ПЕРЕХІД ДО МОРАЛЬНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Ідея етики. На відміну від усіх інших наук предметом етики є істоти розумні, духовно вільні, здатні керуватися свідомою метою.

Етика належить істотам, які здатні на мимовільну оцінку вчинків, тобто оцінку, не оперту на особисту самоволю; адже судження про справедливість і несправедливість, правду й неправду не може бути справою нашої сваволі. Для такої оцінки існують особливі, визнані всіма норми, мірила. Дослідження етики відноситься до істот, які мають поняття про норми, при зіставленні з якими щось є правильне чи неправильне, справедливе або несправедливе, гідне схва-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________255

лення чи ганебне.

Завдання філософії можна пояснити, виходячи з тих припущень, на які спираються як конкретні науки, так і наша практична діяльність. Одначе, як би не відрізнялися ці припущення у тій чи іншій сфері, всі вони зводяться до двох: теоретичного, що керує нашими думками, і практичного, що керує нашою діяльністю.

На чому ґрунтуються конкретні науки? Вони передбачають розрізнення думок на істинні й хибні. Одначе, виникає питання, чи обґрунтоване таке розрізнення між думками? І за якими ознаками можна дізнатися, істинна думка чи хибна? Дослідити відмінність наших думок, дослідити істину в думках — завдання філософії, і до того ж двох її частин — логіки, що вивчає формальні закони істини, і метафізики, яка вивчає матеріальні закони істини. Існує відмінність між добрими і лихими вчинками. На цьому ґрунтується все mo-ральнісне життя людини.

Вчинки розрізняються так не тому, що вони нам приємні або неприємні, не [тому], наскільки вони нам корисні чи завдають шкоди, спричинюють щастя або нещастя, а згідно зі своєю внутрішньою гідністю. Філософія віднайшла цю формулу готовою в народній свідомості, і її завдання полягає в тому, щоб показати, чи ґрунтовною є ця відмінність в актах нашої волі. Дослідження моральних ідей під оглядом розрізнення добра і лиха - становить предмет моральної або практичної філософії, етики. Отже, ця філософія є наука про граничні підстави людяности.

Розрізнення між добром і // лихом можливе лише для     24 істот, які здатні діяти згідно з вільно обраною і поставленою метою. В істотах передбачається здатність невласно вільної оцінки.

Розрізняти правовий і неправовий вчинок, оцінювати його можна тоді, коли є зразкова ідея; тому для визначення вчинків ми повинні визнати певні ідеї мірилами наших актів. Саме ці ідеї є нормами, згідно з якими ми оцінюємо вчинок.

Психологічний аналіз виокремлює в нас два роди тих зразкових норм: 1) є норма умовна, випадкова, суб'єктивна і 2) є норма безумовна, загальнолюдська, об'єктивна. Ті й інші заслуговують на всю нашу увагу, бо людині дуже часто доводиться оцінювати вчинок згідно з тим і іншим. Перші з'являються тоді, коли ми обираємо й оцінюємо наш вчинок стосовно чогось зовнішнього, що діє на нас у той чи інший спосіб. Другі виникають тоді, коли ми обираємо й оцінюємо, схвалюємо або не схвалюємо вчинок стосовно його внутрішньої досконалости, без будь-якого відношення до чогось стороннього, зовнішнього.

256

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

25

Будь-хто переконується на досвіді, що він щось обирає і оцінює або як окрема людина, або як усі люди загалом. Суб'ектгшвні норми. Що таке зовнішнє для вчинку? Психологічний аналіз показує, що для зовнішньої оцінки вчинку ми обираємо дві засади, а тому суб'єктивні норми оцінки поділяються на два види. Ми оцінюємо наші вчинки 1) відповідно до враження, яке вчинок справляє на нас або на інших, і тому він приємний або неприємний. Отже, приємність вчинку є, його зовнішнє. В такому випадку вчинок викликає в нас задоволення або незадоволення і ми оцінюємо його з огляду на приємність. 2) Другою нормою для оцінки вчинків слугує аідношення вчинку до мети, якої він має досягнути. В цьому випадку вчинок оцінюється як засіб, оскільки він приносить нам користь або завдає шкоди.

Отже, згідно з суб'єктивними нормами ми обираємо те, що нам приємне й корисне. Деяким ці норми видаються абсолютними (евдемонізм у праві й моралі, утилітаризм будують життя людини на цих двох засадах), одначе вони мають відносну гідність і змінюються із зрілістю, освітою, часом. Нам часто стає соромно за те, що за рік до того ми вважали джерелом задоволення або щастя. Що стосується гідности цих двох норм — приємного й корисного, то корисне стоїть вище від приємного за своєю ідеєю і може слугувати суперечливим пунктом для деяких положень; але наука не може ґрунтуватися на цих двох ідеях, бо вони надто нестійкі й, як хамелеони, мінливі.

