1.1. Із історії правового регулювання матеріально— технічного забезпечення сільського господарства.

Матеріально-технічне забезпечення, як життєво важлива сфера сільського господарства, а також його правове регулювання, завжди знаходиться у центрі уваги держави. Багаторічна практика свідчить, що без належного матеріально-технічного забезпечення системи АПК неможлива інтенсифікація та підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва, зменшення собівартості продукції, підвищення врожайності.

Матеріально-технічне  забезпечення  сільського  господарства  пройшло у своєму розвитку ряд історичних етапів, кожному з яких властиві свої характерні риси та особливості. Щоб засвоїти, що сьогодні розуміється  матеріальне-технічним забезпеченням товаровиробників АПК, та дати його визначення, потрібно простежити етапи його розвитку: на базі яких нормативно-правових актів беруть свій початок відносини у цій сфері, їх правове регулювання, тобто в яких формах воно зароджувалося і розвивалося. Періодизацію розвитку матеріально-технічного забезпечення сільського   господарства, доцільно на  основі   законодавчого  матеріалу розглянути цей процес за такими етапами:             

1. матеріально-технічне  забезпечення сільського господарства  з 1917-1929 р.р до створення машинно-тракторних станцій (МТС);

2. його розвиток з 1929-1958 р.р. - період існування машинно-тракторних станцій;

3. розвиток матеріально-технічного забезпечення після реорганізації машинно-тракторних станцій з 1958-1991 і виникнення об'єднання "Союзсільгосптехніка";

4. матеріально-технічне забезпечення у період становлення України, як незалежної держави, виникнення лізингових відносин ;

5. створення машинно-технологічних станцій та механізованих загонів 1999-2002 р.р.

Вивчення нормативного матеріалу періоду 1917-х та 1929-х років дає можливість простежити еволюцію розвитку матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, пошук нових рішень та правових конструкцій на заміну тих, які показали свою нежиттєздатність в минулому. Суттєвою причиною зверненого погляду у минуле є те, що, незважаючи на неодноразові рішення директивних органів радянської держави про "покращення", "удосконалення", "перетворення" у сільському господарстві, матеріально-технічне забезпечення не завжди знаходилося на належному рівні.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства початок свого розвитку бере ще з 1917-1918 роках, коли молоді тільки створенні колгоспи та радгоспи, а також кооперативи та селянські господарства були  змушені самостійно і своїми силами забезпечувати технічне обслуговування виробництва. Відсутність належної кількості та якості матеріально-технічних засобів, законодавства, яке б відповідало суспільним відносинам, що склалися на той час створювало для суб'єктів сільськогосподарської діяльності неймовірні труднощі. Перед молодою радянською державою постало питання про термінову ліквідацію   негативних   явищ, що склалися у сільському господарстві, по створенню умов у забезпеченні    населення    країни    продовольством, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Без створення належної правової бази виконати ці завдання було неможливо, а тому були вжиті заходи по заповненню правових прогалин, які виникли в 1917-1918 роках, нормативними актами. Які мали відповідати тогочасним суспільним відносинам і, зокрема, відносинам по матеріально-технічному забезпеченню сільського господарства.

Декрет "Про землю" прийнятий Другим Всеросійським з'їздом Рад 26 жовтня (8 листопада) 1917 р. є одним з нормативних актів, який заклав основу виникнення сільськогосподарського законодавства, прямо зазначивши, що "Організацію..., рівно як і витрати по...забезпеченню інвентарем та іншим повинна взяти на себе держава". Отже держава взяла, на себе обов'язок по організації матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарського сектора. Подібна правова ситуація у сільському господарстві склалося на той час і в Українській республіці, а тому Перший Всеукраїнський з'їзд Рад 12 (25) грудня 1917 р. прийняв рішення, яким ухвалив негайно встановити "повну погодженість" у цілях і діях з Радянською Росією та поширити на території Української республіки всі декрети і розпорядження Робітничо-Селянського уряду РСФСР, які мають загальне для всієї Федерації значення, в тому числі декрет "Про землю".

Декретом "Про соціалізацію землі", який був прийнятий Всеросійським з'їздом Рад у 1918 році, /увесь приватновласницький живий і мертвий сільськогосподарський інвентар; тобто робоча та продуктивна худоба, різноманітні технічні засоби обробітку землі та переробки сільськогосподарської сировини, без будь-якого викупу був переданий у розпорядження земельних відділів: повітових, губернських, обласних та федеральних рад. Тобто була проведена конфіскації живих організмів та сільськогосподарського інвентаря у власників цих матеріальних благ. Торгівля сільськогосподарськими машинами і насінням монополізувалася органами Радянської влади.

Аналогічно цьому Декрету був прийнятий в Україні маніфест Тимчасового робітничо-селянського уряду в 1919 р., який проголосив, що землі поміщиків з усім  живим і мертвим інвентарем повинні негайно бути відібрані у них і безоплатно передані селянам. Такі ж вимоги закріплювалися і в Конституції УСРР 1919 р.

Таким чином, був закріплений імперативний принцип державного керівництва сільським господарством. Слід дійти висновку, що саме цей етап є початком і основою суворо централізованого державного керівництва сільським господарством в цілому і матеріально-технічного забезпечення цієї галузі зокрема, яке здійснювалося на протязі десятиліть майже до 90-х років. Звичайно, що цей процес не міг в правовому відношенні залишатися без змін. Правове регулювання матеріально-технічного забезпечення характеризується надзвичайною мінливістю, воно набувало тих чи інших форм в залежності від суспільних відносин в той чи інший період функціонування сільського господарства, як галузі народного господарства в Україні.

Отже змінювалося і законодавство, що регулює суспільні відносини у цій сфері. Так, Декрет від 11.06.1918 р. "Про організацію селянської бідноти та забезпечення її хлібом, предметами першої необхідності" закріпив правове положення комітетів селянської бідноти у сфері забезпечення предметами першої необхідності та сільськогосподарськими знаряддями.

