§ 3. Галицько-Волинське князівство
і великих князівств, які в цей час існували на території України, вирізнялося Галицько-Волинське, створене в 1199 р. Романом Метиславичем1. Проіснувало воно до 1340 р. Державний лад Галицько-Волинської землі хоча і відзначався своєрідністю, зумовленою особливостями її соціально-економічного й політичного розвитку, все ж у головному був подібний до державного ладу інших князівств і земель Пів-денно-Західної Русі. Галицько-Волинська земля, навіть перебуваючи в залежності від Золотої Орди, значною мірою зберігала риси державного та правового устрою, притаманні Давньоруській державі. Главою тут був великий князь. Йому належала верховна влада: він міг приймати законодавчі акти, здійснювати поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.
Князі Галицько-Волинської землі мали судові повноваження. Вони також очолювали військову організацію князівств. Князю належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою великокнязівської влади було керівництво зовнішньополітичними відносинами з іншими державами.
Великі князі прагнули мати свій вплив і на церковну організацію, використовувати її у своїх інтересах. За згодою великого князя призначалися єпископи, і тільки після цього вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя.
Галицько-Волинській землі властиве було і спільне правління двох великих князів. Так, у період після 1245 р. формою правління на цій величезній території став своєрідний керівний дуумвірат Данила, котрий безпосередньо «тримав» Галичину, а також Дорого-чинську, Белзьку та Холмську землі на Волині, та Василька, який мав «під своєю рукою» Володимир з більшою частиною Волині2. Наприкінці ХНІ ст. з'явилася потенційна можливість установити дуумвірат в особі Лева (Галицького) та Володимира (Волинського), але внаслідок міжусобиць між ними він не був реалізований. Однак сини князя Юрія Андрій та Лев виступали як співправителі у зов-
1 Історія України / В. Ф. Верстюк, О. В. Гарань, О. І. Гуржій та ін.; за ред.
В. А. Смолія. — К, 1997. — С. 51.
2 История Украинской ССР. — Т. 2. — С. 23.
113
8 3-382
Розділ 3. Держава і право феодально роздробленої Русі
§ 3. Галицько-Волинське князівство
нішньополітичних питаннях. У спільній грамоті 1316 р. вони називають себе «князями всієї Русі, Галичини та Володимири»1.
Для підтримки авторитету князів використовувалися ними титули «руських королів», «принцепсів», «князів Руської землі». Поширювалися такі атрибути влади, як корона, герб, знамено, печатка. Так, сподіваючись створити за допомогою папи римського антиординську коаліцію в європейському масштабі, князь Данило Романович погодився в 1253 р. прийняти запропоновану йому Іно-кентієм IV королівську корону. Про можливу наявність королівського титулу у князя Юрія свідчить його зображення на печатці з короною на голові і скіпетром у руці, супроводжене написом: «Король Русі і князь Володимирії »2.
Однак зосередити всю державну владу у своїх руках великим князям Галицько-Волинської землі так і не вдалося3. Цьому перешкоджало згуртоване й сильне боярство, особливо галицьке. Князь був змушений допустити його до управління Галицько-Волинською землею. Хоча князь у Галицько-Волинській землі в окремі періоди вважався «самодержцем», тобто необмеженим правителем, фактично він залежав від боярства, яке всіма силами прагнуло обмежити його владу, використовуючи князя водночас як знаряддя для охорони власних інтересів. Бояри, які були великими землевласниками, підтримували князівську владу настільки, наскільки вона була виразником інтересів феодалів у боротьбі з пригнобленим населенням, захищала їхні земельні володіння. В окремі періоди Галицько-Волинської Русі значення князівської влади настільки принижувалося, що князі практично не могли розпочати жодної значної політичної акції без відома і підтримки бояр. Це дає підставу вважати цілком переконливим судження про те, що в Галицько-Волинській Русі існувала така форма правління, як феодальна монархія з сильними олігархічними тенденціями місцевого боярства4.
Зростаючий авторитет боярської ради пояснюється силою об'єднаного боярства. Як постійний державний інститут боярська рада діяла в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До її складу входили знатні та великі бояри-землевласни-
1 Болеслав-Юрий II. Князь всей Малой Руси: Сб. материалов и исследований. СПб., —
1907. — С. 149.
2 Крип'якевич I. П. Галицько-Волинське князівство. — С. 140.
3 История государства и права СССР / Под ред. О. И. Чистякова, И. Д. Матысевича. —
М., 1985. — Ч. 1. — С. 70.
4 Ерошкин Н. П. История государственных учреждений дореволюционной России. —
М., 1983. — С. 25.; Кузьмипець О., Калиновський В., Дігтяр П. Історія держави і права
України. — К, 2000. — С. 28.
114
ки, галицький епископ, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, але інколи і за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою без урахування думки бояр1. Очолювалася рада найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити діяльність князя. У період князювання Юрія II боярська олігархія настільки посилилася, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській землі, боярська рада, однак, відіграла велику роль у політичному житті цієї землі. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинською землею.
У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, набула поширення складна двірсько-вотчинна система управління. Тут мав місце більш прискорений, порівняно з іншими руськими князівствами, процес переростання двірсько-вотчинних посад у двірські чини. Особи, які обіймали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні функції управління в межах усього князівства. З числа осіб, які посідали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської землі, літопис зберіг відомості про двірського (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інші двірські чини.
Двірський був центральною фігурою серед чинів двірсько-вотчинної системи управління. Він відав князівським палацом і очолював апарат управління усім господарством князівського домену. Від імені князя двірський нерідко здійснював також судочинство, будучи «суддею князівського двору». Двірський забезпечував охорону князя в період воєнних дій, в його обов'язки входило також супроводження князя під час виїздів за межі князівства.
