§ 2. Функщонально-процедурне забезпечення реалізації права громадян на екологічну безпеку

У механізмі гарантій реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку важливе місце належить функціонально-проце­дурному, тобто процесуальному доюрисдикційному забезпеченню.

Аналіз загальної та спеціальної літератури у сфері тектоеко-логії, чинного законодавства та практики його застосування свідчить, що функціональне забезпечення переважно пов'язується з інституційними системами у формі дослідження та оцінюван­ня реалізації ними конкретних функціональних повноважень, Що з погляду потреб ефективності практики очевидно є недо­статнім, оскільки призводить до констатації здебільшого статич­ного, формально-юридичного стану певної інституційної струк­тури, тобто розкриття продекларованих формально-юридичних можливостей, досягнення мети відповідної діяльності.

Не відкидаючи важливість такого підходу, сформульованого в теорії управління (тектології) упродовж значного часу на базі створення різноманітних організаційних структур, сприйнятого теорією адміністративного права та інших галузевих наук, у тому числі теорією екологічного права, слід разом з тим вказати на його недосконалість, неповноту і до певної міри архаїзм зазна­ченого науково-пізнавального методу, оскільки він не дозволяє об'єктивно і всебічно висвітлити саму механіку, тобто специфіку здійснення певної функціональної діяльності.

218       Розділ IV

А відтак затушовується весь механізм динаміки, здійснення діяльності, тобто функціонального забезпечення екологічної без­пеки, який реалізується шляхом дотримання доюрисдикційних процедур, що надає функціональним повноваженням життєвого змісту, свідчить про їхню ефективність чи неефективність у той чи інший проміжок часу на відповідному інституційному рівні. Отже, функціонально-процесуальний підхід з погляду практич­ної теорії є більш виправданим, особливо в частині виявлення його гарантувальних можливостей на стадії реалізації чи захи­сту права громадян на екологічну безпеку.

Із цих позицій особливого значення набувають такі регуля­тивні функціонально-процедурні гарантії реалізації права гро­мадян на екологічну безпеку:

Декларування екологічної безпеки щодо об'єктів підвище­

ної небезпеки.

Планування локалізації та ліквідації наслідків аварій на

об'єктах підвищеної безпеки.

Ідентифікація об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

Ліцензування екологічно небезпечної діяльності (надання

дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної екологічної безпеки.

Інформування про екологічно небезпечну діяльність (об'єкти

підвищеної екологічної небезпеки).

Гігієнічна регламентація екологічно небезпечних факторів.

Державна реєстрація екологічно небезпечних факторів і

речовин.

Облік небезпечних речовин.

Зонування території надзвичайної екологічної ситуації.

10.        Державний нагляд і контроль у сфері забезпечення еколо­

гічної безпеки1.

Регулювання здійснення екологічно небезпечної діяльності обумовило не тільки новаціині правові ідеї чинного законодав­ства, але й порівняно із попередньою практикою нормативно-правової регламентації продукувало нові механізми та інстру­ментарії забезпечення екологічної безпеки (особливо в частині використання (застосування, експлуатації тощо) об'єктів підви­щеної екологічної небезпеки), які спрямовані насамперед на га­рантування права людини і громадянина на екологічну безпеку.

1 Враховуючи поліфункціональне призначення і поширення на різних рівнях та сферах екологічно небезпечної діяльності, це питання розглядається у наступному самостійному розділі.

Право громадян на екологічну безпеку

219

У системі функціонально-процесуальних гарантій реалізації права громадян на екологічну безпеку чинне законодавство чільне місце відводить порядку підготовки, аналізу та оцінювання декла­рації безпеки. Основні вимоги щодо декларування безпеки пе­редбачені Законом України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року [1], у якому гармонізовані основні прин­ципи та положення міжнародних конвенцій та інших актів міжнародно-правового регулювання, і Законом України "Про за­хист населення і територій від надзвичайних ситуацій техноген­ного та природного характеру" від 8 червня 2000 року [2].

Принципового значення у контексті досліджуваних аспектів набуває вимога Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" сто­совно того, що суб'єкти господарської діяльності, на праві влас­ності у яких перебувають об'єкти підвищеної небезпеки, тобто господарської системи або комплекси, на яких використовують­ся, виготовляються, переробляються, зберігаються або транспор­туються одна чи декілька небезпечних речовин або категорій речовин у кількості, що дорівнює або перевищує нормативно вста­новлені порогові маси1, та інші об'єкти, що становлять реальну загрозу виникнення надзвичайної ситуації природного і техно­генного характеру, зобов'язані підготувати та подати до місце­вих органів виконавчої влади декларацію їх безпеки.

Зазначені вимоги поширюються на будь-які підприємства, установи, організації, що планують експлуатувати хоча б один об'єкт підвищеної безпеки.

Подання декларації безпеки або іншої звітної документації не звільняє суб'єкти господарської діяльності від державного нагляду та контролю їхньої діяльності. На них покладається відповідність за достовірність даних, що містяться у декларації безпеки.

Процедура розроблення декларації, її зміст, методика визна­чення ризиків та їх прийнятні рівні встановлюються Кабінетом Міністрів України. За встановленою світовою практикою проце­дура розроблення та апробації декларації екологічної безпеки, її оцінювання здійснюється органами держави за участю суб'єктів екологічно небезпечної діяльності та передбачає такий порядок:

1 Згідно з Директивою Ради Європи щодо оцінки якості повітряного середовища та контролю за ним від 27 вересня 1996 року значення порогу небезпечності означає Рівень, у разі перевищення якого існує загроза здоров'ю людей при короткочасній дії, і Держави-члени мають вжити негайних заходів відповідно до її вимог (див.: Official Journal of the Communities (OJ). — № 1 296/55ю — 21.11.96).

220       Розділ IV

Підготовка декларації безпеки, розроблення заходів, спря­

мованих на попередження екологічного ризику, які складають її

зміст, здійснюється власниками об'єктів підвищеної екологічної

небезпеки відповідно до вимог чинного законодавства та рати­

фікованих міжнародних конвенцій і договорів.

Укладання в разі необхідності власниками об'єктів підви­

щеної екологічної небезпеки угоди з організаціями та установа­

ми науково-технічного профілю на проведення дослідження, об­

стеження, експертизи об'єкта небезпеки та розроблення декла­

рації безпеки, у якій зазначаються умови функціонування об'єк­

та небезпеки, особливості основних видів діяльності, їхнього ха­

рактеру та можливих джерел екологічного ризику, викорис­

тання небезпечних речовин та їхні фізичні, хімічні, токсичні ха­

рактеристики, можливі загрози для людей і довкілля в нормаль­

них, а також аномально-аварійних обставинах, аналіз та оціню­

вання ризику, способи його відвернення, заходи щодо захисту і

реагування, спрямовані на обмеження наслідків можливих аварій

та інших надзвичайних екологічних ситуацій, відомості про си­

стему управління й контролю за об'єктами підвищеної еколо­

гічної небезпеки.

Вивчення, перевірка та апробація підготовленої декларації

безпеки стосовно умов та характеру використання об'єкта підви­

щеної небезпеки.

Передача декларації безпеки спеціально уповноваженому

органу виконавчої влади у сфері забезпечення екологічної без­

пеки та охорони навколишнього природного середовища, захист

населення і території від надзвичайних екологічних ситуацій.

Розгляд та оцінювання змісту декларації безпеки спеціально

уповноваженими органами виконавчої влади і повідомлення

власнику об'єкта підвищеної екологічної небезпеки про резуль­

тати розгляду після визначення:

а)         відповідності декларації умовам та характеру застосуван­

ня об'єкта підвищеної небезпеки, рівню екологічної загрози та

можливим ризикам;

б)         доцільності надання додаткової інформації;

в)         необхідності заборонити введення в експлуатацію або про­

довження використання об'єкта підвищеної екологічної небез­

пеки на підставі оцінки небезпеки та його екологічного ризику.

6.         Повідомлення основних даних про об'єкт підвищеної еко­

логічної небезпеки компетентному міжнародному органу.

Право громадян на екологічну безпеку

221

7. Поновлення та періодичний розгляд декларації безпеки не менше одного разу на п'ять років за ініціативою власника об'єк­та та на вимогу спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з метою врахування нових знань у галузі екологічної без­пеки та оцінювання екологічного ризику.

Отже, праву громадян на екологічну безпеку законодавчо ко­респондує обов'язок суб'єктів господарювання як власників або користувачів об'єктів підвищеної небезпеки та уповноважених органів держави щодо аналізу та оцінювання рівнів екологічного ризику цих об'єктів, інформація про які міститься у деклараціях безпеки, тобто юридично визначеному документі, що встановлює комплекс заходів, які вони передбачають здійснити з метою по­передження екологічної загрози таких об'єктів, запобігання ава­ріям, забезпечення готовності до локалізації, ліквідації можли­вих аварій та їхніх негативних наслідків.

Невиконання чи неналежне виконання вимог декларації без­пеки відповідальними особами дає підставу громадянам вимага­ти усунення відповідних недоліків та недоробок, своєчасно опри­люднити їх у засобах масової інформації, включаючи судовий порядок захисту порушених прав на екологічну безпеку відповід­но до порядку, встановленого спеціальним законодавством про судоустрій, цивільно-процесуальним законодавством, включаю­чи можливість звернення за захистом порушених прав до Євро­пейського суду.

Важлива гарантувальна роль у системі функціонально-проце­суальних гарантій реалізації права громадян на екологічну без­пеку надається такому превентивному засобу, як планування локалізації і ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небез­пеки. Враховуючи підвищений екологічний ризик здійснення екологічно небезпечної діяльності на відповідних об'єктах, чин­ний Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року встановлює необхідність розроблення відпо­відними суб'єктами господарської діяльності, що їх експлуатують або планують таку діяльність, плану локалізації та ліквідації аварій на об'єктах підвищеної небезпеки.

