§ 2. Суспільний лад

нкорпорація і поділ українських земель литовськими і польськими феодалами не підірвали основ панівного тут феодального ладу. Існування на території України фео­дальної власності на землю означало збереження класо­вого поділу суспільства на експлуататорів та експлуато­ваних, хоча загарбання українських земель і відбилося на економічному і правовому становищі населення.

Феодали. Соціальне і правове становище різних верств панів­ного класу на українських землях визначалося розмірами їхньої земельної власності. Починаючи з кінця XIV ст. і протягом майже всього XV ст. на українських землях безперервно збільшувалося велике феодальне землеволодіння.

Джерелами зростання земельних володінь польських, литов­ських та українських феодалів були загарбання земель общини, купівля-продаж земельних маєтків, освоєння пустищ та феодальні земельні пожалування. Поступово землі общини та пустища, що були загарбані феодалами, переходили у їхню власність, яку вони мали змогу передавати у спадщину, продавати та ін. Поряд з цим представники панівних верств одержували від польського короля і великого князя Литовського земельні пожалування за службу. Жа­луваними землями вони володіли у двох формах: тимчасовій (умов­ній) — доки виконували службу на користь сюзерена («на поживе-нье», «до волі та ласки господарської»), і постійній — з правом пе­редачі своїх володінь у спадщину.

Починаючи з 80-х років XV ст. роздавання земель в умовне володіння стає звичайним явищем на українських землях. Таке роздавання здійснювалося не лише великим князем Литовським чи польським королем, а й навіть представниками місцевої адміністра­ції — воєводами і старостами.

Отримавши величезні земельні володіння, феодали намагали­ся закріпити свої права на них. Якщо у XVI ст. землі роздавалися «до живота», тобто до смерті володаря, то починаючи з ЗО—50-х років XVI ст. землі вже давалися «до двох животов» (до смерті ва­сала і його сина) і навіть «до трех животов»1.

Як наслідок цього процесу, наприкінці XV — у першій поло­вині XVI ст. основні земельні багатства України були зосереджені в

• Кн. 2. — С ЗО.

1 Історія Української РСР. — К., 1979. — Т. 1. -9*3-382

131

§ 2. Суспільний лад

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

руках незначної групи великих феодалів. Центром великого земле­володіння в Україні була Волинь, де розташовувалися володіння князів Острозьких, Заславських, Чарторийських, Вишневецьких. Серед найвпливовіших землевласників Київського воєводства були боярські роди Дашкевичів, Лозків, Тишкевичів, Полозів, на Чер­нігівщині та Переяславщині — князів Глинських.

Найбагатшими земельними власниками в Україні були князі Острозькі, які мали земельні маєтки на Волині, Київщині, Галичині і навіть у Литві. Політичний вплив князів Острозьких посилювався і завдяки родинним зв'язкам майже з усіма знатними родинами Великого князівства Литовського.

Про економічну і політичну могутність великих землевласни­ків в Україні свідчить і той факт, що у першій половині XVI ст. кілька десятків княжих і панських родів виставляли три чверті ополчення з усієї території України, а решта феодалів — лише одну чверть.

Маючи величезний економічний потенціал, великі землевлас­ники оформилися у вищий феодальний стан, що дістав назву «маг­нати», і здобули для себе широкі політичні права та привілеї, чим помітно відрізнялися від середніх та дрібних феодалів. Передусім магнати підлягали юрисдикції виключно великого князя Литовсь­кого або короля Польського. У руках магнатів зосереджувалися найвищі державні посади (воєвод, старост), які вони мали змогу на­віть передавати у спадщину. Магнати мали своє військо і виводили його на війну під власними корогвами, за що їм надавалося почесне звання «князів і панів хоругових».

Політичне значення магнатів у Великому князівстві Литовсь­кому підтверджувалося великокнязівськими привілеями 1492 і 1506 pp., відповідно до яких Рада великого князя («Пани-Рада»), до складу якої входили переважно литовські магнати, ставала само­стійним, незалежним від великокнязівської влади вищим держав­ним органом. Відтоді великий князь видавав закони та розпо­рядження, підтримував зв'язки з іноземними державами, виносив вироки щодо найважливіших справ лише за згодою «Панів-Ради». Цими самими привілеями магнати здобули для себе також особисті права: їм надавався імунітет від суду місцевої адміністрації; на суд великого князя магнатів дозволялося викликати тільки за чотири тижні до суду; скарги на магнатів можна було подавати лише вели­кому князю або «Панам-Раді»1.

1 Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С 121. 132

Характерно, що III Литовський статут 1588 р. особливо ви­різняв князів і панів радних, надавши їм право судити не тільки простих людей, а й навіть залежних від них дрібних і середніх фео­далів1.

У другій половині XVI ст. на українських землях відбувалося подальше зростання великого феодального землеволодіння. Так, згідно з «Описом землі Волинської» 1528 р. у цьому воєводстві на­лічувалося понад 400 магнатських і панських родів, яким належали майже усі земельні багатства Волині. 37 магнатських родів на Во­лині володіли 79 584 «димами», тобто 75% усіх селянських госпо­дарств. Найвпливовішими землевласниками в Україні, як і раніше, залишалися князі Острозькі, у другій половині XVI ст. їм належало близько третини земельних угідь (32,6%) усієї Волині. А наприкінці XVI ст. понад 80 міст і містечок, 2760 сіл, 2 млн моргів (морг — приблизно 0,7 га) землі і понад 15 тис. чиншовиків2.

Особливо бурхливими темпами велике землеволодіння на укра­їнських землях стало зростати після Люблінської унії 1569 р. Зага­рбання українських земель активізувалося після постанови сейму Речі Посполитої 1590 р. «Про роздачу пустищ, які лежали за Білою Церквою», коли сейм визнав себе цілковито вільним в роздаванні «цих пустищ на вічність особам шляхетського звання, які вислужи­лися перед нами і Річчю Посполитою»3. Причому «пустищами» ця постанова цинічно називала території, що давно вже були заселені українським селянством та козацтвом.

Після Люблінської унії продовжували розширюватися права і привілеї магнатів, у тому числі українського походження. Магнати українських земель набули права входити до складу вищого органу влади Речі Посполитої — сейму, в якому користувалися правом «вето». Вони брали участь у виборах короля Речі Посполитої. Лише магнати обиралися чи призначалися на вищі державні посади. З числа магнатів призначалися воєводи і старости, яким підпоряд­ковувалися представники місцевої воєводської адміністрації. Маг­нати мали право будувати міста і замки, а також зберегли право утримувати своє військо і виступати в похід під своїми знаменами. Спори між магнатами підлягали розгляду тільки в королівському або сеймовому суді Речі Посполитої.

Магнати-землевласники   —   найвищий   прошарок   панівного класу — являли собою у Речі Посполитій сенаторський стан. До

1              Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. — Мінск, 1989. — Розд. 3. — Арт. ЗО.

2              Рибалка І. К. Історія України. — С 133.

3              Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 126.

133

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

нього належали найвищі духовні та світські сановники: архієписко­пи, єпископи, воєводи, каштеляни. Вони засідали у сенаті. Почина­ючи з XVII ст. з представників цього стану сенат регулярно при­значав на кожні два роки 16 сенаторів-резидентів, з якими мусив узгоджувати свої дії король Речі Посполитої1. Магнати були ви­рішальною політичною силою в державі: усі важелі управління державою зосереджувалися у їхніх руках.

Другою найчисленнішою групою панівного класу на українсь­ких землях була шляхта — середні й дрібні землевласники. її осно­ва — військова служба. Становище української шляхти було неод­наковим і постійно змінювалося.

