4.2     ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ

Імунітет держави — це принцип міжнародного права, що вип­ливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляєть­ся в тому, що з огляду на рівність усіх держав (і велетенських за розмірами території та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. При

35

цьому спрацьовує правило "рівний не має влади над рівним" ("par in рагет поп ha bet imperium").

Імунітетом користуються іноземна держава, її органи та майно, що належить державі. Майно іноземної держави не може піддаватись заходам примусового характеру (накладенню арешту тощо).

Теорія і практика розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового виконання рішення; майновий (власності).

Судовий імунітет полягає в непідсудності держави без її згоди су­дам іншої держави. У цьому разі керуються правилом "рівний не має юрисдикції над рівним" ("par in parem поп habet jurisdiction em"). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відпо­відач, окрім випадків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, спираючись на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.

Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає в тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.

Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусове виконання судово­го рішення, винесеного проти неї судом, третейським судом іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи у порядку за­безпечення позову чи у порядку примусового виконання вже винесе­ного судового рішення стосовно, наприклад, державних морських су­ден, які навіть перебувають у територіальних водах держави, яка б хотіла їх конфіскувати.

Принцип імунітету держави відбитий у внутрішньому законо­давстві більшості країн світу.

Застосування принципу імунітету держави вважається загально­визнаним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Образно кажучи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. Проте як його буду­вати — уздовж річки чи поперек — думки різняться. Так і з імуніте­том держави — відсутня єдність поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних правових систем є дві основні концепції імунітету держави — імуні­тету абсолютного та функціонального (обмеженого).

Згідно з теорією абсолютного імунітету державний імунітет базується на імперативному принципі сучасного міжнародного пу­блічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї кон-

36

цепції твердять, що держава завжди є єдиним суб'єктом, хоча її пра-восуб'єктність може виявлятись по-різному. Тому, наприклад, як суб'єкт міжнародного приватного права держава не втрачає власти­вості суверена (владної особи). Простіше кажучи, з цієї точки зору держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади та торгівця.

Теорія абсолютного імунітету дає змогу широко тлумачити та застосовувати імунітет держави. Подання позову до іноземної дер­жави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держа­ви можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відпо­відної держави.

Принцип абсолютного імунітету держави виник ще у середньо­віччі. Держава в межах цього принципу є "священною коровою". Зазначений принцип тривалий час був основним у міжнародно-пра­вовій теорії та практиці. Нині ж коло держав, що "моляться свя­щенній  корові", звузилося.

Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не зник із роз­падом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Право­свідомість продукує постулати: держава не перестає бути сувере­ном в економічному обороті; вона не відмовляється від нього і не позбавляється його.

Основний зміст теорії функціонального (обмеженого) імуніте­ту полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди корис­тується імунітетом. Якщо ж держава діє як приватна особа (наприк­лад, здійснює зовнішньоторговельні операції та/чи займається іншою комерційною діяльністю), то імунітетом вона не користується.

З огляду на цю теорію в різні роки було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 p.), Великобританії (1978 p.), Ав­стрії (1974 p.), Канаді (1981 p.), Пакистані (1981 p.), Сінгапурі (1979 p.). Відомо також, що засновані на таких же принципах закони про імунітет, були прийняті також у Південно-Африканській Республі­ці (1981 р.) та Австралії (1981 p.). Отже, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.

Теорія обмеженого імунітету застосовується в судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її заса­дах базується й Європейська (Базельська) конвенція про держав­ний імунітет — European Convention on State Immunity (далі — Конвенція). Конвенція була прийнята 16 травня 1972 p., а діє з 1976 р.

37

Якщо порівняти Конвенцію із Законом про імунітет США 1976 p., то виявиться, що в Конвенції йдеться про дії не лише комерційного, а й приватно-правового характеру загалом. Наголос у питанні про невизнання імунітету ставиться на наявності територіального зв'язку, необхідного для встановлення юрисдикції цієї держави.

Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. Вона містить вказівки на випадок, коли держава не користується іму­нітетом. Зафіксовано також правовідносини, коли імунітет держави зберігається.

Оскільки ця Конвенція залишається для вітчизняного читача ма­ловідомою, наведемо текст тих її статей, що стосуються абсолютного та функціонального імунітету.

Розділ І. Імунітет від юрисдикції

Стаття 1

Договірна держава, яка є позивачем чи третьою особою у судовому роз­

гляді в суді іншої Договірної держави, визнає щодо застосованого судо­

вого розгляду юрисдикцію судів цієї держави.

Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції

в судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:

а)         якщо цей зустрічний позов випливає з юридичного взаємозв'язку чи

з фактів, на яких базується основний позов;

б)         коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано окремого су­

дового розгляду в судах іншої держави, не змогла відповідно до по­

ложень цієї Конвенції посилатись на імунітет.

3.         Договірна держава, яка в суді іншої Договірної держави подає зустріч­

ний позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного

позову, так і стосовно зустрічного позову.

Стаття 2

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов'язання визнати юрисдикцію цього суду відповідно:

а)         до міжнародної угоди;

б)         явно висловленого положення, що міститься в домовленості, скла­

деній у письмовій формі, або

в)         явно висловленої згоди, що була дана після виникнення спору.

38

Стаття З

Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції в суді

іншої Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрис­

дикції після прийняття рішення щодо суті питання. Але якщо Договірна

держава встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет,

могли стати їй відомі лише пізніше, то вона може посилатися на імунітет

у тому випадку, якщо наведе ці факти якомога швидше.

Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від імуні­

тету, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того, щоб

зробити посилання на цей імунітет.

Стаття 4

За умови дотримання положень статті 5 Договірна держава не може по­

силатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави,

якщо судовий розгляд пов'язаний із зобов'язанням держави, яке з огля­

ду на наявну угоду має бути виконане на території держави, де відбу­

вається судовий розгляд.

Пункт 1 не застосовується:

а)         якщо йдеться про угоду, яка була укладена між державами;

б)         якщо сторони угоди домовилися про це;

в)         якщо держава є стороною угоди, укладеної на її території, і зобов'я­

зання держави регулюються її адміністративним правом.

Стаття 5

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді

іншої Договірної держави, коли судовий розгляд пов'язаний з трудовою

угодою, укладеною між державою і фізичною особою, і робота належить

до виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.

Пункт 1 не застосовується:

а)         якщо фізична особа на момент подання позову має громадянство

держави-роботодавця;

б)         якщо на момент укладення угоди особа не мала громадянства дер­

жави, де відбувається судовий розгляд, а також не мала звичайного

місця перебування на території цієї держави, або

в)         якщо сторони угоди письмово домовилися про інше, за винятком тих

випадків, коли відповідно до законів держави, де відбувається судо­

вий розгляд, лише суди цієї держави компетентні розглядати це пи­

тання.

3.         Якщо робота виконується для закладу, агентства чи іншої організації,

згаданої у статті 7, положення підпунктів а) та б) пункту 2 цієї статті зас­

тосовуються лише тоді, коли особа, з якою було укладено таку угоду,

мала звичайне місце перебування на території держави-роботодавця на

момент укладення угоди.

39

Стаття 6

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді

іншої Договірної держави, якщо вона бере участь з однією чи кількома

фізичними особами у товаристві, асоціації чи у юридичній особі, що ма­

ють реальне чи офіційне місцезнаходження або головний заклад на

території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий роз­

гляд пов'язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організа­

цією чи одним з її учасником — з іншого, що випливають з цієї участі.

Пункт 1 не застосовується, якщо письмово було досягнуто домовленість

про інше.

Стаття 7

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді

іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де відбу­

вається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через які

вона здійснює в такий самий спосіб, як і приватна особа, промислову, ко­

мерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується

такої діяльності бюро, агентства чи закладу.

Пункт 2 не застосовується, якщо всі сторони спору є державами і пись­

мово домовились про інше.

Стаття 8

1.   Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:

а)         патенту на винахід промислового зразка, промислової моделі, вироб­

ничого або товарного знака, фірмового найменування або іншого

аналогічного права, стосовно якого в державі, де відбувається судо­

вий розгляд, було подано або зареєстровано заявку чи яке охоро­

няється в інший спосіб і стосовно якого держава є заявником або

власником;

б)         недотримання державою в державі, де відбувається судовий розгляд,

згаданого права, яке в ній охороняється і належить третій особі;

в)         недотримання державою в державі, де відбувається судовий розгляд,

авторського права, яке в ній охороняється і належить третій особі;

г)          права використовувати назву фірми в державі, де відбувається судо­

вий розгляд.

