ПОЧАТОК ІСТОРИЧНОГО РОЗВИТКУ НАУКИ ПРО ПРАВО

Беручись до вивчення історії філософії права, ми повинні окреслити загальні завдання, що виникають під час огляду цього предмета в історичному аспекті. На питання — де почався історичний розвиток науки про право, тобто в яку епоху, у якого народу принципи права вперше зазнали наукового опрацювання, — ми повинні відповідати, що це почалося в Греції. Справді, навіть побіжне знайомство з

'лат. публічне право.

267

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА

35

історією показує, що у грецького народу ідея права набула цілком іншого значення, ніж у народів Сходу. Право у греків виступає як "яоХгакп техѵл,"1, тобто як творчість і сформування, перетворення життя.

А в народів Сходу, пригноблених об'єктивними формами життя, переказом, державним авторитетом, релігією, — від чого був вільний народ Греції, - право існувало лише у формі ідеї й не має цього змісту і значення творчої сили, як було у греків. Ця ідея права, що споглядалася на Сході в нерозривній єдності ідей, була тільки складником загальної цілісности світогляду. Вона не виділялася з цього світоспоглядання і тому не могла підпадати під наукові визначення, під наукове опрацювання.

Греки здійснили це виокремлення, і саме в них ідея права набула певного змісту, певної форми. Питається, чому саме в греків ідея права набула наукового опрацювання? Які підстави з'ясовують нам те явище, що в греків ми уперше бачимо право як силу, що регулює життєві взаємини, удосконалює їх форми і наближає їх до ідеалу? Ці питання з'ясовуються філософією історії, яка має своїм завданням визначити закони і форми історії людства. З давніх часів розумні голови задумувалися над історичними подіями, помічали в них принципи і за їх якістю робили спроби // осмислити історію людства. В новий час над цим працювала школа Ге-ґеля, Краузе й Арене. Зупинімося на оцінці їхніх спроб.

Загалом усі школи, окрім грубого матеріалізму, який стверджує, що в історії все залежить від випадку, визнавали неперервність у розвитку історичних явищ. Школи розрізняються у цьому випадку лише щодо того, чи цей розвиток іде з одного пункту, чи з багатьох одночасно.

Геґель захищає перше, і в цьому його неспроможність. Його думки розгортаються так: ідея, яка становить сутність людини, розвивається поступово; починаючи з найнезначні-ших зачатків, нижчих ступенів вона підноситься до вищих так, що нижчий ступінь слугує джерелом розвитку вищого. Другий ступінь - вищий від першого, але водночас у першому ступені можна знайти все, що треба для розвитку другого. Згідно з цим філософ таким же чином розглядає й історію людства. Починаючи, наприклад, з Китаю, він переходить до індійців і бачить, що тут втілилися вищі сторони життя людства, але вони містилися і в китайському житті. Від Індії він переходить до Перської держави і каже, що Китай та Індія — два перші ступені, в яких було все для утворення третього - Перської держави, і цей третій містить у собі два пер-

Ідавнъогр. — політичне мистецтво.

268

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

ших. Таким є погляд, що його обстоює Геґель.

Ретельний аналіз цього погляду показує, що його філософія заперечується фактами і хибна в принципі. Вона примушує нас вірити, що китаїзм, наприклад, є необхідним ступенем того розвитку, якого досягли нині народи Європи; що брамаїзм — предтеча того морального розквіту, з якого користають християнські народи. Звідси випливає, що: 1) тоді ідея мала б творчу або чудодійну силу в Історії; 2) тоді ми разом із Геґелем змушені були б визнати все дійсне розумним. Філософ каже нам, що ступінь розвитку Китаю, наприклад, слугував сходинкою для вищого розвитку; це означає, що світогляд греків, який відобразився в науці, мистецтві, політичному житті має своє підґрунтя в тому, що витворив Китай або Індія. Одначе, коли ми спитаємо, як це вдалося, - то нам відповідають, що це можливо завдяки причинному зв'язку, коли попереднє явище якось вплинуло на наступне, в якійсь формі подіяло на нього.

