3.2. ПОЛІТИЗАЦІЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДОЧИНСТВА: ДОКТРИНА СУДДІВСЬКОГО ОБМЕЖЕННЯ

Сучасна наука конституційного права визнає без суттєвих запе­речень, що при здійсненні судового конституційного контролю суди, ухвалюючи рішення, не тільки застосовують, а й створюють право. Цей висновок ґрунтується на «мінімальній визначеності» конституційних положень, оскільки дуже важко вважати Конституцію вдалою, якщо во­на представлена у вигляді максимально повного «конституційного ко­дексу», який містить відповіді на всі практичні запитання та не потребує додаткового суддівського тлумачення.

Таким чином, відкритість конституційного тексту не є недоліком конституційно-правового регулювання, а скоріше — його перевагою, що дає змогу наблизити Конституцію до умов суспільно-політичного життя та зробити її реальною, юридичною. Такою «відкритою частиною» Консти­туції України є, здебільшого, її положення, які містяться у першому та друго­му розділах, що мають бути спочатку конкретизовані для належного прак­тичного застосування. Без визнання судової правотворчості як одного із за­собів такої конкретизації, як на офіційному рівні, так і на практиці у процесі застосування конституційних положень, неможливо вести розмову про Конституцію як сукупність норм прямої дії.

Про виняткову важливість рішень органів конституційної юрисдикції свідчить місцезнаходження судів у системі державних органів, які можуть: 1) очолювати судову систему та координувати діяльність законо­давчої, виконавчої та судової гілок влади (Верховний суд США); 2) знаходи­тися над всіма гілками влади як окремий єдиний орган конституційної юрисдикції (Конституційний суд ФРН); 3) існувати як елемент системи стримувань та противаг щодо концентрації державної влади у руках парла­ментської більшості, яка контролює законодавчу та виконавчу гілки влади у парламентських республіках (кінець XIX століття, Європа); 4) гарантувати верховенство законодавчої влади у державі: рішення органу консти­туційної юрисдикції обов'язкові для всіх органів державної влади, крім пар­ламенту (IV Республіка у Франції, Польща); 5) створюватися як засіб кон­тролю над парламентом з боку президента та виконавчої влади (V Рес-

249

публіка у Франції), При цьому слід зазначити, що роль Комітету консти­туційного нагляду в СРСР періоду «перебудови» зводилась до надання вис­новків для парламенту, тобто його рішення мали консультативний характер і були необов'язкові для державних органів.

Певна річ, при здійсненні конкретизації та тлумачення у процесі кон­ституційного нормозастосування є велика небезпека перетворення судо­вих органів на «верховних суверенів», або найвищих законодавців, які здій­снюють політичну функцію, тобто створюють право, що має найвищу юри­дичну силу Величезний вплив конституційних судів на політичний процес можна також пояснити змістом їх повноважень: вони можуть проголосити нечинними правові акти, прийняті органами державної влади, які посіда­ють вищі щаблі державної ієрархічної системи.

Сьогодні дуже важко визначити критерії відповіді на запитання щодо того, де закінчується сфера конституційного судочинства і починається політична сфера діяльності. Наприклад, Рішення Конституційного Суду Ук­раїни про неконституційність смертної кари від 29 грудня 1999 року, буду­чи досконалим юридичним документом, має також велике політичне зна­чення та вплив, оскільки базується на природно-ліберальних підходах, зок­рема щодо визнання та захисту невідчужуваного права людини на життя. Величезне політичне значення мають і інші рішення Конституційного Суду України, зокрема Рішення у справі про застосування української мови, що навіть спричинило обмін дипломатичними нотами між Росією та Ук­раїною.

Відкриваючи перше пленарне засідання Конституційного Суду України 17 квітня 1997 року, голова Конституційного Суду України І. Тимченко за­значив: «Нас уже не раз запитували: а чи зможе ваш Суд ^н^втручатися у політику? Ми розуміємо це питання так. Хоч багато справ, які нам доведеть­ся розглядати, матимуть Політичний характер, ми до них будемо підходити тільки з однієї позиції — конституційності Ми — не команда пожежних для гасіння політичних пожеж, І в нас не буде різних відповідей для різних гілок влади — перед Конституцією вони всі рівні. На цьому стоїмо та стояти буде­мо»21.

