2.3. Договір лізингу у сфері матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК

Однією із нових та перспективних форм матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств агропромислового комплексу України, що знаходяться у скрутному фінансово-економічному становищі є розвиток такого виду підприємницької діяльності, як лізинг, який дає можливість доступу до нової високоефективної техніки та передових технологій у важких економічних умовах.

Лізинг походить від однозвучного англійського слова "leasing" і перекладається як довгострокова оренда (найм) машин, обладнання, транспортних засобів, споруд виробничого призначення. Існують різні погляди щодо історії виникнення та правової природи лізинга.

Одні автори вважають, що лізингові відносини зародилися в Англії, де законом щодо лізинга був Статут Уельса 1284 р., в XVI ст., а також закон про лізинг, а в XIX ст. лізинг поширився і в Північній Америці. Інші стверджують, що лізинг в договірній формі з'явився в США в середині XIX ст., а потім почав застосовуватися в країнах Західної Європи.

Окремі автори в економічній і юридичній літературі зазначають, що лізингові відносини регулювалися ще в стародавньому світі відомими Законами Хаммурапі, прийнятими приблизно в 1760 р. до н.е. Група статей, що стосується власності, найбільша в судебнику Хаммурапі, де досконало розглядались всі випадки оренди, норми орендної плати, умови застави майна. Виникнення ідеї лізингу можна віднести і до часів Аристотеля (383-322 р. до н.е.) хоч тоді терміну лізинг, як такого, ще не було. Саме Аристотелю належить вислів: “Багатство полягає в користуванні, а не в праві власності” - це основна ідея лізингу. Іншими словами, будь-якому суб'єкту господарювання не обов'язково мати машини та устаткування у власності, достатньо лише мати право користування ними і в результаті цього отримувати прибуток. Якщо з ім'ям Аристотеля пов'язана ідея виникнення майнових відносин, згідно з якою доход можна отримати від користування майном, не будучи його власником, то з римським імператором Юстиніаном (483-565 н.е.) - юридичне відображення окремих елементів лізингу, наприклад, платне користування чужим майном з наступним викупом (Дігести Юстиніана, Книга 19, Титул II. Про позов із найму).       Але лізинг як сучасний правовий інститут тоді не існував.

Виникнення та розвиток лізингових відносин має економічні причини та правові підстави. До економічних можна віднести декілька факторів. Лізинг виникав у тих країнах, де при загальному економічному спаді зменшувався обсяг фінансових інвестицій і виникала необхідність оновлення основних виробничих фондів. В умовах, коли, з одного боку, у споживачів промислової техніки, обладнання, відсутні грошові кошти для їх придбання, з другого, - у виробників цієї продукції є її нереалізовані залишки. Банки та інші фінансові установи мають можливість через лізинг спрямовувати фінансові ресурси в господарську сферу, інвестувати виробництво та мати від цього дохід. Лізинг є привабливим і вигідним для суб'єктів господарювання з обмеженими фінансовими можливостями, що характерно в наш час для новостворених сільськогосподарських суб'єктів, які не мають коштів на придбання техніки. Збіг цих та інших економічних факторів спонукує одних до кредитування лізингових операцій, других – до передачі майна в платне користування, третіх – до придбання майна в користування з поступовою виплатою його вартості.

На нашу думку, слід погодитися з Р.П. Бойчуком, який зазначає, що активний розвиток лізингових відносин почався після Другої світової війни. У 50-х роках у США, Канаді, Франції, Англії, інших країнах Західної Європи створюються лізингові компанії, основною діяльністю яких є надання матеріально-технічних засобів виробництва в лізинг. Для координації лізингової діяльності поряд з національними лізинговими об'єднаннями в 1973 р. утворюється міжнародна організація Європейська федерація асоціацій лізингових компаній. Аналогічні лізингові структури виникають в Японії, Австралії, країнах Азії. Для регулювання лізингових відносин законодавством цих країн закріплюються відповідні правові норми.

Правове регулювання лізингу в західних країнах здійснюється по-різному. Окреме законодавство з лізингу є в Бельгії, Італії, Німеччині. У США та Англії лізингові операції регулюються судовими рішеннями та лізинговою практикою відомих компаній. Активний розвиток лізингу в багатьох країнах, виникнення лізингових відносин між суб'єктами різних держав спонукали до регулювання лізингу та уніфікації правових норм на міжнародному рівні. З цією метою 26 травня 1988 р. на міждержавній конференції, учасником якої був СРСР, прийнята Конвенція про міжнародний фінансовий лізинг. У цій конвенції дається класичне визначення лізингу, як тристоронньої угоди, за якою лізингодавець на замовлення лізингоодержувача купує у виробника (постачальника) устаткування з метою наступної передачі в оренду лізингоодержувачу.

У країнах СНД в минулому протягом багатьох років панувала система суспільної власності на засоби виробництва з її ідеологією і уявленням, що тільки через неї можна отримати багатство, тобто суспільна власність була єдиною основою економіки і соціальної структури суспільства. Залишки цієї ідеології створювали несприятливі умови для запровадження лізингу в підприємницьку діяльність, оскільки економічний механізм останнього вимагає відмови від багатьох звичних уявлень, а люди психологічно і фахово не були підготовлені до таких змін.

Для сільського господарства України однією з найважливіших умов ефективного функціонування є залучення капіталу на середньо і довгострокових умовах повернення. Основними фінансовими установами, які сьогодні можуть інвестувати кошти в аграрний сектор є комерційні банки. З огляду на вдалий досвід впровадження лізингових відносин за кордоном в Україні вже з 1993 р. банки та інші фінансові установи почали створювати перші лізингові структури: Лізинговий дім банку “Україна”, “Укрексімлізинг Укрексімбанку” та ін.

Згідно з проектом розвитку лізингу в Україні, підготовленим Міжнародною фінансовою корпорацією, найбільший потенційний попит на лізинг в нашій країні сконцентрований, крім банківської і транспортної сфер, в агропромисловому комплексі.

