3.3 ДИФУЗНА МОДЕЛЬ СУДОВОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО КОНТРОЛЮ (на прикладі США)

Дифузна модель судового конституційного контролю* була за­початкована 1803 року Верховним судом США в рішенні у справіМарбері про­ти Медіеона, в якому було дано відповідне тлумачення принципу верховенст­ва Конституції, для захисту якого необхідний саме судовий конституційний контроль. Здійснення судового контролю за відповідністю державних право­вих актів Конституції стало унікальним американським «винаходом», на чому наголошував іще А Токвіль. Тобто саме суду надавалися повноваження визна­вати державні правові акти нечинними на підставі їх неконституційності, в ре­зультаті чого Верховний суд США отримував найважливішу владу у країні», яка, до того ж, має І «приховане політичне значення».

Дифузна модель існує не тільки у країнах англосаксонської правової тра­диції (США, Канаді), а й у країнах континентальної правової системи (Швей­царії, Португалії та-Греції), але з певними місцевими модифікаціями.

На підставі порівняльного аналізу типових рис та особливостей^ддфузної моделі судового конституційного контролю у різних країнах можна виокре­мити загальні типові риси, що притаманні саме дій моделі та визна­чають її раціональність:

1. Нечинність антиконституційного державного правового акта.

Це означатиме, що будь-який державний правовий акт, визнаний судом нечинним на підставі його невідповідності Конституції, втрачає свою юри­дичну силу та породжує певні юридичні ефекти. Для втрати чинності достат­ньо лише рішення суду, рішення іншого державного органу у вигляді відповідного правового акта на виконання цього судового рішення — не потрібне. Як правило, антиконституційні правові акти проголошуються суда­ми нечинними з моменту їх прийняття, тобто ці судові рішення мають ex tune або pro-praeterito (зворотний) характер.

Неконституційний правовий акт починає вважатися сукупністю «мерт­вих букв», таким, що «ніколи не існував», «неконституційний акт конгресу—

те саме, що акт, якого ніколи не існувало»Ч Разом з тим рішення судових та адміністративних органів, прийняті у результаті застосування актів, що виз­нані неконституційними, не переглядаються з огляду на доктрину resjudi-cata, а нечинність цього акта не вважається новою обставиною, що тягне за собою перегляд судового рішення. Отже, відповідні рішення Верховного суду США мають зворотну дію лише стосовно сторін у справі, в результаті розгляду якої певні положення закону або закон у цілому були визнані не­конституційними. Єдиним винятком є кримінальне право — згідно з проце­дурою хабеас корпус судом можуть бути переглянуті кримінальні вироки та припинене відбування покарання за ними, якщо ці вироки винесені на підставі закону, окремі положення якого потім визнані нечинними.

Повноваження щодо проголошення нечинними державних правових актів, що не відповідають Конституції, закріплюються виключно за судами. Здійснення конституційного ч контролю є конституційним обов'язком суддів. Проте судді, з метою забезпечення принципу стабільності правової системи, здійснюють конституційний контроль тільки у випадках, які вони визнають «абсолютно необхідними для вирішення справи». До прийняття відповідного судового рішення будь-який правовий акт вважається чинним і є обов'язковим для всіх суб'єктів права.

2.             Повноваження щодо судового конституційного контролю на­

лежать усім судам, що входять до єдиної судовоїс^їстеми.

Це випливає з принципу верховенства Конституції та його судової га­рантії. Ці повноваження належать усім без винятку суддям судової системи, а не суддям спеціального органу конституційної юрисдикції — Консти­туційного суду. При цьому слід мати на увазі певну ієрархію правових актів та юрисдикцій, компетенцію судів різних рівнів щодо вирішення питань конституційності. Наприклад, у США Верховний суд штату не може визна­чати конституційність федерального закону.

3.             Випадковий характер моделі.

Питання про конституційність державного правового акта виникає у процесі розгляду конкретної судової справи, яка не може бути порушена, на підставі звернення особи до суду з метою вирішення абстрактного питання про конституційність зазначених актів безвідносно до завданої позивачеві шкоди. Позивач повинен довести, що йому завдано конкретної шкоди внаслідок реалізації правового акта, що не відповідає Конституції.

4.             Ініціатива суддів.

Оскільки одним з головних обов'язків суддів є застосування Конституції при винесенні конкретного рішення у справі, питання конституційності певних правових актів може бути вирішене з власної ініціативи суддів, навіть якщо жодна зі сторін у процесі судового розгляду не порушила пи­тання щодо їх конехитуційностї.

* Основна характеристика цієї моделі викладена у монографії Brewer-Carias^A. Judicial

Review in Comparative Perspective. — Cambridge, 1989. — p. 127-155.   .