Приєднання наприкінці XVI ст. Галичини до польського коро­лівства, з одного боку, сприяло широким пожалуванням українсь­ких земель польським шляхтичам. Водночас для зміцнення свого становища у Галичині королі підтверджували права українських феодалів на землю і наділяли їх новими маєтками. Але при цьому галицька шляхта мала менші привілеї порівняно з польськими шляхтичами. Так, на відміну від польських, галицькі шляхтичі ра­зом з певною кількістю своїх людей, залежно від розміру маєтку, мусили безкоштовно брати участь у військових походах польського короля. Крім того, галицька шляхта сплачувала у польську скарб­ницю значні грошові й натуральні податки2, ремонтувала власними силами королівські замки. Нарешті, в Галичині ще не було шляхет­ського самоврядування, яким уже досить широко користувалася шляхта в Польщі.

Безперечно, галицьку шляхту не задовольняло таке станови­ще, і вона боролася за зрівняння в правах з польською шляхтою. Привілеями (1425, 1430, 1433 pp.) на територію Галичини були по­ширені деякі інститути польського права в інтересах української шляхти. А привілеєм польського короля Владислава в 1434 р. гали­цька шляхта була звільнена від сплати податків, що означало оста­точне юридичне зрівняння її з польською шляхтою.

Протягом XV ст. тут поступово зростало шляхетське землево­лодіння. Поряд з його традиційними джерелами (купівля-продаж, загарбання общинних земель, освоєння пустищ, династичні шлюби) на українських землях значного поширення набули великокнязів­ські дарування земель. Однак зростання економічного потенціалу

1              История Польши. — М., 1956. — Т. 1. — С. 90.

2              Нариси з історії України. — Вип. II. — С. 41.

134

шляхти не дістало адекватного політичного оформлення, тому що шляхта  ще  не  стала  остаточно     самостійним станом панівного

класу.

У першій половині XVI ст. уряд Великого князівства Литовсь­кого запровадив деякі заходи, спрямовані на підвищення ролі шля­хти. Першим кроком у цьому напрямі було відокремлення шляхти від нижчих соціальних прошарків — заможних селян і міщан. У 1522 р, сейм видав постанову про «вивід» шляхти, згідно з якою до шляхетського стану могли бути зараховані лише нащадки тих землевласників, які належали до бояр (військово-службового про­шарку у Литві) періоду великих князів Вітовта, Сигізмунда і Кази­мира IV, тобто часу надання перших привілеїв в інтересах шляхти. У 1528 р. було проведено перепис шляхти, так званий «попис зем­ський». Списки шляхти, складені під час перепису, були затвер­джені сенатом, після чого посилання на них було незаперечним до­казом шляхетства. На українських землях для перевірки реального складу шляхти величезне значення мали здійснені у 1545 і 1552 pp. ревізії (люстрації) замків і староств з метою приведення в належ­ний стан оборонних споруд і складання списків служилої шляхти1.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла агра­рна реформа 1557 р. — «волочна поміра», під час якої перевірялися права на землю і шляхетство. При цьому землі, привласнені само­вільно, відбиралися, а особи, які не зуміли довести документально свого шляхетського походження, поверталися у стан звичайних

людей.

Унаслідок відокремлення шляхти від інших верств відбували­ся зміни в правовому становищі шляхти як важливого прошарку панівного класу. Шляхта остаточно перетворюється в лицарський стан. Шляхетство передається у спадщину. Відтепер лише сейм мав право дарувати шляхетство, а його втрата відбувалася тільки за постановою суду про позбавлення шляхетства або у випадку, коли шляхтич переїздив до міста і займався там ремеслом чи торгівлею.

Важливу роль у цьому процесі відіграв розвиток (починаючи з XVI ст.) шляхетських фільварків, що виробляли товари для спо­живчого ринку. «Фольварки бажаємо мати, — відверто заявляла шляхта в Уставі на волоки 1557 p., — щоб вони повсюдно були за­ведені, причому якомога більшого розміру, при усіх замках і дворах наших, крім тих, де б грунт поганий чи недорідний був»2.

1              Історія України: курс лекцій. — Кн. 1. — С. 167.

2              Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 124.

135

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

Шляхетський фільварок у господарському відношенні являв собою відокремлену ділянку землі, яка становила власне господар­ство шляхтича і оброблялася для нього селянами-кріпаками1. Під фільварок відводилися кращі угіддя: орні землі, сади, сінокоси. Такий комплекс, заснований на панській оранці, створювався за рахунок насильницького загарбання общинних земель (випасів, пустищ та ін.), примусової експропріації селянських наділів або зменшення їхніх розмірів.

Права і привілеї шляхти безперервно поширювалися. Нешав-ські статути 1454 р. звільнили шляхту від суду королівських чинов­ників; у 1496 р. шляхта була звільнена від сплати мита за іноземні товари. Водночас шляхті надавалося право вільної навігації по Віс-лі і Балтійському морю. Литовський статут 1529 р. установив підви­щені санкції за вбивство, замах на здоров'я, честь і гідність шлях­тича. Шляхта дістала право присягати на суді, що вважалося неза­перечним доказом.

Дещо пізніше, у 50—60-х роках XVI ст., під тиском шляхти сейм видав низку постанов, якими зрівняв шляхту у правах з маг­натами. Так, на сеймі 1563 р. шляхта домоглася остаточного скасу­вання статей Городельського привілею про обмеження прав право­славних феодалів, зокрема, про заборону обіймати найвищі держа­вні посади і брати участь у роботі великокнязівської ради. У 1564 р. шляхта домоглася прийняття постанови сейму про створення спіль­них для неї і магнатів виборних земських судів, до компетенції яких належав розгляд усіх цивільних справ.

Віденським привілеєм 1565 р. передбачалися шляхетські по­вітові сеймики, які стали представницькими становими органами шляхти. Сеймики обирали повітові органи управління, земські суди і послів (делегатів) на вальний сейм. У 1566 р. були розширені пра­ва шляхти на зайняття посад у воєводській і повітовій адміністрації і введено однаковий для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби. Держава неухильно стояла на сторожі шляхет­ських прав, урочисто проголошуючи у Статуті Великого князівства Литовського 1588 р. від імені його глави: «Також встановлюємо і на вічні часи то бажаємо мати ми, государь, і нащадки наші, що усіх лицарів, шляхту Великого князівства при вольностях і звичаях, ко­трі від нас, государя, і від предків наших їм були жалувані, будемо зобов'язані зберігати і дотримуватися»2.

1              Бардах Ю., Леснодарский Б., Пиетрчак М. История государства и права Поль­

ши.— М., 1980. — С. 182.

2              Статут Вялікага княства Літоускага. 1588. — Розд. 3. — Арт. 10.

136

Після Люблінської унії 1569 р. були розширені права і при­вілеї української шляхти. З цією метою король на Люблінському сеймі видав низку спеціальних привілеїв для шляхти Волині, Київ­щини та Поділля1. Зокрема, в 1569 р. київська шляхта дістала пра­во на внесення змін до Литовських статутів. На українську шляхту і православне духовенство поширювалися всі станові права і при­вілеї польської шляхти, зрівнювалися умови їх осілості.

Отже, реформи 60-х років XVI ст. зумовили зростання по­літичної ролі шляхти і сприяли встановленню режиму «шляхетсь­кої демократії». Водночас слід мати на увазі, що з числа українсь­ких феодалів шляхетські права і привілеї отримала лише їхня вер­хівка. Дрібні феодали, які не змогли довести свого шляхетського походження, становили найвищий прошарок сільського населення, підлеглого королівським намісникам. Вони являли собою штат «замкових слуг» і «служилих бояр», які володіли невеличкими зе­мельними маєтками й були зобов'язані виконувати різні військові, адміністративні і поліцейські функції на користь замку, навколо якого мешкали. Найбільше їх було на південному Поділлі, Київсь­кому Поліссі, Чернігівщині2. Дехто з таких «слуг» згодом дістали шляхетські права, але більшість була поневолена старостами.

