Удосконалення мовної підготовки майбутніх правознавців –  нагальна вимога часу

Концепція розвитку юридичної освіти в Україні передбачає підготовку висококва­ліфікованих юридичних кадрів, здатних до активної, творчої участі в державно-правовому житті, які володіють політичною, правовою і, що над­зви­чайно важливо, належною мовленнєвою культурою, бо мовлення людини – це її своєрідна візитна картка, яка дає змогу судити про освіченість, ерудицію, начи­таність тощо.

Зрозуміло, що суддям, прокуро­рам, слідчим, адвокатам та, власне, всім, без винятку, працівникам правоохоронних і судових органів треба найперше до­бре знати те, що має першорядне значення для розв’язання різноманітних юридичних справ, тобто зміст конкретних законодавчих актів, порядок здійс­нення юридич­них проце­дур і под. При цьому слід постій­но па­м’ятати, що вузькопро­фесійна під­готовка не лише збід­нює інтелекту­аль­ний потенціал фахівця-юри­ста, але й не відповідає характеру його профе­сійної діяльності як соціа­льно-пу­блічної. Тому не можна не погодитися з ви­сновком Н.В. Артикуци, яка ствер­джує, що «навряд чи в якомусь іншому виді писемного (та й усного – допов­нення Ю.П.) мовлення зов­нішня форма вислов­лення має таке ве­лике, а часом і доленосне значення (у житті окремої людини і держави в ці­лому), як у юрис­пруденції»[1, с. 58].

Важливу роль у формуванні мовної культури майбутніх працівників пра­воохоронних та судових органів має відіграти юридична лінгвістика – прикла­дна наука, що виникла на стику лінгвістики та юриспруденції, предме­том якої є вивчення ролі і функцій мови та мовлення в юрисдикцій­ному процесі як у діах­рон­ному плані, так і на сучасному етапі [2].

Удосконалення мовної підготовки майбутніх фахівців-юристів у вищих навчальних закла­дах, що перебувають у підпорядкуванні як Міністерства освіти та науки Укра­їни, так і окремих відомств, потребує негайного введення в навчальні плани грунтовного курсу «Юридична лінгвістика», якому, на нашу думку, обов’язково має передувати пропе­дев­тичний практичний курс українсь­кої мови.

Головне завдання практичного курсу української мови – удосконалити нави­чки прави­льного використання мовних засобів залежно від мети вислов­лю­вання і в суворій відповідності з нині чинними нормами української літе­ратур­ної мови, що, безумовно, дасть можливість підвищити рівень культури усного й писемного мовлення майбутніх пра­цівників правоохоронних та су­дових орга­нів.

Тут видається нам за доцільне зробити невеликий екскурс у недалеке ми­нуле. Ще в лютому 1990 р. Рада навчально-методич­ного об’єднання з українсь­кої та російської мов і літератур та слов’янської фі­лології при Мініс­терстві ви­щої і середньої спеціальної освіти УРСР, «відповідно до прийня­тих рішень щодо функціонування української мови в ре­спубліці та Закону про мови» [3, с. 3], переглянула програми й навчальні плани вищих навчальних закладів. Для сту­дентів всіх вищих навчальних закладів тодішньої УРСР вводився курс су­часної української лі­тературної мови, мета якого була сформульована так: «В кон­тексті нового уявлення про зміст гуманіта­рної освіти підвищити загально­освіт­ній рівень студентів, поліпшити їхню ор­фографічну й пунктуаційну грамот­ність, ознайомити з особливостями науко­вого стилю мов­лення» [3].

На основі цих директив Респуб­ліканський навчально-методич­ний центр Мініс­терства внутрішніх справ Укра­їни розробив програми курсів «Удоскона­лення мовної підготовки» (для тих, хто вивчав українську мову в школі) [4] та «Українська мова» (для тих, хто не вивчав української мови в школі) [5]. Подіб­ним чином поступила більшість відомств, які мали у своєму підпорядкуванні вищі на­вчальні заклади.

