2.4. ЗАСТОСУВАННЯ ПРЕЦЕДЕНТНОГО ПРАВА У ПРОЦЕСІ ЗДІЙСНЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВОСУДЦЯ

Застосування певних елементів доктрини судового прецеденту в ук­раїнській практиці конституційного судочинства обумовлене необхід­ністю надання конституційним положенням ефекту прямої дії та забезпе­чення захисту конституційних прав і свобод безпосередньо на основі Кон­ституції України. Історично ця доктрина походить з країн загального права, елементи якої сприймаються всіма європейськими країнами бодай через діяльність Європейського суду з прав людини, що здійснюється на підставі доктрини судового прецеденту.

Творча діяльність суддів у країнах англосаксонської традиції щодо роз­ширеного тлумачення конституційних положень у процесі здійснення пра­восуддя ґрунтується на доктрині судового прецеденту, зміст якої полягає в обов'язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (stare decisis). Основою судового прецеденту є принцип ratio decidendi (з лат.— підстава для вирішення), згідно з яким вирішено справу. Він міститься у мо­тивувальній частині рішення (imperative conclusion) і являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так було вирішено конкретну справу Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, засто­совують норми законодавства, попередні прецеденти та міркування (моти­вацію) суддів при їх прийнятті, цитати з авторитетних доктринальних дже­рел, посилання на іноземні прецеденти та законодавство тощо.

Скажімо, у вже згадуваній справі генерала Піночета таким принципом є мотивація суду, що скоєння злочинів проти людства та катування людей не є офіційними діями глави держави, тому він не має імунітету від криміналь­ного переслідування. Для обґрунтування цього принципу судді використа­ли міжнародно-правові акти, праці відомих науковців-міжнародників, пре-цедентне та конституційне право США, європейське право, внутрішнє зако­нодавство та прецедентне право тощо.

Тобто, обґрунтовуючи рішення у справі, судді посилаються не тільки на позитивні норми закону, оскільки посилання на закон (законодавство) є лише одним елементом мотивувальної частини рішення для формулюван-

167

ня ratio decidendi Основою рішення у країнах, де діє прецедентне право, є не норми позитивного законодавства, а саме принцип ratio decidendi, для обґрунтування якого можуть використовуватись і норми позитивного за­конодавства.

• Для українських суддів за ratio decidendi править переважно позитивна правова норма (група норм), на яку вони виключно й посилаються при обґрунтуванні рішень, оскільки доктрина прецедентного права ще не набу­ла належного розвитку. У галузі конституційного права їй має бути надана особлива увага, зважаючи на специфіку та мету конституційного регулю­вання, а також на відкритість конституційних норм (їх «сутінкову зону»), які не можуть бути застосовані безпосередньо без суддівського тлумачення. ,,., Ratio decidendi міститься у мотивувальній частині судового рішення, яке має назву імперативного висновку. Існують певні труднощі для вио­кремлення цього принципу, оскільки мотивувальна частина рішення не містить його чіткого формулювання, як, скажімо, норма права у законі. Він є частиною суддівської мотивації, тобто сукупністю суддівських пояснень. Отже, у цій частині судового рішення дуже важливо відрізняти твердження ratio decidendi від тверджень obiter dictum (з лат. — сказане між іншим).

Obiter dictum — це також міркування судді щодо правових норм для ухвалення рішення, які прямо не стосуються спірних питанії у справі, але висловлені для пояснення, ілюстрації і мають загаль­ний характер. Такі міркування, згідно з доктриною судового прецеденту, не мають зобов'язальної сили, але певною мірою впливають на зростання репутації судді та підтверджують високий рівень його професіоналізму.

На практиці у судовому рішенні іноді дуже важко відокремити його обов'язкову частину (ratio decidendi) від необов'язкової (obiter dictum). Най­поширенішими методами їх розмежування є метод Уембо та метод іуд-харта.

Згідно з методом Уембо судця має спочатку знайти у рішенні те право-

положення, яке може вважатися ratio decidendi, а потім надати йому проти­

лежного значення: якщо після цього рішення не зміниться, маємо obiter dic­

tum, якщо зміниться — тоді це ratio decidendi Наприклад у справі генерала

Піночета, якщо вважати катування людей офіційною дією глави держави,

тоді рішення зміниться, тобто протилежне твердження є ratio decidendi цьо­

го рішення.           ^~v_

Згідно з методом Гудхарта суд вважає себе зв'язаним попереднім рішенням і приймає аналогічну ухвалу, якщо у справі, що розглядається, нр з'являється новий факт, вплив якого на нове рішення він вважає суттєвім. Суд не вважає себе зв'язаним попереднім рішенням, якщо у справі, що роз­глядається, відсутні деякі істотні факти, які фігурували у попередній справі.