Окрему суспільну верству становило духівництво. До нього належали не тільки священики, а й їхні родини і весь церковний причт, усі вони підлягали суду єпископа. Духівництво було чис­ленним — навіть малі села мали свої церкви, а у великих селах не раз було по дві парафії. Церкви засновувала шляхта, міщанство, а інколи й селяни. Священик мав звичайно цілий лан землі, а крім того, одержував різні продукти як оброк від парафіян. Духовний сан вважався спадковим: після батька парафію одержував син, якщо ж родина вимирала, парафія могла залишитися близьким родичам3.

Під польською владою православна церква втратила своє привілейоване становище й опинилася перед небезпекою повного знищення. Вищі церковні посади контролювала державна влада і надавала їх відданим людям. Але, незважаючи на це, роль церкви як національної організації була в той час значною. Митрополит і єпископи вважалися представниками усього народу, позбавленого іншої політичної репрезентації, церковні собори ставали всенарод-

1              Дорошенко Д. Нарис історії України. — Т. 1. — С. 110.

2              Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 126.

3              Кульчицький В. С, Настюк М. І., Тищик Б. Й. Історія держави і права України. —

С 51.

137

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

ними з'їздами. Перебуваючи у тяжкому становищі, церква шукала захисту і допомоги в самому суспільстві, мусила зближатися з на­родом1.

Селянство. Основну масу населення українських земель ста­новило селянство, яке за майновим і правовим становищем було не­однорідним, оскільки перебувало на різних ступенях феодальної залежності. За правовим становищем селянство поділялося на дві категорії: тих, хто мешкав на королівських землях, і тих, хто меш­кав на землях магнатів чи шляхти або на церковних і монастирсь­ких землях.

За ступенем залежності від феодалів селянство поділялося на три групи: 1) вільні селяни, які мали право безумовного виходу від феодала після виконання своїх зобов'язань; 2) найчисленніша група залежних селян, які ще мали право виходу, але за певних умов: у визначений час, після виплати феодалу встановленого ви­купу або надання «замісника» (селянина такого самого ступеня за­лежності); 3) покріпачені селяни, які вже позбулися права виходу від феодала.

Крім цих основних категорій, існувало селянство проміжного, перехідного стану. Загальна тенденція характеризувалася перехо­дом селян від простих форм економічної залежності до складніших і, зрештою, — до їхнього повного правового закріпачення.

На селянстві лежав увесь тягар сплати натуральних і грошо­вих податків на користь держави, окремих феодалів, а також цер­ковної десятини. Одним з головних загальнодержавних податків був щорічний податок. На Київщині і в Галичині він називався «по-димщиною» (одиницею обкладання був «дім» — будинок). На Чер­нігівщині адміністрація Великого князівства Литовського збирала «поголовщину» (очевидно, також з «диму»). На Волині цей податок називали «воловщина» (одиницею обкладення була ділянка землі, яку можна було зорати воловою упряжкою). Для загальнодержав­ного грошового податку з XV ст. у Литві і Польщі існував загальний термін — «серебщина» (сплата податків срібною монетою).

Крім «серебщини», селяни українських земель відбували чис­ленні повинності на користь держави: будували і ремонтували замки і «двори» польського короля і великого князя, споруджували мости, зводили греблі, прокладали шляхи, взагалі ходили працюва­ти «з косою, серпом і сокирою», давали «стацію» (грошове забезпе­чення князю і його двору під час переїздів).

1 Кригіякевич І. Історія України. — Львів, 1992. — С. 129, 133. 138

II

На відміну від державних податків, які були більш-менш фік­сованими, обов'язки перед феодалами для різних категорій залеж­них селян були різноманітними.

Найчисленнішу категорію залежних селян, які ще не втрати­ли права виходу від феодала, становили селяни-данники, що спла­чували феодалу натуральні і грошові податки. На Київщині, Чер­нігівщині, північно-західній Волині натуральні податки сплачували переважно медом, воском, хутром цінних порід звірів, іншими про­дуктами, а також зерном і сіном — так зване дякло. Крім того, залежні селяни сплачували податки великою рогатою худобою, вівцями, курами та ін. Однак наприкінці XV ст., у міру розвитку ремесла і торгівлі і, як наслідок, поширення товарно-грошових відносин натуральні податки селян замінюються грошовими.

Групу закріпачених селян, які повністю втратили право вихо­ду, становили головним чином «тяглові» і «роботні» селяни, які від­бували свої повинності переважно у формі панщини. При цьому доки частка продуктів землеробства не виходила за межі задово­лення власних потреб, доти феодали не вважали доцільним зрос­тання кількості тяглових селян. Але з поширенням в Україні у XV ст, фільваркового землеробства зростають панщина і водночас чисельність тяглових селян.

За правовим становищем до тяглових селян наближалися се­ляни, які обслуговували феодальну садибу, ковалі, псарі, конюхи, рибалки та ін.1. Ця категорія селян мала земельні наділи і не тільки виконувала свої спеціальні обов'язки, а й сплачувала натуральні і грошові податки.

Безперечно, ці групи феодально залежних селян іноді істотно різнилися у майновому відношенні. Найспроможніші селяни залу­чалися князем до військової служби, яку вони відбували на власні кошти. На час переведення селян на військову службу вони звіль­нялися від усіх селянських податків. Називалися такі селяни «слу­гами» і розподілялися за родами військової служби — слуги пан­цирні, слуги замкові, слуги орденські. Найчисленніший прошарок таких слуг був на Київщині і Поділлі. Спочатку слуги юридично вважалися особисто вільними людьми. Більше того, деякі з них були настільки заможними, що мали залежних від себе селян. Пізніше, у XVI ст. у період остаточного закріпачення селян, більша

1 Полонсъка-Василенко Н. Історія України. До середини XVII століття. — К., 1995. — Т. 1. — С. 358.

139

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

частина слуг була перетворена у тяглових селян, а менша — одер­жала шляхетські права й увійшла до лав панівного класу1.

Розвиток внутрішнього ринку на українських землях, а також зовнішньоекономічних зв'язків Великого князівства Литовського мав величезний вплив на піднесення сільського господарства. По­чинаючи з XV ст., магнати і шляхта українських земель розшири­ли свої орні землі, щоб виробляти більше хліба, передусім на про­даж. Це призводило до зростання відробіткової ренти. Отже, на українських землях створювалася фільваркова система сільського господарства, за якої землі феодала оброблялися руками залежних від нього селян. При цьому магнати і шляхта застосовували як еко­номічні, так і позаекономічні засоби для забезпечення своїх госпо­дарств робочою силою.

Поширення фільваркової системи принесло масі трудового се­лянства українських земель покріпачення. Праця селян у фільвар­ку називалася толокою і означала обов'язок орати, сіяти, боронува­ти, косити сіно на полі феодала, гатити греблі тощо, причому селя­ни, працюючи на феодала, користувалися власними знаряддями виробництва.

Норми панщини зростали у міру поширення фільваркового господарства. Якщо у 1424 р. шляхта Галичини запровадила пан­щину у розмірі 14 днів на рік з кожного селянського господарства, то мозовецький князь Януш у межах своїх володінь установив пан­щину у розмірі один день на тиждень. У 1520 р. Торунський статут визначав одноденну панщину з одного лану як обов'язкову і міні­мальну для усіх земельних володінь (духовенства, шляхти, коро­лівських маєтків), якщо селяни не мали більших повинностей. У другій половині XVI ст. на більшості українських земель панщи­на становила два дні на тиждень з одного лану2.

Запровадження відробіткової ренти та поширення фільварко­вої системи сільського господарства стирало відмінності між різни­ми категоріями залежних селян, насамперед між данниками і тяг­лими селянами. Водночас розвивався процес обмеження особистої волі селян. За ступенем волі, тобто можливості покинути землі феодала, українське селянство на зламі XV—XVI ст. поділялося на дві групи: «непохожих», або «отчинів», які втратили право покину-

1              Нариси з історії України. — Вип. II. — С. 41.