Безумовно, таке рішення Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти, інших міністерств було потрібне і своєчасне, але більшою мі­рою розра­ховане на найближчі 6-8 років, бо вивчення української мови в школі ставало обов’язковим. Таким чином, в перспективі сама собою зникала по­треба поділу на групи за складністю при вивченні української мови, але залишалася актуаль­ною проблема удосконалення на­вичок усного та писемного мовлення студентів вищих навчальних закладів України.

Однак тодішнє освітянське міністерство, глибоко і всебічно не вивчивши мовної си­туації в державі, проявило поспішність при прийнятті нових рішень з цього архіважливого питання. Так, у лю­тому 1995 р. кафедра українознавства Ін­ституту системних досліджень Мініс­терства освіти України схвалила про­граму курсу «Ділова українська мова» [6], яким замінила вкрай необхідний практичний курс української мови. Цим міністерським цирку­ляром передбача­лося і скоро­чення в два з лишком рази (до 54 годин) кількості годин на ви­вчення но­вої дисципліни.

Слід наголосити й на тому, що запропоно­вані в нововведеній програмі два варіанти сітки годин «Ділової української мови» не витримують ніякої кри­тики, адже і в першому, і в другому випадках значна кіль­кість годин від­во­диться для лекцій­ного курсу, хоч не треба бути великим фахівцем у галузі мово­знавчої науки, щоб зрозуміти просту істину – такий курс має бути практи­чним на всі сто від­сотків, адже го­ловна його мета – удосконалення навичок ус­ного та писемного мовлення студентів і слухачів вищих навчальних закладів. Та й сама назва курсу «Ділова українська мова» видається нам некоректною. Її автори не вбачають різниці в змісті понять мова і мовлення та значенні термі­нів, що їх позначають. Потрібно нагадати, що ділової мови як такої взагалі не бу­ває, мова може бути українсь­кою, німецькою, китайсь­кою, натомість мов­лення – ді­ловим, науковим, публіцистич­ним.

Об’єктивно оцінюючи ситуацію в Україні, треба констатувати, що не мо­жна зні­мати з порядку денного проблему володіння державною мовою й сього­дні, коли минуло десять років з дня проголошення незалежності нашої держави, адже ні для кого не секрет, що в Україні зроб­лено ще далеко не все, щоб украї­нська мова стала справді державною. Багато ще треба зро­бити для того, щоб вона в найближ­чому майбутньому зайняла належне місце в усіх сферах україн­сь­кого суспільс­тва, щоб молода українська інтелігенція, яка сьогодні форму­ється на студентсь­кій лаві, ві­льно володіла мовою держави, в якій живе, навча­ється і працюва­тиме. Я. Януш справедливо зазначає, що ця про­блема «у наш час є ви­нятково акту­альною. Вона набуває державної ваги, оскільки безпосере­дньо сто­сується під­готовки майбутнього інтелектуального потенціалу молодої Укра­їн­сь­кої дер­жави – її національної інтелігенції“ [8, с. 9].

Таким чином, практичний курс української мови має стати, на нашу ду­мку, підготовчим етапом, прологом до вивчення курсу юридичної лінгвіс­тики в вищих навчальних закладах юридичного профілю і на юридичних факультетах інших навчальних закладів.

Тепер детальніше про предмет і завдання курсу юридичної лінгвістики як навчальної дисципліни. Окремі пропозиції щодо змісту цього курсу, правда, не користуючись терміном «юридична лінгвістика», вносить Н.В. Артикуца. Вона пропонує розробити спе­ціальні лінгвістичні курси для сту­дентів-правників «Основи правничої мови», «Українська юридична терміноло­гія», «Мова права», «Мова закону і проблеми законодавчої стилістики», «Ос­нови правотворчості і зако­нодавчої техніки», «Культура професійного мов­лення юриста і викладача права», «Укладання і ре­дагування правничих текстів», «Судове ораторське мис­тецтво», введення яких у програму вищої школи, на її думку, спри­яло б підви­щенню рівня усного і писемного мов­лення майбутніх юристів [8, с. 59].

Чимало уваги мовній підготовці майбутніх правоохоронців приділя­ється в Національній академії внутрішніх справ України. Мовна підготовка здійснює­ться протягом трьох семестрів. На почат­ковому етапі ви­кладається курс «Діло­вої української мови», потім – курс «Риторики», а на за­ключному етапі – курс «Юридичного документування» [9, с. 283].