Принцип ratio decidendi, згідно з яким вирішено справу, набуває преце­дентного та обов'язкового характеру лише за умови його повторного засто­сування судом при вирішенні інших справ. Інакше він не є прецедентом.

Для юриста — представника континентальної правової системи — док­трина судового прецеденту (stare decisis) видається дещо дивною, оскільки судді, ухвалюючи рішення, покладаються не стільки на позитивний норма­тивно-правовий текст, скільки на попередні судові рішення, які прийняті їх колегами. На підтримку судового прецеденту, особливо у галузі кон­ституційного права, можна навести багато аргументів, зокрема:

■ 1. Принцип stare decisis відображає загальне правило: панує право, а не примха, тобто закон за однакових обставин має застосовуватися однаково, що зміцнює авторитет суддів як безсторонніх слуг правосуддя. Цей прин­цип обмежує дискреційну владу суддів, оскільки, виносячи рішен­ня, вони повинні керуватися певними правовими стандартами, що лежать в основі прецедентного права.

Принцип stare decisis вимагає від осіб узгоджувати із законом свою по­

ведінку в повсякденному житті, враховуючи встановлений судом порядок

його застосування,

Врахування прецедентного права необхідне при тлумаченні правових

норм, які є неоднозначними для розуміння, тобто воно полегшує праворог

зуміння. Особливо це актуально у зв'язку з визначенням позиції щодо не­

обхідності судового тлумачення, якого потребує майже кожна правова

норма.

Принцип stare decisis полегшує роботу суддів та процес здійснення

правосуддя. Якщо судді витрачатимуть свій робочий час на вивчення справ,

які вже були предметом розгляду в суді і щодо яких суд уже виносив рішен­

ня, вони фізично не матимуть можливості впоратися з великим обсягом

справ, які потребують судового розгляду. За приклад можна взяти практику

конституційного судочинства у ФРН, коли судді, що входять до складу пала­

ти (троє суддів), розглядають справи по суті, якщо їх обставини та рішення

по суті не суперечать вже прийнятій правовій позиції сенату з цих питань.

Принцип stare decisis є важливим засобом універсалізації правозасто-

сування у межах судової системи країни.

Зазначений принцип сприяє формуванню системи спільних ідеалів та

правових принципів суспільства та держави, загальне визнання яких

об'єднує розрізнених індивідів у єдину спільноту — суспільство. Особливо

це впливає на універсалізацію розуміння конституційних норм та прин­

ципів.

Дотримання принципу stare decisis підвищує рівень легітимності ор­

ганів судової влади, оскільки громадяни з довірою ставляться до відносно

іггабільного та незмінного у часі судового тлумачення правових норм, що є

'свідченням неупередженості (утомучислі й політичної) суддів.

1    8. Завдяки дії принципу stare decisis право стає більш деталізованим, що Дає можливість його гнучкого застосування за нових обставин. '!  9: Судовий Прецедент відкриває шлях до обов'язкового застосування ре­зультатів творчої, а не механічної діяльності суддів у процесі здійснення

168

169

правосуддя. Особливо у сфері конституційного судочинства, завдяки пре­цедентному праву, мотивація суду на ціннісних та моральних засадах стає загальнообов'язковою, що дає змогу універсалізувати та узагальни­ти конституційні цінності у межах правової системи. До цього закликав суддя Верховного суду США Ф. Франкфутер, зазначаючи, що судді повинні «бути віддані виключно зусиллям поміж заплутаних слів та невизначених понять у правових текстах, за допомогою прецедентів, політики, історії знайти шлях до найкращого рішення, яке смертні істоти можуть прийняти при виконанні найважчого з усіх завдань: досягнення справедливості між людиною та людиною, між людиною та державою на основі того, що нази­вається правом»ІМ.

Слід зазначити, що ставлення до доктрини судового прецеденту при здійсненні правосуддя навіть у країнах англосаксонської правової системи неоднозначне' Певна річ, ця доктрина має окремі недоліки, серед яких виділимо:

1.             Судова правотворчість призводить до ускладнення розуміння права та

спричиняє проблеми у процесі його застосування; перетворює право на су­

купність казуальних судових рішень, а не чітких нормативних положень.

