§ 1. Поняття та особливості суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку

Проблеми безпеки сьогодні особливо актуалізуються у зв'яз­ку з тим, що екологічна загроза для людини, її здоров'я і життя як антитеза екологічної безпеки тісно пов'язується з реаліза­цією природних прав людини і громадянина та юридичних прав громадян на безпеку і життя.

Це, в свою чергу, передбачає поглиблене дослідження проблем, пов'язаних зі становленням та розвитком суб'єктивного права громадян на екологічну безпеку з погляду механізмів національ­ного і міжнародного права, зокрема правового регулювання Євро­пейського Союзу, які проголошують два основних принципи — верховенства права та пріоритету прав людини і громадянина.

Виявлення змісту й механізмів реалізації та захисту зазначе­ного суб'єктивного права важливо також з позицій реально існую­чих ризиків для життя і здоров'я людини, обумовлених, з одного боку, наявними природними явищами і стихіями (повенями, зем­летрусами, зсувами тощо) та прискореним розвитком виробни­чих сил, які, підсилюючи соціально-економічну безпеку суспіль­ства і держави, водночас характеризуються негативними еколо­гічними впливами, зокрема зниженням якості довкілля та підви­щенням загрози для життя і здоров'я людини.

202       Розділ IV

Це надзвичайно важливо в умовах формування правової дер­жави, яка визнала вимоги забезпечення екологічної безпеки пріо­ритетними, а гарантування екологічно безпечного природного середовища для здоров'я і життя людей — одним з основних принципів екологічного законодавства [1]. Конституційне закріп­лення права кожного на безпечне для життя і здоров'я довкілля та відшкодування шкоди, завданої порушенням цього права (ст. 50), підняло його на вищий, конституційний, рівень у системі основних суб'єктивних екологічних прав громадян, що отримало в еколого-правовій літературі лаконічну і оптимальну назву "пра­во громадян на екологічну безпеку" [2].

Звичайно, можна і потрібно дискутувати щодо тотожності цих категорій, однак одне очевидно, що запропонований підхід більш точно відтворює потребу людей і громадян в екологічній безпеці як складовій національної і глобальної безпеки, що охоплює будь-яке середовище перебування людини незалежно від джерел по­ходження небезпеки для здоров'я та життя, а отже, вписується в механізм державно-правового забезпечення національної безпе­ки України. Це дозволяє чітко і однозначно окреслити межі нор­мативно-правового регулювання відповідних відносин, у межах яких і реалізується докорінна правова можливість людини і гро­мадянина.

Слід зазначити, що в процесі підготовки, експертизи та прий­няття Основного закону держави, Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" не було взято до уваги правові ідеї, започатковані іншими актами законодавства, які мають безпосередню генетичну належність до права на екологіч­ну безпеку, розширюють суб'єктивні правничі можливості гро­мадян у сфері забезпечення екологічної безпеки. До таких пози­тивних новацій, що, безумовно, ініціюють узгодження принципів законодавчого регулювання відносин у сфері екологічної безпе­ки, доцільно віднести норми та вимоги ст. 10 Закону України "Про власність" [3], згідно з якими визнано право кожного гро­мадянина України особисто та через громадські організації, органи територіального самоврядування брати участь у розгляді відпо­відними радами питань, пов'язаних з використанням і охороною природних ресурсів та, зокрема, вимагати від інших фізичних і юридичних осіб додержання правил екологічної безпеки й на­кладення заборони на діяльність осіб, що завдають шкоди навко­лишньому природному середовищу.

Право громадян на екологічну безпеку

203

Отже, у згаданому законі йдеться, принаймні, про такі правові суб'єктивні можливості громадян у сфері екологічної безпеки:

а)         право громадян України в дозволених організаційно-право­

вих і процесуально-процедурних формах вимагати від юридич­

них і фізичних осіб дотримання правил забезпечення екологіч­

ної безпеки;

б)         право громадян України вимагати через різні юрисдикційні

органи винесення рішення про заборону здійснення екологічно

небезпечної діяльності.

Вищенаведені правничі можливості особи — це, по-перше, не просто декларації про екологічну безпеку, правопорушення, що можуть розглядатися як складові вказаного суб'єктивного права, правові форми його реалізації. Вони, безперечно, виступають як гарантії захисту наданих юридичних можливостей, оскільки дозво­ляють особі активно діяти і захищати дозволеними законодавством способами свої суб'єктивні права у сфері екологічної безпеки.

