2.1. Основні види договорів, які застосовуються для забезпечення АПК продукцією виробничо-технічного призначення.

В   умовах розвитку приватної власності на землю і матеріально-технічні засоби, головною формою правового регулювання відносин у цій сфері став договір. Проблему договірних відносин матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК неможна назвати малорозробленою. Так, цій проблемі було присвячено ряд наукових праць таких вчених як: Бичкова Ц.В., Вовк Ю.А., Гаєвський Р.В., Лур’є С.М., Козирь М.І., Пєрвушин А.Г., Попов В.К., Рахманкулов Х.А., Семеусов В.А., Семчик В.І., Статівка А.М. У наукових роботах були висвітлені сутність та загальні характерні риси вказаних договорів. Але в умовах розвитку України, як незалежної держави, побудови нової правової системи, корінних змін в аграрному секторі економіки та корінної перебудови системи матеріально-технічного забезпечення сільського господарства ці питання потребують розгляду з урахуванням зазначених змін.

У матеріально-технічному забезпеченні сільськогосподарських підприємств договір є завершальним етапом переміщення сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів до споживача. Матеріальні цінності для сільського господарства переходять із сфери виробництва в сферу обігу і реалізуються аграрним підприємствам за договорами, як правило, на еквівалентно-оплатних засадах. Майнові відносини в сільському господарств майже завжди будувалися за принципами рівноправності сторін та оплатності і мали правову форму договору, в якому і закріплюються ці принципи. Закріплюючи оплатність майнових відносин, договір забезпечує широку можливість для   розвитку   господарської   ініціативи   та   самостійності   підприємств. Можливість визначення взаємних прав та обов'язків надає договірним відносинам достатню      гнучкість.

При розгляді питань договірних відносин з матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників можна виявити два підходи. Представники першого в своїх працях обмежувалися дослідженням лише договору поставки. Вони практично ототожнювали усі форми матеріально-технічного забезпечення з поставками. У своїй книзі Н.С. Станкевич виділив окремий параграф: “Правові форми матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських підприємств”, де обмежився розглядом тільки договору поставки сільгосптехніки. Мали місце спроби об'єднати договори, які використовуються в процесі матеріально-технічного забезпечення, в один договірний вид, називаючи його договором забезпечення, або договором на матеріально-технічне забезпечення сільгосппідприємств.

Не можна не погодитися з Ц.В. Бичковою, яка відмітила, що наведене цими авторами визначення зазначеного договору нічим не відрізняється від визначення звичайного договору поставки.

Такий підхід до розгляду договорів у цій сфері можна пояснити тим, що в ті часи забезпечення матеріально-технічними ресурсами сільських товаровиробників здійснювалося на планових засадах в основному за договором поставки та регулювалося особливими нормативними актами, головним серед яких було “Положення про поставки сільськогосподарської техніки та інших матеріально-технічних засобів колгоспам, радгоспам та іншим сільськогосподарським підприємствам та організаціям”, затверджене Постановою Ради Міністрів СРСР від 29 червня 1983 р.

В наш час представником такого підходу залишається Н.Н. Вєдєнін, який стверджує, що основною організаційно-правовою формою матеріально-технічного забезпечення сільськогосподарських комерційних організацій, як і інших господарських формувань, є договір поставки, який був якщо не єдиною, то найбільш універсальною формою організації господарських зв'язків у даній області.

Але і в умовах жорсткого планування були прибічники широкого визначення договорів матеріально-технічного забезпечення сільгосптоваровиробників, які виходили за межі договору поставки та охоплювали ширше коло договорів. На їх думку, майнові відносини між сторонами регулюються різноманітними договорами тому, що за своєю юридичною природою ці відносини різні.

Видається обґрунтованою позиція прибічників широкого визначення договорів, які використовувалися в минулому при матеріально-технічному забезпеченні товаровиробників АПК тому, що на той час застосовувалися такі договірні форми забезпечення як оптова торгівля, комісійна торгівля, купівля-продаж матеріально-технічних засобів. Обґрунтованість такого підходу підтвердив і час. Сьогодні ми бачимо наскільки розширилося коло договірних відносин у сфері матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК. З реформуванням економіки аграрного сектора і поширенням підприємств, заснованих на основі приватної власності, основними формами, які опосередковують відносини з матеріально-технічного забезпечення аграрних товаровиробників, є договори поставки, купівлі-продажу, міни, оренди, лізингу.

Договору з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК - це договори, які застосовуються у сфері обігу матеріально-технічних засобів і спрямовані на раціональне доведення засобів виробництва до господарств з метою створення сприятливого режиму та умов діяльності сільгосптоваровиробників по обробітку землі, виробництву, переробці та реалізації сільськогосподарської продукції.

