ВСТУП

Трудова діяльність є найважливішою формою взаємодії людини з навколишнім середовищем, яка реалізується у пла­номірному процесі праці. Праця — це заздалегідь осмислений процес свідомої діяльності людини з урахуванням її досвіду, ма­теріальних і духовних потреб. У праці виявляються основні п'ять поведінкових мотивів: вигода, безпека, зручність, задоволеність і нівелювання (стирання відмінностей, приведення до загально­го рівня) в трудовому колективі.

Мотив вигоди полягає в одержанні винагороди за результа­ти праці. Мається на увазі як матеріальна (зарплата, премія), так і соціальна вигода (самоствердження, престиж).

Мотив безпеки полягає у прагненні уникнути загроз життю і здоров'ю, а також іншим інтересам і цінностям особи, які вини­кають у процесі праці. Під загрозами тут розуміються не тільки можливість фізичних ушкоджень, але й пов'язані з мотивом ви­годи матеріальні загрози (зменшення зарплати, позбавлення премії) і загрози соціального порядку (адміністративне пока­рання, втрата авторитету).

Мотив зручності виявляється у прагненні обрати більш лег­кий спосіб виконання завдання з меншими енергетичними ви­тратами і психологічною напругою. Однак такими, як правило виявляються не найпростіші способи, а ті, для виконання яких у людини вироблені навички.

Мотив задоволеності виявляється в одержанні задоволення від результату і процесу праці. Прояви цього мотиву будуть зале­жати від ціннісних критеріїв, схильностей та інтересів працюючого.

Мотив нівелювання полягає у прагненні діяти відповідно до того, який образ дій прийнятий у даній робочій групі (бути не гіршим за інших). У даному випадку людина не шукає ані наго­роди, ані покарання, що відрізняє цей мотив від інших.

У процесі трудової діяльності можуть виникати ситуації, за яких можливість нещасного випадку стає досить великою. Такі ситуації називають небезпечними.

В Україні склалася несприятлива для зниження рівня травма­тизму і загибелі людей економічна ситуація. На засіданнях Націо­нальної ради з питань безпечної життєдіяльності населення неод­норазово відзначалися незадовільне становище в галузі гаранту­вання безпеки праці і високий рівень травматизму в країні.

Наприклад, протягом 1997 р. в Україні травмовано понад 52 тис. осіб (це приблизно одна людина на тисячу громадян України), з них 1646 осіб — смертельно. Допущено 200 групо­вих нещасних випадків, внаслідок яких травмовано 542 особи, з них 174 — смертельно. В Україні від травм кожні п'ять годин вмирає одна особа, а самі травмування відбуваються кожні ві­сім хвилин. На сьогодні ймовірність травматизму та професій­них захворювань в Україні у 5-8 разів вище, ніж в інших проми­слово розвинутих країнах ЄС.

Стану здоров'я працівників органів внутрішніх справ приді­ляється недостатня увага. Якщо в середньому за рік протягом 1987-1990 pp. працівники ОВС хворіли 8,33 дня, то в 1992 р. — 10,4 дня на рік, а в 1995 — уже 11,6 днів на рік. Цифри свідчать самі за себе. З кожним роком кількість днів, пропущених через хворобу, зростає, і кількість захворювань також збільшується. Збільшуються виплати по лікарняних з причини тимчасової втрати працездатності, зростають видатки на оплату інвалідності внаслідок втрати працездатності, амбулаторного і санаторного лікування. Держава втрачає на тім, що недостатньо стежить за умовами служби і роботи своїх охоронців.

Підрозділи ОВС перебувають у постійній готовності, вони першими прибувають на місця аварій і катастроф, протистоять злочинам, беруть участь у ліквідації надзвичайних ситуацій. У ст.1 Закону України «Про міліцію» сказано, що «Міліція України — державний збройний орган виконавчої влади, що захищає життя, здоров'я, права і волю громадян, власність, природну сферу, інтереси суспільства і держави від протипра­вних зазіхань». А в п.24 ст.Ю Закону «Про міліцію» уточнюєть­ся, що одним з основних обов'язків міліції є «надавати в ме­жах наявних можливостей невідкладну, у тому числі медичну допомогу особам, що постраждали від правопорушень і не-

щасних випадків, перебувають у безпорадному чи небезпеч­ному для життя і здоров'я стані».

Вплив умов праці відбивається не тільки на фізичному, але також на психологічному і моральному стані працівника ОВС. Стресові ситуації, пікові навантаження, поранення і загибель лю­дей, застосування вогнепальної зброї, спецзасобів і силових прийомів приводять до появи у багатьох працівників стійких по­рушень робочого настрою, змін характеру, змін поведінки, появи шкідливих звичок (алкоголь, паління, наркотики), а при нагрома­дженні негативних емоцій можуть приводити до суїциду.