Але ми цього не бачимо, жодні дослідження не доводять, що Китай перебував у послідовному зв'язку з Грецією. Звідси випливає, якщо прийняти погляд Геґеля, то ідея була б чудодійною силою, розвивалася б без причини. А психологія каже нам, що які ідеї не існували б у нашому серці, вони можуть 36 зреалізуватися тільки через причинний // зв'язок.

Друге заперечення полягає в тому, що за поглядом Геґеля ми повинні вважати все дійсне — розумним. Але в цій тезі - "все дійсне - розумне" - подано вчення не просто про проґрес, а про абсолютний проґрес, що не знає жодних відхилень. Одначе ідея такого проґресу — апотеоза низки явищ; якщо припустити абсолютний проґрес, це означало б, що ми живемо у царстві небеснім. А життя людства переконує нас у наявності лиха в дійсності; історія вчить нас, що іноді один істинний напрям у політиці дається тисячею політичних страждань. Людині судилося виховання через випробування. Неґативна сила кривди й неправди - факт, що не підлягає сумніву. Ось чому теорію Геґеля слід відхилити, а водночас відкинути й припущення про неперервний розвиток явищ з одного пункту.

Приймімо інше припущення — що неперервний розвиток явищ іде не з одного, а з багатьох пунктів одночасно. Це означає, що людська сутність є такою, що може виявляти себе у великій кількості ідей, напрямів, — великій кількості, яку ми не зводимо до однієї ідеї. Ми бачимо, що людина розкриває себе у творчості, мистецтві, в моралі, вірі, в умінні розрізняти добре й лихе; їй властива творчість наукова, релігійна й таке інше. Людський дух реалізується в певній ідеї, і кожна ідея - відмінна від інших. На цій підставі

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________269

Краузе, Арене і Редер обґрунтовують думку, згідно з якою неперервний розвиток історичних явищ іде з багатьох пунктів одночасно. З цього припущення великої кількости вихідних пунктів розвитку історичних явищ виникає вчення:

1) про неподільний стан, людського духу або нероздільність людських ідей; 2) про їх однобічності, протилежності; 3) про їх гармонійне поєднання в одне ціле, причому їх первісна єдність поновлюється, але в точній і свідомій формі.

Первісно людський дух з'являється у неподільному стані. Все в ньому разом: наука, право, мораль, мистецтво. Цьому нероздільному буттю відповідає патріархальний період розвитку держави. Людство живе, поринувши в інстинкти свого життя, воно володіє змістом, але не володіє світлом свідомости, що розкриває цей зміст, і тому ми зустрічаємо тут віру у рай, у золоту добу.

Історія розпочинається з другого періоду, коли ця єдність розвивається до протилежностей. Ми застаємо народи поділеними на національності. Цей період дуже тривалий. Він починається з мітології й закінчується християнством. Мітологія виникає тоді, коли людство втрачає свій патріархальний характер і виступає роз'єднаним на окремішності, на національності. Навіть славетний рапсод Гомер зображає нам у своїй "Іліаді" царів, які вже ворогують між собою. Але Гомер дає відчути, що // вони по суті князі світу. Гомер зображає те 37 людство, яке вже почало виходити з патріархального побуту.

Третій період починається з християнства, коли настає замирення протилежностей і первісна єдність поновлюється на засадах свідомости розуму. Такий погляд на розвиток історичних явищ, викладений у Краузе, Аренса й Редера.

Ми зупинимося на Аренсі. Ось як він бачить закон всесвітньо-історичного розвитку.

Розвиток людства в усіх сферах культури відбувається за певними загальними, зазначеними у філософії історії, законами, що утримують суб'єктивну волю окремих осіб і народів у згоді з вищим божественним порядком життя. Людство уявляється цілісним фізичним і духовним організмом, у якому головні племена, народи й індивіди є діючими органами; а етичні цілі, релігія, мораль, право, наука, мистецтво, промисловість, торгівля — життєвими функціями, в яких вищезгадані органи виявляють свій особливий характер і свій своєрідний життєвий напрямок. Розвиток цих органів і функцій людства відбувається за потрійним законом.