У становленні сільськогосподарського законодавства в цілому, та законодавства про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства основним принципом був принцип приорітету великих сільськогосподарських підприємств. Постанова Всеросійського ЦВК від 4 лютого 1919 р. “Про соціалістичне землеупорядкування та про заходи переходу до соціалістичного землеробства” віддавала перевагу великим радянським господарствам, комунам, суспільній обробці землі відносно одновласних землекористувачів. З цією метою саме цим радянським господарствам відводилися націоналізовані (конфісковані) маєтки зі складним на той час технічним устаткуванням з переробки сільськогосподарських продуктів (сироварні, маслобійні, маслоробні заводи, майстерні по ремонту сільгосптехніки, знарядь і т.ін.)

Інвентар колишніх приватновласницьких, монастирських та церковних господарств був переданий комунам з переважним правом його отримання господарствами з кращою організацією господарювання. При тому для великих сільськогосподарських підприємств встановлювалася перевага у розподілі тракторів та інших засобів виробництва.

На наш погляд, принцип надання приорітету великим   сільськогосподарським підприємствам, закріплений у нормативних актах того часу, не тільки не сприяв розвитку різноманітних форм сільськогосподарського виробництва, а й призводив до припинення діяльності багатьох малих підприємств, оскільки законодавство не передбачало і не закріплювало необхідності оснащення їх потрібними ресурсами. Вирішення проблем продовольчої кризи, яка склалася в країні, могло бути здійснене в короткий строк при умові створення рівних умов в сфері матеріально-технічного забезпечення для всіх сільськогосподарських підприємств незалежно від їх кількісного складу, форм власності, на яких вони базувалися, та організаційно-правових форм.

Кардинальні зміни в економіці країни, а саме здійснення нової економічної політики (НЕП) викликало необхідність змін в галузі матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, а також законодавства, що регулює ці відносини. Основним важелем цієї політики, як було зазначено у резолюції Всеросійської конференції РКП(б) від 27 травня 1921 р. “Про економічну політику”, стало широке впровадження товарообміну. Адекватним чином ці відносини вплинули і на процес матеріально-технічного забезпечення та його правове регулювання.

У жовтні 1922 року був прийнятий Земельний кодекс РСФСР, а у листопаді Земельний кодекс УСРР, в яких знайшли   закріплення положення про те, що землі   сільськогосподарського   призначення   надавалися,   в   першу   чергу,   у користування землеробам та їх об'єднанням. Право селян володіння землею здійснювалося землеробами у складі земельних товариств чи окремо, без входження у склад товариства. Необхідні заходи по зрошенню земель, добуванню торфу, кредитуванню були покладені у межах організації суспільної діяльності окремих селянських спілок.

У цей час був запроваджений сільськогосподарський кредит, який значно покращив стан матеріально-технічного забезпечення сільського господарства. Для його провадження у життя був створений Комітет сприяння сільському господарству. Саме на нього було покладено керівництво організацією сільськогосподарського кредиту. Декретом ВЦІК та СНК РСФСР від 11 січня 1924 р. “Про заходи щодо забезпечення для селянства купівлі сільськогосподарських знарядь” для придбання потрібних ресурсів селянам був наданий довгостроковий кредит строком від 1 до 5 років. Переважне право отримати кредит мали знову, як і в попередній час, великі сільськогосподарські підприємства.

Щодо подальшого законодавства про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства слід відзначити дві постанови ЦВК та РНК СРСР від 15.03.1927 р. “Про колективне господарство” та “Про радянське господарство”. В них йшлося, про створення у колективних сільськогосподарських підприємствах необхідної технічної бази шляхом застосування складних машин та розвитку підсобних господарств для їх обслуговування. Важливою умовою інтенсифікації та реорганізації сільського господарства стало необхідним масове застосування сільськогосподарських машин, знарядь, мінеральних добрив, а це в свою чергу викликало потребу спростування умов купівлі-продажу сільськогосподарських машин та іншої  техніки для бідняцьких і середняцьких господарств; збільшення обсягу виробництва машин та зниження їх ціни при підвищеній якості; встановлення пільгових умов придбання мінеральних добрив та інше.

Отже була прийнята низка нормативних актів, здійснено комплекс заходів щодо забезпечення сільського господарства необхідними матеріально-технічними ресурсами, проте очікуваних результатів вони не дали. Сільське господарство продовжувало залишатися вкрай відсталим. У селі налічувалося 25 млн. роздріблених селянських господарств. Технічна база сільського господарства залишалася на тому ж низькому рівні, що і до революції. Так, у 1928 р. у селі налічувалося 4 млн.600 тис. плугів та жниварок, 14 млн. кінних сіялок, 1 млн. кінних жаток. Основною тягловою силою у сільському господарстві була робоча худоба, коні та воли. Більш того, значна частина незаможних селян була позбавлена й цих примітивних засобів виробництва. Наприклад, 27% селянських господарств зовсім не мали робочої худоби та сільськогосподарського інвентаря, а 47% господарств не мали навіть примітивного інвентаря для оранки. Ці обставини, та негативний стан усього сільського господарства викликали потребу пошуку нових форм його матеріально-технічного забезпечення.

З метою покращення становища, яке склалося в сільському господарстві весною 1927 року Колегія Наркомзему запропонувала правлінню Українського радгоспного об'єднання (УРО) провести дослідження питань щодо обслуговування місцевих селянських господарств тракторними колонами радгоспів. Ці дослідження вирішили провести на базі радгоспу імені Т.Г. Шевченка  Березівського  району  Одеського  округу.   До  цього  радгоспу прилягало декілька переселенських селищ. Становище селян, переселених на необжите місце, було особливо складне. Для допомоги селянам-переселенцям радгоспом імені Шевченка була виділена спеціальна тракторна колона, яка вже у 1927 році провела увесь цикл сільськогосподарських робіт на полях 250 переселенських господарств. Належна обробка землі та посівів дозволила селянам зібрати врожай на 40% вище звичайного. Позитивний досвід радгоспу імені Шевченка став прикладом і заохоченням для об'єднання окремих невеликих колгоспів у, так названі, кущі. У склад одного такого куща входило у середньому від 10 до 25 колгоспів. Невеликі колгоспи, об'єднавшись, отримали можливість загальними зусиллями придбати різноманітну сільськогосподарську техніку, в тому числі складні машини для сумісного їх використання. Так, на базі кущового об'єднання колгоспів у 1929 році у селі Баштанка Миколаївської області УРСР була створена перша машинно-тракторна станція (МТС). Вона обслуговувала 35 колгоспів з посівною площею більш ніж 12 тис. га.