Отже, очевидний дуалізм суддівської діяльності при здійсненні конституційного правосуддя: з одного боку, суд приймає справу до роз­гляду та виносить рішеная, керуючись правовими нормами, а з іншого ~~ його рішення мають величезне політичне значення. Особливо це сто­сується конституційного судочинства у розвинутих демократичних країнах, де суди, виносячи рішення/керуються не тільки позитивними кон­ституційними нормами, а й неписаними конституційними нормами та принципами, а також здійснюють творче, тобто розширене тлумачення Конституції, що може викликати «підозру» щодо їх неупередженості та

політичної незаанґажованості. При цьому аргументація О. Гамільтона та Р.Дворкіна про те, що у таких випадках суди здійснюють правосуддя, а не формулюють свою волю, як це робить орган політичної влади, тобто є повністю нейтральними та неупередженими, не може бути єдиним аргу­ментом щодо заперечення політичної функції конституційних суддів та ви­правдання існування тільки «нейтральних» принципів здійснення консти­туційного правосуддя, особливо у пострадянських країнах.

Як зазначає професор М. Козюбра, «враховуючи потреби політичного процесу, Конституційний Суд повинен, однак, оцінювати його з позицій Конституції, а не навпаки — підлаштовувати Конституцію під потреби полі­тичного моменту. Надмірна політизація Конституційного Суду, як свідчить досвід, призводить до втрати ним незалежності, і врешті-решт загрожує са­мому його існуванню»".

Для конституційного правосуддя як правосуддя неупередженого та політично незаанґажованого, а також для забезпечення динамічного ба­лансу гілок влади та підсилення авторитету судових рішень, необхідно ма­ти два типи Гарантій щодо його здійснення: гарантії незалежності судів та Гарантії щодо зовнішнього обмеження і внутрішнього са­мообмеження конституційних судів- Така необхідність гарантій знач­но підсилюється виключною важливістю належного здійснення консти­туційного правосуддя у сучасних конституційних демократіях, високим становищем органів конституційної юстиції в системі державних органів, необхідністю вирішення політичних конфліктів між центральними орга­нами державної влади правовими засобами, тобто на підставі Конституції. Крім того, органам правосуддя в Україні, у тому числі Конституційному Суду України, належить винятково важлива роль щодо юридичного забез­печення розбудови правової держави в Україні, оскільки, на думку ук­раїнського науковця А. Зайця, судова влада має такі важливі озна­ки:

Судова влада є інституційною характеристикою правової держави, ви­

ступаючи як одна з найголовніших гілок влади в системі поділу влади, яка

не може бути поєднана з жодною з інших влад.

Судова влада тісно пов'язана з принципом верховенства права, більш

того, його реалізація неможлива без самої судової влади, правосуддя, поза

яким неможливо реалізувати в повному обсязі принцип верховенства Кон­

ституції і законів держави.

Рівень правосуддя визначає також рівень захисту прав і свобод грома­

дян. Судові гарантії прав і свобод особи є найбільш значущими, оскільки

вирішення спорів судом здійснюється у таких формах і за допомогою таких

засобів, які мають на меті досягнення справедливості. Правосуддя, на відмі-

4 Вісник Конституційного Суду України. — №2. — 1997. — С 4.

250

- Козюбра М. І. Конституційний Суд в системі органів державної влади //Державно-пра-іа реформа в Україні. — К.: Ін-тут законодавства Верховної Ради України. 1997.—Т ?л

251

ну від відомчого і кабінетного розгляду спорів, вирішує їх публічно, неупе-реджено, на основі змагальності і тим самим вивищує себе над будь-якими можливими арбітражамиЧ

Судова влада, особливо судові органи конституційної юрисдикції, зва­жаючи на свою винятково важливу роль у правовій державі, має бути неза­лежною, й насамперед — від політичних гілок влади (законодавчої та вико­навчої). Найбільш повно значення принципу незалежності судової влади розкривається у міжнародних правових та інших документах, серед яких слід згадати Загальну декларацію прав людини 1948 року (ст. 10), Міжна­родний пакт ООН про громадянські та політичні права 1966 року (ст. 14), Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року (ст. 6), Основні принципи незалежності судових органів, схвалені резолюціями Ге­неральної асамблеї ООН 40/32 від 29 листопада 1985 року та 40/146 від 23 грудня 1985 року, Сіракузький проект принципів незалежності судочинст­ва 1981 року, Декларацію про незалежне судочинство, прийняту на Всесвітній конференції з питань незалежності судочинства у Монреалі (Ка­нада) у 1983 році та ін.