2              Бардах Ю., Леснодорский Б,, Пиетрчак М. История государства и права Польши. —

С. 192.

ти господарство феодала, і «вільних», або «похожих», ще спромож­них покинути його1.

У першій половині XV ст. селяни великокнязівських і коро­лівських земель на території України мали змогу переходити з од­ного місця на інше, оскільки податки стягувалися не з кожної окре­мої людини, а з «диму», дворища, громади. Тому в цей час селяни  порівняно легко могли покинути і приватновласницькі землі, спла- тивши їх володільцю відкупне натурою чи грішми. Наприкінці  XV ст. утворення фільваркової системи сільського господарства, з  одного боку, супроводжувалося загарбанням селянської землі, а з  іншого — залученням безземельних селян до оброблення магнатсь- ких і шляхетських маєтків. Ця система спочатку обмежувала селя- нам перехід з місця на місце, а з часом і остаточно заборонила його.  Відтак кількість «непохожих» селян неухильно зростала.

 Будучи заінтересованою у збільшенні чисельності залежних,  прикріплених до землі селян, феодальна верхівка українських зе-мель, використовуючи державну владу, намагалася регулювати пе-рехід селян з одного села в інше правовими засобами. Так, у 1453 р.  галицька шляхта прийняла постанову, відповідно до якої селяни  мали право піти від свого феодала тільки на Різдво, сплативши йо- му купу грошей, велику міру пшениці, дві колоди вівса, віз сіна та  дров. Але фактично феодали і на таких умовах не дозволяли селя- нам залишати свої маєтки. Кінцевою метою феодалів було безумов- не покріпачення селян. І це часто їм удавалось. Селяни, які довго  «сиділи» на землях того чи іншого феодала, втрачали право залп­ шити його і називалися «отчинами», або «людьми звічними». При- вілеєм 1447 p., виданим великим князем Казимиром, заборонявся  перехід приватновласницьких селян до господарських (великокня­ зівських) маєтків. У 1496 р. сейм установив, що «не більше ніж один селянин на рік матиме можливість відповідно до права і спра­ведливості перейти з одного села в інше»2. Незабаром законами 1501—1543 pp., селянам взагалі заборонявся вихід без дозволу пана.

Зрозуміло, що процес покріпачення селян викликав опір, най­поширенішою формою якого була втеча селян. їх кількість у міру покріпачення зростала, що являло собою серйозну загрозу для феодальної держави, яка у відповідний спосіб на це реагувала. У 1541р. боротьба із втечами селян покладалася на гродські суди.

1              Чубатий М. Огляд історії українського права. — С. 154, 156.

2              Бардах Ю., Лес подо рс кий Б,у Пиетрчак М. История государства и права Поль-

ши.— С. 194.

140

141

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

Згідно з Нешавським статутом 1454 р. особи (духовні і світські зем­левласники, орендарі королівських маєтків), які переховували се-лян-втікачів, зобов'язувалися повертати їх за вимогою гродського суду. В іншому разі з них стягувався штраф розміром три гривні на користь власника селян і такий самий — на користь суду1. Але вже Судебник 1468 р. передбачав страту для осіб, які підбурювали се­лян до втечі.

У 1577 р. великим князем Сигізмундом II Августом разом з «Панами-Радою» була видана «Устава на волоки» — закон про проведення «волочної поміри», в якому визначалися нові принципи організації фільваркового господарства на великокнязівських зем­лях. Волочна поміра мала на меті збільшення доходів великокнязів­ських господарств шляхом запровадження однакових податків. Згідно з «Уставок» на волоки» всі землі того чи іншого господарсь­кого двору, селянські землі й пустища обмірювалися і поділялися на однакові земельні ділянки-волоки, розміром 33 морги (23,5 га). Волока складалася з трьох рівних ланів по 11 моргів у кожному, що відповідало трипільній системі землеробства. Частина волок відво­дилася під господарський фільварок, а решта розподілялася між окремими селянськими дворами. Волока давалася на одну-дві, а ін­коли на три сім'ї. З упровадженням волочної системи усі піддані великокнязівських земель поділялися на дві категорії: людей тяг­лових і осадних. Селяни, які отримали тяглову волоку, не мали права розпоряджатися отриманою землею і залишати свою ділянку без згоди на те управителя маєтку — державця.

Отже, волока становила ту одиницю, з якої селяни мусили ви­конувати усі феодальні повинності. Для обробітку однієї волоки у фільварку залучалися селяни семи тяглових волок, причому селя­ни кожної тяглової волоки були зобов'язані відробляти два пан­щинні дні на тиждень. «А к работе приступать подданным, — ска­зано в «Уставі на волоки», — как солнце всходит, а уйти (с работы), как заходит (солнце), а отдых для тех, кто со скотом работает, пе­ред обедом — час, в полдень — час, к вечеру — час, а тем, кто ра­ботал без скота, тем отдых в то же время, но по полчаса должен быть»2.

Феодальні податки невпинно зростали, збільшувалася і пан­щина, яка з? незначний час досягла чотирьох—п'яти днів на тиж­день з волоки. Крім того, тяглові люди віддавали на господарське подвір'я частину продуктів власного виробництва, які можна було

1              Історія Польщі. — Т. 1. — С. 167.

2              Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 123.

142

замінити грошовим податком. Розмір чиншу залежав від якості землі, з урахуванням того, що волоки поділялися на добрі, середні, погані й дуже погані землі.

Селяни «на осаді» вносили в господарську скарбницю тільки грошову ренту у розмірі приблизно ЗО грошей на рік з волоки; крім того, вони також відбували додаткову панщину — ґвалти і толоки (непередбачені, термінові роботи). Водночас «Устава на волоки» підтверджувала старі натуральні повинності селян: мостову, під­відну, сторожову.

Аграрна реформа 1557 р. прикріпила селян до земельних на­ділів, тобто великокнязівської і королівської власності, і повністю позбавила їх власних земель і права придбання їх. Відтак селяни перетворилися у кріпаків і були зобов'язані відбувати панщину, яка ставала головним способом експлуатації і дедалі жорстокішою1. Волочна поміра змінила старі органи селянського самоврядуван­ня — десятників, отаманів, старців — на представників великокня­зівської адміністрації — війтів та лавників. Війт призначався при­близно на 100, а іноді і більше селянських волок. Основним обов'язком війта було відправити селян на панщину і контролювати її вико­нання2. А якщо якийсь селянин «не выйдет на работу, — наголошу­вала «Устава на волоки», — то за первый день прогула заплатит грош, а за второй день — барана, а если и третий раз прогуляет или через пьянство не выйдет, то кнутом на скамье наказать, а дни пропущенные отработать»3.

Фільваркова система спочатку запроваджувалася на велико­князівських і королівських землях. Але оскільки волочна реформа відповідала інтересам усього класу феодалів, то, починаючи з ос­танньої чверті XVI ст., фільварки стали запроваджуватися і на магнатсько-шляхетських землях України. У першій половині XVII ст. вони існували на всьому Правобережжі і частково на Ліво­бережжі.

Унаслідок загарбання під фільварки селянських земель пло­ща останніх різко зменшувалася. Неухильно зростала кількість ма­лоземельних і безземельних селян: загродників, які мали будинок і невелику садибу; підсусідків, які мешкали на чужих дворах, спла­чували за це певні податки й одночасно відбували панщину у філь-

1              Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький (Соціально-політичний порт­

рет). — К., 1993. — С. 31.

2              Нариси з історії України. — Вип. II. — С. 142.

3              Законодательные акты Великого княжества Литовского. XV—XVI вв. — М, 1961. —

С. 48.

143

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

варку. Близькими за своїм правовим становищем до підсусідків були халупники, які мали будинок і город; коморники, що користу­валися кутками у будинку заможного селянина за допомогу у гос­подарстві1.

