§ 4. Спеціально-правові гарантії захисту права людини та населення на екологічну безпеку

Поширення екологічного ризику природно-техногенного ха­рактеру обумовило прискорений розвиток спеціального законо­давства, спрямованого на регулювання відносин щодо захисту права на особисту екологічну безпеку внутрішнього та зовніш­нього спрямування.

До таких законодавчих актів доцільно віднести Закон України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій тех­ногенного та природного характеру" від 8 червня 2000 року [1];

Право громадян на екологічну безпеку

285

Закон України "Про захист людини від впливу іонізуючих ви­промінювань" від 14 січня 1998 року [2] (із наступними змінами та доповненнями); Закон України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року [3] та прийняті на його розвиток: Закон України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сирови­ни" від 23 грудня 1997 року [4], Закон України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної та небезпечної продукції" від 14 січня 2000 року [5] та ін.

Інтегрувальним чинником, що обумовлює консолідацію вище-наведених законодавчих актів, виступають принципи і система засобів, спрямованих на доюрисдикційний та юрисдикційний захист прав людини від різних факторів внутрішньої й зовніш­ньої небезпеки. Питання актуалізується у зв'язку з тим, що юри­дична та, зокрема, еколого-правова наука тільки на початковому, майже "піонерському", рівні підійшла до досліджень теоретико-практичної проблематики забезпечення особистої внутрішньої та зовнішньої екологічної безпеки у контексті загальних та при­кладних аспектів її ефективного гарантуванням [6].

Тому вкрай важливо сьогодні систематизувати законодавчий і підзаконний потенціал нормативно-правового забезпечення за­хисту людини та населення України в цілому з погляду легалі­зованих засобів і гарантій права громадян на особисту екологіч­ну безпеку з позицій наявних сьогодні природно-техногенних ризиків поширення екологічних загроз та надзвичайних екологіч­них ситуацій.

Аналіз чинного законодавства у цій сфері дозволяє класифі­кувати захист права людини на екологічну безпеку на доюрис-Дикційному рівні у двох основних напрямах:

Захист права громадян та населення на зовнішню екологічну

безпеку.

Захист права громадян та населення на особисту внутріш­

ню екологічну безпеку.

Перший напрям базується на реально та формально закріп­леному правовому статусі людини і громадянина — праві на захист від впливу іонізуючих випромінювань та захист від над­звичайних екологічних ситуацій природного і техногенного ха­рактеру. Ці формально-юридичні правові можливості людини та населення в цілому є різновидом такого інтегрованого суб'єк­тивного екологічного права, як право громадян на екологічну безпеку.

286       Розділ IV

Право на захист — різновид суб'єктивного екологічного пра­ва, яке водночас як суб'єктивна категорія виступає в ролі гаран-тувальної правової можливості громадян у визначений законом спосіб захистити надані суб'єктивні права, скористатися систе­мою встановлених державою засобів відтворення порушеної пра­вомочності та наданих юридичних можливостей щодо забезпе­чення життєдіяльності в безпечних для життя і здоров'я при­родно-техногенних умовах.

При цьому чинне законодавство виходить із того, що система захисту наданих особі прав обумовлена об'єктивним походжен­ням та обсягом екологічних ризиків, наявними джерелами ство­рення загрози для людини, суспільства і держави.

Відповідно до цього законодавство уточнює форми та методи захисту людини і громадянина від різноманітних сфер небезпе­ки та формулює комплекс суб'єктивних прав у тій чи іншій га­лузі правовідносин.

Так, Закон України "Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру" від 8 червня 2000 року передбачає такі права у сфері захисту їх від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру:

а)         звернення до місцевих органів державної виконавчої вла­

ди та органів місцевого самоврядування з питань, які стосуються

вищезазначених ситуацій;

б)         забезпечення і використання засобів колективного та інди­

відуального захисту, які призначені для охорони населення від

надзвичайних ситуацій у разі їх виникнення;

в)         отримання інформації про надзвичайні ситуації вищеза­

значеного характеру, що виникли або можуть виникнути, та про

заходи необхідної безпеки;

г)          на компенсацію за роботу у зонах надзвичайної ситуації;

д)         на соціально-психологічну підтримку та медичну допомогу,

в тому числі за висновками Державної служби медицини ката­

строф або лікарсько-трудової комісії, а також медико-реабіліта-

ційне відновлення у разі отримання тяжких фізичних та психо­

логічних травм;

є) відшкодування відповідно до чинного законодавства шко­ди, заподіяної здоров'ю і майну громадян внаслідок надзвичай­них ситуацій техногенного та природного характеру;

є) інші права у зазначеній сфері згідно з вимогами чинного законодавства України.

Право громадян на екологічну безпеку

287

Наведені права до певної міри конкретизуються Законом України "Про захист людини від впливу іонізуючих випроміню­вань" від 14 січня 1998 року, які можуть мати техногенний та природний характер і справляти негативний вплив на людину, її здоров'я та життя. Зокрема, кожна людина, яка проживає або тимчасово перебуває на території України, має право на захист від впливу іонізуючих випромінювань, яке забезпечується здійсненням комплексу заходів щодо запобігання впливу іоні­зуючих випромінювань на організм людини вище встановлених дозових меж опромінення та відшкодування заподіяної внаслі­док їхньої негативної дії шкоди.

Водночас громадянам та їхнім об'єднанням гарантується реалізація та захист права на отримання інформації щодо рівнів опромінення людини та здійснення заходів захисту від такого впливу в місцях їхнього проживання чи роботи відповідними органами виконавчої влади, до відання яких належать функції захисту людини згідно із законодавством України.

З огляду на викладене можна констатувати, що чинне законо­давство формально-юридично фіксує у цьому контексті права людини і громадянина на екологічну безпеку, визначаючи та деталізуючи формально-юридичні ознаки прав захисту від різних видів зовнішніх небезпек техногенного і природного характеру, зокрема від надзвичайних ситуацій. Тобто, у разі порушення нормальних умов життя і діяльності людей на окремій тери­торії від об'єктів, розташованих на ній, або на водному об'єкті, яке зумовлене аварією, катастрофою, стихійним лихом або іншою небезпечною подією, у тому числі епідемією, епізоотією, поже­жею, що призвело чи може призвести до неможливості прожи­вання населення на зазначеній території та діяльності на тако­му об'єкті й ведення там господарської діяльності, чи загрожує життю людей або може завдати значних матеріальних втрат.

Отже, враховуючи високий ступінь екологічної загрози вна­слідок природного чи техногенного іонізуючого випромінювання, яке може створювати зовнішню або внутрішню небезпеку від екологічно небезпечних джерел, законодавство встановлює додат­кові правові можливості громадян щодо захисту природного та конституційного права на екологічну безпеку.

Юридичною формою прав громадян на екологічну безпеку слід вважати і право на безпеку та якість харчових продуктів. Останнє розглядається як відсутність токсичної, канцерогенної,

288       Розділ IV

мутагенної, алергенної та іншої несприятливої для організму людини дії харчових продуктів при споживанні їх у загально­прийнятих кількостях, межі яких встановлюються МОЗ України. Відповідно законодавство визначає їхню якість як сукупність властивостей харчового продукту, що обумовлює його здатність забезпечувати потреби організму людини в енергії, поживних та смако-ароматичних речовинах, безпеку для її здоров'я, стабільність складу і споживчих властивостей протягом строку придатності до споживання.

