3.4. КОНЦЕНТРОВАНА МОДЕЛЬ СУДОВОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ (на прикладі ФРН)

Концентрованій моделі судового конституційного контролю*

притаманне функціонування єдиного судового органу конституційної юрис­дикції, який перевіряє відповідаість правових актів Конституції, перелік яких є конституційно визначеним, як, власне, визначені його повноваження щодо здійснення цього контролю. У Конституції мають бути закріплені основні принципи організації та функціонування концентрованої моделі судового контролю.

Згідно з принципом верховенства Конституції та*їі зверхності над усіма правовими актами всі судді можуть діяти як конституційні судді при застосу­ванні конституційних положень, які є однозначними для розуміння та не вик­ликають сумнівів. Але вони не можуть визнавати неконституційними певні ка­тегорії правових актів, оскідьки відповідні повноваження закріплені лише за Конституційним судом. Це пояснюється багатьма чинниками, головними з яких є створення, за моделлю Г. Кельзена, конституційних судів як окремих ор­ганів, а також переконання «архітекторів» нових конституційних систем, що конституційне правосуддя є більш складним, ніж звичайне, й тому функції що­до здійснення контролю не можна передавати звичайним судам.

Отже, контури концентрованої моделі судового конституційного контро­лю мають бути обов'язково позитивно окреслені у Конституції expressis verbis. Вона не може розроблятися шляхом конституційного тлумачення, як це було в результаті прийняття рішення у справі Marbury u Madison. Крім того, здійснення конституційного контролю відповідно до цієї моделі належить не лише окремому органу — Конституційному суду, а й, певною мірою, іншим су­дам, зокрема Верховному суду. Вибір саме цієї моделі є європейським вибором XX століття, що обумовлений історичною трансформацією парламентських демократій на шляху до створення демократій конституційних.

Створення єдиного органу конституційної юрисдикції є результатом традиційного  побоювання  представників  політичних  гілок  влади

* Основна характеристика цієї моделі викладена у монографії Brewer-Carias A. Judicial Review in Comparative Perspective. - Cambridge, 1989. - p. 185-196, 203-214.

269

суддівської Особливо це стосується питання творчого тлумачення зви­чайними суддями конституційних положень.

До загальних типових рис концентрованої моделі судового кон­ституційного контролю належать:

1 Визнання певних державних правових актів нечинними.

Як підкреслював засновник цієї моделі конституційного контролю

Г. Кельзен, нечинність неконституційного акта означає, що цей акт

об'єктивно не може вважатися правовим актом. Тобто, в принципі, не має

крайньої необхідності видавати інший додатковий правовий акт для скасу­

вання акта, який визнано неконституційним. На основі ухваленого рішення

кожен суб'єкт права, у тому числі і державні органи і приватні особи, вважа­

тимуть цей акт неконституційним і таким, що не має зобов'язальної сили.

Проте це можливо лише після оголошення відповідного рішення органом

конституційної юрисдикції. За умов концентрованої системи, повноважен­

ня оголошувати правові акти неконституційними має тільки консти­

туційний суд, причому відповідні його повноваження поширюються лише

на визнання неконституційними певних категорій актів. Як правило, ці ак­

ти посідають важливе місце у правовій системі, оскільки приймаються най­

вищими конституційними органами державної влади — парламентом/пре­

зидентом, урядом (закони, укази, постанови тощо) і мають відповідати Кон­

ституції. Вважається, що всі інші правові акти мають відповідати актам ви­

щих органів державної влади, насамперед — законам, що становить суть

принципу законності.        .

Згідно з теоретичною моделлю Е Кельзена забороняється надавати іншим державним (судовим) органам повноваження щодо визначення кон­ституційності тих правових актів, які не закріплені за конституційним су­дом. Хоч у сучасних умовах, згідно з принципом верховенства Конституції, повноваження щодо перевірки відповідності правових актів Конституції належать суддям судів загальної юрисдикції, як і застосування конституцій­них норм у випадку виявлення суперечностей.

Усім суддям, з огляду на необхідність дотримання принципу законності, надані відповідні повноваження оголошувати нечинними підзаконні акти, якщо вони суперечать законам.

І тільки єдиний орган конституційної юрисдикції — Конституційний суд — наділений повноваженнями оголошувати правові акти вищих ор­ганів державної влади неконституційними. До моменту визначення його неконституційним правовий акт вважається чинним. Підзаконні норма­тивні акти можуть бути оголошені неконституційними та нечинними Кон­ституційним судом тільки в тому разі, якщо вони приймаються на підставі прямих приписів Конституції (наприклад акти делегованого законодавства або акти, ухвалені вищими органами виконавчої влади в умовах надзвичай­ного стану). Проте це питання є дискусійним, у різних країнах воно*вирі-шується по-різному.