Насамперед, тілесні й розумові нахили утворюють замкнену, ще нерозвинену єдність, що переважає упродовж тривалого часу, навіть і тоді, коли вже почався внутрішній поступ. При подальшому розвиткові з'являються протилеж-

180-68

270

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

hocti, частково внаслідок контакту різних племен І народів, а частково через особливі, розмаїто протилежні, життєві напрямки, що засвоюються як народами відповідно до загального духу кожного з них, так і різними класами одного й того ж народу при розподілі праці, що стає необхідним. Ця епоха протилежностей спричинює тривалу, тяжку боротьбу, що спалахує знову і знову. Але що менше виникає суперечностей між народами і життєвими напрямками, то помітнішою стає схильність до замирення.

Ця схильність спочатку веде за собою і підтримує більшою мірою лише зовнішні зв'язки, згодом вона прагне до глибшого, внутрішнього поєднання і нарешті, керована вищою наукою, доводить до переконання, що як у лоні кожного народу різні життєві напрямки і органи, які виявляють ці напрямки, є взаємодоповнюючими частинами і членами, так і самі народи за ближчого внутрішнього поєднання покликані до взаємного доповнення і повинні за вищого групування стати народним організмом, у якому кожен народ дбав би про всі життєві напрямки, зберігав би свій основний домінуючий характер.

Справжнє виконання завдання цієї останньої, органічно гармонійної епохи, яка має витворити організуючу силу всіх сфер життя, щоправда, ще перебуває у віддаленому май-38 бутньому, проте шлях до нього // вже прокладено завдяки вищому прагненню часу в його намаганні здолати протилежності й крайнощі істинно примирливими принципами (Ар[енс]. Юр. Енц., стор. 88-89).

Перший період розвитку права. (Ар[енс], с. 99). В перший період становлення право уявляється разом з іншими істотними елементами життя, наскільки ці останні могли розвинутися у тісній єдності, і два перші — суб'єктивний і об'єктивний — ще не розрізняються свідомістю і не розгортаються у своїх протилежностях. Але оскільки вища єдність людського життя дається релігією в усвідомлюваній духом особистій спілці з Богом, і оскільки початок життя і формування людства стає зрозумілим тільки через Бога та притаманну людству і в ньому не усвідомлено діючу божественну силу, — тим часом як протилежне тому пояснення поступового розвитку народів із грубого, напівдикого, напівтваринного стану підштовхує до нерозв'язних фізіологічних та історичних утруднень, то за першого божественного об'явлення духа, споглядання, почуття і волі виявляється і внутрішнє прагнення, і сенс здійснення права під впливом гармонії всього внутрішнього життя і зовнішніх відношень природи. І життєві взаємини між членами родин, сімейними спілками, родами і племенами регулюють-

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________271

ся внутрішнім духом, надто ж тим відношенням, у якому все життя звернене до Бога. Суб'єктивне, закорінене в дусі переконання, виявляє себе ще не зіпсованим у почутті необхідности загальної спілки, любови й доброзичли-вости. А саме правове положення, яким регулюються взаємини між батьками й дітьми, чоловіком і дружиною, братами й сестрами, так само як і племенами, виявляється, за відсутністю свідомого наміру — волі, об'єктивно як божественне об'явлення і вчення, як сполучний божественний початок, що поєднує життя окремих осіб і при поєднанні всіх членів разом кожному вказує на його обов'язок. Одначе в цей перший період початку будь-якого життя і будь-якої освіти у несхожості духовного спрямування родин і племен (безвідносно до одного чи різного їх походження) містяться вже й зерна відмінности права, відмінности, що виявляється у різному влаштуванні життєвих взаємин між членами спілки, подружжям, батьками та їх дітьми, братами й сестрами; всі ці стосунки розуміються більш менш по-різному, а тому по-різному і регулюються правом.

