Тема 6 ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧА СУ ІЧА СУ ВІДПОЧИНКУ

Робочий час та його види.

Режим робочого часу.

Час відпочинку та його види.

Правове регулювання відпусток.

Щорічні відпустки.

Щорічна основна відпустка.

Щорічні додаткові відпустки.

Інші види щорічних відпусток, передбачені законо­давством.

Порядок надання і оплати щорічних відпусток.

6.6.          Цтьові відпустки, що не належать до часу відпочинку.

6.1. Робочий час та його види

В трудовому законодавстві України не сформульовано визначення поняття робочого часу. Але наука трудового права виробила певні кри­терії для його визначення.

Для робочого часу характерне його державно-правове регулювання. Навіть у тих випадках, коли тривалість робочого часу конкретного пра­цівника обумовлюється трудовим договором, вона не повинна виходити поза визначені законом межі.

Другою характерною ознакою робочого часу є обов'язок працівника виконувати роботу, обумовлену трудовим договором. Тим самим підкрес­люються гарантії дотримання не лише обов'язків, а й трудових прав найманого працівника: протягом робочого часу він повинен виконувати роботу згідно з укладеним договором, а не будь-яку іншу роботу. Робо­чий час працюючих власників трудовим законодавством не регламен­тується.

З огляду на ці ознаки, можна визначити робочий час як встановле­ний законом або на його основі час, протягом якого працівники зо­бов 'язані виконувати роботу, обумовлену трудовим договором.

Серед видів робочого часу розрізняють основний робочий час та

неосновний або надурочний робочий час.

Основний робочий час в свою чергу можна поділити на нормаль­ний, скорочений та неповний робочий час.

ФНормальний робочий час є найпоширенішим видом робочого часу. Це час, визначений законом як норма протягом робочого тижня. В Україні вона не може перевищувати 40 годин. Разом з тим, на рівні окремого підприємства вона може бути змен­шена, якщо це буде обумовлено колективним договором. Тоді для цього підприємства нормальним буде вважатися робочий час, визначений колективним договором.

0 Скорочений робочий час законодавство передбачає для окремих категорій працівників. При цьому, незважаючи на до­сить суттєве його скорочення порівняно з нормальним робо­чим часом, він так само є нормою для тих, на кого він поши­рюється. А отже для них нема жодного погіршення в оплаті праці, тривалості відпустки та ін. порівняно з тими, що пра­цюють на умовах нормального робочого часу. Першою категорією працівників зі скороченим робочим часом є не­повнолітні. Залежно від віку, закон передбачає декілька варіантів. Для осіб віком від 16 до 18 років робочий час встановлюється тривалістю 36 годин на тиждень, а для тих, що не досягли віку 16 років-24 години на тиждень. Така ж тривалість робочого часу і для учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул. Для неповнолітніх, які працю­ють у вільний від навчання час, його тривалість скорочується наполо­вину.

Наступна категорія осіб зі скороченою тривалістю робочого часу -це працівники, зайняті на роботах зі шкідливими умовами праці. За за­гальним правилом, тривалість їх робочого тижня не повинна перевищу­вати 36 годин, а в окремих випадках ця норма може бути і меншою. Перелік виробництв, цехів, професій і посад зі шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, вста­новлюється підзаконними нормативними актами. Робочий час скоро­чується в ті дні, коли працівник фактично зайнятий у шкідливих умовах праці не менше половини встановленої Переліком для даного виробниц­тва, цеху, професії чи посади тривалості робочого дня. Однак, якщо в Переліку вказується «постійно зайнятий», «постійно працюючий», то робочий день скорочується лише за умови, що працівник фактично зайнятий у шкідливих умовах протягом всього скороченого робочого дня.

132

ТЕМА 6.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ

133

Скорочена тривалість робочого часу передбачена законодавством також для працівників освіти, медичних працівників, а також для деяких категорій інвалідів.

На рівні безпосередньо підприємств, в колективних договорах може встановлюватись скорочена тривалість робочого часу для жінок, які мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда. У цьому випадку скорочення робочого часу компенсується за рахунок коштів підприєм­ства.

ФНа відміну від скороченого робочого часу, який встанов­люється законодавством, неповний робочий час, як різновид ос­новного робочого часу, встановлюється за згодою між: праців­ником і роботодавцем. Такий робочий час може бути встанов­лено як безпосередньо при прийнятті на роботу, так і згодом, в процесі існування трудових відносин. Договірне встановлен­ня неповного робочого часу характеризує рівність сторін тру­дового договору і належить до істотних умов трудового до­говору. Разом з тим, законом передбачено, що на прохання вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до 14 років або дитину-інваліда, в тому числі таку, що знаходиться під її опікою, або жінки, що здійснює догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку, роботода­вець зобов'язаний встановлювати їй неповний робочий час.

Неповний робочий час можна поділити на два види: неповний робо­чий тиждень і неповний робочий день. Перший передбачає скорочення кількості робочих днів протягом робочого тижня без скорочення трива­лості робочого дня, другий - скорочення тривалості робочого дня без скорочення кількості робочих днів у тижні. На практиці застосовується і поєднання обох цих видів неповного робочого часу.

Робота на умовах неповного робочого часу за загальним правилом не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав праців­ників. Щодо оплати праці, то вона проводиться пропорційно відпрацьо­ваному часу або залежно від виробітку.

Неосновний або надурочний робочий час, як різновид робочого часу, - це час, протягом якого працівник виконує обумовлену трудовим дого­вором роботу понад встановлену норму тривалості робочого часу. В законодавстві така робота називається надурочною роботою.

Цей вид робочого часу відрізняється від інших видів певними особ­ливостями.

лха          ■             *              ТЕМА 6.

По-перше. За чинним законодавством надурочні роботи, як прави­ло, не допускаються. їх проведення можливе лише у виняткових випад­ках, що визначаються законодавством (див. ст. 62 КЗпП), і лише при наявності згоди профкому на їх проведення;

По-друге. На роботи понад норму робочого часу встановлюються граничні норми. Так, на кожного працівника надурочні роботи не по­винні перевищувати 4 годин протягом двох днів поспіль і 120 годин на рік.

По-третє. Оплата праці за роботу в надурочний робочий час здійснюється в підвищеному розмірі.

