1.3. Нові підходи до удосконалення правової основи матеріально-технічного забезпечення АПК.

Одним із найгостріших питань, які нині стоять перед сільськогосподарськими виробниками є необхідність поліпшення їх технічної бази, а також законодавства, яке регулює їх відносини з постачальниками технічних засобів. Від стану та ефективності виконання цих завдань значною мірою залежить успіх у здійсненні земельної та аграрної реформ  в  Україні.  Вирішити ці проблеми без здійснення цінової політики, збалансування попиту, виробництва та реалізації продукції галузями промисловості та сільського господарства неможливо.

Цінове законодавство в останні роки розвивалося в напрямку, який зумовив стрімке зростання цін у народному господарстві взагалі та на сільськогосподарську техніку зокрема. Причому темпи зростання індексів промисловості і сільськогосподарських цін були різними. Поряд з іншими факторами, це викликало катастрофічне погіршення фінансового становища аграрних підприємств, що вкрай негативно позначилось на їх платоспроможності, а це, в свою чергу, призвело до різкого зменшення закупівлі сільськогосподарськими товаровиробниками технічних засобів.

На початковому етапі (1991-1993) переходу до ринкових відносин, відмовившись від попереднього планування держава “відпустила” у вільне існування систему матеріально-технічного забезпечення та послуг. Раптова і одночасна відмова від планування, порушення економічних зв’язків, які базувалися  на  планових  завданнях, з підприємствами Росії  та інших республік колишнього СРСР породило стихію, диспропорцію, дефіцит та інші негативні явища в аграрній і інших сферах економіки. Крім того, подібна лібералізація призвела до розвитку руйнівних процесів у самій системі постачання та промислових сферах АПК, які виробляли матеріально-технічні засоби для сільського господарства. Причиною цьому були відсутність необхідної правової бази, непідготовленість до такого різкого переходу, як виробництва так і його кадрового забезпечення. Причиною цьому була недосконалість законодавства, яке фактично залишилося на позиціях і рівні, характерних для радянського періоду.

Мала місце також недооцінка сільського господарства як провідної галузі в економіці країни. Великі сподівання на те, що “ринок розставить все на свої місця”, за такий короткий проміжок часу, не виправдалися. Агропромисловий комплекс, який в 1990 р. виробляв 40 % валового суспільного продукту, опинився за межею розвитку ринкової економіки.

Криза в аграрному секторі економіки породила кризу в системі матеріально-технічного забезпечення. За якихось два-три роки налагоджена система розпалася, а економічні взаємозв'язки із сільськими товаровиробниками почали втрачатися або набувати нових і не завжди вдалих форм. Поряд з цим розвинулися підприємницькі комерційні структури, іноземні постачальницькі фірми, які, з одного боку, наповнили внутрішній ринок матеріально-технічними засобами, а з другого — зумовили виникнення проблем, які загострилися і вимагали додаткових урядових рішень, котрі не завжди приймалися своєчасно.

Обстеження та інвентаризація виробничого потенціалу окремих сільськогосподарських підприємств свідчать, що знос основних засобів у частині будівель та споруд сільськогосподарського призначення становить 50-80%, машин та обладнання - 60-70%. Це дає привід до висновку про те, що використання матеріально-технічної бази сільськогосподарських підприємств без реноваційних заходів ще протягом 2-3 років призведе до її повного руйнування. Парк тракторів, збиральних комбайнів та вантажних автомобілів постійно зменшується і практично не поповнюється. Більше половини його відпрацювало свій амортизаційний строк. Внаслідок цього щорічні витрати на ремонт та технічне обслуговування становлять 70% від суми коштів, які виділялися на придбання нової техніки, де 20% машин простоює з технічних причин. Для поновлення машинно-тракторного парку щорічно необхідно закуповувати сільськогосподарської техніки на 8-9 млрд. грн. Не можна сказати, що в галузі законодавства не приймалося заходів, проте вони належних результатів фактично не давали.