Такі плани розробляються й затверджуються одночасно з роз­робленням декларації безпеки для кожного екологічно небез­печного об'єкта на п'ять років і переглядаються через кожний вищезазначений термін. У планах визначається комплекс не­відкладних заходів щодо обмеження обсягів можливих аварій

222       Розділ IV

унаслідок використання екологічно небезпечних речовин і фак­торів та система дій і засобів, спрямованих на ліквідацію аварій та їхніх негативних наслідків, що становлять небезпеку для пра­цюючих і населення, що проживає або тимчасово перебуває у зоні екологічної загрози.

Законодавством передбачається можливість перегляду планів локалізації та ліквідації аварій до закінчення п'ятирічного тер­міну за таких обставин:

а)         зміни, незалежно від їх причин, в умовах здійснення суб'­

єктами екологічно небезпечної діяльності, що призводять до

необхідності корекції відомостей, які містяться у зазначених

планах;

б)         внесення змін до чинних або прийняття нових нормативно-

правових актів, що впливають на зміни плану локалізації та

ліквідації аварій;

в)         висунення обґрунтованих вимог щодо плану локалізації та

ліквідації аварій органами виконавчої влади та місцевого само­

врядування.

Плани локалізації і ліквідації аварій підлягають погодженню з відповідним територіальним органом спеціально уповноваже­ного центрального органу виконавчої влади (тепер МНС), до відання якого віднесено питання захисту населення і територій від над­звичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

На випадок настання загрози виникнення аварії з транскор­донним впливом план локалізації та ліквідації аварій має перед­бачати негайне інформування відповідних органів держав, тери­торії яких можуть зазнати негативного впливу наслідків аварії.

У разі внесення змін і доповнень до плану локалізації та ліквідації аварій суб'єкти екологічно небезпечної господарської діяльності та інші юридичні і фізичні особи, які братимуть участь у виконанні протиаварійних заходів, надають спеціально упов­новаженому територіальному органу виконавчої влади, до відо­ма якого віднесено питання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, необхідну для цього інформацію відповідно до встановленого ним обсягу, змісту, форми і порядку її подання.

Функціонально-процесуальне забезпечення передбачає стадію аналізу, оцінювання і затвердження наданого плану локалізації та ліквідації аварій відповідним спеціально уповноваженим тери­торіальним органом з питань захисту населення і територій від

Право громадян на екологічну безпеку

223

надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру, який протягом десяти днів після його затвердження надає через засоби масової інформації відомості, необхідні для виконання населенням правил поведінки і дій в екстремальних ситуаціях, передбачених легалізованим планом.

Плани локалізації і ліквідації аварій, затверджені в установ­леному порядку до набрання чинності цього закону, зберігають свою силу до закінчення строку їх дії, якщо вони не суперечать законодавчим і міжнародно-правовим вимогам реалізації та захисту права громадян на екологічну безпеку.

Суттєвою гарантією забезпечення права громадян на екологіч­ну безпеку є функціонально-правова діяльність, спрямована на ідентифікацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки, тобто встановлений нормативно-правовий порядок визначення об'єктів підвищеної екологічної небезпеки серед потенційно небезпеч­них об'єктів.

Ця вимога передбачає обов'язок суб'єкта екологічно небезпеч­ної діяльності ідентифікувати об'єкти підвищеної небезпеки відповідно до кількості порогової маси небезпечних речовин — нормативно встановленої маси окремої небезпечної речовини чи категорії небезпечних речовин або їхньої сумарної маси.

Можна стверджувати, виходячи з викладених положень, що кожний громадянин, якому конституційно надано право на еко­логічну безпеку, має юридично визначену можливість вимагати від відповідних суб'єктів, до обов'язків яких входить ідентифі­кація об'єктів підвищеної небезпеки, своєчасно здійснювати за­значену функцію з тим, щоб особа знала умови свого мешкання та рівні екологічної небезпеки, які їй загрожують у межах еко­логічно небезпечного об'єкта.

Варто при цьому зазначити, що нормативи порогової маси небезпечних речовин мають встановлюватися Кабінетом Мі­ністрів України, а відтак здійснення ідентифікації об'єктів під­вищеної небезпеки стає поки що вельми проблематичним, як і ПоРядок ідентифікації, форма та зміст оповіщення про її резуль­тати, оскільки останні залишаються на стадії розроблення Кабі­нетом Міністрів України.

На основі ідентифікаційних даних Кабінет Міністрів України  затвердити класифікацію об'єктів підвищеної небезпеки і ПоРядок їх обліку, що стане найближчим часом додатковою пре-Вентивною гарантією реалізації права громадян на екологічну

224

Розділ IV

безпеку в конкретних соціально-екологічних умовах проживан­ня населення України.

На легалізацію здійснення екологічно небезпечної діяльності спрямовані функціональні процедури надання дозволу на експлу­атацію об'єктів підвищеної екологічної небезпеки та інші фор­ми ліцензування екологічно небезпечної діяльності. Запрова­дження зазначених процедур сприяє легалізації суб'єктів екологіч­но небезпечної діяльності і дозволяє громадянам вимагати від них здійснення діяльності з дотриманням законодавчо встановленого комплексу вимог екологічної безпеки та, зокрема, умов, обов'язків і показників, які визначаються відповідними дозволами і ліцензія­ми, заявляти скарги та позови про обмеження, призупинення та припинення екологічно небезпечної діяльності, відшкодування за­подіяної шкоди, за винятком її випадкового скоєння, та притяг­нення винних до інших видів юридичної відповідальності.

Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року визначає порядок надання дозволу на експлуатацію об'єктів підвищеної небезпеки, який виключає, на погляд автора, такі стадії:

Звернення, розгляд та винесення рішення відповідною місце­

вою радою про надання згоди на розміщення об'єкта підвищеної

небезпеки на території села, селища, міста, якщо його місцезна­

ходженням є ця територія.

Звернення, розгляд та прийняття рішення щодо видачі доз­

волу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небез­

пеки або відмову у такому наданні, яка у свою чергу включає:

а) подання заяви відповідними суб'єктами, що планують бу­дівництво або реконструкцію об'єкта підвищеної небезпеки до виконавчих органів відповідних рад, Київської або Севастополь­ської міських державних адміністрацій з метою отримання дозво­лу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної небезпе­ки, до якої додаються такі документи та матеріали:

техніко-економічне та містобудівне обґрунтування розмі­

щення об'єкта підвищеної небезпеки;

передпроектні матеріали, які містять відомості про об'єкт

підвищеної небезпеки, можливі аварії на ньому та їхні негативні

наслідки;

висновки державних та громадських експертиз (санітарно-

епідемічної, науково-технічної, екологічної тощо), передбачених

законодавством України;

Право громадян на екологічну безпеку  225

документи, передбачені законодавством про містобудування;

документацію, передбачену законодавством про плануван­

ня та забудову територій;

б)         повідомлення суб'єктом господарської діяльності через

засоби масової інформації про відповідні наміри з метою залу­

чення громадськості до публічного обговорення, зокрема:

мети реалізації проекту;

можливих негативних наслідків його впливу на життєдіяль­

ність і довкілля;

заходів та засобів, що передбачаються проектом для запобі­

гання аваріям, обмеження їхніх наслідків і захисту людей та

довкілля;

в)         повідомлення виконавчими органами відповідних рад, Київ­

ською та Севастопольською міськими державними адміністра­

ціями у п'ятиденний термін з часу отримання заяви через засо­

би масової інформації адреси, на яку будь-яка фізична і юридич­

на особа може протягом місяця з дати опублікування повідом­

лення надіслати в письмовій формі свої пропозиції стосовно до­

цільності реалізації проекту;

г)          розгляд на відкритих засіданнях (відкритих слуханнях) у

відповідний час та у відповідному місці (про що завчасно по­

відомляється через засоби масової інформації) виконавчими орга­

нами відповідних рад, Київською чи Севастопольською міськи­

ми державними адміністраціями у термін, що не перевищує шес­

ти місяців, проект та отримані пропозиції щодо доцільності його

реалізації;

д)         отримання у разі необхідності вищезазначеними уповнова­

женими органами від відповідного суб'єкта господарської діяль­

ності додаткової інформації щодо такого проекту або призна­

чення проведення відповідної експертизи;

є) підготовка у місячний термін комплексного висновку та проекту рішення про дозвіл на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки спеціально уповноваженим місцевим органом з пи­тань містобудування та архітектури;

є) прийняття рішення про надання дозволу на будівництво об'єкта підвищеної небезпеки у разі необхідності та обґрунтова­ності поданих документів і матеріалів відповідними виконавчи­ми органами місцевих рад, Київською та Севастопольською дер­жавними адміністраціями із забезпеченням публікації рішення через засоби масової інформації.

226       Розділ IV

Можливий варіант прийняття рішення про відмову у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підвищеної не­безпеки з відповідною його публікацією у засобах масової інфор­мації з такими юридичними наслідками:

а)         відмова у наданні дозволу на будівництво (реконструкцію)

об'єкта підвищеної небезпеки стає підставою для доопрацюван­

ня суб'єктом господарської діяльності проекту або його окре­

мих частин з правом повторного подання на розгляд, експертизу,

обговорення, прийняття рішення у вищезазначеному порядку;

б)         право суб'єкта господарської діяльності та інших заінтере­

сованих осіб оскаржити рішення про відмову відповідних вико­

навчих органів місцевих рад, Київської або Севастопольської

міської державної адміністрації в суді або господарському суді

у встановленому законом порядку;

в)         надсилання копії дозволу на будівництво (реконструкцію)

об'єкта підвищеної небезпеки до нижчезазначених спеціально

уповноважених центральних органів виконавчої влади,  які

здійснюють кожний у межах своєї функціональної компетенції

контроль за діяльністю, пов'язаною з використанням об'єкта

підвищеної небезпеки:

забезпечення екологічної безпеки та охорони довкілля;

захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій

техногенного та природного характеру;

санітарно-епідемічної безпеки;

охорони праці;

пожежної безпеки;

містобудування.

Укладання суб'єктом господарської діяльності зі страхо­

вою організацією договору обов'язкового страхування цивільної

відповідальності на випадок заподіяння шкоди аваріями на об'єк­

тах підвищеної небезпеки.