Прецедентне право спричиняє розбіжності між різними джерелами права,

а також — між самими прецедентами.

Прецедентне право ускладнює отримання громадянами адекватної

інформації про чинне право, хоч, починаючи ще з кодифікаційних реформ

римського імператора Юстиніана, думка про те, що право має бути

настільки простим, чітким, безпробільним та зрозумілим для всіх, щоб не

потребувати особливого професійного мистецтва адвоката або судді при

його застосуванні, вважається спрощеною та романтичною.

Прецедентне право завжди має зворотну дію щодо сторін у справі. На­

приклад, коли сторони звертаються до суду для вирішення спору щодо не­

однозначного застосування певної правової норми, внаслідок чого вони за­

знали збитків, суд, формулюючи нове правоположення, створює преце­

дент, якого «не існувало» до вирішення цієї справи. Згідно з принципом res

judicata (з лат. — вирішена справа), який означає, що судове рішення, ухва­

лене найвищим судовим органом, є остаточним і не підлягає перегляду за

тим самим предметом позову, та принципом interest rei publicae utsit finis

litium (з лат. — в інтересах держави, щоб судові спори завершувались), щоб

уникнути не зовсім нормального стану «вічного суду», судове рішення, в

якому формулюється нове правоположення, поширюється назад щодо

сторін у справі та вперед на всіх майбутніх учасників судового процесу. Це

означає, що попередні судові рішення не переглядаються при виявленні

«нових обставин справи» — нового судового правоположення прецедент­

ного характеру в новому судовому рішенні.

Тим часом такий недолік прецедентного права, як його зворотна дія, ви­правдовується, зважаючи на важливе значення принципу чіткості правових норм та принципу справедливості. Як вважає Р. Дворкін, суддя у такий спосіб захищає принцип верховенства права, згідно з яким дискреція дер­жавних органів при застосуванні правових норм має бути мінімальною. Для цього самі норми права повинні бути чіткими та зрозумілими для всіх, а не тільки для державних посадових осіб.

4. Інституційна некомпетентність суддів як творців права, оскільки вони не мають відповідних ресурсів для правотворення, допоміжного апарату, і повинні дотримуватися певних вимог судового процесу та вирішувати ли­ше питання права або фактів, що порушуються сторонами цього процесу

5- Антимажоритарний (антидемократичний) аспект судової правотвор-чості, що призводить до конфлікту з політичними гілками влади (законо­давчої та виконавчої), оскільки суддів ніхто не обирав і ніхто не уповнова­жував утверджувати правоположення, які мають обов'язкове значення для всіх суб'єктів права.

6. Жорсткість доктрини судового прецеденту, тобто попередні преце­денти важко долаються та змінюються новими. Проте це правило слушне щодо судових прецедентів, які лежать в основі загального права (контрак­ти, власність, делікти). Але існують підстави і для відмови дотримува­тися прецедентного права, зокрема: прецедент було прийнято per іпсигіат (через недбалість); прецедент суперечить* раніше прийнятому прецеденту; прецедент застарів; попереднє рішення, яке містить прецедент, дуже широко сформульоване, є незрозумілим або виходить за межі вста­новленого принципу; прецедент містить два ratio decidendi, з яких потрібно вибрати один; прецедент був змінений законом тощо1-".

На користь жорсткої доктрини судового прецеденту можна навести по­ложення, поширене в американській юридичній літературі: «якщо суди роз­глядатимуться як такі, що не зв'язані прецедентом, а право — не що інше, як останнє рішення суду, почастішають випадки захоплення контролю над су­дами, а відтак зазнає обмеження і незалежність судової влади, похитнеться довіра народу до неї»ІМ\

Щодо конституційного прецедентного (судового) права, зокрема США та Канади, то тут функціонує відносно жорстка доктрина судового преце­денту, оскільки судові рішення щодо тлумачення Конституції, яка має жор­сткий характер, повинні відповідати суспільним змінам, а також новому змісту конституційних прав та свобод людини природно-правового поход­ження, який змінюється разом із суспільним розвитком. Наприклад, Вер­ховний суд США у рішенні щодо справи Lochner v. New York, розглянутої у

1М Frankfurther F. Chief Justice I Have Known / Of Law and Men. — Berkeley Press, 1956. — P. 138.