Цей перший період життя, який характеризується перевагою принципу єдности і репрезентує лише патріархальне родинне життя, ми можемо зрозуміти тільки згідно з загальними законами життя, та й то в основних рисах, бо він весь перебуває поза вірогідною історією і деякі його сліди ледве збереглися у найдавніших переказах. Отже, це — період, коли людство володіє змістом, // але не володіє 39 світлом свідомости, яке осяває цей зміст. Свідчення про цей період ми знайдемо в Біблії, "Іліаді".

Другий період розвитку права (Ар[енс]. стор. 100). Другий період розвитку права збігається з тривалою епохою в розвитку людства, епохою, в яку через причини духовні й фізичні (яких історично ми хоч і не можемо пояснити, все ж з огляду філософського треба визнати розумним поясненням подальших наслідків, спираючись на релігійні перекази), розірвалася внутрішня спільність життя між Богом, природою і людиною - цей захисний і охоронний зв'язок, необхідний для дитячого віку людства. Людство обрало здебільшого самостійний напрямок; але разом із почуттям самостійности в усіх стосунках почав брати гору природний егоїзм.

Цей егоїзм (якою б не була причина його виникнення) став переважним прагнення у житті, історії людства. Егоїзм спочатку поволі відвернув людський дух від божественного, безкінечного й вічного й спрямував його до кінечного, тимчасового й чуттєвого; первісне єдине єство він роздрібнив на розмаїття предметів; поставив чуттєві явища на місце сут-ности, і окремі світові сили і сили природи, що є лише

18-0-68

272

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

40

виявом вищої божественної сили, він почав розглядати незалежно бід цього вищого зв'язку, персоніфікував їх і, зрештою, почав дивитися на них, як на божественні істоти.

Але водночас із зникненням у світогляді вищої єдности світу й життя, єдности, яку можна зрозуміти тільки через Бога, витворився політеїзм, і почуття єдности життя і спільности між людьми мусило щоразу більше слабнути і притуплятися. Адже мірою того, як забувається вища єдність над людиною, вона зникає також і між людьми. До цієї епохи Арене відносить китайців, персів, картагенян, фінікійців, асирійців, мидян, євреїв, греків і римлян.

Цей погляд містить у собі глибоку істину. Одначе, хоч філософія права Аренса (енциклопедія) має вже біля 20-ти видань, — його школа далі не пішла в розвитку цього погляду, що залишився однобічним. Саме в другу епоху всі народи роздрібнюються, кожен живе своїм життям, керується своїм правом. Вони — ворожі один одному: первісна єдність зникає. Але слід звернути увагу на дві важливі обставини: ця епоха ще не характеризується тим, що цілісна єдність роздрібнюється на частини; важливою є 1) відмінність самого змісту ідей, які випали на долю того чи іншого народу; 2) вагомою є форма, в якій ці ідеї засвоєні тим чи іншим народом.

Стосовно того й іншого дохристиянські народи мають далеко не однакове значення на кону історії. Людство — одна родина; ця теза — сутність християнства. Одначе // ми не застаємо цього періоду. Ми застаємо час, коли ця родина розсварилася. Діти, каже Краузе, розсварилися і розійшлися; коли це відбулося, то важливо — яку спадщину отримав кожен член цієї родини. Один, наприклад, узяв матеріальну спадщину, інший — духовну — мудрість батька. Отже, треба звернути увагу на кількість і якість спадщини, яку взяв той чи інший член людства. Ізраїльський народ, наприклад, небагато взяв з усієї родинної спадщини; проте це невеличке — назвичайно важливе — істинний принцип релігії — єдність істинного Бога.

Потрібно звернути увагу не тільки на кількість і якість спадщини, отриманої тим чи іншим народом, але ще важливіше — в якій формі той чи інший народ засвоїв ті ідеї, які він здобув у спадщину. З психології відомо, що в людей різна здатність засвоєння свідомістю однієї і тієї ж ідеї. В одного ця здатність виявляється у формі пам'яти, у другого — у формі фантазії, у третього, зрештою, у формі чіткого, точного мислення. Так само й кожен народ у різних формах засвоює той зміст, який він здобув у спадщину, коли він пішов із своєї родини. Школа, про яку ми кажемо, не звернула увагу на цю особливість, тим часом як дуже важливо

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________273

те, — скільки і якою є спадщина народу, а також засвоєна вона у формі переказу (там'яти) — як у євреїв, чи у формі самодіяльного мислення — як у греків.

