу злочину в діянні, що вчинене конкретною особою.

Встановлюючи підстави, достатні для притягнення конкретної особи як обвинуваченого, слідчий повинен перевірити, чи немає обставин, які виключають кримінальну відповідальність цієї особи, зокрема:

—  чи досягла особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений, віку, з якого настає відповідальність за злочин, що інкримінується, а також чи осудна ця особа;

—  чи немає вироку, що набрав сили і потім був скасований, ухвали або постанови суду про закінчення справи;

—  чи не збігли строки давності кримінального переслідування;

— чи не скасовано застосування покарання за вчинене діяння актом амністії;

— чи не має в даному випадку місце необхідна оборона і крайня необхідність (статті 36 і 39 КК).

За наявності хоча б однієї із вказаних обставин слідчий не має права пред'явити обвинувачення.

Отже, для притягнення як обвинуваченого слідчий повинен мати докази, що викривають дану особу у вчиненні злочину. Такі докази повинні бути достатніми для того, щоб можна було пред'явити тій чи іншій особі обвинувачення. Але закон не визначає, що докази, які зібрані на досудовому слідстві, повинні бути достатніми для того, щоб вважати обвинуваченого винним, визнати його злочинцем. Притягненням особи як обвинуваченого досудове слідство не закінчується, а продовжується з участю обвинуваченого. Адже саме в цій частині досудового слідства здійснюється право обвинуваченого на захист, бо до притягнення як обвинуваченого немає обвинуваченого, а, отже, немає особи, якій закон надає це право.

Таким чином, притягнення як обвинуваченого не означає, що винуватість обвинуваченого повністю доказано, оскільки для самого слідчого притягнення як обвинуваченого не є кінцевим висновком про винуватість цієї особи. Обвинуваченого допитують, він дає свої пояснення, заперечення, клопотання та інше. Все це потребує подальшої

346

перевірки, коли збираються нові докази, вивчаються нові факти, перевіряються інші версії, крім тієї, що міститься в постанові слідчого про притягнення як обвинуваченого. Як би рішуче слідчий не був упевнений у винуватості особи, що притягується або вже притягнута як обвинувачений, він повинен зробити всі висновки із положення закону, що не йому, а тільки суду належить право визнати обвинуваченого винним у вчиненні злочину. Отже, висновок слідчого про винуватість обвинуваченого — це тільки його думка, яка грунтується на доказах, а не офіційне, від імені держави, визнання обвинуваченого винним у вчиненні злочину1.

§ 2. Процесуальне оформлення притягнення особи як обвинуваченого

В актах застосування права організуюча діяльність суб'єктів матеріальних і процесуальних юридичних відносин отримує своє конкретне вираження і предметно втілюється у вигляді того чи іншого правозастосовчого рішення. На досудовому слідстві таким актом є рішення про притягнення особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого, що оформляється шляхом винесення мотивованої постанови (ст. 131 КПК). Зміст постанови визначений ст. 132 КПК.

У постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути зазначено:

— хто склав постанову;

— місце і час її складання;

—  назва справи;

—  прізвище, ім'я та по батькові обвинуваченого, день, місяць та рік його народження;

— злочин, у вчиненні якого обвинувачується дана особа, час, місце та інші обставини вчинення злочину, наскільки вони відомі слідчому, стаття кримінального закону, якою передбачено кваліфікувати цей злочин.

Вказівка закону на те, що постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути мотивованою, не всіма

1 Строгович М. С. Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 33.

347

вченими розуміється однаково. Зокрема, процесуалісти М. В. Жогін та С. М. Єфимічев вважають, що слідчий зобов'язаний вказувати в постанові основні докази, що підтверджують здійснення злочину даною особою. Відсутність посилання на такі докази, на їх думку, позбавляє постанову вмотивованості, що може призвести до помилок при притягненні особи як обвинуваченого, обмежує право обвинуваченого на захист1.

Багато вчених (О. Я. Дубинський, Г. М. Міньковський, М. С. Строгович та ін.) вважають, що вимога вмотивованості не означає необхідність наведення в постанові доказів. Формулювання обвинувачення (описова частина) повинно містити викладення конкретних фактичних обставин, що обґрунтовують висновок про наявність злочину та його кваліфікацію. Необхідно і достатньо навести фактичні обставини діяння, оскільки вони встановлені матеріалами і кваліфікацією2.

Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути складена так, щоб вона була зрозуміла обвинуваченому, а обставини та факти його вини відбиті в ній повно, всебічно та об'єктивно. При ознайомленні з нею обвинуваченого реалізується його право знати, в чому він конкретно обвинувачується.

Постанова про притягнення як обвинуваченого складається з трьох частин: вступної, описово-мотивувальної, резолютивної.

Вступна частина містить найменування постанови, дату і місце її винесення, ким вона винесена і по якій справі. Тут же вказується і особа, яка підлягає притягненню як обвинувачений (ст. 132 КПК).

В описово-мотивувальній частині повинні бути зазначені: злочин, у здійсненні якого обвинувачується дана особа; час, місце та інші обставини здійснення злочину, його юридичне формулювання. Відсутність або недостатньо повне викладення хоча б одного з цих елементів є істотним недоліком постанови, яка через це повинна вважатися недостатньо конкретною і повною.

1 ЖогинМ. В., Ефимичев С. П. Процессуальное оформление привлечения лица в качестве обвиняемого // Предварительное следствие в условиях правовой реформы. — Волгоград, 1971.

2 Дубинский А. Я., Сербулов В. А. Привлечение в качестве обвиняемого. — К., 1989. — С. 33.

