3.5. ВЩ ПОЛІТИЧНОГО ДО СУДОВОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ (на прикладі Франції)

Догматичне дотримання теорії поділу влади Ш. Монтеск'є та сприйняття принципу верховенства парламенту як єдиного наслідку ре­алізації на практиці концепції народного суверенітету призвело до засну­вання у Франції протягом XVIH-XX століть інституту конституційного кон­тролю, докорінно відмінного від аналогічних інститутів у інших країнах. За Конституцією П'ятої Республіки, інститут конституційного контролю має попередній характер, тобто здійснюється після прийняття законів, але до їх промульгації. За своєю природою він є проміжним інститутом між інститу­тами політичного та судового контролю і позначає процес трансформації політичного контролю конституційності державних правових актів у судо­вий.

Власне, на прикладі Франції помітна загальна тенденція романо-гер-манськог правової системи підносити культ парламенту, який поклика­ний формулювати спільну волю народу. За цих умов роль незалежної судо­вої влади у державному механізмі була дуже незначною. Як зазначає амери­канський науковець-компаративіст Д. Меррімен, «правовий позитивізм, догма поділу влади, ідеологія кодифікації... все це підсилює намір принизи­ти роль судді та уславлює законодавця»42.

Низький престиж публічного права у Франції протягом століть пояс­нюється його політичним характером, до чого спричинилося невтручання держави у приватну сферу, що регулюється цивільним кодексом, який вико­нував конституційні функції, гарантуючи визнання та забезпечення держа­вою приватних прав.

Незважаючи на заперечення судового конституційного контролю, у Франції ще з часів «старого режиму» (anciene regime) визнавалась теорія найвищого права у вигляді загальнообов'язкових принципів. Королівські

суди мали повноваження перевіряти на предмет відповідності цим принци­пам позитивне законодавство, але щоб судові рішення не суперечили волі суверена — короля.

У революційний період функцію конституційного контролю виконував політичний орган — Касаційний трибунал, заснований у 1790 році з ме­тою Гарантії «принципу поділу влади як головної умови стабільного існу­вання держави». Касаційний трибунал здійснював контроль за судовою вла­дою на предмет її вторгнення у законодавчу сферу та слідкував за тим, щоб судді саме застосовували «букву закону», а не займалися творчим тлумачен­ням та судовою правотворчістю.

Створення саме такого органу спричинене переконанням законодавців, що судді при здійсненні тлумачення зобов'язані застосовувати лише право­ву норму в її літературному (дослівному) значенні, оскільки повноваження щодо тлумачення закріплювались за законодавчим органом. Законодавчий орган цього історичного періоду тлумачив правові норми у своїх декретах на вимогу суддів, якщо у них виникав сумнів щодо значення законодавчого тексту. Заперечення розширеного суддівського тлумачення ґрунтувалося на формальному (жорсткому) підході до теорії поділу влади. Тому Ка­саційний трибунал скасовував судові рішення, що «явно суперечили тексту закону», на вимогу приватних осіб або ж за власною ініціативою.

На пропозицію відомого діяча французької революції абата Сійєса, у 1799 році створюється інститут конституційного контролю — сенат, яко­му конституційними актами 1799 та 1804 років надавались повноваження захищати публічні свободи та скасовувати будь-які правові акти на підставі їх неконституційності на вимогу уряду або парламенту. За своїм характером цей opratf був цілком політичний. Він складався з вісімдесяти членів, що призначалися з урахуванням їх політичної орієнтації. Звертатися до сенату можна було тільки до промульгації правових актів. Після промульгації, у разі виникнення сумнівів, законодавство вже не могло розглядатися на предмет його конституційноеті. На практиці, цей орган у Франції періоду імперії ніколи не скасовував законів та актів виконавчої влади, незважаючи на те, що вон» періодично порушували конституційні тексти. У свою чергу Напо­леон використовував сенат з метою досягнення антиконституційних цілей: для скасування судових рішень, які його не задовольняли, та для «заповнен­ня прогалин у Конституції»■".