1>ч Кросс P. Прецедент в английском праве. — М.: Юр, лит., 1985. — С 152-153. '^ MonaghanH. Stare decisis and constitutional adjudication // 88 Columbia Law Review 723. 750(1988).

170

171

1905 році1 р, визнав закон штату Нью-Йорк таким, що не відповідає Консти­туції США (зокрема 14-й поправці про належну правову процедуру щодо свободи укладення контрактів), оскільки зазначений закон скорочує робо­чий день працівників пекарень до 10 годин та — 60 годин на тиждень. Цей прецедент був частково подоланий тільки у 1917 роцімн, коли суд визнав конституційним закон штату Орегон, який встановлював максимальний робочий день — 10 годин для фабричних робітників. Проте від філософії свободи контрактів, викладеній у рішенні у справі Lochner, Верховний суд США повністю відмовився лише наприкінці 1930-х років для забезпечення успіху новому курсу президента США Ф. Рузвельта.

В Україні, незважаючи на необхідність визнання доктрини судового прецеденту, для тлумачення незрозумілих правових норм, заповнення про­галин у позитивному законодавстві, забезпечення прямої дії Конституції України та безпосередньої дії конституційних норм про права та свободи людини і громадянина існує багато перешкод. До них належать: традиція ототожнення права тільки з позитивними правовими нормами; невідповід­ність судової правотворчості принципу парламентської демократії; слаб­кий рівень розвитку судової системи та недостатній рівень кваліфікації суд­дів низової ланки, а також низький рівень забезпечення правовою інфор­мацією та розвитку комп'ютеризації; відокремлення юрисдикцій, зокре­ма — конституційної тощо.

З позиції доктрини судового прецеденту навряд чи можна назвати кла­сичним прецедентним правом керівні роз'яснення Верховного Суду Ук­раїни та Вищого арбітражного суду України (ухвали пленуму або президії) з питань застосування законодавства, що є обов'язковими для судів, інших органів і службових осіб, які застосовують закон, щодо застосування якого дано роз'яснення, а також для учасників господарських правовідносин (аб­зац другий частини першої статті 40 Закону України «Про судоустрій Ук­раїни» від 1981 року та пункт 3 частини першої статті 12 Закону України «Про арбітражний суд» від 1991 року). Зазначені роз'яснення є узагальнен­ням судової практики із застосування певних норм законодавства, а не мотивацією суду у процесі вирішення конкретної справи обов'язкового значення. Але все ж таки, видається, буде правильним обстоювати позицію, що такі роз'яснення є квазіпрецедентним правом, оскільки вони є обов'язковими для нижчих судів та опосередковано обов'язковими — для всіх суб'єктів правовідносин, які застосовують норми права, щодо^ких бу­ла узагальнена судова практика у формі керівних роз'яснень.

Ознаки квазіпрецедентного права мають також рішення Конституцій­ного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів Ук­раїни, які ухвалюються у процесі реалізації відповідних конституційних по-

вноважень, закріплених у статті 150 Конституції України. Такий висновок можна зробити на підставі того, що обов'язковою не тільки для суб'єкта права на конституційне подання або звернення, а й для всіх суб'єктів права є не частина мотивації рішення, як у класичному прецедентному праві, а йо­го резолютивна частина, де дається тлумачення. Водночас рішення є обов'язковим у цілому для того, хто звертається з приводу тлумачення.

У теорії права офіційне тлумачення є рівною мірою обов'язковим для всіх суб'єктів права, які застосовують нормативні положення, що тлума­чаться, тоді як згадані керівні роз'яснення є обов'язковими насамперед для нижчих судів. Офіційне тлумачення, що містить рішення Конституційного Суду України, втрачає обов'язкову силу разом із скасуванням тих норм, які тлумачаться.

Ці ж самі ознаки щодо загальнообов'язковості, а отже, й квазіпрецедент-ності мають рішення Конституційного Суду стосовно визначення консти-туційності правових актів, зазначених у статті 150 Конституції України. Згідно з частиною другою статті 152 Конституції України «закони, інші пра­вові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрача­ють чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність». Відтак з моменту ухвалення рішення суб'єкти права не можуть застосовувати положення тих правових актів, які визнані некон­ституційними.