Міністерством юстиції України, Центром правової реформи і законопро­ектних робіт створені програми курсів для школи нормопроектувальників – «Техніка юридичного нормотворення» (П. Рабінович), «Особливості мови зако­нодавчого підстилю документів» (Н. Присяжнюк, А. Максименко).

«Разом з тим, – заува­жує О.Ф. Юрчук, – звернення до світового досвіду свід­чить, що наша система юри­дичної освіти ще не на на­лежному рівні приді­ляє увагу мо­вним ас­пектам профе­сійної діяльності.  Сту­денти юридичного факультету Амстердамського університету, поліцейських навчальних закладів Нідерландів складають іспити з голландської, англійської, французької і німе­цької мов, а також з дисциплін мовної спеціалізації «Мов­леннєва соціальна вза­ємодія», «Проблеми істини в мові», «Аналіз мови прото­колів» та ін. Відомчі ін­струкції цієї країни передбачають, що поліцейський, будь-який юрист повинен спілкуватися з особою, укладати всі необхідні доку­менти її рідною мовою» [9, с. 283-284]. Подібна практика склалася і в США, Ве­ликобританії, Швеції, Сло­вакії, Польщі. Та й наші росій­ські колеги дещо випе­реджа­ють нас у плані мовної підготовки право­знавця [10].

Заради справедливості слід констатувати, що на сьогодні в Україні нако­пичено достатню кількість наукових праць, написаних на стику лінгвістики та юриспруденції [11], у т. ч. й дисертаційні роботи [12]. Про актуальність цієї проблематики переконливо засвідчують і рубрики на сторінках юри­дичних ви­дань, під якими останніми роками публікуються праці з юридичної лінгвістики: «Мові права – належну увагу», «Гостре пи­тання», «Правові питання мови в іс­торичному аспекті», «Сторінки історії», «Питання нормотворчості», «Проблеми криміналістики» (журнал «Право України»), «Українська правнича мова» («Віс­ник Запорізького юридичного інституту МВС України»), «Запрошу­ємо до обго­ворення»(«Вісник Львівського інституту внутрішніх справ») та ін.

Отже, можна з упевненістю ствер­джувати: так, юридична лінгві­стика іс­нує нині як окрема наука і навчальна дисцип­ліна, хоч і перебуває на почат­ко­вому етапі свого розвитку. Завдання її виходять далеко за межі удоскона­лення юридичної термінології, незважаючи на те, що ця проблема є надзви­чайно ак­туальною сьо­годні, коли в Україні інтенсивно протікають процеси державотво­рення.

Які ж основні завдання юридичної лінгвістики як навчальної дисцип­ліни? Серед найважливіших, думаємо, слід на­звати такі: 1) опанування мето­дикою складання та редагування правничих текстів; 2) вивчення методики проведення лінгвістичної експертизи законопроектів; 3) вивчення основ за­конодавчої тех­ніки; 4) опану­вання методикою проведення авторознавчих експертиз і фоно­скопічних дослі­джень; 5) ро­бота над підви­щенням куль­тури усного та писем­ного мов­лення майбутніх працівників правничих ін­сти­туцій; 6) вивчення особ­ливостей оратор­ського мистецтва суд­дів, прокурорів, адвокатів та інших пра­цівників правоохоронних та судових органів та ін.

Цей перелік, звичайно, не можна вважати повним. Подальший розвиток юридичної лінгвістики як науки достеменно розширюватиме коло завдань юри­дичної лінгвістики як навчальної дисципліни.

Викладене вище дозволяє зробити висновок, що в сучасних умовах юри­дична лінгвістика набуває особливого суспі­ль­ного звучання, беручи ра­зом з юри­дичними науками участь у розв’язанні корінних питань теорії і практики державно-правового розвитку. Мовну підготовку сьогодні слід розглядати як обо­в’язковий елемент професійної підго­товки майбутнього правознавця, а тому не ви­никає най­меншого сум­ніву щодо введення фундаментального курсу «Юри­дична лінгвіс­тика»в навчальні програми вищих навчаль­них закладів, які го­ту­ють фахівців-юристів.