У післяреволюційній Франції склалася традиція визнавати закон як акт виявлення «спільної волг народу», який є сувереном. Вважалося, що закон неможливо визнати нечинним навіть якщо він суперечить Конституції, то­му судді просто ♦заплющували очі» на факти очевидної невідповідності.

Доктрина абсолютного парламентського суверенітету була за­кладена в оенрву конституційних текстів та відповідної практики періоду

1-   Цит. за: Stone A. The Birth of Judicial Politics in France. The Constitutional Council in Comparative Perspective. — Oxford University Press, 1992. — P. 31.

" Там само. — С 30.

284

285

Першої — Четвертої Республік (з 1792 по 1958 роки). Конституції вважа­лись актами парламенту, який поєднував установчу та законодавчу влади, І переглядалися шляхом прийняття конституційних поправок простою пар­ламентською більшістю. Як зазначалося у французькій публіцистичній літе­ратурі періоду Четвертої Республіки, «якщо у пересічного француза запита­ти про те, що таке демократія, він, не вагаючись, відповів би, що вона є суве­ренітетом народу, чия воля формулюється більшістю в обраному представ­ницькому органі».

Ця тенденція не була подолана навіть створенням, згідно з Консти­туцією П'ятої Республіки 1958 року, Конституційної ради, яка надала по­вноваження перевіряти закони на предмет їх відповідності Конституції до їх промульгації. Цей орган квазісудового конституційного контролю, що продовжив історичну традицію здійснення політичного контролю Ка­саційним трибуналом та сенатом, був покликаний гарантувати стабільність специфічної системи поділу та розподілу державної влади, що була вста­новлена зазначеною Конституцією.

Ця Конституція була прийнята внаслідок розв'язання гострої політичної кризи. Вона розподілила законодавчу компетенцію між законодав­чою та виконавчою владами. У політичній історії Франції це була пер­ша спроба відмовитись від концентрації законодавчих повноважень у єди­ному законодавчому органі — парламенті. Певною мірою такий підхід що­до розподілення законодавчої компетенції відбиває бонапартистську тра­дицію, згідно з якою парламент розглядався як «джерело політичної не­стабільності», тому його робота має бути «раціоналізованою», тобто пере­дана під централізоване управління виконавчої влади/

Зрозуміло, що у сучасній Франції, де визнається та діє принцип поділу влади, виконавча влада не може керувати парламентом. Проте у нетра­диційній системі поділу влади Конституційна рада діє як «гармата, направ­лена на закон», тобто головною ідеєю створення цього інституту був кон­троль за діями французького парламенту. Парламент приймає закони, предмет яких чітко визначений у статті 34 Конституції. Конституційна рада здійснює конституційний контроль за реалізацією законодавчих повнова­жень парламентом для того, щоб парламент не втручався у законодавчу компетенцію виконавчої влади, сфера якої визначена статтею 37 Консти­туції.

Зокрема, згідно зі статтею 34 Конституції, закони можуть прийматися з питань громадянських прав та основних гарантій, що надаються громадя­нам для користування публічними свободами; громадянства; сімейних відносин; визначення злочинів та правопорушень, встановлення покаран­ня за них; встановлення податків та порядку грошової емісії; порядку ви­борів до парламенту та органів місцевого самоврядування; націоналізації підприємств; режиму власності; цивільних прав; трудового та профсоюзно­го права тощо. Усі інші питання, що чітко не визначені як предмет закону

