Передмова

Розбудова Української держави, поворот суспільства до засад гуманізму і справедливості, пошук шляхів його демократичного розвитку актуалізує використання і наповнення справжнім змістом багатьох суспільствознавчих і державознавчих понять. Це стосується, у першу чергу, поняття правової держави, яким послуговується людство чимало віків і яке тривалий час ра­дянською наукою трактувалось як вигадка буржуазної юридичної науки для обману трудящих.

Ідея правової держави пройшла складний і тривалий шлях. Ще в ан­тичні часи розуміли, що лише право може дати владі міру, обмежити її в інтересах народу (Арістотель). Платон прорікав швидку загибель державі, в якій закон не має сили і перебуває під чиєюсь владою. Після розпаду Римської імперії тривалий час політико-правове вчення не розвивалось (його пожвавлення спостерігається лише у ХІ-ХІІ століттях), однак поши­рення в Європі римського права і римських традицій призводить до зміцнення підвалин державності, розуміння закону як волі народу, а відтак і визнання певної зв'язаності верховної влади цим законом.

У ХІІ-ХІП століттях формується середньовічний конституціоналізм у формі парламентських органів, які ототожнюються скоріше з судом, ніж з парламентом. Звідси беруть витоки представницька влада і законодавчі збо­ри. В подальшому ідея обмеження правителя законом і справедливістю зна­ходить розвиток у працях багатьох вчених, однак з відчутним впливом абср-лютистських тенденцій у політичній науці (пов'язаних з формуванням абсолютних монархій у Європі на зламі XVI століття), а також боротьби між світською і церковною владою. Відповідальність правителя зводиться переважно до відпові-дальності лише перед Богом і природою.

Ідеї середньовіччя, одначе, стали фундаментом, на якому зросло систе­матичне вчення про правову державу. До ключових віх у розвитку полі­тичної науки варто віднести обгрунтування світського характеру держави, державного суверенітету та верховної влади (Марсілій Падуанський, Н. Макіавеллі, Ж. Боден, Т. Гоббс, Ш. Монтеск'є та ін.).

Епоха Реформації у Франції у XIV -XVI століттях викликала до життя ідею обмеження суверенітету влади короля владою народу та відпові­дальністю перед народом і парламентом (Ф. Готман, Т. Беза). Критика абсо­лютизму, яка спиралася на призначення політичної влади для загального добра, впритул підвела до відродження древньої ідеї належності політичної влади народові. З цієї ідеї пізніше виникає цілісна доктрина народних прав, підпорядкованості держави служінню усій громаді та скеровуванню природ­ним правом.

Стародавня договірна теорія держави була використана представника­ми політико-правової науки та ідеологами Американської і Французької революцій2 для обгрунтування обмеження політичної влади та права на опір тиранії.

ISBN     966-7288-89-7

А. П. Заєць, 1999

1              СебайпД, Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. - К., 1997. - С. 338-347.

2              Там само. - С. 338-347.

У нові часи продовжується розвиток ідей захисту прав і свобод особи та рівності всіх перед законом. Революційний лібералізм XVIII та XIX століть доповнює античну ідею панування права концепцією прав і свобод особи, яка стала основою усіх наступних теорій лібералізму. В епоху Відродження у Франції з'являється ціла плеяда визначних вчених, поетів, романістів (Ш. Монтеск'є, Ж. Ж. Руссо, Д. Дідро, К. Гельвецій та ін.), які обстоюють ідеї суверенної держави, суверенітету народу, розділеної влади та її юридичного обмеження.

Особлива роль у розвитку ідей політичної теорії, на яких зросло вчен­ня про правову державу, належить Дж. Локку, Ш. Монтеск'є і Ж. Ж. Руссо.

Дж. Локк, науковий спадок якого по праву належить як Англії, так і Франції, спираючись на ідеї своїх попередників (зокрема, на ідеї Р. Гукера та Т. Гоббса), визнає природженість та невід'ємність прав особи, а витоки державної влади виводить з особистих прав кожної людини, оголошує зако­нодавчу владу найвищою у системі державного управління, обґрунтовує взаємну обмеженість законодавчої та виконавчої влади, підпорядкованість державної влади суспільним інтересам, її обмеження природним, чинним і моральним законами1. ПІ. Монтеск'є зробив значний внесок у вчення про поділ влади та роль законодавчої влади у системі поділу влади. Ж. Ж. Руссо обгрунтував теорію народного суверенітету.