По-друге, немає особливої потреби доводити, що ця правова конструкція не зовсім вписується у зміст законодавчо оформле­ного права кожного на безпечне для здоров'я і життя довкілля (навколишнє природне середовище).

Правові ідеї Закону "Про власність", поза всяким сумнівом, є прогресивними, оскільки вони уточнюють можливості громадян України та спрямовані на визнання цінності людини; юридично розширюють її суб'єктивні можливості у сфері реального забез­печення екологічної безпеки; гарантують захист її духовних і майнових інтересів від небезпечного впливу явищ природної стихії чи небезпечного техногенного впливу; продукують ство­рення правових інструментів, процедури їх реалізації та захисту, а відтак, створюють умови для забезпечення життєдіяльності людини у безпечному довкіллі (соціально-екологічному просторі).

Відповідно до Закону України "Про прокуратуру" (ч. 1 ст. 12 у редакції від 26.11.1993 р.) прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян, крім скарг, розгляд яких віднесе­но до компетенції суду [4]. Згідно зі ст. 37 Закону України "Про охорону навколишнього природного середовища" при здійсненні нагляду органи прокуратури застосовують надані законодавством ^країни права, включаючи, зокрема, звернення до суду з позо­вом про припинення екологічно небезпечної діяльності. Отже, громадяни, за логікою цих вимог, можуть звертатися із заявами До органів прокуратури про внесення ними відповідних позовів

204       Розділ IV

в органи суду на користь громадян, права на екологічну безпеку яких порушено. А це значно розширює юридичні можливості громадян у сфері екологічної безпеки.

Проте ці законодавчі вимоги з урахуванням положень ст. 8 Конституції України можуть тлумачитись неоднозначно. Відпо­відно до конституційних положень звернення до суду для захи­сту конституційних прав та свобод людини і громадянина безпо­середньо на підставі Конституції України гарантується.

Із викладеного логічно випливає таке:

а)         по-перше, громадяни України в разі порушення права на

екологічну безпеку мають право безпосередньо звернутися до суду

із позовом до відповідних осіб про припинення екологічно не­

безпечної діяльності або використати альтернативну можливість

і звернутися до органів прокуратури із заявою про здійснення

такого повноваження безпосередньо ними в їхніх інтересах. Тобто

зазначений логічний ряд продукує дві організаційно-процедурні

форми припинення порушення права громадян на екологічну

безпеку, що можна розглядати як прогресивні й демократичні

способи захисту конституційних прав на етапі правової розбудо­

ви держави;

б)         по-друге, не виключається і висновок про колізію вищезазна­

чених норм, а отже і низьку юридичну техніку чинних приписів,

виходячи з того, що прокурори мають розглядати тільки такі заяви

і скарги громадян про порушення їхніх прав, які не можна захища­

ти у суді. Оскільки Конституція України не робить обмежень щодо

захисту якихось конституційних прав, а навпаки, гарантує захист

їх в органах суду, то відповідно прокурори можуть відмовити у

розгляді заяв і скарг, пов'язаних з порушенням права на екологіч­

ну безпеку внаслідок екологічно небезпечної діяльності.

Виходячи з викладеного заінтересовані особи можуть подава­ти позови до суду про припинення екологічно небезпечної діяль­ності тільки за власною ініціативою. Тому вважається за доціль­не якомога швидше спростування взаємовиключних висновків шляхом роз'яснення застосування зазначених норм Конститу­ційним Судом або шляхом законодавчого уточнення вищенаве-дених правових конструкцій. З урахуванням потреб практики більш прогресивним слід визнати перший підхід щодо вирішен­ня цієї проблеми.

Варто підкреслити, що юридичному опосередкуванню суб'­єктивного права на екологічну безпеку сприяли й наукові підхо-

Право громадян на екологічну безпеку

205

ди, які викристалізувалися в еколого-правовій та іншій спеці­альній літературі щодо формування відповідного суб'єктивного права громадян, хоча фундаментальних досліджень у цій сфері й досі бракує.

Принаймні, сьогодні можна виділити три напрями наукових підходів щодо формування відповідного суб'єктивного екологіч­ного права.

По-перше, одним з поширених підходів є обґрунтування до­цільності реалізації права на сприятливе навколишнє середовище як різновиду суб'єктивного права громадян, яке перебуває під за­хистом держави і відповідно гарантоване можливістю звертатися за допомогою і захистом до компетентних державних органів [5].

