ПРАВО І КАТЕГОРІЯ ВЗАЄМОДІЇ

Коли метафізика каже про основи взаємодії речей, особливих сутностей, то часто вона робить одну похибку, яка відбивається і на філософському вченні про право, а саме: розкладаючи складні речі на прості, а ці останні на найпростіші і, доходячи до абсолютно найпростіших елементів, метафізики подають ці останні виокремленими і викинутими зі світу дійсного буття. Але тільки-но про найпростіші речі ми думаємо не у взаємодії, то ми: а) втрачаємо всяке розуміння речі і б) не можемо уявити можливости початку взаємодії простих тіл.

По-перше, ми втрачаємо будь-яку ідею речі, адже річ тому й називається річчю, що вона, діючи на одну річ, сама потерпає від іншої. // [Відберемо] цю ознаку і тоді річ не буде річчю. По-друге, ми не можемо уявити, яким чином речі починають вступати у взаємодію. Всяка можливість повинна складатися вже з відношень реального, існуючого. Гіпотеза первинної, розпочатої з себе, взаємодії простих тіл не мала б підстав у реальному бутті. Уявімо, насправді, що всі найпростіші тіла: А, В, C, D і т. п. не перебувають між собою ні в яких відношеннях. Яким чином вони могли б почати взаємодію і скластися в гармонійний, різноманітний світ? Яким чином, силою яких спонук вони могли б утворювати форми? Нові форми зв'язку утворюються з попередніх, а не з безладного буття. Нові форми взаємодії ґрунтуються на якійсь уже існуючій взаємодії, а не на абсолютному починанні взаємодії. Поєднання відбуваються з поєднань, спілки із спілок, суспільства із суспільств, а не з ізольованого буття.

Друга риса метафізичної ідеї взаємодії полягає в тому, що світ уявляється утвореним із речей, які впливають одна на одну згідно з загальними, однаковими законами. Світ, у якому речі діяли б не за всезагальним законом, був би чистісіньким маренням, мрією, а не справжнім світом. Ця

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА______181

універсальність законів виявляється в тому, що одна й та ж річ так само впливає на другу. Якби річ А, діючи на річ В, одного разу викликала в В зміну C, а іншого разу за таких самих умов — зміну "m", to це була б фантасмагорія, а не дійсність. Але силою универсальности закону однаково, чи це річ А, чи В, тільки б ці речі перебували у відповідних відношеннях до речі C. Таким чином, закон стосуватиметься взаємодії речей, а не їх індивідуальних якостей. Ця друга риса взаємодії глибоко входить у право.

Третя риса. То над якими ж речами цей загальний закон може панувати? Над тими, як каже Платон, які схожі за природою, виявляють одну й ту ж ідею; тільки за цієї умови вони можуть підпорядковуватися одному й тому ж законові. Наприклад, камінь падає з висоти вниз не як камінь, а як маса; наше тіло підпорядковується тому ж законові падіння не тому, що воно орган духу, його носій, а тому, що воно також є маса. Отже, якщо річ А при взаємодії з C, чинить на останню вплив "п", то це ж саме А при взаємодії з D чинитиме на неї такий самий вплив "п", якщо тільки тіла CiD підходять під одну ідею. А якщо вони не підходять, то А при взаємодії з C і D в одному [випадку дасть] "п", а в другому "m".

Отже: а) можливі тільки нові форми взаємодії, а не починання їх з початку; б) взаємодія можлива тільки в речах одномірних; в) взаємодія можлива тілька за загальними законами. Оскільки право є, за метафізичним уявленням, взаємодія, // то всі ці три риси повинні в ньому сполучитися: там нема П9 права, де нема однієї з цих рис.

Отже, [по-перше], можливі нові форми взаємодії, [які не починають] їх спочатку. Якби людина [не] перебувала наперед у [нормальних] стосунках з іншими, або не мала в собі здатно-сти до них, то вона не могла б вступити ні в які правові відносини. Якби можна було уявити людину як індивіда, позбавленого всякого зв'язку з розумними істотами, то він не мав би можливости створити правові відносини; думка про право ніколи не зародилася б у ній, і була б можлива тільки одна груба взаємодія матеріальної сили.

Іншими словами: якби в нас не було морального духу, то не було б і ідеї права. Для доказу того, що право є вияв морального духу, уявімо людину, яка певним незрозумілим чином виросла на самоті Якщо ця ізольована людина має вроджену їй здатність судження про речі, то передусім у своїй думці вона знайде певні людські думки, які вона визнає істинними і стосовно яких буде переконана, що будь-який розум змушений буде прийняти їх. Завдяки саме цій розумовій здатності людина носить у собі початок спільного для всіх розумних істот раціонального права.