2. Повноваження спеціального конституційного органу щодо визнання нечинними певних державних актів на підставі їх не­конституційності.

Концентрована модель судового конституційного контролю передба­чає створення, згідно з Конституцією, окремого спеціального державного органу, який перевіряє відповідність визначених державних актів Консти­туції. Як зазначалося вище, теоретичні підвалини формування окремого ор­гану конституційної юрисдикції заклав Г. Кельзен у своїй роботі «Чиста те­орія права»: «За умов існування правових норм, нижчі норми мають підпо­рядковуватись вищим, а Конституційний суд має гарантувати цю ієрархію правових норм та правопорядок. Саме через своє «нижче ієрархічне стано­вище* звичайні суди позбавлені повноважень оголошувати неконсти­туційними державні правові акти».

Згідно з теоретичною концепцією Г. Кельзена Конституційний суд є не­гативним законодавцем, який визначає неконституційність закону абст­рактним шляхом, тобто не за конкретними обставинами справи, і не вирі­шує справи по суті. За логікою Г. Кельзена, оголошення Конституційним су­дом закону неконституційним має ефект erga omnes, що є типовою законо­давчою дією. Рішення суду має фактично силу закону.

Ця ідея найбільш чітко та послідовно прослідковується у частині другій § 31 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеччини» від 12 березня 1951 року: «У випадках, передбачених § 13, п. 6, 11, 12 і 14, рішення Федерального конституційного суду мають силу закону. Це правило діє та­кож у випадках, передбачених § 13, п. 8а, якщо Федеральний конституцій­ний суд визнає закон таким, що відповідає чи не відповідає Основному за­кону або є нечинним».

Безумовно, логіка міркувань Г. Кельзена пояснювалася панівною на той час у Європі концепцією верховенства парламенту, з чого випливала вимо­га до судової влади застосовувати закон, а не піддавати сумніву щодо його конституційності. Проте для реалізації принципу верховенства Консти­туції, якої повинен дотримуватись парламент, Конституційний суд стає логічним доповненням парламенту, так би мовити, його зворотною сторо­ною. Тому законодавча влада, за Г. Кельзеном, розподіляється між двома ор­ганами: парламентом, якому притаманна політична ініціатива, втілена у за­конодавстві (позитивний законодавець), та Конституційним судом як га­рантом конституційності цього законодавства (негативний законодавець). За логікою Г. Кельзена, Конституційний суд потребує відокремлення від ор­ганів судової влади, оскільки він не є судовим органом у прямому розумінні цього слова.

Слід зазначити, що після другої половини XX століття, починаючи з ча­су визнання права на конституційну скаргу, конституційні суди здійснюють безпосередній конституційний судовий захист основних прав та свобод людини і громадянина. Це дає підстави вважати конституційні суди органа-

270

271

г

ми правосуддя, а не лише органами судового конституційного контролю. Зважаючи на це, ієрархічна схема конституційного контролю Г. Кельзена зазнає суттєвих модифікацій, оскільки особа, конституційне право якої по­рушене, може звернутися до Конституційного суду з конституційною скар­гою на будь-який правовий (нормативний чи індивідуальний) держав­ний акт.

3.             Прямий та випадковий характер розгляду конституційних

питань.

Розгляд питання щодо конституційності правового акта виникає в ре­зультаті прямого звернення до суду суб'єкта, який має на, це повноваження. Принагідно зазначимо, що питання, яке порушується за ініціативою політичних державних органів, є, як правило, єдиною підставою для почат­ку конституційного судочинства (абстрактний конституційний контроль).

Питання щодо конституційності акта може бути розглянуте Консти­туційним судом «випадково», в результаті співучасті при здійсненні загаль­ного судочинства. Якщо під час провадження виникає питання щодо кон­ституційності акта, суд відкладає розгляд справи, доки це питання не буде вирішене Конституційним судом (конкретний конституційний контроль).

У першому та другому випадках зацікавлені сторони можуть запрошува­тися для участі в усних слуханнях у цих справах, тобто можуть мати обме­жений standing.

4.             Відсутність власної ініціативи з боку конституційних судів

щодо здійснення судового конституційного контролю.

Для концентрованої моделі судового конституційного контролю харак­терна відсутність повноважень Конституційного- суду щодо визначення за своєю ініціативою відповідності правових актів Конституції. Таким чином, можна стверджувати, що Конституційний суд у межах цієї моделі діє лише в одному напрямі при розгляді питань, порушуваних у конституційних по­даннях та зверненнях (скаргах), але він не може порушити справу за влас­ною ініціативою, що можливо за умов дифузної моделі судового консти­туційного контролю.

5.             Ефект erga omnes рішень Конституційного суду.