згідно зі статею 34 Конституції, резервуються за виконавчою владою. Крім

того, стаття 40 Конституції забороняє депутатам парламенту вносити на

розгляд законопроекти; які спричиняють зростання фінансових витрат з

державного бюджету або скасовують певні статті публічних фінансових ви^

трат       

На думку дослідника французького конституційного права А. Стоуна, політичні аспекти конституційного контролю у Франції дістають свій вияв у таких рисах: 1) Конституційна рада складається з дев'яти членів, більшість яких попередньо працювала у парламенті або виконавчих структурах влади. Вони призначаються у політичний спосіб (президентом республіки, президентами сенату та Національних зборів). До того ж про­цес призначення відбувається без визначеної процедури публічного обго-ворення питань призначення та політичних консультацій; 2) Консти­туційна рада визначає конституційність лише законів, які остаточно прий­няті парламентом, але не промульговані виконавчою владою; після цього закони не можуть перевірятися на предмет їх конституційності за звернен-" нями громадян або запитами судів загальної юрисдикції; 3) тільки політи­ки — президент, прем'єр-міністр, президенти двох палат парламенту та, по­чинаючи з 1974 року, шістдесят сенаторів або депутатів Національних зборів мають повноваження поставити перед Конституційною радою пи­тання щодо конституційності цих законів; 4) Конституційна рада функціонує, як усі суди у Франції: внутрішні обговорення при винесенні рішення є таємними, окремі думки та результати голосування її членів не публікуються; цей орган формально відокремлений від судової системи Франції44* Крім ?ч>го, для обіймання посад у Конституційній раді норматив­но не існує жоДйих вимог до професійної кваліфікації.

Конституційна рада складається з 9 членів, які обіймають посади протягом 9 років без права на повторне призначення. Третина складу Конституційної ради заміщується тяті З роки. З члени призначаються президентом рес­публіки, 3 ^ президентом Національної асамблеї, 3 — президентом сенату. Крім зазначених 9 членів, довічно членами Консгитущйиоі ряди є копитні президенти респубшйй. Президент Конституційної ради призначається пре­зидентом республіки. Йому належить вирішальне слово при рівності голосів. Конституція <^йнцй'надає Конституційній раді «вищу політичну юрис­дикцію» з повновфв&тями щодо контролю за парламентським законодав­ством — органічнШтзаконами та регламентами палат парламенту (час­тина перша <жатШШ)гЩ)авііпШстю» парламентських (стаття 58) і президентських виборів (стаття 59)} референдуму (стаття 60) Наслідки ухвалених рішень^ЩС^о виборів становлять широкий спектр: від визнання недійсними виборних бнштенів та процедури виборів до звільнення обрано­го кандидата з посадш

Там само. — С.$.

286

287

Крім зазначених функцій, Конституційна рада вирішує, чи в змозі пре­зидент республіки здійснювати свої повноваження. Ідеться не про імпічмент, а про нездатність президента виконувати свої функції через психічні розлади, хворобу або внаслідок нещасного випадку. На цих підста­вах Конституційна рада оголошує нові вибори, які мають відбутися протя­гом 20-50 днів після винесення рішення.

Конституційна рада, консультуючи президента республіки, може вис-ловлювати думку з приводу ситуації у країні, що загрожує існуванню демо­кратичних інститутів або незалежності країни, цілісності її території, дотриманню міжнародних договорів, або коли переривається здійснення конституційної влади у звичайних умовах. їй належить право давати президентові поради щодо запобігання такій небезпеці Щоб вжити адек­ватних заходів, президент ради повинен консультувати прем'єр-міністра та президентів парламентських палат. У цьому разі думка Конституційної ра­ди має бути опублікована. Якщо ж до Конституційної ради звертається пре­зидент (стаття 16 Конституції), то думка Конституційної ради не публіку­ється.

Головне повноваження Конституційної ради — здійснення кон­тролю за конституційністю законодавства (включно з усіма ор­ганічними законами, виданими парламентом у порядку реалізації статті 34 Конституції, та регламентами палат парламенту), що має абстрактний, політичний та квазісудовий характер.