Незважаючи на перспективність лізингу, його розвиток в сільському господарстві України гальмується економічними та юридичними факторами. Лізингові компанії, які надають сільськогосподарську техніку в лізинг, пропонують високу процентну ставку за користування нею. Якщо підрахувати кінцеву ціну лізингової техніки протягом лізингового періоду, то вона зростає у півтора і більше   разів, що дуже дорого для сільськогосподарських підприємств. Практика свідчить, що потрібна фінансова підтримка лізингових відносин в агропромисловому комплексі з боку держави. Їх розвиток дасть можливість сільськогосподарським    товаровиробникам виконувати сільськогосподарські роботи сучасною ефективною технікою, а українським виробникам цієї техніки – розширювати її виробництво.

Правове регулювання лізингових відносин в Україні у часі можна поділити на два періоди: до 16 грудня 1997 р, тобто до прийняття Закону України “Про лізинг” та після цієї дати. Правова норма щодо лізингу вперше у законодавстві України наведена в Законі “Про банки і банківську діяльність” від 20 березня 1991 р. У п.9.ст.3. цього Закону зазначено, що серед здійснюваних банком операцій є й така, яка надає право банку придбавати за власні кошти засоби виробництва для передачі їх в оренду (лізинг). Уперше питання лізингу сільськогосподарської техніки офіційно було порушено в указі Президента України щодо розв'язання кризи платежів і підтримки вітчизняних виробників від 22 травня 1995 року, яким багатьом міністерствам доручалося підготувати проект відповідного указу про лізинг сільськогосподарської техніки. Проект такого указу Міністерство економіки, як перший виконавець, підготувало, але він був введений в дію, що затягнуло провадження лізингу більш ніж на два роки.

З метою створення організаційних та фінансових умов для лізингових відносин в агропромисловому комплексі уряд України вжив низку заходів. Постановою КМУ від 31 травня 1995 р. “Про стан підготовки до збиральних робіт і формування державного контракту на закупівлю зерна у 1995 році” було передбачено організацію механізму передачі на умовах лізингу сільськогосподарської техніки та надання для цього довготермінових кредитів.  

Слід зазначити, що на початку виникнення лізингових відносин в Україні

перевага надавалася іноземним виробникам сільськогосподарської техніки, що вкрай негативно відбивалося на вітчизняних заводах – виготовлювачах сільськогосподарської техніки. У Постанові Кабінету Міністрів України “Про забезпечення сільського господарства зернозбиральною технікою” від 07 лютого 1996 р., було визначено, що з метою забезпечення сільського господарства високопродуктивною зернозбиральною технікою слід спрямувати кошти у сумі 20 млн. дол. США у межах середньострокової гарантійної програми Експортно-імпортного банку США для закупівлі зернозбиральної техніки фірми “Джон Дір”. Даною Постановою Кабінету Міністрів закріплювалося, що сільськогосподарські товаровиробники, які отримали зазначену техніку, розраховуються з корпорацією “Украгропромбіржа” (з урахуванням сплати відсотків та всіх витрат, пов'язаних з обслуговуванням кредитів) шляхом поставки продовольчого зерна за ціною 115 доларів США (у валюті України за курсом Національного банку на момент здачі зерна) за тонну м'якої пшениці третього класу, іншої сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки до державного резерву або власними коштами (з урахуванням відсотків за користування кредитом) згідно з курсом Національного банку на день розрахунків з державним бюджетом. При цьому погашення кредитів і сплата відсотків за них здійснюється за рахунок коштів державного бюджету, передбачених на зазначені цілі.

Сільськогосподарських товаровиробників влаштовував такий підхід до здійснення розрахунків, тому що була встановлена фіксована ціна на пшеницю, що поставляється на рівні світових стандартів. Багато сільгосппідприємств вдались до послуг лізингової компанії “Украгропромбіржа”, але в подальшому їх чекало чимало проблем із взятою сільськогосподарською технікою іноземного виробництва, зокрема це були комбайни американського виробництва фірми “Джон Дір”. По-перше, у господарств не було підготовлених кадрів, які б розумілися на технічному стані цієї техніки. По-друге, на той час в Україні не було створено спеціалізованих сервісних центрів, які б займалися ремонтуванням такої техніки. По-третє, крім того, що запчастини до такої техніки виявилися непомірно дорогими, їх було складно придбати. Але основною бідою для сільгоспвиробника стало те, що в подальшому розрахунки за надану техніку здійснювалися не за фіксованими розцінками, а за цінами, які стихійно установлювалися на ринку зерна. В зв'язку з цим виникли проблеми щодо можливості лізингоодержувачів вчасно розрахуватися за отриману техніку. Вони залишаються актуальними і на сьогоднішній день.

Для фінансового забезпечення лізингових відносин у сільському господарстві Постановою КМУ від 18 вересня 1997 р  з метою поліпшення матеріально-технічного і сервісного забезпечення сільськогосподарського виробництва було створено державний лізинговий фонд, а постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 1997 р.  — лізингова компанія “Украгромашінвест” у формі відкритого акціонерного товариства. У подальшому згідно з Постановою КМУ від  19 лютого 1999 р. було створено державне лізингове підприємство “Украгролізинг”, яке стало правонаступником лізингового фонду.

Отже, напрям державної політики змінився у бік вітчизняних виробників сільськогосподарської техніки. Так, на державному рівні відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про утворення Національної акціонерної компанії “Украгролізинг” від 11 квітня 2001 р., а також указу Президента України “Про додаткові заходи щодо подальшого розвитку лізингу у аграрному секторі економіки” від 23 лютого 2001 р. були створені та функціонують державні лізингові компанії, які обслуговують агропромисловий комплекс та забезпечують надходження вітчизняного та зарубіжного капіталу для фінансування виробництва й закупівлі сільськогосподарської техніки, обладнання, комплектуючих виробів і запасних частин.