Розвиток політичної науки на початку XVIII століття призвів до фор­мування поняття правової держави, яке набуло в працях германських філософів І. Канта, Р. Молля, Ф. Гегеля, И. Фіхте, англійця А. Дайсі цілісного вигляду. В основі цього вчення — визнання природних прав осо­би, ідея обмеження цими правами самої держави, уявлення про державну владу як похідну від прав особи, ідеї народного суверенітету і народного представництва, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та взаємозбалансування окремих гілок влади. Варто, проте, зазначити, що ідеї правової держави не були чистим надбанням Германії чи Англії. Вже наприкінці XIX століття у більшості європейських країн дослідження пи­тань правової держави набули великого розмаху.

Різноманітні аспекти правової держави активно дослід-жувались і в Російській імперії. У дореволюційній Росії значним є внесок у формування теорії правової держави В. Соловйова, Б. Чичеріна, П. Новгородцева, М. Бердяева, О. Алексеева, С. Булгакова та багатьох інших філософів і пра­вознавців. В Україні до того ж важливий вплив на розвиток цієї теорії спра­вили ідеї і погляди членів Кирило-Мефодіївського братства, роботи М Драгоманова, М. Грушевського, вчених-юристів С. Дністрянського, Б. Кі-стяківського, М. Ковалевського, М. Палієнка, Ф. Тарановського, М. Рен-ненкампфа та інших вчених2.

Після 1917 року вчення про правову державу зводиться нанівець, ого­лошується шкідливим і йому на зміну приходить теорія законності.

В СРСР термін «правова держава» вперше був застосований після прийняття Конституції 1977 р. у контексті соціалістичної правової держави і пов'язувався, насамперед, з посиленням ролі конституції і закону та дотри­манням їх вимог у реальному житті.

Розгортання демократичних процесів наприкінці 80-х і у 90-ті роки сприяло посиленню уваги до гарантування прав і свобод громадян, у першу чергу — права на вибори, свободу слова, зборів і т. ін. На цей же час припа­дає розвиток вчення про правову державу в СРСР.

1              Себайн Д. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки. - С. 461-477.

2              Щодо політико-правових вчень у дореволюційній Росії та Україні див.: Тимошен­

ко В. І, Правова держава (теоретико-історичне дослідження). - К., 1994. - 132 с.

В юридичній літературі того періоду чимало праць провідних право­знавців присвячено фундаментальним проблемам правознавства, так чи інакше пов'язаним з ідеями правової держави (це, насамперед, праці В. Ка-зимірчука, М. Козюбри, В. Нерсесянца, Г. Мальцева, в яких обґрунтовува­лось так зване широке розуміння права).

Потужний імпульс ідея правової держави здобула у 1985 p., після XIX Всесоюзної партійної конференції1. Проте позбавлення ідеологічного впливу в теорії правової держави і вивчення її на новій» методологічній та теоретичній основі на пострадянському просторі відбувається лише після деідеологізації державної влади2.

Демократизація політичного режиму, розпад СРСР, здобуття Україною незалежності сприяли тому, що поняття правової держави вже за кілька років міцно увійшло в теорію і практику сучасного українського консти­туціоналізму.

Стійких традицій правової держави Україна не мала. Однак ідея право­вої держави у теорії держави і права та конституційному праві України має досить глибоке коріння і тому на початку 90-х років так швидко була відроджена в українській юридичній науці, а її термінологічно-понятійний ряд значно поповнився за рахунок досить широкого використання відпо­відних апробованих дефініцій.

Ідеї правової держави з великою одностайністю були сприйняті і інтерпретовані відповідно до сучасного розуміння вченими-юристами — роз­робниками Конституції України 1996 року.

Побіжно хочу згадати, що розпочинав дослідження теми правової дер­жави не без певних вагань не стільки з огляду на її складність і багатоас-пектність, скільки через відсутність згаданих традицій правової держави в Україні. Проте проголошення України правовою державою, розвиток парла­ментаризму, ознаки цивілізованого функціонування влади, зміцнення неза-^ лежкості правосуддя і, водночас, складні й суперечливі тенденції у станов-1 ленні Української держави зміцнили мою впевненість у необхідності цього 7 дослідження, аби сприяти неодмінній реалізації в Україні як справді євро­пейській державі однієї з найпривабливіших протягом століть ідей правово^ науки .

Нова Конституція України започатковує, без сумніву, новий і важли­вий етап розвитку вчень про правову державу в Україні. На сьогодні відповідних наукових праць ще надзвичайно мало, і тому сподіваюсь, що пропоноване вам, шановні читачі, дослідження зможе хоч невеликою мірою заповнити цю прогалину.