По-друге, в еколого-правовій літературі зроблено спробу виді­лити таке суб'єктивне право, як право на здорове навколишнє середовище, яке, на думку ініціаторів зазначеної ідеї, закріплено в законі і здійснюється у межах загальних правовідносин. При цьому вважається, що нормальним способом реалізації цього самостійного суб'єктивного права є факт проживання особи в незабруднених, придатних для використання нормальних умо­вах і споживання безпечних для здоров'я природних благ [6].

По-третє, позитивне схвалення отримав і підхід про формування в системі екологічних прав суб'єктивного особистого права люди­ни і громадянина на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище або, точніше, права на екологічну безпеку, тобто забезпеченої системою права і законодавства юридичної можли­вості особи реалізувати у передбачених законодавством формах надані повноваження у сфері екологічної безпеки з метою задово­лення природних потреб життєдіяльності у відповідній екологічній обстановці, що виключає негативний вплив загроз техногенного або природного характеру на здоров'я та життя людини [7].

Існують і деякі наукові ідеї, які тією чи іншою мірою відтво­рюють положення вищезазначених доктринальних концепцій [8] і які можна розглядати як самостійні наукові підходи.

Виникає питання: чи є суперечливими вищенаведені положен­ня як за своєю законодавчою формою, так і за змістом та спосо­бом реалізації? Поглиблений аналіз чинного законодавства у цій сфері дозволяє констатувати, що два перших підходи характери­зують очевидно різні ознаки одного й того самого правового яви-Ща, але відбивають досить істотні його сторони, без яких розуміння Цього суб'єктивного права стає не зовсім повним.

206       Розділ IV

Важливо наголосити й на тому, що попередні підходи до "пра­ва на сприятливе навколишнє природне середовище" та "права на здорове навколишнє природне середовище" формувалися у радянський період і спиралися на нормативно-правову базу, що існувала тоді, та тогочасне конституційне підґрунтя, правові нор­ми яких не мали чітких і завершених моделей правового забез­печення, а швидше імітували такі права, що дозволяло вченим по-різному інтерпретувати той чи інший правовий припис, зок­рема, норми ст. 18 Конституції СРСР та відповідно ст. 18 Кон­ституції УРСР, згідно з якою "в інтересах нинішнього і май­бутніх поколінь в Україні здійснюються необхідні заходи для охорони і науково обґрунтованого, раціонального використання землі та її надр, водних ресурсів, рослинного і тваринного світу, для збереження в чистоті повітря і води, забезпечення відтворен­ня природних багатств і поліпшення середовища, яке оточує лю­дину", та ст. 40 цієї ж Конституції, згідно з якою право громадян України на охорону здоров'я забезпечується, зокрема, проведен­ням широких профілактичних заходів та заходів щодо оздоров­лення навколишнього середовища [9].

Сьогодні маємо більш лаконічно і однозначно чітко сформу­льовані норми Конституції України, чинного екологічного зако­нодавства, які відбивають осучаснені форми нашої правосвідо­мості й розуміння проблем правового забезпечення, реалізації і захисту права громадян на безпечне для життя і здоров'я навко­лишнє природне середовище (довкілля).

Разом з тим доцільно з'ясувати можливість забезпечення реалізації та захисту права людини на сприятливе навколишнє природне середовище. Що мається на увазі під категорією "спри­ятливе навколишнє середовище?" Етимологічну основу терміна "сприятливий" складає слово "сприяти", яке у словнику Б. Грін-ченка визначається як "благоприятствовать, доброжелательство­вать, способствовать, содействовать, помогать" [10]. Очевидно, що досить влучним є російський тотожний термін "благоприятный", коренева основа якого пов'язується з терміном "благо".

Дійсно, навколишнє природне середовище (у сучасній інтер­претації — довкілля) є природним благом для людини і суспіль­ства в цілому, інших живих організмів, як умова, місце і джерело існування та життєдіяльності.

Однак, чи це благо сьогодні є таким для людини з погляду сприяння її здоров'ю та життю, і що є мірилом, показником спри-

Право громадян на екологічну безпеку

207

ятливості довкілля? На жаль, чинне законодавство однозначної відповіді на це запитання не дає, оскільки існують різні підходи щодо кількісного виміру окремих елементів довкілля — питної води, атмосферного повітря, ґрунтів тощо. Та й взагалі навряд чи можна нормативно-правовим порядком визначити сприятливість навколишнього природного середовища для людини та інших живих організмів. З огляду на це "сприятливе навколишнє сере­довище", "сприятливе навколишнє природне середовище", "спри­ятливе довкілля" — категорія, в якій переважають не кількісні, а якісні ознаки. Тому вона має оціночний характер і її зміст залежить здебільшого від інтерпретатора, а отже, в ній переважа­ють суб'єктивні чинники особи.