Стратегічний розвиток НАК “Украгролізинг” здійснюється за чотирма напрямами.

По-перше, це розвиток фінансового лізингу в АПК.

По-друге, зростання його ролі в матеріально-технічному та інженерному забезпеченні села.

По-третє, надання сільськогосподарським підприємствам усіх форм власності послуг з виконання механізованих сільськогосподарських робіт, використання техніки на умовах оренди, технічного її обслуговування, впро­вадження прогресивних технологій виробництва і переробки сільськогосподарської продукції.

По-четверте, виробництво нескладної сільськогосподарської техніки та нестандартного обладнання на підприємствах компанії.

За два роки роботи НАК “Украгролізинг” сільськогосподарським товаровиробникам на вигідних умовах фінансового лізингу було поставлено майже 9 тис. одиниць нової техніки. Селяни, сплативши за договором фінансового лізингу перший внесок у 15% вартості машин, працюють на них 5,5 років, а після сплати всіх лізингових платежів техніка переходить в повну власність селян. Головним і важливим слід визначити те, що вся ця техніка вітчизняного виробництва.

У поточному році сільськогосподарським товаровиробникам на умовах фінансового лізингу буде поставлено зернозбиральні комбайни "Славутич", "Лан", трактори ПМЗ, ХТЗ, ґрунтообробну і посівну техніку виробництва "Одесасільмаш", "Червоної зірки", Київського заводу "Агромаш". Договорами фінансового лізингу передбачено страхування отриманої техніки і укладення договорів застави майна кожним лізингоотримувачем на суму 130 % вартості отриманої техніки. Лізингові платежі проводяться 2 рази на рік, вони складаються частково із вартості техніки і відсотків (близько 4 % річних) на сплачену вартість.

Відповідно до закону України “Про Державний бюджет України на 2003 рік” здійснена часткова компенсація вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва. На придбання такої техніки використано частину коштів, які надійшли за рахунок погашення заборгованості за кредити, отримані свого часу під   державні   гарантії   і   надані   для   купівлі   сільськогосподарської   техніки іноземного виробництва.     

Загальна сума надходжень від цього джерела становить понад 100 млн. гривень.

Слід звернути увагу на те, що 30% компенсація аграріям вартості сільськогосподарської техніки - явище позитивне, але на таких умовах, заплативши 70 % її вартості, зможуть придбати її фінансове сильні господарства. Але у нас в країні мало таких господарств. Виникає питання, а що ж роботи окремим фермерам, бідним господарствам? Відповідь на це питання, на наш погляд, є. Необхідно визначити асортимент складної сільгосптехніки, на яку проводитиметься компенсація із бюджету, і передавати її з урахуванням здешевлення у фінансовий лізинг на термін не менше 5 років. Це буде справедливо для всіх сільськогосподарських підприємств і, насамперед, для тих, які не в змозі оплатити 70% вартості техніки.

Правовідносини лізингу мають складну структуру. Тому існують різні погляди науковців щодо їхньої правової природи. В радянській юридичній літературі лізинг через відсутність предмета дослідження протягом тривалого часу взагалі не розглядався. Але ще до його впровадження в господарській діяльності в нашій країні наприкінці 80-х на початку 90-х років вийшли наукові публікації економістів, присвячені лізингу. Фахівці намагалися дати правову характеристику лізингу. В основу визначень правового поняття лізингу, його класифікації вчені-економісти покладають різні за суттю економічні та юридичні критерії. Одні автори розглядають лізинг як кредитні відносини, вид фінансування, лізингову угоду як кредитну операцію, а лізингову діяльність як галузь інвестиційної діяльності. Другі - в лізингу крім цих правовідносин вбачають заставу, позику та інші правовідносини. Треті вважають лізинг комплексом організаційних, фінансових і майнових відносин, що потребують відповідного нормативного регулювання. Четверті висунули концепцію, згідно з якою договір лізингу треба розглядати як договір оренди зі специфічними рисами (фінансова оренда), тобто лізинг є однією з форм оренди.

Так, В.В. Вітрянський розглядає договір лізинга як окремий вид оренди. В найбільш інформаційно насиченій роботі з порівняльним аналізом правового регулювання лізинга в країнах Західної Європи, США російський автор Е.В. Кабатова переконливо довела відмінність лізингу від оренди, самостійність цього виду договору.

В українській юридичній літературі публікації щодо лізинга з'явилися в другій половині 90-х років. Після прийняття Закону України “Про лізинг” від 16 грудня 1997 р. лізинг розглядається як окремий інститут в навчальних посібниках з цивільного, господарського права. В підручнику з аграрного права України лізинг викладено в аспекті зовнішньоекономічної операції суб'єктів агробізнесу. Незважаючи на увагу до лізинга з боку науковців-юристів, на значну кількість публікацій з аналізом цих правовідносин, на деяке законодавче врегулювання лізинга, в Україні залишаються невирішеними теоретичні проблеми та існують прогалини в правовому регулюванні лізингових відносин.

Теоретичні проблеми полягають в тому, що вчені, по-перше, не дійшли однозначної думки щодо правової природи лізингу. При аналізі робиться класифікація правовідносин лізингу без їхнього чіткого розмежування з орендними. Лізингові відносини зможуть активно розвиватися при їхньому належному правовому регулюванні. Як в історичній літературі, так і в законодавстві під терміном “лізинг” розуміються різні поняття. Наприклад, в чинному законодавстві вживаються такі визначення, як: підприємницька діяльність; договірні правовідносини; господарська діяльність; договір.

Господарським Кодексом України (ст. 292) визначено, що лізинг – це господарська діяльність, спрямована на інвестування власних чи залучення фінансових коштів, яка полягає в наданні за договором лізингу однією стороною (лізінгодавцем) у виключне користування другій стороні (лізінгоодержувачеві) на визначений строк майна, що належить лізингодавцю або набувається ним у власність (господарське відання) за дорученням чи погодженням лізингоодержувача у відповідного постачальника (продавця), майна, за умови сплати періодичних лізингових платежів.