Дослідженню питань правової держави передує дослідження ролі права у функціонуванні держави. Вивчення глибинної суті правового, дослідження процесів формування права (право-творення), з'ясування ролі держави у формуванні права були конче необхідними, оскільки давали можливість ви-

1              Див.: Правовое государство в России: замысел и реальность (к десятилетию пе­

рестройки): Круглый стол юристов, 19 апреля 1995 г. - М., 1995. - 95 с.

2              Серед найбільш значних праць в СРСР періоду 1985-1990 pp., присвячених пи­

танням правової держави, можна зазначити    такі: Грязин И. Правовое государство //

Новый мир. - 1988. - № 8. - С. 266-271; Алексеев С. С. Правовое государство — судьба

социализма. - М., 1988. - 175 с; Правовое государство: концепция и пути реализации.

- М., 1990. - 319 с; Социалистическое правовое государство: проблемы и суждения -

М,  1989. - 201 с; Фундаментальные проблемы концепции формирования советского

правового государства.- X., 1990; Социалистическое правовое государство: концепция и

пути реализации. - М., 1990. - 319 с; Деев Н. Н.} Четверний В. А. Советское государ­

ство и перестройка (проблемы реализации). - М., 1990. - 256 с; Явич Л. С. Господство

права (к концепции правового государства) // Изв. вузов. Правоведение. - 1990. - № 5. —

С. 11-20.

значити певні критерії поняття правового щодо характеристики багатьох ас­пектів держави, зокрема — розуміння сутності і природи держави та дер­жавної влади і форм її легітимації, обгрунтування правової зв'язаності дер­жави як аспекту і характерної риси правової держави, форм державного правління, природи прав людини, оцінки будь-яких нормативних актів ор­ганів державної влади, характеру Конституції і законів держави, які станов­лять нормативно-юридичну основу суспільства. У кінцевому підсумку ро­зуміння права стало стрижнем розуміння правової держави, без з'ясування природи і сутності якого було б неможливим визначити суть та природу самої правової держави, подолати ЇЇ сприйняття лише як держави формаль­ної законності.

Саме цим можна пояснити складність у дослідженні цієї теми. Була потреба осмислення найбільш фундаментальних проблем правознавства, включаючи праворозуміння, встановлення історичної генези права, визна­чення права, вивчення глибинної суті правотворчості та ін., щоб забезпечити методологічну основу дослідження і отримати найбільш достовірні результа­ти. Необхідно також було знайти новий інструментарій і теоретичну базу досліджень. Донедавна вітчизняна юридична наука послуговувалась маркси­стсько-ленінським розумінням держави як апаратом насильства, примусу, знаряддям класової боротьби, а розумінням права — як нормами, встановле­ними державою і нею ж охоронюваними її примусовою силою, Етатизація державного життя, відмова від використання поняття громадянського суспільства як умови формування демократичної держави, переважне нор-мативістське розуміння права (юридичний позитивізм у його крайньому прояві) були непридатними для обгрунтування тези щодо правової зв'язаності держави і давали можливість лише для проголошення принципу верховенства закону, законності. Оскільки саме право ототожнювалось із законом (таке ототожнення характерне навіть для розширеного тлумачення права), то правових чинників для обгрунтування достатнього обмеження влади не існувало.

Спираючись на ідею народного суверенітету, а також на визнання на­роду єдиним джерелом влади, автор по-новому формулює поняття права як правил поведінки, правил належного, що стають правом лише у разі їх легітимації, тобто визнання суспільством. На цій основі уточнюється понят­тя правотворчості, кінцевою стадією якого і визнана легітимація приписів держави. Зроблено спробу обгрунтувати додержавне і позадержавне існуван­ня права при тій загальній умові, що існування сучасного суспільства не­можливе в позадержавних формах, а належне функціонування сучасної демо­кратичної держави неможливе без права, яке і є його необхідною основою.

У тематично-структурному плані монографія складається з трьох час­тин. Перша присвячена дослідженню питань права (природи, генези, проце­су об'єктивації, основних ознак) та його взаємозв'язків з державою; друга — конституційно-правовим засадам детермінованості держави та основним ха­рактеристикам правової держави, третя — інституційним, організаційно-правовим та техніко-юридичним і процесуальним засобам правової держави.

Користуючись нагодою, висловлюю щиру вдячність рецензентам-докторам юридичних наук, професорам В. В. Копєйчикову, М. І. Козюбрі, А. О. Селіванову, О. В. Зайчуку, зауваження і пропозиції яких дозволили поліпшити чимало положень монографії.

Складаю свою подяку професору кафедри конституційного і адміністративного права юридичного факультету Гамбурзького університету Отто Люхтерхандту, який зробив чимало цінних зауважень до цієї роботи.

Вдячний також всім, завдяки кому монографія побачила світ.