Глава 21 ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО ТА ЙОГО ХАРАКТЕРИСТИКА

1. Юридичний процес — елемент процесуально-правового механізму

Курс на побудову в нашій країні правової держави ви­магає теоретичних розробок проблем усіх різновидів юри­дичного процесу. До нинішнього часу єдиного визначення юридичного процесу немає. Але більшість учених-юристів як правові форми діяльності визначають такі: правотвор-чість, правозастосування, правосуддя і контроль. На основі аналізу цих форм діяльності держави можна дійти виснов­ку, що всі вони мають однакові ознаки, тобто всі вимага­ють розгляду юридичних справ, здійснюються на грунті норм права і завжди обумовлюють відповідні юридичні наслідки. До того ж це діяльність лише уповноважених суб'єктів, результат якої здебільшого фіксується в офі­ційних документах, регулюється процесуальними нормами і забезпечується правилами юридичної техніки.

Отже, юридичний процес — це система взаємопов'яза­них правових форм діяльності уповноважених державних органів, посадових осіб, а також визначених нормами пра­ва інших су&єктів, що знаходить свій вираз у здійсненні операцій для вирішення юридичних справ, що обумовлю­ють відповідні юридичні наслідки і регулюються процесу­альними нормами.

Відтак, юридичний процес починається з розгляду відповідної юридичної справи. Юридична справа — це пе­редбачена нормами чинного права конкретна життєва обставина, що розглядається і вирішується на підставі закону, маючи відповідні юридичні наслідки. Ці два момен­ти і визначають природу юридичної справи, вони є юри­дичними фактами для виникнення процесуальних пра­вовідносин.

Юридичний процес — це визначений нормами права

порядок здійснення відповідних операцій, який веде до

вирішення юридично значущих питань. Тобто державний

орган чи посадова особа знаходяться у таких умовах, коли

вони повинні безпосередньо використовувати норми права

Для вирішення конкретних юридичних справ. При цьому

об'єктом операцій виступають одночасно норми матеріаль-

8 7-И9     225

ного і процесуального права. Здебільшого суддя, слідчий чи інший суб'єкт процесуальних правовідносин починають цю діяльність з стадії вибору і аналізу правових норм. До наступних стадій належать: 1) перевірка чинності та юри­дичної сили норм права; 2) перевірка правильності тексту статті і нормативного акта; 3) тлумачення правових норм; 4) з'ясування меж дії норм права у просторі, часі і по колу осіб. Для встановлення достовірності норм права ці стадії є обов'язковими.

Всі операції з нормами права здійснюються лише точно визначеним колом органів держави і посадових осіб. Конк­ретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу встановлені відповідним законодавством, у якому зафіксовано, хто може бути суб'єктом процесу, що він повинен робити і яким чином здійснювати свої функції. Законодавством передбачено також коло суб'єктів, уповноважених проводити дізнання, попереднє слідство по кримінальних справах, здійснювати нагляд за слідством і правосуддям, підтримувати державне звинувачення, вико­нувати вироки і рішення судів. Крім цього, законодавством встановлено критерії розмежування повноважень. Наприк­лад, вводяться інститути підвідомчості цивільних справ, особливо детально регламентується інститут підсудності.

Чіткий розподіл функцій між учасниками юридичного процесу і офіційний їх характер обумовлюють необхідність відповідних засобів забезпечення результатів, що мають бути одержані у процесі розгляду справ. Такими засобами здебільшого є процесуальні документи, що містять приписи індивідуального і особового характеру. Список процесуаль­них документів у їх традиційному розумінні складають вироки, рішення суду, постанови судді, слідчого і т. ін. Офіційного характеру зазначені документи набувають не тільки тому, що вони формуються уповноваженими на те особами, а й тому, що природа цих документів, їх структу­ра, головні реквізити передбачені чинними законодавчими актами.