У свою чергу висновок Конституційного Суду України щодо консти-туційності законопроекту про внесення змін до конституції України, є обов'язковим тільки для Верховної Ради України, оскільки, не маючи тако­го висновку, вона не може розглядати та у подальшому змінювати ці законо­проекти без повторного висновку Конституційного Суду з дозволом на ці зміни1*9. Щодо створення та застосування класичного прецедентного пра­ва, а саме, попередніх обов'язкових принципів (мотивації) при здійсненні конституційного правосуддя, то питання залишається відкритим.

Більш-менш зрозумілою видається обов'язковість для українських судів європейського прецедентного правя з прав людини. Воно слу­гує додатковим джерелом права у процесі застосування та тлумачення кон­ституційних норм про права людини, які збігаються з основними правами, закріпленими у нормах Європейської конвенції з прав людини та основних свобод 1950 року. Особа, яка звертається до Європейського суду з прав лю­дини, не зобов'язана посилатися на цю конвенцію у національних судах, якщо вона посилається на положення національного законодавства ана­логічного змісту, як правило — на відповідні конституційні норми про ос­новні права та свободи (Кардо проти Франції (1991) та Садік проти Греції (1996)).

Lochner v. New York, 198 U. S. 45 (1905). Bunting v. Oregon, 243 U.S. 426 (1917).

'■*' Див. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України від 9 червня 1998 року за № 8-рп.

172

173

Це твердження ґрунтується на тому, що Україна визнала обов'язковою для себе юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях за­стосування та тлумачення конвенції110. Як додаткову аргументацію на ко­ристь цього твердження можна навести частину четверту статті 55 Консти­туції України: «Кожен має право після використання всіх національних за­собів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних організацій, членом або учасником яких є Ук­раїна»; статтю 26 Віденської конвенції «Про право міжнародних договорів» від 23 травня 1969 року (Указ Президії Верховної Ради УРСР «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденсь­кої конвенції «Про право міжнародних договорів» від 14 квітня 1986 року): «Кожен чинний договір є обов'язковим для його учасників і повинен добро­совісно виконуватись» (pacta suntservanda); статтю 27 цієї конвенції: «Учас­ник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на ви­правдання для невиконання ним договору»; а також підпункти (а) і (Ь) пунк­ту 3 статті 31 конвенції, в яких спеціально наголошується на тому, що разом з текстом міжнародного договору враховується практика його застосуван­ня та тлумачення, якщо на це є згода сторін договору. 17 липня 1997 року Верховна Рада України, ратифікувавши конвенцію, дала таку згоду.

При цьому Конституційний Суд України або український законодавець має встановити співвідношення європейського прецедентного права з прав людини з Конституцією України, як це зробив, напри­клад, в одному зі своїх рішень Конституційний суд ФРН: «При тлумаченні Основного закону (Конституції ФРН. — С.Ш.) береться до уваги зміст та рівень розвитку конвенції настільки, наскільки це не призводить до обме­ження та скасування правових засобів захисту, встановлених Основним за­коном. З цієї причини прецедентне право Європейського суду з прав люди­ни є допоміжним засобом при тлумаченні й визначенні змісту та обсягу ос­новних прав людини та принципів Основного закону»и1.

Обов'язковість європейського прецедентного права з прав людини для України випливає з принципу ієрархії юрисдикцій — Європейському суду з прав людини належить найвища юрисдикція у галузі судового захис­ту прав та свобод людини, що безпосередньо випливає з частини четвертої статті 55 Конституції України, незважаючи на те, що діяльність Європейсь­кого суду є додатковою, тому що основний «тягар» щодо цього захисту ма­ють узяти на себе національні юрисдикційні органи. Тобто рішений Євро-

'■"' Пункт 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних сво­бод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» за № 475/97-ВР від 17 липня 1997 року.

111 Decisions of the Bundesverfassungsgericht — Federal Constitutional Court — Federal Republic of Germany. — Karlsruhe: Nomos Verlagsgesellschaft Baden-Baden, 1992. — Vol. І/И. — S.638.

пейського суду у цій сфері буде остаточним, і його повинні виконати відповідні національні державні органи.

Зважаючи на переважання в Україні позитивістських поглядів на право у цілому, та на європейське право з прав людини зокрема, українські прав-ники, практичні працівники та судці можуть і далі вважати правом лише по­зитивні конвенційні норми, які були ратифіковані Українською державою, та приймати правові акти й судові рішення всупереч практиці (прецедент­ному праву) Європейського суду з прав людини, що склалася. Але тоді слід пам'ятати, що внаслідок цього досить часто можуть виникати ситуації, коли Європейський суд задовольнятиме по суті скарги заявника на дії відповід­них національних державних (судових) органів влади.