Стаття 9

1.   Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується: а)   права держави на нерухомість, на володіння і користування такою не­рухомістю державою або

40

б) зобов'язання, що покладається на неї або як на власника права на нерухомість, або як на власника чи користувача такої нерухомості і якщо нерухомість розташовується на території держави, де відбу­вається судовий розгляд.

Стаття 10

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи дарування, або на безгосподарне майно.

Стаття 11

Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції в суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, спричинені фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд, і якщо особа, яка заподіяла шкоду, перебувала там у момент, коли цей факт мав місце.

Стаття 12

1.         Якщо Договірна держава письмово погодилась передати до арбітражу

спори, які вже виникли, або спори, що можуть виникнути з цивільних або

комерційних питань, ця держава не може посилатися на імунітет від

юрисдикції в судах іншої Договірної держави, на території або відповід­

но до законодавства якої відбуватиметься чи відбувався арбітражний

розгляд будь-яких дій, пов'язаних:

а)         з юридичною дією чи тлумаченням Конвенції про арбітраж;

б)         з процедурою арбітражу;

в)         з відміною вироку, якщо  Конвенція  про арбітраж не передбачає

іншого.

2.         Пункт 1 не застосовується до Конвенції про арбітраж, укладеної між

державами.

Стаття 13

Пункт 1 статті 1 не застосовується, якщо Договірна держава заявляє в суді іншої Договірної держави, що проваджує судовий розгляд, у якому вона не є стороною, що має право на майно, яке є предметом спору, тією мірою, якою вона могла б посилатися на імунітет, якби розгляд відбувався проти неї.

Стаття 14

Жодне положення цієї Конвенції не може тлумачитись як таке, що пере­шкоджає суду Договірної держави керувати майном, таким як опічне чи бан-

41

крута, а також організовувати таке керування чи нагляд за ним лише з ог­ляду на те, що інша Договірна держава має право на таке майно.

Стаття 15

Договірна держава користується імунітетом від юрисдикції в судах іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд не підпадає під статті 1 — 14; суд не може проваджувати такий судовий розгляд навіть тоді, коли представни­ки держави не з'явилися до суду.

Розглядувана Конвенція містить також інші важливі положення. Наприклад, ст. 23 передбачає, що на території Договірної держави не може здійснюватися примусове виконання судового рішення чи охо­ронні заходи щодо майна іншої Договірної держави, за винятком ви­падків, коли відповідна держава дала на це чітко висловлену письмо­ву згоду.

У ст. 26 Конвенції зафіксовано, що суди Договірних держав не мають права розглядати дії держав, які вони вчинили при здійсненні своєї публічної влади (acta jure imperil). Відповідно до ст. 28 авто­номні одиниці, що входять до складу федеративної держави, не ко­ристуються імунітетом. Але якщо федеративна держава хоче для своїх суб'єктів мати такий імунітет, то Конвенція передбачає ме­ханізм його надання.

Статтею 29 встановлено, що ця Конвенція не застосовується до судових розглядів з питань:

а)         соціального забезпечення;

б)         заподіяння шкоди у сфері ядерної енергетики;

в)         оподаткування, накладання штрафів, митних зборів та податків.

Згідно зі ст. ЗО Конвенція не застосовується до судових розглядів,

претензій у зв'язку з експлуатацією морських суден, що належать дер-жаві-учасниці Конвенції та експлуатуються нею, а також у зв'язку з перевезенням вантажів чи пасажирів цими суднами чи у зв'язку з перевезенням вантажів, що належать державі, комерційними суднами.

У ст. 31 зафіксовано, що Конвенція визнає імунітети і привілеї Договірної держави, що стосуються будь-якої дії чи ухилення від дій з боку її збройних сил чи у зв'язку з ними, якщо ці сили розташо­вані на території іншої Договірної держави. Стаття 32 бере до уваги дипломатичний імунітет.

Конвенція не допускає жодних застережень з боку її держав-учасниць. Стаття 4 Додаткового протоколу до Конвенції передбачає

42

заснування Європейського суду з питань імунітету держав. Додатко­вий протокол не допускає також жодних застережень. Цей протокол було укладено одночасно з Конвенцією.

Комісія з міжнародного права ООН (ЮНСІТРАЛ) у 1991 р. схва­лила проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх влас­ності, а також рекомендувала ООН скликати міжнародну конферен­цію для прийняття відповідного міжнародно-правового документа.

Поки що відсутня інформація про прийняття універсальної міжнародної конвенції з цього питання. Суттєву роль у цій сфері продовжує відігравати судова практика окремих держав світу.