Законодавством також передбачено категорії працівників, яких забо­ронено залучати до надурочних робіт, а також тих яких можна залучати до таких робіт лише за їх згодою.

Правила застосування надурочних робіт, на нашу думку, в майбут­ньому повинні бути змінені. Зокрема, закон мав би встановити лише максимально граничні норми їх застосування. А щодо порядку залу­чення працівників до надурочних робіт, то це повиїшо входити в сферу договірного регулювання, тобто за погодженням між сторонами трудо­вого договору.

6.2. Режим робочого часу

У трудовому праві під режимом робочого часу розуміють встанов­лений локальним правовим актом (графіком, розпорядком і т.п.) і обо­в'язковий для даного колективу працівників порядок розподілу норми тривалості робочого часу протягом доби, тижня та інших календарних періодів.

Залежно від сфери застосування та кола осіб, режими робочого часу можна поділити на загальні і спеціальні.

ФПід загальними режимами робочого часу слід розуміти та­кий розподіл норми робочого часу, при якому її виконання дося­гається за тижневий або інший обліковий період. До загаль­них режимів робочого часу належать: п'ятиденний робочий тиждень, шестиденний робочий тиждень та режим, що ба­зується на підсумованому обліку робочого часу. Найпоширенішим є п'ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. Тривалість щоденної роботи визначається правилами внутріш­нього трудового розпорядку або графіками змінності. Виходячи із за-

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            135

гальної норми тривалості робочого тижня-40 годин, робочий день може тривати по 8 годин щоденно, або ж по 8 годин 15 хвилин щоденно зі скороченням тривалості робочого часу на одну годину напередодні ви­хідного дня.

На тих підприємствах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п'ятиденного робочого тижня є не­доцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоден­ної роботи не може перевищувати 7 годин при нормі 40 годин і відповідно 6 годин при нормі 36 годин та 4 години при тижневій нормі 24 години.

Право вибору того чи іншого режиму робочого часу належить само­му підприємству. Однак, встановлення того чи іншого режиму потребує дотримання досить ускладненої процедури. Законом передбачено, що п'ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється робо­тодавцем спільно з профспілковим комітетом з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з органами місце­вого самоврядування.

Режим з підсумованим обліком робочого часу встановлюється на безперервно діючих підприємствах, а також в окремих виробництвах, цехах, дільницях, відділеннях і деяких видах робіт, де за умовами виробництва не може бути додержана встановлена для даної категорії працівників щоденна або щотижнева тривалість робочого часу. Суть такого режиму полягає в тому, що обирається найоптимальніший пе­ріод (місячний, квартальний, річний), протягом якого здійснюється су­мування робочого часу з умовою, що в розрахунку на тиждень норма на кожного працівника не повинна перевищувати 40 годин.

^Спеціальні режими робочого часу застосовуються лише у ви­няткових випадках і стосовно певного кола осіб. Найпоширен­ішими спеціальними режимами робочого часу є неиормоваиий робочий день і поділ робочого дня на частини. Ненормований робочий день - це особливий режим праці, що встановлений законом для певної категорії працівників, який полягає в тому, що вони в окремі дні у випадку виробничої необхідності по­винні, виконувати на пропозицію роботодавця чи з своєї влас­ної ініціативи роботу в позаурочний час, який не визнається надурочною роботою.

136

ТЕМА 6.

На працівників з ненормованим робочим днем поширюються прави­ла, що визначають час початку і закінчення роботи, перерв протягом робочого дня, порядок обліку робочого часу. Ці особи на загальних підставах звільняються від робота в дні щоденного відпочинку і святкові дні.

Переліки посад працівників з ненормованим робочим часом, згідно з чинним законодавством, визначаються колективним договором.

Як компенсація, працівникам з ненормованим робочим часом на­дається додаткова відпустка тривалістю до 7 календарних днів. Оскільки залучення працівників з ненормованим робочим днем до роботи понад норму робочого часу допускається лише у виняткових випадках (у разі виробничої потреби), то роботодавець не може зобов'язувати цих пра­цівників працювати постійно надурочно, перетворюючи ненормований робочий день в подовжений. Взагалі, і серед практиків, і серед науковців домінує думка про недоцільність збереження в майбутньому ненормо-ваного робочого дня як спеціального режиму робочого часу.

Ще одним спеціальним режимом робочого часу є поділ робочого дня на частини або, як його ще називають, розділений робочий день. За КЗпП України, на роботах з особливими умовами і характером праці, в порядку і випадках, передбачених законодавством, робочий день може бути поділений на частини з тією умовою, щоб загальна тривалість роботи не перевищувала встановленої тривалості робочого дня.

За загальним правилом, норма годин щоденної роботи розподіляється таким чином, щоб вона була відпрацьована працівником протягом ро­бочого дня при одній перерві тривалістю не більше двох годин. Як ви­няток з цього правила, в порядку і випадках, передбачених законодав­ством, на роботах з особливими умовами і характером праці, робочий день розподіляється на частини таким чином, щоб іривалість перерви для відпочинку і харчування була понад дві години або ж таких перерв було дві і більше. Такий режим може встановлюватися для працівників зайнятих в сфері обслуговування населення, в сільському господарстві, для водіїв тролейбусів і трамваїв, що працюють на регулярних міських пасажирських лініях, а також для водіїв автобусів на всіх лініях тощо.

Режим з розподілом робочого дня на частини незручний для праців­ників, оскільки не дає їм можливості раціонально поєднувати час праці і час відпочинку. Тому при можливості слід уникати його застосування і вводити загальні режими.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            137

6.3. Час відпочинку та його види

Трудове законодавство не дає визначення поняття часу відпочинку, але, як і стосовно робочого часу, таке визначення вироблено наукою трудового права. Оскільки законодавець протиставляє час відпочинку робочому часові, то тим самим весь час особи, що знаходиться в тру­дових відносинах, який лежить поза межами робочого часу, вважаєть­ся часом відпочинку.

У правознавчій літературі час відпочинку визначається як час, про­тягом якого працівник вільний від виконання трудових обов'язків і має право використовувати його на власний розсуд.1

Основними видами часу відпочинку є: перерви протягом робочого дня, щоденний відпочинок, вихідні дні, святкові і неробочі дні та щорічні відпустки.