Скажімо, певні природні умови життя, діяльності, відпочинку, лікування тощо можуть визнаватися сприятливими для однієї особи чи групи осіб залежно від її самопочуття, активної пове­дінки, вікових особливостей, кліматичної зони, метеорологічних умов, психічного, психологічного стану, генетичних особливостей, наявності фізіологічних вад та захворювань, гороскопічних да­них тощо і, водночас, окремими категоріями людей не можуть сприйматися як сприятливі.

За таких умов законодавче забезпечення сприятливого навко­лишнього природного середовища у сучасний період розвитку науки й техніки стає гіпотетичним, оскільки бракує чітких нор­мативно-правових критеріїв його визначення. А тому реалізація та захист запропонованого суб'єктивного права стають ідеальни­ми та ускладненими, хоча, безперечно, соціальний інтерес у ньо­му наявний.

Із цих позицій сприятливість навколишнього природного се­редовища та в цілому довкілля доцільно вважати однією із змістовних ознак права на безпечне для життя і здоров'я навко­лишнє природне середовище, яке становить основу ширшої пра­вової категорії — права на екологічну безпеку громадян.

Саме така ідея легалізована в Декларації про державний су­веренітет України від 6 липня 1990 року, відповідно до якої "Україна дбає про екологічну безпеку громадян, про генофонд народу, його молоде покоління" [11].

У цьому аспекті сприятливість навколишнього середовища може Розглядатися як стан природного довкілля та місць перебування людини, які позитивно впливають на її життя та біологічні про­цеси, що сприяють розвитку і функціонуванню живих організмів

208       Розділ IV

у конкретній екологічній обстановці. Виходячи з вищезазначено­го, безпечне довкілля має характеризуватися насамперед своєю сприятливістю для здоров'я і життя людини та громадянина. Відсутність цієї ознаки вказує на дискомфортність стану довкіл­ля, і він може визнаватися таким, що містить елементи несприят­ливості, а відтак, небезпеки для основного носія цього суб'єктив­ного права — людини і громадянина.

Певний інтерес для нашого дослідження становить і наукова доктрина "право на здорове навколишнє середовище". Адже оздоровлення, реабілітація навколишнього природного середови­ща — актуальне завдання сьогодення для будь-якої держави. Не є винятком у цьому відношенні й Україна, яка зазнала еколо­гічного лиха внаслідок Чорнобильської катастрофи та надзви­чайних екологічних ситуацій, що час од часу виникають у регіо­нах нашої держави, справляючи негативний вплив на здоров'я і життя громадян.

Проте чи можна в сьогоднішніх умовах вести мову про забез­печення самостійного суб'єктивного права на здорове навколишнє середовище? Автор вважає, що юридичних підстав для такого ви­сновку реально не існує, як і неможливо забезпечити належний рівень довкілля. Видається, що таку наукову гіпотезу можна ско­ріше віднести до категорії бажаного, ніж дійсного. Чим же характе­ризується, на думку прибічників цієї доктрини, здорове навко­лишнє середовище? Це природні умови, які є незабрудненими і доз­воляють споживання безпечних для здоров'я природних благ. Отже, здорове навколишнє середовище пов'язується з відносно чистими природними умовами і безпечністю використання (споживання) благ природи. Тобто йдеться про прямий зв'язок такого середови­ща з безпекою його використання для здоров'я людини. Отже, безпека виступає обов'язковою умовою такого природного стану за логікою "безпечне середовище — здорове середовище".

Якщо ж наявні елементи небезпеки, то середовище перестає бути здоровим, а навпаки, є забрудненим, тобто насиченим різни­ми елементами, небезпечними для здоров'я і життя людини. Стале здорове навколишнє середовище є свідченням його безпечності, а відтак, є важливою ознакою останнього.

При цьому варто уточнити пропозицію автора щодо спожи­вання безпечних для здоров'я природних благ. Використовуються особою у навколишньому середовищі не самі природні блага, а його природні властивості для забезпечення життя і здоров'я

Право громадян на екологічну безпеку

209

людини, оскільки використання ресурсів природи належить уже до сфери природокористування, яке охоплюється самостійним блоком правового регулювання з дотриманням, зокрема, вимог екологічної безпеки.