Повноваження Конституційної ради Франції щодо здійснення конституційного контролю можна поділити на дві групи: 1) попе­редній конституційний контроль над законами, що не набули чинності; 2) конституційний контроль за розподілом законодавчої компетенції між за­конодавчою та виконавчою гілками влади,

При здійсненні конституційного контролю над законами, що не набра­ли чинності, здійснюється як обов'язковий контроль за органічними за­конами та парламентськими регламентами, так і додатковий контроль за звичайними законами і міжнародними договорами.

Конституція Франції до органічних відносить закони, що регулюють

вибори членів парламенту та їх відповідність статусу члена парламенту

(стаття 25), «делеговане голосування» (стаття 27), процедуру прийнят­

тя фінансового законодавства (стаття 47), організацію та функціону­

вання Конституційної ради (стаття 63), судового корпусу (стаття 65),

Економічної і Соціальної рад (стаття 71)* На відміну від звичайних, про­

цес ухвалення таких законів є найбільш складним і регулюється статтею 46

Конституції. Наприклад, у разі незгоди між палатами парламенту, законо­

проект може бути прийнятий Національними зборами в останньому чи­

танні лише у тому випадку, якщо він буде схвалений абсолютною більшістю

Національних зборів.         ,

Відповідно до статті 61 Конституції органічні закони та парла­ментські регламенти мають бути обов'язково перевірені Консти­туційною радою на відповідність Конституції до їх промульгації та набуття чинності. При цьому має дотримуватися певна процедура: вони розгляда­ються за зверненням прем'єр-міністра Конституційною радою. Прем'єр-міністр у разі необхідності повинен наполягати на ухваленні Радою термінового рішення. Парламентські регламенти передаються на розгляд ради президентами палат.

До звичайних законів (la lots) належать нормативно-правові акти, що ухвалюються парламентом, які не є органічними законами та не входить до сфери законодавчої компетенції виконавчої влади. Ці закони передаються до Конституційної ради президентом республіки, прем'єр-міністром або президентом однієї з палат парламенту, 60 депутатами Національних зборів або 60 сенаторами (стаття 61) з проханням перевірити їх відповідність Конституції.

Такий додатковий контроль поширюється також на міжнародні догово­ри. У цьому разі Конституційна рада вирішує, чи містить міжнародний до­говір положення, що суперечать Конституції. На вимогу президента рес­публіки, прем'єр-міністра або президента однієї з палат Конституційна ра­да дає згоду на підписання договору або відмовляє впьому.

У будь-якому разі, з моменту, коли до Конституційної £>ади надходить за­пит щодо констйтуційності органічних законів, парламентських регла­ментів, звичайних законів чи міжнародних договорів, і до винесення рішення, нормативні акти не можуть набрати чинності. Рішення виносить­ся протягом місяця (стаття 61), а в разі особливої необхідності цей строк скорочується до 8 днів.

Конституційний контроль за розподілом законодавчої компе­тенції між законодавчою та виконавчою гілками влади здійсню­ється у таких випадках;

Якщо у процесі законотворення у парламенті, зокрема в нижній па­

латі, або у виконавчої влади виникає сумнів щодо відповідності законопро­

екту вимогам статті 37 Конституції, на вимогу зацікавленої сторони воно

передається на розгляд Конституційній раді. У цьому разі законодавчий

процес призупиняється на 8 днів, протягом яких Конституційна рада зо­

бов'язана оголосити своє рішення.

Конституційна рада перевіряє конституційність відповідних норма­

тивно-правових актів, якщо виконавча влада намагається змінити закони

актами виконавчої влади у порядку реалізації статті 37 Конституції. Це мо­

же статися у двох випадках: а) коли закон прийнято до Конституції 1958 ро­

ку, б) коли парламент прийняв закон із втручанням до його законодавчої

компетенції виконавчої влади, і цей закон з якихось причин, у тому числі

політичного характеру, не був переданий до Конституційної ради для виз­

начення його констйтуційності.

