§ 164. Право власності на землю

У Конституції України (ст. 14) вказується: земля є основним національним багатством, що перебуває під особ­ливою охороною держави.

Право власності на землю гарантується. Це право набу-вається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з Кодексом власність на землю має такі форми: приватні/, комунальну і державну. Вони визначаються рів­ними.

Право власності на землю — це право володіти, корис­туватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земель­ні ділянки — це земна поверхня з установленими межами та певним місцем розташування.

Право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір над та під її поверхнею на висоту і на глибину, необхідні для ведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд.

Згідно з Земельним кодексом суб'єктами права влас­ності на землю є:

фізичні та юридичні особи — на землі приватної власності;

територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого само­врядування,  — на землі комунальної власності;

держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, — на землі державної власності.

Громадяни України набувають права власності на зе­мельні ділянки на підставі:

придбання за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

безоплатної передачі із земель державної та ко­мунальної власності;

приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

прийняття спадщини;

виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземці та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподар-ського призначення, на яких розташовані об'єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві приватної влас­ності, у разі:

354

7,12*

355

придбання їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

викупу ділянок, на яких розташовані об'єкти не­рухомого майна, що належать їм на праві влас­ності;

прийняття спадщини.

Юридичні особи (засновані громадянами або юридич­ними особами України) можуть набувати у власність зе­мельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

придбання їх за договором купівлі-продажу, дару­вання, міни та за іншими цивільно-правовими угодами;

внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду тощо.

Іноземні юридичні особи можуть набувати права влас­ності на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення у разі придбання об'єктів нерухомого майна та для спорудження об'єктів, пов'язаних із здійсненням під­приємницької діяльності в Україні.

Землі сільськогосподарського призначення, отримані у спадщину іноземними громадянами, особами без грома­дянства, а також іноземними юридичними особами, під­лягають відчуженню протягом одного року.

Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в ме­жах населених пунктів, крім земель приватної та держав­ної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Земельна ділянка може перебувати у спільній влас­ності з визначенням частки кожного з її учасників (спіль­на часткова власність) або без визначення часток її учас­ників (спільна сумісна власність).

Земельна   ділянка   може   належати   на   праві   спільної сумісної   власності   лише   громадянам.   У   такій   власності перебувають земельні ділянки: 1) подружжя;

членів фермерського господарства, якщо інше не передбачено угодою між ними;

співвласників жилого будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою спільної сумісної власності здійснюється за дого­вором або законом. Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Право на земельну ділянку може бути обмежене зако­ном або договором шляхом встановлення: заборони на продаж або на інше відчуження певним особам протягом установленого строку; заборони на передачу в оренду (суб­оренду); права на переважну купівлю у разі її продажу тощо.

Згідно з Земельним кодексом на період до 1 січня 2010 р. громадяни і юридичні особи можуть набувати право власності на землю сільськогосподарського призна­чення загальною площею до 100 гектарів. Ця площа може бути збільшена лише у разі успадкування земельних ді­лянок за законом. Громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селян­ського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 р. продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Підставами припинення права власності на земельну ділянку є:

добровільна відмова власника від права на неї;

смерть її власника за відсутності спадкоємця;

відчуження земельної ділянки за рішенням влас­ника;

звернення стягнення на земельну ділянку на ви­могу кредитора;

відчуження земельної ділянки з мотивів суспіль­ної необхідності та для суспільних потреб;

конфіскація за рішенням суду;

356

12    2-211

357

7) невідчуження земельної ділянки іноземними осо­бами та особами без громадянства у встанов­лений строк у випадках, визначених земельним законодавством.

Фізичні та юридичні особи набувають права власності на землю за рішенням органів виконавчої влади або орга­нів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень шляхом передачі земельних ділянок у власність. Земельні ділянки передаються у власність безоплатно або на під­ставі цивільно-правових угод.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадянам проводиться у випадках:

приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

одержання земельних ділянок у результаті при­ватизації державних і комунальних сільськогос­подарських підприємств, установ, організацій;

одержання земельних ділянок і земель державної і комунальної власності в межах норм безоплат­ної приватизації, зазначених Земельним кодек­сом.

Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених Земельним кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які свідчили б про наявність у них права на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування.

При переході права власності на будівлю чи споруду право власності на земельну ділянку або на її частину може переходити на підставі цивільно-правових угод, а право користування - на підставі договору оренди.

Власники земельних ділянок мають право:

продавати або іншим шляхом відчужувати зе­мельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину;

самостійно господарювати на землі;

набувати права власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на ви­роблену сільськогосподарську продукцію;

використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці за-гальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження;

на відшкодування збитків у випадках, передба­чених законом;

споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

забезпечувати використання їх за цільовим при­значенням;

додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

своєчасно сплачувати земельний податок;

не порушувати прав власників суміжних земель­них ділянок та землекористувачів;

підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості землі;

своєчасно надавати відповідним органам виконав­чої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом;

дотримуватися правил добросусідства та обме­жень, пов'язаних із встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

зберігати геодезичні знаки, протиерозійні спору­ди, мережі зрошувальних і осушувальних сис­тем.