Рішення, винесене Конституційним судом, має загальнообов'язковий характер, оскільки такий характер мають правові акти (або їх окремі поло­ження), що визнаються неконституційними та нечинними. Причому харак­тер звернення до Конституційного суду (прямий або випадковий) не має суттєвого значення, оскільки його рішення стосується аспектів права, а не фактів, тобто суддя не вирішує справу по суті, а розв'язує лише питання кон­ституційності окремих правових актів. Але слід зазначити, що рішення суду має ефект erga omnes лите у випадку визнання нечинним правового акта на підставі його неконституційності.

6. Дія рішень, ухвалених Конституційним судом.

При ухваленні рішення про неконституційність правового акта, акт стає нечинним з моменту оголошення цього рішення. Це рішення має ех-пипс характер (поширюється на майбутнє). Проте у деяких країнах, в яких функціонує концентрована модель конституційного контролю, розріз­няється абсолютна та відносна нечинність закону. Якщо правовий акт гру­бо та суттєво порушує конституційні норми, він оголошується нечинним з моменту його видання, а рішення має зворотну силу та ретроактивний (ех-tunc) характер. Якщо ж порушення не є серйозними, оголошується не­чинність правового акта на майбутнє, тобто ех-пипс.

У своєму рішенні Конституційний суд може вказати відкладальні умови втрати чинності закону в майбутньому, що розглядається як завдання зако­нодавцю — з метою недопущення прогалин у законодавстві — за певний визначений термін прийняти нову редакцію закону, враховуючи рішення суду. Якщо до закінчення вказаного терміну законодавець зазначених дій не вчинив, відповідні положення закону (або іншого правового акта) автома­тично втрачають чинність.

Досвід роботи Федерального конституційного суду Німеччини, який функціонує у межах концентрованої моделі судового конституційного кон­тролю, є надзвичайно корисним з огляду на його практичне використання при здійсненні конституційного правосуддя в Україні. Конституційний Суд України також створювався саме за цією моделлю і відповідно до неї функціонує,

До основних причин, що вплинули на запровадження концент­рованої моделі судового конституційного контролю у ФРН, можна

ВІДНеСГИ;

1.             Глибоке переконання, яке переважало у країнах романо-германської

правової системи до середини XX століття, що судовий контроль за консти-

туційністю законів є суто політичною функцією: «Конституційне право, як і

міжнародне, — суто політичне право, на відміну від, наприклад, цивільного

та кримінального права»"0.

Проте, враховуючи тенденції розвитку сучасної конституційної теорії та практики, ця упередженість вже не є панівною у країнах континенталь­ної Європи, але її наслідки залишаються у вигляді концентрації повнова­жень щодо визначення конституційності правових актів окремим орга­ном — Конституційним судом.

2.             Розгалужена судова система, бюрократизм, службова ієрархія суддів,

які починають свою кар'єру з моменту закінчення юридичного навчально­

го закладу, їх нечітке уявлення про принципи та методи перевірки відповід­

ності нормативних актів конституційним нормам — усі ці фактори вплину­

ли на створення окремого судового органу, сформованого з консти-

272

10 Leibbolz G. Politics and law, - Leyden, 1965. - P. 329.

273

туційних суддів з числа відомих юристів-практиків та авторитетних на-уковців-правників.

Відсутність доктрини stare decisis, на якій заснована дифузна модель

судового конституційного контролю, позначила необхідність створення

єдиного органу конституційної юрисдикції — Конституційного суду.

Загальна упередженість, що прищеплювалась студентам-правникам у

процесі навчання щодо панування принципу верховенства парламенту.

Зміст принципу полягає у тому, що судді зобов'язані застосовувати закон, а

не оцінювати його розумність та зміст.

Федеральний конституційний суд (далі — ФКС) де-юре був заснований Конституцією (Основним законом) ФРН 23 травня 1949 року яка визначи­ла його основні повноваження та категорії тих правових актів, які він пови­нен розглядати на предмет конституційності. Організаційно, згідно з Кон­ституцією ФРН, ФКС входить до судової гілки влади (стаття 92) і є «найви­щим охоронцем Конституції», якому належить останнє слово щодо консти­туційності державних правових актів.

На розвиток відповідних конституційних положень, 12 березня 1951 року найвищим представницьким органом державної влади ФРН був прий­нятий Закон «Про Федеральний конституційний суд», яким: 1) вста­новлені вимоги до кваліфікації конституційних суддів та визначений період обіймання суддями посад; 2) уточнені необхідні процедури відбору суддів; 3) засновані два сенати; 4) визначена юрисдикція кожного сенату; 5) встановлені повноваження щодо певних юрисдикційних категорій; 6) виз­начені повноваження пленуму ФКС; 7) визначені умови для відставки та заміщення конституційних суддів.