Перерва протягом робочого дня. За чинним законодавством пра­цівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Ця перерва не включається в робочий час, а тому працівники можуть використовувати час перерви на свій розсуд. Вони мають право відлучатися з місця роботи.

Закон передбачає, що така перерва для відпочинку і харчування по­винна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.

Початок перерви, її тривалість і час закінчення встановлюються без­посередньо на підприємстві в правилах внутрішнього трудового розпо­рядку. Законодавством встановлено лише максимальну тривалість перерви -до 2 годин. Мінімум її визначається самим підприємством. Разом з тим, не можна вважати, що такий мінімум може обмежуватися кількома хвилинами. Якщо встановити перерву менше ЗО хвилин, то навряд чи працівники зможуть за такий короткий проміжок часу і відпо­чити, і пообідати. А тому на практиці тривалість перерви коливається в межах від ЗО хвилин до однієї години.

На тих роботах, де за умовами виробництва таку перерву встанови­ти неможливо, працівникові повинна бути надана можливість для прий-

1 Термін «час відпочинку», що використовується законодавством, за своїм значенням не відповідає фізіологічному поняттю «відпочинку», коли людина нічого не робить, а, наприк­лад, спить чи смагає на пляжі. Тому в юридичній літературі пропонувалось час, шо існує поза робочим часом, називати «вільний від роботи час» або «неробочий час». Однак, законодавець поки що цих термінів не визнав, а тому ми користуємось поняттям час відпо­чинку, розуміючи його не як фізіологічну потребу людини, а як час, вільний від виконання трудових обов'язків.

138

ТЕМА 6.

мання їжі протягом робочого часу. В цьому випадку роботодавцем за погодженням з профкомом визначається перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі.

Законодавством встановлені також інші види перерв для працівників протягом робочого дня: для годування дитини віком до 1,5 року, обігрівання тим, хто в холодну пору року працює на відкритому повітрі або в закритих неотоплюваних приміщеннях, перерви для відпочинку працівникам, які працюють на вантажно-розвантажувальних роботах, перерви на роботах зі шкідливими умовами праці. Однак, всі вони не є часом відпочинку, оскільки надаються за цільовим призначенням не для відпочинку, а як компенсація за умови праці, або за іншим призначенням і, відповідно, включаються до робочого часу.

Щоденний відпочинок як самостійний вид часу відпочинку спе­ціального закріплення в законодавстві не отримав. Але визначається він, виходячи з тривалості робочого дня. Тобто все, що лежить за ме­жами робочого часу протягом доби, складає час щоденного відпочинку.

До щоденного відпочинку належать також і перерви між змінами. Згідно зі ст. 59 КЗпГТ України, тривалість перерви в роботі між змінами має бути не меншою подвійної тривалості часу роботи в попередній зміні (разом з перервою для відпочинку і харчування).

Наступний вид часу відпочинку- це щотижневий відпочинок, тобто вільні від роботи дні календарного тижня. Мінімальна тривалість без­перервного щотижневого відпочинку не може бути меншою 42 годин.

До щотижневого відпочинку належать вихідні дни При п'ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному - один вихідний день. Законом визначено, що за­гальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п'ятиденно­му робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначаєть­ся графіком роботи підприємства, установи, організації за погодженням з профспілковим комітетом, і, як правило, має надаватися поряд зі за­гальним вихідним днем. Тобто, ним може бути субота або понеділок. Однак, останнім часом з метою більш раціонального використання елек­троенергії та інших енергоносіїв, особливо в зимову пору року, ряд підприємств другий вихідний день зміщують на будь-який інший день тижня. Місцеві органи державної виконавчої влади здійснюють при цьо­му безпосереднє корегування другого вихідного дня на підприємствах регіону. Аналогічно надаються вихідні дні працівникам на безперервно діючих підприємствах, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            139

технічних причин або через необхідність безперервного обслуговуван­ня населення, а також на вантажно-розвантажувальних роботах, пов'я­заних з роботою транспорту. Тут вихідні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що зат­верджується власником або уповноваженим ним органом за погоджен­ням з профкомом підприємства, установи, організації.

На тих підприємствах, установах, організаціях, де робота не може бути перервана у загальний вихідний день у зв'язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутово го обслу­говування, театри, музеї тощо), вихідні дні повинні встановлюватися органами місцевого самоврядування. Але на практиці ця норма рідко дотримується через її невідповідність вимогам часу та законодавству про місцеве самоврядування.

Забезпечуючи працівникам реалізацію їх права на відпочинок, трудо­ве законодавство забороняє залучати їх до роботи у вихідні дні. І лише у визначених випадках, з дозволу профспілкового комітету підприєм­ства, окремі працівники можуть бути залучені до роботи у вихідні дні. Виняткові випадки, при яких можна залучати працівників до роботи у вихідні дні, подаються у ст. 71 КЗпІЇ України. Це можуть бути роботи, необхідні для відвернення громадського або стихійного лиха, виробни­чої аварії і негайного усунення їх наслідків, відвернення нещасних ви­падків, загибелі або псування державного чи громадського майна, ви­конання невідкладних, наперед не запланованих робіт тощо.

Перелік екстраординарних випадків, коли допускається залучення працівників до роботи у вихідні дні, носить вичерпний характер і розши­реному тлумаченню не підлягає. Хоч на практиці нерідко залучення до роботи працівників у вихідні дні зумовлюється просто «виробничою необхідністю». Більше того, наказ або розпорядження не завжди по­годжуються з виборним профспілковим органам, що є грубим порушен­ням чинного законодавства.

Разом з тим, потрібно наголосити, що згода профкому на проведення робіт у вихідні дні не лише в сучасних умовах, але й раніше не завжди вписувалася у загальні правила організації виробничого процесу. Вона зводилась або ж до одноособового дозволу голови профкому, або ж до «дозволу», отриманого від профкому авансом на всі необхідні випадки можливого залучення працівників до роботи у вихідні дні. Доцільніше було б запровадити в цій частині договірне регулювання роботи у вихідні дні. При цьому гарантії захисту трудових прав працівника зростають і

140

ТЕМА 6.

посилюється дотримання норм, що регулюють роботу у вихідні дні.