Відомий український конституціоналіст, професор П. Мартиненко на підставі аналізу зазначених вище міжнародних документів так розкриває обсяг та зміст принципу судової незалежності:

По-перше, судова незалежність у міжнародно-правовому аспекті — це не тільки право людини на незалежний суд, а й право та обов'язок судді бу­ти незалежним у процесі прийняття рішень, як від зовнішнього впливу, так «від своїх колеґ-суддів та керівників», а також право суддів «виступати разом з метою захисту їх судової незалежності».

По-друге, судова незалежність — це незалежність судовоїхсистеми в цілому від виконавчої та законодавчої гілок влади. Згідно з Ініжнародно-правовими документами, жодна влада не може втручатися у судовий про­цес, повинна утримуватися від будь-яких дій, які можуть мати попередній вплив на рішення суду або здатні зашкодити нормальному процесу ухва­лення рішення.

По-третє, судова незалежність — це матеріальна та фінансова неза­лежність суду. Бюджетні витрати на утримання та роботу суду визначають­ся компетентними організаціями спільно з органами судової системи.

По-четверте, судова незалежність — це певні стандарти особистого статусу судді: відповідна оплата праці та її умови мають гарантуватися зако­ном і можуть бути змінені; заробітна плата суддів не може зменшуватися під час їх перебування на посаді, має відповідати їх статусу, ступеню відпо­відності посаді, постійно індексуватися../4

'■ Див.: Заєць А Незалежність судової влади як гарантія правової держави //Українське право. — №2. - 1999- - С. 17.

ЇА Мартиненко П. Бюджет как фактор судебной независимости: опыт Конституционно- Щ го Суда Украины // Вісник Конституційного Суду України. — № 5-6. — 1998. — С 84-85.       -Я

Слід зазначити, що згідно з принципом судової незалежності всі скарги та звинувачення щодо професійної судової діяльності мають бути розгля­нуті невідкладно та неупереджено відповідними уповноваженими органа­ми згідно з визначеною процедурою; судді мають право на відповідь та справедливий розгляд; забороняється неправомірне та несанкціоноване втручанняу процес здійснення правосуддяуа судові рішення не підлягають перегляду політичними органами Зважаючи на принцип відносної авто­номії права від політики, суд повинен виносити рішення на підставі за-гальноправових принципів фундаментального рівня (справедливості, ро­зумності тощо), інколи навіть усупереч позитивним законам. Принцип незалежності суддів гарантується Конституцією та законами.

Наявність політичних, правових, фінансових гарантій незалежності конституційних судів у поєднанні з великим значенням та політичним впливом їх рішень можуть створити небезпечну ситуацію їх втручання у політичний процес, а також привласнення функцій верховного законодав­ця з усіх важливих суспільних та політичних питань. Це може спричинити виникнення недовіри до їх діяльності, а також ініціювати суспільно-полі­тичну дискусію про необхідність їх існування або суттєве обмеження їх по­вноважень. У тих країнах, де існують судові органи конституційної юрис­дикції з метою запобігання прямому втручанню конституційних судів у політику та узурпації державної влади, створено систему зовнішніх (систе­ма стримування) та внутрішніх (самообмеження) обмежень щодаїх діяль­ності.

Наприклад, у США існує система зовнішнього обмеження діяль­ності Верховного суду США, якому належить і конституційна юри­сдикція:

Конституція США надає Президенту США, за згодою та порадою Сена­

ту, право призначати суддів Верховного суду; Президенти часто признача­

ють суддів, зважаючи на їхні погляди та філософську платформу, що дуже

важливо для передбачення, з яких саме позицій будуть тлумачитися консти­

туційні положення при здійсненні конституційного правосуддя. Хоч, як

свідчить практика, деякі судді не вважають себе обмеженими своїми філо­

софськими уподобаннями.