Коли вчинок оцінюється нормою приємного, то мається на увазі його дія на нашу чуттєвість; ця дія безкінечно змінюватиметься, залежно від настрою суб'єкта. Отже, маючи справу із вчинком як із зовнішньою дією, що справляє // на нас те чи інше враження, ми не можемо знати якости вчинку, його гідности, яку він має за своєю сутністю. В ідеї корисного зміст також не є абсолютним: із зміною мети змінюється й корисне і відкидається як непридатне. Обрати щось собі за мету — залежить від нашої сваволі.

Об'єктивні норми. На противагу суб'єктивним, випадковим нормам оцінки актів нашої волі є норми загальнолюдські, об'єктивні, які не залежать від настрою особи та її змінних інтересів. Ці норми є всезагальні; їх обирає і схвалює кожна людина. Софісти, які в давнину репрезентували скептицизм, казали, що приємне, бажане водночас є й добре. Однак, вони повинні були зупинитися в запереченні цих загальних норм, коли Платон довів, що в такому разі людське життя перетвориться на хаос. Він каже: "щось є добром згідно з оцінкою нашого розуму і тому воно має бути бажаним, навіть якщо неприємне".

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________257

Наша воля обіймає двоїсту позицію щодо зовнішнього світу: або ми щось вважаємо добром тому, що цього прагнемо, або бажаємо чогось через те, що воно є добром. Дитина вважає добром те, що їй приємне. На цьому ж рівні перебуває і тварина. Але людина, в міру розвитку її розуму, уявляє ідею добра незалежно від приємности. Вона повинна вважати добром не те, що для неї бажане, а має прагнути того, що є добром. Таким чином, існують об'єктивні норми оцінки вчинків, які визначаються чистим розумом. Суперечка точиться навколо того, за яким методом виводити ці норми, аби вони укладалися в певну систему.

В історичному поступі філософії ми бачимо багато таких методів (Канта, Фіхте, Геґеля й інших); однак усі вони сходяться в одному — всі визнають, що людина є моральна особистість. Ми можемо розглядати людину як річ серед речей, як обставину буття, залежну від зовнішньої причини. Але, проникаючи у внутрішнє єство людини, ми бачимо, що такий погляд на неї неправильний, бачимо, що людина є істота, яка свідомо підпорядковує себе законам моральної вільности і розрізняє закони, що походять від дій доброчесности, й закони, що виникають від дій необхідности.

Звичайно, людину можна розглядати насамперед як частку зовнішнього світу, яка підкоряється природним законам, і трапляються причини, які змушують їі діяти несвідомо, лише внаслідок імпульсу. Але визнаючи такі якості людини за всезагальні, ми не відрізнили б її від інших творінь видимого світу. Завдяки своєму розумові людина може зробити вибір між добрим і поганим, правдивим і неправдивим, і з цього боку вона не може пояснити свої дії за законом причинности. Цей вільний вибір, це вільне підпорядкування себе законам моральної вільности ми називаємо вільним самовизначенням суб'єкта.

Моральна особистість людини полягає у свідомості справедливого й несправедливого, // в здатності стати вище 26 від приємного й неприємного, звільнитися від випадкових умов і вчинків так, як потребує свідомість обов'язку. На чому ж ґрунтується здатність піднятися так високо? Влучну відповідь на це дає Адам Сміт: "Людина, — каже він, — здатна обмірковувати гідність своїх вчинків неупереджено, як сторонній глядач і оцінювати свої дії безвідносно до себе самої. Вона споглядає себе так само, як і об'єкти зовнішнього світу, розрізняє добре й лихе, справедливе й несправедливе. Маючи цю здатність, людина виокремлює себе з ряду інших істот природи і підноситься до усвідомлення законів моралі та розумного підкорення їм".

Об'єктивні якості людини, притаманні її природі, етика знаходить готовими у загальнолюдській свідомості; у всіх

258

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

27

народів вона натрапляє на слова, що виявляють чесність, справедливість, шляхетність, доброчинність. До розвитку законів моралі або доброчесности (за висловом стародавніх) на відміну від законів необхідности етика підступається з допомогою трьох істотних методів: 1) досліджує повинність або обов'язок людини на відміну від користи (у Пуфендорфа й Томазія філ[ософія] пр[ава] існує як обов'язок особи щодо інших). 2) Досліджує моральні якості особи - чесноти — на відміну від натуральних якостей; 3) досліджує об'єктивний гаразд на відміну від мінливого задоволення.