Не дала належних результатів в умовах формування ринкових відносин і така форма матеріально-технічного забезпечення сільгосппідприємств, яка здійснювалася за договором контрактації у 1991-1992 роках, тобто держава купувала у сільгосппідприємств вироблену продукцію і розраховувалася за неї матеріально-технічними ресурсами. Такий механізм матеріально-технічного забезпечення АПК діяв згідно з Постановами Ради Міністрів УРСР від 28.12.1990 р. “Про стимулювання укладання договорів контрактації сільськогосподарської продукції на 1991 рік матеріально-технічними ресурсами” та Кабінету Міністрів України від 30.12.1992 р. № 395 “Про механізм економічного стимулювання укладання договорів контрактації сільгосппродукції на 1992 рік”. Але у подальшому така форма взаємовідносин держави з сільгоспвиробниками не застосовувалася, в зв’язку з тим, що одержавши продукцію держава не завжди розраховувалася з сільгоспвиробниками, або розраховувалася із застосуванням такого цінового еквіваленту, який призводив до їх банкрутства.

З метою забезпечення сільського господарства високопродуктивною зернозбиральною технікою Постановою Кабінету Міністрів України від 7 лютого 1996 р. “Про забезпечення сільського господарства зернозбиральною технікою” було передбачено спрямування коштів у сумі 20 млн. дол. США у межах середньострокової гарантійної програми Експортно-імпортного банку США для закупівлі зернозбиральної техніки фірми “Джон Дір”. При цьому погашення кредитів і сплата відсотків за них проводилися за рахунок коштів державного бюджету, передбачених на зазначені цілі.

Внаслідок прийняття цієї постанови, по-перше, зазнало збитків вітчизняне машинобудування, по-друге, сільськогосподарський товаровиробник. На ринках України з'явилася значна кількість техніки іноземного виробництва. Однак для більшості сільськогосподарських підприємств придбати ці технічні засоби, навіть на умовах кредиту, практично було неможливо, що пояснювалося їх високою ціною і низькою купівельною спроможністю підприємств АПК. Підприємства, які спромоглися придбати таку техніку були не в змозі своєчасно за неї розрахуватися. Про це свідчить ряд нормативних актів: Постанова Кабінету Міністрів від 20.03.97 р. № 234 “Про проведення сільськогосподарськими товаровиробниками та іншими суб'єктами господарювання розрахунків за отриману зернозбиральну техніку фірми Джон Дір”, Наказ Міністерства агропромислового комплексу України від 15.09.97 р. “Про затвердження порядку передачі сільгосптоваровиробникам та іншим суб'єктам господарювання зернозбиральної техніки фірми “Джон Дір” та проведення розрахунків за отриману ними техніку і поставки до державних ресурсів продовольчого зерна в рахунок державного замовлення та погашення кредитів”. Фактично було відсутнє забезпечення запчастинами та іншими матеріалами, обхідними для належного функціонування цієї техніки.

Усі ці, а також інші негативні обставини, які призвели до кризового стану в АПК, поставили перед законодавчими та управлінськими структурами України чергове завдання щодо пошуку таких форм матеріально-технічного забезпечення, які в умовах дефіциту та дорожнечі сільськогосподарської техніки і неплатежеспроможності товаровиробників дали б можливість забезпечити сільське господарство найнеобхіднішими матеріально-технічними засобами.

Сільське господарство, як і  суміжні з ним галузі АПК,  в Україні та більшості країн світу мають у структурі капіталу високу питому вагу позичених коштів, що пояснюється об'єктивними особливостями товарного виробництва в аграрній сфері економіки. Кредитування підприємств АПК - важлива та необхідна форма фінансової допомоги виробникам у здійсненні ними виробничо-господарської та підприємницької діяльності. Його необхідність диктується такими умовами: по-перше, сезонним розривом між поточними виробничими затратами і надходженням ресурсів і по-друге, інфляційними процесами, що призводять до знецінення коштів, які мають одержати господарі після продажу виробленої ними продукції, до підвищення цін на матеріально-технічні засоби виробництва; по-третє, необхідністю розвитку матеріально-технічної бази самих господарств, незалежно від очікуваних прибутків від реалізації виробленої продукції.

Положення Національного банку України “Про кредитування”, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 28.09.95 р. № 246 визначало правові основи одержання, використання і погашання кредитів, а також регулювання взаємовідносин, які виникали між суб’єктами в процесі кредитування.