Підготовка та передача (надсилання) суб'єктом господар­

ської діяльності або особами, що мають намір розпочати експлуа­

тацію об'єктів підвищеної небезпеки, до відповідних обласних,

Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій,

виконавчих органів, селищної або міської ради заяви на отри­

мання дозволу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки,

до якої додаються:

а) декларація безпеки;

Право громадян на екологічну безпеку

227

б)         копія рішення відповідної ради про надання згоди на роз­

міщення об'єкта підвищеної небезпеки на території села, сели­

ща, міста, якщо його місцезнаходженням є така територія;

в)         копія дозволу на будівництво (реконструкцію) об'єкта підви­

щеної небезпеки;

г)          план локалізації і ліквідації аварій на об'єкті підвищеної

небезпеки;

д)         висновки передбачених законом державних та наявних

громадських експертиз;

є) договір обов'язкового страхування відповідальності за шкоду, яка може бути заподіяна аваріями на об'єктах підвищеної не­безпеки.

Розгляд у місячний термін з дати отримання заяви та мате­

ріалів з обґрунтовуванням вищеперерахованими органами, по­

годження у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України,

з відповідними територіальними органами спеціально уповнова­

жених центральних органів виконавчої влади, і в разі позитив­

ного вирішення питання надсилання суб'єктові екологічно не­

безпечної господарської діяльності письмового дозволу відповід­

ного зразка на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки.

Не виключається й обґрунтована відмова у наданні дозво­

лу на експлуатацію об'єкта підвищеної небезпеки у разі підго­

товки документів та їх обґрунтування з порушенням установле­

них вимог та показників із вказівкою та переліком додаткових

заходів, які повинен виконати суб'єкт господарської діяльності

для отримання письмового дозволу, що передбачає:

а)         виконання суб'єктом господарської діяльності додаткових

заходів, визначених у відмові, та можливість його повторного звер­

нення до відповідної обласної, Київської або Севастопольської

міської державної адміністрації, виконавчих органів селищної

чи міської рад за отриманням дозволу на експлуатацію об'єкта

підвищеної небезпеки;

б)         право звернення відповідного суб'єкта господарської діяль­

ності, якому відмовлено у видачі дозволу на експлуатацію об'єктів

підвищеної небезпеки, за оскарженням дій уповноважених на

Це органів до суду або господарського суду в установленому за­

коном порядку.

У цій частині варто зазначити, що згідно з Конституцією ^країни (ст.ст. 125, 127) в Україні запроваджується підсистема спеціальних, зокрема адміністративних, судів у єдиній судовій

228       Розділ IV

системі, і виходячи з того, що в нашому випадку йдеться про оскарження дій посадових осіб або уповноважених рішень органів виконавчої влади, було б логічно й правомірно, щоб такі скарги розглядалися саме в адміністративних судах за відповідною підсудністю з тим, щоб загальні господарські суди розглядали переважно справи за позовами відповідно фізичних і юридич­них осіб, майнові або пов'язані з ними інші права, що їх поруше­но. Такий порядок методологічно виправданий, і, безумовно, він би сприяв спрощенню здійснення судочинства в державі, яка обрала орієнтири та принципи правової.

7. Надсилання копії дозволу на експлуатацію об'єкта підви­щеної небезпеки відповідною обласною, Київською або Севасто­польською міською державною адміністрацією, виконавчими органами селищної чи міської рад спеціально уповноваженим органам виконавчої влади, що здійснюють контроль та нагляд у сфері діяльності, пов'язаної з експлуатацією об'єктів підвище­ної небезпеки.

Дотримання вищеназваними уповноваженими органами вста­новленої процедури сприятиме не тільки впорядкуванню відно­син щодо набуття спеціальної правосуб'єктності особами, які здійснюють екологічно небезпечну господарську діяльність, що має відбуватися у встановленому законом правовому режимі, але й сприятиме запобіганню настанню екологічного ризику та його корегуванню, враховуючи великий ступінь екологічної загрози різних об'єктів підвищеної небезпеки, унеможливленню та об­меженню порушення права громадян на екологічну безпеку, ство­ренню умов щодо його реалізації і захисту від конкретно легалі­зованих суб'єктів здійснення екологічно небезпечної діяльності та об'єктів підвищеної небезпеки.

На характер здійснення екологічно небезпечної діяльності, виявлення її особливостей, дотримання норм, вимог та норма­тивів екологічної безпеки та гарантування права людини і гро­мадянина на екологічну безпеку спрямоване функціонально-процедурне забезпечення інформування про екологічно не­безпечну діяльність і, зокрема, про об'єкти підвищеної не­безпеки. Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" не тільки закріплює основні вимоги щодо інформування, визна­чає зобов'язальних осіб у цій частині, але й передбачає реаліза­цію суб'єктивного права громадян та інших осіб на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки, конкретизу-

Право громадян на екологічну безпеку

229

ючи у такий спосіб принципи міжнародних конвенцій та дого­ворів, норми яких після ратифікації законодавчим органом ма­ють пряму дію, та деталізуючи вимоги Конституції України і Закону України "Про охорону навколишнього природного сере­довища" щодо загального права громадян на одержання повної та достовірної екологічної інформації.

З огляду на це право на одержання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки тісно пов'язане з правом на еко­логічну інформацію та правом на екологічну безпеку, є їхнім різновидом і в умовах демократизації суспільних правовідно­син, формування суверенної правової держави має відігравати важливу роль у суб'єктивному контексті прав людини на безпе­ку життєдіяльності.

Механізм інформування громадян на цих умов виступає гаран-тувальним чинником реалізації права громадян на екологічну безпеку, беручи до уваги ту юридичну обставину, за якої інформу­вання про стан об'єктів підвищеної екологічної небезпеки стано­вить імперативний обов'язок спеціально уповноважених органів держави, місцевого самоврядування та фізичних осіб, які на праві власності чи праві користування експлуатують такі об'єкти.

Об'єктивна екологічна інформація в цій частині виступає та­кож гарантійним і стабілізаційним морально-психологічним чинником для працівників та різних осіб, які проживають або тимчасово перебувають у зоні екологічного ризику об'єктів підви­щеної небезпеки і в такий спосіб формує адекватну еколого-пра-вову свідомість населення, зокрема повагу до закону та права чи, навпаки, за умов систематичного невиконання вимог у цій час­тині продукує нігілістичне ставлення до гарантійних засобів ме­ханізму правового забезпечення.

Слід зазначити також, що функціонально-процедурне забез­печення інформування про екологічно небезпечні види діяль­ності, зокрема в частині реального стану об'єктів підвищеної небезпеки, орієнтовано не тільки на фізичних, але й на юридич­них осіб та уповноважені органи держави.

Законодавчо визнано таку функціональну процедуру надання інформації стосовно об'єктів підвищеної небезпеки:

а) надання вказаної інформації власниками або користувачами об'єктів підвищеної небезпеки відповідним територіальним орга-йам спеціально уповноважених центральних органів виконавчої влади, до відання яких віднесені питання екологічної безпеки та

230       Розділ IV

охорони довкілля; захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; санітарно-епіде­мічної безпеки; пожежної безпеки; охорони праці та містобудування; місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самовря­дування та засобам масової інформації, у тому числі й тим, заснов­ником яких є органи місцевого самоврядування;

б)         повідомлення суб'єктами екологічно небезпечної господар­

ської діяльності спеціально уповноваженим центральним орга­

нам виконавчої влади функціональної компетенції у сфері охо­

рони праці, захисту населення і територій від надзвичайних си­

туацій техногенного та природного характеру, екологічної безпе­

ки та охорони довкілля про всі аварійні ситуації, розвиток яких

призвів або міг призвести до аварій;

в)         забезпечення оброблення одержаної відповідно до закону

інформації про екологічно небезпечну діяльність та стан об'єктів

підвищеної небезпеки спеціально уповноваженими центральни­

ми органами виконавчої влади, до відання яких віднесено пи­

тання захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій

техногенного та природного характеру, екологічної безпеки та

охорони довкілля, і надання узагальненої інформації місцевим

органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування,

суб'єктам екологічно небезпечної господарської діяльності та

іншим заінтересованим особам, а також інформування населен­

ня в установленому порядку про аварійні ситуації, що виника­

ють на об'єктах підвищеної небезпеки.

При цьому слід зауважити, що норми Закону "Про об'єкти підвищеної небезпеки" від 18 січня 2001 року не визначають чітких термінів інформування суб'єктами екологічно небезпеч­ної діяльності спеціально уповноважених органів держави, до відання яких віднесені зазначені питання, не містять строків та порядку інформування й оприлюднення інформації стосовно об'єктів екологічно небезпечної діяльності серед громадськості та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого само­врядування, що знижує гарантувальну роль цього закону. Тому автор вважає за доцільне внести відповідні зміни та доповнення з тим, щоб підвищити ефективність зазначених процедур.

Чіткіше мав би бути викладений і порядок оприлюднення інфор­мації для громадян про стан об'єктів небезпеки та аварійні ситу­ації спеціально уповноваженими органами у сфері захисту насе­лення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та при-

Право громадян на екологічну безпеку

231

родного характеру і екологічної безпеки й охорони довкілля, при­наймні, варто зазначити, яку конкретно інформацію доводить до відома населення кожний із цих органів та через які саме засоби масової інформації здійснюється її обнародування з тим, щоб гро­мадяни мали більш вірогідну можливість реалізувати надане за­коном право та забезпечити його захист у судових органах.

У той же час закон надає право фізичним і юридичним осо­бам чи їхнім представникам у термін не більш як ЗО днів отри­мати від суб'єкта екологічно небезпечної господарської діяль­ності інформацію про небезпеку, яка виникла на об'єктах підви­щеної небезпеки і становить загрозу для людей і довкілля.

Проте такий законодавчий підхід не можна визнати вдалим, якщо взяти до уваги підвищений екологічний ризик і наявну загрозу для людини і довкілля. У таких невідкладних випадках, а по суті, надзвичайних екологічних ситуаціях має бути запро­ваджений скорочений термін в один чи щонайбільше три дні, враховуючи реальну небезпеку, яка може стати фатальною, і за таких умов зазначена процесуально-правова вимога до ЗО днів втрачає свій регулятивний сенс.