Отже виникла така нова форма матеріально-технічного забезпечення сільського господарства, як МТС. Виникнення нової, на той час прогресивної форми матеріально-технічного забезпечення (МТС) вимагало забезпечення їх будівництва та керівництва ними.

Для централізації керівництва будівництвом нових МТС та їх діяльністю, Рада Праці та Оборони прийняла у 1929 році рішення про створення акціонерного товариства "Всесоюзний центр машинно-тракторних станцій" (ВЦМТС). Його обов'язками стало підвищення культури землеробства та перетворення індивідуальних селянських господарств у великі механізовані господарства. Слід при цьому відмітити, що згідно з законодавством того часу поряд з такими організаційно-правовими структурами, як колгоспи існували ще й такі форми організації сумісної діяльності, як прості товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та акціонерні товариства

Враховуючи досвід діяльності МТС, Рада Праці та Оборони СРСР 5 червня 1929 року прийняла Постанову "Про організацію машинно-тракторних станцій", яка стала основою створення нових МТС. Нею була розроблена програма будівництва МТС, якою передбачалося до кінця 1929/30 господарського року організувати нові МТС, які змогли б обробляти площу посівів розміром не менш ніж 1 млн. га.

Значну роль у розвитку МТС відіграв Трактороцентр, створений за принципом акціонерного товариства, який увійшов у систему Колгоспцентру. Він був зобов'язаний очолити здійснення програми будівництва МТС. Постановою РНК СРСР від 30 грудня 1929 р. Трактороцентру було дозволено випустити спеціальні акції, шляхом придбання яких населення села вкладало свої кошти у будівництво МТС. Їх будівництво допускалося при умові внесків селянським населенням у розмірі не менш 25% вартості станції. Акції Трактороцентру розміщувалися серед колгоспів та сільськогосподарських виробничих об'єднань у районах де вже діяли або будували МТС. Але при акціонерній формі МТС по суті були державними підприємствами, що стримувало ініціативу селян, а тому виникла проблема в їх реорганізації. Тому вже у 1932 році Трактороцентр було реорганізовано, а усі МТС перейшли у підпорядкування Наркомзему СРСР.

З метою удосконалення договірних відносин між МТС та колгоспами було прийнято декілька нормативних актів. Постановою РНК СРСР у 1933 році був затверджений Примірний договір щодо відносин між машинно-тракторними станціями та колгоспами. Не можна сказати, що до прийняття Примірного договору відношення МТС з господарствами не регулювалися договорами. Вони укладалися й раніше, але характеризувалися нестабільністю, різноманітністю умов, які не завжди були необхідними для цих відносин. Окрім цього, в умовах дефіциту сільськогосподарських машин та інших засобів виробництва вони не завжди розподілялися з урахуванням потреб того чи іншого сільськогосподарського підприємства. Економічно потужні, як правило, укладали договори і забирали кращу і нову техніку, а невеликі і слабкі за своїм економічним становищем підприємства були не вспромозі її придбавати. З метою контролю за розподілом техніки по МТС РНК РСФСР (своєю   Постановою   “Про   реєстрацію   договорів   з   машинно-тракторними станціями” встановив, що усі договори МТС з колгоспами та бідняцько-середняцькими господарствами підлягали обов’язковій реєстрації у земельних відділах райвиконкомів.  Такий порядок проіснував до 1947 року.

За примірним договором МТС зобов’язувалася своїми тракторами, сільськогосподарськими машинами та знаряддям виконувати у колгоспах обробіток землі, посівів, міжрядну обробку, збирання та молотьбу зернових у розмірах, встановлених спеціальною угодою, яка приймалася на основі виробничого плану колгоспу. Ремонт машин, які належали МТС виконувався самою станцією.

Оплата послуг МТС виконувалася за затвердженими твердими розцінками. Допускалася заміна оплати натуроплатою, наприклад, 20% від врожаю зернових передавалися в якості оплати МТС.

За порушення умов договору або неналежне виконання чи їх невиконання передбачалися санкції.

У Примірному договорі були передбачені такі санкції за невиконання сторонами  своїх  обов'язків.  МТС  була зобов'язана відшкодувати колгоспу збитки, заподіяні незадовільною роботою та невиконанням вимог, у півторакратному розмірі за встановленими державою цінами. Колгосп також відшкодовував  у  півторакратному  розмірі  збитки, завдані другій  стороні, внаслідок невиходу на роботу його працівників, неналежним виконанням робіт, що призводило до простою машин, тощо.

При МТС організовувалася виконавча рада, у складі якої були представники від кожного колгоспу. Щомісяця проводилося засідання ради для обговорення поточних питань. МТС була зобов'язана не менш ніж раз у три місяці звітуватися про свою роботу перед правлінням та загальними зборами колгоспу.

Примірні договори МТС з колгоспами 1933 – 1938 років не мали обов'язкового характеру, а от Типовий договір МТС с колгоспом, затверджений постановою РНК СРСР у 1939 році, набув сили нормативного акту. Типові договори затверджувалися також у 1948 та 1954 роках.

Типові договори передбачали здійснення МТС різноманітної допомоги колгоспам. Наприклад, Типовим договором  1948 р. передбачалося здійснення МТС агрономічного обслуговування колгоспів, сприяння їм в організації праці, у складанні виробничих планів та прибутково-видаткових кошторисів, у встановленні правильної сівозміни, розподілу прибутку та ін. Це свідчить про залежність, встановлену за допомогою Типових договорів, колгоспів від державних МТС, які не тільки контролювали їх господарську та фінансову діяльність, а фактично втручалися в цю діяльність, позбавляючи колгоспи ініціативи та самостійності у вирішенні виробничих проблем.