Отже, здорове навколишнє природне середовище має відносно самостійне значення як показник безпечності. Юридичні кри­терії такого стану довкілля законодавчо не визначені, а тому вести мову про те, що вказане суб'єктивне право вже урегульова­но, передчасно, оскільки відсутні механізми його реалізації, як і гарантії захисту на випадок порушення.

Реальний стан здорового навколишнього середовища харак­теризується переважно екологічними і соціально-медичними показниками, тобто сукупністю природних і соціально-природ­них факторів, які виключають настання будь-яких генетичних, психологічних, психічних, фізіологічних, патологічних та інших афектів у конкретних природно-соціальних умовах та часі жит­тя людини.

Все це дозволяє говорити про доцільність проведення системи профілактичних заходів з метою забезпечення сталого здорового (чистого, незабрудненого) навколишнього середовища як важли­вої ознаки безпечного довкілля і передумови реалізації права на екологічну безпеку.

Такий підхід відповідає принципу, згідно з яким право грома­дян на екологічну безпеку тісно пов'язано із забезпеченням най­важливішого соціального блага — здоров'я і життя людини, які, як і сама людина, її честь, гідність, недоторканність і безпека, визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ст. З Кон­ституції України).

Ця позиція певною мірою узгоджується з вимогою ст. 5 Зако­ну України "Про охорону навколишнього природного середовища" в тій частині, що здоров'я і життя людей підлягають державній охороні від негативного впливу несприятливої екологічної обста­новки. Отже, для забезпечення здоров'я і життя людини необхід­но, щоб природні умови, в яких проживає (перебуває) людина, були постійно сприятливими і здоровими та не викликали у неї різних негативних афектів, тобто вони мають характеризуватися екологіч­ними і соціально-медичними показниками.

Разом з тим важливим чинником та ознакою безпечного навколишнього середовища має бути його якість, тобто такий стан Довкілля, у якому наявні хімічні, фізичні, біологічні та інші еле-

210       Розділ IV

менти і суміші, що не порушують природного балансу фізичного зв'язку людини і довкілля, не знижують його природних можли­востей до самовідновлення, і які не перевищують встановлені законодавством нормативи екологічної безпеки. Отже, якісний стан довкілля визначається нормативно-правовим порядком, на підставі якого суб'єктові, що здійснює екологічно небезпечну діяльність, доводяться конкретні показники і видається спе­ціальний дозвіл на здійснення такої діяльності, встановлюються відповідні зобов'язання щодо забезпечення права громадян на екологічну безпеку. Такий самий обов'язок покладається й на державу стосовно попередження проявів явищ стихії та забезпе­чення природної безпеки для громадян, що перебувають у ме­жах кордону України.

Все це дає підстави стверджувати, що зазначене суб'єктивне право реалізується не в загальних правовідносинах, а в право­відносинах у сфері екологічної безпеки. У таких правовідноси­нах з однієї сторони, тобто суб'єктами, виступають громадяни як виключно уповноважені особи, яким корелюють особливі обо­в'язки зобов'язаних юридичних і фізичних осіб, які здійснюють екологічно небезпечну діяльність, та держави щодо забезпечен­ня природної безпеки. Такі відносини мають абсолютний харак­тер і посідають особливе місце у системі об'єктивно існуючого екологічного права та його складової — права екологічної без­пеки.

Із суб'єктивного погляду, можемо вести мову про те, що якість довкілля є не тільки важливою ознакою права на безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище, але й висту­пає юридичним критерієм і важливою правовою гарантією реа­лізації права на екологічну безпеку, яка визначається нормати­вами екологічної безпеки.

Закон "Про охорону навколишнього природного середовища" від 25 червня 1991 року закріпив у системі екологічних норма­тивів такі групи нормативів екологічної безпеки:

а)         гранично допустимі концентрації забруднювальних речо­

вин у навколишньому природному середовищі;

б)         гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного і

радіаційного, іншого шкідливого фізичного впливу на навколишнє

природне середовище;

в)         гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продук­

тах харчування.