Закон України від 11 грудня 2003 року “Про фінансовий лізинг” формулює поняття договору фінансового лізингу. За цим договором лізингодавець зобов’язується що набута у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату.

Згідно зі статтею 2 Закону Російської Федерації “Про лізинг” від 29 жовтня 1998 р. лізинг - це вид інвестиційної діяльності з придбання майна та передачі його на засаді договору лізингу фізичним або юридичним особам за визначену плату, на визначений строк та на визначених умовах, обумовлених договором, з правом викупу майна лізингоотримувачем. Але у ст. 665 Цивільного Кодексу РФ сутність лізингу фактично зведена до фінансової оренди.

Відповідно до п. 37 Положення НБУ “Про кредитування” лізинг, - це відносини між юридичними особами, що виникають у разі оренди майна і супроводжуються укладанням лізингового договору. У цьому ж пункті вказується, що лізинг є формою майнового кредиту.

У Законі “Про оподаткування прибутку підприємств” в ред. від 22 травня 1997 р. поняття лізинг і оренда вживаються як синоніми.

Господарський Кодекс не випадково визначає лізинг як господарську діяльність, спрямовану на інвестування коштів. Приватні (недержавні) капіталовкладення - інвестиції - мають велике значення в ринковій економіці. В зв'язку з цим лізингові операції мають пільговий (порівняно з іншими господарськими операціями) режим, що обумовлює необхідність виявлення чітких критеріїв розмежування лізингу від іншої підприємницької діяльності з метою недопущення випадків безпідставного застосування податкового режиму лізингу до інших подібних або удаваних угод. Це питання врегульовано в країнах з розвиненою ринковою економікою. В нашій літературі воно також вже піднімається, але ще потребує остаточного вирішення. Таке розмаїття визначення лізингу в юридичній і економічній літературі обумовлює значні труднощі для застосування лізингового законодавства в господарській діяльності. Для усунення цих і інших негативних явищ необхідне чітке визначення лізингу.

На наш погляд, лізинг — це комплекс майнових відносин, які виникають у зв'язку з передачею майна (техніки, устаткування т. ін.) у користування до і після його купівлі у виробника (продавця).

Учасниками лізингових відносин виступають:

по-перше, лізингодавець, тобто власник майна, який передає його на умовах лізингової угоди;

по-друге, лізингоотримувач;

по-третє, виробник майна, який виступає у ролі продавця.

Для виявлення сутності лізингу слід розглянути його структуру. На основі договору купівлі-продажу виробник лізингового майна передає на нього право власності спеціалізованій, лізинговій компанії, яка однак не може користуватися і розпоряджатися цим майном, її можливості у даному випадку обмежені. З усіх правомочностей власності вона може реалізувати лише право розпорядження, причому тільки відповідним чином: передавати його в тимчасове володіння і користування за лізинговим договором. Це пояснюється, по-перше, тим, що лізингове майно придбавається лізинговою компанією саме з цією метою, а по-друге, тим, що майно передається не контрагенту за договором купівлі-продажу, а користувачу за лізинговим договором. Обмеження прав власності лізингової компанії спричиняє їй деякі збитки, які, як правило, потребують відповідного відшкодування. При лізингу таким відшкодуванням є податкові й амортизаційні пільги, які надаються лізингодавцю державою.

Якщо лізинг для постачальника сільгосптехніки це - ефективна форма її збуту, то для лізингоодержувача - заощаджувальна форма фінансування інвестицій. І, якщо підприємство-лізингоодержувач має можливість користуватися лізинговим майном без одноразової мобілізації як власних, так і залучених коштів, то для лізингодавця - це підприємницька діяльність з метою отримання прибутку.

Як і будь-який договір, лізинг є формою опосередкування майнових (економічних) відносин і регулює лізингові відносини між сторонами договору. Договір лізингу передбачає, що за домовленістю одна сторона придбаває і передає другій в платне, тимчасове користування майно для здійснення господарської діяльності. Залежно від чисельності учасників лізингового договору, конкретних його умов і обсягу зобов'язань лізингодавця окремі частини лізингової операції регулюються за допомогою таких документів: заяви на проведення лізингу; договору купівлі-продажу майна; замовлення на поставку майна; акта приймання-передачі обладнання; договору щодо технічного обслуговування майна; кредитного договору; лізингового договору.

Всі договори лізинга, повинні передбачати суттєві умови, які визначені у ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, зокрема, предмет лізингу і строк лізингу, розмір лізингових платежів, інші умови, що до яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Предметом лізинга, як зазначається в ст. 3 Закону “Про фінансовий лізинг”, може бути не споживана річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена відповідно до законодавства до основних фондів. Державне та комунальне майно може бути предметом лізинга, якщо щодо нього відсутня заборона передачі в користування.

Не можуть бути предметом лізингу єдині майнові комплекси підприємств та їх відокремлених структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), земельні ділянки та інші природні об'єкти.

Права та обов'язки сторін за договором лізингу визначаються: а) Законом “Про фінансовий лізинг”; б) іншим законодавством України та її міжнародними договорами, якщо стороною в договорі лізинга є юридична або фізична особа іншої країни.

Отже, зміст договору лізинга має містити всі істотні умови, необхідні для договорів даного виду (наприклад, марка і модель сільськогосподарської машини зернозбирального комбайна і т. п.) та самостійно визначені сторонами (наприклад, щодо додаткової відповідальності за невиконання умов договору, не передбачену законодавством).

Як того вимагає ст. 6 Закону “Про фінансовий лізинг”, договір має бути укладений в письмовій формі. За бажанням сторін він може бути нотаріально посвідчений. Хоча договір лізингу може укладатися шляхом обміну листами, телеграмами та іншими письмовими документами, але з метою надійного правового регулювання лізингових відносин між сторонами договору, чіткого визначення їхніх обов'язків і забезпечення прав його доцільно укладати шляхом складання одного документа, підписаного сторонами.