Наступний етап становлення матеріально-технічного забезпечення сільського господарства почався з прийняттям Верховною Радою СРСР 31 березня 1958 р. Закону “Про подальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію машинно-тракторних станцій”. На думку Н.Н. Вєдєніна, саме з цього нормативного акту започаткувало свій розвиток законодавство про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства. Згідно з вищевказаним законом МТС були реорганізовані у ремонтно-технологічні станції (РТС). Останні повинні були забезпечити ремонт тракторів та інших сільськогосподарських машин, технічне обслуговування колгоспів, реалізацію колгоспам і радгоспам нової техніки, запасних частин, пального та інших товарів виробничого призначення, а також виконання у колгоспах спеціалізованих робіт, організацію прокату машин, яких колгоспи не мали, та впровадження нової техніки. Оплату за роботу РТС колгоспи здійснювали грошима, а не натуроплатою, як це було до реорганізації МТС, тобто взаємовідносини РТС з колгоспами набули товарно-грошового характеру.

Закон  значно  розширював права колгоспів у їх  матеріально-технічному  забезпеченні. Колгоспи стали набувати у власність сільськогосподарську техніку.

Нормативним актом, який відіграв значну роль в регулюванні аграрних  відносин, в тому числі і відносин з матеріально-технічного забезпечення, стала Постанова Ради Міністрів СРСР від 31 жовтня 1958р. № 1206 “Про організацію вільного продажу запасних частин, вузлів та агрегатів до автомашин, тракторів та сільськогосподарських машин та розширення їх виробництва”. Цим нормативним актом було закріплено, що починаючи з 1959 року вище вказані матеріальні засоби повинні реалізуватися шляхом вільної торгівлі у необмеженій кількості, за єдиними оптовими цінами У зв'язку з цим було відмінено централізований розподіл цих ресурсів. У березні 1960 року на базі Главсільгосппостачу та Союзглававтотракторомашу було створено Союзавтосільгоспмаш при Держплані СРСР, який займався міжреспубліканським постачанням сільгосппідприємствам автомобілів, тракторів, сільськогосподарських машин та запасних частин до них.

З  часом  стало  очевидним,  що РТС  не змогли  стати  органами, які  б забезпечували безперебійне забезпечення колгоспів та радгоспів матеріально-технічними засобами. Система забезпечення була дуже громіздкою. Колгоспи та радгоспи опинилися відділеними від підприємств-постачальників чотирма-п'ятьма постачальницькими ланцюгами. Наприклад, поставка запасних частин до автомобілів, тракторів та сільгоспмашин здійснювалася за схемою: заводи-постачальники - обласні бази “Сільгосппостачу” - їх міжрайонні відділення. -РТС - колгоспи, радгоспи.

Отже існуюча система органів матеріально-технічного забезпечення була не в змозі здійснювати раціональний розподіл сільськогосподарської техніки між колгоспами і радгоспами. Непоодинокі були випадки, коли поставка сільськогосподарської техніки в окремі господарства здійснювалася без врахування зональних особливостей регіонів країни, якості землі, природніх умов та ін. Тому, щоб вирівняти становище, яке склалося у сфері матеріально-технічного забезпечення, Президія Верховної Ради СРСР 20 лютого 1961 р. прийняла Указ “Про створення Всесоюзного об'єднання Ради Міністрів СРСР з продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту та використання машин у колгоспах та радгоспах (Сільгосптехніка)”. Ця організація являла собою єдину систему матеріально-технічного забезпечення сільського господарства в державі.

У вересні 1963 року Постановою Ради Міністрів СРСР було затверджено Положення про “Сільгосптехніку". Положення визначали основні функції "Сільгосптехніки", а саме: забезпечення потреб колгоспів та інших сільгосппідприємств та організацій матеріально-технічними засобами згідно з їх заявками; забезпечення комплексної механізації сільського господарства, впровадження нової високопродуктивної техніки, прогресивної технології механізованих робіт, досягнень науки та передового досвіду; організація високопродуктивного обслуговування і ремонту техніки та зберігання машин у колгоспах і радгоспах; організація правильного використання, транспортування і зберігання мінеральних добрив та хімічних засобів захисту рослин у колгоспах та радгоспах. Отже функції об'єднання були складними, як її багатогранна діяльність цього державного органу. Усі ланцюги системи об'єднання “Союз сільгосптехніки”: республіканські, крайові, обласні та районні відділи знаходилися в органічному взаємозв'язку, їх діяльність була взаємообумовлена. В цю систему входили республіканські, крайові, обласні об'єднання, а також районні об'єднання та відділи "Сільгосптехніка".

Функції об'єднання "Союзсільгосптехніка", відповідно до Положення про нього,  можна розмежувати  на державно-владні  і  організаційно-господарські. Всесоюзне  об'єднання  мало  право  видавати  відповідні  нормативні  приписи (накази, інструкції) для підпорядкованих організацій та перевіряти їх виконання; у затвердженому порядку створювати, реорганізовувати або ліквідовувати підприємства, організації та установи, безпосередньо підпорядковані об'єднанню. У порівнянні адміністративно-правових повноважень з господарсько-правовими основна роль відводилася останнім. “Союз сільгосптехніка”, як центр господарської діяльності системи здійснювала координаційні функції з матеріально-технічного забезпечення; проводила аналіз наданих республіканськими об'єднаннями заявок, складала звідні заявки, здійснювала контроль за якістю та своєчасністю поставок сільському господарству матеріально-технічних засобів.

Розвиток системи органів “Союзсільгосптехніки” знайшли своє законодавче закріплення у нормативних актах союзних республік. Так, в Україні Постановою ЦК КПУ та Ради Міністрів від 28 лютого 1961 р. № 257 “Про створення Українського об'єднання Ради Міністрів УРСР з продажу сільськогосподарської техніки, запасних частин, мінеральних добрив та інших матеріально-технічних засобів, організації ремонту і використання машин у колгоспах і радгоспах та організацію будівництва було створено республіканське об'єднання Укрсільгосптехніка. Цією ж Постановою закріплені завдання та функції  цього об'єднання. Вони аналогічні завданням та функціям Всесоюзного об'єднання і відрізнялися лише сферою діяльності. “Укрсільгосптехніка” діяла у межах УРСР  і керувала роботою обласних і районних об'єднань, розміщених на території республіки. В той же час керівні функції “Союз сільгосптехніки” були обов'язкові для всіх організацій, які складали цю систему на усій території Союзу. Отже “Укрсільгосптехніка”, як складова всієї системи “Союз сільгосптехніки” була їй підпорядкована і повинна була виконувати всі розпорядження, рішення та вказівки останньої.