United States v. Reality Co. (1895).

260

261

5.             Ефект interpartes судового рішення (стосується сторін).    ,

Рішення, що ухвалюється судом, у тому числі й щодо конституційності певних правових актів, стосується лише сторін у справі (in casu et inter partes). Позивач звертається до суду в разі завдання йому моральної, фізич­ної або матеріальної шкоди, вимагаючи відшкодування. При цьому не має значення, хто заподіяв шкоду — держава, фізична чи юридична особа. Якщо у результаті цього процесу суд дійде висновку, що певний державний право­вий акт не відповідає Конституції, а тому втрачає свою чинність, це не озна­чає, що суд скасовує цей акт, оскільки його скасування (відміна) здійсню­ється тим державним органом, який його прийняв, або вищим органом. Цей правовий акт визнається неконституційним лише стосовно сторін у справі. Але, згідно з доктриною stare decisis, акт визнаний таким, що не відповідає* Конституції, особливо у рішенні Верховного суду США, не може бути застосований іншими судами, тобто втрата його чинності має загаль­нообов'язковий характер (erga omnes — стосується всіх). Додатково, з влас­ної ініціативи, законодавець може змінити позитивне право у частині, що визнана неконституційною.

6.             Ефект stare decisis судового рішення.

Рішення, ухвалене судом, не має ефекту erga omnes (спільне для всіх), а стосується тільки сторін: Наприклад, закон, визнаний неконституційним, судом не скасовується і не анулюється, а залишається «записаним у книзі», тобто в офіційному виданні. Скасування неконституційного правового ак­та є виключним повноваженням того державного органу, який його прий­няв. Проте жоден нижчий суд уже не зможе застосовувати його у тій час­тині, що визнана неконституційною завдяки доктрині stare decisis et поп quieta movere — судового прецеденту, що є джерелом права.

Обов'язковість рішень Верховного суду для нижчих судів судової систе­ми дає змогу надати тлумаченню Конституції універсального характеру і допомагає уникнути суперечностей при винесенні відповідних рішень.

Слід також зазначити, що доктрина stare decisis функціонує по-різному залежно від конкретних умов, тобто у деяких ситуаціях закон може бути визнаний нечинним і чинним у інших —. якщо обставини, що розглядають­ся, не збігаються в нюансах з попередньою справою. Обов'язковість рішень Верховного суду залежить також від характеру заперечення консти­туційності правового акта, оскільки сторона, що бере участь у судовому розгляді, намагається довести неконституційність правового акта у цілому або тільки його частини, посилаючись на певні юридичні факти та наводя­чи докази.

Слід також мати на увазі глобальну юридизацію державних функцій у країнах західних демократій. Це означає, що юридичні служби законодав­чої та виконавчої гілок влади спеціально слідкують за кожним суттєвим су­довим рішенням, що має прецедентний характер, і пропонують відповідні зміни у законодавстві, які, як правило, оперативно приймаються відповід-

ними державними органами. Зрозуміло, що судове рішення, наприклад Верховного суду США, обов'язкове тільки для нижчих суддів, і не має «без­посередньої» обов'язковості для Інших гілок влади — згідно з принципом поділу влади. Але, зважаючи на величезний авторитет судових органів (інтелектуальний критерій визнання судових рішень), а також з огляду на те, що аналогічний правовий aicrv що викликає сумніви щодо його консти­туційності у світлі щойно прийнятого рішення, негайно буде оскаржений у суді відповідної юрисдикції (процесуальний критерій), судові рішення та­кого роду мають загальнообов'язковий характер.

Наприклад, Конституційний Суд України в рішенніу справі про вибори на­родних депутатів України від 26 лютого 1998 року визнав положення закону, що забороняють особам, які перебувають у місцях позбавлення волі, брати участь у виборах народних депутатів України, неконституційними. Водночас аналогічні положення Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» залишились чинними, отже, цим особам заборонено брати участь у місцевих виборах Якщо умовно трансформувати цю ситуацію до країни, де функціонує дифузна модель, законодавчий орган сам би скасував аналогічні положення закону, що суперечать судовому рішен­ню, а виконавча влада відмовилась би виконувати відповідні норми закону до прийняття відповідних змін на підставі ухваленого судового рішення.

7 Судовий контроль усіх державних правових актів.