Умови служби впливають на працездатність особового складу ОВС. Психічні порушення, пов'язані з екстремальними умовами праці, можуть тривати від одного тижня до тридцяти років. У 10% працівників, що мають психічні порушення, згодом стан погіршується, у 20% симптоми залишаються незмінними, у 40% симптоми залишаються у стертій формі й у 30% ознаки розладів за цей період цілком зникають. Нервово-емоційні та нервові посттравматичні навантаження змушують до 50% пра­цівників ОВС залишати службу в критичному стресовому стані. Світова статистика свідчить, що підрозділи поліції, які брали участь в інциденті з масовими жертвами, через 3-5 років зали­шать близько 20% особового складу у зв'язку з порушенням психологічної адаптації, а при застосуванні зброї на ураження — протягом п'яти років залишать службу 70%. Тільки 4% праців­ників міліції можуть ефективно виконувати свої професійні обов'язки в обстановці масових жертв і руйнувань.

Жорстока статистика відображає реалії життя. В Україні, на­приклад, «вартість» 1 млн тонн добутого вугілля відповідає п'яти життям шахтарів, у Росії цей показник дорівнює 2,6. Страждають від небезпечних і шкідливих факторів і працівники ОВС. Тільки в одному з підрозділів МВС, пожежній охороні, протягом 1998 р. при виконанні службових обов'язків були травмовані 43 і заги­нули вісім осіб. У 1999 р. ці показники були перевищені, було допущено навіть два групових нещасних випадки. За 1999 р. при виконанні службових обов'язків загинули 45 і були поранені 330 працівників ОВС. Усього за роки незалежності з 1991 р. по

серпень 2002 р. при виконанні службових обов'язків загинули 758 та поранені 4985 працівників ОВС. І це при тому, що підго­товці фахівців ОВС з питань особистої безпеки приділяється бі­льше уваги, ніж народногосподарським фахівцям.

Відтак у галузі охорони праці перед працівниками ОВС при виконанні службових обов'язків постає завдання суттєвого удо­сконалення необхідних навичок і умінь, одержання знань щодо захисту власного життя і здоров'я, підлеглих і людей, які пере­бувають поруч.

Проблема гарантування безпеки праці хвилювала людство з найдавніших часів. До нас дійшли праці великих вчених старо­давності Гіппократа (460-377 pp. до н.е.), Аристотеля (384-322 pp. до н.е.), Герона (150-250 pp. н.е.) та інших, у яких мова йде про безпечні умови праці.

У Середні віки та добу Відродження питаннями захисту жит­тя і здоров'я людей займалися такі вчені як, наприклад, аль-Хайсам (Апьхазен, 965-1039, — вплив освітлення на люди­ну); Парацельс (1493-1541, — медичні дослідження); чесько-німецький лікар і металург Агрикола (1494-1555, — питання охорони праці в роботі "Про гірничу справу") та ін.

У Росії основоположником науки Нового часу про безпеку праці можна вважати Михайла Ломоносова (1711-1765). У його роботах знайшли відображення питання безпеки в гірничій справі, розробки блискавкозахисту будинків і споруд.

У XIX ст. у зв'язку з бурхливим розвитком промисловості проблемами безпеки праці зацікавилися багато вчених. Були зроблені значні кроки у вивченні фізіології, психології, впливі на організм людини різних шкідливих і небезпечних факторів. Значних успіхів досягла медицина в боротьбі з хворобами і професійними захворюваннями.

З початку XX ст. з'явилася така наука, як техніка безпеки. У 1903 р. вперше у світі було введено курс техніки безпеки в Пе­тербурзькому університеті. Проблемами безпеки й охорони праці займалися такі помітні науковці, як: В.Л. Кирпичов (1845-1913) — перший ректор Харківського політехнічного інституту, який вперше увів курс "Техніка безпеки"; М.І. Сеченов (1829-1905) — фізіолог, розробив критерій тривалості робочого дня,

8

5) — фізіолог, розробив критерій тривалості робочого дня, роз­крив роль нервової системи в трудовому процесі; ф.ф. Ерісман (1842-1915) — професор МДУ, який розробляв питання гігієни фізичної та розумової праці; А.А. Пресе (1857-1930) — російський вчений, професор, автор першої капітальної праці в трьох томах з питань техніки безпеки, у якій далеко ви­передив тогочасні роботи закордонних авторів у цій сфері.

Бурхливий розвиток промисловості у другій половині XX ст. сприяв ще більшому підвищенню уваги до питань охоро­ни праці. Особливо це стосується радянських вчених, самий пе­релік імен яких зайняв би багато місця. Серед цих імен особли­во помітний внесок у наукові розробки проблематики охорони праці зробили Н.А. Вігдорчик (1875-1955), В.А. Левицький (1867-1943), В.А. Легасов, Б.О. Патон, СВ. Белов, К.Н. Ткачук.