28 вересня 1951 року Конституційний суд ФРН розпочав свою роботу в місті Карлсруе, що неподалік від тодішньої столиці ФРН — Бонна. Статус ФКС як конституційного органу враховано при визначенні порядку його формування. Згідно з Конституцією ФРН судді ФКС рівнозначно обирають­ся від кожної з двох палат парламенту: бундестагу (Національна рада) та бундесрату (Федеральна рада). Причому вони не обов'язково мають бути членами парламенту, федерального уряду або обіймати посади у відповідних державних органах земель. Усі судді, які претендують на посаду федерального судді, повинні мати спеціальний допуск (стаж, освіта, скла­дання відповідних іспитів). Певна кількість суддів — по троє для кожного се­нату — обираються з числа діючих федеральних суддів.

Федеральний закон про ФКС визначає поділ Конституційного суду на 2 сенати. Вони мають рівні повноваження, але різні юрисдикції. Такий поділ відбувся в результаті тривалої дискусії у німецьких наукових та політичних колах щодо того, чи є цей суд політичним органом, чи органом правосуддя. Ідея поділу Конституційного суду на 2 сенати виникла внаслідок досягнуто­го компромісу між законодавцями: одні вважали, що Конституційний суд — це вищий судовий орган, що складається з суддів-професіоналів, інші — що

він має складатися з академіків права та політиків для здійснення абстракт­ного конституційного контролю. Від самого початку перший сенат вирішу­вав питання про конституційність нормативно-правових актів та розв'язу­вав питання щодо конституційності, які виникали у процесі звичайного су­дового розгляду. Крім того, перший сенат розглядав конституційні скарги громадян, тоді як другий сенат вирішував політичні питання (спори щодо компетенції між державними органами, питання про вибори, консти­туційність політичних партій, участь у процедурі імпічменту).

Цілком зрозуміло, що через такий нераціональний розподіл обов'язків виникли значні перевантаження першого сенату. Наприклад, у 1992 році перший сенат отримав до розгляду 3 365 справ, тоді як другий — лише 34. Тому через певний час другий сенат почав розглядати додаткові питання міжнародного права, екстрадиції, громадянства, права на притулок. Слід за­значити, що первісно встановлена юрисдикція сенатів може бути перероз­поділена між ними лише за рішенням пленуму ФКС.

Кожний сенат складається з президента (віце-президента) та 7 суддів і має право виносити рішення від імені Конституційного суду, якщо присутні не менше ніж шість суддів. Судді, у свою чергу, не мають права змінювати склад сенатів. Президент першого сенату очолює свій сенат і Консти­туційний суд, віце-президент очолює другий сенат і має обов'язки першого адміністратора. Згідно з частиною першою § 16 Закону ФРН «про Федераль­ний конституційний суд Німеччини», «якщо рішення щодо тлумачення пра­ва одного із сенатів відрізняється від попередніх рішень іншого сенату, то з метою універсалізації практики правозастосування такі рішення виносять­ся на розгляд пленуму Федерального конституційного суду».

Один або два рази на рік судді обох сенатів збираються разом на пленум, на якому головує президент. Пленум скликається з метою універсалізації практики конституційного судочинства, а також для вирішення ор­ганізаційних питань. Передача юрисдикції допускається тільки у разі надмірного навантаження одного з сенатів, найчастіше першого. У 1956 році відбувся поділ сенату на підрозділи — палати (Каттег), що складають­ся з З суддів. Кожний сенат має 3 палати, члени яких щороку переобира­ються.

Палати мають повноваження щодо здійснення попереднього аналізу процесуальних звернень до ФКС на предмет їх можливого розгляду. Якщо всі троє суддів палати проголосують за відмову у задоволенні консти­туційного звернення на підставі того, гир воно «неприпустиме або немає жодних підстав для майбутнього успішного розгляду», це рішення є оста­точним, однак його мотиви мають бути пояснені у спеціальному мемо­рандумі Незгода бодай одного судді тягне за собою розгляд справи сенатом у повному складі, де також діє «правило трьох»: якщо принаймні троє суддів сенату вважають, що звернення порушує питання конституційного права, що має бути розв'язане шляхом ухвалення відповідного рішення, або заяв-

274

275

ник може серйозно постраждати, якщо рішення не буде ухвалене, звернен­ня приймається до розгляду. Крім того, палата одноголосно може задоволь­нити звернення, якщо результат його вирішення у сенаті буде зрозумілий для всіх трьох суддів, коли його обґрунтування чітко базується на правових стандартах, що встановлені практикою (прецедентному праві) ФКС Тоді ця ухвала матиме силу рішення ФКС Але палата не може визнавати закон не­конституційним, як не може вирішувати питання суперечності федераль­них законів, оскільки це є повноваженням сенату