288

289

У першому випадку виконавча влада може самостійно змінити зако­ни, що набули чинності до початку дії Конституції 1958 року, але тільки за наявності консультативного висновку Конституційної ради (консультатив­ної думки) щодо цього питання.

Другий випадок є результатом здійснення виконавчою владою своїх повноважень щодо зміни законів, прийнятих парламентом після 1958 року, актами виконавчої влади, якщо ці закони регулюють питання, що належать до компетенції виконавчої влади. У цьому разі виконавча влада звертається до Конституційної ради для отримання висновку, чи порушує цей закон статтю 37 Конституції, тобто чи втручається він у сферу виконавчої влади, Якщо Конституційна Рада підтверджує таке втручання, закон змінюється актом виконавчої влади.

Конституція 1958 року не містить розширеної декларації фундамен­тальних прав людини, своєрідного білля про права. Єдине положення, яке стосується питання нормативного закріплення основних прав та свобод, зафіксоване у конституційній преамбулі:

— «Французький народ урочисто проголошує свою прихильність до прав людини та принципів національного суверенітету, які визначені у Декла­рації 1789 року, підтверджені та доповнені у преамбулі Конституції 1946 ро­ку*.

• У 1971 році Конституційна рада, посилаючись на конституційні прин­ципи, Декларацію прав людини та громадянина 1789 року, преамбулу Кон­ституції TV Республіки та республіканську традицію45, визнала неконсти­туційним закон, прийнятий парламентом, що обмежує свободу асоціацій.

З моменту винесення цього рішення, Конституційна рада почала розви­вати конституційну юриспруденцію фундаментальних прав людини^ до­давши до ролі охоронця прерогатив виконавчої влади роль захисника фун­даментальних прав та свобод на підставі здійснення абстрактного консти­туційного контролю. В результаті за три місяці — з січня по березень 1994 року — Конституційна рада винесла стільки рішень, скільки було ухвалено за 16 років її діяльності (з 1958 по 1974 роки).

Наслідки рішень Конституційної ради щодо конституційності законів та регламентів можуть мати такий характер: 1) якщо право­вий акт парламенту визнається конституційним, він промульгується та на­буває чинності; 2) якщо акт визнається неконституційним, на нього накла­дається вето, він залишається у «постійному відкладальному стані* і не може бути промульгований; 3) якщо правовий акт визнається частково некон­ституційним, він може бути промульгований, але за винятком його некон­ституційної частини; 4) правовий акт може бути визнаний частково некон­ституційним, але він не може бути промульгований після виключення його неконституційної частини, якщо визнається її органічний нерозривний

зв'язок із законом у цілому, а тому ці неконституційні положення закону не можуть бути відокремлені.

Рішення Конституційної ради є остаточними, не підлягають оскар­женню та обов'язкові для всіх органів державної влади, у тому числі ор­ганів виконавчої та судової влади Юридична сила надається не тільки ре­золютивній частині рішення, а й порядку мотивації (правовій позиції).

Слід зазначити, що, крім Конституційної ради, конституційний кон­троль здійснюють такі державні органи, як Адміністративна рада та Ка­саційний суд.

Адміністративна рада, яка є вищим Адміністративним судом Франції, у рішенні у справі Syndicat General des !genieurs-Consei№(\ розглянутій у 195 5 році, проголосила, що вона має повноваження щодо визнання неконсти­туційними актів виконавчої влади, прийнятих у порядку реалізації законо­давчої компетенції згідно зі статтею 37 Конституції. У процесі здійснення конституційного контролю за актами виконавчої влади Адміністративна рада посилається не тільки на конституційний текст, а й на «вище право» у вигляді «загальноправових принципів, що в основному випливають з пре­амбули Конституції».