Доцільно відзначити, що будь-якому виду кредитування, в тому числі і кредитуванню сільськогосподарських підприємств, властиві такі принципи:

1) прямий характер кредиту – він надається безпосередньо аграрному товаровиробнику;

2) цільовий характер – позичка використовується тільки за призначенням;

3) строковість – отримані кошти мають бути повернуті в строки, встановлені договором позички;

4) зворотність - за користування коштами банк списує відповідні відсотки. Для того, щоб отримати кредит аграрні підприємці з комерційними банківськими установами укладають договір на його одержання (як правило, тільки короткострокового, до 1 року). Кредитний договір передбачає зобов'язання з повернення позички, розмір позички, сплату відсотків за користування кредитом. При  укладанні  договору  банки з’ясовують платоспроможність і реальність планів щодо перспектив розвитку   господарства, але вони не можуть згідно з вимогами чинного законодавства втручатися в господарську діяльність аграрного підприємства.

Кредитний договір можна було укладати як за короткостроковими і довгостроковими позичками. Позички видавались на оплату розрахункових документів, а також готівкою на придбання матеріально-технічних засобів і послуг. Погашення позичок здійснювалось списанням коштів з розрахункового рахунку на основі цих зобов'язань у визначений термін. При відсутності на розрахунковому рахунку коштів заборгованість відносилась на рахунок прострочених позичок із стягненням підвищеного проценту. Позички можна було погашати також шляхом готівки, поштовими переказами і платіжними дорученнями.

Однак цей механізм кредитування показав свою недосконалість. При кредитуванні весняно-польових робіт комерційні банки висували такі умови, як десятикратний залог майна підприємства та залог особистого майна керівника. В результаті більшість невеликих підприємств невзмозі були скористатися кредитами.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 7 березня 2000 року “Про тимчасове використання коштів, передбачених у державному бюджеті на проведення весняно-польових робіт” усі області України отримали кошти з Державного бюджету для компенсації господарствам 50 відсотків плати за кредити, взяті ними в комерційних банках виключно на закупівлю палива і мастил для проведення весняно-польових робіт. Що ж до компенсацій, то слід відзначити, що вони на конкурсній основі надавалися в першу чергу товаровиробникам, які гарантували повернення кредитів. До господарств, які вправі були отримати такі компенсації, відносилися приватні господарства, що створились на базі реформованих колективних підприємств. З метою впровадження в життя цих заходів була прийнята Постанова Кабінету Міністрів України від 1 березня 2000 року “Про виділення коштів з резервного фонду Кабінету Міністрів України”. Саме відповідно з нею із резервного фонду уряду було виділено 50 млн. гривень для вище вказаних компенсацій.

З 2000 року в Україні діє принципово нова ринкова система кредитування аграрного сектора. Державну підтримку АПК повинен забезпечувати спеціальний режим кредитування. За активної участі держави в залученні  для села комерційних банківських кредитів. Було прийнято низку нормативних актів, які суттєво змінили ситуацію на кредитному ринку, а саме: Закон України від 18 січня 2001 р. “Про стимулювання розвитку сільського господарства на 2001-2004 роки”, Постанову Кабінету Міністрів від 27 січня 2001 р. “Про часткову компенсацію ставки за кредитами комерційних банків, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам та іншим підприємствам агропромислового комплексу у 2001 р.”. У цих нормативних актах був передбачений спеціальний режим кредитування, який передбачав компенсацію за рахунок державного бюджету ставки за кредитами у розмірі  не менше 50 % облікової ставки НБУ та 70% цієї ставки - на кредитування власних поточних витрат товаровиробникам і зернозаготівельним підприємствам - на здійснення заставних операцій із зерном. Для характеристики нової системи кредитування можна привести такі дані: за станом на 1 грудня 2000 року, обсяг кредитів, наданих комерційними банками підприємствам АПК, досяг 939,8 млн. грн.., що майже у чотири рази перевищило кредитування 1999 року, а в 2001 році було залучено на цю мету вже 1,5 млрд. грн. Усі кредитні кошти пішли на виконання програми “Зерно України”, тобто на забезпечення сільськогосподарських підприємств матеріально-технічними ресурсами.