348

Обставини, що повинні бути викладені в постанові про притягнення як обвинуваченого, значною мірою визначаються складом злочину, за яким кваліфікуються дії даної особи. Необхідно повно та конкретно охарактеризувати об'єкт, об'єктивну сторону злочину, суб'єкт, суб'єктивну сторону злочину.

У формулюванні обвинувачення необхідно вказати спосіб здійснення, а також мотиви злочину, незалежно від того, чи мають вони кримінально-правове значення.

Резолютивна частина постанови містить рішення слідчого про притягнення конкретної особи до кримінальної відповідальності як обвинуваченого. Тут вказується, який конкретний злочин ставиться в вину обвинуваченому, якою нормою кримінального закону він передбачений.

Копія постанови негайно надсилається прокуророві (ч. З ст. 132 КІІК), щоб він міг здійснити своє завдання, зі сприяння відверненню незаконного притягнення особи до кримінальної відповідальності (п. З ч. 2 ст. 29 Закону «Про прокуратуру»).

Постанову підписує слідчий. Притягнення особи як обвинуваченого — акт, що повинен здійснюватись тільки в межах компетенції (підслідності) відповідної посадової особи. Слідчий органів внутрішніх справ чи Служби безпеки України не має права приймати таке рішення в справі, яка підслідна тільки слідчому прокуратури. Недопустимо також здійснення цього акта в порядку доручення органу дізнання чи окремого доручення.

Додержання цих вимог є обов'язковим. У разі їх порушення кримінальну справу буде повернено судом на додаткове розслідування.

При прийнятті рішення про притягнення особи як обвинуваченого необхідно додержуватись вимоги про індивідуалізацію обвинувачення. По-перше, якщо по справі притягуються як обвинувачені кілька осіб, то кожному з них повинно бути індивідуально сформульовано і пред'явлено обвинувачення. По-друге, якщо обвинувачений притягується до відповідальності за вчинення кількох злочинів, що підпадають під ознаки різних статей кримінального закону, в постанові про притягнення як обвинуваченого повинно бути вказано, які саме дії ставляться обвинуваченому у вину по кожній з цих статей (ч. 2 ст. 132 КПК).

349

Проте, як свідчить практика, всупереч ст. 132 КПК у ряді випадків слідчий пред'являє обвинувачення, формулювання якого не відображає обставин вчинення злочину. В окремих випадках у постановах про притягнення особи як обвинуваченого та обвинувальних висновках не зазначаються кваліфікуючі ознаки злочину, є суперечності.

Є факти, коли слідчі пред'являли обвинувачення неповнолітньому або особі, яка через свої фізичні та психічні вади не могла сама реалізувати право на захист, у відсутності захисника1 тощо.

Важливе значення для проведення повного, всебічного й об'єктивного розслідування справи має вибір моменту притягнення особи як обвинуваченого. Як передчасне, так і запізніле притягнення може завдати значної шкоди.

Передчасне притягнення як обвинуваченого, як правило, пов'язане з невмінням оцінити наявність підстав для такого рішення. Небезпечність передчасного притягнення полягає в тому, що воно може призвести до необгрунтованого здійснення цієї процедури, неправомірного застосування щодо обвинуваченого заходів процесуального примусу, оскільки після пред'явлення особі обвинувачення слідчі, як правило, обирають обвинуваченому той чи інший вид запобіжного заходу.

Запізніле притягнення особи як обвинуваченого найчастіше викликано намаганням встановити всі без винятку обставини, що їх потрібно доказати по справі, а потім пред'являти обвинувачення. Це значною мірою обмежує право особи на захист, бо вона не знає, в чому конкретно її обвинувачують, і, не володіючи правами обвинуваченого, не має можливості активно захищатися від обвинувачення. Крім того, при непритягненні протягом довгого періоду особи, яка вчинила злочин, як обвинуваченого в неї може скластися враження про свою непокараність, що сприятиме подальшому вчиненню злочинних дій.

Разом з тим необхідно передбачити гарантії проти зловживання слідчим правом вибирати момент притягнення як обвинуваченого. Недопустимо, щоб акт притягнення як обвинуваченого проводився в день закінчення строку розслідування справи або незадовго до цього.

1 Коментар судової практики з кримінальних справ. — К., 1997. — С 114—115.

3S0

Практика штучного затягування визнання особи підозрюваною і пред'явлення їй обвинувачення до фактичного закінчення досудового слідства в справі має на меті обмежити можливість участі захисника при провадженні дізнання і досудового слідства, що обгрунтовано розцінюється судами як порушення прав підозрюваного та обвинуваченого на захист.

Закон передбачає певні гарантії проти самовільного затягування моменту притягнення як обвинуваченого. КПК зобов'язує слідчого вирішити питання про притягнення підозрюваного як обвинуваченого протягом десяти діб з моменту застосування запобіжного заходу (ст. 148 КПК). Якщо це не буде зроблено, запобіжний захід автоматично відміняється, а особа переходить у ранг свідка.

Деякі автори вносять пропозиції щодо внесення додаткових гарантій проти віднесення акту притягнення як обвинуваченого на заключний період слідства. На думку В. А. Стре-мовського, слідчий повинен закінчити розслідування справи не раніше 72 годин після пред'явлення обвинувачення1. 0. Я. Дубинський і В. А. Сербулов вважають, що цей строк повинен бути 10 діб. Це б дозволило обвинуваченому обдумати пред'явлене йому обвинувачення, заявити клопотання, вирішити питання про запрошення, за необхідності, захисника для ознайомлення з матеріалами справи. Слідчий отримав би можливість без поспіху, ретельно перевірити доводи обвинуваченого, вирішити його клопотання2.