Найшвидшими темпами чисельність малоземельних і беззе­мельних селян зростала в західних регіонах України.

Поряд із здійсненням волочної реформи відбувався процес правового оформлення кріпацтва. Він виявлявся передусім у збіль­шенні терміну розшуку і повернення феодалам тих селян, котрі повтікали. Якщо Литовський статут 1529 р. установлював термін для розшуку таких селян у межах 10 років, то статут 1566 р. зали­шав десятирічний термін розшуку і повернення селян-втікачів ли­ше у тому разі, якщо їх знаходили на недалекій відстані. А якщо селянин утікав на значну відстань, то феодал мав право розшуку­вати його необмежений час. Статут 1588 р. довів термін розшуку утікачів до 20 років.

Унаслідок процесу покріпачення, що неухильно поглиблював­ся, у середині XVII ст. на українських землях майже не залишило­ся вільних селян. Одночасно зникала різниця у правовому станови­щі існуючих груп селянства, яке втрачало основні цивільні права. Селяни не мали права виступати як свідки у судових справах між шляхтичами. Феодал мав право не тільки розшукувати селянина-втікача, а й продавати, дарувати, віддавати як заставу, передавати у спадщину своїх селян, а також судити і карати їх. Хоча право і передбачало відповідальність феодала за знущання над своїми се­лянами, але воно водночас обмежувало можливість подання позову проти шляхтича низкою умов, які зводили це право нанівець.

Міське населення. Зростання ремесла і торгівлі наприкінці XV — у першій половині XVI ст. сприяло розвитку українських міст, зміцненню старих і виникненню нових міст і містечок, а як на­слідок цього — поглибленню майнового і класового розшарування у середовищі міського населення України.

За своїм соціальним станом мешканці міст поділялися на три категорії. На вищому ступені соціальної градації перебували чисе­льно невеликі, але найзаможніші купецько-лихварські і ремісничі верхівки, заможні магістратські урядники. Придбавши землі і за­лежних селян, а іноді і шляхетські права, вони утворили тонкий прошарок міського патриціату. Наприклад, у Львові, досить багато­людному на той час місті (понад 15 тис. осіб), до цього прошарку належало 40—50 сімей.

1 История Польши. — Т. 1. — С. 224—225. 144

До другої категорії міського населення входили повноправні міщани: особи, які займалися різними промислами, майстри — ха­зяї майстерень і бюргерство, або «поспільство».

Третю, найчисленнішу, категорію міщан становили міські низи — плебс: дрібні торговці, незаможні ремісники і ті, що розо­рилися, підмайстри, учні, слуги, наймити, декласовані елементи, позацехові ремісники («партачі»)1.

Загарбання українських земель Литвою і Польщею сприяло значному напливу до українських міст іноземних колоністів поль­ського, литовського і німецького походження, які отримували від влади широкі політичні і соціально-економічні права та привілеї за рахунок обмеження прав корінного населення. Так, міщани україн­ського походження обмежувалися у праві займатися торгівлею (окрім дрібної), їм був закритий доступ у деякі ремісничі цехи. Більшість українського міщанства мешкала за міськими стінами, у передмістях.

Міста були осередками ремісництва. Безперечно, це відби­валося на соціальному складі міста. Наприклад, наприкінці XIV ст. у Львові працювали ремісники 23-х професій, а в Києві на зламі XV—XVI ст. мешкали кравці, кушніри, шевці, ковалі, ювеліри, різ­ники та ін.

Протягом XV— першої половини XVI ст. в українських міс­тах швидкими темпами розвивалися ремесло і торгівля, що приво­дило до зростання кількості середніх прошарків міського населен­ня. Наприкінці XV ст. у Львові були ремісники вже 36 професій, а чисельність цехових майстрів досягала 500 осіб2. Сучасники мали на увазі високий рівень львівської ремісничої майстерності, коли на­зивали Львів «школою ремісництва». Великими ремісничими цент­рами в Україні були також Луцьк, Кременець, Холм, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ковель та ін. У середині XVI ст. налічу­валося понад 130 спеціальностей міського населення, з них безпосе­редньо ремісничих — близько 803.

Ремісники у містах об'єднувалися у професійні корпорації — цехи. Цехові устави регулювали різні сторони внутрішнього життя цехів і поведінку їхніх членів. На чолі цеху стояв цехмейстер — старшина цеху, якого обирали з найвпливовіших майстрів. Цехові старшини керували справами цеху і розпоряджалися цеховим май-

1              Сас П. М. Феодальные города Украины в конце XV — 60-х годах XVI в. — К., 1989. —

С. 28.

2              Чубатий М. Огляд історії українського права. — С. 122.

3              Історія України. — С. 68.

10 3-382  145

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

ном. Вони також мали судові повноваження: судили членів цеху і підмайстрів за дрібні кримінальні злочини, а також здійснювали третейський суд. Найсуворішим покаранням було виключення з це­ху, бо це дорівнювало втраті права на зайняття професією.

Повноправними членами цехових об'єднань вважалися тільки майстри — власники майстерень, у яких працювало по кілька під­майстрів і учнів. Від кандидата у майстри вимагалася не тільки ви­сока професійна кваліфікація, а й гроші для заснування майстерні і внесення певної суми до цехової каси. За соціальним і майновим станом члени цехових організацій не були рівними. Головували в них найбагатші майстри. Нижчий соціальний прошарок цехової ор­ганізації становили підмайстри, які експлуатувалися майстрами й усувалися від участі у внутрішніх цехових справах.

Цех відстоював інтереси своїх членів і вів боротьбу з конку­рентами. Усі, хто займався ремеслом, мали входити до певного це­ху. Особи, які працювали таємно, переслідувалися. Цех стежив за тим, щоб робота рівно розподілялася між його членами, щоб у кож­ного майстра була однакова, суворо встановлена кількість учнів і підмайстрів, щоб право збути ремісничу продукцію належало лише його членам1.

Відомості про діяльність цехів у містах України з'являються наприкінці XIV ст. Зростання чисельності цехів в українських міс­тах відбувалося швидкими темпами. Якщо у Львові наприкінці XIV ст. налічувалося лише чотири цехові організації, то у середині XVI ст. їх було вже 20. Протягом XV ст. цехові ремісничі організа­ції виникли у Києві, Луцьку, Кременці. У першій половині XVI ст. вони існували вже в багатьох містах України.

Окрім цехових ремісників, в українських містах, як зазнача­лося, була чимала група позацехових ремісників («партачів»). Цей соціальний прошарок міщан українських міст становили ремісники, які не могли увійти до цеху з національно-релігійних міркувань, через відсутність коштів, і, нарешті, сільські ремісники, котрі пра­цювали в місті.

З розвитком ремесла в українських містах чисельність поза­цехових ремісників неухильно зростала головним чином за рахунок вихідців із села. Наприклад, у Львові у першій половині XVII ст. позацехові ремісники становили понад 40% загальної кількості ремісників міста. Цехи як монопольні виробники і збувальники товарів у своїй галузі бачили в «партачах» конкурентів і намагали­ся не тільки не допустити їх у цехові організації, а й повністю

1 История Польши. — Т. 1. — С. 118. 146

паралізувати їхню діяльність. З цією метою вони нападали на майс­терні «партачів», виганяли їх за межі міста тощо. Але намагання цехів протистояти позацеховим ремісникам не завжди були вдали­ми, бо «партачів» підтримувала шляхта і міська влада.

Значного розвитку в українських землях набула міська тор­гівля, основними формами якої виступали ярмарки, торги, щоденна крамнична торгівля. У Києві, Летичові, Берестечку, Дрогобичі і Львові, наприклад, ярмарки відбувалися двічі на рік, а у Барі і Лу­цьку — тричі на рік.