Очевидно, що і в цьому значенні безпека для здоров'я людини виступає важливою кваліфікаційною ознакою, що й обумовлює особливий правовий режим їх використання (застосування тощо). Проте немає підстав для того, щоб визнати безпечними саме такі продукти харчування, які є "сприятливими" для організму лю­дини. Як вже зазначалося нами, визначальною ознакою еколо­гічної безпеки є відсутність ризикованої, тобто загрозливої (не­безпечної) для здоров'я та життя людини або довкілля дії небез­печних властивостей речовин, які, справляючи негативний вплив, спричинюють або здатні викликати фізіологічні, біологічні, пато­логічні та інші афекти у її здоров'ї або призводити до фаталь­них наслідків для організму людини чи створювати у довкіллі таку кількість небезпечних речовин і їхніх сполук, за яких стає неможливим розвиток живої клітини та організму. Тому спри­ятливість є тільки однією з ознак відповідного рівня якості, а відтак несприятливість як властивість окремих продуктів хар­чування не є тотожною небезпеці, і в цій частині законодавче визначення потребує свого уточнення з урахуванням рівня еко­логічного ризику та реальних загроз для здоров'я та життя людини.

Тому забезпечення прав споживачів у контексті безпечності та якості продуктів харчування відіграє важливу роль у гаранту­ванні права внутрішньої екологічної безпеки людини та грома­дянина.

Чинне законодавство не тільки декларує відповідні права гро­мадян на екологічну безпеку, але й передбачає цілу систему спе­ціальних засобів його захисту, визначає відповідальних осіб за їх реалізацію та ефективне виконання.

Аналіз чинного законодавства дозволяє виділити такі основні види захисту населення і території від надзвичайних ситуацій техногенного та природного походження:

Право громадян на екологічну безпеку

289

організаційно-технічний;

інженерний;

біологічний;

радіаційний та хімічний;

евакуаційний;

медико-соціальний.

1. Організаційно-технічний захист спрямований на ство­рення фонду захисних споруд, які використовуються у разі необ­хідності для укриття населення залежно від соціальних груп населення:

а)         працюючих;

б)         тих, що проживають у небезпечних зонах.

Створення та формування фонду захисних споруд забезпечуєть­ся шляхом:

а)         обстеження та обліку підземних і наземних споруд, буді­

вель, які відповідають вимогам захисту, споруд підземного про­

стору міст, гірничих виробок та природних порожнин;

б)         дообладнання з урахуванням реальної екологічної обста­

новки підвальних та інших заглиблених приміщень;

в)         комплексного освоєння підземного простору міст та інших

населених пунктів для взаємопогодженого розміщення в ньому

споруд, приміщень соціально-побутового, виробничого та госпо­

дарського призначення з урахуванням необхідності пристосу­

вання і використання частини з них для укриття населення в

разі виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та при­

родного походження;

г)          будівництва заглиблених споруд, які розташовані окремо від

об'єктів виробничого призначення та пристосовані для захисту;

д)         масового будівництва найпростіших сховищ та укріплень,

у період загрози виникнення надзвичайних ситуацій технічного

та природного характеру;

є) будівництва окремих сховищ та протирадіаційних укриттів.

Перелік таких сховищ, укриттів та інших захисних споруд, що намічаються до щорічного будівництва, а також наявний фонд захисних споруд, який використовується для господарських, куль­турних і побутових потреб, визначається спеціально уповнова­женим центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого віднесено питання захисту населення і територій від над­звичайних ситуацій технічного та природного характеру, який підлягає затвердженню Кабінетом Міністрів України.

290       Розділ IV

2.         Інженерний захист здійснюється з метою запобігання

виникненню надзвичайних ситуацій техногенного та природно­

го характеру під час проектування і експлуатації споруд та інших

об'єктів господарювання,  наслідки діяльності яких можуть

шкідливо вплинути на безпеку населення та стан довкілля.

При цьому заходи інженерного захисту населення і території мають передбачати:

а)         раціональне розміщення об'єктів підвищеної небезпеки з

урахуванням можливих наслідків їхньої діяльності для безпе­

ки населення і довкілля у разі виникнення аварії;

б)         створення комплексної схеми захисту населених пунктів

та об'єктів господарювання від небезпечних природних процесів;

в)         розроблення і здійснення регіональних та місцевих планів

запобігання і ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техніч­

ного та природного характеру;

г)          розроблення і здійснення заходів безаварійного функціону­

вання об'єктів підвищеної небезпеки;

д)         урахування під час розроблення генеральних планів забу­

дови населених пунктів і ведення містобудування можливих

проявів в окремих регіонах та на окремих територіях небезпеч­

них і катастрофічних явищ;

є) спорудження будинків, будівель, споруд, інженерних мереж, транспортних комунікацій із відповідними рівнями безпеки та надійності;

є) організацію будівництва протизсувних, протиповеневих, протисельових, протилавинних, протиерозійних та інших інже­нерних споруд спеціального призначення;

ж) реалізацію заходів санітарної охорони територій.

3.         Біологічний захист — це система захисту від біологічних

засобів ураження, яка включає своєчасне виявлення чинників

біологічного зараження з урахуванням існування їхнього виду

загрози, проведення комплексу адміністративно-господарських,

режимно-обмежувальних і спеціальних протиепідемічних та ме­

дичних заходів.

Він передбачає таку систему заходів:

а)         проведення екстреної та специфічної профілактики;

б)         своєчасну локалізацію зони біологічного ураження;

в)         знезаражування території (осередку) ураження;

г)          необхідне знезаражування людей, тварин тощо;

д)         запровадження режимів карантину та обсервації;

Право громадян на екологічну безпеку

291

є) своєчасне використання колективних та індивідуальних засобів захисту;

є) додержання протиепідемічного режиму підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності, гос­подарювання, а також населенням.

4. Радіаційний та хімічний захист включає заходи щодо виявлення та оцінювання радіаційної й хімічної обстановки, органі­зацію та здійснення дозиметричного, хімічного контролю, роз­роблення їх типових режимів і забезпечення засобами індивіду­ального та колективного захисту, організацію й проведення спеці­альної обробки.

Радіаційний та хімічний захист здійснюється за допомогою системи організаційних, науково-технічних, матеріальних, конт­рольних та спеціальних засобів забезпечення, зокрема:

а)         розроблення загальних принципів, способів, методик спо­

стережень щодо оцінки радіаційної та хімічної обстановки;

б)         створення уніфікованих засобів захисту, приладів і комп­

лектів дозиметричного та хімічного контролю;

в)         своєчасне впровадження засобів, способів і методів вияв­

лення та оцінювання масштабів і наслідків аварій на радіаційно

та хімічно небезпечних об'єктах господарювання;

г)          завчасне накопичення і підтримка в готовності засобів інди­

відуального захисту і приладів дозиметричного та хімічного кон­

тролю, обсяги і місця зберігання яких визначаються відповідно

до встановлених зон небезпеки;

д)         забезпечення зазначеними засобами, перш за все, особового

складу формувань, які беруть участь у проведенні аварійно-ря­

тувальних та інших невідкладних робіт в осередках ураження, а

також персоналу радіаційно і хімічно небезпечних об'єктів гос­

подарювання і населення, яке проживає в зонах небезпечного

зараження та навколо них;

є) надання можливостей населенню придбавати в установле­ному порядку в особисте користування засобів індивідуального захисту і дозиметрів;

є) завчасне створення та використання засобів колективного захисту населення від радіаційної та хімічної небезпеки;

ж) пристосування наявних засобів колективного захисту від ^ших видів загрози для захисту від радіаційної та хімічної не­безпеки;

292       Розділ IV

з) завчасне пристосовування об'єктів побутового обслуговуван­ня і транспортних підприємств для проведення санітарної оброб­ки людей та спеціальної обробки майна, одягу, транспорту тощо.