Ці питання процесуального оформлення притягнення особи як обвинуваченого мають істотне значення в практиці органів досудового слідства.

§ 3. Пред'явлення обвинувачення. Допит обвинуваченого

Постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути пред'явлена в порядку, що передбачений статтями 133 і 140 КПК. Для пред'явлення обвинуваченому постанови він викликається до слідчого по телефону, теле-

1  Стремовский В. А. Участники предварительного следствия. — Ростов, 1966. — С. 152—153.

2 Дубивский А. Я., Сербулов В. А. Зазнач, праця. — С. 26.

351

фонограмою, телеграмою або повісткою, яка йому вручається під розписку із зазначенням часу вручення.

У разі тимчасової відсутності обвинуваченого повістка для передачі йому вручається під розписку кому-небудь із дорослих членів сім'ї, які разом з ним проживають, житлово-експлуатаційній організації або адміністрації за місцем його роботи.

Обвинувачений, що перебуває під вартою, викликається через адміністрацію місця попереднього ув'язнення (ч. З ст. 134 КПК).

У разі неявки без поважних причин обвинувачений підлягає приводу. Згідно з ч, 3 ст. 135 КПК поважними причинами неявки обвинуваченого до слідчого визнаються: несвоєчасне одержання повістки, хвороба та інші обставини, що фактично позбавляють його можливості своєчасно з'явитися до слідчого. Привід обвинуваченого здійснюється органами внутрішніх справ за мотивованою постановою слідчого. Привід обвинуваченого, крім виняткових випадків, здійснюється вдень.

Для забезпечення обвинуваченому можливості реалізувати своє право на захист обвинувачення повинно бути пред'явлено не пізніше двох днів з моменту винесення слідчим постанови про притягнення даної особи як обвинуваченого і в будь-якому разі не пізніше дня явки обвинуваченого або його приводу (ст. 133 КПК). Обвинувачення пред'являється пізніше дводенного строку тоді, коли обвинувачений:

а) не може з'явитися з поважних причин;

б)  без поважних причин не з'являється за викликом слідчого. Тоді слідчий застосовує до нього привід (ст. 136 КПК), а якщо місце перебування не встановлено, то оголошує розшук (статті 138 і 139 КПК).

При пред'явленні обвинувачення особі присутність захисника є обов'язковою, крім випадків, якщо особа відмовляється від нього та її відмову буде прийнято.

Сам процес пред'явлення обвинувачення досить чітко регламентовано законом. Слідчий, упевнившись в особі обвинуваченого, оголошує йому постанову про притягнення як обвинуваченого (ст. 140 КПК) або надає обвинуваченому можливість самостійно прочитати постанову. Перевага надається останньому варіанту, бо, прочитавши текст постанови, обвинувачений краще засвоює її зміст і у

352

нього не можуть виникнути сумніви, що слідчий оголосив постанову точно1. Після пред'явлення і роз'яснення суті обвинувачення слідчий вручає обвинуваченому копію постанови про притягнення його як обвинуваченого.

Про пред'явлення обвинувачення, роз'яснення його суті та вручення копії постанови слідчий складає протокол із зазначенням години і дати пред'явлення обвинувачення, який підписують обвинувачений, слідчий та захисник. На наш погляд, порядок підписування протоколу, вказаний у ч. З ст. 140 КПК, потрібно змінити. Після підпису обвинуваченого доцільніше було б підписувати протокол захисникові, а потім слідчому. У разі відмови обвинуваченого поставити підпис у протоколі, слідчий робить на ньому відмітку про відмову від підпису і зазначає мотиви відмови, про що сповіщає прокурора.

У разі якщо обвинувачений не володіє мовою, на якій ведеться судочинство, зміст постанови перекладається рідною мовою обвинуваченого чи іншою мовою, якою він володіє, перекладачем. Про це робиться відмітка на постанові за підписом слідчого, перекладача та обвинуваченого. Якщо обвинувачений глухий або німий, то при пред'явленні обвинувачення, крім захисника, запрошується також особа, яка розуміє їх знаки.

Обвинувачений може висловити своє ставлення до пред'явленого обвинувачення лише в тому разі, якщо воно йому зрозуміло у всіх деталях, тому закон пов'язує пред'явлення обвинувачення з обов'язком слідчого роз'яснити його сутність. Слідчий повинен у зрозумілих, доступних обвинуваченому висловах пояснити фактичний зміст обвинувачення і його юридичну кваліфікацію. Також корисно ознайомити обвинуваченого з текстом кримінального закону, відповідно до якого пред'явлено обвинувачення, спеціально роз'яснивши його термінологію. Доречно також ознайомити обвинуваченого і з тим, яке покарання може бути призначено йому судом2.

Закон (ст. 142 КПК) зобов'язує слідчого при пред'явленні обвинувачення роз'яснити обвинуваченому його процесуальні права на досудовому слідстві, а саме:

1  Караеева Л. М., Статкує В. Ф. Предъявление обвинения. — М., 1973. — С. 44.

2 Карвєева Л. М., Статкус В. Ф. Зазнач, праця. — С. 44. 12  *-**                                          353

—  знати, в чому його обвинувачують;

— давати показання по пред'явленому йому обвинуваченню або відмовитися давати показання і відповідати на запитання;

—  подавати докази;

—  заявляти клопотання про допит свідків, про проведення очної ставки, про проведення експертизи, про витребування і приєднання до справи доказів, а також заявляти клопотання з усіх інших питань, що мають значення для встановлення істини в справі;

—  заявляти відвід слідчому, прокуророві, експертові, спеціалістові та перекладачеві;

—  з дозволу слідчого бути присутнім при виконанні окремих слідчих дій;

—  знайомитись з усіма матеріалами справи після закінчення досудового слідства;

—  мати захисника, зокрема, побачення з ним до першого допиту;

— подавати скарги на дії та рішення слідчого і прокурора.