Аналогічних висновків можна дійти, аналізуючи юридичну природу рішень Конституційного Суду України: оскільки він є «єдиним органом кон­ституційної юрисдикції в Україні» (частина друга статті 147 Конституції Ук­раїни), його рішення щодо застосування Конституції України, у тому числі й прецедентного характеру, мають остаточний та загальнообов'язковий ха­рактер. Отже, головною особливістю прецедентного права є те, що воно поширює свою дію насамперед у межах судової системи та опосередкова­но є обов'язковим для всіх інших суб'єктів права

Іншою особливістю прецедентного права є його м?який характер — з огляду на те, що воно складається з вторинних норм як додаток до жор­стких позитивних правових норм, створених судами у процесі гх застосу­вання та тлумачення Крім того, щоб з'ясувати, яка частина судового рішення має загальнообов'язковий характер, необхідно, щоб віддввід-ний судовий орган повторно ЇЇ застосував (послався) у наступному судово­му рішенні, тобто сам визначив, що в попередній мотивації є обов'язковим для суду та, опосередковано, для нижчих судів та для всіх суб'єктів права.

Через цю особливість прецедентне право має обов'язковий характер як «писаний розум» завдяки значному авторитету найвищих судових ор­ганів та суддів, які ухвалюють відповідні рішення, а не на підставі наказу суверена з погрозою, що передбачає обов'язковість правового позитивного акта як результату волевиявлення політичного державного органу. Саме шляхом «інтелектуального сприйняття» відбувалась рецепція норм рим­ського права у середньовічній Європі, здебільшого — через судову практи­ку, оскільки на той час уже не існувало Давньоримської держави, що забез­печувала примус при реалізації цих норм.

Крім авторитету суддів, на обов'язковість прецедентного права впли­вають такі фактори, як принципова новизна і якість судового рішення, високий ступінь його передбачуваності, тобто ухвалюване рішення містить високу потенційну ймовірність того, що у майбутньому ана­логічні справи вирішуватимуться аналогічно — відповідно до сформульо­ваного принципу, гцолежить в основі мотиващіцьогопопереднього рішен­ня (ratio decidendi). Отже, певною мірою, прецедентне право засноване на

174

175

передбаченні того, як суди ухвалюватимуть рішення в аналогічній ситу­ації, оскільки рішення нижчих судів можуть бути скасовані вищими суда-ми, якщо вони суперечать судовій практиці

З цієї перспективи певний ступінь обов'язковості має навіть те ratio decidendi судового рішення, яке ще не мало повторного засто­сування, але є велика ймовірність такого застосування.

Рішення Конституційного Суду України щодо розв'язання питання про конституційність або надання офіційного тлумачення є обов'язковими й для нього самого. Як свідчить практика, що склалася, для Конституційного Суду України обов'язковою є тільки резолютивна частина рішення, на яку він посилається, мотивуючи наступні рішення. Наприклад, у пункті третьо­му мотивувальної частини Висновку Конституційного Суду України у справі про внесення змін до статті 98 Конституції України від 25 березня 1999 року за № 1-в/ 99 зазначається, що «за відсутності висновку Консти­туційного Суду України Верховна Рада України розглядати такі законопро­екти не може (законопроекти про внесення змін до Конституції України. -С.Ш.), що було підтверджено і Рішенням Конституційного Суду України... (справа щодо внесення змін до Конституції України) від 9 червня 1998 року №8-рп/98»ш.

Аналізуючи інші рішення Конституційного Суду України, можна дійти висновку, що склалася відповідна практика посилання на попередні рішен­ня, але у непрямий спосіб. Скажімо, у пункті 4 резолютивної частини Рішен­ня Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3,23,31,47,48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К Г. Устименка) від ЗО жовтня 1997 ро­ку зазначається, що «винятки з конституційних норм встановлюються са­мою Конституцією, а не іншими нормативними актами».

У третьому абзаці пункту 4 мотивувальної частини Рішення Консти­туційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України статей Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) від 29 грудня 1999 року, закріплюється цей принцип без посилання на попереднє рішення, в якому він був сформульований: «Конституційне забезпечення невід'ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадяни­на в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами».