Печатник був охоронцем князівської печатки, складав тексти грамот або керував роботою щодо їх складання, засвідчував князівські документи. Він зберігав грамоти та інші державні документи, розсилав їх на місця. Печатник мав у своєму підпорядкуванні писарів, перекладачів та ін. Деякі дослідники вважають, що печатник керував князівською канцелярією2.
1 Софроиенко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси
XI—XIII вв. — М., 1955. — С. 105і.
115
2 Историографические и исторические проблемы отечественной истории // Актуаль
ные проблемы источниковедения и специальных исторических дисциплин: Меж-
вуз. сб. науч. тр. / Под ред. Н. П. Ковальского. — Днепропетровск, 1985. — С. 134.
8*3-382
Розділ 3. Держава і право феодально роздробленої Русі
§ 3. Галицько-Волинське князівство
Стольник, певно, спостерігав за своєчасним надходженням доходів із князівських земельних володінь. У літописі є також відомості про збройника, котрий відав справами озброєння князівського війська; про отроків, які супроводжували та охороняли князя в походах; дитячих, котрі, окрім охорони князя в мирний та воєнний час, виконували допоміжні функції під час проведення князем суду. Дитячі також забезпечували виконання судових рішень і втілення в життя різноманітних державних актів.
У Галицько-Волинській землі існувала досить розгалужена система місцевого управління. Містами управляли тисяцькі та посадники, яких призначав князь. У їхній особі була з'єднана адміністративна, військова та судова влади. Вони також володіли правами збирання з населення данини та різного мита — важливої частини князівських доходів. Округами-воєводствами керували воєводи, які мали не тільки військово-адміністративні, а й судові повноваження. Територія Галицько-Волинської землі ділилася і на волості, якими управляли призначені князем волостелі. Останні в межах своєї компетенції наділялися адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.
Тисяцькі, посадники, воєводи, волостелі мали у своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал, на який вони спиралися під час виконання обов'язків з управління підвладною їм територією. Місцеве управління будувалося на системі «кормлінь». Для ведення судових розглядів у незначних справах, виконання деяких поліцейських функцій у межах сільської общини обиралися старости. Вони підкорялися місцевій князівській адміністрації, найвищі посади в якій обіймали здебільшого бояри.
Така система центрального та місцевого управління в Галицько-Волинській землі мала прислуговувати інтересам класу феода-лів-землевласників, забезпечувати їм умови експлуатації залежного від них населення і придушувати його опір.
Важливою ланкою в державній структурі Галицько-Волинської землі було військо. З одного боку, воно використовувалося для відбиття зовнішньої агресії, яка йшла від сусідніх держав, а з іншого — являло собою ефективне знаряддя в руках феодалів для придушення опору експлуатованих мас. Остання функція князівської влади здійснювалася за допомогою князівської дружини і боярських загонів. На заклик князя бояри мусили з'явитися на чолі своїх загонів до місця зборів. Князі шукали й інші шляхи організації свого війська, використовуючи наймані загони іноземців, однак ці загони були ненадійні.
116
У період вторгнення іноземців до складу війська поряд з професійною дружиною входило народне ополчення. Піклуючись про посилення боєздатності збройних сил і прагнучи послабити власну залежність від великих феодалів, Данило Галицький у середині 40-х років XIII ст. сформував регулярну піхоту («пішці») і переозброїв кінноту. До складу регулярної піхоти, а можливо, і кінноти Галицько-Волинського князівства входили умовні володарі (держателі) земельних наділів, служилі малі та середні бояри, а також залежні селяни, які «сиділи» на цих ділянках — феодах. До складу «пішців» могли входити і жителі міста1. Командував військом найчастіше сам князь, а також воєвода, який призначався князем і був йому підпорядкований. Під час бойових дій князь міг скликати військову раду.
У судовій системі Галицько-Волинської землі суд не був відокремлений від князівської адміністрації. Існував і церковний суд. Сфера юрисдикції цього суду визначалася передусім церковними статутами князів Володимира та Ярослава і була значною. До відання церковного суду належали питання, пов'язані з майновими та шлюбно-сімейними відносинами.
Галицько-Волинська держава мала велике значення для західних земель і для всієї України. Ця держава досягла значного політичного розвитку і за рівнем економіки та культури належала до передових країн Європи2.
Що стосується соціально-політичного ладу Південно-Західних земель, який склався відразу після приєднання їх до складу Великого князівства Литовського, то жодних докорінних змін у ньому не відбулося. Князі цих земель перетворилися в удільних князів, залежних від великого князя литовського, і перебували з ним у відносинах сюзеренітету-васалітету. Над удільними князівствами височіли органи влади Великого князівства Литовського, які за своєю структурою мало чим відрізнялися від відповідних органів Давньоруської держави3. Велике князівство Литовське значною мірою успадкувало політичний устрій Давньоруської держави з урахуванням змін, викликаних розвитком економіки та класово-соціальної
1 Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Волынской Руси. — М,, 1950. — С. 182,
185.
2 Усаєвич Я. Д. Галицько-Волинська держава // Історія України: нове бачення. —
Т. 1. — С. 95—112; Гончаренко В. Д. Тернистий шлях до незалежності // Вісн. Ака
демії правових наук України. — 1996. — Вип. 7. — С. 3.
3 Пашуто В. Т. Образование Литовского государства. — М., 1959. — С. 364—365.
117
Розділ 3. Держава і право феодально роздробленої Русі
§ 4. Основні риси права Південно-Захгдних земель Русі