Ці настанови приводять нас до розділення дохристиянського світу 1) на світ поганський та 2) іудейський. Поганський світ, зокрема, поділяється на Східний і Греко-Римський. Якими б різноманітними не були явища, що в них людина виявляє свою сутність, одне явище характеризує цю сутність

— це релігія. Так, суттєвим для людини є бути релігійною. Платон на питання про те, що таке людина? — відповідав, що це — богобоязлива тварина. В релігії виявляється сутність людини. У релігії людина мислить себе у протиставленні з даним порядком. Вона відчуває, що повинен бути вищий лад, де панують ті ідеї, які є такими цінними для людського духу. Але оскільки цей лад людина тільки відчуває, оскільки в цей лад вона лише вірить, то, коли їй доводиться розвивати цю загальну ідею, вона приходить до різних уявлень щодо нього.

Насамперед людина звертається до аналогій. Ці аналогії вона запозичує або з релігійної форми, або з суті природи і суті людського духу, кінечного й обмеженого природними силами. Необхідним результатом цього мали стати різні уявлення про вищий лад, повинні були стати натуральна релігія та релігія, що визначається божим єством, без будь-якої домішки натуральних форм. Цей останній випадок стосується іудейського народу. Поганство знає релігію, яка визначається або єством натури, // або сутністю людського духу, 41 кінечного й обмеженого природними силами.

Тому в поганстві Бог не є особистістю, не є безумовно-вільною істотою; Бог не осягався як чистий, безумовний, незалежний дух. Це — істотна риса поганства, якого б рівня у своєму вченні воно не досягало: безвідносно до того, чи ми розглядатимемо його у дикуна в його фетишизмі, чи в індійця в його мисленні про всеохоплюючу і всезнищуючу субстанцію, чи у грека, який думає про вияв ідеї прекрасного. Навіть у грецькому світогляді, який височить над поганським у тому сенсі, що він піднявся до ідеї особистого розуму, ми натрапляємо на підпорядкованість особистости Бога силам натури.

Верховний Зевс був зв'язаний своїм історичним походженням, не був вічний. У чистому розумі Зевса міститься межа його духу і розумного визначення, нав'язана природою. Гомер зображає богів істотами, підвладними природним обмеженням: Гера зачаровує Зевса, олімпійські боги сплять і не сплять, споживають нектар, амброзію, загалом

— це ті ж слабкі, природні істоти. Ця свідомість про Бога як

274

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

42

про небезумовний дух, найточніше виявилась в ідеї "faturn'"y: згідно з віруваннями грека, всі істоти (як люди, так і боги, не виключаючи Зевса) підкорені нез'ясовному, неосяжному законові долі. Підґрунтя ідеї "fatum'"y знаходимо в політеїзмі. На кожен момент у житті людини, на кожну подію в її житті грек намагався знайти винуватця в якомусь богові. Зазнає людина щастя або нещастя, насолоджується вона чи страждає, то, згідно з глибоким моральним почуттям, грек у сонмищі своїх богів відшукує винуватця людського щастя або нещастя і страждання.

Якщо людині щастить на війні — грек приписував це Атені; якщо вона добре встигає в науках — грек дякував Аполонові; якщо він щасливо подорожує по морю — він молився Нептунові. Але раптом відбувається така подія, винуватця якої не можна знайти в сонмищі богів. Тоді з'являється ідея "fatum'"y. Отже, ця ідея пов'язана з політеїзмом, а останній — з ідеєю обмежености натури. Ось чому, хоч яким величезним є значення елінської науки, та одного не міг осягнути цей великий народ - що Бога слід шанувати як Бога істини.