Слід мати на увазі, що у країнах дифузної моделі концепція Конституції сприймаегься як юридичний засіб захисту особи від зловживань державної влади, тобто предметом оскарження щодо відповідності Конституції може бу­ти тільки правовий акт того органу, що входить до законодавчої, виконавчої чи судової гілок влади або виконує державні функції; він мрже бути як норма­тивний, так й Індивідуально-правовий/

8. Декларативний характер судових рішень. Кожне судове рішення, яке стосується питань конституційності державних правових актів, зокрема законів, має неабияке значення. Воно обговорюється на сторінках засобів ма­сової інформації ученими-правниками, політиками, фомадськістю. Особливо слід підкреслити виховне значення цих рішень, зважаючи на те, що повага до Конституціїудемократичних суспільствах виховується з дитинства. Крім того, це зайвий раз свідчить про те, що судді є справжніми охоронцями та надійни­ми гарантами Конституції.

Особливості здійснення конституційної юрисдикції розглянемо на при­кладі Верховного суду США як країни, де функціонує класична дифузна мо­дель. Згідно з доктриною судового прецеденту саме рішенням Верховного су­ду США надається виняткова важливість.

Для здійснення судового конституційного контролю Верховний Суд США має обов'язкові та дискреційні повноваження щодо розгляду судових справ, у результаті якого може бути винесене рішення прецедентного характе­ру з питань конституційного права.

262

263

Обов'язкові повноваження поділяються на повноваження щодо розгляду справ а) на правах суду першої інстанції (оригінальна юри­сдикція), б) на правах обов'язкової апеляційної інстанції.

Згідно'з частиною другою розділу другого статті III Конституції США, до оригінальної юрисдикції Верховного суду США належать «усі справи, ідо стосуються послів, інших повноважних представників та консулів, а та­кож справи, у яких однією стороною є штат, підсудні Верховному суду США як першій інстанції. У всіх інших випадках Верховний суд є апеляційною інстанцією, що вирішує як питання права, так І питання факту з тими обме­женнями та відповідно до правил, що будуть встановлені конгресом».

До «всіх інших випадків», на які Верховний суд СІЛА поширює обов'яз­кову апеляційну юрисдикцію, Конституція США у частині першій розділу другого статті III відносить справи, що стосуються Конституції, за­конів Сполучених Штатів та міжнародних договорів, що вже укладені або які можуть бути укладені; справи, що стосуються послів, інших повноваж­них представників та консулів; справи, що. стосуються адміралтейства та інші «морські» справи; спори, у яких Сполучені Штати є стороною; спори між двома та більше штатами; між штатами та громадянами Іншого штату; між громадянами різних штатів; між громадянами одного штату з приводу земель, отриманих як дарунок від різних штатів; а також між штатом, його громадянами та іноземними державами, громадянами та підданими.

Згідно з законами США, що прийняті у розвиток цих конституційних положень, апеляційна юрисдикція була конкретизована й роз­поділена на обов'язкову та дискреційну (перегляд справи в апеляцій­ному порядку здійснюється тільки на власний розсуд суду).

Апеляційна юрисдикція Верховного суду США настільки широка, що немає жодної можливості перелічити тут усі випадки поданн^^пеляцій. Зазначимо лише випадки здійснення обов'язкової апеляційної юри­сдикції Верховним судом США: 1) справи, у яких федеральний суд виз­нав акт конгресу неконституційним і в яких федеральний уряд був сторо­ною; 2) справи, в яких федеральний апеляційний суд визнав закон штату та­ким, що не відповідає Конституції США, а отже, нечинним, а також міжна­родні договори та закони США; 3) справи, в яких Верховний суд штату по­ставив під сумнів чинність міжнародного договору або закон США і в своєму рішенні схиляється до визнання їх нечинними; 4) справи, в яких Верховний суд штату поставив під сумнів чинність закону будь-якого шта­ту, міжнародного договору або закону США на підставі їх невідповідності Конституції США і в своєму рішенні схиляється до визнання їх нечинними; 5) справи про конституційність правових актів, які вирішені в особливому порядку трьома спеціальними суддями районних судів федерального підпорядкування".

'7 Brewer-Carias A Judicial review in Comparative Perspective. — Cambridge, 1989. — P. 141.

Слід мати на увазі, що рішення Верховного суду США, які ухвалюються у порядку здійснення апеляційної юрисдикції, практично не привносять нічого-нового у розвиток конституційного прецедентного права, оскільки не містять у собі мотивувальної частини, де формулюється прецедент. У 1988 році суд практично позбавив себе апеляційної юрисдикції, тому біль­шість справ ним розглядається у порядку certiorary (з лат. — бути поінфор­мованим).

Він є наказом Верховного суду СІЛА до нижчих судів передати справу для слухання по суті з метою виправлення помилок у пра­восудді. Отже, на підставі цього наказу Верховний суд США здійснює дис­креційні повноваження, а саме — самостійно визначає, які справи він роз­глядатиме, для чого необхідна згода чотирьох суддів.