У Конституції ФРН, на відміну від Конституції США, встановлений ви­ключний перелік повноважень ФКС у сфері публічного (консти­туційного) права. Вони закріплені у § 13 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеччини»:

«Федеральний конституційний суд виносить рішення у випадках, визна­чених Основним законом, а саме:

про втрату та позбавлення основних прав (стаття 18 Основного за­

кону);

про антиконституційність партій (стаття 21, частина 2 Основного

закону);

за скаргами на рішення бундестагу, які стосуються дійсності виборів

або набуття чи втрати членства депутатом бундестагу (стаття 41, частина 2

Основного закону);

за обвинуваченнями, що висунуті федеральному президенту бундес­

тагом або бундесратом (стаття 61 Основного закону);

про тлумачення Основного закону у зв'язку зі спорами про обсяг прав

та обов'язків будь-якого вищого федерального органу чи інших сторін,

наділених, згідно з Основним законом або регламентом вищого федераль­

ного органу, правами, які вони можуть здійснювати самостійно (стаття 93,

частина 1, пункт 1 Основного закону);

за наявності розбіжностей чи сумнівів стосовно того, чи відповідає

федеральне право землі за своєю формою чи змістом Основному закону,

або стосовно того, чи відповідає право землі іншому федеральному праву,

коли про вирішення цього питання звертається з клопотанням федераль­

ний уряд, уряд землі або третина членів бундестагу (стаття 93, частина 1,

пункт 2 Основного закону);

за наявності розбіжностей стосовно прав та свобод федерації та зе­

мель, зокрема у випадках застосування землями норм федерального права і

при здійсненні федерального нагляду (стаття 93, пункт 1, стаття 84, части­

на 4, речення 2 Основного закону);

за іншими публічно-правовими спорами між федерацією та землями,

між різними землями або в межах однієї землі, якщо не передбачено іншо­

го судового порядку їх розгляду (стаття 93, частина 1, пункт 4 Основного

Закону);

8а) за конституційними скаргами (стаття 93, частина 1, пункт 4а і 4Ь Ос­новного закону);

9)             за обвинуваченням проти суддів федеральних судів та судів землі

(стаття 98, частини 2 і 5 Основного закону);

за конституційними спорами, що виникли у межах землі, якщо на

підставі закону землі вирішення спору передано Федеральному консти­

туційному суду (стаття 99 Основного закону):

про відповідність федерального закону чи закону землі Основному

закону або про відповідність закону землі чи іншого правового акта землі

федеральному закону, коли про таке вирішення звертається з клопотанням

суд (стаття Ї00, частина 1 Основного закону);

у разі сумнівів щодо того, чи є норма міжнародного права складовою

частиною федерального права і чи породжує вона безпосередньо права та

обов'язки для окремої особи, коли для цього вирішення звертається з кло­

потанням суд (стаття 100, частина 2 Основного закону);

коли Конституційний суд землі розходиться в тлумаченні Основно­

го закону з рішенням Конституційного суду або Конституційного суду

іншої землі і звертається з клопотанням щодо прийняття рішення Феде­

рального конституційного суду (стаття 100, частина 3 Основного закону);

за наявності розбіжностей стосовно того, чи продовжує діяти право

як федеральне (стаття 126 Основного закону);

в інших випадках, віднесених федеральним законом до його відання

(стаття 93, частина 2 Основного закону)».

Згідно з § 14 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеч­чини» встановлюється компетенція та закріплюється юрисдикція двох сенатів ФКС:

«1. Перший сенат Федерального конституційного суду має повноважен­ня здійснювати провадження з перевірки конституційності правових норм (§ 13, пункт б і 11), в ході якого підлягає з'ясуванню питання про відповід­ність правового припису основним правам, або правам, що випливають зі статей 33, 101,103 і 104 Основного закону; провадження за конституційни­ми скаргами, за винятком скарг, що подаються згідно з § 91 (конституційна скарга громад та об'єднання громад. — С.Ш.), та скарг, які стосуються вибор­чого права.

2,             Другий сенат Федерального конституційного суду правоможний ви­

носити рішення у випадках, передбачених § 13, п. 1-5, 7-9, 12 і 14, а також

здійснювати провадження з перевірки конституційності правових норм і

розгляду конституційних скарг, що не віднесені до компетенції першого се­

нату.

3.             У випадках, передбачених § 13, пунктом 10 і 13, компетенція сенатів

визначається згідно з частинами 1 і 2».

Ці повноваження ФКС можна поділити на 6 груп: 1) діяльність ФКС щодо захисту конституційного ладу; 2) захист принципу поділу дер-

276

277

жавної влади; 3) діяльність ФКС щодо збереження виборчо-представниць­кого характеру політичної системи; 4) здійснення повноважень щодо захи­сту фундаментальних прав та свобод; 5) реалізація повноважень щодо тлу­мачення Основного закону; 6) здійснення контролю за конституційністю усіх нормативно-правових актів держави.