Отже, поняття об'єктивних норм розпадається на три: що таке обов'язок, гаразд, доброчесність. Звідси визначення етики: вона є вченням про об'єктивні гаразди, моральні обов'язки і чесноти особи. Відповідно до переваги якоїсь із цих трьох ідей у розв'язанні поставленої проблеми етика набуває у філософів різного спрямування. Так, у Платона переважає ідея гаразду; з цієї ідеї він виводить ідею обов'язку: що ми маємо робити, чим повинні насолоджуватися і т. ін., з цієї ж ідеї обов'язку виводить він і ідею доброчесности. Іншого методу дотримується Кант. У нього підґрунтя всього складає ідея обов'язку. Пізнання того, що є дозволеним, обов'язковим, забороненим — повинно бути первісним, головним обов'язком людини. З цього пізнання дозволеного, обов'язкового й забороненого — виводить Кант той гаразд, який ми повинні шукати, і ті чесноти, які ми повинні мати.

Відповідно до різних методів, залежно від ідеї, що покладена в основу (обов'язок, гаразд, доброчесність), і моральна філософія по-різному розробляється філософами. При цьому слід мати на увазі, що ці три ідеї набувають різного внутрішнього змісту, залежно від панівного в їх епоху світогляду. Це треба мати на увазі, враховуючи помилку нової філософії ~ а саме у Гербарта. Він відокремив філософію права і моральну філософію від метафізики.

Як одна й та ж монета набирає різної цінности, залежно від кількости продуктів, так і ідея гаразду, доброчесности й обов'язку — набуває різного внутрішнього змісту залежно від світогляду тієї чи іншої епохи. Як змінилося, наприклад, право людини, члена родини у християнстві порівняно // із стародавнім світом, як змінилася держава, якого іншого змісту набула в новий час державна влада. Тому відокремлення філософії права й моральної філософії від метафізики - помилка, що ґрунтується на неправильності аналізу. У фізичному світі ми вивчаємо явища так, що кожне явище може бути предметом особливого аналізу.

Потім ми, оглянувши це явище, переходимо до іншого, так що тут ідеї можна отримати різними шляхами. Але

259

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

зовсім інша справа — у світі моральному. Тут кожна ідея набуває сого змісту як частина цілісного світогляду. Тому, зазвичай, і кажуть про поняття у фізичному світі й про ідеї в моральному світі, оскільки перші відрізняються від останніх як механізм від організму.

ПЕРЕХІД ДО ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

Ідея права. Три ідеї - гаразду, доброчесности та обов'язку, — стосовно до моральної особистости людини, набувають різного значення, залежно від того, чи розглядаємо ми людину як таку, чи у її взаємодії з іншими людьми. Обидва ці пункти зору суттєво важливі. Передусім людина є явище для себе самої. На обрії своєї внутрішньої самосвідомости вона будує свою внутрішню, ні від кого не залежну державу. Тут вона "homo sui iuris" (людина незалежна). Одначе, як істота тілесна, людина, з іншого боку, є явище для інших. Вона перебуває у взаємодії з собі подібними. Якщо розглядати людину в цьому відношенні, то завдання науки тут полягає в тому, щоб визначити - яким має бути становище однієї особи стосовно іншої, яке значення ця інша повинна мати для першої, що людина має пожертвувати державі та як ця остання має прислужитися людині і т. ін.

Давні часи відповіли на ці питання трьома афоризмами: 1) "neminem laede" (нікому не зашкодь), вислів, що містить сутність права; 2) "suum cuique tribue" (віддай кожному належне) — вислів, що виявляє сутність справедливости; 3) "imo omnes quantum potes, iuva" (допомагай навіть усім, скільки зможеш) — вислів, що виявляє сутність любови. У римлян ці три види ідей об'єднувалися в одну загальну ідею "honestum"1, не в нашому розумінні, а в розумінні родової ідеї (латинське "honestum" є переклад грецького "то осукеоѵ"2). Кожна з цих ідей має своє певне значення. "Neminem laede" означає, що людина повинна обмежити свої індивідуальні пристрасті, егоїзм, прагнення до насолод настільки, наскільки це потрібно, щоб не страждав інший, тобто людина так має задовольняти свої потреби, щоб не порушувався гаразд інших.

"Suum cuique tribue" означає, що людина мусить піднятися над симпатіями до одного і антипатіями до іншого настільки, аби кожному віддати належне, за кожним визнати його гідність.

Нарешті - "imo omnes quantum potes iuva" // вимагає

'лат. - висока моральність, доброчесність. 2давнъогр. - необхідність.

260

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

піднестися над прихильністю до себе самого, до своїх особистих інтересів і задоволень, вимагає самовладання настільки, щоб дбати про гаразд інших. В окремих юридичних інститутах, які панують у певного народу, ці три закони так поєднані, що ще не було ґенія, який би їх розділив. Те, що називається правом, поєднує в собі й закон права, й справедливости, й любови. Втім, якщо ми звернемося до психологічного джерела, то побачимо, що закон права видається в державі; тут право панує переважно, хоч і не винятково; справедливість має своє джерело в людяності, любов - в релігії.