Робота у вихідні дні компенсується за згодою сторін або ж наданням іншого дня відпочинку, або у грошовій формі у подвійному розмірі. Тут, як бачимо, договірне регулювання успішно реалізується.

Ще одним видом часу відпочинку є святкові і неробочі дні. У такій своїй назві цей вид часу відпочинку існує з 1991 p., коли Верховна Рада України, йдучи назустріч побажанням громадськості, встановила, що робота не проводиться у дні великих релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове, на Паску (Великдень) і на Трійцю. Два останні дні не впису­валися в усталену вже схему святкових днів. Тому й вийшло певне непорозуміння: неробочими є і вихідні дні, оскільки робота в ці дні не проводиться; а щодо Паски і Трійці, то цим дням найбільш правильно відповідав би власне термін «святкові дні».

Законодавством України про працю встановлені наступні святкові і неробочі дні:

Р1 січня - Новий рік;

Р7 січня — Різдво Христове;

Р8 березня - Міжнародний жіночий день;

Р1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих;

Р9 травня - День Перемоги;

Р28 червня - День Конституції України;

>24 серпня -- День незалежності України.

Неробочими днями є:

>7 січня     Різдво Христове;

Родин день (неділя) - Пасха (Великдень);

Родин день (неділя) - Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, за­реєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочин­ку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні,

У святкові і неробочі дні допускаються роботи, припинення яких не­можливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі під­приємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення, а також невідкладні ремонтні і вантажно-розвантажувальні роботи.

Робота у святкові дні компенсується або оплатою в подвійному розмірі, або наданням іншого дня відпочинку.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            141

У трудовому законодавстві отримало своє легальне закріплення йде одне правило, яке існує у багатьох країнах світу. Воно стосується того випадку, коли відповідний святковий день припадає за календарем на один з вихідних днів. У ст. 67 КЗпП передбачено, що за такої ситуації вихідний день автоматично зміщується на наступний після святкового дня день. При цьому зберігаються гарантії для працівників на встанов­лену кількість вихідних і святкових днів у календарному році.

6.4. Правове регулювання відпусток

Одним з видів часу відпочинку, що передбачений трудовим законо­давством, є відпустки. Ст. 45 Конституції України передбачає право працюючих на відпочинок, яке забезпечується наданням оплачуваної щорічної відпустки. Порядок надання відпусток регулюється КЗпП України, Законом України "Про відпустки "від 15 листопада 1996 p., a також іншими законодавчими та підзаконними нормативно-правовими актами.

Відпустки за сврїм характером та призначенням бувають досить різноманітними. Тому спроба дати визначення поняття відпусток є до­волі непростою. Адже є відпустки, які дійсно встановлюються з метою надання працівнику якнайбільших можливостей для відпочинку і віднов­лення трудових сил та надаються, як правило, на кінець кожного робо­чого року; інші, хоч і називаються відпустками, але до відпочинку ма­ють віддалене відношення (творчі відпустки; або ж ті, що гарантують­ся матерям після народження ними дітей (соціальні відпустки)).

Отже, відпустки - це такі календарні періоди працюючих громадян, протягом яких вони вільні від виконання основних трудових обов'язків і можуть використовувати їх на власний розсуд або за призначенням.

Закон України «Про відпустки» встановлює наступні види відпусток:

Ь щорічні відпустки: ^основна відпустка; ^додаткова відпустка за роботу зі шкідливими та важкими

умовами праці;

^додаткова відпустка за особливий характер праці;

Ь  додаткові відпустки у зв'язку з навчанням;

Ь творчі відпустки;

Ь соціальні відпустки:

^відпустка у зв 'язку з вагітністю та пологами;

142

ТЕМА 6.

^відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею три­річного віку;

^додаткова відпустка працівникам, які мають дітей;

Ь відпустки без збереження заробітної плати.

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим дого­вором можуть установлюватись інші види відпусток.

Наприклад, Закон України «Про статус і соціальний захист осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», перед­бачає відпустки працівникам, які працюють на територіях радіоактив­ного забруднення. Колективним договором можуть передбачатися до­даткові відпустки за тривалий стаж роботи на підприємстві та ін.

Відпустка надається, як правило, за відпрацьований робочий рік і при цьому зберігається місце роботи та у випадках, передбачених законом, заробітна плата. Робочий рік обчислюється з дня укладення трудового договору.

Право на відпустку мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами незалежно від форми власності, виду приналежності та галузевої діяльності, а також ті, які працюють за трудовим договором у фізичної особи. Нарівні з громадянами України, право на відпустки мають іноземні громадяни та особи без громадян­ства. Це право належить як особам, що працюють за сумісництвом, гак і тим, які працюють на умовах неповного чи скороченого робочого часу. Якщо до 1 січня 1997 р. сезонні і тимчасові працівники не користу­валися правом на відпустку, то, відповідно до Закону України «Про відпустки», тепер їм таке право надане.

Не мають права на відпустку особи, які працюють на умовах цивіль­но-правового договору, а також особи, засуджені до позбавлення волі або до виправних робіт без позбавлення волі.

Вітчизняне законодавство вперше сформулювало правила надання відпустки працівнику у випадку його звільнення. Ст. З Закону України «Про відпустки» передбачає, що за бажанням працівника у разі його звільнення йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. При цьому датою звільнення вважається останній день відпустки. Щоправда, вказане право не поширюється на випадки звільнення працівника за порушення трудової дисішшііни (п.п. 3,4,7,8 ст. 40 та п. 1 ст. 41 КЗпП України).

Якщо закінчився строк трудового договору, працівник також може отримати невикористану відпустку. Трудовий договір при цьому про-

143

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ

довжується до закінчення відпустки і до нього не застосовується пра­вило про переростання строкового трудового договору у безстроковий.

Право громадян України на відпустки забезпечується:

я гарантованим наданням відпустки визначеної тривалості зі збереженням при цьому місця роботи, заробітної плати у ви­падках, передбачених Законом України «Про відпустки»;

я забороною замінювати відпустку грошовою компенсацією, крім випадків виплати такої компенсації за всі невикористані дні відпустки при звільненні, а також у випадках виплати грошової компенсації за бажанням працівника.