У статті 17 внутрішнього нормативного акта — Регламенту Верховного

суду — перелічуються підстави, згідно з якими Верховний суд видає

наказ certiorary та приймає справу до розгляду: 1) конфлікт між

різними федеральними апеляційними судами; 2) конфлікт між верховними

судами двох штатів або між Верховним судом штату та федеральним апе­

ляційним судом; 3) суд штату або федеральний суд виніс рішення щодо важ­

ливого питання, яке ще не було вирішене Верховним судом США. Усі ці ви­

падки мають обов'язково бути узгоджені з порядком застосування феде­

рального права. 

Верховний суд США діє також як юридичний консультативний ор­ган згідно з процедурою сертифікації. Вона дуже рідко застосовується та має складні формальні підстави щодо її ініціювання. При використанні цієї процедури, нижчий федеральний апеляційний суд або суд федераль­них претензій може звернутися до Верховного суду з проханням надати висновок щодо складних та суперечливих правових питань, а не щодо фактів. Рішення Верховного суду СІЇІА з цих питань не мають прецедентно­го характеру, як, власне, й рішення щодо відмови у certiorary.

Здійснюючи судовий конституційний контроль, Верховний суд США оп­рацював три його стандарти. Ця класифікація необхідна для безпосереднь­ого захисту конституційних прав та свобод у їх співвідношенні з цілями пра­вових актів, насамперед — законів, що лежать в основі їх прийняття.

1. Найскладніше для держави, при виправданні конституційності своїх дій, задовольнити стандарт пильного розгляду {strictscrutiny), який використо­вується у судовому захисті найважливіших конституційних прав та свобод: свобода слова, віросповідання; прайвесі (право на індивідуальну автономію); прав, що стосуються концепції належної правової процедури; принципу рівності та інше.

Для задоволення цього стандарту судового конституційного контролю державний правовий акт має переслідувати «вимушену» мету, тобто абсолют­но необхідну, нагальну, а не рядову, і засоби, обрані державою у цьому акті, ма­ють бути максимально необхідні для досягнення цієї «вимушеної» мети.

264

265

Якщо Верховний суд обирає цей стандарт, тягар доведення консти-туцїйності своїх актів покладається на державу, але, у більшості випадків, при дотриманні цього стандарту судового конституційного контролю, дер­жавні правові акти визнаються неконституційними.

2.             Державі найлегше виправдати конституційність своїх дій на підставі

стандарту простої раціональності, який обирається судом у випадках,

коли порушувані у справі питання стосуються не захисту фундаментальних

прав та свобод, а здебільшого конституційності правових актів, що регулю­

ють соціально-економічні питання (але не торкаються фундаментального

права власності, що є природно-правовим, або негативним!), наприклад

щодо права на безкоштовну освіту, державну допомогу тощо.

Для задоволення цього стандарту держава, приймаючи правовий акт, повинна мати на меті легітимний державний інтерес. Практично будь-який державний інтерес, спрямований на підвищення загального добробуту, без­пеки, на турботу про здоров'я населення визнається легітимним. Іншою ви­могою є мінімальне раціональне співвідношення між обраними засобами та метою, яку дуже легко задовольнити.

Згідно із зазначеним стандартом тягар доведення покладається на індивіда, й суд практично у всіх випадках виносить рішення на користь держави.

3.             Проміжним є стандарт середнього рівня, що застосовується судом

у справах про дискримінацію за ознаками статі, незаконнонародженість,

контрактні зобов'язання та про деякі специфічні аспекти реалізації права

на свободу слова (нейтральне державне регулювання «часу, місця та поряд­

ку» його реалізації).           .->

При цьому держава має переслідувати «важливу» мету як щось середнє між «вимушеною» та легітимною, а засоби, обрані державою, мають «безпо­середньо стосуватися» «важливої» мети (щось проміжне між «максималь­ною необхідністю» та «мінімальним раціональним співвідношенням»).

Тягар доведення при дотриманні такого стандарту рівномірно покла­дається на сторони, а практика, що склалася, свідчить, що рішення також приблизно п'ятдесят на п'ятдесят відсотків приймаються на користь обох сторін.

Для того щоб справа була розглянута судом, позивачеві, окрім за­гальної вимоги — відповідність юрисдикції Верховного суду, не­обхідно дотримуватися кількох важливих спеціальних умов. По-перше, питання, яке порушується позивачем, не може мати консультативного, гіпо­тетичного або абстрактного характеру, що випливає з частини першої розділу другого статті III Конституції США, яка уповноважує судову владу розглядати тільки судові справи, предметом яких є спір між сторонами.