Конгрес США визначає кількісний склад Верховного суду. Перший в

історії Верховний суд США складався з 6 членів і був збільшений до 9. Безу­

мовно, зростання кількісного складу може ускладнити роботу суду. Однак

жодна норма Конституції США не заперечує можливості збільшення

кількісного складу членів суду, як, скажімо, Конституція України. У частині

першій статті 148 Конституції України зазначається, що Конституційний

Суд України складається з вісімнадцяти суддів.

Найвідоміша спроба збільшити кількість членів Верховного суду була здійснена президентом США Ф. Рузвельтом. Мета — вплив на суддів Верхов­ного суду, які блокували його «новий курс», з огляду на свої консервативні

252

253

погляди на природу прав та свобод особи, зокрема — свободу укладення контрактів. Ф. Рузвельт у 1937 році запропонував свій план щодо «зв'язуван­ня суддів» (court packing plan). Він полягав в ініціюванні президентською ко­мандою у Конгресі США процесу призначення додаткового судді на кожно­го чинного, що досяг віку понад 70 років, має стаж роботи на посаді судді щонайменше 10 років і не має наміру піти у відставку або на пенсію. План Ф. Рузвельта передбачав збільшення кількості членів Верховного суду до 15. Згідно з планом президент США мав намір зробити шість призначень, але Конгрес США відхилив цей план, проте необхідний результат був досягну­тий. Він полягав у зміні філософсько-конституційних поглядів суддів Вер­ховного суду США відповідно до ідеології «нового курсу» Ф. Рузвельта.

Конгрес США може зменшити кількість членів Верховного суду США, однак відповідних прецедентів не було. Крім того, будь-яка спроба у цьому напрямі може бути підставою для звинувачення парламенту в порушенні принципу поділу влади, який гарантує незалежність кожної з її гілок

3.             Стаття 5 Конституції США передбачає можливість скасування рішення

Верховного суду США шляхом внесення відповідної конституційної по­

правки, спроб прийняття якої в історії США чотири. Нечасте використання

такої можливості пояснюється тим, що процес прийняття конституційної

поправки у США е дуже складним.

4.             Конгрес США може піддати імпічменту, звинуватити та звільнити

суддів з їх посад за особливо тяжкі злочини (high crimes and misdemeanours),

О. Гамільтон у № 79 та 81 «Федераліста» зазначав, що імпічмент є єдиною

конституційною санкцією за «передбачувану небезпеку судового вторгнен­

ня у законодавчі повноваження. Цей висновок значно підсилений важли­

вим конституційним контролем над членами суддівського корпусу — пра­

вом частини законодавчого органу вести процеси у порядкуЖнічменту, а

іншої частини — виносити щодо них рішення. Саме це забезпечує повну

безпеку»25.

Проте постає запитання, на якій підставі.Конгрес може піддати імпіч­менту членів Верховного суду США? Протягом історії США процедура імпічменту щодо федеральних суддів застосовувалася дев'ять разів і тільки у чотирьох випадках судді були визнані винними. Теоретично, будь-який фе­деральний суддя, який творчо тлумачить конституційні норми, тобто вихо­дить за межі конституційного тексту, може бути підданий імпічменту за не­виконання обов'язків судді відповідно до Конституції, але на практиці таких випадків не траплялося.

Аналогічно можна піддати імпічменту суддів Верховного суду США «за порушення конституційної присяги», як це зробив у 1974 році Судовий комітет Палати представників Конгресу США Члени комітету проголосува-

ли за три статті імпічменту проти президента Р. Ніксона на підставі висуну­того йому звинувачення в тому, що він знехтував своїм конституційним обов'язком «слідкувати за тим, щоб закони належно виконувалися». У будь-якому разі, якщо Конгрес США не піддаватиме суддів Верховного суду США імпічменту то сама загроза це зробити залишається могутнім чинником стримування суддів.

До речі, Конституція України та Закон України «Про Конституційний Суд України» передбачають можливість дострокового звільнення суддів Конституційного Суду України за порушення присяги (пункт 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України, пункт 5 частини першої статті 23 За­кону України). Текст присяги міститься у частині другій статті 17 Закону: «Урочисто присягаю чесно і сумлінно виконувати високі обов'язки судді Конституційного Суду України, забезпечувати верховенство Конституції України, захищати конституційний лад держави, конституційні права та свободи людини і громадянина»: Зважаючи на відкритість та мінімальну визначеність тексту присяги судді Конституційного Суду України, Верховна Рада України, згідно з частиною другою статті 23 Закону, може припинити повноваження судді або, скажімо, всіх суддів, хто проголосував за рішення, яке зазнало критики, на підставі порушення присяги; Але чи йтиметься у та­кому разі про незалежність конституційного правосуддя?