На відміну від раніше чинного законодавства, яке передбачало об­числення тривалості відпустки у робочих днях, Закон України «Про відпустки» встановив, що тепер відпустки обчислюються у календар­них днях, як це прийнято у більшості зарубіжних країн.

Святкові та неробочі дня, які передбачені ст. 73 КЗиП України, при визначенні тривалості щорічних відпусток та додаткової відпустки пра­цівникам, які мають дітей, не враховуються.

6.5. Щорічні відпустки 6.5.1. Щорічна основна відпустка

З - поміж усіх видів відпусток чи не найважливішу роль у сфері часу відпочинку відіграють щорічні основні відпустки. Саме завдяки цим відпусткам забезпечуються гарантії реалізації конституційного права працівників на відпочинок.

Щорічна основна відпустка залежно від її тривалості поділяється на мінімальну і подовжену.

Ст. 6 Закону України «Про відпустки» встановила щорічну основну відпустку мінімальною тривалістю 24 календарних дні за відпрацьова­ний повний робочий рік. При умові відпрацювання працівником повного робочого року, його відпустка не може бути меншою за встановлену законом мінімальну відпустку. Щодо відпустки сезонним і тимчасовим працівникам, то вона надається їм тривалістю, що пропорційна відпра­цьованому часу, тобто така відпустка може бути меншою, ніж 24 ка­лендарні дні.

Для деяких категорій працівників законом встановлені щорічні основні відпустки подовженої тривалості. Зокрема, для неповнолітніх передба-чено надання відпустки тривалістю 31 календарний день, інвалідам І і

144

ТЕМА 6.

II             груп незалежно від причин інвалідності-30 календарних днів, інвалідам

III            групи~28 календарних днів. Працівникам вугільної, сланцевої, мета­

лургійної, електроенергетичної промисловості, а також особам, залуче­

ним до роботи на відкритих гірничих об'єктах, до робіт на поверхні шахт,

розрізів, кар'єрів і рудників, до будівельно-монтажних робіт у шахтному

будівництві, до транспортування та збагачення корисних копалин, на­

дається щорічна основна відпустка тривалістю 24 календарні дні, але

при цьому за кожних два відпрацьованих роки на зазначених роботах

відпустка їм збільшується на 2 календарні дні. Максимальна тривалість

відпустки для цих працівників не може перевищувати 28 календарних

днів. Закон передбачає також надання відпусти більшої тривалості пра­

цівникам, що залучені до роботи на підземних гірничих об'єктах та в

розрізах, кар'єрах і рудниках глибиною 150 м і нижче, тривалістю не

менше 28 календарних днів незалежно від стажу роботи. Для праців­

ників, залучених до робіт в розрізах, кар'єрах і рудниках глибиною до

150 м, відпустка надається тривалістю 24 календарних дні. При наяв­

ності стажу на цих роботах 2 і більше років, відпустка збільшується на

4 календарних дні.

Відпустки більшої тривалості надаються також воєнізованому осо­бовому складу гірничорятувальних частин. Передбачається, що їх що­річна основна відпустка не може бути меншою 30 календарних днів. Невоєнізованим працівникам гірничорятувальних частин відпустка на­дається тривалістю 24 календарні дні, але за кожних два роки стажу на зазначених роботах відпустка збільшується на 2 календарні дні. Мак­симальна тривалість відпустки цих категорій працівників не може пере­вищувати 28 календарних днів.

Існують подовжені відпустки також для працівників лісозаготівель­

них, лісогосподарських, лісозахисних, підприємств лісовпорядкування і

виробничих об'єднань, що займаються заготівлею воску і видобутком

живині, а також для працівників підприємств агролісомеліорації, міжгос­

подарських лісгоспів, постійних лісозаготівельних і лісогосподарських

підрозділів інших підприємств, лісопунктів, лісництв і лісозаготівельних

дільниць, а також лісництв, які входять до складу підприємств інших

галузей народного господарства, державних заповідників, національних

парків, що мають лісові площі, лісомисливських господарств, для яких

щорічна основна відпустка надається тривалістю 28 календарних днів,

за умови, що вони зайняті на роботах, посадах і професіях, зазначених у

списку, який затверджений постановою Кабінету Міністрів від 9 червня

1997 р.   

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            145

ш от л

Керівним, педагогічним, науково-педагогічним працівникам освіти та науковим працівникам щорічна основна відпустка надається тривалі­стю до 56 календарних днів. Порядок надання відпустки працівникам зазначених категорій затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. Тривалість такої відпустки диференціюється залежно від посади, яку обіймає працівник, від 28 до 56 календарних днів. Право на відпустку мають працівники дошкільних закладів освіти, позашкільних закладів освіти, середніх закладів освіти, закладів освіти для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації, ви­щих закладів освіти, закладів післядипломної освіти, навчально-мето-дичних центрів і кабінетів, науково-дослідних та інших наукових уста­нов і організацій, науково-дослідних та наукових підрозділів установ, орга­нізацій, підприємств, якщо їхня посада передбачена у названій поста­нові Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р.

Недоліком Закону України «Про відпустки» можна вважати те, що у ньому тривалість щорічної відпустки не встановлюється в залежність від тривалості стажу роботи працівника, за винятком окремих категорій працівників, що передбачено ст. 6 цього закону. Законодавством бага­тьох європейських держав встановлено, що тривалість основної щорічної відпустки залежить від тривалості трудових відносин кожного працівни­ка, їм гарантується відпустка мінімальної тривалості, незалежно від трудового стажу, але у подальшому, чим довше працює особа на підприємстві, тим більшої тривалості надається їй щорічна відпустка. При цьому відпустка виконує також своєрідну функцію стимулювання тривалої роботи у одного роботодавця.

Вітчизняне законодавство, не враховуючи пропозицій вчених-юристів, все ж залишило поза увагою залежність тривалості відпустки від стажу роботи, а тому складається ситуація, коли і молоді, щойно прийняті на роботу працівники, і особи, що мають стаж 10-15 років роботи на підприємстві, отримують за загальним правилом щорічну відпустку однакової тривалості.

6.5.2. Щорічні додаткові відпустки

Крім щорічної основної відпустки, трудове законодавство України пе­редбачає також надання для певних категорій працівників додаткових щорічних відпусток. Такі відпустки, згідно з закону «Про відпустки», існують двох видів: за роботу в шкідливих та важких умовах праці та за особливий характер праці.