Право громадян на екологічну безпеку

211

Водний кодекс України від 6 червня 1995 року [12] встанов­лює такі нормативи екологічної безпеки водокористування, що деталізують положення вищенаведеного закону:

а)         гранично допустимі концентрації забруднювальних речовин

у водних об'єктах, вода яких використовується для задоволення

питних, господарсько-побутових та інших потреб населення;

б)         гранично допустимі концентрації забруднювальних речо­

вин у водних об'єктах, вода яких використовується для потреб

рибного господарства;

в)         допустимі концентрації радіоактивних речовин у водних

об'єктах, вода яких використовується для задоволення питних,

господарсько-побутових та інших потреб населення.

У разі необхідності для вод, водних об'єктів, що їх застосову­ють для лікувальних, курортних, оздоровчих, рекреаційних та інших цілей, можуть в установленому порядку визначатися більш суворі нормативи екологічної безпеки водокористування.

Закон України "Про охорону атмосферного повітря" від 16 жовтня 1992 року [13] визначає такі нормативи екологіч­ної безпеки атмосферного повітря:

а)         гранично допустимі концентрації забруднювальних речо­

вин у атмосферному повітрі для людей і об'єктів навколишнього

природного середовища;

б)         гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного,

іонізуючого та іншого шкідливого фізичного та біологічного впли­

ву на атмосферне повітря для людей і об'єктів навколишнього

природного середовища.

Для окремих регіонів, як і в попередньому випадку, можуть встановлюватися більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднювальних речовин та рівні інших шкідли­вих впливів на атмосферне повітря.

Саме нормативи екологічної безпеки містять кількісні та якісні показники; вони є тими юридичними фактами, які в конкретній екологічній ситуації визначають якість довкілля і посвідчують Дотримання відповідними особами права громадян на екологічну безпеку, або в разі їх перевищення стають підставами для кваліфі­кації дій чи пасивної поведінки зобов'язаних осіб як відповідних Правопорушень у сфері екологічної безпеки та порушення відпо­відного суб'єктивного права людини і громадянина.

Ця обставина надзвичайно важлива для практики правоза-стосування, оскільки порушення інших екологічних нормативів,

212       Розділ IV

у тому числі екологічного нормативу якості води водних об'єктів (ст. 37 Водного кодексу України), може розглядатися як різно­вид екологічного правопорушення, але ні в якому разі не у сфері екологічної безпеки. Скажімо, перевищення гранично допусти­мих викидів в атмосферне повітря, скидів у водне, морське сере­довище забруднювальних речовин, перевищення рівнів шкідли­вого впливу фізичних та біологічних факторів можуть призво­дити до відповідних екологічних правопорушень — водних, у сфері охорони атмосферного повітря тощо, які не є різновидами правопорушень у сфері екологічної безпеки, оскільки вони не порушують нормативів екологічної безпеки як особливої озна­ки якості довкілля.

При цьому варто зазначити, що такі правопорушення можуть справляти негативний вплив на чистоту, рівень здорового (чис­того) навколишнього природного середовища, знижувати ступінь його сприятливості і навіть відповідної якості, але до меж нор­мативів екологічної безпеки вони пов'язуються не з правом гро­мадян на екологічну безпеку, а з можливими іншими екологіч­ними правами, передбаченими системою екологічного права і законодавства України.

Порушення нормативів екологічної безпеки є свідченням пору­шення безпеки (тобто створення небезпеки), як важливої ознаки якості довкілля, і нормативної ознаки права громадян на еколо­гічну безпеку, а такі дії або бездіяльність підлягають кваліфікації на підставі системи ознак екологічного ризику, що має передба­чати підвищену юридичну відповідальність.

Як слушно зазначалося в еколого-правовій літературі, два пер­ших нормативи, встановлених Законом України "Про охорону нав­колишнього природного середовища", характеризують кількісний і якісний рівень зовнішньої безпеки людини і громадянина з точ­ки зору кореляції зовнішніх екологічно небезпечних чинників (ризиків), а останній є нормативним показником внутрішньої екологічної безпеки особи [14]. Це притаманно і нормативам еко­логічної безпеки, які встановлені для питного водокористування та використання атмосферного повітря для забезпечення життє­діяльності людей, хоча останні можуть також бути показниками зовнішньої і внутрішньої безпеки людини.

Зрозуміло й те, що проаналізована законодавча модель норма­тивів екологічної безпеки веде до дещо розширеного розуміння безпечного для життя і здоров'я навколишнього природного се-

Право громадян на екологічну безпеку

213

редовища, тобто власне природного та іншого життєзабезпечу-вального соціального середовища [15], або, точніше, техногенного середовища, у якому мають забезпечуватися безпечні умови діяль­ності людини, які б не призводили до створення загрози для дов­кілля і його безпечного впливу на людину і громадянина.