5. Евакуаційний захист — система організаційних та інших спеціальних дій і засобів, які здійснюються в умовах неповного забезпечення населення захисними спорудами в містах та інших населених пунктах, в яких розташовані об'єкти підвищеної не­безпеки, шляхом евакуації і розміщення його у зонах, безпечних для проживання.

У сфері захисту населення і територій від надзвичайних си­туацій техногенного та природного характеру евакуація людей планується на випадок:

а)         загрози катастрофічного затоплення населення;

б)         усіх видів аварій з викидом сильнодійних отруйних речовин;

в)         лісових і торф'яних пожеж, що загрожують населеним

пунктам;

г)          землетрусів, зсувів, інших геофізичних і гідрометеорологіч­

них явищ з тяжкими наслідками, що загрожують населеним

пунктам;

д)         аварій на атомних електростанціях з можливим забруд­

ненням територій.

Здійснення організованої евакуації, запобігання проявам па­ніки і недопущення загибелі людей забезпечується шляхом:

а)         планування евакуації населення;

б)         організації управління евакуацією;

в)         організації оповіщення керівників підприємств та населення

про її початок;

г)          навчання населення діям під час проведення евакуації;

д)         визначення зон, придатних для розміщення евакуйованих з

потенційно небезпечних територій;

є) всебічного життєзабезпечення в місцях безпечного розсе­лення евакуйованого населення.

Евакуації підлягає населення, якщо безпосередньо виникле загроза життю та здоров'ю людини, що проживає в населених пунктах, які розташовані в зонах можливого:

а)         катастрофічного затоплення;

б)         небезпечного радіоактивного забруднення;

в)         хімічного ураження;

г)          виникнення стихійного лиха;

д)         настання можливих аварій і катастроф.

Право громадян на екологічну безпеку

293

Евакуація проводиться у спосіб, який передбачає вивезення основної частини населення із зон надзвичайних ситуацій тех­ногенного та природного характеру усіма видами транспорту, а в разі його відсутності чи недостатності та у випадку руйнування транспортних магістралей — шляхом організованого виведення населення (пішки) за заздалегідь розробленими маршрутами.

Залежно від характеру настання надзвичайної екологічної ситуації, обсягу ризику та реальної обстановки може проводити­ся загальна або часткова евакуація населення на певний термін або без його обмеження, тобто постійно (безповоротно).

Загальна евакуація здійснюється за рішенням Кабінету Мі­ністрів України для всіх категорій населення, якщо виникає без­посередня загроза їхньому здоров'ю та життю.

Часткова евакуація проводиться за рішенням Кабінету Мі­ністрів України у разі загрози або виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

Здійснення евакуаційних заходів покладається законом на Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві органи ви­конавчої влади, органи місцевого самоврядування.

Часткова евакуація передбачає завчасне вивезення насампе­ред не зайнятих у сфері виробництва та обслуговування — дітей, вихованців дитячих будинків, учнів навчальних закладів, разом з викладачами та вихователями, студентів, пенсіонерів та інвалідів, які утримуються в будинках для осіб похилого віку, спільно з обслуговуючим персоналом і членами їх сімей.

Соціально-медичний захист охоплює заходи запобігання або зменшення ступеня ураження людей, своєчасного надання ме­дичної допомоги постраждалим та їх лікування, забезпечення епідемічного благополуччя в зонах надзвичайних екологічних ситуацій. Ці заходи з урахуванням їхньої мети та характеру здійснення можна класифікувати на такі різновиди:

1.         Перспективно-прогностичного спрямування:

а)         планування і використання наявних сил і засобів закладів

охорони здоров'я незалежно від форм власності і господарювання;

б)         уведення в дію Національного плану соціально-психологіч-

Них заходів у разі виникнення та ліквідації надзвичайних ситу­

ацій техногенного та природного характеру.

2.         Підготовчо-профілактичного забезпечення:

а) накопичення медичних засобів захисту, медичного та спе­ціального майна і техніки;

294       Розділ IV

б)         завчасне створення і підготовка спеціальних медичних фор­

мувань;

в)         підготовка медичного персоналу та загальне медико-сані-

тарне навчання населення;

г)          завчасне застосування профілактичних, медичних препа­

ратів та санітарно-епідеміологічних заходів.

3.         Оперативно-лікувального призначення — розгортання в

умовах надзвичайних ситуацій техногенного та природного ха­

рактеру необхідної кількості лікувальних закладів:

а)         створення і функціонування Державної служби медицини

катастроф центрального і територіального рівнів як особливого

виду державних аварійно-рятувальних служб для надання без­

оплатної медичної допомоги постраждалим від надзвичайних

ситуацій громадянам, рятувальникам та особам, які беруть участь

у їх ліквідації;

б)         створення при діючих санітарно-курортних закладах центрів

медико-психологічної реабілітації згідно з переліком, який роз­

робляється центральним органом виконавчої влади з питань

охорони здоров'я та затверджується спеціальним уповноваже­

ним органом виконавчої влади з питань захисту населення і

територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природно­

го характеру;

в)         надання гарантованого лікування та психологічного віднов­

лення (реабілітації) постраждалому населенню, особливо дітям,

особам, залученим до виконання аварійно-рятувальних робіт, у

разі виникнення надзвичайної екологічної ситуації за виснов­

ками Державної служби медицини катастроф або лікарсько-тру­

дової комісії та рятувальникам аварійно-рятувальних служб

лікарнями цих підрозділів у санаторно-курортних закладах, при

яких створено центри медико-психологічної реабілітації.

4.         Контрольного медико-екологічного характеру:

а)         контроль за станом довкілля, санітарно-гігієнічною та епі­

демічною ситуацією;

б)         контроль за станом атмосферного повітря та опадів;

в)         контроль за якістю харчових продуктів і продовольчої си­

ровини, питної води і джерелами водопостачання.

Законом України "Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань" від 14 січня 1998 року передбачається спе­ціальна система заходів щодо захисту населення від вищезазна­чених джерел загрози, пов'язаних із впливом іонізуючих випро-

Право громадян на екологічну безпеку

295

мінювань. Зокрема, підлягають регулюванню основні дозові межі опромінення, визначення рівнів утручання у разі радіаційних аварій, розмежування повноважень органів державної виконав­чої влади, оцінювання стану такого захисту, підготовка регіо­нальних програм захисту людини від цих небезпечних джерел, захист від впливу радіонуклідів, що містяться в будівельних ма­теріалах, продуктах харчування, продовольчій сировині, питній воді, під час лікування та здійснення медичної діагностики.

Регулювання основних дозових меж опромінення населен­ня передбачає, що така дозова межа не має перевищувати одного мілізіверта1 ефективної дози опромінення за рік. При цьому се­редньорічні ефективні дози опромінення людини, віднесеної до критичної групи, не повинні перевищувати основних доз опромінення незалежно від умов та шляхів їх формування.