146

ТЕМА 6.

Щорічна додаткова відпустка за роботу в шкідливих і важких умо­вах праці передбачена для працівників, які залучені до робіт, пов'язаних із негативним впливом на здоров'я ішеідливих виробничих факторів. Спи­сок виробництв, цехів, професій і посад в шкідливих і важких умовах праці, зайнятість працівника на роботах в яких дає право на щорічну додаткову відпустку, затверджений постановою Кабінету Міністрів Ук­раїни від 17 листопада 1997 р. у редакції постанови від 13 травня 2003 р.

Законом встановлена загальна тривалість цієї відпустки до 35 кален­дарних днів. Конкретна тривалість відпустки визначається колектив­ним чи трудовим договором залежно від результатів атестації робочих місць за умови праці та часу зайнятості працівника в цих умовах. Тим не менше, цією ж постановою від 13 травня 2003 р. передбачено макси­мальну тривалість такої відпустки для кожного виробництва, професії і посади, що очевидно суперечить п. 2 ст. 7 Закону України «Про відпу­стки» і обмежує права роботодавця та трудового колективу на вста­новлення конкретної тривалості щорічної додаткової відпустки за робо­ту в шкідливих та важких умовах праці.

Право на цю щорічну додаткову відпустку мають лише ті працівники, що виконують роботи, передбачені вже згадуваним Списком вироб­ництв, цехів, професій і посад в шкідливих і важких умовах праці, залу­чення працівників до робіт, за які надається право на щорічну додаткову відпустку, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2003 р.

Якщо працівник виконує роботу, яка міститься в Списку, то право на щорічну додаткову відпустку за шкідливі і важкі умови праці він мати­ме при умові, що підприємство чи виробництво, на якому він працює, належить до відповідної галузі економіки.

Якщо ж конкретна професія чи посада передбачена розділом "За­гальні професії за всіма галузями господарства ", то додаткова від­пустка надається незалежно від того, в яких цехах чи виробництвах виконують роботи конкретні працівники.

Утому випадку, коли виробництво зазначене без переліку конкрет­них професій чи посад, то правом на вказану додаткову відпустку кори­стуються всі працівники, які там працюють.

У розрахунок часу, що дає право працівнику на додаткову відпустку за роботу в шкідливих умовах праці, зараховуються дні, коли він був фактично зайнятий на роботах в шкідливих і важких умовах праці не менше половини тривалості робочого дня.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            147

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за роботу в шкідливих і важких умовах праці для працівників відповідного підприєм­ства встановлюється колективним договором залежно від результатів атестації робочих місць за умовами праці.

Ще одним видом щорічних додаткових відпусток, як було зазначено, є відпустки за особливий характер праці. Згідно зі сг. 8 Закону України «Про відпустки», існує два види таких відпусток:

0 працівникам, робота яких пов'язана з нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвище­ного ризику для здоров 'я;

0 працівникам з ненормованим робочим днем.

Щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці тривалістю до 35 календарних днів надається працівникам, робота яких передбаче­на Списком виробництв, робіт, професій і посад з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особ­ливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвище­ного ризику для здоров'я, що дає право на щорічну додаткову відпустку за особливий характер праці, який був затверджений постановою Кабі­нету Міністрів України від 17 листопада 1997 р. у редакції від 13 травня 2003 р. При визначенні конкретної тривалості таких відпусток у кален­дарних днях, існує також законодавча недоречність, як і при визначенні тривалості відпусток за роботу в шкідливих і важких умовах праці. Тоб­то, як і у попередньому випадку, частина друга ст, 8 Закону України «Про відпустки» визначає, що конкретна тривалість щорічної додат­кової відпустки за особливий характер праці встановлюється колектив­ним чи трудовим договором. Натомість, постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2003 р. зроблено спробу нормативно встановити тривалість відпусток за роботу з особливими умовами праці для конкретних виробництв і робіт.

Тривалість цієї відпустки залежить від часу зайнятості працівника в умовах, що дають на неї право. Право на цю додаткову відпустку ма­ють працівники за умови, що вони працюють на роботах з особливим характером праці не менше половини тривалості робочого дня.

І, нарешті, додаткова відпустка передбачена для працівників, які пра­цюють на умовах ненормованого режиму робочого часу. Вони користу­ються правом на щорічну додаткову відпустку тривалістю до 7 кален­дарних днів. Конкретна тривалість цієї відпустки, а також перелік кате-

горій працівників, яким вона надається, встановлюється колективним договором.

Така відпустка надається як компенсація за виконаний обсяг робіт, ступінь напруженості, складність і самостійність у роботі, а також необхідність періодичного виконання службових обов'язків в умовах по­над норму робочого часу. Щорічна додаткова відпустка за ненормова-ний робочий день надається пропорційно до часу, відпрацьованого на роботі, посаді, що дають право на цю відпустку.

6.5,3. Інші види щорічних відпусток, передбачені законодавством

Законом України «Про відпустки» передбачена можливість надан­ня працівникам деяких категорій працівників щорічних відпусток, що не передбачені цим законом. Такі види щорічних відпусток можуть вста­новлюватися як спеціальним законодавством, так і колективним дого­вором.

Законом України «Про державну службу» передбачено, зокрема, що державним службовцям надається щорічна основна відпустка трива-лістю ЗО календарних днів з виплатою допомоги для оздоровлення у розмірі посадового окладу. Крім щорічної основної відпустки тим, дер­жавним службовцям, які мають стаж державної служби понад 10 років, надається щорічна додаткова відпустка тривалістю 5 календарних днів, а починаючи з другого року, вона збільшується на 2 календарні дні за кожний наступний рік. При цьому тривалість додаткової оплачуваної відпустки не може перевищувати 15 календарних днів. Аналогічно на­дається відпустка посадовим особам органів місцевого самовряду­вання.

Прокурорам і слідчим прокуратури, згідно зі Законом України «Про прокуратуру», надається щорічна відпустка тривалістю 30 календар­них днів з оплатою проїзду до місця відпочинку і у зворотному напрям­ку. Цим же особам надається щорічна додаткова відпустка за стаж роботи понад 10 років тривалістю 5 календарних днів, стажу понад 15 років - 10 календарних днів і за наявності понад 20 років стажу -15 календарних днів.