Починаючи з 1975 року, після винесення рішення у справі Administration desDouanes и Societe Cafes Jacques Varbre, Касаційний суд Франції у дея­ких випадках діє вже за дифузною моделлю судового конституційного кон­тролю. Касаційний суд ухвалив, що французькі судді не можуть застосовува­ти закони Франції, якщо вони суперечать міжнародним договорам загалом і праву Європейського Союзу зокрема Отже, на сьогодні у Франції певною мірою здійснюється судовий контроль за законами вже після їх промуль­гації, що символізує перехід від політичного контролю за законами до судо­вого. Хоч у цьому випадку роль Конституції виконує міжнародне право.

 BellJ. French Constitutional Law. - Oxford, 1992. - P. 245.

Judgement of 26 June 1959, Conseil d'Etat [1959].

290

291

висновки

Впливовий французький науковець у галузі публічного права Л.Дюгі ще в 1917 році помітив, що «постійні намагання французької судо­вої доктрини полягали в пошуках правового базису для встановлення пра­вових обмежень державної влади... та в доведенні факту, що здійснення державних повноважень обмежене правовими принципами, що є вищи­ми за державну владу Чи існує правовий принцип, вищий за державу, який забороняє їй робити певні речі і наказує робити інші? Якщо відповіддю є «ні», тоді публічне право не може існувати, оскільки будь-яка дія або без­діяльність держави не може бути визнана такою, що суперечить праву»1.

Це твердження надзвичайно актуальне в умовах сучасної України, у період формування конституційного права на нових засадах, яке може і повинно увібрати всі передові досягнення західної цивілізації, оскільки Україна є час­тиною Європи не лише географічно, а й інтелектуально, що передба­чає необхідність та перспективність сприйняття європейської пра­вової традиції, у тому числі в галузі публічного права. Але це дослід­ження аж ніяк не ставить собі замету повністю зруйнувати основи право­вого позитивізму для переходу до цілковитого панування природного права. Проблема полягає у тому, що за умов сприйняття конституційного пра­ва лише з позицій правового позитивізму конституційне право не виконує своєї головної функції — обмеження державної влади задля Гарантії свободи особи.

Ідеологія марксизму в радянській інтерпретації не мала нічого спільного з концепцією правової держави. Як зазначав один з керівників СРСР Л. Кагано­вич у своєму виступі перед радянськими юристами у 1929 році: «Ми відки­даємо поняття правової держави. Якщо людина, яка претендує на звання марк­систа, говорить серйозно про правову державу й, тим більше, застосовує по­няття правової держави до радянської держави, це означатиме, що вона відхо­дить від марксистсько-ленінського вчення про державу»2.

Історичний розвиток країн західної демократії переконливо доводить, що держави, які обмежені конституціями, є сильнішими та ефек­тивнішими за держави, де конституції виконують роль «парадного фасаду» та не мають жодного юридичного значення/Обмежена дер­жава є державою, яка не може знищити дух соціального партнерства та ак­тивності, в тому числі в економічній сфері, що сприяє не лише розвитку де­мократії та піднесенню свободи особи, а й економічному зростанню сус­пільства, наповненню державного бюджету та збільшенню кількості та об­сягу соціальних програм.

Отже, за умов відсутності ефективних конституційних обмежень кожна з політичних гілок влади може бути свавільною (парламент, президент, уряд). Незважаючи на те що у цій праці значна увага приділяється проблемі парламентського авторитаризму (свавілля парламентської більшості) та її вирішення конституційними засобами, шляхом визначення органічних критеріїв конституційності законів, слід також не забувати про конститу­ційні обмеження щодо діяльності інших гілок влади.

Правові обмеження конституційного рівня походять не лише з позитив­ного (конституційного тексту), а й з природного права. Тобто вони «відкри­ваються» судовими органами конституційної юрисдикції у процесі творчо­го, а не механічного застосування та тлумачення конституційних норм. Принципи природного права стабілізують правову систему, роблять кон­ституції не тільки жорсткими, унеможливлюючи їх часті зміни, а й ефектив­ними, адже «країни, де конституції часто переглядаються, де законодавець ведеться на мінливі амбіції політичних діячів, щасливими назвати не можна*5.