За Законом “Про лізинг” у випадку, якщо предметом лізинга було державне майно, або частина (пай) такого майна в пайовому лізингу, або для забезпечення виконання лізингового договору надавалися державні гарантії, договір лізинга підлягав реєстрації. Передбачена ст. 21 Закону “Про лізинг” реєстрація здійснювалася відповідно до Порядку реєстрації договорів лізинга, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. № 913. Реєстрацію проводили міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, в управлінні яких перебувало державне майно – предмет лізингу. Не зареєстровані в такому порядку договори лізинга визнавалися-недійсними. Після внесення в цей Закон змін 11 грудня 2003 року він став законом про фінансовий лізінг. В якому така реєстрація не передбачена. Підлягає реєстрації предмет лізі гну у випадках і порядку, передбачених законодавством.

Прийняття майна лізингоодержувачем зазвичай здійснюється на місці його доставки у присутності представників лізингодавця і постачальника й оформляється актом прийняття майна, підписаним лізингоодержувачем тільки після задоволення всіх пред'явлених вимог відносно якості, комплектності поставленого майна згідно з вимогами договору купівлі-продажу. З цього моменту об'єкт лізингу вважається переданим у лізинг і лізингодавець зобов'язаний оплатити всі рахунки постачальника.

При виявленні лізингоодержувачем дефектів, які виключають нормальне використання майна, він зобов'язаний у письмовій формі повідомити про це лізингодавця, що дає право останньому вимагати від постачальника замінити майно на аналогічне або розірвати договір купівлі-продажу майна у разі відмови.

Виключне право власності на придбане і передане майно в лізинг належить лізингодавцю і переходить до нього з моменту оплати останнім вартості майна продавцю, а право володіння і користування майном, переданим у лізинг, належить лізингоодержувачу, тоді як продукція і доходи, одержані в результаті експлуатації лізингового майна, є власністю лізингоодержувача. Лізингоодержувач з дати підписання акта прийняття майна бере на себе відповідальність за його збереження і обов'язки захищати за свій рахунок право власності на це майно лізингодавця, вживаючи необхідних заходів щодо запобігання втрати майна.

Договір лізингу входить до групи договорів, якими узгоджується передача майна в платне користування. Хоч він і має багато спільних ознак з договором оренди, але ставити знак рівності між ними не слід. Мають рацію ті дослідники, які стверджують, що в співвідношенні таких категорій, як лізинг і оренда, остання завжди включається до лізингової угоди як обов'язковий елемент і окремо, як складова лізингових відносин не може з необхідною повнотою характеризувати складне єдине ціле - систему лізингу. Оскільки оренда завжди включається до лізингової угоди, як обов'язковий елемент, в деякій частині комплексу лізингових відносин спостерігається спільність оренди і лізингу (в частині “брати і здавати майно в тимчасове користування”). Але наявність деяких спільних ознак оренди і лізингу майна  не дає підстав для їх ототожнення. Тому актуальним є висвітлення питання розмежування понять оренди і лізингу майна.

На всіх стадіях орендного і лізингового процесу проявляється суттєва різниця в діяльності учасників орендних та лізингових угод. Це розмежування виявляється при розгляді структури орендних і лізингових відносин. Якщо оренда передбачає взаємовідносини тільки між двома суб'єктами угоди (орендодавцем і орендарем), то лізинг - щонайменше між трьома учасниками угоди (лізингодавцем, лізингоодержувачем і виробником устаткування).

Складна правова природа лізингу зумовлена тим, що він знаходиться на межі суміжних відносин, які часто переплітаються: доручення, оренди, купівлі-продажу, товарного кредитування та ін. Ця багатосторонність зумовлює складності, які виникають при правовому регулюванні лізингових відносин. Слід зауважити, що на відміну від лізингу при оренді майна укладається тільки одна угода.

При оренді строк, на який укладається орендна угода, значно менший нормативного строку служби майна, тому орендодавець не розраховує відшкодувати вартість майна за рахунок одного орендного контракту і вимушений передавати майно в оренду багаторазово. На відміну від оренди при лізингу, як правило, здійснюється повне відшкодування вартості майна за рахунок укладання одного лізингового контракту.

Відмінність лізингу від оренди полягає також у тому, що в лізинг найчастіше передається в користування нове, спеціально придбане для цього майно на замовлення майбутнього лізингоодержувача, тоді як орендодавець передає в оренду наявне у нього майно.

Різниця між лізингом і орендою суттєвіше проявляється при вирішенні таких важливих питань, як перехід ризиків і відповідальність учасників угод. У договорі оренди орендодавець несе повну відповідальність перед орендарем за несвоєчасне надання останньому майна в користування, за виявлені дефекти в об'єкті оренди та ін. За лізинговим договором за порушення аналогічних умов несе відповідальність виробник устаткування. Ризик випадкової загибелі або псування майна за договором лізингу несе лізингоодержувач, а за орендним договором - орендодавець.

Відповідальність лізингодавця в розмірі заподіяного лізингоодержувачу збитку настає в тому випадку, коли вибір постачальника здійснювався лізингодавцем або він втручався у вибір майна.

Таке обмеження відповідальності лізингодавця пояснюється тим, що лізингоодержувач сам обирає постачальника і не повинен перекладати наслідки свого помилкового вибору на лізингодавця, функція якого полягає в оплаті повної вартості поставленого майна постачальнику.

Незважаючи на те, що лізингодавець протягом всього строку дії лізингового договору залишається власником об'єкта лізингової угоди, лізингоодержувач бере на себе обов'язки, які притаманні власнику (ризик випадкової загибелі, технічне обслуговування, страхування). Оскільки ризик випадкової загибелі майна тут покладається на його користувача, то останній на відміну від орендаря зобов'язаний продовжувати виплачувати лізингові внески або погасити їх повну суму.