Посадові особи митних органів, залежно від вислуги років, мають право на щорічну відпустку при стажі до 10 років тривалістю 30 кален­дарних днів, при стажі від 10 до 15 років -35 календарних днів, від 15 до 20 років стажу - 40 календарних днів, при стажі понад 20 років - 45 ка-

148

ТЕМА 6.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ

149

лендарних днів. Це врегульовано «Положенням про порядок та умо­ви проходження служби в митних органах України».

Законом України «Про статус народного депутата» врегульова­но право народних депутатів на щорічну відпустку у міжсесійний період тривалістю 45 календарних днів з виплатою допомоги на оздоровлення у розмірі подвійної місячної заробітної плати.

Громадянам України, які проходять альтернативну (невійськову) служ­бу, надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 15 календар­них днів. За перший рік такої служби вказана відпустка надається після відпрацювання одинадцяти календарних місяців.

Членам добровільних пожежних дружин Закон України «Про пожеж­ну безпеку» передбачає можливість надання додаткової відпустки зі збереженням заробітної плати за активну участь у роботі цих дружин тривалістю до 10 робочих днів на рік. Така відпустка надається за рішен­ням роботодавця. Аналогічна відпустка тривалістю до 5 календарних днів за рішенням трудового колективу може надаватися членам гро­мадських формувань з охорони громадського порядку і державного кор­дону за поданням керівників цих органів. Можливість надання такої відпустки передбачена Законом України «Про участь громадян в охо­роні громадського порядку і державного кордону».

Законами України «Про позашкільну освіту» і «Про професійно-технічну освіту» передбачено право педагогічних працівників позаш­кільних навчальних закладів та установ професійно-технічної освіти на щорічну основну відпустку тривалістю не менше 42 календарних днів. Порядок надання цих відпусток врегульований постановою Кабінету Міністрів України від 14 квітня 1997 р. «Про затвердження порядку надання щорічної основної відпустки тривалістю до 56 календар­них днів керівним, педагогічним, науково-педагогічних працівни­кам освіти», яка була прийнята відповідно до Закону України «Про відпустки».

Закон України «Про державну підтримку засобів масової інфор­мації та соціальний захист журналістів» передбачає право жур­налістів незалежно від форми власності органу масової інформації, у якому він працює, на щорічну відпустку тривалістю 36 календарггих днів. До журналістів, за цим законом, належать працівники, які професійно збирають, отримують, створюють інформацію і займаються її підго­товкою для засобів масової інформації, виконують посадові службові обов'язки у засобах масової інформації (в штаті або на позаштатних

150

ТЕМА 6.

посадах).

Ще один вид відпустки передбачено Законом України «Про запобі­гання захворювання на синдром набутого імунітету (СНІД) та со­ціальний захист населення». Зокрема, медичні працівники, які були заражені вірусом імунодефіциту людини або захворіли на СНІД внаслі­док виконання професійних обов'язків, мають право на щорічну відпу­стку загальною тривалістю 56 календарних днів з використанням її у літній період або інший зручний для них час.

Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» врегульовує надання і тривалість щорічних відпусток працівникам, які працюють або перебувають у відрядженні на територіях радіоактивного забруднення. Особам, які працюють на території зони відчуження і безумовного відсе-лення, відпустка надається тривалістю 44 календарні дні, а тим праців­никам, що зайняті в зоні гарантованого добровільного відселення-37 ка­лендарних днів. Ті ж, хто працює в зоні посиленого радіоекологічного контролю, мають відпустку тривалістю ЗО календарних днів. Ці відпус­тки надаються пропорційно відпрацьованого на зазначених територіях часу. Якщо працівник має право на щорічну додаткову відпустку, то вона надається понад основну, передбачену Законом України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорно­бильської катастрофи».

6.5.4. Порядок надання і оплати щорічних відпусток

Відпустки надаються працівникам за наявності у них відповідного робочого стажу, який дає на неї право. Законодавством України визна­чено порядок вираховування стажу, який дає право на щорічні відпуст­ки. При цьому встановлені правила вираховування стажу роботи, який дає право на щорічну основну відпустку, і окремо визначається стаж роботи, з яким пов'язується право на щорічну додаткову відпустку.

Щорічні основна і додаткова відпустки повної тривалості за перший рік роботи надаються після закінчення шести місяців безперервної ро­боти на даному підприємстві.

У тому випадку, коли працівнику щорічні основна та додаткова відпу­стка надаються до закінчення шести місяців, їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу. Однак, Законом України «Про відпустки» передбачено певні категорії працівників, яким щорічна відпу­стка повної тривалості надається до спливу шестимісячного терміну

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            151

безперервної роботи у перший рік за їхнім бажанням.

Щорічні відпустки за наступні роки роботи надаються працівнику у будь-який час відповідного робочого року згідно з графіком відпусток. Цей графік затверджується роботодавцем за погодженням з профспілко­вим органом. Якщо профспілкова організація відсутня на підприємстві, то графік погоджується з іншим уповноваженим на представництво органом найманих працівників.

Законодавством визначено певний порядок та умови складання гра­фіку відпусток. Зокрема, при його розробці необхідно враховувати інтереси виробництва, а також особисті інтереси працівників та можли­вості для її відпочинку. Крім того, законодавство встановлює перелік категорій працівників, яким відпустки надаються у зручний для них час, що теж має бути враховано при складанні графіку.

Право працівника на відпустку у зручний для нього час означає обов'язок роботодавця, враховуючи інтереси виробництва, надати відпу­стки працівнику у період, коли він того бажає.

Якщо працівник має право на щорічні основну та додаткову відпуст­ку, то вони можуть надаватися як одночасно, так і окремо. Загальна тривалість щорічних основної і додаткової відпусток не може переви­щувати 59 календарних днів, а для працівників, які працюють на підзем­них гірничих обєктах-69 календарних днів. У тих випадках, коли прац­івник має право на щорічні додаткові відпустки на декількох підставах, то йому надається лише одна додаткова відпустка на підставі, яку він сам обирає. Це правило не застосовується, якщо у Списку, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 13 травня 2003 p., конкретна професія чи посада позначена спеціальним значком. У цих випадках щорічні додаткові відпустки надаються за кількома підставами.