Основна дозова межа індивідуального опромінення для пер­соналу, зайнятого на об'єктах такої підвищеної небезпеки, не повинна перевищувати 20 мілізівертів ефективної дози опромі­нення на рік. Чинне законодавство допускає можливість збільшен­ня цієї дози до 50 мілізівертів за умови, що середньорічна доза опромінення протягом п'яти років підряд не перевищує 20 мі­лізівертів. Ці дози мають дотримуватися на об'єктах підвище­ної екологічної небезпеки, уведених в експлуатацію після на­брання чинності вищезазначеним законом. Для інших об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, що функціонували до цього часу, основна дозова межа опромінення працівників не має пере­вищувати 50 мілізівертів ефективної дози опромінення за будь-які 12 місяців підряд з умовою поступового її зменшення до 20 мілізівертів за рік протягом встановленого перехідного періоду, які визначається органом державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки для конкретних умов практичної діяль­ності.

Важливого значення у системі захисту населення від різних джерел іонізуючого опромінення набуває регулятивний механізм встановлення рівнів утручання у разі радіаційних аварій^ що зумовлюється необхідністю захисту життя та здоров'я людини. Воно має бути таким, щоб зменшення шкоди, заподіяної впли­вом іонізуючих випромінювань шляхом зниження дози опромі-

1 Похідна від одиниці вимірювання еквівалентної та ефективної дози іонізуючо­го опромінення — зіверт (зв) за системою СІ, що дорівнює за позасистемною одини­цею — 0,1 бера.

296       Розділ IV

нення, було достатнім як для виправдання його застосування, так і відшкодування заподіяних збитків.

Встановлюються нормативно-правовим порядком такі різно­види рівнів утручання у разі радіаційних аварій:

а)         проведення заходів щодо укриття людей;

б)         здійснення тимчасової евакуації людей;

в)         застосування йодної профілактики.

Заходи щодо укриття людей проводяться в разі, якщо про­тягом перших двох тижнів очікувана сукупна ефективна доза опромінення може перевищити 5 мілізівертів.

Тимчасова евакуація людей здійснюється в разі, якщо про­тягом перших двох тижнів після аварії ефективна доза опромі­нення може досягти рівня 50 мілізівертів.

Йодна профілактика населення застосовується, якщо очіку­вана поглинена доза опромінення щитовидної залози від нако­пиченого в ній радіоактивного йоду може перевищити 50 мі-лігрей1 для дітей або 200 мілігрей для дорослих згідно з уста­новленими МОЗ України регламентами.

З метою забезпечення захисту людини від небезпечного впли­ву іонізуючих випромінювань визначені відповідно додаткові повноваження Кабінету Міністрів України, інших центральних органів виконавчої влади, зокрема, в частині розроблення і впро­вадження стандартів, норм і правил, виконання яких забезпечує неперевищення основних дозових меж опромінення людини та безпечне здійснення практичної діяльності, методичного керів­ництва діяльністю державної системи обліку та контролю інди­відуальних доз опромінення персоналу, експертних оцінок її повноти і достатності, проведення аналізу і оцінок стану дозових навантажень населення і персоналу, організації і проведення нагляду за виконанням заходів щодо захисту людини від впли­ву іонізуючих випромінювань на відповідних територіях місце­вими органами виконавчої влади та контролю за безпечним ве­денням практичної діяльності, а також міжнародного співробіт­ництва у цій сфері.

Відповідні повноваження покладено й на місцеві органи ви­конавчої влади у сфері забезпечення захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань, які передбачають прийняття рішень щодо застосування на конкретній території заходів утручання У

1 Похідна від одиниці вимірювання поглиненої дози іонізуючого випромінюван­ня грей (Гр) за системою СІ, що дорівнює ОД рада позасистемної одиниці.

Право громадян на екологічну безпеку

297

разі радіаційних аварій, організації проведення щорічних обсте­жень з метою оцінювання стану захисту населення, ведення еко­логічного паспорта території, організаційного керівництва систе­мою обліку та контролю доз опромінення, контролю за виконан­ням захисних заходів від впливу радіонуклідів, що містяться в будівельних матеріалах, погодження планів таких заходів, вклю­чаючи наслідки аварії, забезпечення постійної готовності засобів оповіщення населення про виникнення радіаційної аварії, забез­печення населення за місцем його проживання інформацією щодо рівнів опромінення та захисних заходів від впливу іонізуючих випромінювань, що реалізуються на відповідній території, роз­роблення та впровадження регіональних програм вищезазначе­ного захисту, а також оповіщення населення про рятування та профілактичні заходи.

У контексті спеціальних заходів захисту у сучасний період підвищується значення оцінювання стану захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань, яке здійснюється з метою планування, проведення та аналізу їх ефективності місцевими органами виконавчої влади за такими основними показниками:

а)         характеристика радіоактивного забруднення довкілля;

б)         аналіз забезпечення заходів захисту людини від впливу іоні­

зуючих випромінювань та додержання стандартів, норм і пра­

вил у цій сфері на відповідній території;

в)         вірогідність радіаційних аварій, розмір їх і можливий вплив

на людину;

г)          ступінь готовності до ефективної ліквідації радіаційних

аварій та їхніх наслідків;

д)         аналіз доз опромінення окремих груп населення від усіх

джерел іонізуючого випромінювання;

є) число осіб, які зазнали опромінення, що перевищує допус­тимі дозові межі.

Результати оцінювання підлягають щорічному занесенню до радіаційно-екологічного паспорта території, форма та порядок ве­дення якого затверджуються в установленому законодавством порядку.

З метою ефективного здійснення заходів захисту населення від впливу іонізуючого випромінювання розробляється відповід­на Регіональна програма на підставі даних щорічного оціню­вання стану захисту людини від різних небезпечних джерел іоні­зуючого випромінювання, яка має включати таку систему заходів:

298       Розділ IV

а)         пошук і виявлення джерел та шляхів, які спричиняють

такий вплив на людину;

б)         організація постів індивідуальних дозиметричних вимірю­

вань згідно з нормативами, визначеними відповідними централь­

ними органами виконавчої влади;

в)         надання населенню безоплатних консультацій з питань за­

хисту від впливу іонізуючого випромінювання, радіаційного кон­

тролю, дезактивації предметів побуту та захоронения побутових

радіоактивних відходів;

г)          прокат, ремонт, атестація та обслуговування побутових при­

ладів радіаційного контролю;

д)         створення умов для проведення дозиметричних обстежень,

радіометричних і дезактиваційних робіт на замовлення населен­

ня та для збирання і захоронения побутових радіоактивних

відходів;

є) впровадження пунктів радіаційного контролю продуктів харчування на ринках та в інших місцях масової їх реалізації;

є) реалізація заходів щодо знешкодження джерел і шляхів, що спричиняють вплив іонізуючих випромінювань на людину та її захисту від цього впливу.

Регіональні програми захисту населення від впливу іонізую­чих випромінювань розробляються у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Чільне місце у системі захисту посідає забезпечення захис­ту людини від впливу радіонуклідів, що містяться у буді­вельних матеріалах, продуктах харчування, продовольчій сировині та питній воді. Зокрема, захист людини від впливу радіонуклідів, що містяться у будівельних матеріалах, забезпе­чується такими заходами:

а)         створенням умов, за яких опромінення людей у житлових

та виробничих приміщеннях не повинно перевищувати норма­

тивів, затверджених в установленому порядку;

б)         вибором  ЗемелЬНИХ  ДІЛЯНОК  ДЛЯ  Зведення  будИНКІВ  І  СПО­

РУД 3 урахуванням рівня виділення радону із землі та рівня

гамма-випромінювання;

в)         проектуванням і будівництвом будинків і споруд з ураху­

ванням захисту людей від надходження радону в повітря цих

будівель та споруд;

г)          експлуатацією будинків та споруд з урахуванням вмісту в

них радону і рівня гамма-випромінювання;

І Право громадян на екологічну безпеку

299

д) забороною застосування будівельних матеріалів і виробів з них, що не відповідають вимогам захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань;

є) зміною характеру використання будинків і споруд, якщо реальні дози опромінення людини перевищують нормативи, за­тверджені в установленому порядку;

є) веденням виробничого контролю за вмістом радіонуклідів, що містяться в будівельних матеріалах, прийняттям будинків і споруд в експлуатацію з урахуванням вмісту радону в повітрі цих будинків та споруд і рівня гамма-випромінювання.