З метою реалізації конституційного принципу федералізму, Конгрес

США має конституційне повноваження обмежити юрисдикцію Верховного

суду США та передати певні повноваження штатам. Однак, як проголо­

шується у судовому прецеденті, створеному у справі Марбері проти Медісо-

на, Верховний суд США є остаточним арбітром Конституції, тобто йому на­

лежить останнє слово стосовно значень певних конституційних положень.

Інституційна «слабкість» Верховного суду СІЛА щодо виконання влас­

них рішень. З того моменту, коли Верховний суд не має жодної можливості

виконувати власні рішення, він, за характеристикою О. Гамільтона, є «менш

небезпечною владою»:

«...судова влада, згідно з сутністю її функцій, найменш небезпечна для політичних прав, визначених Конституцією* тому що у цієї влади є най­менші можливості для їх порушення або обмеження. Президент не тільки розподіляє блага, ай тримає меч суспільства. Законодавча влада не лише розпоряджається гаманцем, а й приписує правила, за якими визначаються обов'язки та права кожного громадянина. Судова влада, навпаки, не має ніякого впливу ні на меч, ні на гаманець, не належить ні до сили, ні до багат­ства суспільства і не може приймати рішення, що тягнуть за собою активні дії. Можна справедливо дійти висновку, що цій владі не належить ні сила, ні воля, вона виносить лише рішення і, зрештою, залежить від допомоги вико­навчої влади при втіленні їх у життя»2'1.

■ - ■■  JS Федералист. Политическое эссе Александра Гамильтона, Джеймса Мэдисбна и Джона Джея. — М: Прогресс, 1993. — С 523.

Там само. — С. 503.

254

255

Далі О. Гамільтон розвиває свою думку: «...слід зазначити, що можливі вторгнення судової влади у законодавчу сферу, що неодноразово підкрес­лювалось, насправді — фантом. Окремі хибні тлумачення та порушення волі законодавчого органу можуть траплятися час від часу, але вони ніколи не будуть настільки серйозні, щоб створити незручності або суттєво впли­нути на порядок у політичній системі. Такого висновку можна впевнено дійти, враховуючи загальний характер судової влади; об'єктів її застосуван­ня; засобів її використання; її відносної слабкості та повної нездатності підтримувати силою власні спроби узурпації»27.

До елементів внутрішнього обмеження (самообмеження) органів конституційного судочинства як засобів запобігання їх політизації можна віднести дотримування ними попередніх своїх рішень, засто­сування фундаментальних правових принципів для обмеження су* дової дискреції (вільного розсуду), інтерпретацію з певних позицій нормативних повноважень щодо прийнятності позовних заяв до розгляду тощо. Навіть відданість теорії правового позитивізму у країнах колишнього СРСР (суд зв'язаний лише дослівним текстом позитивних правових норм) при здійсненні конституційного пра­восуддя можна віднести до елементів самообмеження.

Найбільш повно меті суддівського самообмеження для запобігання втру­чанню у політику прислужилася доктрина політичного питання, створе­на Верховним судом США. У Європі, зокрема Німеччині, їй відповідають докт­рина суддівського самообмеження та доктрина поля розсуду держа­ви (margin of appreciation що використовується у діяльності Європейського суду з прав людини.