Працівник має право вимагати перенесення відпустки на інший період, незалежно від графіку відпусток, у разі, якщо роботодавець не повідо­мив працівника про дату її початку не пізніше, ніж за два тижні. При цьому бажано, щоб працівник повідомляв про час настання відпустки у письмовому вигляді під розписку. Це дозволило б у випадку виникнення з цього приводу розглядати письмове попередження як доказ право­мірності чи неправомірності вимог працівника.

Перенесення відпустки на вимогу працівника передбачено також при несвоєчасній виплаті роботодавцем заробітної плати працівнику за час щорічної відпустки. Згідно з частиною третьою ст. 115 КЗпП України,

152

ТЕМА 6.

щорічна відпустка повинна бути оплачена не пізніше, ніж за три дні до її початку. Однак, в умовах економічної кризи і відсутності коштів на оп­лату праці, у тому числі на оплату відпусток, вимога цієї норми не завж­ди дотримується. Несвоєчасну оплату відпустки необхідно у таких ви­падках трактувати як порушення прав працівника на заробітну плату з усіма негативними наслідками для роботодавця.

Щорічна відпустка повинна бути перенесена на інший період або її тривалість має бути продовжена у наступних випадках, передбачених законодавством:

тимчасової непрацездатності працівника;

виконання працівником державних або громадських обов'язків, якщо на час їх виконання згідно з законодавством він підлягає звільненню від основної роботи зі збереженням заробіт­ної плати:

настання строку відпустки з причин вагітності та пологів;

збігу щорічної відпустки з відпусткою у зв'язку з навчанням.

У разі перенесення щорічної відпустки, новий термін її надання вста­новлюється за погодженням між працівником і роботодавцем. Заборо­нено ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років поспіть, а також ненадання їх протягом робочого року неповнолітнім і працівникам, що мають право на щорічні додаткові відпустки за робо­ту в шкідливих і важких умовах чи з особливим характером праці.

Закон передбачає право працівника використати щорічну відпустку повністю або частково. Поділ щорічної відпустки на частини допус­кається на прохання працівника при наявності згоди роботодавця за умови, щоб основна безперервна її частина становила не менше 14 ка­лендарних днів.

Відкликати працівників з щорічної відпустки допускається за законо­давством лише у наступних випадках:

Ь для запобігання стихійного лиха, виробничої аварії і негай­ного усунення їх наслідків;

Ь для запобігання нещасних випадків, простою, загибелі чи зіпсуття майна підприємства.

Крім того, відкликання працівника з відпустки допускається за наявності згоди самого працівника, а також за умови надання невикори­станої частини щорічної відпустки не пізніше 12 місяців після закінчен­ня робочого року, за який вона надається. Закон також встановлює, що основна безперервна частина відпустки до відкликання має становити не менше 14 календарних днів.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ            153

6.6. Цільові відпустки, що не належать до часу відпочинку

До таких відпусток належать відпустки у зв'язку з навчанням, які надаються працівникам, що навчаються без відриву від виробництва, творчі відпустки, які надаються працівникам для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, для напи­сання підручника, монографії, довідника тощо. До них також належать соціальні відпустки.

Соціальні відпустки надаються:

•=> у зв'язку з вагітністю та пологами;

<=>  для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку;

•=>  працівникам, які мають дітей.

На підставі медичного висновку жінкам надається відпустка у зв'яз­ку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 календарних днів після пологів. У разі народження двох і більше дітей, а також при ускладнених пологах тривалість післяпологової відпу­стки становить 70 календарних днів. Працюючим жінкам, які віднесені до 1-4 категорії осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської ката­строфи, соціальна відпустка надається тривалістю по 90 календарних днів до і після пологів.

Тривалість відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно від кількості днів, фактично використаних до пологів. Жінкам, які народили двох і більше дітей, та в разі ускладнення пологів, три­валість відпустки становить 140 календарних днів, а жінкам, які пост­раждали внаслідок Чорнобшшської катастрофи-180 календарних днів, незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

До відпусток у зв'язку з вагітністю та пологами роботодавець зобо­в'язаний за заявою жінки приєднати щорічну відпустку, незалежно від тривалості її роботи в поточному робочому році.

Жінці, яка перебуває у відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами, виплачується соціальна допомога у розмірі 100 % заробітку незалежно від стажу її роботи.

За бажанням жінки, після закінчення відпустки у зв'язку з вагітністю та пологами їй надається відпустка для догляду за дитиною до досяг­нення нею трирічного віку. Якщо дитина потребує домашнього догляду і після досягнення нею трирічного віку, то жінці, за її бажанням, надаєть-ся відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, що визначе-

154

ТЕМА 6.

на у медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною шестирічного віку. Закон надає право підприємству за рахунок власних коштів у колективному договорі передбачати надання частково оплачу­ваної відпустки та відпустки без збереження заробітної плати для дог­ляду за дитиною більшої тривалості. Вказана відпустка надається за заявою жінки та оформляється наказом.

Право на додаткову відпустку надається матерям, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину-інваліда. Тривалість цієї відпу-стки-7 календарних днів без врахування вихідних днів, визначених за­конодавством або правилами внутрішнього трудового розпорядку. Отримати цю відпустку може й батько, якщо він виховує дитину без матері, у тому числі й у разі тривалого перебування матері у лікуваль­ному закладі.

Зазначена відпустка оплачується розмірі 100 % заробітної плати не­залежно від стажу роботи.

Законом України «Про відпустки» передбачено два види відпусток без збереження заробітної плати. На практиці вони відомі більше як ''відпустки за власний рахунок". Це є відпустки, які надаються пра­цівникам за їхнім бажанням в обов'язковому порядку внаслідок суб'єктивного права, що належить їм за законом; та відпустки без збе­реження заробітної плати, які надаються за погодженням сторін трудо­вого договору, за сімейними обставинами.

За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може на­даватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обу­мовлений угодою між працівником та роботодавцем, але не більше 15 ка-лендарних днів на рік.

155

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОБОЧОГО ЧАСУ І ЧАСУ ВІДПОЧИНКУ