Відповідно, продукти харчування, продовольча сировина, пит­на вода, а також супутні матеріали, що контактують з ними під час виробництва, зберігання, транспортування і реалізації, підля­гають сертифікації у встановленому законодавством порядку, а тому вміст радіонуклідів в них не може перевищувати затвер­джених в установленому порядку норм.

Забезпечення захисту людини під час лікування та здійс­нення медичної діагностики має здійснюватися з дотриман­ням таких вимог:

а)         використання будь-яких джерел іонізуючого випроміню­

вання у медичній практиці має передбачати обов'язкове застосу­

вання засобів індивідуального захисту та контролю доз опромі­

нення пацієнтів;

б)         дози опромінення пацієнтів під час лікування та здійснен­

ня медичної діагностики мають бути настільки низькими, на­

скільки це можливо для діагностичних або лікувальних цілей, і

не перевищувати встановлених норм;

в)         доза опромінення, отримана пацієнтом під час медичного

втручання, має реєструватися, а ця інформація підлягає зберіган­

ню в архівах медичних установах протягом 50 років і після за­

кінчення зазначеного строку передаватися до Національного

архівного фонду;

г)          обов'язкове надання пацієнту на його вимогу повної інфор­

мації про очікувану чи отриману ним дозу опромінення та про

можливі його наслідки;

д)         право пацієнта відмовитися від медичного втручання, по­

в'язаного з його опроміненням, за винятком випадків, якщо таке

Втручання пов'язане з виявленням небезпечних інфекційних за­

хворювань.

300       Розділ IV

Реалізація зазначених заходів сприятиме досягненню межі захисту громадян від небезпечних джерел техногенного та при­родного походження, гарантуватиме безпечні умови життєдіяль­ності населення.

Водночас очевидно, що чинне законодавство, декларуючи си­стему забезпечувальних заходів, не завжди пов'язує їх здійснен­ня з конкретними зобов'язальними особами в тих чи інших еко­логічних ситуаціях, хоча й містить окремі обов'язки осіб, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність чи експлуатують аналогічні об'єкти.

Наприклад, Закон України "Про захист людини від впливу іоні­зуючих випромінювань" від 14 січня 2000 року передбачає обо­в'язки фізичних і юридичних осіб щодо захисту людини від впливу іонізуючих випромінювань під час здійснення практичної діяль­ності та у випадках радіаційних аварій. Вони пов'язуються з орга­нізацією проведення періодичних медичних оглядів та здійснен­ня контролю й обліку індивідуальних доз опромінення персоналу, планування і проведення заходів щодо забезпечення такого захи­сту, регулярним інформуванням працівників про рівні іонізую­чого випромінювання на робочих місцях та значення отриманих ними доз опромінення, розробленням обґрунтування одержання норм радіаційної безпеки стосовно модернізації продукції, мате­ріалів і речовин, технологічних процесів і виробництв, здійснен­ням систематичного контролю за радіаційним станом робочих місць, приміщень і територій у санітарно-захисних зонах та зонах спостереження за викидами і скидами радіоактивних речовин.

Він фіксує також обов'язки щодо своєчасного інформування органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, органів державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки про виникнення аварійних ситуацій, порушень технологічних регламентів, які створюють загрозу для безпеки людини, забезпе­чення реалізації прав громадян та їхніх об'єднань на надання інформації про стан захисту людини від впливу іонізуючих ви­промінювань.

Аналогічно закріплюються їхні обов'язки щодо захисту лю­дини у випадках радіаційних аварій (ст. 14). Проте очевидно, що цей закон здебільшого орієнтовано на захист персоналу, який обслуговує небезпечні об'єкти, і містить тільки окремі випадки зобов'язань щодо захисту інших категорій громадян, для яких створена загроза екологічно небезпечними об'єктами.

ІПраво громадян на екологічну безпеку

ЗОЇ

З урахуванням наведеного автор вважає за доцільне внести [■відповідні корективи шляхом змін та доповнень, особливо в час-[тині закріплення більш чітких механізмів і процедур захисту І прав громадян на екологічну безпеку та їх реалізації в правоза-[стосовчій практиці.

У системі спеціально-правових гарантій важлива роль нале-іжить спеціальним гарантувань ним засобам захисту права лю-^дини та населення на внутрішню особисту екологічну безпеку, | передбаченим Законом України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 року (з наступними змінами і доповненнями) І та Законом України "Про якість та безпеку харчових продуктів ;і продовольчої сировини" від 23 грудня 1997 року.

Закон України "Про захист прав споживачів" передбачає, зок­рема, можливість встановлення нормативними документами ви-і мог до товару (робіт, послуг) щодо безпеки їх для життя, здоров'я і майна споживачів та навколишнього природного середовища, їхні права на якість і екологічну безпеку, а також строк придат­ності для медикаментів, харчових продуктів, виробів побутової хімії та інших товарів, споживчі властивості яких можуть з ча­сом погіршуватися і становити екологічну небезпеку, який за­значається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до них у разі реалізації, і вважається гарантійним терміном, що обчислюється з дати його виготовлення і визна­чається часом, протягом якого товар є придатним для викорис­тання, або датою, до настання якої він зберігає свою якість та безпеку для життя, здоров'я, майна людей і довкілля.

Споживачам гарантується право на те, щоб товари за звичай­них умов використання, зберігання і транспортування їх були безпечними для життя, здоров'я і довкілля та не завдали шкоди їхньому майну, а тому в разі відсутності нормативних документів, Що містять обов'язкові вимоги до товару, використання якого може завдати шкоди їхньому життю, здоров'ю, навколишньому природному середовищу і майну, та в разі відсутності сертифіка­та відповідності спеціально створені уповноважені органи дер­жавної виконавчої влади, що здійснюють державний захист прав споживачів, зобов'язані негайно заборонити випуск і реалізацію таких товарів.

Закон водночас покладає зобов'язання на виготовлювача това-РУ щодо попередження споживачів про наявність терміну при­датності товару або його частини, обов'язкові умови його вико-

302       Розділ IV

ристання та можливі наслідки в разі невиконання та про здійснен­ня необхідних дій після закінчення цього терміну.

У разі, якщо для безпечного використання товару, його збері­гання, транспортування та утилізації необхідно додержувати спеціальних правил, виготовлювач обов'язується розробити їх та довести до споживачів, у тому числі і через продавців.

Особливістю захисту права споживачів на екологічну безпеку є й те, що товари, на які актами законодавства або іншими норма­тивними документами встановлені обов'язкові вимоги щодо за­безпечення безпеки їхнього життя, здоров'я, майна та довкілля, підлягають обов'язковій сертифікації згідно з чинним законо­давством, а тому забороняється реалізація та використання їх без наявності сертифіката відповідності, який видається спе­ціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у сфері стандартизації і сертифікації товарів та іншої продукції.