Якщо при пред'явленні обвинувачення і роз'ясненні обвинуваченому його прав брали участь інші особи (перекладач, захисник, педагог або лікар, законний представник обвинуваченого, прокурор), то й вони повинні поставити свої підписи під постановою (статті 85, 144 і 438 КПК).

Іноді обвинувачений відмовляється підписати пред'явлену постанову, вважаючи, що підписом він підтверджує правильність викладених в постанові фактів. Слідчий повинен пояснити, що підписом лише підтверджується факт ознайомлення з постановою про притягнення як обвинуваченого, пояснення ж з приводу пред'явленого обвинувачення будуть зафіксовані в протоколі допиту.

Допит обвинуваченого, крім випадків, які не терплять зволікання, або за вимогою самого обвинуваченого, має провадитися в денний час (з 6.00 до 22.00). Допит у нічний час заборонений через те, що він може бути використаний як засіб впливу на обвинуваченого з метою отримання від нього визнання своєї вини у вчиненні злочину.

Обвинувачений допитується в місці провадження досудового слідства, а в разі необхідності — і в місці його перебування. При цьому обвинуваченого допитують у відсутності свідків та інших учасників процесу. Обвинувачені по одній і

354

тій самій справі допитуються окремо, а слідчий повинен вжити заходів для того, щоб особи, викликані на допит по одній і тій самій справі, не могли спілкуватися між собою.

При допиті обвинуваченого за його бажанням може бути присутнім захисник, а в тих випадках, якщо участь зе-хисника у справі має обов'язковий характер, його присутність при допиті теж обов'язкова.

Дача обвинуваченим показань є його правом на захист, а не обов'язком, тому він не поперед жується про відповідальність за відмову від дачі показань та за дачу завідомо неправдивих показань. Не допустимі випадки, коли фактично обвинувачений, але як такий процесуально не притягнутий, на досудовому слідстві допитується як свідок про його ж власні дії, що підлягають включенню в зміст обвинувачення. Цей фактично обвинувачений, що допитується як свідок, зобов'язаний відповідати на питання, давати показання, будучи попередженим про кримінальну відповідальність1.

Із обвинувального висновку, затвердженого заступником прокурора Хмельницької області від 18 грудня 2000 р. по обвинуваченню Телеги О. І. і Бабій Д. В. за ч. 5 ст. 191, ч. 2 ст. 364, ч. 1 ст. 263 старого КК видно, що слідчий до пред'явлення обвинувачення вказаним особам допитувач їх як свідків, попереджав їх про кримінальну відповідальність за відмову від дачі показань і за дачу завідомо неправдивих показань, а через декілька днів пред'явив Телезі О. І. і Бабію Д. В. постанову про їх обвинувачення по вказаним статтям КК. При допиті як свідків вони частково розповіли слідчому про свої зловживання службовим становищем, а при пред'явленні обвинувачення не визнали своєї вини. Однак слідчий в обвинувальному висновку в основу обвинувачення поклав їх показання, дані при допиті як свідків. Апеляційний суд Хмельницької області повернув цю справу на додаткове розслідування2.

Практика допиту як свідка особи, підозрюваної у вчиненні злочину, не узгоджується з чинним кримінально-процесуальним законодавством України і суперечить

1  Строгович М. С Право обвиняемого на защиту и презумпция невиновности. — М., 1984. — С. 32.

2  Спостереження провадження слідчого управління УВС в Хмельницькій області (кримінальна справа № 19/0825 за 2001 рік).

12*

355

іжнародному пакту про громадянські й політичні пра-і, яким встановлено, що кожен має право не бути понесеним до дачі свідчень про самого себе чи до визнання ;бе винним (п. З ст. 14 пакту).

Обвинувачений допитується по суті пред'явленого йому бвинувачення і про інші відомі йому обставини справи, а акож щодо наявних у справі доказів. Пояснення обвину-іаченого мають важливе доказове значення і підлягають >бов'язковій перевірці й оцінці.

Як слушно зазначає В. Коновалова, свідчення, які одержують під час допиту, зазвичай оцінюють у двох напрямах: щодо їх відповідності об'єктивній дійсності та щодо їх доказового значення, тобто їх цінності, як доказів, що сприяють розслідуванню злочинів. Саме з'ясування ролі цих свідчень у кримінально-процесуальному пізнанні визначає пізнавальну функцію оцінки доказів, яку проводить слідчий. Практична реалізація оцінки, яку одержують у ході допиту інформації, полягає в застосуванні таких методів, як зіставлення отриманих даних із спільністю доказів, зібраних у справі, і збиранні додаткових даних, що використовуються з метою перевірки свідчень. У разі, якщо в доказах, що їх зібрав слідчий, є дані, необхідні для зіставлення з отриманою під час допиту інформацією, слідчий обирає перший метод. Якщо ж дані, отримані під час допиту, є новими або суперечать доказам, зібраним у справі, доцільно застосувати метод додаткового отримання інформації. Таке отримання може відбуватися в процесуальному режимі окремих слідчих дій, характер і послідовність яких визначається тими даними, що отримані під час допиту. Формування внутрішнього переконання слідчого при оцінці, отриманій у ході допиту, істотно полегшує те, що в його розпорядженні є сукупність доказів, що поступово накопичуються. Визначення місця того факту, що оцінюється, у цій сукупності дозволяє дійти правильного висновку1.