182

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

120

Отже, якщо людська думка визнається загальнопридат-ною, то не за згодою з іншими людьми, а за внутрішнім змістом самої думки, за її внутрішньою основою. Розум є тією головною ниткою, яка в моральному співжитті вже наперед пов'язує людину з людиною. Уявімо далі, що ця ізольована людина поки що не живе у суспільстві, але творить для себе правила поведінки. В ній виникає спільна воля, яка не залежить від її індивідуальної волі й якій вона надасть значення, притаманного будь-якій розумній істоті. Якщо якась пристрасть змусить таку людину зрадити свої звичайні правила життя, то вона відчує докір сумління; й скаже, що, звичайно ж, якийсь лихий дух спокусив її й примусив відступити від прийнятих правил.

Таким чином, у неї з'явилася вже загальнопридатна ідея, змістом якої служить право і добро. Уявімо далі, що ця людина утворила в собі ідею Бога. Вона усвідомлює його так, що Бог є істота розумна і приписує йому таку волю, змістом якої служить право і добро з тієї причини, що сама вона є істота розумна, правова й добра; на Бога, таким чином, вона переносить те, що для неї священне і добре. З цього видно, що людина за самою своєю суттю є істота соціальна: її думки в ідеї істини, [і взагалі], в ідеї права, стають спільні [з думками інших людей]. Арістотель сказав, що і ми бачимо основу цієї істини, що людина є політична тварина.

Друга риса, ця моральна взаємодія розумних істот, можлива тому, що їх розуми сумірні або виявляють одну // й ту ж ідею. Щоб довести це практично, пригадаємо, що там, де егоїзм примушує заперечувати право інших, там видно прагнення довести, що їхня натура не має своїх прав і несумірна з натурою розумних істот; і навпаки, коли правдива релігія виокремила богоподібність людини або [визнала], що Бог і людина [підходять під] одну ідею, тоді логічно було б зробити висновок, що людина вступила в договірні стосунки з Богом.

Третя риса поняття взаємодії полягає в тому, що такі порівнювані істоти перебувають у взаємодії за одними загальними законами. Зміст цих законів у загальній теорії взаємодії істот залишається невизначений. У цьому ж випадку зміст цих законів повинен бути визначений спеціально [ідеєю] розумної істоти.

Матеріальні речі у своїй взаємодії підлягають невідворотним законам, форми яких є: поштовхи, тертя, словом, усі форми насильства або сліпої сили. Коли софісти вчили, що право є сила, то стосовно матеріальних речей вони мали рацію. У світі речей справді панує сила, насильство або [їхня взаємодія] зводиться до цього закону. А для розумної істоти закони повинні й

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА______183

можуть бути виведені тільки із розуму і його ідей. Власне, яке відношення має та розумна істота до законів сили і закон сили до розумної істоти? Розумна сутність до закону насильства не має ніякого відношення. Розум проникає всюди і скрізь, але не може чинити тиску, зміни і насильства: він своїм розумінням [не] зачіпає жодної билинки.

Наприклад, у серці людини нуртують бажання; але ці бажання не змінюють бажаного предмета. Ми розрізняємо добре і лихе, але це знання не має жодного впливу на ті предмети, при погляді на які виникають думки про добре і лихе. Отож, нема ніякого відношення між законами [розуму] і законами насильства. Для розумної істоти залишається тільки один закон взаємодії гідности, який протиставляється закону насильства. Так, наприклад, коли думка розуму істинна, вона має загальну придатність і рухає як сила або насильство дух інших розумних істот.

Таким чином, з ідеї вартісности виходять усі закони взаємодії для розумних істот - "leges legum"1, які мають значення загального законодавства для всіх розумних істот. Тільки-но, наприклад, думка істинна, вона вже стає законодавчою та обов'язковою для всіх розумних істот. Іншого виходу тут нема, бо в існуючому є тільки два закони: закон сили і розуму; закон розумний для істот розумних. Або ми повинні трактувати себе й інших як речі, позбавлені господаря, і тоді буде діяти закон насильства, або ж ми повинні трактувати себе й інших як розумні істоти, — і тоді буде панувати закон розуму однією своєю вартісністю.