Важливу роль у матеріально-технічному забезпеченні сільського господарства відігравали районні об’єднання та відділи “Сільгосптехніки”. Вони мали у своєму розпорядженні машинно-ремонтні майстерні, підприємства, луго-меліоративні та інші спеціалізовані виробничі загони та станції. Районні об'єднання здійснювали продаж товарів виробничого призначення для господарств району і організовували виробниче обслуговування колгоспів і радгоспів. Як ланка найближча до сільськогосподарського виробництва, районні об'єднання виконували функцію посередника між сільським господарством та промисловістю. Вони вивчали потреби господарств у техніці та інших матеріально-технічних засобах, а також здійснювали безпосереднє забезпечення ними останніх.

Потреби сільгосппідприємств у матеріально-технічних засобах на території СРСР визначались районними, обласними, крайовими, республіканськими об'єднаннями “Сільгосптехніка”. Які здійснюючи керівні, контрольні та інші функції в межах своєї компетенції та надаючи практичну допомогу господарствам у складанні замовлень та обґрунтуванні розрахунків одночасно вивчали їх потреби у матеріально-технічних засобах. Уся робота по матеріально-технічному забезпеченню колгоспів і радгоспів, а також інших товаровиробників являла собою складний і кропіткий процес.

Планування матеріально-технічного забезпечення здійснювалося сільгосппідприємствами щорічно в установлений термін. Вони подавали до відділення “Сільгосптехніки” замовлення із економічно обґрунтованим переліком потрібних матеріально-технічних засобів з урахуванням фінансових можливостей господарства. Згідно з поданими замовленнями об'єднання “Союзсільгосптехніка” складало загально-зведене замовлення та передавало його у Держплан СРСР та Держпостач СРСР для виділення коштів і розміщення замовлень у промисловості. Такий порядок створив міцну на той час базу для планування виробництва промислової продукції, яка споживалася у сільському господарстві.

Після затвердження плану матеріально-технічного забезпечення народного господарства фонди матеріальних засобів, які виділялись сільському господарству, розподілялися в такому ж порядку як і потреби на матеріально-технічні засоби тільки тепер уже у зворотному напрямку: республіки по областях, області по районах; а останні по окремих господарствах. Згідно з планом забезпечення розподілу техніки та інших матеріально-технічних засобів їх поставка проводилася як у торгівельні організації сільгосптехніки, так і транзитом, безпосередньо у господарства.

В той же час у процесі матеріально-технічного забезпечення агропромислових формувань, які складалися з сільськогосподарських і промислових підприємств, наприклад радгоспи-заводи, агропромислові об'єднання, виникли проблеми правового характеру, а саме: органи якої системи “Сільгосптехніка” чи Держпостачу повинні здійснювати матеріально-технічне забезпечення цих формувань. Матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств здійснювалося шляхом укладання договорів-замовлень з організаціями “Сільгосптехніка”, а промислових підприємств через систему органів Держпостачу за договорами поставки.

Отже єдиної правової форми яка б опосередковувала відносини з матеріально-технічного забезпечення не існувало. Це призводило до того, що організації “Сільгосптехніка” в непоодиноких випадках відмовлялися від матеріально-технічного обслуговування підприємств, які підпорядковувалися не Міністерству сільського господарства, а іншим відомствам, не дивлячись на те, що, як у першому так і другому випадку, вирішувалося одне і теж питання – продовольче забезпечення держави.

Звичайно таке становище в сфері матеріально-технічного забезпечення продовжуватися не могло і Рада Міністрів СРСР постановою від 29.06.1983 р. затвердила Положення про постачання сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів колгоспам та радгоспам, а також іншим сільськогосподарським підприємствам та організаціям, чим внесла суттєві зміни у порядок та процес правового регулювання відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення сільського господарства.

Відносини між сільськогосподарськими підприємствами і об'єднанням “Сільгосптехніка” носили жорсткий плановий характер. Лише на останньому етапі цього складного планового процесу вони опосередковувалися разовими договорами купівлі-продажу сільгосптехніки.

Отже, не дивлячись деяке правове “розкріпачення” системи матеріально-технічного забезпечення в цілому суб’єкти сфери цієї діяльності не одержали свободи укладання договорів матеріально-технічного забезпечення. Держплан та Держпостач шляхом нарядів та рознарядок планували республіканським, а ті, в свою чергу, обласним відділенням “Сільгосптехніки” конкретні показники щодо кількості, асортименту та вартості сільськогосподарської техніки, інших засобів сільськогосподарського виробництва. Адекватні показники в такому ж порядку доводилися і до виробників сільськогосподарської техніки. На основі і в суворій відповідності з цими плановими показниками республіканські та обласні “Сільгосптехніки” укладали договори з виробниками сільськогосподарської техніки (тракторними, комбайновими та іншими заводами).

Наряди та рознарядки були основою укладення договору поставки, носили   імперативний  характер,   а  тому  суб’єкти  договірних  відносин  при укладанні договору повинні були суворо дотримуватися планових показників, тобто без будь-яких змін відображати їх, як істотні умови в договорах. Відмовитися від нарядів та рознарядок, як і від укладення договорів, суб’єкти договірних відносин не мали права. Вони були наділені лише правом на їх оскарження в Держплан та Держпостач і то в крайньому, виключному порядку.

“Облсільгосптехніка” була вимушена в такому ж порядку планувати діяльність та встановлювати договірні відносини з райоб’єднаннями та з сільськогосподарськими підприємствами.

Такий порядок планування та укладення договорів нерідко призводив до того, що сільськогосподарським підприємствам, які були залежні від системи “Сільгосптехніка”, фактично “нав’язувались” матеріально-технічні засоби (трактори, зернозбиральні та овочезбиральні агрегати), які їм були не потрібні. Ці матеріально-технічні засоби нерідко розукомплектовувались на запчастини, а то і просто приходили у непридатність в машинно-тракторних парках під відкритим небом.