У другій половині XVI — першій половині XVII ст. відбува­ється подальший розвиток ремісництва, промислів і торгівлі у міс­тах України і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування у середовищі міського населення. Мешканці міст, як і раніше, по­ділялися на три групи: патриціат, бюргерство і міську голоту — плебс1.

Міський патриціат, до складу якого входили впливові сім'ї польських, литовських і українських багатіїв, продовжував контро­лювати усе життя в місті.

В опозиції до патриціату перебувало бюргерство. Зрозуміло, що бюргерство, невдоволене засиллям патриціату, прагнуло змен­шити вплив останнього і поширити свої права. Однак бюргерство виступало лише проти тих вад феодального ладу, які зачіпали його інтереси.

З розвитком міст поступово збільшувалася і чисельність плеб­су — ремісників, що розорилися, підмайстрів, учнів, «партачів». Го­лота становила більшість населення у містах і була найбільш екс­плуатованою його частиною. Тому не випадково, що вона являла собою найрадикальнішу силу, яка виступала проти соціального і національно-релігійного гноблення, утисків з боку феодалів і цехо­вих майстрів.

Посилення експлуатації міських низів призводило до опору голоти. Вона утворювала власні організації — «господи» — для охо­рони від утисків і експлуатації з боку майстрів. У 1469 р. господа підмайстрів ткацького цеху з'явилася у Львові, а в 1483 р. господа підмайстрів швацького цеху була створена у Коросно. Боротьба підмайстрів проти майстрів хоча і велася досить довго і нерідко жорстоко, як правило, обмежувалася локальними конфліктами.

Значну частину міського населення становили козаки й жов­ніри. Це передусім стосувалося Подніпров'я і Брацлавщини. Так, за

147

1 Енциклопедія українознавства. — Т. 4. — С. 1590. 10*3-382

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

*    §2. Суспільний лад

люстрацією 1616 р. у Каневі, Черкасах, Чигирині, Білій Церкві, Пе­реяславі налічувалося приблизно 77% козацьких дворів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста (королівське, приватновласницьке, самоврядне), майнового стану і роду занять міщанина. У найтяжчому становищі перебу­вали мешканці приватновласницьких міст. Міщани, що займалися землеробством, платили чинш, розмір якого постійно зростав. Так, з міщан Калуша у 1549 р. стягувалося 20 грошей з «диму», а у 1616 р. — 50. А в місті Підгородиьому грошова рента за цей самий час зросла майже утричі (від 24 до 68 грошей). Крім того, міщани міст, які були власністю світських та духовних феодалів, були зо­бов'язані виконувати на користь власника численні і важкі повин­ності: косити сіно, збирати хліб, возити дрова, а також сплачувати всілякі податки — в'їзні, весільну куницю та ін. Мешканці приват­новласницьких міст не мали права без згоди міської адміністрації залишати місто чи переходити в інший стан.

Мешканці великокнязівських і королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також ті, що встановлювалися для них старостами й управителями: будували, ремонтували і підтри­мували у належному стані замкові споруди, формували ^посполите рушіння», забезпечували замкову і польову варту. Особливо тяж­кою повинністю для мешканців великокнязівських і королівських міст був обов'язок давати у військо «вибранців» з усім необхідним для служби спорядженням. Наприклад, у першій половині XVII ст. місто Степань виставляло у похід 40 вибранців, Дубно і Чудівно — 20, Острог, Коростень, Базалія — по 10 вибранців. Крім того, міща­ни таких міст України, як Вінниця, Канів, Житомир, Черкаси, мали супроводжувати «конно» і «збройно» старост і воєвод під час війсь­кових експедицій.

Міщани міст, які користувалися самоврядуванням, хоча і бу­ли юридично незалежними, однак виконували як загальнодержавні повинності, так і ті, які встановлювалися міськими властями: утри­мання міської адміністрації і варти королівських військ, сплата гро­шових податків.

Магдебурзьке право значно полегшувало залежність міщан від феодальної держави й окремих феодалів (іноді уряди Литви і Польщі видавали грамоти на Магдебурзьке право і приватновлас­ницьким містам на прохання їхніх власників), а відтак об'єктивно сприяло прогресивному розвиткові феодальних міст. Але на укра­їнських землях Магдебурзьке право, на відміну від країн Західної Європи, не повністю звільняло міщан від феодальної залежності,

148

іноді воно перепліталося з нормами звичаєвого права. Крім того, у більшості українських міст польська влада дозволяла користувати­ся Магдебурзьким правом лише католикам, а православне населен­ня, тобто українське міщанство, істотно обмежувалося у правах на торгівлю, ремесло, участь в установах міського самоврядування.

У Львові, наприклад, українські міщани не допускалися у деякі цехи, обмежувалося їхнє право на торгівлю сукном, горілкою та ін. Мешкати і придбавати собі будинки їм дозволялося лише у певному районі Львова, який звався «Руською вулицею». Приблиз­но у такому самому становищі перебували українські міщани Пе­ремишля, Кременця та інших міст. Львівські міщани звернулися зі скаргою з приводу національних та релігійних гонінь до короля, проте згідно з королівською грамотою Сигізмунда усі попередні утиски українського населення Львова залишалися1.

Дещо інакше розгорталися події у Києві. У 1506 р. київські міщани просили короля підтвердити їхні права і поскаржилися на введення воєводою «новини» — не запалювати вночі свічки під за­грозою штрафу. Ця заборона серйозно зачіпала інтереси ремісни­ків, які мусили працювати ввечері і навіть вночі. Король своєю гра­мотою підтвердив права київської шляхти на самоврядування, а щодо «новини» вказав, що більше «не треба воєводі тієї вини бра­ти». Проте королівська грамота не вирішила проблеми. У 1523 р. кияни знову скаржилися на воєводу, який відбирав у них коней, брав безкоштовно «живність», захоплював «дворища міські, і виго­ни, і пахотні землі». Минув деякий час, і в 1564 р. міщани Києва знову попросили захистити їх від самоуправства воєводи князя Острозького, який стягував з міського населення незаконні плате­жі, зокрема, щорічний «поклон» у розмірі 200 коп грошей, а його слуги брали у міщан різні товари, не сплачуючи за них грошей2.

Ці утиски й обмеження викликали тривалу і наполегливу бо­ротьбу українського міщанства за повернення своїх прав. Причому міщани часто не обмежувалися скаргами, а діяли активніше. В де­яких містах справа доходила до збройних сутичок і навіть повстань проти старост і воєвод. Так було, наприклад, у Черкасах і Каневі у 1536 p., у Вінниці і Брацлаві — у 1541 р.

Міста України були для Великого князівства Литовського ва­жливим джерелом грошових надходжень до скарбниці. Тому на міщан, незалежно від категорії міста, поширювалися усі загально-

1              Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 114.

2              Нариси з історії України. — Вип. II. — С. 133.

149

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

державні податки — серебщина, воловщина, подимний збір1. На­приклад, наприкінці 70-х років XVI ст. державні чиновники стягу­вали з міщан Суділкова усіляких податків на суму 4 копи 22 гроша; міщани Насухоїж сплачували податки на суму 8 коп 44 гроша, Ост­розька — 13 коп 2 гроша, Турійська — 23 копи, Жукова — 24 копи 51 грош, Києва — близько 100 коп2. З міщан збиралася й церковна десятина. Наприкінці XVI ст. міщани Миколаєва (Галичина) давали священику з лану по півміри пшениці і вівса, а на Пасху — ще й по одному грошу з дворища.

На зламі XV—XVI ст. спостерігається значне зростання міст на українських землях. Збільшення чисельності міського населення відбувалося не тільки за рахунок природного приросту населення, а й шляхом поповнення міст селянами-втікачами. Зрозуміло, що право на переселення до міста поширювалося лише на тих селян, які мали на те дозвіл від свого феодала. У Литовському статуті 1529 р. була стаття, що регулювала вихід селян від феодала до міста. Селя­ни, які прибували до міста, мали негайно сповістити про це «місце­вого бургомістра». Останній мусив зібрати відповідні довідки про прибулих і отримати від їхніх володарів підтвердження про те, що вони відпущені у зв'язку з голодом. І коли перевіркою встанов­лювали, що феодал «геть їх вибив, не хотячи їх годувати», покріпа-чені вважалися вільними.