Залишається невирішеним питання щодо обов'язковості мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду, де формулюються принципи,

и- Див. також пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у             м

справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Кон-           ,

ституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України «Про внесення

змін до Регламенту Верховної Ради України* від 3 грудня 1998 року за № 17~рп/98.       *

згідно з якими обґрунтовується неконституційність певних правових актів, дається офіційне тлумачення чи висновок, що мають певні ознаки принци­пу ratio decidendi, для всіх суб'єктів права.

Наприклад, у пункті 2 мотивувальної частини Рішення у справі за кон­ституційним поданням Президента України щодо відповідності Консти­туції України (конституційності) Закону України «Про Рахункову палату Верховної Ради України» від 23 грудня 1997 року за № 7-зп, зазначається, що Верховна Рада України не може через підпорядкований та підзвітний їй конституційний орган удаватися до виконання нею ж прийнятих законів на підставі закону, що надає їй виконавчих функцій, оскільки це буде пору­шенням конституційного принципу поділу влади.

Зрозуміло, що Верховна Рада України має враховувати цей принцип (мотивацію) Конституційного Суду України при оцінці конституційності законопроектів, але він не може бути обов'язковим з позицій прецедентно­го права, його має повторно застосувати Конституційний Суд України при вирішенні аналогічних справ і таким чином — повторно закріпити, тобто офіційно визнати, що такий принцип є обов'язковим для нього. Те ж саме стосується використання мотивувальної частини рішень суду іншими суб'єктами права: суддями звичайних судів, адвокатами, громадянами. Вони можуть посилатися на них як на авторитетний припис, який не є джерелом права, як і, скажімо, Коментар до Конституції України. -.,

Але, з огляду на обов'язковість для суддів загальноправового принципу, аналогічні справи мають вирішуватись аналогічно, суд не може не враховувати мотивації своїх попередніх рішень при вирішенні аналогічних справ, не обґрунтувавши мотивів. Тому є всі підстави вважати, що така попе­редня мотивація має обов'язкову силу для всіх суб'єктів права. Певною мірою мотивація такого роду є м'яким правом на відміну від жорсткого права — позитивних нормативно-правових актів, які характеризуються вищім рівнем обов'язковості

Підтвердженням цього висновку є ставлення до судового прецеденту в країнах романо-германської (континентальної) правової системи, зокрема у Німеччині. Однак воно неоднозначне. Формально судові прецеденти най­вищих судових органів — як жорстке право — є загальнообов'язковими для всіх без винятків органів судової влади у країнах англосаксонської правової системи і не обов'язковими — у континентальній Європі. Але вони мають велике значення для мотивації судових рішень: для суддів їх попередні рішення є обов'язковими, тобто вони не можуть відхилитися від порядку мотивації попередніх рішень в аналогічних справах без належного обґрун­тування. Це є загальним правилом, з якого є винятки.

Наприклад, у ФРН рішення Федерального конституційного суду мають прецедентний характер. Згідно з частиною другою §16 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеччини», «палата (троє конституційних суддів. — С.Ш.) може, винісши одностайну ухвалу про це,

176

177

задовольнити конституційну скаргу, якщо її обґрунтованість є очевидною з огляду на те, що Федеральний конституційний суд раніше вже вирішив кон­ституційно-правове питання, яке має значення для цього випадку. Така ух­вала прирівнюється до рішення сенату» (тобто до рішення Конституційно­госуду. — С.Ш.).

Загальнообов'язкове значення мають рішення Верховних судів Арген­тини та Колумбії з конституційних питань. У Швейцарії суди кантонів зв'язані рішеннями Федерального суду, у яких визнаються неконсти­туційними закони кантонів. У Португалії прецедентний характер мають рішення пленуму Верховного суду. В Іспанії закон дозволяє оскаржити су­дове рішення у Верховному суді, якщо воно суперечить його судовій прак­тиці (doctrina legal). Аналогічна процедура існує у Мексиці стосовно питань, що торкаються судового захисту конституційних прав і свобод. У ФРН вва­жається, якщо певне правило підтверджене постійною судовою практикою, воно розглядається як звичаєва норма, а отже, у вигляді цієї норми і має за­стосовуватися судами'Ч

Прецеденти, встановлені судами у процесі застосування законодавства, є обов'язковими і для адвокатів, І для інших осіб, що надають юридичну до­помогу. Наприклад, у німецькому законодавстві встановлена цивільно-правова відповідальність адвокатів за завдання збитків клієнту, зокре­ма якщо адвокат виявив некомпетентність у знанні судових прецедентів ви­щих судів1"4. Іншою підставою щодо практичного значення судових преце­дентів є необхідність судового захисту єдності правової системи та вдоско­налення чинного права (див., наприклад, частину третю статті 95 Основно­го закону ФРН 1949 року).