За своїм функціональним призначенням процесуальні документи різняться між собою. Особливе місце серед них займають правозастосувальні процесуальні акти, що містять у собі приписи підсумкового твердження щодо юри­дичної справи. Це, насамперед, звинувачувальний висновок слідчого, вирок і рішення суду, протест прокурора. Неаби­яке значення мають процесуальні акти, що виконують допоміжну, проміжну чи інформаційну функції. Так, до-

226

поміжним процесуальним актом слід вважати постанови слідчого про проведення різних слідчих дій, ухвали судді про забезпечення позову і т. ін.; до проміжних — постано­ву слідчого про визнання потерпілим, звинуваченим, за­конним представником і т. ін.; до інформаційних — прото­коли судового засідання і т. ін. До того ж процесуальні документи мають і загальну для всіх функцію. Вони є своєрідними юридичними чинниками, тобто визначають динаміку розгляду справи з моменту її надходження до компетентних органів і до моменту встановлення юридич­них наслідків.

Юридичний процес набуває регламентації за допомо­гою, передусім, норм цивільно-процесуального і кримінально-процесуального права. Стан, коли ма­теріальне право має свої процесуальні форми, є об'єктивно зумовленим. Види юридичного процесу, здебільшого, кла­сифікують за предметною ознакою. При цьому за основу класифікації беруть відповідні галузі матеріального права, що застосовуються у діяльності конкретних органів держа­ви. Тому й юридичний процес має такі види, як кри­мінальний, цивільний, адміністративний і т. ін. Але така класифікація не дає можливості установити функціональ­ний зв'язок юридичного процесу з механізмом правового регулювання, а також уявити юридичний процес як систе­му. Тому за функціональною ознакою виділяють такі види процесів: установчий, правотворчий, правозастосовчий, су­довий і контрольний.

Установчий процес — це діяльність уповноважених ор­ганів держави, посадових осіб і організацій щодо реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхні права по формуванню, скасуванню чи перебудові органів держави, призначення чи звільнення посадових осіб й інших суб'єктів управління.

Правотворчий процес — це діяльність уповноважених органів держави, організацій і посадових осіб по підготовці, затвердженню і офіційному проголошенню нормативно-правових актів.

Правозастосовчий процес — це діяльність уповноваже­них органів держави, організацій, посадових осіб, пов'яза­на із розглядом і вирішенням індивідуальних справ, що мають юридичне значення.

Судовий процес — це діяльність суду і суддів щодо здійснення правосуддя.

8*            227

Контрольний процес — це діяльність органів держави, громадських організацій і посадових осіб для перевірки відповідності дотримання підлеглими суб'єктами правових приписів і припинення правопорушень передбаченими ор­ганізаційно-правовими засобами.

Усі види процесів реалізуються через відповідні проце­суальні правовідносини. Процесуальні правовідносини зу­мовлюють динаміку матеріальних правовідносин, вони є похідними останніх. Це визначає специфіку і характер процесуальних правовідносин. Суб'єктів процесуальних правовідносин можна поділити на дві групи. З одного бо­ку — це група безпосередньо заінтересованих у результа­тах юридичного процесу суб'єктів (зокрема, потерпілі, зви­нувачені, законні представники неповнолітніх), з друго­го — група суб'єктів, що виконують свої функції для за­безпечення реалізації "чужих" інтересів, на меті яких найбільш ефективний розгляд юридичної справи (слідчі, прокурори, працівники міліції).

2. Природа і система процесуального права

Діяльність органів правосуддя урегульована процесуаль­ними нормами. Норми ці регулюють процесуальні дії всіх суб'єктів процесу, незалежно від їх правового положення. При цьому основна функція процесуальних норм полягає у тому, щоб встановити істину. Щодо інших суб'єктів, що виконують службові обов'язки у юридичному процесі, при­значення норм процесуального права полягає у тому, щоб забезпечити оптимальність їхніх дій, найбільшу ефектив­ність одержання юридичних результатів. Звідси стає зро­зумілою загальна природа і призначення процесуального права: воно похідне від матеріального і обслуговує потре­би ефективної реалізації останнього.

Крім кримінально-процесуального і цивільно-процесуа­льного, у системі українського права є державно-процесуа­льне, адміністративно-процесуальне й інші процесуальні галузі права. Схема співвідношення матеріального і проце­суального права може бути такою: матеріальне право — процес — процесуальне право. Отже, система процесуаль­ного права — це відносно самостійна, незалежна від систе­ми матеріального права, об'єктивно зумовлена, збалансова­на і внутрішньо несуперечлива сукупність процесуальних норм, що диференціюються на галузі, інститути і норми.