З метою вдосконалення і спрощення процедури встановлення факту порушення суб'єктивного права на екологічну безпеку доцільно у чинному Законі України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 33) та в підготовленому науковцями проекті закону України про екологічну (природно-техногенну) безпеку запровадити уніфіковані нормативи екологічної безпе­ки — "рівні екологічно безпечної діяльності" та "рівні природ­ної безпеки", які б базувалися на вищевикладених положеннях і були гармонізовані відповідно до вимог екологічного права Євро­пейського Союзу і принципів міжнародно-правового регулюван­ня в цій сфері.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що в сучасний період відбувається активний процес формування не тільки об'єк­тивного, але й суб'єктивного права на екологічну безпеку люди­ни, яке базується на конституційному і галузевому праві грома­дян на безпечне для життя і здоров'я довкілля (навколишнє при­родне середовище), але повною мірою не охоплюється цією суб'­єктивною правовою можливістю, оскільки включає інші правові можливості:

а)         право громадян України вимагати в дозволених організацій­

но-правових і процесуально-процедурних формах від юридич­

них і фізичних осіб дотримання правил забезпечення екологіч­

ної безпеки;

б)         право громадян України вимагати через визначені законо­

давством юрисдикційні органи винесення рішення щодо забо­

рони здійснення екологічно небезпечної діяльності;

в)         право подання громадянами заяв прокурору з метою його

звернення до суду з позовом про припинення екологічно небез­

печної діяльності;

г)          право громадян на звернення безпосередньо до суду для

захисту конституційного права на екологічну безпеку та припи­

нення екологічно небезпечної діяльності;

Д) право громадян на відшкодування завданої порушенням права на екологічну безпеку шкоди (ст. 50 Конституції України).

214       Розділ IV

Сьогодні є очевидним, однак, що право на екологічну безпеку, з погляду конституційних вимог, передбачає доцільність більш чіткої деталізації у законодавстві про екологічну безпеку суб'єк­тивної можливості громадян щодо подання до суду позовів про захист порушеного права на екологічну безпеку та безпосеред­нього звернення до суду з позовом про обмеження, тимчасову заборону (зупинення) розміщення або експлуатації екологічно небезпечних об'єктів та здійснення екологічно небезпечних видів діяльності.

З урахуванням викладеного можна констатувати, що право на екологічну безпеку є інтегрованою категорією, яка базується на загальнолюдському природному праві на безпеку, що знайшло своє юридичне оформлення на конституційному рівні і деталізовано у чинному законодавстві, та якій притаманні деякі особливості.

Передусім, цей різновид екологічних прав тісно пов'язаний з правом громадян на життя і здоров'я, що характеризує його чітку гуманістичну спрямованість та обумовлює особливу законодавчу гарантованість.

По-друге, це право має переважно немайновий характер, хоча це не виключає останнього у разі заподіяння шкоди, і передбачає пріоритет охорони і захисту благ людини як біологічного і со­ціального організму, безпечних соціально-природних умов життя і здоров'я.

По-третє, це право має суб'єктивний характер, є невід'ємним елементом еколого-соціального добробуту людей, відображаючи спосіб та характер життя населення в конкретній екологічній обстановці під впливом існуючих екологічних загроз, соціально-економічного розвитку держави, реалізації її зовнішньої та внут­рішньої екологічної політики.

По-четверте, право на екологічну безпеку тісно пов'язане з низкою галузевих екологічних прав, зокрема:

на сталу безпечну екологічну обстановку;

екологічне благополуччя;

використання корисних властивостей природи для задово­

лення життєво необхідних фізіологічних та духовних потреб;

охорону життя і здоров'я від небезпечних природних умов

та природно-антропогенних факторів, які випливають зі змісту

норм чинного екологічного законодавства.

Це право активно корелює з юридичними можливостями осо­би, що їх визначено як екологічні права громадян ст. 9 Закону

Право громадян на екологічну безпеку

215

"Про охорону навколишнього природного середовища", яке ви­конує роль місця, джерела й умови їхнього біологічного життя і розвитку.