Крім того, в законі має бути норма, яка б зобов'язувала у таких випадках невідкладне аварійне інформування населення про за­грозливий для життя і здоров'я стан у місцях експлуатації об'єктів підвищеної небезпеки, на яких створена реальна надзвичайна еко­логічна ситуація, небезпечна для довкілля та людини.

Позитивною новацією закону в частині розвитку гарантій вищезазначених суб'єктивних прав людини та громадянина є положення, згідно з яким фізична або юридична особа має право в установленому законом порядку самостійно збирати інформа­цію щодо стану безпеки об'єктів підвищеної небезпеки і надава­ти її органам виконавчої влади, органам місцевого самовряду­вання, засобам масової інформації та іншим заінтересованим особам, у разі якщо відомо або є підстави вважати, що така інфор­мація містить відомості стосовно правопорушень, які мають місце на цих об'єктах і становлять загрозу для людей та довкілля.

Зазначена норма є логічним продовженням принципів і ви­мог, зафіксованих в Орхуській конвенції, підписаній у червні 1998 року та ратифікованій Верховною Радою України [3]. А відтак вона є суттєвою демократичною гарантією на шляху створення юРидичних засад інформаційної екологічної безпеки, свідчить пРо розвиток прав громадян та юридичних осіб на інформаційну

232       Розділ IV

екологічну безпеку як важливу форму існування людини і гро­мадянина, функціонування юридичних осіб у новому інформа­ційному просторі, що створює їм можливість знати умови, в яких вони живуть та здійснюють соціально-економічні й інші необхідні суспільству та державі корисні функції.

З огляду на це суб'єктивне право громадян на інформаційну екологічну безпеку можна розглядати як важливу складову шир­шої за змістом інтегрованої категорії права на екологічну без­пеку, проголошеного в державі. У цій частині Закон України "Про об'єкти підвищеної небезпеки" створює реальні передумо­ви та юридичні гарантії для реалізації в практичному житті вищезазначених правових суб'єктивних можливостей громадян і юридичних осіб.

Разом з тим очевидна і деяка змістова невдалість формулю­вання закону, оскільки він надає відповідне право фізичним і юридичним особам тільки в разі "якщо їм відомо або є підстави вважати, що така інформація містить відомості щодо правопору­шень", тобто коли особа володіє певною інформацією стосовно правопорушень, які скоюються в частині порушення норм, вимог та нормативів екологічної безпеки, чи в них наявні обставини юридичного характеру, які дозволяють вважати, що такі делікти мають місце на тих чи інших об'єктах підвищеної небезпеки. Це, очевидно, є вже крайній захід, що безумовно продукує появу вищезгаданої норми, а по суті вона дозволяє кожному громадя­нинові або юридичній особі самостійним, вольовим способом збирати відповідну інформацію, тобто фактично здійснювати пев­ний приватний еколого-інформаційний моніторинг, оскільки така діяльність передбачає не тільки збір та узагальнення даних, але й поширення, тобто доведення інформації про правопорушення у сфері екологічної безпеки органам виконавчої влади, місцево­го самоврядування, засобам масової інформації та іншим заін­тересованим особам.

Водночас виникає більш просте нериторичне, але й логічне за­питання: а чому людина не має юридичної можливості взагалі збирати екологічну інформацію та поширювати її у спосіб, визна чений законом або ним не заборонений? Адже екологічна інфор­мація, а тим більше її різновид — інформація про екологічно небезпечну діяльність має бути найпрозорішою і найдоступнішою, оскільки на неї не поширюються вимоги національної та іншої державної секретної таємниці і з огляду на те, що вона зачіпає

Право громадян на екологічну безпеку

233

"святая святих" — природні права людини, пов'язані з її безпе­кою у разі виникнення реальної загрози для життя та здоров'я.

За цих умов, на думку автора, має діяти принцип "вільного доступу та вільного поширення екологічної інформації", якщо вона не порушує права та законні інтереси інших осіб і держави, що й доцільно закріпити у цьому законі та Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища", а також у на­мічених для підготовки основах екологічного законодавства — Екологічному кодексі України, в якому забезпечення екологіч­ної безпеки людини, суспільства і держави та її різновид — інфор­маційно-екологічна безпека має посісти місце одного з централь­них правових інститутів, а обов'язок держави як основного га­ранта цього права має кореспондувати суб'єктивне право грома­дян на цю безпеку.

У чинному механізмі забезпечення екологічної безпеки чільне місце займає функціональна діяльність спеціально уповноваже­них органів держави, яка спрямована на гігієнічну регламен­тацію екологічно небезпечних факторів. Юридичною базою для здійснення цієї діяльності спеціально уповноваженими орга­нами держави є Закон України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 року [4] і Положення про гігієнічну регламентацію та державну реє­страцію небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабі­нету Міністрів України від 13 червня 1995 року № 420 (із на­ступними змінами й доповненнями) [5].

Гігієнічна регламентація визначається як розроблення спеці­ально уповноваженими органами на підставі сучасних даних на­уково обґрунтованих гігієнічних нормативів (регламентів), які гарантують безпеку та нешкідливість для людини небезпечних факторів навколишнього, в тому числі виробничого, середовища Життєдіяльності.

Гігієнічній регламентації підлягає будь-який небезпечний фактор фізичного, хімічного, біологічного походження, тобто ре­човина, матеріал або продукт, що впливає на здоров'я людини, або потенційно небезпечний фактор, який за певних умов може не­гативно впливати на її здоров'я, з метою обмеження інтенсив­ності або тривалості дії шляхом встановлення критеріїв їх до­пустимого негативного впливу.

Отже, гігієнічний регламент — це кількісний показник, який Характеризує оптимальний чи допустимий рівень фізичних,

234       Розділ IV

хімічних, біологічних факторів довкілля, виробничого середови­ща, які затверджуються головним державним санітарним ліка­рем України, є обов'язковим для дотримання всіма фізичними та юридичними особами і включається до державних і відомчих нормативних актів.

З викладеного випливає, що за своєю юридичною природою гігієнічні регламенти — це, з одного боку, своєрідні стандартизо­вані нормативи, які містять чітко встановлені уповноваженим органом держави показники або допустимі рівні різних небезпеч­них факторів, наявних у навколишньому середовищі, а з другого — затверджена і легалізована в установленому порядку з наступ­ною реєстрацією у Мінюсті України підсистема нормативів і норм загальнообов'язкового призначення, що включається у систему механізму нормативно-правового регулювання правовідносин, по­в'язаних із забезпеченням екологічної безпеки та безпеки праці, яка виступає важливою гарантією права громадян на екологічну безпеку шляхом регламентації допустимого впливу небезпеч­них та потенційно небезпечних факторів на здоров'я людини.

Гігієнічні регламенти встановлюються щодо небезпечних фак­торів, які можна класифікувати на такі групи:

а)         хімічні речовина, що застосовуються у виробництві та побуті;

б)         полімери та їхні композиції;

в)         фізичні фактори;

г)          біологічні фактори;

д)         радіоактивні речовини та радіаційні фактори;

є) важкість на напруженість праці.

Очевидно, що не всі з них є екологічними чинниками, зокрема остання група належить переважно до факторів, які можуть справ­ляти негативний вплив виключно у виробничому середовищі.

Гігієнічна регламентація небезпечних факторів функціональ­но забезпечується Комітетом з питань гігієнічного регламенту­вання Міністерства охорони здоров'я України1 із залученням установ і організацій після акредитації їх цим Комітетом за переліком, що визначається МОЗ України за погодженням із Держстандартом України та здійснюється згідно з поточними та перспективними програмами, які щорічно розробляються й уточнюються Комітетом.

Далі скорочено — Комітет.

Право громадян на екологічну безпеку

235

Слід зазначити також, що гігієнічні регламенти розробляють­ся і встановлюються як для окремих небезпечних факторів, так і для сукупності їх відповідно до вимог, що затверджуються МОЗ України з правом цього Комітету надавати рекомендації голов­ному державному санітарному лікареві України щодо скасуван­ня тих регламентів, які не гарантують безпеку для людини та визнання чи взаємовизнання їх на міжнародному рівні.

Процедура здійснення гігієнічної регламентації узагальнено, на погляд автора, передбачає:

Подання заявки на розроблення гігієнічних регламентів

замовником із направленням до Комітету листа за підписом

керівника підприємства, установи, організації із зазначенням

небезпечного фактора і середовища, для якого потрібно встано­

вити гігієнічний регламент, бажаний термін проведення відповід­

них досліджень та гарантування їх оплати.

При цьому заявки на розроблення гігієнічних регламентів

можуть подаватися:

а)         Головним санітарно-епідеміологічним управлінням МОЗ

України;

б)         іншими органами державної виконавчої влади;

в)         організаціями, установами, підприємствами незалежно від

їх підпорядкування та форм власності.

Проведення наукової експертизи в комісіях Комітету з

питань гігієнічного регламентування та визнання доцільності

включення робіт із розроблення гігієнічних регламентів до відпо­

відних програм та до замовлення для державних потреб.

Організація Комітетом проведення конкурсу для визна­

чення основних виконавців розроблення або перегляду гігієнічних

регламентів. До участі в конкурсі допускаються установи й органі­

зації, акредитовані Комітетом, які подають такі документи:

а)         заявку на участь у конкурсі;

б)         анотацію науково-дослідної роботи;

в)         проект плану науково-дослідної роботи, в якому зазначається:

термін її виконання;

обсяги фінансування;

перелік виконавців та співвиконавців.

Співвиконавцями акредитованих установ і організацій можуть

бути визнані:

а)         науково-дослідні організації;

б)         тимчасові творчі колективи;

236       Розділ IV

в) провідні вчені та фахівці закладів охорони здоров'я. Вивчення та оцінювання матеріалів проведення конкурсу здійснюється з урахуванням:

а)         досвіду роботи з гігієнічної регламентації небезпечних фак­

торів акредитованих установ і організацій;

б)         наявності в установі та організації відповідних фахівців і

матеріально-технічної бази;

в)         можливості дотримання терміну виконання;

г)          обсягів фінансування робіт з гігієнічної регламентації.