228

Головними ознаками системи процесуального права є: 1) відносна самостійність щодо системи матеріального пра­ва; 2) об'єктивна зумовленість, тобто незалежність її існування від будь-якої волі; 3) збалансованість, що озна­чає послідовність у регулюванні суспільних відносин; 4) внутрішня несуперечливість, тобто безконфліктність її галузей, підгалузей, інститутів і норм; 5) диференціація на складові елементи (галузі, інститути і норми).

Галузь — це система процесуальних норм, що регулю­ють певну сферу суспільних відносин специфічним мето­дом правового регулювання. Наприклад, кримінально-про­цесуальне, цивільно-процесуальне право. Інститут права — це система процесуальних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин. Наприклад, підсудність у кримінально-процесуальному праві. Норма права — це одиничне, загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки, яке встановлене або санк­ціоноване державою, гарантується та охороняється нею.

Структура процесуального законодавства має такі різ­новиди: 1) за галузевою ознакою (кримінально-процесуа­льні, адміністративно-процесуальні й інші процесуальні правові акти); 2) за юридичною силою (процесуальні зако­ни, процесуальні підзаконні акти). Систематизація проце­суального законодавства, тобто діяльність по зведенню нормативно-правових актів (або їх елементів) у цілісний комплекс також здійснюється двома основними способа­ми: інкорпорацією і кодифікацією.

Крім об'єктивного критерію (предмета регулювання), чинником формування процесуальних галузей слід вважати кількісне накопичення процесуального правового матеріа­лу, що уможливлює вирішення питання щодо надання за певних умов сукупності процесуальних норм статусу са­мостійної галузі, спроможної обслуговувати матеріальну га­лузь права. До того ж, у розвитку процесуальних галузей важливу роль відіграє і такий суб'єктивний чинник, як воля держави, її соціальна спрямованість, бажання встано­вити чи змінити форми правозастосовчої діяльності з ура­хуванням економічних, політичних й інших умов.

На думку авторів, побудова правової демократичної Ук­раїнської держави полягає у подальшому удосконаленні процесуальних форм правового регулювання. Нинішній час вимагає для здійснення більш ефективного правового регу­лювання суспільних відносин встановлення більш детальної процедури   реалізації   законодавства,   особливо   практики

229

його застосування. Якраз цьому сприяє процесуальне пра­во, що регулює всю сукупність суспільних відносин, які виникають у процесі реалізації норм усіх галузей мате­ріального права, всіма його суб'єктами. Розвинуте і пов­ноцінне процесуальне право, застосоване на демократичних засадах і принципах, є неодмінним елементом міцного пра­вопорядку і законності.

х

3. Норми процесуального права,   „,

їх структура та ознаки       5.

Норми процесуального права відрізняються від норм ма­теріального права своїм змістом, що виявляється у своє­рідності приписів процесуальних норм, особливостях адре­сата і деяких моментах структурної побудови. Це обумов­люється, передусім, характером функцій процесуальних норм, їх призначенням. Якщо функції норм матеріального права полягають у безпосередньому регулюванні поведінки людей, то функції норм процесуального права є своєрідною надбудовою над нормами матеріального права. Призначен­ня їх полягає у регулюванні суспільних відносин, що скла­даються у процесі застосування норм матеріального права, сприянні досягненню результату, що передбачений нормою матеріального права. Зазначені функціональні особливості процесуальних норм і визначають своєрідний характер приписів, що містяться у них.

Усі приписи процесуальних норм мають процедурний характер, тобто визначають найбільш доцільний порядок здійснення правотворчої, правозастосовчої, судової, уста­новчої і контрольної діяльності. До того ж слід брати до уваги, що багато приписів процесуальних норм визначають порядок організації органів держави і здійснення ними своєї компетенції. Приписи процесуальних норм, як прави­ло, адресуються суб'єктам, які наділені владними повнова­женнями для застосування норм матеріального права. На­приклад, у галузі кримінального судочинства вся діяльність щодо здійснення правосуддя виконується тільки судом. Відтак, приписи процесуальних норм виступають завжди як категоричне веління щодо суб'єктів, які уповноважені організовувати правозастосовчий процес, і можуть містити диспозитивні засади щодо зацікавлених учасників правоза-стосовчого процесу. Такий стан є характерним для ци­вільних, трудових, земельних і інших процесуальних норм.