З метою більш чіткої координації та узгодження діяльності організації системи “Сільгосптехніка” з виробниками сільськогосподарської техніки та інших засобів виробництва постановою Верховної Ради СРСР від 5 червня 1978 року “Про порядок введення у дію Закону СРСР про Раду Міністрів СРСР” Всесоюзне об'єднання “Союзсільгосптехніка” було реорганізовано у Державний комітет СРСР з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства (Держкомсільгосптехніка СРСР). Положення про Держкомсільгосптехніку СРСР було прийняте лише у 1985 році. Таким чином, механізм реалізації вищевказаної постанови був закріплений у положенні, яке прийняли аж через 7 років. Нажаль, ця негативна законотворча практика збереглась в Україні і до цього часу.

З метою створення єдиної спеціалізованої системи агрохімічного обслуговування, а також для покращення забезпечення та обслуговування колгоспів і радгоспів було організовано науково-виробниче об'єднання “Союзсільгоспхімія”, до якого перейшли від Держкомсільгосптехніки всі функції у цій сфері.

Відокремленість відомств, що здійснювали управління народним господарством призвела до суттєвих недоліків у плануванні, матеріально-технічному забезпеченні, проведенні спеціалізації та раціонального розміщення виробництва, ускладнила вирішення завдань соціального розвитку села, породила паралелізм та дублювання їх дій. З метою створення умов для успішного розвитку сільського господарства було визнано доцільним здійснити у центрі і на місцях систему правових заходів з метою подальшого покращення управління сільським господарством та іншими галузями агропромислового комплексу.

Суттєві зміни у формах і методах матеріально-технічного забезпечення сільського господарства внесла постанова Ради Міністрів СРСР від 24 травня 1982 року “Про покращення управління сільським господарством та іншими галузями агропромислового комплексу”. У ній відмічалося, що підприємства та організації Держкомсільгосптехніки СРСР, Союзсільгоспхімії, Міністерства меліорації та водного господарства, будівельні, заготівельні, транспортні та інші організації, які обслуговують сільське господарство, організаційно та економічно були слабо пов’язані з колгоспами та радгоспами.

Згідно з цією постановою у районах були створені районні агропромислові об’єднання (РАПО). В їх склад увійшли колгоспи, радгоспи міжгосподарські формування, інші підприємства сільського господарства, підприємства та організації, які обслуговували їх і були пов’язані з сільськогосподарським виробництвом та переробкою продукції. Підприємства та організації, які входили в РАПО, зберігали господарську самостійність, права юридичної особи та відомчу підпорядкованість. Зміни у системі управління сільським господарством та обслуговуючими його галузями мали позитивний вплив на виробництво, економіку колгоспів та радгоспів, розвиток виробничих зв’язків підприємств та організацій агропромислового комплексу. Проте, у зв'язку з недосконалістю структури управління агропромисловим комплексом на союзному та республіканських рівнях не було досягнуто необхідної інтеграції сільського господарства з переробною промисловістю. Товаровиробники не могли вільно реалізовувати свою продукцію, ціни на яку були значно нижчими цін на сільгосптехніку, паливо-мастильні матеріали, міндобрива і т. ін. Не було досягнуто суттєвих змін в економічному механізмі взаємовідносин колгоспів, радгоспів та обслуговуючих організацій.

Тому Постановою Ради Міністрів СРСР від 14.11.1985 р “Про подальше удосконалення управлінням агропромисловим комплексом” було створено Державний агропромисловий комітет СРСР (Держагропром СРСР) на базі Міністерств сільського господарства СРСР та ліквідованих комітетів: плодоовочевого господарства, м’ясної, молочної та харчової промисловості, сільського будівництва, Державного комітету з виробничо-технічного забезпечення сільського господарства.

Держагропром СРСР, як центральний орган державного управління агропромисловим комплексом країни паралельно з Радами Міністрів союзних республік відповідав за нарощування виробництва, виконання планів закупівлі сільськогосподарської продукції, забезпечення її повного збереження та якісну переробку. Йому були надані відповідні права та повноваження у сфері планування, фінансування та забезпечення матеріально-технічними ресурсами агропромислового комплексу. Рішення, які приймалися Держагропромом були обов'язковими для виконання всіма міністерствами, відомствами, об'єднаннями, підприємствами та організаціями.

У Держагропромі СРСР було створено єдину систему матеріально-технічного забезпечення на базі відповідних підрозділів ліквідованих міністерств та відомств із збереженням за ним функцій постачання інших галузей народного господарства, які раніше виконувала Держсільгосптехніка СРСР. Таке реформування пояснювалося ще й тим що поява нових обслуговуючих підприємств та організацій, які раніше не були відомі в практиці господарювання, призвела до ускладнення господарських зв'язків колгоспів та радгоспів, роздрібнення функцій з матеріально-технічного забезпечення сільського господарства між багатьма організаціями.

Реформування Міністерства сільського господарства та комітетів СРСР викликало необхідність таких же перетворень і в республіках. На республіканському рівні з урахуванням особливостей були створені союзно-республіканські державні агропромислові комітети, агропромислові комітети країв та областей. Відповідно до Постанови Ради Міністрів УРСР від 17.05.1986 р. № 185 “Про затвердження положення про Державний агропромисловий комітет Української РСР” було створено Держагропром УРСР.

Була здійснена також і перебудова районних агропромислових об'єднань (РАПО) органів управління на районному рівні господарствами, організаціями і підприємствами в агропромисловому комплексі. Порівняння Типового положення про районне агропромислове об’єднання з раніш існувавшим, дав змогу дійти висновку, що згідно з новим Положенням компетенція РАПО у сфері матеріально-технічного забезпечення сільського господарства значно розширилася. У цьому Положенні знайшли відображення головні завдання РАПО: забезпечення колгоспів, радгоспів та інших підприємств та організацій матеріально-технічними ресурсами; організація закупівлі та збуту продукції; розвиток у колгоспах та радгоспах бази для її переробки та зберігання; раціональне розміщення переробних підприємств; удосконалення агрохімічного, виробничо-технічного, транспортного обслуговування; та капітального будівництва; впровадження комплексної механізації виробництва; ефективне використання меліоративних земель, міндобрив та інших засобів хімізації сільського господарства, підвищення родючості земель; забезпечення високої технічної готовності машинно-тракторного парку; організація і проведення його своєчасного і якісного технічного обслуговування і ремонту та ін.