4.         Визначення та визнання основного виконавця робіт із роз­

роблення або перегляду гігієнічного регламенту та його легалі­

зація включає:

а)         визначення основного виконавця робіт за результатами

конкурсу або наукової експертизи документів;

б)         винесення рішення з цього питання Комітетом;

в)         інформування в десятиденний термін у письмовій формі

замовника, основного виконавця та інших учасників конкурсу

про це рішення.

Укладання договору на виконання робіт з гігієнічної рег­

ламентації небезпечних факторів між замовником та виконав­

цем відповідно до порядку, встановлено чинним законодавством.

Рішення Комітету щодо визначення основного виконавця робіт є

підставою для укладання такого договору.

Здійснення гігієнічної регламентації небезпечних факторів

централізовано, за рахунок коштів державного бюджету для дер­

жавних потреб на замовлення Головного санітарно-епідеміоло­

гічного управління МОЗ України та на госпрозрахункових (до­

говірних) засадах інших установ, організацій, підприємств (ви­

конання науково-дослідних робіт щодо гігієнічної регламентації

небезпечних факторів).

Розгляд Комітетом результатів виконаних робіт з гігієнічної

регламентації небезпечних факторів.

Для розгляду Комітетом результатів виконаних робіт і підго­товленого проекту гігієнічного регламенту основний виконавець подає такі документи та матеріали:

а)         заявку на проведення експертизи матеріалів з обґрунту­

ванням гігієнічного регламенту;

б)         три примірники пояснювальної записки поданих матері­

алів з описом методу контролю за додержанням гігієнічного

регламенту;

Право громадян на екологічну безпеку

237

в)         перелік законодавчих нормативно-правових актів і методич­

них матеріалів, використаних для розроблення цього проекту;

г)          копію платіжного доручення про перерахування коштів на

рахунок Комітету.

Розгляд поданих матеріалів на засіданні відповідних комісій

Комітету і підготовка узагальненого висновку.

Затвердження гігієнічного регламенту постановою голов­

ного державного санітарного лікаря України, визначення поряд­

ку введення його в дію у десятиденний термін з часу подання

головою Комітету з питань гігієнічної регламентації МОЗ України

позитивного висновку і проекту цього регламенту.

Повернення двох примірників матеріалів з обґрунтуван­

ням гігієнічного регламенту основному розробникові на доопра­

цювання в разі негативного висновку Комітету.

Проведення повторної експертизи доопрацьованих мате­

ріалів за рахунок основного виконавця робіт з наукового обґрун­

тування гігієнічного регламенту.

Позитивною тенденцією в розвитку екологічного законодав­ства, зокрема законодавства про екологічну безпеку, є розширен­ня і вдосконалення сфери здійснення державної реєстрації не­безпечних факторів, інших екологічно небезпечних речовин, які характеризуються підвищеним ризиком для здоров'я лю­дей та навколишнього природного середовища.

Відтак удосконалюється і набирає системності сама функціо­нальна діяльність спеціально уповноважених органів щодо здій­снення державної реєстрації екологічно небезпечних речовин та їхніх сполук, використання яких юридично посвідчує та вказує на те, що така діяльність стає загрозливою для людини і довкілля, а тому вимагає адекватного правового регламентування.

І це логічно, оскільки використання незареєстрованих речо­вин, які хоча й мають природні властивості, що становлять за­грозу для навколишнього середовища і людини, але підпадають під загальноприйнятий правовий режим неризикового характе-РУ- Проте така ситуація в юридичній практиці не виключає колізій, за яких особа, що потерпіла та якій заподіяно шкоду внаслідок незаконної діяльності з незареєстрованою речовиною, опиняється в більш скрутному правовому становищі щодо захис­ту своїх порушених прав та законних інтересів. Обумовлюється Це тим, що наприклад, відшкодування шкоди, заподіяної легалі­зованими екологічно небезпечними речовинами внаслідок екс-

240       Розділ IV

поданням та заявкою про державну реєстрацію небезпечних факторів до Комітету з питань гігієнічного регламентування і при цьому додають:

а)         дані, необхідні для державної реєстрації небезпечного фак­

тора за формою, що затверджується МОЗ України;

б)         матеріали, на підставі яких заповнюється зазначена форма;

в)         розрахунок потреби у хімічній чи іншій речовині з додан­

ням інформації про виробниче призначення та регламенти за­

стосування;

г)          офіційний висновок щодо можливості публікації матері­

алів державної реєстрації у відкритому виданні;

д)         оплачене платіжне доручення.

У разі, коли інформація про речовини не може бути надана в повному обсязі до часу державної реєстрації, але відомо, що вла­стивості та галузь їх застосування дозволяють вважати їхню небезпеку для людини та довкілля неістотною, може вирішува­тися питання про тимчасову, тобто терміном дії до 3 років, дер­жавну реєстрацію небезпечних речовин і факторів.

Форма необхідних даних для такої реєстрації небезпечного фактора визначається в кожному конкретному випадку Коміте­том відповідно до чинних нормативно-правових та методичних документів.

У той же час тимчасова реєстрація може проводитись на підставі наданого токсико-гігієнічного паспорта хімічної речо­вини, що застосовується у виробництві і побуті, форму якого за­тверджує МОЗ України.

На другому етапі розгляд питання щодо присвоєння хімічній та іншій небезпечній речовині чи сполуці номера державної реє­страції здійснюється на основі експертного висновку Комітету, а з'ясування найскладніших випадків, пов'язаних із прийняттям рішення про державну реєстрацію, проводиться експертною гру­пою Комітету, склад якої затверджує головний державний сані­тарний лікар України.

Характерно, що за проведення наукової експертизи матеріа­лів, необхідних для державної реєстрації небезпечного фактора, заявник сплачує Комітетові суму відповідно до Порядку сплати проведення гігієнічної регламентації та державної реєстрації небезпечних факторів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 року [6].

Право громадян на екологічну безпеку

241

Доцільно в цьому зв'язку зауважити, що функціональне здійснення гігієнічної регламентації та державної реєстрації не­безпечних факторів є новаційним у сфері виконання функцій органами державного управління (центральними органами вико­навчої влади), що безумовно є прогресивним для теорії управлін­ня, зокрема теорії екологічного права. Однак слід взяти до уваги всю специфіку такої діяльності, яка базується на проведенні нау­кових досліджень та різних видів наукових експертиз, що потре­бує значних інтелектуальних зусиль творчих колективів та окре­мих учених, яких залучають на штатних та позаштатних засадах.

У разі позитивного висновку наукової експертизи Комітет виносить рішення про державну реєстрацію відповідного небез­печного фактора. Реєстрація здійснюється терміном на 5 років, після закінчення якого небезпечний фактор підлягає перереєст­рації з урахуванням накопиченої за цей час інформації про його властивості та, зокрема, небезпечність.

Тому важливим з юридичного погляду є третій етап процесу державної реєстрації небезпечних факторів, оскільки на підставі позитивного рішення Комітету замовникові видається юридич­ний документ у формі сертифіката (свідоцтва) державної реєст­рації небезпечного фактора відповідного зразка. У ньому зазна­чається орган, який ухвалив відповідне рішення, назва докумен­та, номер державної реєстрації, дані про заявника, хімічна назва небезпечного фактора, її номер та синоніми, торговельна назва та галузь застосування, а також дані про те, що він зареєстрований в Україні, термін його дії, печатка органу, підпис Комітету з пи­тань гігієнічного регламентування МОЗ України.

З огляду на викладене можна виділити найбільш характерні ознаки державної реєстрації екологічно небезпечних факторів і речовин:

Це функціонально-процесуальна діяльність спеціально упов­

новажених органів та організацій, установ і науково-технічних

працівників.

Реалізується ця діяльність у притаманних їй процесуаль­

но-правових формах — реєстраційних процесуальних правовідно­

синах.

Реєстрація виступає стадією більш узагальненого процесу,

спрямованого на правовстановлення та легалізацію до викорис­

тання факторів і речовин, що характеризуються підвищеною

екологічною небезпекою.

L

242       Розділ IV

4.         Діяльність,  яка супроводжується виникненням для їх

суб'єктів-власників чи користувачів облікових та реєстраційно-

правових наслідків, пов'язаних із виконанням певних позитив­

них і негативних правомочностей.

Видача реєстраційно-правових документів, які посвідчують

певний юридичний титул на право використання (застосування

тощо) небезпечних для життя і здоров'я факторів і речовин.

Фіксація спеціальної правосуб'єктності уповноважених осіб

на здійснення екологічно небезпечної діяльності з небезпечни­

ми факторами і речовинами та дотримання імперативних вимог

щодо забезпечення екологічної безпеки громадян і гарантуван­

ня їх суб'єктивного права на таку безпеку.

Реєстраційна діяльність — це відповідна нормативно-пра­

вова процедура, якій притаманний свій логічно узгоджений

внутрішній порядок та системна послідовність дій заінтересова­

них та уповноважених і зобов'язаних осіб.

Зазначена процедура очевидно має характер неюрисдик-

ційного процесу, спрямованого на встановлення юридичних фак­

торів.

Діяльність, що пов'язана з поновленням інформації про

екологічно небезпечні фактори і речовини та осіб, які здійсню­

ють поводження з ними, і тим самим спрямована на створення

і формування носіїв та джерел інформації.

10.        Процедура, яка спрямована на легалізацію здійснення еко­

логічно небезпечної діяльності і виступає процесуально-право­

вою гарантією прав особи на екологічну безпеку в процесі вико­

ристання факторів і речовин, що становлять підвищену небезпе­

ку для здоров'я та життя людини і довкілля.