У цьому випадку богосвідомість іудеїв протистоїть поганській богосвідомості.

Згідно з іудейським світоглядом, Бог постає як найдосконаліший дух, незалежний від жодних теогонічних процесів (у греків Юпітер стає царем завдяки насильству). Бог є чистим, найдосконалішим духом, — казали іудеї. Хоча в іудеїв і панували людиноподібні уявлення про Бога, й на цьому часто наголошують, бажаючи поставити поганство й іудейство на один рівень, одначе ці уявлення не були догмою, а мали лише методичне значення. Догмою було те, що Бог є істотою безумовно найсвятішою. Разом із розумінням Бога як істоти безумовно найсвятішої, як // найчистішого духу, поєднувалося розуміння людської особистости як істоти бо-гоподібної, створеної правовою. Завжди — як людина дивиться на себе, так вона дивиться і на божество й навпаки. Так само й народ: як він дивиться на божество, такий у нього й життєвий, державний лад. Самопізнання і богопізнан-ня — невіддільні.

Існує упереджений погляд, буцім-то в греків уперше було звеличено людську особистість. Завдяки цьому грецькому світові приписується те, чого він не мав, що йому не належить. Наша особистість оберігається або правом, або любов'ю; третього тут немає. Тепер перенесіть цей світогляд на ґрунт іудейського народу: ми побачимо тут дуже знаменне явище — прародич народу складає угоду з Богом, чого не бачимо у світі поганському. Поганський світ

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА_____________________275

відноситься до Бога як до найсильнішої істоти; особистість тут не була наділена вільністю. А іудейському світі вона -вільна навіть стосовно до Бота. З двох умов захисту особис-тости одна — угода; право ми бачимо в іудейського народу, а в поганстві цього немає.

Відповідно до цього слід було б очікувати, що в іудеїв буде розвинута і наука про право й державу. Одначе ми цього не зауважуємо. Ми бачимо в іудеїв багату історичну й дидактичну літературу, але не бачимо науки взагалі й зокрема юридичної науки. Це явище пояснюється тим, що історичне завдання іудейського народу полягає у збереженні й поширенні істинного, чистого богопізнання. Тому він дорожить тільки цим своїм призначенням і всі події розглядає тільки стосовно до Бога, оскільки у цій ідеї чистого богопізнання містилося виправдання його історичного буття. Релігійний інтерес був усім для іудейського народу. Науки і мистецтва були предметом простої до-питливости.

Держава як стрункий механізм сил, стримуваних владою, не була в іудеїв ні предметом їх діяльности, ні предметом розмірковування. Іудейський народ не визнавав жодної іншої влади, крім Єгови, він уважав себе обраним і внутрішньо святим. Навіть під час страждань від анархії, коли відчулася потреба в обранні царя, у народі Мойсея виникає сумнів щодо того, чи цар у принципі не суперечить корінному переконанню. Гомер каже про первісних греків, що царі мали в них владу. В ізраїльтян були судді без влади. Народ вважав, що цих суддів достатньо для суспільного побуту, і ту владу примусу, що її мали поганські царі, вважав невідповідною ідеї божества. Тому, тільки-но виникла практична необхідність у царях, то справжніми політиками й дипломатами іудейського народу виявилися пророки — служителі Бога, а не володарі.

Ідея царя виробилася в іудейського народу в таких рисах, яких і сліду ми не зустрічаємо в античному поганському світі. Цар тут не володар народу, він має бути здатним відпокутувати народ від страждань, повинен йому служити. // Елінський народ уявляв царя таким, що має владу над народом, владу сувору; а в іудеїв — ідея царя більш лагідна. Ідея лагідности була невідомою поганському світові.