До першої групи належать найважливіші повноваження ФКС щодо су­дової охорони демократичного ладу, захисту суспільства від можливої узур­пації державної влади. З цієї перспективи, Конституційним судом ФРН при­пиняються будь-які спроби як фізичних, так і посадових осіб, органів і політичних партій, спрямованих на повалення конституційно-демокра­тичного ладу, який встановлений Основним законом.

Конституційний суд ФРН має повноваження щодо заборони діяльності політичних партій на підставі їх неконституційності, якщо їхні цілі або по­ведінка їх членів спрямовані на підрив, зруйнування вільного демократич­ного ладу або становлять небезпеку для існування Федеративної Республіки Німеччини (стаття 21, частина 2 Основного закону). Так, згідно з цією стат­тею, у 1952 році неонацистська партія Німеччини була проголошена не­конституційною.

ФКС захищає конституційний лад, якщо політичні партії або їх члени зловживають певними основними правами та свободами; що загрожує «ус­таленому, фундаментальному та вільному демократичному ладу». Стосовно вищих посадових осіб держави, то Конституційний суд функціонує як за­хисник конституційного ладу, беручи участь у процедурі імпічменту феде­рального президента за поданням бундестагу або бундесрату за умисне по­рушення ним Конституції або інших федеральних законів (стаття 61 Ос­новного закону), а також розглядає обвинувачення, висунуті проти феде­ральних суддів, якщо вони «при виконанні своїх обов'язків або поза служ­бою порушують принципи 'Основного закону або посягають на консти­туційний лад землі» (стаття 98, частина 2 Основного закону).

До другої групи повноважень Конституційного суду належать консти­туційні гарантії інституційного функціонування держави. Ці повноваження наділяють КС компетенцією щодо розгляду конфліктів, що випливають з вертикального та горизонтального поділу державної влади.

Оскільки формою державного устрою ФРН є федерація, юрисдикція ФКС поширюється і на землі у разі «наявності опорів стосовно прав та обов'язків федерації та земель, зокрема, при застосуванні землями норм фе­дерального права та при здійсненні федерального нагляду» (стаття 93, час­тина 1, пункт 3 Основного закону). Крім того, ця юрисдикція поширюється на «інші публічно-правові спори між федерацією та землями, між різними землями або у межах однієї землі, якщо не передбачений інший порядок су­дового розгляду» (стаття 93, частина 1, пункт 4 Основного закону).

При гаранти вертикального поділу державної влади, ФКС розв'язує конфлікти між федерацією та землями, з одного боку, та муніципалітета-

278

ми — з іншого, «за конституційними скаргами громад та об'єднань громад з приводу порушення будь-яким законом їхнього права на самоврядування; стосовно законів землі це можливо лише у випадку, коли скарга не може бу­ти подана до Конституційного суду землі» (стаття 93, частина І, пункт 4Ь

Основного закону).

При гарантії горизонтального поділу державної влади, ФКС розв'язує конфлікти, що виникають шляхом тлумачення Конституції ФРН «у зв'язку із спорами про обсяг прав та обов'язків будь-якого верховного органу влади федерації або інших сторін, які наділені Основним законом або регламен­том верховного органу влади федерації правами, що їх вони можуть здій­снювати самостійно» (стаття 93, частина 1, пункт 1 Основного закону). До верховного федерального органу, за змістом цієї статті, належать бундестаг, бундесрат, президент федерації, федеральний уряд і постійна комісія бун­десрату.

Третя група повноважень стосується виборчо-представницьких основ політичної системи. ФКС повинен розв'язувати спори щодо рішень бундес­тагу про правильність результатів виборів (стаття 41 частина 2 Основного закону), про набуття або втрату статусу депутатом бундестагу, а також скар­ги на непризначення референдуму згідно із статтею 29 Основного закону, коли утворена нова адміністративно-територіальна одиниця федеральної території як наслідок змін кордонів земель.

Четверта група повноважень стосується захисту фундаментальних прав і свобод людини від держави. Особливо у федеральній Конституції на­голошується на «скаргах з приводу неконституційності», які може у вільній формі викласти будь-яка особа, яка вважає, що ЇЇ основні права та свободи порушені публічною владою. Це повноваження було закріплене у частині першій пункту 4а статті 93 Основного закону лише у 1969 році. Згодом ця форма конституційного контролю з успіхом розвивається, реалізуючи ос­новний принцип, щр лежить в основі Конституції, — принцип обмеження державної влади фундаментальними правами та свободами людини.