Таким чином, ми // приходимо до положення особливо важливого, що людині як розумній істоті, властива автономія, яка полягає в тому, що людина підкоряється законові, який сама собі встановила на підставі пізнаної гідности, - встановила як придатний для всякої розумної істоти. Тому людина має значення законодавця в царстві розумних істот. Необхідність цієї ідеї автономії відкривається з того, що крім закону сили й розуму в існуючому нема третьої форми законів.

Кант прийшов іншим методом до ідеї автономії. У своєму творі "Основи метафізики звичаїв", він: 1) посилається на здоровий людський глузд, який вимагає поваги до морального закону; 2) стверджує, що метою розуму й волі не є самозбереження і щастя, тому що всі дії, які ведуть до щастя і самозбереження, краще виконуються інстинктом. Якщо б, таким чином, метою життя було досягнення щастя, то головним діячем у людині залишався б інстинкт, і людському розумові більше нічого не залишалося б ро-

184

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

122

бити, як насолоджуватися спогляданням щастя. А тому розум був би для нас не активною, а пасивною здатністю.

Але справжньою метою розуму є витворити таку волю, яка була би доброю сама по собі, а не як засіб до порятунку. Отож, евдемонізм не може бути предметом вибору розуму; навпаки, розум може вибрати тільки одну внутрішню добру волю. А істинну ж внутрішню моральну гідність має тільки той вчинок, який здійснюється з усвідомлення обов'язку. Ця гідність залежить не від мети вчинку, а від принципу волі, на підставі якого здійснено цей вчинок; тобто людина має моральну гідність не стосовно того, чого вона хоче і не стосовно того, чи здійснить вона свій намір, але стосовно тих мотивів, через які вона захотіла так вчинити і вчинила.

Звідси ми одержуємо поняття доброї волі, а саме: добра воля є така воля, яка керується уявленням обов'язку, — а отже, керується законом. Оскільки цей закон ми накладаємо на себе добровільно і оскільки, з другого боку, цьому законові намагається протидіяти самолюбство, то в нас усупереч егоїзму виникає повага до закону. Таким чином, об'єктивне уявлення про закон стає почуттям поваги до нього. Отже, та воля є добра, яка керується повагою до того, що саме по собі є законне, чесне і має внутрішню гідність. Отож, єдиним принципом її діяльности повинна бути повага до закону.

Але ми не знаємо ще, в чому суть цього морального закону. Оскільки добра воля не мотивується ніякими схильностями, а тільки повагою до закону, то для діяльности цієї волі нічого не залишається, крім самої відповідности з законом. // Чи цей закон повинен бути суто формальним?

Сама ідея формального закону не запозичена емпірично з фактів життя, бо в житті дуже часто зустрічаються вчинки, які суперечать обов'язку, або вчинки, які випливають із сторонніх мотивів; тому вчинки, зроблені в ім'я обов'язку, дуже рідкісні й непевні. Отож, в емпіричних фактах ніяк не можна знайти підстави для моральних законів.

Людина постійно бореться між прагненнями розуму й потягом серця. Внаслідок такого стану людського серця і розум іде за уподобаннями [цього серця] і намагається виправдати свої вчинки софістичною мораллю: то він намагається укласти угоду між егоїзмом і мораллю, то прагне підірвати значення моральних ідей. Зважаючи на шкідливий вплив цієї софістики, потрібне знання практичної філософії, до якої входять: вивід моральних принципів, умовний і безумовний імперативи і теорія моральних мотивів. Почнемо з перших, з виведення моральних принципів. Кожна річ, каже Кант, діє у природі згідно з законом або принципом. Саме про неї ми й говоримо, що вона має ,

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА______185

розумну волю.

Коли розум визначає волю неминуче, тоді дії, необхідні об'єктивно, будуть такими і суб'єктивно, тобто воля буде здатна вибирати тільки те, що розум визнав за добре. Та коли воля підкоряється і суб'єктивним мотивам, які інколи суперечать розумові, тоді й дії, які об'єктивно неминучі, будуть випадковими в суб'єктивному відношенні. Уявлення про об'єктивну основу, безумовно обов'язкову для волі, яка має суб'єктивні спонуки, називається заповіддю або імперативом. Тільки у святій істоті воля йде урівень із розумом, але в людській істоті воля має свої потреби, внаслідок яких вона ухиляється від закону розуму. В цьому останньому випадку закон розуму виступає як імператив.

Кант ділив імперативи на умовні і безумовні.