Зміст доктрини політичного питання полягає у тому, що суди не мо­жуть вирішувати справи, в яких порушуються політичні питання^сскільки во­ни мають вирішуватися політичними гілками влади (законодавчою та вико­навчою). Доктрина політичного питання виникла в результаті необхідності встановлення правових стандартів відокремлення права від політики. У цілій низці своїх рішень Верховний суд США визначив, що політичні пи­тання можуть виникати у таких ситуаціях: 1) коли у тексті Конституції містяться повноваження щодо вирішення певних питань іншими гілками вла­ди, крім судової; 2) коли для судів не існує чітко визначених правових стан­дартів для вирішення спору; 3) коли проблема має вирішуватися політичним шляхом; 4) коли суди у своїх рішеннях втручаються у сферу компетенції інших державних органів й тим самим виказують до них неповагу; 5) коли існує не­обхідність дотримання рішення, що прийняте іншим державним органом; 6) коли судове рішення може призвести до конфлікту між гілками владик

Застосовуючи зазначену доктрину, суди дотримуються конституційного принципу поділу влади, надаючи законодавчій та виконавчій гілкам певну свободу дій. Як тільки суд доходить висновку, що питання має політичний характер, це означає, що його вирішено в компетенції інших гілок влади. Як правило, політичним вважається питання, якщо воно є політично доціль­ним або ж відсутні певні нормативні стандарти його розгляду.

Вперше доктрина політичного питання була застосована Верховним судом США у1849 році, коли повстанці — мешканці острова Роуд — зверну­лись до суду з проханням дати роз'яснення, яка саме з конфліктуючих сто­рін представляє республіканський уряд. Однак суд визнав це питання полі­тичним через «відсутність критерію, за яким суд міг би визначити, яка фор­ма уряду є республіканською»29.

У цілому, Верховний суд США застосовує доктрину політичного питан­ня, щоб запобігти винесенню суперечливих рішень, які посилюють конфлікт між Конгресом та президентом США. Наприклад, у 1967 році він відмовився на підставі цієї доктрини розглядати справу про консти-туційність повноважень Конгресу США на оголошення війни у В'єтнамі30.

Слід мати на увазі, що майже кожне питання щодо застосування консти­туційних норм є, по суті, політичним питанням, бо воно стосується суспіль­но-політичного ладу, гарантованого Конституцією, а також зважити на особливість американської правової системи, яка.була досліджена ще А. Токвілем. Вона полягає у тому, що у США дуже важко знайти політичне пи­тання, яке рано чи пізно не перетворюється у судове.

Деякі американські конституціоналісти, зокрема Л. Генкін, заперечують існування зазначеної доктрини, оскільки наука так і не визначила чітких критеріїв та обставин, за яких вона застосовується. Вони підкреслюють значну політичну роль та вплив Верховного суду США при ухваленні будь-яких рішень щодо застосування Конституції, Крім того, ці вчені вважають, що творче, або розширене судове тлумачення Конституції СІЛА, що має своїм наслідком судову правотворчість, є символом заперечення цієї докт­рини31.

Конституційний Суд України також почав формулювати основи докт­рини політичного питання в Рішенні у справі про вибори народних де­путатів України від 26 лютого 1998 року. У мотивувальній частині рішення суд окремо зазначив, що питання чотирьохвідсоткового бар'єра, який ма­ють подолати політичні партії та виборчі блоки для отримання мандатів по загальному багатомандатному виборчому округу, «є питанням політичної доцільності, і воно має вирішуватися Верховною Радою України».

Зміст доктрини суддівського самообмеження також неможливо чітко визначити, але, як вважає німецький конституціоналіст Е. Бенда, Кон-

27 Там само. — С 523-

* Baker v. Carr, 369 U.S. 186 (1962).

Jt) Luther v. Borden, 7 How. 1 (1849).

w Mora v.McNamara, 389 U.S. 934 (1967).

■' Henkin L Is there a political question doctrine? // 85 Yale Law Journal 596.

256

257

ституційний суд не може обмежувати свої повноваження та функції, а пови­нен виконувати свої завдання. З іншого боку він не може їх розширювати, враховуючи принцип поділу владик На думку німецьких науковців, прин­цип поділу влади забороняє не обмежене певними стандартами та норма­ми конституційне тлумачення. Другий сенат Конституційного суду ФРН зробив спробу дати визначення доктрини суддівського самообмеження. На його думку, принцип розумного самообмеження не є обмеженням компетенції суду або скороченням його повноважень, а означає його відмо­ву від «здійснення політики» та «спрямований на те, щоб тримати відкритим гарантоване Конституцією для інших конституційних органів поле вільної політичної організації»".