Якщо у процесі використання, зберігання чи транспортуван­ня товару завдається шкода, або вона може бути заподіяна жит­тю, здоров'ю, майну споживачів та навколишньому природному середовищу, виготовлювач зобов'язаний негайно припинити його виробництво чи реалізацію до усунення причин шкоди, а в необ­хідних випадках — вжити заходів до вилучення його з обігу і відкликання від споживачів.

У разі неможливості усунення причин, що призводять до зав­дання шкоди здоров'ю, життю, майну людей та довкіллю, виго­товлювач зобов'язаний зняти такий товар з виробництва, вилу­чити його з обігу і відкликати від споживачів. Невиконання добровільно цього обов'язку виготовлювачем є підставою для ви­несення примусового припису його виконання, що забезпечуєть­ся спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади, які здійснюють контроль за безпекою товарів (робіт та послуг), а виготовлювач, крім того, зобов'язаний відшкодувати у повному обсязі завдані споживачам збитки, пов'язані з відкли­канням товару.

Певні гарантії містить закон і щодо створення нового (модер­нізованого) товару його розробником, який має надати технічну документацію відповідному органу держави для проведення дер­жавної експертизи на його відповідність вимогам безпеки жит­тя, здорові, майна споживачів та навколишнього природного се­редовища. При цьому виготовлювач зобов'язаний інформувати

Право громадян на екологічну безпеку

303

 

 

споживача про можливий ризик і безпечне використання товару за допомогою позначень, прийнятих у міжнародній практиці.

Реалізація зазначених положень є додатковою гарантією за­безпечення захисту права громадян на внутрішню особисту еко­логічну безпеку, а в разі їх невиконання вважається підставою для застосування інших примусових засобів виконання зобов'я­зальними особами.

Спеціальні гарантії захисту права людини та населення на внутрішню особисту екологічну безпеку містяться і в Законі України "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сиро­вини" від 23 грудня 1997 року, які дозволяють опредметнити й "оживити" вимоги Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року в частині дотри­мання одного з нормативів екологічної безпеки — гранично допу­стимого вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування.

Це виявляється насамперед в основних засадах державної політики щодо забезпечення якості та безпеки харчових про­дуктів і продовольчої сировини, спрямованих на забезпечення пріоритетності збереження і зміцнення здоров'я людини, визнання її права на належну якість та безпеку зазначених продуктів і сировини, створення гарантій безпеки для здоров'я людини у процесі виготовлення, ввезення, транспортування, зберігання, ре­алізації, використання, споживання, утилізації або їх знищення, стимулювання, впровадження нових безпечних науково-обґрун­тованих технологій виготовлення (обробки, переробки) харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, розроб­лення та виробництва нових видів спеціальних та екологічно чистих харчових продуктів тощо.

Законодавчо визначені вимоги запобігання шкоді здоров'ю споживачів дією харчових продуктів і продовольчої сировини, які передбачають загальну заборону виготовлення, ввезення, реа­лізації та інших форм використання і поводження з ними, якщо вони містять властивості нормативних порушень якості або є небезпечними для здоров'я і життя людини.

Тому небезпечними та неякісними для здоров'я і життя люди­ни визначаються харчові продукти і продовольча сировина в разі:

порушення вимог їх виготовлення;

порушення вимог реалізації та зберігання;

приховування та фальсифікації властивостей щодо якості

та безпеки;

304       Розділ IV

4) порушення вимог безпеки використовуваних тари, пакуваль­них та супутніх матеріалів для них.

1.         Небезпечними та неякісними для здоров'я і життя лю­

дини відповідно до вимог закону слід вважати харчові продукти

і продовольчу сировину, які містять:

а)         будь-які шкідливі чи токсичні речовини екзогенного або

природного походження, небезпечні для здоров'я мікроорганізми

або їхні токсини, гормональні препарати та продукти розпаду;

б)         харчові добавки, які не пройшли державної санітарно-

гігієнічної експертизи, не мають дозволу для цільового викорис­

тання або стосовно яких не визначено умов, додержання яких

забезпечує їх безпечне використання, або їхній вміст перевищує

гранично допустимі норми;

в)         сторонні предмети чи домішки;

г)          порушення процесу їх виготовлення шляхом використан­

ня продовольчої сировини чи супутніх матеріалів, не властивих

найменуванню та виду, або зіпсованої чи непридатної за іншими

ознаками вказаної сировини.

2.         Небезпечними, неякісними визнаються також харчові

продукти і продовольча сировина в разі:

а)         порушення визначених нормативними документами вимог

рецептури, складу, умов виробництва, транспортування, викорис­

тання та інших форм реалізації;

б)         приховування небезпеки їх споживання або низької якості;

в)         порушення умов зберігання або терміну придатності до спо­

живання.

Визнання небезпечними, неякісними харчових продуктів

унаслідок фактів їх фальсифікації у процесі ідентифікації, тобто

шляхом визначення відповідності показників їхньої якості нор­

мативно-правовим та нормативно-технічним вимогам і доку­

ментації виробника та узвичаєній загальній назві з метою сер­

тифікації у разі збуту їх споживачам або використання у сфері

громадського харчування виробником з навмисним наданням

зовнішнього вигляду та (або) окремих властивостей продукту,

який не може бути визнано таким.

До небезпечних, неякісних слід віднести харчові продук­

ти, що мали дотик з тарою, пакувальними чи супутніми матері­

алами, використаними у процесі їх виробництва, які повністю

або частково виготовлені з матеріалів, які не відповідають вимо­

гам безпеки або відсутні у спеціальному переліку дозволених

Право громадян на екологічну безпеку

305

для такого контакту головним державним санітарним лікарем України.

Важливою гарантією є вимога закону про те, що будь-який харчо­вий продукт, продовольча сировина і супутні матеріали (крім виго­товлених для особистого споживання) не підлягають виготовлен­ню, вивезенню, передачі на реалізацію, реалізації або використанню іншим чином без документального підтвердження їхньої безпеки та якості. Спеціальним документом та гарантом їхньої безпеч­ності законодавчо визнані такі юридично значущі документи:

а)         сертифікат відповідності;

б)         Державний реєстр або висновок державної санітарно-

гігієнічної експертизи;

в)         ветеринарний дозвіл для харчових продуктів та продоволь­

чої сировини тваринного походження;

г)          карантинний дозвіл для продукції рослинного походження.

Гарантіями щодо запобігання використання небезпечних хар­

чових продуктів визнано:

1. Заборону промислового виготовлення харчових продуктів і продовольчої сировини з використанням:

а)         супутніх матеріалів і технологій їх виготовлення (обробки,

переробки):

без відповідних дозволів;

не передбачених рецептурою;

у разі відсутності документа про підтвердження безпеки та

якості;

перевищення гранично допустимих рівнів штучного або

природного радіаційного забруднення;

б)         продовольчої сировини:

рослинного і тваринного походження, що не пройшла вете­

ринарно-санітарної експертизи;

за відсутності документів, які підтверджують відповідність

вимогам безпечності та якості;

рослинного походження, що не пройшла карантинного кон­

тролю;

з перевищенням гранично допустимих рівнів після оброб­

ки дозволеними пестицидами та агрохімікатами або відповідно

не дозволених до використання речовин;

що містить перевищені гранично допустимі рівні дозволе­

них до використання речовин з фармакологічною дією або відпо­

відно не дозволені до використання речовини.

її =-<'

306       Розділ IV

2. Вилучення з обігу небезпечних та неякісних харчових про­дуктів і продовольчої сировини.