Вищенаведений розподіл ризиків у лізинговій угоді на відміну від орендної має своє підґрунтя, тому що лізингодавець придбаває майно на замовлення і в інтересах лізингоодержувача.

При оренді всі ризики бере на себе орендодавець, тому якщо майно виявиться непридатним для використання з незалежних від орендаря причин, останній має право вимагати дострокового розірвання договору. Відповідно з припиненням зобов'язань відпадає і зобов'язання виплати орендних платежів.

Аналогічний договір має місце і в міжнародному праві, але він має відмінності від легального визначення фінансового лізингу в законодавстві України. Відповідно до ст. 1 Конвенції про міжнародний фінансовий лізинг угода фінансового лізингу включає такі характерні особливості:

а) користувач визначає предмет лізинга та вибирає його постачальника;

б) майно придбаває лізингодавець у зв'язку з угодою про лізинг, яка вже на цей час укладена або повинна бути укладена між лізингодавцем і лізингоодержувачем, і про це відомо постачальнику;

в) лізингові платежі передбачаються з урахуванням амортизації всієї чи значної частини вартості лізингового майна.

Застосування цього виду договору потребує вирішення цілої низки правових питань і одного із таких важливих, як визначення правової його природи. Відносно цієї проблеми існують різні точки зору.

Одним із підходів, який застосовується в законодавстві і в літературі при визначенні правової природи договору фінансового лізингу, є характеристика його як різновиду кредитного договору.

Саме так характеризують договір лізингу деякі російські вчені. В.Покровська зазначає, що орендодавець виконує суто фінансові функції і намагається максимально обмежити свою відповідальність в угоді за все, що виходить за межі фінансової частини. Тобто автор виходить з того, що основний зміст діяльності лізингодавця зводиться до фінансування придбання предмета лізингу, що, по суті, є визнанням кредитної природи договору лізингу. Кваліфікація лізингу як різновиду кредиту простежується також у працях низки інших російських авторів.

В Україні зазначена точка зору в цілому не набула значного поширення, проте і в нашій державі окремі автори розглядали лізинг як форму кредиту. Спочатку таке розуміння сутності договору лізингу пов'язувалось із вміщеною у Положенні “Про кредитування”, нормою, якого лізинг визначено як форму майнового кредиту. Зазначена позиція знайшла своє закріплення у новому Законі України “Про банки і банківську діяльність” від 07 грудня 2000 р. зі змінами від 28 листопада 2001 р., ст. 49 якого відносить лізинг до кредитних операцій. Разом з тим, не можна не погодитися з думкою І. Якубівського, який вважає, що між лізингом і кредитом є суттєві відмінності, зумовлені правовою природою інститутів, які розглядаються в юридичній літературі.

Системний аналіз кредитного і лізингового договорів дозволяє дійти висновку, що це різні за своєю правовою природою договори. Так, основний інтерес позичальника при укладенні кредитного договору полягає в одержанні грошових коштів за умов забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. Саме з цією метою він вступає у договірні правовідносини з кредитором.

На відміну від цього сплачувані лізингодавцем продавцю кошти при придбанні предмета лізингу безпосереднього інтересу для лізингоодержувача не становлять. Основною метою лізингоодержувача при укладенні договору фінансового лізингу є одержання у строкове користування предмета лізингу з можливістю подальшого набуття права власності на цей об'єкт. Отже принциповою відмінністю між договором фінансового лізингу і кредитним договором є різні правові наслідки, яких прагнуть досягти сторони, укладаючи зазначені договори.

Іншою відмінністю між зазначеними договорами, яка тісно пов'язана з попередньою, є різне коло об'єктів правовідносин, що виникають з договору фінансового лізингу і кредитного договору. Предметом лізингу може бути неспоживна річ, визначена індивідуальними ознаками та віднесена до основних фондів відповідно до законодавства (ст. 3 Закону України «Про фінансовий лізинг»). Положення Національного банку України «Про кредитування» визначає кредит, як позичковий капітал банку у грошовій формі, тобто передбачається, що предметом правовідносин у такому разі виступають гроші. Отже, предмети правовідносин, що опосередковуються договором фінансового лізингу і кредитним договором, різні.

За кредитним договором грошові кошти передаються позичальнику у власність (повне господарське відання, оперативне управління). Лізингоодержувач за договором фінансового лізингу одержує об'єкт лізингу у строкове користування. При цьому набуття ним права власності на об'єкт лізингу може мати місце лише після закінчення строку користування цим об'єктом, а якщо договором передбачено право викупу об'єкта лізингу за залишковою вартістю - то після сплати повної вартості об'єкта лізингу.

Різною у вказаних договорах є також природа платежів, покладених, відповідно, на позичальника і лізингоодержувача. Позичальник за кредитним договором зобов'язаний повернути наданий йому кредит, тобто таку саму суму коштів і сплатити відповідний відсоток за користування ним. При цьому кредит може бути погашений водночас, у розстрочку, достроково, з регресом платежів, після закінчення обумовленого періоду. На відміну від цього лізингоодержувач за договором фінансового лізингу зобов'язаний систематично вносити  лізингові платежі за користування предметом лізингу. Крім того, якщо договором фінансового лізингу передбачено право викупу об'єкта лізингу і лізингоодержувач, виявить бажання реалізувати це право, він зобов'язаний сплатити лізингодавцю суму, яка відповідає залишковій вартості об'єкта лізингу.

На основі проведеного вище порівняльного аналізу можна зробити висновок, що між договором фінансового лізингу і кредитним договором існують істотні відмінності, які не дають можливості кваліфікувати перший з них як різновид другого. Тож слід виходити з того, що договір фінансового лізингу і кредитний договір є різними за своєю природою договорами, а тому немає достатніх підстав розглядати договір фінансового лізингу як особливий вид кредитного договору.