На підставі викладеного можна визначити державну реєстра­цію як нормативно встановлену процедуру діяльності спеціально уповноважених органів та інших заінтересованих осіб, спрямовану на офіційну легалізацію відповідного небезпечного фактора або речовини та їх юридичне посвідчення, як обов'язкові підстави для набуття прав, пов'язаних з використанням цих речовин або сполук у виробництві продукції та її реалізації, внесення до нормативної і проектної документації, отримання інших юридично значущих документів на право здійснення діяльності, небезпечної для здоро­в'я людини та довкілля (екологічно небезпечної діяльності).

Отже, юридична легалізація екологічно небезпечних факторів з метою використання їх у різних сферах діяльності відіграє важ-

Право громадян на екологічну безпеку

243

диву роль у регулюванні здійснення екологічно небезпечної діяль­ності, регламентуванні дозових параметрів їх застосування, а та­кож забезпеченні права громадян на екологічну безпеку, спри­янні їх певності у безпечності наявних небезпечних факторів, речовин та їхніх сполук у процесі життєдіяльності.

Чинний порядок водночас передбачає можливість призупинен­ня Комітетом дії реєстраційного сертифіката у разі одержання нових даних стосовно невідомих раніше властивостей хімічних, біологічних речовин та фізичних факторів, зміни в їхньому складі та в галузі застосування. У такому випадку Комітет повідомляє заявника у десятиденний термін після прийняття рішення та друкує інформацію у відповідному виданні.

Не виключається і відмова Комітетом у видачі заявникові реєстраційного свідоцтва у разі негативного висновку відповід­ної експертизи. У такому випадку заявникові надається право подати скаргу на рішення Комітету в тридцятиденний термін з часу його прийняття до головного санітарного лікаря України, яка підлягає розгляду протягом ЗО днів; рішення його може бути оскаржене до суду в установленому законом порядку.

Практично потребує свого законодавчого закріплення й поло­ження, згідно з яким чітко визначалася б юридична відпові­дальність осіб, які порушують вищезазначений порядок. Це ста­ло б додатковою гарантією юридичного захисту прав громадян на екологічну безпеку.

Певна особливість простежується у здійсненні державної реєст­рації пестицидів і агрохімікатів. Відповідно до Закону "Про пести­циди та агрохімікати" від 2 березня 1995 року [7] до перших нале­жать токсичні речовини, їхні сполуки або суміші речовин хімічно­го чи біологічного походження, призначені для знищення, регуляції та припинення розвитку шкідливих організмів, внаслідок діяль­ності яких вражаються рослини, тварини, люди і завдається шкода матеріальним цінностям, а також гризунів, бур'янів, деревної ча­гарникової рослинності, певних видів риб-засмічувачів.

Відповідно агрохімікати — це органічні, мінеральні й бактері­альні добрива, хімічні матеріали, регулятори росту рослин та інші Речовини, що застосовуються для підвищення родючості ґрунтів, Урожайності сільськогосподарських культур і поліпшення рос­линницької продукції.

Принциповою вимогою використання та застосування пести- і агрохімікатів є забезпечення їхньої безпечності для здо-

244       Розділ IV

ров'я людини і довкілля за умови дотримання регламентів їх застосування.

Державній реєстрації підлягають препаративні форми пести­цидів і агрохімікатів. Отже, об'єктом державної реєстрації є ви­щеназвані форми пестицидів і агрохімікатів.

Суб'єктом державної реєстрації пестицидів і агрохімікатів законодавчо визнано Державну міжвідомчу комісію України у справах випробувань і реєстрації засобів захисту і регуляторів росту і добрив1, яка проводить її на підставі позитивних резуль­татів випробувань та матеріалів дослідження.

Державні випробування пестицидів і агрохімікатів здійсню­ються у два етапи:

а)         польові випробування;

б)         виробничі випробування.

Польові випробування проводяться з метою встановлення або підтвердження біологічної ефективності нового препарату по­рівняно з тими, що використовуються, розроблення тимчасових регламентів його застосування та поглиблення вивчення препа­ративної форми. У результаті проведення польових випробувань препаратів з новою діючою речовиною сільськогосподарська про­дукція, що її при цьому отримано, підлягає знищенню з дотри­манням вимог санітарних правил щодо безпеки здоров'я люди­ни та довкілля.

Виробничі випробовування проводяться з метою підтвер­дження біологічної та економічної ефективності препарату в різних зонах України, уточнення та обґрунтування регламентів і способів його застосування, санітарно-гігієнічних і екологічних нормативів, розроблення та модифікації методик визначення його залишкових кількостей та небезпечних метаболітів.

Обов'язковою умовою реєстрації пестицидів та агрохімікатів є наявність відповідної документації щодо їх безпечного застосуван­ня, методик залишкових кількостей препаратів у сільськогоспо­дарській продукції, кормах, харчових продуктах, ґрунті, воді, повітрі.

Пестициди та агрохімікати реєструються терміном до 5 років, а тому після закінчення цього строку вони підлягають перереє страції у встановленому законом порядку.

Укрдержхімкомісії надано право встановлювати повну або тимчасову заборону на застосування препаратів у разі надхо-

Далі скорочено — Укрдержхімкомісія.

Право громадян на екологічну безпеку

245

дясення нових, раніше невідомих даних про їхню небезпеку. У деяких випадках у зв'язку з санітарно-епідемічною та екологіч­ною ситуацією в країні чи окремих регіонах, місцевостях МОЗ України і Міністерство екології та природних ресурсів України мають право обмежити або припинити у встановленому порядку всі види діяльності з пестицидами та агрохімікатами.

Порядок проведення державної реєстрації пестицидів і агро-хімікатів здійснюється у порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України.

Тепер така процедура визначається Порядком проведення державних випробувань, державної реєстрації та перереєстрації, видання переліків пестицидів і агрохімікатів, дозволених до ви­користання в Україні, затвердженим постановою Кабінету Мі­ністрів України від 4 березня 1996 року № 295 [8].

Державна реєстрація препаративних форм пестицидів і агро­хімікатів, що виготовляються на території України, проводиться після реєстрації діючої речовини у Комітеті з питань гігієнічно­го регламентування МОЗ України.

Процедура державної реєстрації передбачає:

1.         Подання заінтересованою особою до Мінекоресурсів заявки

на державну реєстрацію препарату в трьох примірниках, у том

числі один на магнітному носії, до якої додаються:

а)         матеріали, на підстав яких подається заявка на випробу­

вання препарату, що комплектуються чітко за розділами і пунк­

тами заявки у двох примірника;

б)         довідка про сталість препарату для вітчизняного виробни­

цтва, державний або галузевий стандарт чи технічні умови на

діючу речовину і препаративну форму у двох примірниках;

в)         інформація про результати державних випробувань препа­

рату у двох примірниках;

г)          інструкція з безпечного застосування препарату;

д)         зразок етикетки у двох примірниках;

є) затверджені методики визначення залишкових кількостей Препарату у двох примірниках.

Прийняття до розгляду реєстраційних документів та ви-

Дання заявникові для оплати рахунка за проведення експертизи

препарату.

Передача реєстраційних документів на санітарно-гігієнічну

еКспертизу до МОЗ України та на екологічну експертизу до відпо-

ВіДних інституцій Мінекоресурсів України.

246       Розділ IV

Проведення відповідних експертиз у 30-денний термін від

дня надходження реєстраційних документів, а в разі потреби —

у подовжений до 45 днів термін за погодженням з Мінекоре-

сурсів України.

Надання рекомендацій щодо реєстрації препарату за його

біологічною та господарською ефективністю виконавцем держав­

них випробувань, які затверджуються його вченою радою.

Затвердження результатів державної санітарно-гігієнічної

та державної екологічної експертизи відповідно головним дер­

жавних санітарних лікарем України і заступником міністра

екології та природних ресурсів.

Розгляд результатів державної санітарно-гігієнічної та дер­

жавної екологічної експертизи і відповідних реєстраційних до­

кументів незалежними експертами науково-експертної ради,

утвореної при Мінекоресурсів України.

Розроблення науково-експертною радою пропозицій та ре­

комендацій щодо можливості державної реєстрації препарату.

Надання заявникові рахунка про сплату реєстраційного вне­

ску у разі рекомендації препарату до державної реєстрації.

Затвердження зразка етикетки препарату після сплати

реєстраційного внеску та занесення до Державного реєстру пес­

тицидів і агрохімікатів.

Винесення рішення про державну реєстрацію препарату,

яке посвідчує термін його дії протягом 5 років і набуває чин­

ності з часу видачі реєстраційного посвідчення.

Видача заявникові реєстраційного посвідчення про дер­

жавну реєстрацію препарату, яке легалізує час набуття чинності

рішення про державну реєстрацію препаративних форм пести­

цидів і агрохімікатів.

Не виключається скорочення терміну дії державної реєстрації препарату за бажанням заявника з відповідним зменшенням суми реєстраційного внеску.

Зокрема, можуть бути зареєстровані експериментально термі­ном до двох років препаративні форми пестицидів і агрохімікатів, інформація про які на час державної реєстрації не може бути надана Мінекоресурсів України у повному обсязі, але токсично-гігієнічні властивості та сфера застосування яких дають підста­ви вважати ризик їх небезпечності несуттєвим.

Термін дії експериментальної реєстрації може бути продов­жений ще на один рік у разі ненадання необхідних даних для їх

Право громадян на екологічну безпеку

247

постійної реєстрації за вказаний період на підставі висновків експертизи та відповідного рішення Мінекоресурсів України.

Разом з тим слід мати на увазі, що відсутність постійних і розрахункових нормативів у продуктах харчування, воді, повітрі та ґрунті, а також методів визначення залишкових кількостей, остаточної інформації стосовно особливостей токсичної й еко-токсичної дії препарату не може бути підставою для його експе­риментальної реєстрації, якщо це не суперечить результатам ек­спертизи.

Обов'язковою умовою експериментальної реєстрації препара­ту в кожному конкретному випадку є встановлення обсягів площ його застосування з урахуванням цільового призначення та за­гальної площі вирощування відповідної культури.

Однак державна реєстрація препарату може бути скасована або призупинена Мінекоресурсів України до закінчення її терміну, якщо отримано раніше невідомі дані щодо його небезпечності. У цьому разі Мінекоресурсів України в десятиденний термін після прийняття такого рішення повідомляє у письмовій формі:

а)         заявника;

б)         заінтересовані міністерства, відомства та установи;

в)         міжнародний реєстр потенційних токсичних речовин;

г)          інші заінтересовані міжнародні організації.