Таким чином, склалася така система органів управління на союзному рівні: Головне управління з матеріально-технічного забезпечення Держагропрома СРСР,           забезпечувальні організації (Союзсільгоспкомплект, Союзагропромашімпорт та ін). На республіканському рівні - головне управління з матеріально-технічного забезпечення агропромислових комітетів союзних республік, управління з матеріально-технічного забезпечення агропромислових комплексів автономних республік, країв, областей та відділи матеріально-технічного забезпечення районних агропромислових об'єднань.

Матеріально-технічне забезпечення сільського господарства являло собою складний, неоднорідний щодо правової організації комплекс відносин, що охоплював діяльність як виробників сільгосптехніки, так і діяльність збутовозабезпечувальних, сільськогосподарських та інших підприємств і організацій, їх можна розмежувати на такі три групи з матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств: по-перше, відносини, що виникають між виробниками сільськогосподарської техніки та забезпечувальними організаціями; по-друге, відносини між самими забезпечувальними організаціями; по-третє, відносини між забезпечувальними організаціями і сільгосппідприємствами.

Ці групи відносин хоч і взаємопов’язані між собою, проте з точки зору їх правової організації суттєво відрізняються одна від одної. Так, якщо правовою формою відносин першої і третьої групи був договір, то відносини другої групи мали бездоговірний характер і засновувалися на адміністративному підпорядкуванні районних організацій обласним. Положення про поставки сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів колгоспам, радгоспам та підприємствам і організаціям розповсюджувалося лише на третю групу, тобто на комплекс відносин з матеріально-технічного забезпечення сільського господарства. Відносини перших двох груп регулювалися іншими нормативними актами. Тому на думку Н.Н. Вєдєніна, це Положення можна кваліфікувати як систематизований нормативний акт з матеріально-технічного забезпечення сільського господарства кодифікованого характеру. Прийняте Положення, вказував він, підняло на якісно новий рівень правове регулювання цієї галузі суспільних відносин. Цей нормативний акт регулював порядок укладення договорів, порядок постачання, кількість і якість продукції, ціни та порядок розрахунків, майнову відповідальність сторін за належне виконання або невиконання договору. Положенням було охоплене основне коло питань, пов’язаних з матеріально-технічним забезпеченням сільського господарства.

Незважаючи на прийняті нормативні акти і створення Агропостачу  матеріально-технічне забезпечення господарств змінилося не значною мірою. Важливий принцип агропромислового виробництва – пріоритетний розвиток сільського господарства,  не забезпечувався. Агро постач не виконував в достатній мірі функції ланцюга зв’язку між сільським господарством та галузями, що виробляють сільськогосподарські засоби виробництва.

Ці та інші негативні фактори спонукали органи влади розробляти нові правові важелі для виправлення ситуації, що склалася у цій сфері. Саме з такою метою Рада Міністрів СРСР 17.06.1987 р. прийняла постанову “Про перебудову матеріально-технічного забезпечення та діяльність Держпостачу в нових умовах господарювання”, в якій були вказані суттєві недоліки системи матеріально-технічного постачання та визначені основні напрямки її перебудови.

Відповідно до цієї постанови Держагропром видав наказ, яким передбачалося здійснити: перехід на матеріально-технічне забезпечення у порядку оптової торгівлі засобами виробництва без заздалегідних заявок, лімітів та фондів, за прямими замовленнями споживачів; організацію на підприємствах матеріально-технічного забезпечення комісійної торгівлі з наданням послуг споживачам та реалізацією невикористаних матеріально-технічних ресурсів; забезпечення проведення роботи по зміцненню прямих довгострокових зв'язків між підприємствами-виробниками та органами постачання і споживачами; проведення оцінки роботи забезпечувальних підприємств за результатами виконаних договірних зобов’язань перед споживачами, тощо. Це, в сою чергу, викликало необхідність реорганізації управління АПК. Тому, Постановою Ради Міністрів СРСР від 5.04.1989 р. “Про покращення продовольчого забезпечення країни на засадах корінного підвищення ефективності і подальшого розвитку агропромислового виробництва” була запланована наступна реорганізація управління АПК. В її основу були покладені принципи чіткого розмежування функцій державного і господарського управління сільськогосподарськими підприємствами і корінної зміни системи управління агропромисловим виробництвом від районного до республіканського рівня. Було визнано доцільним ліквідувати Держагропром СРСР та створити Державну комісію з продовольства та закупок. Ради Міністрів Союзних республік повинні були самостійно визначати організаційну структуру державного керівництва та господарського управління АПК на республіканському рівні. Функції з матеріально-технічного забезпечення колгоспів, радгоспів, підсобних сільських господарств, організацій орендарів, селянських колективів були покладені на Держпостач СРСР.

Для вирішення завдань матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських формувань до системи Держпостачу були передані загальносоюзні, республіканські, крайові та обласні органи матеріально-технічного забезпечення агропромислового комплексу з товаропровідною мережею, із збереженням їх організаційної структури та функцій, виконуваних Агропостачем СРСР.               

Основною формою матеріально-технічного забезпечення сільського господарства стала оптова торгівля, яка дозволила оперативно забезпечувати сільгосппідприємства згідно з їх виробничими потребами; важливим напрямом перебудування системи матеріально-технічного забезпечення стало широке застосування прямих господарських зв'язків між виробниками сільськогосподарських засобів виробництва і споживачами.

На цьому етапі беруть початок свого розвитку орендні відносини на селі. У законодавстві про матеріально-технічне забезпечення колгоспів та радгоспів з'являються нові правові норми, спрямовані на регулювання орендних відносин з урахуванням їх специфіки, впроваджується нормативна регламентація способів забезпечення господарств малопотужною технікою та іншими засобами, потрібними для діяльності орендно-підрядних колективів, які почали розвиватися на базі колгоспів та радгоспів. Останні повинні були надавати допомогу цим колективам шляхом забезпечення потрібними матеріально-технічними ресурсами.

Отже в процесі реформування аграрного сектора, нарівні з колгоспами і радгоспами у якості основного ланцюга агропромислового виробництва набувають розвитку такі організаційно-правові форми як: організації орендарів, кооперативи, орендні колективи, селянські та особисті підсобні господарства громадян, що знайшло своє закріплення в законодавстві. Постановою Ради Міністрів СРСР від 5.04.1989 р. “Про корінну перебудову економічних відносин та управління у агропромисловому комплексі країни” вони розглядаються, як економічно рівноправні форми господарювання.