Слід погодитись з тими вченими, які вважають, що договір лізингу необхідно віднести до самостійного виду договору, який має змішаний характер. В теорії права до змішаних (складних) договорів належать ті, що регулюють різнорідні майнові відносини та містять елементи договорів різних типів (груп). Заслуговує на увагу думка правознавців щодо комплексних договорів, які регулюються нормами різних галузей права.

Заслуговує уваги й точка зору А.М.Статівки, про те, що види та форми лізингу, які були визначені у Законі “Про лізинг” зводяться до договору.

За договором фінансового лізингу, як уже зазначалося, лізингоодержувач — суб'єкт сільськогосподарської діяльності на своє замовлення одержує в платне користування від лізингодавця майна на строк, не менший одного року.

Майно за договором лізинга передається лізингоодержувачу безпосередньо лізингодавцем або продавцем лізингового майна в строки і на умовах, передбачених договором. Майно зараховується на баланс лізингоодержувача. В договорі сторони можуть передбачити викуп об’єкта лізинга.

Окремим договором, можуть визначатися умови ремонту і технічного обслуговування об'єкта лізинга.

Після закінчення строку договору предмет лізинга, вартість якого сплачена лізинговими платежами, переходить у  власність лізингоодержувача або викупляється ним по залишковій вартості. Право власності на предмет фінансового лізинга переходить до лізингоодержувача тільки після повної сплати вартості, якщо інше не передбачено умовами договору.

Аналізуючи поняття фінансового лізингу, можна зробити висновок, що установлена Законом “Про лізинг” жорстка залежність строку користування об’єктом лізингу від строку амортизації вартості цього об’єкту, себе не виправдала. В сучасних умовах амортизаційної політики укладання договору лізингу на тривалий строк дуже ризиковане для комерційної стуктури тому, що, нажаль, вітчизняна фінансово-кредитна система не стабільна. Також не вирішено питання єдиного, стабільного та поміркованого оподаткування, яке б могло зацікавити лізингові компанії. Отже, фінансовий лізинг до цього часу не набув достатнього розвитку і не зміг зайняти належного місця на ринку фінансових послуг.

В світлі прийнятих Законів «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» від 24 грудня 2002 року та  «Про внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість» від 16 січня 2003 року  та Закону від 11 грудня 2003 року “Про фінансовий лізінг” фінансовий лізинг може по-справжньому запрацювати і відіграти в недалекому майбутньому значну роль в забезпеченні сільськогосподарських товаровиробників основними фондами.

Проаналізуємо основні зміни, які торкнулися фінансового лізингу в прийнятому Законі «Про внесення змін в Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств». По-перше, змінено визначення фінансового лізингу та встановлено обов'язкові умови, при наявності яких операція вважається фінансовим лізингом. Серед обов'язкових умов, дотримання яких визначатиме угоду фінансовим лізингом, особливої уваги заслуговують такі:

- об'єкт лізингу передається на строк, протягом якого за рахунок амортизаційних відрахувань відшкодовується не менше 75% його первісної вартості за нормами амортизації, визначеними чинним законодавством, при цьому лізингоодержувач зобов'язаний придбати об'єкт лізингу у власність протягом строку дії лізингового договору або в момент його закінчення по ціні, визначеній в такому лізинговому договорі;

- сума лізингових платежів з початку строку лізингової операції рівна або перевищує первісну вартість предмету лізингу.

Але не зрозуміло, чим викликане підвищення суми відшкодування вартості предмета лізингу в складі лізингових платежів до 75%, і яке принципове значення це матиме при встановленні мінімального строку договору фінансового лізингу, коли сторони-учасники будуть дотримуватися тільки вимоги щодо рівності суми лізингових платежів з початку строку лізингової угоди або її перевищення над первісною вартістю об'єкта лізингу. Відомо, що чинні нині норми амортизаційних відрахувань практично унеможливлюють проведення операцій з фінансового лізингу, оскільки 60% вартості предмету лізингу відшкодовується через 4-6 років, звичайно, на такий термін інвестувати кошти сьогодні мало хто може і хоче. Тому відсутність нижньої межі строку договору фінансового лізингу негативно впливала на практику лізингових відносин. В умовах значного перевищення попиту на лізинг над його пропозицією, виникали ситуації; коли лізингодавці в односторонньому порядку диктували основні параметри договору фінансового лізингу підприємствам, що за різних причин не могли взяти банківський кредит чи залучити інвестиції іншим шляхом. Особливо це позначалося на сільськогосподарських підприємствах, адже для них фінансовий лізинг - це передусім довгострокове кредитування із встановленням гнучкого графіку погашення лізингових платежів та можливості виплати основної частини вартості об'єкту лізингу після збирання урожаю.

На наш погляд, мінімальний строк фінансового лізингу встановлений обґрунтовано. Зацікавленість інвесторів щодо вкладання коштів в операції фінансового лізингу можна привернути і іншими, не менш дієвими інструментами, до яких можна віднести встановлення пільг для лізингодавців при сплаті податку на прибуток та податку на додану вартість.

Позитивним моментом є встановлення прозорого, зрозумілого трактування оподаткування лізингових операцій. До одних з найбільш доречних і витребуваних часом моментів в оподаткуванні слід віднести такі нововведення:

1. При нарахуванні лізингового платежу лізингодавець збільшує валові доходи, а валові витрати збільшує тільки на ту частину лізингового платежу, яка рівна сумі процентів або комісії, нарахованих на вартість об'єкту лізингу (без урахування лізингового платежу, який компенсує частину вартості об'єкту лізингу), за результатами податкового періоду, в якому здійснюється таке нарахування. Тепер цілком зрозуміло, що доходом лізингодавця і витратами лізингоодержувача в складі лізингового платежу є лізингова маржа (об'єкт лізингу знаходиться на балансі лізингоодержувача, отже він у встановленому порядку відносить на валові витрати частину вартості об'єкта лізингу, яка відшкодовується за рахунок амортизаційних відрахувань у відповідний податковий період). Проте в сьогоднішніх умовах часто трапляється ситуація, відповідно до якої протягом першого року дії договору фінансового лізингу лізингоодержувач повинен сплачувати у вигляді лізингових платежів частину вартості предмету лізингу, яка значно перевищує щорічну норму амортизаційних відрахувань (вітчизняні лізингодавці встановлюють для підприємств лізингоодержувачів обов'язкову норму передплати - в розмірі 15-30% від вартості предмету лізингу плюс обов'язкові лізингові платежі протягом року), що змушує лізингоодержувачів виплачувати різницю між фактично сплаченою вартістю предмета лізингу і сумою амортизаційних відрахувань з чистого прибутку. Тому доцільним було б доповнити п. 7.9 «Оподаткування операцій з борговими вимогами та зобов'язаннями» Закону України «Про внесення змін в Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств» положенням, яке б визначало, що вартість об'єкту лізингу, сплачена в складі лізингових платежів протягом першого року дії договору фінансового лізингу в повному складі відноситься на валові витрати підприємства, але не може перевищувати, наприклад, 40% вартості предмета, лізингу; в майбутніх податкових періодах амортизаційні відрахування повинні справлятися в порядку, встановленому ст. 8 «Амортизація» вищеозначеного Закону України.

2. До цього часу питання повернення об'єкта фінансового лізингу не було врегульоване належним чином, хоча повернення (або вилучення об'єкта лізингу) на практиці відбувається досить часто, тому нижченаведена зміна є актуальною. У випадку повернення лізингоодержувачем в майбутніх податкових періодах об'єкту фінансового лізингу лізингодавцю без придбання такого об'єкта у власність, таке повернення прирівнюється в цілях оподаткування до зворотного продажу лізингоодержувачем по звичайній ціні, діючій на момент такого зворотного продажу, але ціна повинна бути не менше первісної вартості основного фонду, зменшеної на суму нарахованої амортизації згідно з чинним законодавством.

Особливої уваги заслуговують новели в Законі України «Про внесення змін в Закон України від 24 грудня 32002 року “Про оподаткування прибутку підприємств” щодо норм амортизаційних відрахувань. Слід зазначити, що концепція амортизаційної політики держави почала носити не фіскальну, а стимулюючу функцію, що відобразилося в запровадженні нових норм амортизації. Ці зміни торкаються і фінансового лізингу, адже тепер лізингоодержувачі зможуть відносити на валові витрати замість 6,25% вартості об'єкту лізингу II групи 10%, і замість 3,75% вартості предмета лізингу III групи 6%, що сприятиме оптимізації оподаткування підприємства лізингоодержувача у відповідний податковий період за рахунок зменшення бази, на яку нараховується податок на прибуток. При цьому необхідно зазначити, що ці норми амортизації почали діяти тільки з 01.01.2004 року, але підприємство лізингоодержувач, згідно п. 2 «Перехідних положень» вище вказаного Закону України, могло застосувати їх і до тих договорів фінансового лізингу, які були укладені раніше.

Безумовно, однією з важливих змін є зменшення податку на прибуток з 30% до 25%, але було б доречним окремим пунктом встановити податкові пільги для лізингодавців, як це зроблено для страхових компаній. Основний напрямок стимулювання лізингодавців до укладання договорів фінансового лізингу повинен полягати у встановленні для них нижчої ставки податку на прибуток порівняно з іншими підприємствами. Рівень такої ставки може варіювати від 15 до 20%, водночас потрібно встановити мінімальну частку надходжень платежів від операцій фінансового лізингу в структурі валового доходу лізингодавця, дотримання якої дасть можливість сплачувати податок на прибуток за меншою ставкою. На нашу думку, таке нововведення буде значним стимулом для пошуку лізингодавцями довгострокових фінансових ресурсів, що дозволили б купувати предмети лізингу з метою передачі їх на умовах фінансового лізингу на строк, який буде дорівнювати або навіть перевищувати законодавчо встановлений мінімальний строк договору фінансового лізингу.

Позитивні зміни, які стосуються фінансового лізингу, знайшли своє відображення і в прийнятому Законі України від 16 січня 2003 року “Про внесення змін до Закону України “Про податок на додану вартість”. По-перше, трактування фінансового лізингу з метою оподаткування ПДВ визначено з урахуванням змін в Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств», по-друге, визначено, що сплата процентів або комісії у складі лізингових платежів, нарахованих на вартість предмета фінансового лізингу, звільняється від податку на додану вартість, що зменшить витрати, насамперед, лізингоодержувача. При цьому п. 2 «Прикінцевих положень» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про податок на додану вартість» надає право суб'єктам лізингової угоди самостійно обирати правила оподаткування по тих операціях фінансового лізингу, які були укладені до моменту набуття чинності вищезазначеного Закону України.

Отже, прийняті нововведення стосовно змін в оподаткуванні операцій фінансового лізингу носять цілком обґрунтований і прозорий характер. В Законах належним чином врегульовані до цього часу спірні питання-оподаткування фінансового лізингу при поверненні предмета лізингу та визначення порядку формування валових витрат та валових доходів у суб'єктів лізингової угоди.

Договір міжнародного лізингу укладається за умови, що його учасниками є правосуб'єкти різних держав або лізингове майно та платежі перетинають державні кордони. Цей договір повинен містити умови, передбачені Законом України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, іншими законами та міжнародними договорами України. Згідно з Конвенцією про міжнародний фінансовий лізинг (ст. 3) для визнання лізинга міжнародним необхідно, щоб лізингодавець і лізингоодержувач перебували в різних державах і ці держави та держава постачальника майна відповідно до договору лізинга мали міждержавну угоду, а лізингові відносини регулювалися їхнім правом. Оскільки Україна 5.10.1997 р. стала членом Європейської Федерації Національних лізингових асоціації, а остання є членом Оттавської Конвенції, лізингові угоди між українськими й іноземними партнерами повинні обов'язково враховувати норми цієї Конвенції з міжнародного фінансового лізингу.