Закон забороняє домагатися показань обвинуваченого шляхом насильства, погроз та іншими незаконними методами (ч. 3. ст. 22 КПК). За одержання таким шляхом показань винні в цьому особи можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності (ст. 373 КК).

—- ч ляо.следовании преступлений.

 ЧИ Вїхі,*-----

обвинуваченням. Постановка такого ку допиту виправдовується логікою розвитку процесуальних правовідносин: допит проводиться одразу ж за пред' явленням обвинувачення і здійснюється в зв'язку з пред'явленим обвинуваченням. Відповідь на це запитання має істотне юридичне значення: з визнанням своєї вини закон часто пов'язує можливість припинення справи за нереабі-літуючими підставами; в зв'язку з дійовим каяттям1, передачею особи на поруки, у зв'язку з примиренням обвинуваченого з потерпілим тощо. Відповідно до відповіді обвинуваченого на це запитання в протоколі повинно бути зазначено, визнає чи не визнає він себе винним, а якщо визнає, то повністю чи частково. Свою відповідь обвинувачений засвідчує підписом у протоколі.

На перший погляд, у цьому запитанні спостерігається невідповідність принципу презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 15 КПК) чинним нормам статей КПК, що регулюють пред'явлення особі обвинувачення. Проте це твердження є помилковим. Дійсно, слідчий повинен запитати в обвинуваченого, чи визнає він себе винним, тобто про суб'єктивне розуміння особою, яка обвинувачується у вчиненні злочину, своєї ролі в ньому.

Отже, слідчий не визнає винною особу у вчиненні злочину, а тільки запитує її думку про причетність до злочину, в якому особу обвинувачують, з погляду саме цієї особи2.

Після виконання вказаних дій слідчий пропонує обви нуваченому в довільній формі викласти свої показання За необхідності слідчий може ставити йому запитання У процесі допиту обвинувачений може скласти план, схї ми, що пояснюють його показання, зробити малюнки, ш додаються до протоколу допиту (ч. 4 ст. 85 КПК).

Показання обвинуваченого заносяться до протоколу, її складається з додержанням вимог статей 85 і 145 КПК

По закінченні допиту слідчий пред'являє протокол о винуваченому для прочитання. Обвинувачений може в

1  Тертишвик В. М. Кримінально-процесуальне право України. — 1999. — С 389.

2  Николевко М. Деякі питання презумпції невинуватості і пр особи на захист в кримінальному процесі // Право України. — 1999 № 4. — С. 39.

магати доповнення протоколу і внесення до нього поправок, що підлягають обов'язковому занесенню до протоколу.

Протокол підписують слідчий, обвинувачений та інші особи, які були присутні або брали участь у проведенні допиту. Обвинувачений підписує кожну сторінку окремо.

Обвинуваченому на його прохання надається можливість викласти свої показання в протоколі власноруч, про що робиться відмітка в протоколі допиту.

§ 4. Притягнення як обвинувачених окремих посадових осіб

Законодавство передбачає особливий порядок притягнення як обвинувачених окремих категорій громадян з метою встановлення додаткових гарантій їх недоторканності, а також можливості успішнішого виконання покладених на них обов'язків у зв'язку з їх важливою роллю в житті держави і суспільства.

З метою забезпечення незалежності від будь-яких органів і осіб закон передбачає додаткові гарантії недоторканності Президента і кандидата у Президенти України, народних депутатів, кандидатів у народні депутати, суддів Конституційного Суду України, суддів загальної юрисдикції, інших суддів України, суддів суду присяжних, народних засідателів.

Стаття 105 Конституції України встановлює недоторканність Президента України, якою він користується на час виконання повноважень і яку слід розглядати як особисту гарантію, що створює умови для безперешкодного здійснення президентських повноважень. У разі вчинення Президентом державної зради або іншого злочину він може бути усунутий з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.

358

Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.

За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.

Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України та отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину (ст. 111 Конституції України).

З тим, щоб гарантувати недоторканність народних депутатів, Конституція України встановлює, що «народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані» (ст. 80 Конституції України).

Народні депутати України є повноважними представниками народу у Верховній Раді України як законодавчому органі держави. Конституція України, чинне законодавство визначають необхідні правові умови для безперешкодного й ефективного здійснення ними своїх депутатських повноважень. Положення ст. 80 слід розглядати як одну із таких умов, як спеціальну гарантію безперешкодного здійснення депутатської діяльності.

Ця стаття встановлює, що народний депутат України не може бути притягнений до кримінальної відповідальності, затриманий чи заарештований без попередньої згоди Верховної Ради України. Це означає, що поряд з гарантіями особистої недоторканності людини, встановленими Конституцією України (ст. 29), народні депутати користуються додатковою конституційною гарантією, що зумовлена особливим характером їх статусу як повноважних представників народу.

Відповідно до Закону «Про статус народного депутата України» для одержання згоди Верховної Ради України на притягнення депутата до кримінальної відповідальності, арешт або застосування заходів адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, Генераль-

359

ний прокурор України вносить до Верховної Ради подання, про що негайно доводиться до відома депутата. Подання має бути мотивованим, містити конкретні факти і докази, з доданими до нього матеріалами, що підтверджують обвинувачення народного депутата у вчиненні ним злочину.