Щодо філософії права, то виокремлення її із загальної моральної філософії ґрунтується на деяких особливостях, які характеризують ідею права і відрізняють її від двох інших ідей.

Ці особливості такі: вимоги права, його закони, хоч і запроваджуються для морально вільної особистости, одначе їх виконання не полишається цілком на розсуд нашого сумління, адже для їх шанування необхідно часом залучати матеріальну силу. Ця особливість породжує явну суперечність: 1) ми здійснюємо моральні ідеї згідно з сумлінням, і хоч ідея моралі й підпорядковує нас законові доброчеснос-ти, проте кожен із нас сам собі цар, виконавець і каг (наприклад, невдячність є підлістю, ницістю духу, і все ж тут людина сама собі є суддею).

А ідея права, приналежна і до цього розряду, реалізується з допомогою примушення. 2) Якщо ми погодились на "neminem laede", яким визначається сутність права, то при цьому визначенні ми натрапили на непорозуміння. Якщо в цьому незаперечне полягає сутність права, тобто в тому, щоб ми своєю егоїстичною діяльністю не завдавали страждань іншому, то право робить нас поки тільки незворушними до гаразду інших, не спричиняючи в нас докору сумління, хоч би як байдуже ми не ставилися до страждань іншого. Уже ця індиферентність є образлива для нього, ніби він річ, зовсім не цікава для нас ситуація. Таким чином, "neminem laede" не знищує наш егоїзм, а ніби узгоджує його з егоїзмом інших людей.

І справді: ідея права має діалектичний характер, адже суперечка про неї виникає щодо самого визначення, і погляди на її зміст набувають суперечливого значення. Якщо весь світ дійшов згоди стосовно того, що таке любов, добросердя, справедливість, то весь-таки світ не дійшов згоди у тому, що таке право. З одного боку, видається, ніби права є не що інше, як добре винайдені нами методи для найкращого задоволення егоїзму кожного, бо ми обмежуємо свій егоїзм настільки, щоб не

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________261

образити егоїзму іншого. Багато хто так і розуміє ідею права, тобто як порядок, необхідний для спільного існування наших егоїстичних прагнень.

Якщо дикун веде війну всіх проти всіх, живучи за правилом "bellum omnium contra omnes"1, то і на найвищому рівні культури, в державі // триватиме така сама війна, 29 але вона вестиметься методично, в завуальований спосіб, з допомогою права. Шталь каже, що порядок, який улагоджує наші егоїзми, став потрібний після гріхопадіння, тобто чогось позитивно доброго й священного в праві немає, оскільки воно з'явилося унаслідок випадкової зіпсованости людини. Ленц каже, що право дане нам внаслідок жорстокосердности, отже, як зовнішній захід убезпечення; а Ієрінґ — що воно є релігією самолюбства. Від таких законів можна очікувати лише зовнішнього порядку, в якому лихо не могло б розвинутися і вкорінитися.

З другого боку, платонічна школа мала високі поняття про моральну основу права, його внутрішню достойність: право є порядок, що визначається позитивним сенсом людської істоти, є закон, який входить у число законів божественного урядування світом, — доказ: народ, мовлячи про святість права, бачить її основу у вищих божественних планах. Часто-густо право розглядають як божественну інституцію. Арене уважає право виявом однієї з властивостей божественної істоти. Практикові юристу погляди на сутність права можуть здатися такими, що не ведуть за собою будь-яких наслідків (працюючи під диктат кодексу, він не має потреби розглядати, що таке право, йому слід тільки підкорятися). Але варто лишень замислитися над цією боротьбою людства, щоб побачити її основу в самому понятті про право.

Коли ми визнаємо певне відношення за закон і утворюємо у своєму мисленні ідею про державу, то з поняття права ми виводимо поняття про наші вимоги до держави і про наші обов'язки щодо неї. Якщо право має те неістотне значення, якого надає йому перша школа, то ми не можемо вимагати від держави, щоб вона сприяла нашому моральному розвиткові, оскільки вона є зовнішнім порядком, силою. Визнаючи за другою школою (Платон, Геґель та ін.) ідею права святою, ми вимагатимемо, щоб держава була шляхетнішою, ніж вона є, і ніхто не вдовольнятиметься поліційною і механічною державою як такою, що заперечує вищий моральний розвиток.

Унаслідок особливости ідеї права, її розвиток в історії

Ілат. війна всіх проти всіх.

262

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

людства в науковому відношенні становить живий інтерес Адже розуміння ідеї права не було однаковим у різні епохи. Воно відзначалося розмаїттям поглядів, між якими to-- чилася запекла боротьба.