У конституційній скарзі особа може оскаржити у ФКС будь-яку дію або бездіяльність органів державної влади, у тому числі законодавчі акти, рішення виконавчої влади та судові рішення. Слід мати на увазі, що у ФРН неможливо отримати відшкодування шкоди, якщо *вона завдана в результаті застосування законодавчих актів у звичайних судах. Тому конституційна скарга має виняткове значення, хоч і є, по суті, додатковою, тобто від заяв­ника вимагається вичерпання всіх попередніх засобів оскарження. Але, як­що вірогідним є те, що законодавчий акт може спричинити «суттєву та невідворотну шкоду», особа може подати конституційну скаргу до ФКС без вичерпання цих засобів захисту.

Необхідно зазначити, що «скарги з приводу неконституційності» стосу­ються не тільки фундаментальних прав і свобод («негативних прав»), а й «позитивних» прав громадянина, встановлених державою. Це, наприклад,

279

зобов'язання держави щодо захисту певних цінностей: жштя та здоров'я людини, її право на соціальну допомогу Як зазначає Д. Коммерс, «суд пов­ністю задовольняє приблизно один відсоток від усіх конституційних скарг, але ці скарги спричиняють ухвалення найбільш значних рішень і станов­лять приблизно 55 відсотків від усіх винесених публічних рішень»11.

П'ята група повноважень становить, власне, основну частину консти­туційної юриспруденції ФКС, зважаючи на тлумачення та застосування Конституції та федерального законодавства для універсалізації застосуван­ня норм та принципів Основного закону в межах федерації.

Можна виділити дві підгрупи повноважень ФКС щодо тлумачення:

а)             якщо Конституційний суд землі розходиться у тлумаченні Основного

закону з рішенням Федерального конституційного або Конституційного

суду іншої землі, він повинен звернутися до Федерального конституційно­

го суду (стаття 100, частина 3 Основного закону);

б)            у випадку розходження думок про те, чи продовжує раніше прийняте

право діяти як федеральне, рішення виносить Федеральний консти­

туційний суд (стаття 126 Основного закону) — йдеться про правові акти

федерального рівня, ухвалені до набуття чинності Основного закону 1949

року.

Окремо слід сказати про роль ФКС у питаннях застосування міжнарод­ного права, яке, згідно з Основним законом, становить частину федераль­ного законодавства. ФКС вирішує спірні питання про місце міжнародних договорів у федеральному законодавстві, про права та обов'язки, що випли­вають з них.

До шостої групи повноважень належить контроль ФКС за консти-туційністю нормативно-правових державних актів, насамперед за консти-туційністю законів.

На практиці конституційного судочинства для здійснення судового конституційного контролю за державними нормативно-правови­ми актами використовуються три способи: 1) прямий (абстрактно-конкретний) — на підставі прямого звернення до ФКС; 2) конкретно-ви­падковий — на підставі запиту нижчого суду до ФКС щодо питань консти-туційності, що виникли у ході розгляду конкретної справи; 3) непрямий спосіб, при якому Конституційний трибунал вирішує питання про консти-туційність нормативного акта для розв'язання іншої проблеми, що виникла у процесі конституційного судочинства.

У прямий (абстрактно-конкретний) спосіб"конституційний контроль здійснюється на підставі прямого звернення до ФКС. Мета цього звернення полягає у намаганні зацікавленої сторони визнати неконституційним пев­ний нормативно-правовий акт, причому заявник може як ставити під

11   Kommers D. The Constitutional Jurisprudence of the Federal Republic of Germany. — Durham and London: Duke University Press, 1997 — P. 15.

280

сумнів застосований до нього правовий акт, внаслідок чого він зазнає осо­бистої шкоди (конкретний контроль), так і намагатися з'ясувати абст­рактні питання конституційності безвідносно до завданої йому шкоди (аб­страктний контроль).

Конкретний контроль здійснюється за прямим зверненням до ФКС на підставі розгляду конституційної скарги будь-якої особи, яка вважає, що її конституційні права та свободи порушені внаслідок застосування певного нормативно-правового акта. Це також може бути конституційна скарга муніципалітету (громади), яка вважає, що його право на самоврядування порушене федеральним законом. У всіх випадках умовою прийнятності звернень є факт спричинення шкоди або доведеність неминучої загрози її заподіяння застосуванням правового акта, конституційність якого оспо­рюється у ФКС. Державний орган може завдавати шкоди особі, порушуючи ЇЇ права та свободи або діючи всупереч закону (самоуправність) чи на підставі неконституційного закону.

Абстрактний контроль здійснюється за прямим зверненням до ФКС деяких вищих органів державної влади (федерального уряду, уряду землі або однієї третини членів бундестагу) «у разі наявності розбіжностей або сумнівів щодо того, чи відповідає федеральне право або право землі за своєю формою та змістом Основному закону, або щодо того, чи відповідає право землі федеральному праву» (стаття 93, частина 1, пункт 2 Основного закону). У цьому випадку суб'єктам права на таке звернення не завдано осо­бистої шкоди, оскільки вони звертаються з абстрактних питань, що, пев­ною мірою, мають політичний характер.