Ефективним засобом забезпечення захисту права людини на внутрішню особисту екологічну безпеку слід визнати також ви­лучення з обігу небезпечної на неякісної продукції. Закон Украї­ни "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання неякісної продукції" від 14 січня 2000 року визначає вилучення продукції з обігу як фактичне припи­нення обігу (реалізації) продукції, здійснене в установленому по­рядку, за рішенням її власника або спеціально уповноважених органів виконавчої влади у межах їхніх повноважень.

Очевидно, що запропоноване визначення є не тільки поверхо­вим, надто абстрактним, але й до певної міри обмеженим з по­гляду розкриття його істотних ознак як юридичної категорії. Адже фактичне припинення не тотожне юридичному. Це, зокре­ма, стосується юридичної форми припинення обігу уповноваже­ними особами, особливо в частині спеціально уповноважених органів виконавчої влади, можливих обсягів обмеження чи при­пинення прав на зазначену продукцію її власників, а за певних юридичних обставин і користувачів у випадках оренди, лізингу, користування тощо, видів юридичних наслідків цих обмежень та припинення, їх офіційної легалізації, втрати прав та делегова­них повноважень, анулювання та припинення дій юридичних документів, що посвідчували відповідний титул на зазначені об'­єкти власності або користування, особливе поширення ризику відповідальності у процесі вилучення екологічно небезпечної продукції тощо.

Слід при цьому зазначити, що вилучення як загальноюридична категорія давно відоме законодавству в контексті розуміння його як відповідної санкції за допущені правопорушення у формі адміністративного проступку або кримінального злочину, юри­дична природа якої розглядалася у відповідних наукових дослі­дженнях, присвячених адміністративній та кримінальній відпо­відальності [7].

Проте, як не дивно, ця категорія недостатньою мірою розкри­та у вищезазначеному контексті, у тому числі в еколого-правово-му аспекті забезпечення екологічної безпеки.

Викладене обумовлює більш поглиблений аналіз зазначених аспектів, який би дозволив виділити найістотніші ознаки кате­горії вилучення небезпечної та неякісної продукції.

Право громадян на екологічну безпеку

307

По-перше, вилучення можливе тільки стосовно неякісної та небезпечної продукції, тобто такої, що не відповідає сертифікату відповідності — встановленим вимогам, визначеним норматив­но-правовими документами. І якщо неякісна продукція може не створювати загрозу для здоров'я і життя людини та довкілля, то небезпечна продукція характеризується підвищеною суспільною та екологічною небезпекою.

Все це дає підставу говорити про те, що у процесі створення, виготовлення, переробки такої продукції допускається певне порушення встановлених законодавчих та підзаконно-правових вимог (стандартів, технічних умов, нормативів, зокрема норма­тивів екологічної безпеки тощо), що дає підставу для визнання її загрозливою, а отже й небезпечною. Тобто з погляду вимог Зако­ну України "Про охорону навколишнього природного середови­ща" від 25 червня 1991 року мають бути порушення вимог одно­го з нормативів екологічної безпеки — гранично допустимого вмісту шкідливих речовин у продуктах харчування (ст. 33), а тому логічно, що створення такої продукції свідчить про пору­шення права людини і громадянина на екологічну безпеку. Отже, вимоги закону поширюються на продукцію, визнану в установ­леному порядку небезпечною, яка в той же час є й неякісною.

По-друге, у контексті Закону України "Про вилучення з обігу, переробку, утилізацію, знищення або подальше використання не­якісної та небезпечної продукції" від 14 січня 2000 року йдеться не про будь-яку продукцію, а тільки про ту, на порядок викорис­тання якої поширюється його дія. Проте закон регламентує цей порядок шляхом виключення та обмеження кола діяльності влас­ників щодо виготовлення певної продукції або окремих її видів, а саме діяльності, пов'язаної з виробництвом та участю в обігу:

а)         військової, мисливської, спортивної вогнепальної зброї та

боєприпасів до неї;

б)         холодної та пневматичної зброї;

в)         вибухових речовин;

г)          спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої

та подразнювальної дії, індивідуального захисту, активної оборони;

д)         засобів для виконання спеціальних операцій і оперативно-

розшукових заходів;

є) особливо небезпечних хімічних речовин; є) ядерного матеріалу, спеціального розщепленого матеріалу, іншої продукції у сфері використання ядерної енергії;

308       Розділ IV

ж) лікарських і наркотичних засобів, психотропних речовин, їхніх аналогів і прекурсорів.

Дія цього закону також не поширюється на діяльність осіб, які є власниками продукції, що здійснюють міжнародні передачі товарів, які підлягають державному експортному контролю.

Вся інша продукція, у тому числі екологічно небезпечні про­дукти харчування, підлягають вилученню за цим законом, що й узгоджується з вимогами Закону України "Про охорону навко­лишнього природного середовища".

По-третє, вилучення з обігу небезпечної та неякісної продукції є обов'язковою умовою здійснення наступних дій (операцій) з нею — захоронения, зберігання у спеціально обладнаних та опломбова­них приміщеннях, знищення (шляхом спалювання або в інший механічний чи хімічний спосіб), утилізації, переробки, інших форм подальшого використання у разі можливості її проведення у відпо­відності до нормативних вимог безпечності та якості. Тому якщо у вилученні здебільшого переважають юридичні підстави та озна­ки небезпечності, то здійснення інших видів операцій пов'язуєть­ся з використанням властивостей продукції та доцільності тех­нологічного, сировинного, хімічного характеру тощо.

По-четверте, вилучення небезпечної та неякісної продукції передбачає нормативно-правову вимогу зміни режиму її викорис­тання шляхом встановлення заборони щодо можливості її по­дальшого використання, споживання і реалізації у будь-який законний спосіб, відчуження в інтересах інших осіб зі зміною юридичного титулу права власності, користування (в тому числі спільного) і, зокрема, оренди. Отже, порушення зазначених вимог стає свідченням та підставою (юридичним фактом) трансформо­ваного правопорушення — самовільного незаконного викорис­тання, споживання чи реалізації продукції, небезпечної для життя та здоров'я людини і довкілля, чи такої, що загрожує іншим ду­ховним і матеріальним інтересам і цінностям для необмежено­го кола осіб, яке може стати кваліфікованою ознакою притяг­нення особи до інших видів юридичної відповідальності.

По-п'яте, визнання продукції неякісною й особливо небезпеч­ною, що зумовлює її вилучення з обігу, логічно призводить до обмеження повноважень власника, особливо в частині реалізації правочинності щодо розпорядження та користування за цільо­вим призначенням, а у випадках наявності її підвищеної небез­пеки для людини, суспільства і держави, яка передбачає неодмін-

Право громадян на екологічну безпеку

309

не її знищення (у разі технічних, техногенних, фізичних та інших можливостей), свідчить про можливість втрати повноваження володіння такою продукцією і, як наслідок, веде до обмеження, зміни або припинення відповідних прав на неї і анулювання чинності документів, що їх посвідчують. Цей висновок випливає з вимоги закону про те, що вилучення з обігу неякісної та небез­печної продукції здійснюється її власником. Водночас не ви­ключаються вищезазначені юридичні наслідки для інших кори­стувачів, у яких на законних підставах перебуває в експлуатації неякісна та небезпечна продукція. У цьому разі вона підлягає поверненню суб'єктам підприємницької діяльності, у яких вона знаходиться на підставі договорів доручення, схову, перевезення, інших цивільно-правових угод, які не передбачають передачу на неї прав власності.