Держава, що обмежена правом і керується у своїй діяльності законом ро­зуму, є правовою державою, а держава, яка підпорядковується Консти­туції як сукупності писаних та неписаних норм, принципів та цінностей, має назву конституційної держави Але головним обмеженням щодо діяльності правової конституційної держави є визнання та безпосередній конституційний захист прав людини та основних свобод, на що ще на по­чатку XX століття звертав увагу видатний український філософ та правозна­вець Б, Кістяківський: «Головний принцип правової або конституційної дер­жави полягає у тому, що державна влада у ній обмежена. У правовій державі владу поставлено у певні межі, яких вона не повинна і правовим чином не може переступати. Обмеження влади у правовій державі створюється виз­нанням за особистістю невід'ємних, непорушних і недоторканних прав. У правовій конституційній державі вперше визнається, що є певна сфера са­мовизначення і самовираження особистості, в яку держава не має права втручатися»1.

1 Цит. за: Stone A. The Birth of Judicial Politics in France. The Constitutional Council in Comparative Perspective. — Oxford University Press, 1992. — P. 34.

1 Выступление Л. Кагановича в Институте Советского строительства и права // Совет­ское строительство и революция права. — № 1. — 1930. — С. 9.

1 Боботов С В., Жшачев И. Ю. Введение в правовую систему США. — М.: Норма, 1997. — С. 270.

1 Кістяківський Б. Вибране. — К.: Абрис, 1996. — С. 243.

292

293

Якщо Історичний розвиток, на думку відомого історика А. Тойнбі, поля­гає у пошуку відповіді на виклик часу, то Україна перебуває саме на порозі нового якісного розвитку. Основа для цього закладена у Конституції Ук­раїни 1996 року, яка має величезний, проте, на жаль, ще не розкритий по­тенціал.

Суспільному прогресу в Україні, у тому числі й у галузі публічного права, заважає «радянська спадщина» з її марксистсько-матеріалістичною ідео­логією, що, безумовно, тісно пов'язано з узвичаєним правовим позитивіз­мом та формалізмом. Цю небезпечну тенденцію ще на початку XX століття помітив російський філософ Н. Бердяев, який передбачав, що соціалізм, пов'язаний з позитивною філософією, не дасть можливості обґрунтувати цінність та незалежність особистості. Тому саме сьогодні є всі підстави для якісного розвитку конституційного права та конституційної юриспру­денції, зокрема конституційної юриспруденції прав людини та основних свобод, юридичну природу яких ми лише починаємо відкривати.

Навчальне видання Станіслав ШЕВЧУК

ОСНОВИ

КОНСТИТУЦІЙНОЇ ЮРИСПРУДЕНЦІЇ

Свідоцтво

про внесення СПКІІФ «Консум»

до державного реєстру видавців, виготівників

і розповсюджувачів видавничої продукції

серіїДК№ 162 від 01.092000 р.

Керівник видавничих проектів Я В. Сунцов, канд. юрид. наук

Обкладинка Микола Сапунцов, Руслан Бурлаков, Олексій Крылов Редактор Ніна Мельник Комп'ютерна верстка Сергій Задеорний

Набір Лідія Онищенко Коректор Галина Колінько

ISBN 966-7920-26-7

Підписано до друку 03-07.2002 p. Формат 60x90 У16-Папір офсетний. Гарнітура Garamond Друк офсетний.

Ум. друк. арк. 18,5. Обл,-вид. арк. 19,9. Вид. № 2-19. Наклад 1000 прим. Ціна договірна. Зам. №

Спільне колективне підприємство фірма «Консум»

Україна, 61057 м. Харків, а/с 9123.

Тел./факс (0572) 23-76-75,170-119-

E-mail: book@konsum.kharkov.ua

http://www.konsum.kharkov.ua

Інтернет магазин

http://delko.com.ua

ПП «Торнадо» Харків, вул. Отакара Яроша, 18