Звідси, поряд з маленьким іудейським народом, навколо нього постали держави, що всі були засновані на апо-теозі царя, бо він був, так би мовити, есенцією всієї держави. До чести людства — протест проти цього порядку був висловлений іудейським народом в особі трьох його юнаків, кинутих за це в розпалену піч. Утворилася сильна

276

ПАМФІЛ ЮРКЕВИЧ

44

держава з апотеозом царя; було зроблено статую цього царя, і всі повинні були впасти і шанувати її як Бога. Величезна кількість людей так і зробила; одначе тут були іудеї, які не виконали цього й голосно доводили самому монархові, що він не має права вимагати, щоб перед ним схилялися як перед Богом. Такою глибокою в іудейському народі була свідомість того, що в державі повинна панувати тільки абсолютна Божа правда.

Тому іудейський народ носив у своєму серці таку глибоку істину, яку ми не бачимо ні в Платона, ні в будь-кого іншого: всі поодинокі всесвітньо-історичні держави вони розуміли не в їх окремішності, а як частини однієї цілісної людської держави. Вони не мають мети самі для себе, але є органами, що слугують спільному призначенню людства. Мірою того, як ця місія виконується кожною державою -процвітає й ціле людство, адже призначення кожного народу — служити людству. Платон і Арістотель піклуються про те, щоб дати державі меч, створити праву свій культ, бо тут держава сама по собі є мета, держава стоїть над людством. В іудеїв навпаки, держава підпорядкована ідеї людства. У цьому сенсі в книзі Даниїла говориться про поганські держави як дро чудовиська, що виходять із безодні й знову туди повертаються.

Ось ті підстави, чому в іудеїв немає суворої держави, немає того вчення про право, яке досягло б значення філософської науки, як це було у греків. Іудейський народ — народ принципів, а грецький народ - народ проґресу.

Це перше, що необхідно враховувати при вивченні філософії історії. Треба розрізняти іудейський світ і поганський. Утім, не слід думати, що ми не можемо взяти для свого гаразду з поганського світу нічого такого, що було б подібне до здобутків від іудейського світу. Без іудейських пророків, філософів давньої Греції і римських юристів ми не були б тим, чим ми є нині: однак такими історичними є лишень ці три народи; інших ми [не] виділяємо. Чому? — Поганський світ необхідно поділити на Східний і Західний. На чому це ґрунтується?

На одвічному психологічному законі, який не взяв до уваги Арене та його школа, - у якій формі народ засвоїв те, що він узяв із спільної спадщини — у формі переказу (пам'яти), чи у формі фантазії, чи самостійного мислення. Коли ми застосуємо цей закон до поганського світу, то побачимо необхідність відокремити елінізм від Сходу. // Існують три форми життя: 1) людиною керують або чуттєві враження, або 2) вона підкоряється звичці, або 3) йде услід за принципами розуму.

Коли людина керується чуттєвими враженнями, то вона

^^

ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ ПРАВА______________________277

буде такою ж непостійною, як і враження, це - перша сфера життя людини, коли нею керують чуттєві враження, що діють на неї неоднаково в різний час. Це — становище дикуна. Тут людина не має сдности сама з собою. Але сполучаючись, чуттєві враження утворюють те, що в психології називається звичкою. Це - другий принцип у житті людини, коли її діяльністю керує давно усталена форма. Звичка — єдиний принцип життя Сходу, надто Китаю та Індії, сутністю життя якої є квієтизм, відхід від повсякденного життя.

Третій принцип життя - самостійний дослідницький розум, сутність якого — саморозвиток і самодіяльність. Такий розум ми знаємо лише у греків. Вони — зачинателі розвою людського життя з суб'єктивних засад розуму. Русо розрізняє людину людяну й натуральну; так і ми розрізняємо народи людяні й натуральні. До перших ми зараховуємо греків, римлян та іудеїв; до других - усі східні народи Цим пояснюється, чому ми перебуваємо під впливом духу іудеїв, греків і римлян і чому перси, індійці та ін. народи не лишили по собі слідів.

Отже, з усіх народів давнини, лише в греків унаслідок зазначених причин наука про право набула поступового характеру. Цей народ — зачинатель розвитку всіх сфер людського життя з суб'єктивних засад розуму. До такої ролі, що позначилася на особливостях світогляду, на його вірі, він був покликаний географічними умовами ґрунту своєї країни.