По-друге, позивач повинен мати standing — суттєвий особистий інте­рес у розв'язанні спору та у вирішенні справи по суті. Для цього він повинен довести, що справді постраждав, тобто зазнав фактичної шкоди —

фізичної, моральної або матеріальної; шкода має бути конкретною та індивідуалізованою; певні дії, від яких, на думку позивача, він постраждав, мають бути фактичною причиною цієї конкретної шкоди. Організації або асоціації можуть задовольнити критерій standing, якщо вони подають позов на користь своїх членів, які мають суттєвий особистий інтерес у справі. По­зови не можуть бути прийняті до розгляду, якщо вони виникають у порядку громадської ініціативи actiopopularis, тобто за ініціативою громадських ор­ганізацій з метою судового розв'язання болючих суспільних питань, а не конкретної справи своїх членів з приводу конкретно завданої їм шкоди. На­приклад, суд не може прийняти до розгляду позов громадської екологічної організації, яка вимагає відшкодування збитків від заводу, що забруднює довкілля.

По-третє, справа не може бути розглянута, якщо вона сумнівна в тому сенсі, що спірні питання, які існували на момент подачі позову, втратили свою актуальність на момент розгляду внаслідок особливих подій, що ста­лися після подання позову, а позивач — утратив суттєвий інтерес до її роз­гляду. Наприклад, абітурієнт подав позов на державний університет, звину­вативши навчальний заклад у тому, що його програма відбору студентів має расово-дискримінаційний характер, що завадить йому вступити на навчан­ня і завдасть моральної шкоди. Але коли справа дійшла до Верховного суду в порядку апеляційного розгляду, цей абітурієнт уже став студентом і завер­шував останній рік навчання. При цьому університет навів докази того, що позивачеві буде дозволено його закінчити. Суд відмовив у розгляді цієї справи, оскільки вона є сумнівною*8.

По-четверте, справа не може бути розглянута, якщо вона ще не «визріла», тобто певний правовий акт справді порушує Конституцію і його застосування може спричинити певну шкоду індивіду, але поки що немає конкретної справи, в якій він застосовується, і навіть реальної ймовірності його застосування. Наприклад, якщо особа порушує питання щодо консти­туційності кримінального закону, суд повинен переконатися, що існує ре­альна небезпека його застосування щодо конкретного індивіда. Скажімо, у справі Рое и Ullman, що надійшла до Верховного суду США, дві подружні па­ри звернулися з прзовом про визнання неконституційним закону штату Коннектикут, який встановлює міру кримінального покарання за викорис­тання контрацептивів. Більшість суддів відмовилася розглядати справу на тій підставі, що цей закон на той час існував уже 80 років «у книгах» і вико­нувався лише один раз, а відтак немає реальної «однозначної загрози пока-

По-п'яте, згідно з доктриною утримування, яка пов'язана з принципом федералізму та суверенітету штатів, федеральний суд може тимчасово утри-

DeFunis v. Odegaard, 416 U.S. ЗІ 2 (1974). Рос v. Штап, 367 U. S. 497 (1961).

266

267

матися від вирішення питання про конституційність, якщо позов, у якому воно порушується, супроводжується невирішеним по суті позовом, що має бути розглянутий відповідно до права штату.

Пошосте, Верховний суд не розглядатиме справи, якщо у ній, як уже згадувалось, порушуються політичні питання.

Отже, рішення Верховного суду США, у тому числі й щодо питань кон­ституційного права, мають випадковий та декларативний характер. Пози­вач не може звернутися з абстрактним позовом про неконституційність правового акта, оскільки він повинен зазнати особистої шкоди. Суд, у свою чергу, тільки оголошує рішення, а не виконує їх. Але позивач може зверну­тися до суду (у своєму позові) з проханням, у разі позитивного рішення, ви­дати спеціальний судовий наказ на виконання свого рішення, що має певний юридичний ефект та є обов'язковим дня виконання. Цей наказ може бути виданий і за власною ініціативою суду.

Так, згідно з наказом injunction суд забороняє будь-яке подальше вико­

нання правового акта (закону) органами державної влади щодо особи, яка

дрзела у суді його неконституційність.         ,

Згідно з наказом mandamus суд вимагає від офіційної особи здійснити ті дії, яких вимагав позивач (наприклад поновлення на роботі).

Згідно з наказом habeas corpus позивач, який заперечив окремі поло­ження кримінального закону на підставі їх неконституційності та позбавле­ний волі на підставі їх застосування, звільняється одразу після доведення нечинності цих окремих положень кримінального закону.