Зареєстровані препаративні форми пестицидів і агрохімікатів

підлягають перереєстрації після закінчення дії терміну.

Для перереєстрації препаратів до Мінекоресурсів України по­дається заявка у двох примірниках та матеріали, які не були пред­метом розгляду у раніше поданих реєстраційних документах. Перереєстрація проводиться у порядку, передбаченому для дер­жавної реєстрації препарату з дотриманням таких вимог:

а)         якщо стосовно цих препаратів в Україні або за її межами

не одержані нові, раніше невідомі дані щодо їхньої небезпеч­

ності або недостатню біологічну ефективність цільового викори­

стання;

б)         наявність зміни складу і вмісту інгредієнтів препаративної

Форми, які за висновками експертизи не впливають на токсичність,

біологічну активність, фізико-хімічні властивості та сталість під

час зберігання і визнання Мінекоресурсів України доцільності

його перереєстрації без додаткових випробувань;

в)         у разі виникнення потреби в уточненні зареєстрованих норм

Витрат з правом проведення Мінекоресурсів України арбітраж-

248       Розділ IV

них досліджень за рахунок коштів заявника або державного бюджету;

г)          зобов'язання заявника препарату інформувати Мінекоре-

сурсів України про всі зміни в складі препарату та появи нових

даних про його безпечність;

д)         інформування про перереєстрацію препаративних форм

пестицидів і агрохімікатів відповідно до норм чинного законо­

давства.

Отже, специфіка небезпечних речовин та правового регулю­вання щодо їх використання обумовлюють й особливості здійснен­ня функцій державної реєстрації небезпечних факторів, речовин та їхніх сполук як з позиції функціонально-інституційного, так і процедурного забезпечення права громадян на екологічну без­пеку.

Державна реєстрація дозволяє не тільки створювати правові засади для використання й експлуатації різноманітних небез­печних факторів, речовин та їхніх сполук, але й визначає обсяги та рівні застосування їх у різних сферах суспільного і приватно­го виробництва у межах офіційно легалізованих регламентів, які визначають їх безпечний вплив на здоров'я людини та довкілля.

Превентивна спрямованість державної реєстрації у такий спосіб відіграє важливу роль у реалізації права громадян на еко­логічну безпеку.

У той же час у реальному житті та правозастосовчій практиці непоодинокі випадки незаконного, нелегального використання небезпечних факторів, речовин та їхніх сполук з ігноруванням вимог державної реєстрації, що створює умови для порушення прав людини на загальну безпеку та екологічну безпеку зокрема.

За таких умов у чинному законодавстві про державну реєст­рацію доцільно надати органам щодо її здійснення відповідні повноваження з виявлення латентних правопорушень та засто­сування економічних санкцій, скажімо, у розміні 500—1000 % від офіційно встановлених розцінок на проведення державної реєстрації небезпечних факторів, речовин та їхніх сполук із пра­вом компенсації усіх витрат, пов'язаних із легалізацією або за­бороною їх незаконного обігу.

Це слугувало б додатковою гарантією ефективного здійснен­ня державної реєстрації екологічно небезпечних факторів, речо­вин та їхніх сполук, попередженню порушення прав людини і громадянина на екологічну безпеку.

>Право громадян на екологічну безпеку

249

Чинне законодавство передбачає також здійснення держав­ної реєстрації харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів за ознаками безпеки та якості Міністер­ством охорони здоров'я України на підставі позитивного висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи продовольчої сиро­вини відповідно до державної ветеринарно-санітарної експерти­зи, який видається до початку їх виробництва (ввезення) і є чин­ним упродовж терміну дії нормативного документа, що встанов­лює вимоги безпеки.

Державна реєстрація зазначених продуктів проводиться шля­хом їх внесення до Державного реєстру з метою використання за призначенням, порядок якої визначається головним держав­ним санітарним лікарем України та головним державним інспек­тором ветеринарної медицини України.

Державний реєстр систематично публікується в засобах масо­вої інформації МОЗ України.

Важливе значення для захисту прав громадян на еколо­гічну безпеку має обов'язкова сертифікація харчових про­дуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, послуг і систем якості їх виробництва, яка проводиться органами з сертифікації, акредитованими Державним комітетом України із стандартизації, метрології та сертифікації.

Сертифікація — нормативно визначена процедура, у процесі якої уповноважений і акредитований Державним комітетом України із стандартизації, метрології та сертифікації орган до­кументально засвідчує, що харчовий продукт або продовольча сировина відповідає, зокрема, вимогам безпеки та якості уповно­важуючого документа — сертифіката відповідності, що посвідчує їх ідентифікацію та відповідність вимогам чинних нормативно-правових документів.

Процедура обов'язкової сертифікації харчових продуктів, про­довольчої сировини і супутніх матеріалів передбачає проведення Випробування у випробувальних лабораторіях, акредитованих у Державній системі сертифікації щодо їх відповідності обов'яз­ковим вимогам якості та безпеки, визначених законами та інши­ми нормативно-правовими актами України.

Обов'язкова сертифікація харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів, які розроблені або завезені впер­ше, проводиться за наявності висновку Державної санітарно-гігієнічної експертизи на них, а інших — за наявності даних Державного реєстру.

250       Розділ IV

Дотримання цих вимог уможливлює використання безпечних для життя і здоров'я людей та довкілля харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів.

У системі функціонально-процесуального забезпечення права громадян на екологічну безпеку гідне місце посідає здійснення державного обліку наявності та використання небезпечних речовин. У цьому аспекті практично гарантувального значення набуває функціональна процедура, передбачена Порядком дер­жавного обліку наявності та використання пестицидів і агро-хімікатів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів Украї­ни від 2 листопада 1995 року № 881 [9], що його прийнято в розвиток основних вимог Закону України "Про пестициди і агро-хімікати" від 2 березня 1995 року, який встановлює принципові положення щодо обліку наявності та використання пестицидів і агрохімікатів та обсягів звітності про них.

Ця процедура містить такі складові здійснення відповідної функціональної діяльності:

1. Ведення первинного обліку наявності та використання пестицидів і агрохімікатів, а також цільового використання їх відповідними підприємствами, установами, організаціями, влас­никами цих небезпечних речовин, які зобов'язані вести та збері­гати встановлені обліково-звітні документи у формі прибутково-видаткової книги (журналу), у яких зазначається:

а)         назва пестициду, агрохімікату;

б)         дата їх надходження, використання та реалізації;

в)         назва документа, за яким надійшов використаний, реалізо­

ваний пестицид, агрохімікат;

г)          маса наявного пестициду, агрохімікату у відповідних ваго­

вих одиницях;

д)         залишок їх після використання чи реалізації у наявних

вагових одиницях.

Проведення інвентаризації пестицидів і агрохімікатів їхніми

власниками наприкінці року зі складанням акта про наявність

залишків.

Подання власниками статистичної звітності про наявність

та використання пестицидів і агрохімікатів до 10 січня наступ­

ного року за затвердженням Мінстатом формами:

а) річний звіт про залишки і витрати матеріалів за розділом "Надходження і використання пестицидів" до районної станції захисту рослин;

Право громадян на екологічну безпеку

251

б) річний баланс мінеральних добрив за розділом "Надхо­дження і використання агрохімікатів" до районного об'єднання "Сіл ьгоспхімія".

Перевірка статистичної звітності підприємств, установ, орга­

нізацій відповідно районними станціями захисту рослин та об'­

єднаннями "Сільгоспхімія" і подання її до 14 січня наступного

після звітного року районним відділам державної статистики.

Розроблення звітності районними відділами статистики по

районах та надсилання узагальнених даних звітності до відпо­

відних органів статистики областей, Автономної Республіки Крим.

Оброблення органами статистики областей, Автономної Рес­

публіки Крим статистичних даних та подання документованих

відомостей про наявність та використання пестицидів і агро­

хімікатів до Мінстату України.

Аналіз і узагальнення одержаних документованих відомо­

стей про наявність та використання пестицидів і агрохімікатів у

цілому по країні та по окремих регіонах, які надсилаються:

а)         Кабінету Міністрів України;

б)         Мінагрополітики України;

в)         МОЗ України;

г)          Мінекоресурсів України;

д)         іншим заінтересованим міністерствам і відомствам відпо­

відно до поданих ними заяв.

8.         Опублікування даних статистичної звітності з наявності та вико­

ристання пестицидів і агрохімікатів у засобах масової інформації.

Визначений порядок дозволяє громадянам та іншим заінте­ресованим особам оволодіти вказаною інформацією з тим, щоб мати повне й об'єктивне уявлення про використання вищеза­значених небезпечних речовин з метою реалізації наданих суб'єк­тивних можливостей щодо забезпечення екологічної безпеки або про їх ігнорування та використання законних способів захисту Порушених прав у юрисдикційних органах.

Разом з тим автор вважає, що запроваджений порядок потребує свого поширення й на інші екологічно небезпечні фактори, речо­вини та їхні сполуки, для чого видається доцільною єдина законо­давча модель правового забезпечення державного обліку об'єктів, Речовин і факторів підвищеної екологічної небезпеки в України.

Незаперечною гарантією права громадян на екологічну безпе-КУ відповідно до екологічної ситуації в Україні є зонування ій надзвичайної екологічної ситуації, що реалізуєть-

252       Розділ |\/

ся функціонально-процесуальним порядком шляхом оголошен­ня окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації. Підставою для такого оголошення відповідно до Закону України "Про зону надзвичайної екологічної ситуації" від 13 лип­ня 2000 року [10] визнано:

а)         виникнення реальної загрози життю та здоров'ю великої

кількості людей або заподіяння матеріальної шкоди фізичним і

юридичним особам, навколишньому природному середовищу

внаслідок надмірного забруднення довкілля, руйнівного впливу

стихійних сил природи чи інших небезпечних факторів;

б)         значне перевищення гранично допустимих норм, показників

якості довкілля, зокрема нормативів екологічної безпеки, визна­

чених законодавством;

в)         негативні зміни, що сталися в навколишньому природному

середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість

проживання населення і провадження на цій території госпо­

дарської діяльності;

г)          значне збільшення рівня захворюваності населення внаслі­

док негативних змін у довкіллі;

д)         негативні зміни в навколишньому природному середовищі

на значній території, які неможливо усунути без застосування

надзвичайних заходів з боку держави.

Оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологіч­ної ситуації провадиться у такому процесуальному порядку:

1.         Направлення пропозицій щодо оголошення окремої місце­

вості України зоною надзвичайної екологічної ситуації до Кабі­

нету Міністрів України відповідно:

а)         органами місцевого самоврядування;

б)         Київською та Севастопольською міськими державними ад­

міністраціями;

г)          Радою міністрів Автономної Республіки Крим;

д)         центральним органом державної виконавчої влади, до відан­

ня якого віднесені питання екологічної безпеки.

Внесення подання про оголошення окремої місцевості зо­

ною надзвичайної екологічної ситуації Кабінетом Міністрів

України за пропозицією зазначених органів чи за власною ініціа­

тивою або пропозиції Ради національної безпеки і оборони

України Президенту України.

Підготовка та видання Указу Президента України про ого­

лошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної

ситуації, в якому зазначається:

„flpaeo громадян на екологічну безпеку

253

а)         обставини, що стали причиною оголошення окремої місце­

вості такою зоною;

б)         обґрунтування необхідності оголошення окремої місцевості

такою зоною;

в)         час, з якого окрема місцевість оголошується зоною надзви­

чайної екологічної ситуації, і термін, на який вона запроваджується;

г)          межі території, на якій запроваджується правовий режим

зони надзвичайної екологічної ситуації;

д)         заходи організаційного, фінансового та матеріально-техніч­

ного забезпечення життєдіяльності населення у цій зоні;

є) основні заходи, що спрямовуються на подолання наслідків надзвичайної екологічної ситуації;

є) обмеження на певні види діяльності в зоні надзвичайної екологічної ситуації.

Негайне доведення до відома населення Указу Президента

України про оголошення окремої місцевості зоною надзвичай­

ної екологічної ситуації через засоби масової інформації та си­

стему оповіщення цивільної оборони.

Затвердження Верховною Радою України Указу Президен­

та України про оголошення окремої місцевості зоною надзви­

чайної екологічної ситуації протягом двох днів від дня звер­

нення Президента України.

Запровадження режиму зони надзвичайної екологічної ситу­ації передбачає запобігання людським і матеріальним втратам, відвернення загрози життю і здоров'ю громадян, усунення нега­тивних наслідків надзвичайної екологічної ситуації та виділен­ня з цією метою державою, органами місцевого самоврядування Додаткових фінансових і матеріальних ресурсів, достатніх для нормалізації екологічного стану, відшкодування у разі заподіян­ня збитків, запровадження спеціального режиму постачання про­дукції для державних потреб, реалізацію комплексних та цільо­вих програм проведення громадських робіт.

Межі території, на якій оголошується зона надзвичайної еко­логічної ситуації, та її правовий режим можуть змінюватися у вищезазначеному порядку.

Очевидно, що зонування територій надзвичайної екологічної ситуації є виключною функціонально-процедурною діяльністю органів держави та органів місцевого самоврядування з метою створення умов для реалізації та захисту прав людини на еколо­гічну безпеку та відшкодування її втрат, заподіяних надзвичай-

254       Розділ IV

ною ситуацією, зумовленою дією обставин техногенного та при­родного характеру.

Така функціонально-процедурна діяльність спрямовується на зменшення негативних техногенно-природних впливів шляхом встановлення спеціального правового режиму в місцевостях, де сталися надзвичайні екологічні події, що характеризуються підви­щеним екологічним ризиком та загрозою для життя і здоров'я громадян, їхнього майна і застосування та проведення в цих умо­вах системи профілактичних і ліквідаційних заходів, які перед­бачають нормалізацію екологічного стану на зазначеній тери­торії, здійснення комплексу цілеспрямованих дій з боку держа­ви, органів місцевого самоврядування та інших юридичних осіб щодо захисту юридичних можливостей громадян на екологічну безпеку, відновлення порушених прав унаслідок виникнення надзвичайних обставин природного та техногенного характеру.

Практичною реалізацією законодавчих вимог стала низка указів Президента, зокрема Указ про оголошення територій у межах населених пунктів Болеславчик, Мічуріне, Підгір'я, Чау-сове-1, Чаусове-2 Первомайського району Миколаївської області зоною надзвичайної екологічної ситуації [11], згідно з яким правовий режим такої зони встановлено з часу набрання ним чинності до 1 вересня 2001 року та передбачені конкретні захо­ди щодо нормалізації екологічного стану в цих місцевостях, орга­нізації надання медичної, санаторної, соціальної допомоги хворим, здійснення профілактичної роботи з оздоровлення населення, виділення відповідних коштів на їх реалізацію, організацію ви­вчення та інвентаризацію об'єктів підвищеної техногенної й еко­логічної небезпеки, оцінку ризику тощо.

Зокрема, Кабінету Міністрів України спільно з відповідною обласною адміністрацією доручено забезпечити оперативне і до­стовірне інформування населення про екологічну та санітарно-гігієнічну ситуації та здійснення заходів для їх нормалізації; контроль за якістю харчових продуктів і продовольчої сирови­ни, джерелами водопостачання, станом довкілля; здійснення за­побігання заподіянню шкоди здоров'ю дітей, які проживають у цій зоні, а також забезпечення населення якісною питною водою, заборону використання для побутових і виробничих потреб якіс­них поверхневих та підземних вод, дотримання визначеного по­рядку землекористування, в першу чергу земель сільськогоспо­дарського призначення.

Право громадян на екологічну безпеку

255

У той же час зазначені органи мають розглянути питання про необхідність внесення пропозицій із законодавчого забезпечен­ня соціального захисту населення, відшкодування завданої вна­слідок погіршення екологічної ситуації матеріальної шкоди, доцільність введення обмежень певних видів діяльності та інших заходів превентивного і ліквідаційного характеру. Отже, зону­вання має чітко визначене гарантувальне спрямування на реалі­зацію прав особи, на безпечне для життя і здоров'я довкілля.

Проведений аналіз та узагальнення чинного законодавства, практики його застосування у сфері функціонально-процедур­ного забезпечення прав громадян на екологічну безпеку дозволяє сформулювати такі висновки:

Чинне законодавство у цій сфері поки що не систематизова­

не, недостатньою мірою кодифіковане, а тому норми, які регламен­

тують функціонально-процедурне забезпечення у сфері здійснен­

ня екологічно небезпечної діяльності та використання об'єктів

небезпеки, екологічно небезпечних факторів, речовин, та їхніх спо­

лук, векторно і безпосередньо не спрямоване на гарантування кон­

ституційного права громадян на екологічну безпеку.

Такі норми за своїм змістом переважно мають матеріаль­

но-правовий характер, особливо на рівні законодавчого опосе­

редкування зазначених правовідносин з нечіткою регламента­

цією відповідних процедур, їхньої стадійності та термінів прове­

дення як важливих процесуально-правових гарантій права гро­

мадян на екологічну безпеку.

Спостерігається превалювання норм різних законів, що ви­

значають основні вимоги, принципи та імперативність зобов'язаль­

них осіб. У той же час норми процесуального (процедурного) спря­

мування містяться у підзаконних нормативно-правових актах, які

здебільшого приймаються на рівні Кабінету Міністрів України.

Доцільно визнати перспективним напрям, за якого б норми

процедурного забезпечувального характеру, особливо в частині

гарантування права громадян на екологічну безпеку, зосереджу­

вались у відповідних законах, інших законодавчих актах з тим,

Щоб суб'єктивні можливості людини і громадянина, особливо в

такій важливій сфері, як забезпечення екологічної безпеки, охо­

ронялися і захищалися виключно на рівні законів, а не актів, що

їх приймають органи державної виконавчої влади.

У зв'язку з цим на органи державної виконавчої влади,

особливо спеціально уповноважені інституції у сфері екологіч-

256

Розділ І

ної безпеки, доцільно покладати переважно зобов'язання щодо векторного функціонального забезпечення екологічної безпеки громадян, юридичних осіб та держави, а також визначити їхню відповідальність перед громадянами за невиконання або нена­лежне виконання встановлених законом вимог.

Література та нормативно-правові акти:

Голос України. — 2001. — 6 березня.

Відомості Верховної Ради України. — 2000. — № 40. —

Ст. 337.

Конвенція про доступ до інформації, участі громадськості в про­

цесі прийняття рішень і доступ до правосуддя з питань, що стосу­

ються навколишнього середовища, прийнята Четвертою Конвенцією

міністрів "Навколишнє середовище для Європи", Орхус, Данія, 23—

25 червня 1998 року. Ратифікована Верховною Радою України 6 лип­

ня 1999 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1999. — № 34. —

Ст. 296.

Відомості Верховної Ради України. — 1994. — № 24. —

Ст. 218.

ЗПУ України. — 1995. — № 8. — Ст. 219; 1998. — № 6. —

Ст. 124; № 10. — Ст. 237.

Екологія і закон: екологічне законодавство України / Відп.

ред. акад. B.I. Андрейцев. — Кн. 2. — С. 464—465.

Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 14. — Ст. 91.

ЗПУ України. — 1996. — № 8. — Ст. 253.

Екологія і закон: екологічне законодавство України / Відп.

ред. акад. B.I. Андрейцев. — Кн. 2. ~ С. 482—484.

Голос України. — 2000. — 15 серпня.

Закон України від 21 грудня 2000 р. про застосування Указу

Президента України "Про зміни меж територій у Вінницькій області,

яку оголошено зоною надзвичайної екологічної ситуації" від 20 груд­

ня 2000 р. // Урядовий кур'єр. — 2001. — 20 січня.

ЇПраво громадян на екологічну безпеку

257