В юридичній літературі висловлені три точки зору щодо правової природи цих договорів. По-перше, такі договори аграрних підприємств за своєю сутністю охоплюються договорами цивільного права і відносяться до цивільно-правових договорів. По-друге - це господарсько-правові договори. По-третє – договори за участю аграрних підприємств мають свою специфіку і їх можна віднести до сільськогосподарських договорів. Кожна із наведених точок зору мала право на своє існування. Виникнення таких підходів мали певні підстави , обумовлені існуванням аграрних   правовідносин на конкретному етапі розвитку економіки країни. Але постає питання: який з них найбільше відповідає економічному змісту цих відносин?

Розглянемо точку зору, відповідно до якої договір на матеріально-технічне забезпечення сільгосптоваровиробника є господарським. В радянській цивільно-правовій літературі такі вчені як: С.Н. Братусь, Л.А. Лунц, М.І. Брагінський, Г.С. Шапкіна, А. Г. Пєрвушин вважають, що для віднесення того чи іншого договору до господарського потрібно, щоб він відповідав трьом умовам: договір повинен бути складений тільки між соціалістичними організаціями, спрямований на обслуговування господарської діяльності, бути плановим. Усі ці умови були характерні для договорів на матеріально-технічне забезпечення сільгосппідприємств радянського періоду. Договір укладався тільки між соціалістичними організаціями-постачальниками (безпосередніми виробниками матеріально-технічних засобів та різними постачальницькими організаціями) і отримувачами-покупцями, інших на той час не існувало, він був спрямований на обслуговування господарської діяльності з метою забезпечення нормальної роботи сільгосппідприємства. Передумовою і основою укладення такого договору був план.

Перехід до ринкової економіки характеризується різноманітністю форм власності суб'єктів підприємницької діяльності, форм ведення виробництва та господарювання, що внесло суттєві зміни як у самий зміст договірних відносин, так і в їх правове регулювання. Передусім розширилася сфера застосування договорів. Змінилося і співвідношення договору і плану. Якщо раніше договір виступав, в основному, як засіб виконання планових завдань і мав залежний від плану характер, то в умовах ринкової економіки він став основним економічним і правовим документом, засобом планування своєї діяльності підприємцями в тому числі і сільськими, який визначає господарські взаємовідносини сільськогосподарських товаровиробників з іншими суб'єктами господарювання. Не план визначає зараз зміст договору, а навпаки, договір є основою планування усієї виробничо-господарської діяльності сільгосппідприємств. Раніше план визначав як суб'єктний склад договору, так і його зміст. Лише в умовах ринкової економіки та свободи підприємницької діяльності договір здобув свою істину сутніть. Він став добровільною угодою сторін.

Чи позначилися ці зміни на характері договорів на матеріально-технічне  забезпечення  сільгосптоваровиробників як господарських договорів?

Господарські договори опосередковують господарські  відносини,  що  виникають у  процесі  організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

Господарська діяльність – це діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Суб'єктами господарювання у сільському господарстві - є сільськогосподарські товаровиробники: сільськогосподарські кооперативи, фермерські господарства, державні спеціалізовані сільгосппідприємства, сільгосппідприємства у формі господарських товариств, громадяни України, які в наслідок земельної реформи отримали свою земельну частку (пай) і самостійно займаються господарюванням на власній землі.

Господарська діяльність суб'єктів аграрного виробництва спрямована на виготовлення, переробку та реалізацію сільгосппродукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, яка потребує забезпечення сільгосптоваровиробників необхідними матеріально-технічними ресурсами.

Відносини з матеріально-технічного забезпечення сільгосптоваровиробників складаються в агропромисловому комплексі у вигляді зв'язків виробничо-господарського характеру. Це - відносини між суб'єктами аграрної підприємницької діяльності всіх форм власності і господарювання з суб'єктами підприємництва аграрно-виробничого сервісу. До суб'єктів підприємництва аграрно-виробничого сервісу відносяться: підприємства з виготовлення сільськогосподарської техніки та сільгоспзнарядь, підприємства з матеріально-технічного забезпечення та сервісного обслуговування сільгосппідприємств, МТС та механізовані загони, які надають послуги стосовно обробітку землі та збирання врожаю. Ці підприємства покликані здійснювати на договірних засадах аграрно-виробничо-господарське обслуговування суб'єктів аграрного виробництва усіх форм власності.

Згідно з Господарським кодексом України (ст.179). господарсько-договірними зобов'язаннями - є майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними    особами на підставі господарських договорів. Тобто господарський договір - це договір, що укладається між суб'єктами господарювання, якими є організації - юридичні особи та громадяни – підприємці, або між суб’єктами господарювання і організаціями – не господарюючими суб’єктами-юридичними особами.

Таким чином, господарські договори опосередковують відносини. Які за своїм економічним змістом є відносинами у сфері відтворення (постійного повторення виробництва матеріальних благ). Цим вони і відрізняються від цивільних договорів, що опосередковують (мають опосередковувати) відносини у невиробничій сфері. Тому зобов’язання майнового характеру, що виникають між суб’єктами господарювання та не господарюючими суб’єктами-громадянами, не є господарськими і не регулюються Господарським Кодексом. Громадянин – не підприємець одержує майно за таким договором не для подальшого використання у господарській діяльності, а для власного споживання, тобто воно таким чином переходить у невиробничу сферу.