Отже, наявні всі підстави для висновку, що право на екологіч­ну безпеку має абсолютний характер, реалізується у правовідно­синах у сфері екологічної безпеки; всі повноваження щодо його реалізації, включаючи й форми права захисту, належать грома­дянам, які кореспондують обов'язкам усіх інших осіб щодо утримання від порушення цих прав, та, зокрема, обов'язку дер­жави щодо забезпечення екологічної безпеки і підтримання еко­логічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи — катастрофи планетарного мас­штабу, збереження генофонду українського народу (ст. 16 Кон­ституції України).

З урахуванням викладеного, суб'єктивне право громадян на екологічну безпеку — юридично забезпечена можливість люди­ни і громадянина здійснювати свою життєдіяльність у безпечно­му для життя і здоров'я навколишньому природному середо­вищі (довкіллі) та вимагати у встановленому законодавством порядку від інших осіб та держави додержання норм, правил і нормативів екологічної безпеки, відновлення своїх прав та захи­сту від правопорушень, включаючи право вимагати припинення екологічно небезпечної діяльності.

Можна констатувати й те, що надзвичайно високу відпові­дальність у цій частині взяла на себе наша держава перед своїми громадянами, продекларувавши це суб'єктивне право людини і громадянина, і тому основний акцент треба зробити на тому, аби гармонізувати цю частину "писаного законного" права у реальній практичній діяльності, у тому числі на рівні діяльності юрисдик-ційних органів держави, щоб правові ідеали перетворювалися на Дійсність, запроваджувалися в усі "шпари" нашого суспільного Життя. Саме практика реалізації правових ідей та принципів суб'­єктивних можливостей людини і громадянина на екологічну без­пеку посвідчуватиме їхню життєвість чи нереальність до запро­вадження та сприятиме пошуку механізмів, які в змозі забезпечи­ти ефективність правового регулювання у зазначеній сфері.

Водночас випливає й інший висновок про доцільність підне­сення правових ідей стосовно суб'єктивного права людини і гро­мадянина на екологічну безпеку на дещо вищий щабель у кон­тексті зобов'язань України, які вона взяла у зв'язку з орієнта-

216       Розділ IV

цією на вступ повноправним членом до Європейського Союзу, щодо забезпечення і впровадження основних принципів цього співтовариства — верховенства права та пріоритету права люди­ни — у правовий механізм співіснування держав.

При цьому слід зауважити, що права громадян на екологічну безпеку як окремої ланки правових можливостей фізичних осіб у рамках Європейського Співтовариства не легалізовані й кон­цептуально не є загальновизнаними. Тож першочерговим зав­данням представників нашої держави є ініціювання зазначених правових принципів та забезпечення рівня європейського пра­вового, а згодом і міжнародно-правового регулювання, втілення їх у різні форми правових документів — директиви, постанови, конвенції, договори, а можливо в перспективі — внесення попра­вок до Європейської конвенції з прав людини та прийняття в подальшому спеціальної Конвенції про екологічні права люди­ни під егідою ООН, в якій доцільно виділити норми про суб'­єктивне право громадян на екологічну безпеку.

Література та нормативно-правові акти

1. Закон України "Про охорону навколишнього природного середо­вища" від 25 червня 1991 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 41. — Ст. 546; Закон України "Про екологічну експер­тизу" від 9 лютого 1995 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 8. — Ст. 54.

2.Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій у схемах. — К.: Вентурі, 1996. — С 35—39.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 20. —

Ст. 249.

Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. —

Ст. 793.

Ь.Колбасов О.С. Экология: политика—право. — М.: Наука, 1976. — С 85.

6. Васильєва М.И. Право граждан СССР на здоровую окружаю­щую среду: Автореф. дис. ... канд. наук. — М., 1990. — С 12.

І.Андрейцев В.І. Екологічне право: Курс лекцій у схемах. — К.: Вентурі, 1996. — С 36.

Малеин Л.С. Гражданский закон и права личности в СССР. —

М.: Юрид. лит., 1981. — С. 178.

Відомості Верховної Ради УРСР. — 1978. — № 18. — Ст. 269.

Право громадян на екологічну безпеку

217

Словарь української мови / Упорядник Б. Грінченко: У 4 т. —

К.: Наук, думка, 1997. — Т. 4. — С 190.

Відомості Верховної Ради України. — 1990. — № 31. —

Ст. 429.

Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 24. —

Ст. 189.

Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 50. —

Ст. 678.

Андрейцев В.І. Політика, інновації, приватизація, екологічна

безпека, право. Проблеми оптимізації та екологізації законодавства

України. — К., 1996. — С 7.

Там само.