Чинним кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством не визначено поняття «притягнення до кримінальної відповідальності», тому Конституційний Суд України розглянув це питання і виніс щодо нього своє рішення від 27 жовтня 1999 р. № 9-рп/99 у справі за конституційним поданням Міністерства внутрішніх справ України щодо офіційного тлумачення положень частини третьої статті 80 Конституції України, що за загальним порядком передбачає офіційну оцінку відповідними державними органами поведінки особи як злочинної. Підставою кримінальної відповідальності є наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом. Це форма реалізації державою правоохоронних норм, що, в кінцевому підсумку, як правило, полягає в застосуванні до особи, що вчинила злочин, конкретних кримінально-правових заходів примусового характеру через обвинувальний вирок. Кримінальна відповідальність може мати не лише форму покарання. За вироком суду вона може зводитись тільки до осуду особи, яка вчинила злочин, і звільнення її від покарання (ч. 4 ст. 74 КК України). Особу може бути засуджено умовно чи з відстрочкою виконання вироку. Тому сам факт порушення кримінальної справи щодо конкретної особи, затримання, взяття під варту, пред'явлення їй обвинувачення не можна визнати як кримінальну відповідальність. Особа не несе кримінальної відповідальності доти, доки її не буде визнано судом винною у вчиненні злочину і вирок суду не набере законної сили.

Поняття «притягнення до кримінальної відповідальності» не є тотожним поняттю «кримінальна відповідальність», як і поняття «притягнення до юридичної відповідальності» не ідентичне поняттю «юридична відповідальність».

Притягнення до юридичної відповідальності передує юридичній відповідальності. Юридична відповідальність, у тому числі й кримінальна, як і форми притягнення до

360

юридичної відповідальності, визначаються та встановлюються законом.

Згідно з положеннями ч. 2 ст. 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Це означає, що народний депутат України і після припинення депутатських повноважень не може бути притягнутий до юридичної відповідальності за зазначені дії.

Депутатська недоторканність передбачає також особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту народних депутатів України. Згідно з ч. З ст. 76 Конституції України «не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку». З цього конституційного принципу випли ває, що народним депутатом України може бути обраний громадянин України, щодо якого порушено кримінальну справу, пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, якого затримано чи заарештовано.

За змістом ст. 69, ч. 1 ст. 76, ч. 2 ст. 78 та ч. 4 ст. 79 Конституції України особа обирається народним депутатом України та отримує депутатський мандат внаслідок волевиявлення виборців.

Отже, на підставі системного аналізу норм Конституції України Конституційний Суд України дійшов висновку, що гарантії депутатської недоторканності відповідно до положень ч. З ст. 80 Конституції України поширюються на народних депутатів України з моменту визнання їх обраними за результатами виборів, засвідченими рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення у встановленому порядку депутатських повноважень. Якщо громадянина обрано народним депутатом України після пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину чи після арешту, подальше провадження у кримінальній справі щодо такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на притягнення його до кримінальної відповідальності або арешт відповідно до процедури, передбаченої ст. 28 Закону України «Про статус народного депутата України». Такий підхід забез-

361

печує реалізацію принципу рівності всіх народних депутатів України щодо гарантій депутатської недоторканності. Конституційний Суд України вирішив, що:

—  притягнення до кримінальної відповідальності як стадія кримінального переслідування починається з мс> менту пред'явлення особі обвинувачення у вчиненні злочину;

—  згода Верховної ради України на притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності має бути одержана до пред'явлення йому обвинувачення у вчиненні злочину відповідно до чинного КІШ;

— депутатська недоторканність поширюється на народного депутата України з моменту визнання його обраним за рішенням відповідної виборчої комісії і до моменту припинення повноважень народного депутата України;

— у разі пред'явлення громадянину України обвинувачення у вчиненні злочину або його арешту до обрання народним депутатом України подальше провадження у кримінальній справі щодо такого депутата може бути продовжено за наявності згоди Верховної Ради України на його притягнення до кримінальної відповідальності або перебування під вартою.

Це рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним, набуває сили закону і не може бути оскаржено1.

Отже, подання щодо притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності вноситься до пред'явлення депутату обвинувачення, або дачі санкції на арешт, або направлення справи про адміністративне правопорушення на розгляд до суду.

Верховна Рада України розглядає подання Генерального прокурора України не пізніш як у місячний строк у порядку, передбаченому Регламентом Верховної Ради України.

За необхідності від Генерального прокурора України може бути витребувано додаткові матеріали.

Подання, попередньо розглянуте у відповідних комітетах Верховної Ради, з їх висновками про його законність та обгрунтованість розглядається на пленарному засіданні

1 Конституційний Суд України: Рішення. Висновки. 1997—2001: 2-х книгах. — К., 2001. — Кн. 1. — С 472, 475—476.

362

Верховної Ради. Отже, зазначена згода Верховної Ради України може бути одержана тільки під час її сесії. Головуючий на засіданні ставить на голосування пропозицію про надання згоди щодо притягнення народного депутата України до кримінальної відповідальності, затримання чи арешту. Рішення приймається Верховною Радою поіменним голосуванням, більшістю від її конституційного складу і є остаточним. Вмотивоване рішення у триденний строк повідомляється Генеральному прокурору України. При цьому в рішенні має бути зазначено, на які дії Генерального прокурора надається згода Верховною Радою: на притягнення народного депутата до кримінальної відповідальності, на затримання чи арешт. Депутат має право брати участь в обговоренні Верховною Радою питання про його депутатську недоторканність.

Генеральний прокурор України у триденний строк з дня закінчення провадження у справі зобов'язаний повідомити Верховну Раду України про результати слідства. Про результати розгляду справи в суді Генеральний прокурор України у триденний строк зобов'язаний поінформувати Верховну Раду України.

Народний депутат Кримської автономної республіки користується правом депутатської недоторканності на території цієї республіки, а також України, до якої вона входить. Правом депутатської недоторканності депутат обласної, районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів користується лише на території відповідної Ради.

Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. ЗО) передбачено, що судді Конституційного Суду не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, арештовані або віддані будь-яким іншим примусовим заходам, що обмежують їхні права і свободу, а також заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку, без попередньої згоди Верховної Ради України.

Згідно із Законом України «Про статус суддів» з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя, Додержання Конституції і законів України, охорони прав і свобод громадян (ст. 13) «судді не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності і взяті під варту без згоди Верховної Ради України. Вони не можуть бути

363

піддані заходам адміністративного стягнення, що накладаються в судовому порядку без згоди органу, який обрав суддю на посаду. Суддя не може бути затриманий за підозрою у вчиненні злочину, а також підданий приводу чи примусово доставлений у будь-який державний орган в порядку провадження у справах про адміністративні пра-' вопорушення. Суддя, затриманий за підозрою у вчиненні злочину чи адміністративного правопорушення, стягнення за яке накладається у судовому порядку, повинен бути негайно звільнений після з'ясування його особи».

Ніхто не має права проникати в житло чи службове приміщення судді, в його особистий чи службовий транспорт, проводити там огляд, обшук чи виїмку, прослухову-вати його телефонні розмови, проводити особистий обшук судді, а так само огляд, виїмку його кореспонденції, речей і документів, крім випадків, передбачених законодавством і Конституцією України.

§ 5. Зміна і доповнення обвинувачення

Слідчий має право змінити обвинувачення як у разі, якщо це тягне пом'якшення кримінальної відповідальності, так і у разі пред'явлення обвинувачення в більш тяжкому злочині. Але щоб право обвинуваченого на захист не порушувалось, закон зобов'язує слідчого пред'явити обвинуваченому змінене або доповнене обвинувачення, після чого допитати його.

Під час досудового слідства необхідність змінити обвинувачення виникає в тих випадках, якщо з'ясовується, що злочин було неправильно кваліфіковано, або якщо встановлено нові обставини, які істотно відрізняються від зазначених у постанові про притягнення як обвинуваченого.

Доповнення обвинувачення необхідно в тих випадках, якщо в процесі подальшого розслідування по справі встановлюються нові факти, епізоди вчинення злочину, що тягнуть або не тягнуть зміну кваліфікації діяння.

Можливі зміни і доповнення обвинувачення-можна розділити на дві групи:

— що тягнуть за собою зміну кваліфікації діяння;

364

__ що стосуються лише фактичної фабули обвинувачення1.

При зміні й доповненні обвинувачень, що належать до першої групи, у всіх випадках слідчий повинен винести нову постанову про притягнення як обвинуваченого.

Щодо другої групи змін і доповнень обвинувачення, то в літературі існують різні думки стосовно винесення нової постанови про притягнення як обвинуваченого.

Одні автори вважають, що питання про винесення нової постанови повинно залежати від того, наскільки істотними є зміни і доповнення для реалізації права обвинуваченого на захист2. Якщо зміни і доповнення істотні для здійснення цього права, то обвинувачення необхідно пред'явити знову. Зміни можуть стосуватися таких обставин, знати про які обвинуваченому необхідно, щоб враховувати їх при своєму захисті. Якщо ж зміни і доповнення неістотні, то нову постанову про притягнення як обвинуваченого виносити не потрібно. Неістотними, на думку цих авторів, є обставини, які щодо певного складу злочину не мають кримінально-правового значення3.

Інші ж процесуалісти не погоджуються з цим твердженням. Вони вважають, що постанову потрібно виносити в кожному випадку. Зміна даних про місце, час і спосіб вчинення злочину повинна у всіх випадках відображатися у формулюванні обвинувачення. Це пояснюється тим, що передчасно, до винесення кінцевого рішення по суті справи, неможливо визначити, чи має зміна або доповнення обвинувачення, або окремих його елементів істотне значення для реалізації обвинуваченим свого права на захист. Навіть незначні, на думку слідчого, зміни і доповнення можуть бути сприйняті обвинуваченим як важливі, викликати рішучі заперечення, намагання спростувати їх4.

За необхідності зміни і доповнення обвинувачення потрібно брати до уваги, що нова постанова про притягнення як обвинуваченого повинна бути узагальнюючою і виноситись не як доповнення до попередньої постанови, а на

1 НІимановский В. В. Привлечение в качестве обвиняемого на предварительном следствии. — Л., 1983. — С. 83.

2 Фаткуллив Ф. Н. Изменение обвинения. — М., 1971. — С. 57—58. 8 Фаткуллин Ф. Н. Зазнач, праця. — С. 58.

4 Дубинскяй А. Я., Сербулов В. А. Зазнач, праця. — С. 58.

365

заміну раніше пред'явленого обвинувачення. В цьому разі раніше винесена постанова, залишаючись в матеріалах справи, втрачає свою силу.

Такий порядок правильний і здійснюється на практиці, оскільки, знайомлячись з цілісним актом, який містить обвинувачення повністю, обвинуваченому легше зрозуміти, в чому його обвинувачують і в якому обсязі. Це також полегшує роботу прокурора і суду при ознайомленні з матеріалами справи.

Якщо під час досудового слідства не підтвердилось обвинувачення по окремому епізоду або самостійному діянню, відпала кваліфікуюча ознака, не знайшло підтвердження те чи інше діяння в структурі окремого епізоду, або ж виявилась надмірною кваліфікація діяння за сукупністю злочинів, слідчий своєю постановою закриває справу в цій частині обвинувачення, про що оголошує обвинуваченому (ч. 2 ст. 141 КПК).

Внаслідок відпадання частини обвинувачення можуть виникнути такі ситуації:

—  змінювати кваліфікацію не потрібно;

—  необхідно змінити кваліфікацію злочину.