У конкретно-випадковий спосіб конституційний контроль щодо право­вих актів здійснюється ситуативно, у результаті вирішення питань, що по­стають у процесі звичайного судочинства (конкретний контроль):

«Якщо суд вважає, що закон є неконституційним, а від визнання його чинним залежить рішення суду, — процес має бути призупинений. У випад­ках, коли йдеться про порушення Конституції землі, рішення виносить суд землі, компетентний у вирішенні конституційних спорів, а у випадку, коли йдеться про порушення Основного закону, — Федеральний консти­туційний суд. Це положення діє і тоді, коли йдеться про порушення Основ­ного закону правом землі або про несумісність закону землі з федеральним законом» (стаття 100, частина 1 Основного закону). Це правило діє і щодо вирішення питання про застосування норм міжнародного права як складо­вої частини федерального права (стаття 100, частина 2 Основного закону). Конкретно-випадковий спосіб звернення до ФКС відрізняється від пря­мого конституційного звернення (скарги) тим, що питання про консти­туційність порушується нижчими судами. Після вирішення ФКС питання конституційності акта по суті, судовий процес у звичайному суді понов­люється, а рішення ФКС враховується. Така складна процедура пояснюється відсутністю у звичайного суду повноважень приймати рішення  про

281

відповідність нормативно-правових актів Конституції — згідно з логікою концентрованої моделі судового конституційного контролю.

Слід зазначити, що повноваження ФКС реалізуються лише у вигляді ух­валення рішення про конституційність акта. ФСК не може за своєю ініціати­вою розглядати справи по суті або вимагати справи, що розглядаються у звичайних судах, для вирішення питання щодо конституційностІ актів.

Непрямий спосіб визначення конституційностІ правових актів спричи­няється випадками, в яких ФКС вирішує питання про конституційність нор­мативно-правового акта, розв'язуючи інше питання, коли:

а)             відповідно до частини 1 статті 93 Основного закону, при тлумаченні

Основного закону у зв'язку зі спорами про обсяг прав та обов'язків будь-

якого федеративного органу влади або інших сторін, ФКС може за власною

ініціативою визнати неконституційним певний нормативно-правовий акт,

якщо не використовується абстрактний спосіб звернення до ФКС;

б)            оскаржується не сам нормативно-правовий акт, а судове рішення, ви­

несене на його підставі, коли ФКС скасовує це рішення і визнає відповідний

правовий акт неконституційним, а отже — нечинним.

Згідно з § 78 Закону ФРН «Про Федеральний конституційний суд Німеч­чини», якщо ФКС зробить висновок, що федеральний закон не відповідає Основному закону, або закон землі не відповідає Основному чи іншому фе­деральному закону, він оголошує закон або його окремі положення нечин­ними.

Рішення ФКС є обов'язковими для всіх конституційних органів феде­рації та земель, а також для всіх судів та відомств (частина перша § З І зако­ну), в тому числі й для самого ФКС, та опосередковано для всіх суб'єктів пра­ва. Це означає, що вони є загальнообов'язкові {erga omnes).

Вважається, що правовий акт, визнаний неконституційним, є нечинним з мдменту його прийняття. Проте на практиці рішення ФКС мають зворот­ну дію лише щодо судових рішень у кримінальних справах, винесених на підставі кримінального закону, який визнано неконституційним. У цьому разі рішення переглядаються на підставі визнання ФКС кримінального за­кону нечинним. У всіх інших випадках судові рішення або рішення вико­навчої влади, винесені на основі правових актів, які визнані неконсти­туційними та нечинними, не переглядаються. Виняток становить задово­лення ФКС конституційної скарги конкретної особи щодо спричинення їй шкоди певними рішеннями органів державної влади, коли ФКС скасовує ці рішення (частина 2 § 95 закону).

У цілому слід зазначити, що ФКС дуже обережно розглядає питання що­до конституційностІ законів. Якщо помилки законодавця не є суттєвими, ФКС намагається уникати оголошувати їх неконституційними/У певних ви­падках ФКС може визнати просту неконституційність закону та встано­вити відкладальний термін для набуття чинності відповідним рішенням*-

ФКС, щоб законодавець встигнув затвердити нову редакцію цього закону з метою усунення прогалин у законодавстві.

Отже, рішення ФКС діють на майбутнє (ефект ех-пипс). Як уже зазнача­лося, зворотна дія надається рішенням ФКС лише у разі декларування іру-бої неконституційності закону і, головним чином, стосується криміна­льного законодавства.

282