230

Процесуальні норми характеризуються специфічною структурою. Як і норми матеріального права, вони мають тричленну структуру. Проте, характеризуючи кожну структурну частину, слід звернутися до аналізу норм ма­теріального права. Особливості диспозиції норм процесу­ального права характеризуються тим, що вони є формою реалізації норм матеріального права. У гіпотезі процесу­альної норми умови, обставини, за наявності яких ре­алізується норма, характеризуються передусім тим, що во­ни визначені змістом застосованої норми матеріального права. Якраз обставини реалізації чи то гіпотези, чи дис­позиції, чи санкції матеріальної норми можуть стати умо­вами гіпотези процесуальної норми. Отже, норма ма­теріального права ніби "присутня" у гіпотезі процесуальної норми.

Похідна природа процесуальних норм визначає специ­фіку і санкції, що передусім виражається у такому наслід­ку, як відміна правозастосовчого акта, що прийнятий з порушенням даної норми.

Однією з специфічних особливостей процесуальних норм є те, що вони тісно пов'язані з різними прийомами і способами, що використовуються державними органами при здійсненні своїх повноважень. Неможливо уявити собі роботу слідчого, який при проведенні попереднього слідства зміг би обійтися без різних прийомів і способів кримі­налістичної техніки чи без дотримання відповідних вимог до написання слідчих документів. Неможливо також уяви­ти собі процес правотворення без органічного поєднання правил процедурного характеру з відповідними прийомами опрацювання проектів нормативних актів, що безпосеред­ньо стосуються питань мови, структури нормативних актів і т. ін. Якраз такий органічний взаємозв'язок процедурно-процесуальних правил з правилами організаційно-технічного характеру, мабуть, і послужив підставою для об'єднання їх в одну категорію — "правила законодавчої (юридичної) техніки".

До речі, нині існує у достатній кількості теоретичний і практичний матеріал щодо виокремлення питань вивчення юридичної техніки у спеціальну юридичну науку. Про­фесіональні знання юриста потрібні не тільки тоді, коли необхідно застосувати закон, відновити порушене право, притягнути до відповідальності винного, але і тоді, коли треба грамотно написати правовий акт, правильно викона­ти слідчу дію і зафіксувати її результати.

231

Отже, значення процесуально-правових норм як у пра-

вотворчості, так і у застосуванні полягає в удосконаленні

діяльності різних органів, що приймають участь в уп­

равлінні суспільством. Процесуальне врегулювання цієї

діяльності забезпечує підвищення відповідальності, дисцип­

ліни і зміцнення законності.             :

Питання для засвоєння матеріалу:

Як Ви розумієте поняття "юридичний процес"?

Які основні риси юридичного процесу?

Що розуміється під юридичною справою?

Які виділяють стадії юридичної діяльності?

Які існують види юридичного процесу?

Що визначає природу процесуального права?

Чим характеризується система процесуального права?

Які головні ознаки процесуального законодавства?

Чим норми процесуального права відрізняються від

норм матеріального права?

10.           Які основні ознаки норм процесуального права?

Література

Васильєв А.М. О правоприменении и процессуальном праве / Проблеми соотношения материального и про-цессуального права. — М., 1980.

Гусарєв С.Д. Теорія держави та права. Альбом схем. — К., 1997.

Мотовиловкер Е.Я. Теория регулятивного и охранитель-ного права. — Воронеж, 1990.

Правовне формн деятельности в общенародном государ-стве. — Харьков, 1985.

Протасов В.Н. Основи общеправовой процессуальной теории. — М., 1991.

Скобелкин В.Н. Процессуальньїе нормн и правоотноше-ния в советском трудовом праве. — Ярославль, 1976.

Теория юридического процесса. — Харьков, 1985.

Шакарян М.С., Сергун А.К. К вопросу о теории т. наз. "юридической процессуальной формн" / Проблеми соотношения материального и процесуального пра­ва. — М., 1980.

232