Важливе місце у законодавстві про матеріально-технічне забезпечення сільськогосподарських підприємств зайняв прийнятий 30.06.1987 р. Верховною Радою СРСР Закон “Про державне підприємство (об’єднання)”. Стаття 15 Закону закріплювала порядок матеріально-технічного забезпечення державних підприємств, радгоспів. Воно здійснювалося, виходячи з необхідності його ефективності, економного використання матеріальних ресурсів при мінімально необхідному рівні їх запасу. Згідно з планом економічного та соціального розвитку, підприємства визначали потреби у ресурсах та придбавали їх у порядку оптової торгівлі або у централізованому порядку. У порядку оптової торгівлі підприємство купувало без лімітів (фондів) матеріально-технічні засоби згідно зі своїми замовленнями на основі договорів, укладених з підприємствами та іншими органами матеріально-технічного забезпечення або безпосередньо з виробниками. Це свідчить про те, що підприємствам були надані більш широкі права і самостійність в розпорядженні власними коштами та визначенні необхідності у придбанні тих чи інших матеріальних засобів. Відбулись суттєві зміни і в сфері кредитування та надання пільг сільськогосподарським підприємствам.

До останнього часу важливою рисою законодавства про матеріально-технічне забезпечення сільського господарства було створення пільгових умов для господарств переважно адміністративними методами регулювання. Інколи адміністративні методи перетворювалися у методи прямого адміністрування, що ставило у невигідне становище колгоспи та радгоспи. Наприклад, з метою покращення матеріально-технічного забезпечення РАПО було надане право перерозподіляти між підприємствами та організаціями виділені засоби виробництва. Це правило було піддане критиці у літературі, що, на нашу думку, цілком справедливо.

Отже до 1991 року існувала правова система, яка забезпечувала функціонування планової економіки, державного сектора промисловості, колгоспно-радгоспного ладу у сільському господарстві, а також виключного права державної власності на землю, яка надавалася сільськогосподарським товаровиробникам і громадянам лише у постійне чи тимчасове користування.

З прийняттям Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України в Україні була започаткована своя нова правова система. Однак перебудовані процеси в економіці, в тому числі і в аграрних відносинах, розпочалися дещо раніше - з дня прийняття Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 р. “Декларації про державний суверенітет України”.

Земельні відносини і правове їх регулювання набули нового змісту з прийняттям 18 грудня 1990 р. Земельного кодексу УРСР. Відтоді земельні ділянки надавалися громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства, а також індивідуального житлового будівництва в довічне володіння або користування.

Приватна, колективна і державна форми власності на землю були введені Законом України “Про форми власності на землю” від 30 січня 1992 р. і закріпленні в Земельному Кодексі України в редакції від 13 березня 1992 р.

Кардинальні зміни, які відбувалися в Україні, неодноразово торкалися і системи центральних органів державної влади. Так, Указом Президента України від 25.02.1992 р. “Про зміни в системі центральних органів державної виконавчої влади України” на базі Міністерства сільського господарства України, Державного комітету України по соціальному розвитку села, а також підприємств і організацій м'ясної і молочної   промисловості Державного комітету України з харчової і переробної промисловості було створене Міністерство  сільського господарства і продовольства України. У подальшому, з метою вдосконалення структури управління агропромисловим комплексом та підвищення ефективності його функціонування в умовах реформування народного господарства Указом Президента України від 25 липня 1997 р. “Про утворення Міністерства агропромислового комплексу України” було утворено Міністерство агропромислового комплексу України на базі Міністерства сільського господарства і продовольства. Але протягом 1992-1999 років змінювалися лише назви Міністерства, відповідального за стан в АПК. Тільки з 1999 року почалися значні зміни у структурі цього Міністерства.

Згідно з Указом Президента від 15 грудня 1999 р. “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” на базі Міністерства агропромислового комплексу та державного рибного господарства було створене Міністерство Аграрної Політики України (Мін АПК). Наказом Мін АПК від 08 листопада 2000 р. № 222 “Про положення структурних підрозділів Мінагрополітики України” було закріплене правове положення структурних підрозділів міністерства. Департамент науково-технічної політики Мін АПК є структурним підрозділом центрального апарату Міністерства аграрної політики України. Основними завданнями Департаменту є: 1) визначення і проведення державної науково-технічної політики з питань комплексної механізації і автоматизації сільськогосподарського виробництва, машинобудування для агропромислового комплексу; 2) розробка стратегії оновлення матеріально-технічної бази, ресурсного і технологічного забезпечення галузей агропромислового виробництва, складання балансів забезпечення сільськогосподарських товаровиробників технічними та енергетичними ресурсами, розробка схем їх постачання; 3) сприяння своєчасній підготовці сільськогосподарської техніки до сезонів польових робіт та впровадженню високоефективних форм використання техніки (машинно-технологічні станції, машинні ринги, сервісні кооперативи тощо); 4) здійснення технічної політики, спрямованої на забезпечення сільськогосподарських підприємств і організацій технікою, пально-мастильними матеріалами, обладнанням, іншими матеріально-технічними ресурсами через ринкову інфраструктуру, на умовах лізингу тощо; 5) проведення робіт по удосконаленню нормативно-правової бази лізингу, створенню регіональних лізингових фондів.

Отже вперше за період становлення України, як незалежної держави, структурі Мін АПК з'являється підрозділ, що відповідає за матеріально-технічне забезпечення товаровиробників АПК.

Висновки :

1. Система матеріально-технічного забезпечення сільського господарства та правова база, що регулює ці відносини, повинні формуватися з урахуванням історичного досвіду їх функціонування, а це в свою чергу   дасть   змогу   уникнути помилок, які допускалися в минулому.

2. Історичний досвід свідчить, що відмова від будь-якого планування матеріально-технічного забезпечення на рівні промисловість-сільськогосподарське виробництво не припустима.

3. Планування матеріально-технічного забезпечення не може бути жорстким, в умовах ринкових відносин вкрай потрібен пошук нових його форм, принципів та методів.