У Конституції Мексики — країні, яка належить до континентальної пра­вової системи, — закріплений принцип, згідно з яким юриспруденція або прецеденти федеральних судів, що створені на підставі задоволення кон­ституційних скарг громадян, вважаються обов'язковими для нижчих судів145.

Згідно зі статею ЗО Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року, «якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або як­що вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим судом раніше, палата можевбудь-який час до постановления свого рішення відмовитися від своєї ю(5исдикції на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує про­ти цього», тобто сам суд пильно слідкує за змінами свого прецедентного права.

ИА Див.: Давид Рч Жоффре-Спинози К Основные правовые системы современности. — М: Международные отношения, 1999. — С. 104 ж BGHNJW 1983,1665. 1 * Brewer-CariasA. Judicial Review in Comparative Perspective. — Cambridge, 1969. — P. 129.

Аналогічні положення містяться у статті 73 федерального консти­туційного закону «Про Конституційний Суд Російської Федерації» щодо за­борони прийняття на засіданнях палат рішення, що не відповідає правовій позиції, вираженій у раніше ухвалених рішеннях Конституційного суду; це можливе тільки на пленарних засіданнях. Як вважає суддя Конституційного суду Російської Федерації професор Н- Вітрук, «правові позиції — це правові висновки та уявлення Суду як результат інтерпретації (тлумачення) Судом духу та букви Конституції та витлумачення ним конституційного змісту (ас­пектів) положень галузевих (чинних) законів та інших нормативних актів у межах його компетенції, які знімають невизначеність у конкретних консти­туційно-правових ситуаціях та слугують правовою підставою для підсумко­вих рішень (постанов) Конституційного Суду»ИҐ>.

Термін правова позиція є своєрідним синонімом терміна ratio deci-

dendi у країнах англосаксонської правової системи, зважаючи на те, що мо­

тивувальні частини рішень органів конституційної юрисдикції у колишніх

пострадянських країнах, де містяться ці «правові позиції», є максимально

стислими і рідко відхиляються від пояснення дослівного значення право­

вих позитивних норм. Тобто у цих рішеннях практично неможливо знайти

obiter dictum. Отже, будь-яка мотивація щодо права становить зміст цих пра­

вових позицій.     э              '

Знак рівності між цими поняттями проводять багато науковців країн СНД, зокрема суддя Конституційного суду Російської Федерації Г Гаджієв: «...у світі юридичних явищ правові позиції КС (Конституційного суду. — СІП.) найближчі до ratio decidendi, і з огляду на це саме правові позиції КС слід вважати джерелом права»"17.

Конституційний Суд України вперше в історії українського права набли­зився до застосування прецедентного конституційного права в Рішенні у справі про ціни і тарифи на житлово-комунальні та інші послуги від 10 лю­того 2000 року, в абзаці другому пункту 2 мотивувальної частини; «Виходя­чи з наведених положень, Конституційний Суд України у Рішенні від 2 бе­резня 1999 року висловив правову позицію щодо розмежування повнова­жень Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади у сфері формування та реалізації цінової політики. Відпо­відно до цієї правової позиції Верховна Рада України згідно з пунктом 5 ча­стини першої статті 85 Конституції України визначає засади внутрішньої та зовнішньої політики, у тому числі цінової як однієї із складових внутріш-

1 '" Витрук Н. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации: по­нятие, юридическая сила и значение // Конституционное право: Восточноевропейское обозрение. - 1999. - № 3. - С. 95.

117 Гаджиее Г. Правовые позиции Конституционного Суда Российской Федерации как источник конституционного права // Конституционное право: Восточноевропейское обо­зрение, 1999. - № 3. - С 82.

178

179

ньої економічної і соціальної політики держави. Кабін^а^Міністрів України забезпечує проведення цінової політики (пункт 3 статті 119 Конституції Ук­раїни). Це означає реалізацію урядом визначених парламентом основ уста­новлення і застосування цін І тарифів, що логічно включає їх регулювання та крнтроль за ними».

Таким чином можна дійти висновку, що в Україні починають склада­тися прецедентне конституційне право та відповідна судова право-творчість, що є, безумовно, значним прогресивним фактором для подаль­шого якісного розвитку конституційного правосуддя.