Умовний імператив завжди залежить від того, що ми маємо на меті. Наприклад, тому, хто має на меті збереження здоров'я, умовний імператив каже: якщо хочеш бути здоровий, не вдавайся до нестриманости, не насолоджуйся понад міру. Тому, хто хоче бути щасливим, умовний імператив каже: не розпалюй своїх пристрастей. Але крім цих умовних імперативів є імператив безумовний або категоричний. Він виявляє дії не заради мети, а як необхідні самі собою, отже, без усяких обмежень.

У цьому імперативі нема нічого за змістом, крім самої відповідности з законом. Він виявляється таким чином: чини так, щоб правило твоєї волі мало значення // принципу загального законодавства. Це загальна формула для пізнання всіх розумних законів — моральних і юридичних. Або: "поводься так, наче правило твоєї діяльности повинно б стати вселюдним законом".

Отже, Кант показав тут тільки метод для випробування вартісности окремих правил. "Якщо ти захотів щось зробити, — то для розпізнання гідности цього вчинку запитай себе: чи захотів би ти жити в тому суспільстві або спілці, де всі прагнули б робити згідно з обраним тобою правилом? Якщо погодишся, то це правило загальнопридатне; якщо ні - індивідуальне". "Лиходій ніколи не бажатиме, щоб усі були лиходіями, а це вже є ознака його неправди". Кант став тут на безперечну, непохитну позицію: від закону ми вимагаємо, щоб він був загальноприйнятний, щоб мав придатність для всіх.

Другий пункт - зміст категоричного імперативу. Ми знаємо тепер, як виявляється категоричний імператив, але не знаємо, чи є щось насправді безумовне, чого вимагає воля розумної істоти? Воля має свою мету і мотиви, ця мета полягає або у волі розумної істоти, або в її

186

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

124

здатності бажати. В першому випадку вона с метою сама для себе, а в другому - для сторонніх цілей.

Коли дія відноситься до чуттєвого середовища, то ми одержуємо матеріальну мету. Навпаки, якщо в ній є щось таке, що саме в собі є метою, то їй буде відповідати імператив категоричний. Ця мета, власне, - розумна істота, тому що вона не може розглядатися як засіб для якихось подальших цілей. Отже, визначення змісту категоричного імперативу таке: "дій так, щоб людство в тобі і в інших було метою" або: "дій так, щоб людство в тобі і в інших не було засобом для тебе і твоїх цілей".

Якщо поєднати всі вищенаведені форми, то одержимо в наслідку, що волю розумної істоти слід розглядати як законодавця, який у своєму законі виявляє розумну загальнопридатну ідею. Оскільки людина є метою сама в собі, остільки вона має гідність. Тому автономія людини є основою розумної, моральної гідности людини. В царстві цілей [все] має або ціну, або гідність. Що має цінність, те має і еквівалент. Еквіваленту не має те, що має гідність саме в собі.

Отже, що стосується потреб людини, те має ринкову ціну, а що має мету саме в собі, те [має] внутрішню гідність. Добра воля визначається до своїх дій саме тим, що сама в собі може бути метою. Ознаки цієї доброї моральної волі такі: 1) вона визначається до діяльности розумом [...] і не залежить від [емпіричних] // мотивів; 2) вона визначається правилом, стосовно якого виникає бажання, щоб воно було законом для розумної істоти взагалі; 3) вона має внутрішню гідність тому, що розумна істота за таким правилом ставить сама себе метою.

Зробимо короткий підсумок міркування про Канта:

1) автономія; 2) самовизначення до діяльности загальноприйнятих законів; 3) моральна гідність розумної істоти, яка стає для неї метою, всі ці поняття тотожні. Через переляк від першої французької революції всі філософи почали обходити ідею автономії розумної істоти. Внаслідок цього, вчення про автономію не набрало того значення, якого воно заслуговує.

Але індуктивний метод доводить той самий принцип автономії розумної істоти. 1) Коли ми говоримо про політичну волю народу, то ми розуміємо, що народ дослухається таких законів, які він прийняв би сам, якби був законодавцем;

2) яким би чином не виникло право, проте воно завжди має таку форму, ніби воно виникло з договору, тобто, з визначення умов взаємодії. Це найістотніша особливість права. Гуґо Ґроцій всяке право виводить із договору, і ця природна помилка спричинена тим, що право завжди має договірну форму визнання; 3) всяке право, цивільне і державне,

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА______187

поволі прагне стати договірним; 4) коли, наприклад, переможець підкоряє народ і дає йому закон, то тут автономії нема. Отож, право починає діяти і бути тільки після визнання цього закону, а не тому, що його хтось дав, тобто починається право з автономії розумних істот.