На підставі аналізу практики Конституційного суду ФРН можна дійти висновку, що доктрина суддівського самообмеження є еквівалентом докт­рини політичного питання. Так, у справі КаШаг, порушеній за скаргою гро­мадянина, в якій він висловив протест проти побудови атомног станції, суд відмовився від розгляду питання про конституційність окремих положень Закону ФРН «Про атом». Зміст спору полягав у тому, наскільки повно зако­нодавець врегулював процедуру отримання дозволу на будівництво атом­них станцій та визначив межі допустимого ризику від їх діяльності. При цьому суд зазначив, що це питання належить, у першу чергу, до політичної відповідальності законодавця та уряду», оскільки вони можуть «приймати рішення, які вважають за доцільні. При такому стані речей не є завданням суддів заступати політичні органи та давати таку оцінку, оскільки у цьому випадку бракує правових критеріїв»*1.

Доктрина поля розсуду держави, або свободи державної дії, що використовується Європейським судом з прав людини для обґрунтування відмови у розгляді деяких питань по суті, нагадує також доктринулолітич-ного питання, але вже в аспекті діяльності міжнародних юрисдикційних органів. Вона полягає у тому, що державі, яка ратифікувала Конвенцію про захист прав людини та основних свобод 1950 року, належить певний рівень дискреції (вільного розсуду) щодо забезпечення права, яке гарантоване конвенцією, у діяльності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Певною мірою держава перебуває у кращій ситуації, ніж Європейський суд з прав людини щодо регулювання питань реалізації цих прав та свобод. До­ктрина поля розсуду держави була вперше сформульована в рішенні у справі Handyside и U.K. про припустимість кримінального покарання за на­писання та розповсюдження*довідника непристойного змісту у співвідно­шенні з частиною другою статті 10 конвенції, яка допускає такого роду об­меження свободи вираження поглядів, якщо це необхідно для захисту мо-

ралі. У мотивувальній частині рішення суд окремо зазначив: «З огляду на прямий та тривалий контакт з життєвими реаліями своїх країн, державні органи знаходяться, у принципі, у вигіднішій ситуації, ніж міжнародний суддя, для формування судження щодо точного змісту цих вимог (моралі) так само, як і щодо необхідності обмеження або покарання для їх задово­лення.

Разом з тим стаття 10(2) (конвенції. — С.Ш.) не надає державам необме­жених повноважень щодо їх розсуду. Суд, який є відповідальним за здійснення нагляду за державними зусиллями, разом з комісією уповнова­жений прийняти остаточне рішення щодо того, чи узгоджується обмежен­ня або покарання з правом на свободу вираження поглядів, яка захищається статтею 10. Внутрішнє поле розсуду держави перебуває у тісному зв'язку з європейським наглядом»35.

Основними факторами, що лежать в основі створення та засто­сування доктрини поля розсуду держави, є: 1) ідея легітимності національних парламентів та урядів, які насамперед повинні вирішувати питання захисту прав людини, а не міжнародний юрисдикційний орган; 2) високий рівень експертизи з метою оцінки та належного розв'язання про­блем державними органами, які знаходяться у вигіднішій ситуації, ніж Європейський суд; 3) рішення Європейського суду з прав людини у кон­кретній справі може порушити баланс конкуруючихДнтересів, що склався у країні; 4) визнання культурних, етнічних та інших відмінностей між країна­ми — членами Ради Європи.

Доктрина поля розсуду держави застосовується судом у різних ситуаціях по-різному, тобто не можна окреслити чіткі стандарти або критерії її засто­сування. Крім того, вона виправдовує наявність певного рівня судової дис­креції. У ній відображено субсидіарну роль конвенції у питаннях захисту прав та свобод, зміщено акцент на відповідну державну діяльність щодо їх захисту, оскільки державні органи знаходяться у вигіднішій ситуації для прийняття відповідних рішень. При цьому слід також узяти.до уваги міжна­родні зобов'язання держав, які ратифікували конвенцію, щодо забезпечен­ня належного рівня захисту прав людини, тобто державам належить основ­на визначальна роль щодо цього захисту.

-1 BendaE. Constitutional jurisdiction in West Germany// 19 Columbia Journal of Transnati­onal Law 11 (1981).

" BverfGE.36, 1.    ,

4 Kalkar I Case, 49 BverfGE 89, 1978.

 Handyside v. U.K. I E.H.R.R. 737 (1976), paragraph 48-49.

258

259