Зміст господарського договору становлять його умови, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань. У договорі повинні міститися предмет договору, ціна та строк його дії. Умови про предмет повинні визначати найменування (номенклатуру, асортимент) та кількість продукції (робіт, послуг), а також вимоги до їх якості.

Господарські договори характеризуються особливістю їх укладання, урегулювання розбіжностей, зміни та розірвання (статті 10, 11 Господарського процесуального кодексу України (ГПК).

Господарські  договори повинні  укладатися в письмовій або іншій формі, яка б об'єктивно могла сприйматися третіми особами (судовими органами, органами управління і контролю). З розвитком нових форм та технологій зв'язку з'являються нові способи укладання договорів, які значно скорочують час  та  матеріальні  витрати при їх оформлені. Господарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами та скріпленого печатками. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень. З урахуванням того, що більшість сільгосптоваровиробників знаходяться на великій відстані від промислових центрів, в яких зосереджені підприємства, що спеціалізуються на виробництві засобів матеріально-технічного забезпечення, цей спрощений спосіб укладання договорів є економічно вигідним і зручним для обох сторін.

Проект договору може бути запропонований будь-якою з сторін. У разі якщо проект договору викладено як єдиний документ, він надається другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами оформляє договір і один його примірник направляє другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у двадцятиденний строк після одержання проекту. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у двадцятиденний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20 днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишились неврегульованими, передати в цей же строк до господарського суду, якщо на це є згода другої сторони.

У разі досягнення сторонами згоди щодо всіх або окремих умов, зазначених у протоколі розбіжностей, така згода повинна бути підтверджена у письмовій формі (протоколом узгодження розбіжностей, листами, телеграмами, телетайпограмами тощо). Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованого на державному замовленні або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона-виконавець за договором, що в установленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений двадцятиденний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими. У разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувався) (ст. 181 ГКУ). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються нормами цивільного законодавства про зобов'язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок іншої особи без достатніх підстав.

Для цивільно-правових договорів така процедура не притаманна. Окрім цього преддоговірні та інші спори по цих  договорах розглядаються не господарськими, а судами загальної юрисдикції.

Тільки господарським договорам, зокрема таким, які спрямовані на   забезпечення   пріоритетних потреб народного господарства України притаманна плановість. Вони укладаються на підставі державних замовлень і обов'язково повинні їм відповідати.

Господарські договори - угоди, які мають визначену економічну і правову мету. Вони завжди укладаються з господарською метою, обслуговують виробництво та господарський (комерційний обіг).

Головною особливістю виробничих аграрних відносин є те, що вони базуються на певних природних об'єктах, які розвиваються за своїми законами. Основні аграрні відносини залежать від специфіки цих об'єктів, кліматичних умов. Ні одні виробничі відносини так не пов'язані з природними факторами, як аграрні. З урахуванням цих особливостей аграрні відносини можна виділити в окрему групу господарських відносин - аграрних.

Особливості аграрних відносин обумовлюють специфічні риси аграрно-правових договорів. До таких договорів слід віднести договори, які безпосередньо або опосередковано забезпечують виробництво сільгосппродукції з її різновидами. Відмінність цих договорів від інших в тому, що їх характер та зміст визначаються специфікою аграрного виробництва, безпосередньо пов'язаного з природними та кліматичними факторами, а також живими організмами.

Аграрно-правовому договору притаманні такі характерні ознаки: 1) він в більшості випадків виступає юридичною формою організації виробничого процесу; реалізації взаємних інтересів сторін з урахуванням юридичних, природно-кліматичних, економічних можливостей; є юридичною формою відносин, які опосередковано забезпечують розвиток аграрного виробництва з використанням науково-технічного прогресу, та інших аграрно-економічних засобів.

Серед  договорів, які регулюють відносини з матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, можна виділити три групи.

До першої відносяться договори, які забезпечують збалансований ціленаправлений рух засобів виробництва від виробника до придбавала. Це поставка та купівля-продаж.

До другої — договори, які регулюють відносини з надання послуг виробничого характеру: договори про надання послуг сільськогосподарського призначення, договори МТС з сільгосппідприємствами.

До третьої групи можна віднести договори, які надають можливість забезпечити сільгоспвиробникам користуватися необхідними матеріально-технічними ресурсами при неможливості придбати їх у власність. До них належать: орендний, лізинговий та кредитний договори.

Обособлення договорів з матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників у самостійну групу дає можливість виділити ті особливості, якими вони відрізняються від інших договорів.

Суттєвою особливістю цих договорів є суб'єктний склад вказаних відносин. Участь сільгосптоваровиробника обумовлює специфічне, відмінне від інших правове регулювання відносин, які виникають у цій сфері.