Козацтво. Нові явища у суспільно-політичному житті україн­ських земель, передусім зародження і розвиток фільваркової сис­теми землеробства, мали серйозні наслідки — все більше посилю­вався феодально-кріпосницький гніт українського селянства, який доповнювався обмеженнями національних і релігійних прав україн­ського народу. Наступ феодалів на селянство породжував хвилю антифеодальної боротьби, найпоширенішою формою якої були се­лянські втечі. На Галичині, Західному Поділлі, Волині, де раніше виникла фільваркова система господарства, втечі селян стали ма­совим явищем. Українські селяни групами, сім'ями, цілими сели­щами втікали у майже безлюдні східні й південні окраїни Поділля, Брацлавщини, Київщини3.

Пориваючи з феодальною залежністю й осідаючи на нових місцях, втікачі вважали себе вільними людьми і називалися коза-

1              Утвепко В. Податки та повинності міського населення Лівобережної України //

Пам'ять століть. — 2003. — № 2. — С. 60.

2              Сас її. М. Феодальные города  Украины в конце XV— 60-х  годах XVI в. —

С. 158—159.

3              Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — К., 1957. — С. 43.

150

ками1. У другій половині XV — на початку XVI ст. поселення се-лян-втікачів простягалися цілою смугою від середньої течії Дніпра майже до Дністра. Осередком козацтва, на думку М. Грушевського, було середнє Подніпров'я, його передстепова смуга нижче від Ки­єва, яка у XIV—XV ст. входила до складу Київського князівства, а пізніше — Київського воєводства2.

Малозаселені і безлюдні степи, куди переселялися втікачі, бу­ли багаті на природні дари. Козаки відроджували землеробство у тих містах, де воно було забуте, і давали йому початок у регіонах, де землеробства не знали. Вони розорювали цілинні землі, прокла­дали шляхи, будували мости, засновували селища, розводили сади та ін. Крім землеробства, козаки займалися скотарством і промис­лами. Серед них були люди, досвідчені у різних галузях ремесла: теслярі, ковалі, зброярі, кушніри, шевці, кравці та ін.3. Так, на зем­лях Північної України, що відігравали роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів, відбу­валося формування нової соціальної групи — козацтва4.

Козацькі слободи й хутори вирізнялися значним добробутом порівняно з убогими селищами феодально залежних селян переду­сім тому, що вільна людина була більш заінтересована у результа­тах своєї праці. Але при цьому слід мати на увазі, що козацтво ніколи не було однорідним соціальним прошарком. Економічна не­рівність у козацькому середовищі виникла одночасно з його по­явою, бо селяни-втікачі істотно різнилися за своїм майновим ста­ном. Поряд з голотою на нові землі з майном і худобою переселяло­ся заможне селянство, міщанство, іноді нижче духовенство і навіть дрібна українська шляхта. А на нових місцях майнове і соціальне розшарування ще більше посилювалося, бо, з одного боку, засну­вання власного господарства потребувало значних матеріальних ресурсів, що примушувало козаків «спрягатися» або йти у найми до заможних сусідів, а з іншого — існування вільних земель і відсут­ність обмежень відкривали широкі можливості для експлуатації заможною частиною козацтва козацької бідноти — «голоти».

Вільні козаки-поселенці утворювали на нових землях і нову суспільну організацію — «громаду». Кожний утікач, що прибував

1              Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років XX ст.). — Львів, 1992. —

С 171.

2              Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — К., 1991. — С. 152; Хресто­

матія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 189.

3              Хрестоматія з історії Української РСР. — Т. 1. — С. 189.

4              Історія України: нове бачення. — Т. 1. — С. 135.

151

Розділ 4, Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

на козацькі землі, вважався вільним від кріпацтва, діставав фор­мально рівні з усіма іншими права користуватися господарськими угіддями і промислами, брати участь у самоврядуванні, зокрема у виборах козацької старшини — отаманів, суддів, писарів та ін. Незважаючи на пріоритет заможних козаків, козацька громада значною мірою зберігала риси селянського демократизму.

Така суспільна організація, яка не визнавала кріпацтва, одра­зу ж протиставила себе феодальній державі. Тому, з одного боку, вона була привабливою силою для пригнобленого селянства і місь­кої голоти, а з іншого — викликала шалений опір панівних верств, які намагалися, якщо не знищити козацтво як соціальну групу, то максимально обмежити її.

Заселення козаками середнього Подніпров'я відбувалося у го­стрій боротьбі з литовськими, польськими й українськими феода­лами, які намагалися повернути козаків колишнім володарям і за­гарбати освоєні козаками землі. На зламі XV—XVI ст. магнатам вдалося захопити частину козацьких земель на Поділлі і Київщині. У відповідь на це на початку XVI ст. козацькі поселення стали ви­никати на найвіддаленіших південно-східних кордонах України, переважно в районі Канева і Черкас. Але магнатсько-шляхетський колонізаторський потік, який рухався слідом за народною колоніза­цією, незабаром захопив і ці землі. Уже в першій половині XVI ст. тут осіли великі феодали, які захопили разом із землями посади старост і підстарост. Ставши власниками землі й зосередивши у своїх руках адміністративну владу, вони примушували місцеве на­селення відбувати на їхню користь різні повинності і сплачувати грошові побори.

У відповідь на утиски і пограбування на території Канівського і Черкаського староств спалахнули козацькі повстання, найбільш значним з яких було повстання 1536 р. Після його придушення більшість козаків Черкаського і Канівського староств, рятуючись від репресій, втекла за дніпровські пороги.

Згодом район дніпровських порогів стає найбільшим центром українського козацтва. Мотиви, які змушували людей шукати для себе притулку у дикому Запоріжжі, були різноманітні. Сюди йшли люди «і з доброї волі, і з неволі»: були ті, хто натерпівся від ярма феодальних повинностей, усі, хто зазнав знущання, носив у своїх грудях «печаль люту», «горе-недолю» тощо. Зрозуміло, що націо­нальний склад козацтва був досить строкатим. Тут можна було

152

зустріти українців, поляків, литовців, білорусів, представників ін­ших національностей1.

Колонізація козаками районів дніпровських порогів мала свої позитивні (вдале географічне положення, природні багатства) і не­гативні (загроза польсько-литовської інтервенції та нападу турків і татар) боки. Постійна загроза військового вторгнення змушувала козаків дбати насамперед про свій захист. Як наслідок, за порогами Дніпра з'являються «городці», тобто дерев'яні, укріплені засіками містечка, так звані «січі»2. Однак забезпечити існування козацьких поселень за дніпровськими порогами, утворити з них грізну для f ворогів військову силу можна було тільки шляхом їх об'єднання в |      козацьке товариство-громаду з єдиними органами управління.

У середині XVI ст. у козаків за дніпровськими порогами вже існувала певна організація — кіш. Козаки, які залишилися у коші, становили його гарнізон, який мав гармати, човни тощо. Заснування козаками коша за дніпровськими порогами слід вважати нічим ін­шим, як утворенням Запорізької Січі3. Вона фактично об'єднала до­сі розрізнені дрібні козацькі січі й поклала початок новому етапу у формуванні козацької верстви4.