У першому випадку достатньо винести постанову про часткове закриття кримінальної справи та оголосити її під розписку обвинуваченому.

У другому випадку, якщо одна стаття (частина статті) КК замінюється на іншу, слідчий повинен поряд з постановою про часткове закриття кримінальної справи винести нову постанову — про притягнення особи як обвинуваченого. Нова постанова повинна бути винесена і пред'явлена обвинуваченому в загальному порядку.

На думку деяких авторів, можливе часткове закриття кримінальної справи на підставах, вказаних у статтях 7— 10 КПК1. Однак це буде неправомірним. Збереження частини обвинувачення щодо певної особи не дозволить говорити про те, що вона вже не є суспільно небезпечною і може бути виправлена та перевихована без застосування кримінального покарання. Але ж наявність саме цих умов обов'язкова для застосування статей 7—10 КПК. Виходячи з цього, при залишенні в силі однієї частини обвину-

1 Карнеева Л. М. Привлечение в качестве обвиняемого. — М., 1962. — С. 60.

366

вачення немає підстав для припинення кримінального переслідування щодо другої частини обвинувачення за статтями 7—10 КПК. За наявності умов, передбачених цими статтями, суд може звільнити від кримінальної відповідальності і від покарань особу повністю, але не в окремій його частині.

Щоб не допустити повернення справи на додаткове розслідування, потрібно чітко додержуватись правил пред'явлення і зміни обвинувачення.

Обвинувачення, сформульоване в постанові про притягнення як обвинуваченого, зберігає своє значення до набрання обвинувальним вироком законної сили.

У разі відміни вироку апеляційною або наглядовою інстанцією та повернення справи на додаткове розслідування обвинувачення зберігає своє юридичне значення, доки не буде змінено або не буде винесено нової постанови про притягнення як обвинуваченого.

Винесення такої постанови перериває перебіг строків давності та притягнення до кримінальної відповідальності, передбачених ст. 49 КК.

§ 6. Оскарження рішень слідчого та прокурора про притягнення особи

як обвинуваченого

У слідчий і судовій практиці виникають питання щодо конституційності чинного кримінально-процесуального законодавства про порядок розгляду скарг осіб, які притягуються по кримінальній справі як обвинувачені.

Вирішуючи спір щодо конституційності положень ч. 6 ст. 234 і ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанову слідчого та прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, Конституційний Суд виходить з такого.

Відповідно до ст. 64 КПК України при провадженні досудового слідства і дізнання підлягають доказуванню:

1)  подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);

2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;

367

3)  обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також обставини, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;

4)  характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розміри витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.

Всі ці обставини встановлюються не одночасно. Деякі з них можуть бути встановлені задовго до закінчення розслідування, інші — лише наприкінці. Якщо є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, виноситься мотивована постанова про притягнення цієї особи як обвинуваченого (ст. 131 КПК України). Основні вимоги щодо змісту цієї постанови зазначено у ст. 132 КПК України.

Відповідно до КПК постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого можуть бути оскаржені до суду (ч. 5 ст. 234, ч. 2 ст. 236). Проте скарги на ці постанови не розглядаються судом на стадії досудового слідства (ч. 6 с 234, ч. З ст. 236).

Досудове слідство після винесення постанови про притягнення як обвинуваченого продовжується — пред'являється обвинувачення (статті 133, 140, 144), допитується обвинувачений (статті 143, 145, 146), обов'язково проводиться перевірка показань обвинуваченого, розглядаються подані ним докази та заявлені клопотання з усіх питань, які мають значення для встановлення істини у справі, зокрема про допит свідків, проведення очної ставки, проведення експертизи, витребування і приєднання до справи доказів (пункти 3, 4 ч. 1 с. 142), вживаються всі передбачені законом заходи для всебічного, повного та об'єктивного дослідження обставин справи, виявляються обставини, що викривають або виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність (ч. 1 ст. 22 КПК) тощо.

Притягнення як обвинуваченого не є остаточним висновком слідчого про винуватість обвинуваченого — остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства (ст. 223 КПК). Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним виро-

368

ком суду (ст. 62 Конституції України). Зібрані досудовим слідством докази винуватості особи перевіряються та оцінюються судом під час розгляду справи по суті, за результатами яких суд постановляє виправдувальний або обвинувальний вирок, визнаючи особу відповідно невинуватою або винуватою у вчиненні злочину.

Перевірка судом на стадії досудового слідства постанови про притягнення як обвинуваченого, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності зібраних у справі доказів ще до закінчення досудового слідства і перед рішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду кримінальної справи по суті. Проте згідно з конституційним принципом презумпції невинуватості особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 1 ст. 62 Конституції України).

Таким чином, розглядаючи на стадії досудового слідства скарги на постанови слідчого і прокурора про притягнення як обвинуваченого, суд замість здійснення судового контролю досудового слідства виконуватиме функцію судового розгляду кримінальної справи по суті всупереч порядку, визначеному КПК України на засадах, встановлених Конституцією України (статті 59, 61, частини 1, 2, З ст. 62, ч. 1 ст. 64, п. 1 ст. 121, статті 124, 129).

На підставі викладеного Конституційний Суд України дійшов висновку, що положення ч. 6. ст. 234, ч. З ст. 236 КПК України, згідно з якими скарги на постанови слідчого, прокурора про притягнення як обвинуваченого розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті, відповідають Конституції України (є конституційними) і повинні розглядатись згідно з чинними нормами КПК1.

1 Див.: Урядовий кур'єр. — 2003. — 19 лютого.

369