Список літератури: 1. Артикуца Н. Нові підходи до мовної підготовки майбутніх юристів і ви­кладачів права // Право України. 1997. № 12. 2. Дет. про юридичну лінгвіс­тику як окрему науку див. наші публіка­ції: Юридична лі­нгвістика як окрема галузь знань // Вісник Луганського інституту внут­рішніх справ. 2001. № 3; Місце юридичної лінгвістики в системі наук // Вісник Національного уні­верситету внутрішніх справ. 2001. Вип. 15; Зв’язок юридичної лінгвістики з іншими правознавчими на­уками // Матеріали ІІІ звітної науково-практичної конференції професорсько-викладацького та курсантського складу Кримського факультету Національ­ного університету внутрішніх справ: У 2 ч. Сімферополь, 2001. Ч. 2; Юри­дична лінгвістика – нова наукова спеціальність // Вісник Львівсь­кого інституту внутрі­шніх справ. 2001. № 2 та ін. 3. Програма й методичні рекомендації з української мови для студен­тів гуманітар­них факультетів вищих навчальних закладів України. К., 1990. 4. Про­грама ку­рсу «Удосконалення мовної підготовки”. К., 1993. 5. Програма курсу «Українська мова». К., 1993. 6. Ділова українська мова: Програма курсу для студентів гуманітарних фа­культетів ву­зів України. К., 1996. 7. Януш Я. Українська мова в економічному вузі // Дивос­лово. 1999. № 2. 8. Артикуца Н. Нові підходи до мовної підготовки майбутніх юристів і ви­кладачів права // Право України. 1997. № 12. 9. Юрчук О.Ф. Мовна компетенція правника: необхідність і межі // Сис­тема і струк­тура східнослов’янських мов: Міжкаф. зб. наук. праць. К., 1999. 10. Ива­кина Н.Н. Профессиональная речь юриста: Учеб. пособие. М., 1997. 11. Де­мченко Т., Філіпчук І. Українська мова – пра­вові проб­леми // Право України. 1996. № 7; Ко­пиленко О. Мовні про­блеми в україн­ській політичній думці та за­коно­дав­стві 1917 – 1920 рр. // Право Укра­їни. 1998. № 9; Паньков А.І., Кравченко С.П. До питання мови юридичного за­кону та її вплив на правову культуру суспільства // Актуа­льні проблеми дер­жави і права: Зб. наук. праць. Одеса, 1998; Лео­не­нко М. Правові питання визначення прин­ципу націо­нальної мови в кримі­наль­ному судочинстві // Право України. 1999. № 4; Тро­стюк З. Щодо назв у по­нятійному апараті Особ­ливої частини Криміналь­ного кодексу України // Право України. 1999. № 12; Юрчук О.Ф. Експертний лінгвістичний аналіз як елемент нормо­творчої діяльно­сті (на матеріалі норма­тивно-правових актів України та Автономної Ре­спуб­ліки Крим) // Віс­ник Уні­верситету внутрішніх справ. 1999. Вип. 7. Ч. 1; Радецька В.Я. Нор­мування мови на­уки криміналістики // Вісник Запорі­зького юридичного ін­ституту. 2000. № 3; Харитонов Є., Пі­допри­гора О. Деякі мір­кування з приводу нормот­ворчості // Право Укра­їни. 2000. № 8; Да­дерко Л. Культура і стиль об­винувальної промови прокурора // Право Укра­їни. 2000. № 11; Литвин Т. Судово-лінгвістична експертиза ус­них повідомлень // Вісник Львівського інсти­туту внутрішніх справ. 2001. № 1 та ін. 12. Стецюк Б.Р. Юридична лексика криміна­льно-проце­суального права Ге­тьманщини: Автореф. дис. … канд. філол. наук. Запоріжжя, 1999; Кравченко С.П. Мова як фактор правоутворення та законотворення: Авто­реф. дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2000.

Надійшла до редколегії 29.12.01

А.О. Савченко., О.І. Камаєв, П.І. Филипенко