Для всіх, ким би вони не були, звідки і коли б не прийшли до Запоріжжя, доступ до Січі був вільним5. Прийняті до лав запорізь­кого козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного із 38 січових куренів. Під час запису до куреня змінювалося прізвище і надавалося будь-яке нове ім'я, яке часто характеризувало пере­дусім зовнішність людини. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі. Новачок ставав справжнім козаком ли­ше тоді, коли осягав усі правила, умів підпорядковуватися кошово­му отаману, старшині і всьому товариству. У стосунках між козака­ми брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: той, хто вступив раніше, мав перевагу над тими, хто вступив пізніше. Тому останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі і вихід з неї були вільними. Ніякого певного часу перебування у Січі не встановлювалося: кожний мав змогу вийти з неї, якщо буде потреба.

1              Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — К 1990. — Т. 1. — С. 115—116.

2              Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 67.

3              Голобуцкий В. А. Запорожское казачество. — С. 67.

4              Щербак В. О. Запорізька Січ як фактор консолідації українського козацтва до се­

редини XVII ст. // УІЖ. — 1995. — № 5. — С. 66.

5              Яворницький Д. І. Історія запорізьких козаків. — Т. 1. — С. 117.

153

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 2. Суспільний лад

Таким було військо запорізьких козаків. Воно поділялося на січових і волосних козаків: перші, власне, і являли собою справж­ній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Частину козаків, котрі відзначилися у боях, давно служили у війську, мали інші заслуги, звали «лицарством», або «товариством». Тільки вони мали право зі свого середовища обирати старшину, одержувати грошове і хлібне забезпечення, брати участь у розподілі здобичі й вирішувати всі справи війська. Ця частина козацтва постійно проживала у Січі по куренях, поділялася на «старше і молодше» і становила козацьке військо у власному розумінні цього слова.

Взагалі запоріжців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою охо­роною, тоді як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом1.

Від «лицарства», або «товариства», різко відрізнялося сімейне козацтво. їхніх представників також допускали у Запоріжжя, од­нак вони не мали права проживати на території Січі. Вони селили­ся на її околицях: у запорізьких степах, по хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслом і промислами. На­зивалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «зимовника­ми», «сиднями», «гніздюками». Але разом січові і зимовники стано­вили одне військо.

Суттєвими рисами Запорізької Січі були формальна рівність козацтва і демократизм його суспільної організації. Зовнішнім про­явом цього виступала військова рада, народне віче. На цій раді були присутні усі січові козаки, починаючи від січової старшини і закін­чуючи простою «сіромою». Тут панувала рівноправність: кожний користувався рівним правом голосу, мав змогу пропонувати свої плани і пропозиції, але те, що затверджено радою, було обов'язко­вим для всіх.

Таким чином, утворення Запорізької Січі, куди масами стіка-лися покріпачені селяни, підривало польське магнатське шляхетсь­ке землеволодіння в Україні, загрожувало пануванню польських і литовських кріпосників. Запорізька Січ очолювала боротьбу укра­їнського народу проти феодального та іноземного гноблення.

Реєстрове козацтво. Стурбовані чисельним зростанням коза­цтва і поширенням антифеодального руху в Україні, правлячі кола Литви і Польщі намагалися розколоти козацтво: узяти на держав­ну службу частину заможних козаків, використовувати їх як проти народних мас, так і для охорони південно-східних кордонів від

1 Субтельний О. Україна: історія. — С 103. 154

агресії з боку Туреччини і Кримського ханства. Універсалом від 5 червня 1572 р. король Сигізмунд II Август наказав коронному гетьману Ю. Язловецькому провести набір козаків на військову службу. Такий загін у складі 300 осіб було підпорядковано призна­ченому урядом «старшому судді усіх низових козаків»1. Прийняті на державну службу козаки заносилися до реєстру (списку), звідки й отримали назву «реєстрових козаків». З цього часу козаками офі­ційно визнавалися лише ті, хто був занесений до реєстру. Усі інші, тобто основна козацька маса, лишалися начебто поза законом.

Проте реєстр не міг повною мірою виконувати ту роль, яку йому відводила влада, хоча б тому, що був нечисленним. А тим часом в Україні посилювався опір експлуатованих мас, зростала кількість запорізького козацтва. Зважаючи на ці події, польський уряд постійно розширяв реєстр.

Реєстрові козаки мали низку важливих привілеїв. Насампе­ред, вступаючи до реєстру, вони виходили з-під юрисдикції феода­лів, звільнялися від влади старост і воєвод, якщо мешкали на королівських землях, а також міських магістратів, і підпадали під виключну юрисдикцію реєстрового війська. Реєстр мав свій «присуд», тобто козаки мали право судитися у своїх судах. Реєст­рові козаки звільнялися від податків, мали право власності на зем­лю, діставали права вільно займатися різними промислами і торгів­лею. За службу вони отримували, хоч і не регулярно, грошове жа­лування з державної скарбниці. Час від часу реєстровим козакам видавалися сукно, порох, свинець.

Однак усе це не усувало істотних відмінностей у майновому стані реєстрових козаків. Верхівку реєстру становили козацька старшина і заможне козацтво. Переважно вони походили з дрібної української шляхти, володіли селами і хуторами, різними промис­лами, водяними млинами, корчмами. Старшина і заможне козацтво експлуатували незаможних людей і наймитів — «підсусідків». Ста­новище основної маси реєстрового козацтва було складним. Обов'я­зок відбувати на власні кошти нічим не обмежену військову служ­бу, виступати в похід з конем, зброєю і військовим знаряддям ви­магав від реєстрових козаків значних грошових витрат, а на час військових походів — навіть передавати своє господарство в інші руки.

У смузі вздовж Дніпра, яку займали реєстрові козацькі слобо­ди і хутори, останні були вкраплені у державні, магнатські і шля­хетські  володіння.  Це  породжувало  напруженість у  відносинах

1 Грушевский М. Очерк истории украинского народа. — С. 152.

155

Розділ 4. Українські землі під владою Польщі та Литви

§ 3. Державний лад

володарів маєтків і основної маси реєстровців. Права і пільги реєст­рових козаків були величезною принадою для державних і приват­новласницьких селян, які відмовлялися підкорятися своїм хазяям і намагалися вступити до реєстру. Але, не домігшися цього, вони са­мовільно покидали маєтки своїх хазяїв, проголошували себе коза­ками і поповнювали масу населення, що не визнавалося владою.

На становищі реєстрового козацтва негативно позначалася і непослідовна політика королівської адміністрації щодо реєстру. Під час війни уряд закликав до реєстру всіх бажаючих, у тому числі селян державних і приватновласницьких маєтків. А коли потреба у такій кількості реєстрових козаків відпадала, більшість із них не тільки виключалися з реєстрових списків, а навіть поверталися ко­лишнім володарям.

Козацька старшина також намагалася використовувати рядо­ве козацтво у своїх корисливих інтересах: залучала його до важких робіт, обкладала тяжкими податками. Все це сприяло майновому розшаруванню у середовищі реєстрового козацтва: менша його час­тина багатіла і зливалася з реєстровою верхівкою; більша — зане­падала і поповнювала лави «черні». Важливе місце у реєстрі по­сідала козацька «середина», тобто козаки, що перебували між реєс­тровою верхівкою і «черню».

Вагомим чинником, котрий визначав настрої більшості реєст­рових козаків, було те, що завжди існувала загроза скорочення ре­єстру і, як наслідок, покріпачення. Реєстрове козацтво, як і народні маси всієї України, надто болісно сприймало національно-релігій­ний утиск, що різко посилився наприкінці XVI ст. Цими обставина­ми і пояснюється той факт, що під час народних повстань кінця XVI— першої половини XVII ст. не тільки козацькі низи, а й коза­цька «середина» переходила на бік борців проти кріпацтва та іно­земних гнобителів.

Таким чином, на початку XVII ст. в Україні існували три чітко не розмежовані категорії козаків: заможні реєстрові козаки, які служили уряду, запорожці, що жили поза межами Речі Посполи­тої, та величезна більшість козацтва, яка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визначе­ного статусу1.

1 Субтельпий О. Україна: історія. — С. 104. 156