По-шосте, вилучення з обігу неякісної та небезпечної для життя і здоров'я людей продукції, довкілля, інших осіб та цінно­стей здійснюється на підставі відповідних рішень у такі логічно пов'язані способи (режими):

а)         добровільного вилучення;

б)         примусового вилучення.

Добровільне вилучення небезпечної та неякісної продукції проводиться на підставі рішення власника, тобто це є вольова, усві­домлена та цілеспрямована діяльність щодо необхідності зміни або припинення використання небезпечної продукції за її цільовим призначенням. Закон не вказує чітку форму рішення — усне чи письмове, як і не передбачає спосіб дій — активні чи пасивні. Тим самим він передбачає альтернативність поведінки власника такої продукції як стосовно прийняття рішення, так і відповідно до дій щодо вилучення. Це не виключає для власника можливості вибору рішення та його виконання, тобто можливе усвідомлення зазначе­них властивостей і подальше недопущення використання (експлу­атації тощо) такої продукції, що буде свідченням дотримання ви­мог закону або ж, навпаки, прийняття письмового рішення власни­ка та здійснення активних дій щодо її вилучення з обігу. Однак Добровільне вилучення — це встановлений законом додатковий обов'язок власника на здійснення відповідних дій (ст. 6), а не реа­лізація повноважень власника, що випливають зі змісту суб'єктив­ного права власності на зазначену продукцію.

Примусове вилучення — альтернатива первинній поведінці та бездіяльності власника щодо вилучення небезпечної та не-

310       Розділ IV

якісної продукції. Воно може проводитись у разі порушення влас­ником встановленого законом обов'язку щодо здійснення си­стеми дій і дає можливість розглядати його як додаткову підставу для прийняття письмового рішення про примусове вилучення з обігу небезпечної та неякісної продукції й забезпечення його виконання спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади.

Разом з тим закон передбачає можливість прийняття первин­ного обов'язкового рішення спеціально уповноваженими орга­нами виконавчої влади, які здійснюють державний контроль і нагляд за якістю та безпечністю продукції на підставі резуль­татів відповідних перевірок щодо вилучення з обігу цієї про­дукції та подальшого поводження з нею. У цьому випадку йдеться не просто про управлінське рішення щодо визначення подаль­шої долі неякісної та небезпечної продукції, а відповідний акт примусового, імперативного характеру відповідних органів дер­жави, на які покладено здійснення державного контролю або нагляду в зазначеній сфері. Тобто йдеться про акт застосування норм права до конкретних осіб, які є власниками неякісної чи небезпечної продукції незалежно від форм такої власності, який виноситься за результатами обстеження такої продукції, пере­вірки її якісних та кількісних характеристик, що дає підставу для винесення рішення, обов'язкового для виконання її власни­ком. Отже, йдеться не про будь-яку особу, що здійснює поводжен­ня з неякісною та небезпечною продукцією, а саме про власника, наділеного відповідними повноваженнями щодо належного йому на титулі права власності продукції, яка є загрозливою для лю­дини, довкілля та інших матеріальних цінностей, а відтак для інтересів суспільства і держави.

У цьому полягає відмінність зазначеного рішення від суто адміністративного як реакції спеціально уповноважених органів на допущений адміністративний проступок незалежно від фор­ми правового зв'язку з майном та форми поводження з ним.

По-сьоме, очевидно, що йдеться про особливу форму санкції, яка застосовується добровільно або примусово спеціально упов­новаженими органами виконавчої влади за порушення вимог щодо якості та безпечності відповідної продукції та потенційної загрози, яку вона містить для певного середовища — навколиш­нього природного (довкілля), виробничого, побутового тощо та невизначеного кола людей, на яких може поширюватися цей

Право громадян на екологічну безпеку

311

небезпечний вплив. Саме залежно від вищенаведених обставин право на прийняття обов'язкового рішення та його застосування до осіб, які порушили відповідні вимоги безпеки (цивільно-пра­вового, еколого-правового тощо), і належить різним органам дер­жави, які наділяються контрольно-наглядовими повноваження­ми у відповідній сфері, що дає підстави говорити про міжгалузе­вий характер застосованої санкції та відповідальності у разі примусового вилучення небезпечної та неякісної продукції.

У випадку встановлення порушення вимог нормативів еколо­гічної безпеки, зокрема в частині продуктів харчування, зазначе­на санкція, на думку автора, має застосовуватися органами дер­жавного контролю і нагляду в галузі екології та природних ре­сурсів, а якщо продукція створює загрозу для виникнення над­звичайних екологічних ситуацій, то визначення застосування такої санкції має відноситися до відання спеціально уповнова­жених органів єдиної державної системи органів виконавчої влади з питань запобігання і реагування на надзвичайні ситу­ації техногенного та природного характеру, інших органів кон­тролю та нагляду залежно від порушень конкретних нормативів та вимог безпеки.

По-восьме, метою вилучення з обігу неякісної та небезпечної продукції є недопущення її подальшої реалізації (застосування, експлуатації тощо) до часу приведення її у відповідність з офі­ційно встановленими нормативно-правовими вимогами, запобігання настанню загрози для людини, довкілля та інших матеріальних цінностей суспільства, держави, різних юридичних осіб, створен­ня умов для безперешкодної реалізації права громадян на без­пеку та, зокрема, внутрішню особисту екологічну безпеку.

На підставі викладеного можна констатувати, що вилучення з обігу неякісної та небезпечної продукції — невід'ємний гаран-тувальний засіб системи спеціально-правових гарантій захисту людини та населення, права на внутрішню особисту безпеку та, зокрема, внутрішню особисту екологічну безпеку, тобто законо­давчо визнана специфічна міжгалузева санкція, яка застосовуєть­ся в разі встановлення невідповідності певних продуктів харчу­вання (продовольчої сировини, товарів, продукції тощо) чинним вимогам і нормативам екологічної безпеки, яка реалізується власником добровільно або на підстав примусового припису спе­ціально уповноважених органів державної виконавчої влади у сфері захисту прав людини від небезпечного екологічного впли-

312       Розділ IV

ву на життя, здоров'я, майно громадян та довкілля, що обумовлює зміну або втрату відповідних правочинностей щодо їх подаль­шого цільового використання.

Література на нормативно-правові акти

Урядовий кур'єр. — 2000. — 16 серпня.

Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 22. — Ст. 115.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № ЗО. — Ст. 379.

Відомості Верховної Ради України. — 1998. — № 19. — Ст. 98.

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 12. — Ст. 95.

б.Андрейцев В.І. Екологічна політика: проблеми правового за­безпечення / Київ. ун-т. — 1993. — № 13. — С. 3; Ковальчук Т.Г. Правові питання забезпечення екологічної безпеки продуктів хар­чування. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. — К., 1997. — 20 с

7. Лейст О.Э. Санкции и ответственность по советскому праву (Теоретические проблемы). — Изд-во Моск. ун-та. — 1981. — 238 с; Денисов Ю.А. Общая теория правонарушения и ответственности. — Изд-во Ленингр. ун-та. — 1983. — 141 с; Адміністративне право України / За ред. проф. Ю.П. Битяка. — X.: Право, 2000. — С. 158— 183; Матишевсъкий П.С. Кримінальне право України. Загальна час­тина. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — С. 194—232.

«все книги     «к разделу      «содержание      Глав: 22      Главы: <   16.  17.  18.  19.  20.  21.  22.