Окрім вищевказаних умов одержання кредиту в сучасний момент сільгоспвиробники можуть одержувати також кредити під заставу майна, поруку та інші види забезпечення зобов’язань. Відносини застави як засобу забезпечення зобов’язань, у тому числі й іпотеки, регулюються Законом України від 02.10.92 р. “Про заставу”. У разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання, заставоотримувач має переважне перед іншими кредиторами право одержати кошти з вартості заставленого майна. Згідно зі статтею 30 даного закону можлива і застава землі (іпотека), нерухомого майна, при якому земля і (або) майно, що є предметом застави, залишається у заставодавця. Нажаль, здійснення цього виду застави викликає певні труднощі, пов'язані з відсутністю розвиненого ринку землі, тобто коли б землю можна було вільно купувати та продавати. Не дивлячись на прийняття нового Земельного Кодексу на сьогодні відсутня законодавча база для вільної торгівлі землею, не кажучи вже про ринок землі. На ринку мають бути збалансований попит-пропозиція як землі, так і можливість її оплати. Отже, однією із умов, належного господарювання на землі є розробка та прийняття законодавства по формуванню ринку землі.

Кредит, отриманий сільгосппідприємством, як уже згадувалося, повинен використовуватися на конкретні цілі (придбання матеріально-технічних засобів, молодняка худоби, насіння, кормів, палива, техніки, ремонт або будівництво сільськогосподарських приміщень).

Одержання кредиту передбачає його повернення не тільки в установлений термін, а при можливості й достроково. За строковістю повернення позички поділяються на довгострокові та короткострокові. Короткостроковий кредит передбачає в основному фінансування матеріальних і трудових затрат, необхідних для виробництва продукції. До них слід віднести витрати на придбання молодняка худоби, кормів, насіння, мінеральних добрив, палива, хімічних засобів захисту рослин, які повинні відшкодовуватися за рахунок виручки від реалізації сільськогосподарської продукції, робіт і послуг. На наш погляд, дострокове повернення кредиту слід би заохочувати, з закріпленням у відповідному законодавстві необхідних для цього засобів.

При впевненості, що отриманий валовий дохід від реалізації продукції у поточному році дозволить сільгоспвиробнику крім відшкодування матеріальних і трудових витрат повернути й суму кредиту, а також придбати техніку та обладнання, відшкодувати витрати на будівництво певних сільськогосподарських об'єктів, то на ці цілі можна використати і короткостроковий кредит. Однак, як правило, капітальні вкладення сільськогосподарських господарств (з урахуванням кредитів) для придбання сільськогосподарської техніки, транспортних засобів, обладнання для тваринницьких ферм, кормовиробництва та інших цілей не забезпечують швидкої віддачі, не можуть бути повністю відшкодовані за рахунок доходів поточного року, а спрямовані на одержання додаткових прибутків у майбутньому, тому в такій ситуації доцільно отримувати довгостроковий кредит. Але до тепер комерційні банки майже не надавали довгострокові кредити сільгоспвиробникам, посилаючись при цьому на великий ризик не повернення ними коштів. Ми вважаємо, що на державному рівні потрібно розробити механізм стимулювання надання довгострокових кредитів комерційними банками сільгоспвиробникам.

Важливу роль у вирішенні проблеми матеріально-технічного забезпечення АПК в сучасний момент набувають інвестиції. Одним із шляхів позитивного вирішення проблеми матеріально-технічного забезпечення вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника, як формою інвестицій в АПК став лізинг. Підприємства агропромислового сектора отримали техніку у розстрочку з оплатою на протязі 5-7 років. Цей термін майно знаходилося на балансі лізингових компаній, завдяки чому аграрники не сплачували податок на майно. До 1997 року було створено більше ста лізингових компаній різних форм власності. У 1997 році був прийнятий Закон України “Про лізинг”. Держава впроваджувала лізингові відносини для підприємств аграрного сектора через створення державних структур типу Державного лізингового фонду, метою якого стало технічне переоснащення галузі сільського господарства. Але масові неплатежі лізингоотримувачів і недостатнє бюджетне фінансування та кредитування, а також недосконала податкова система не дали змоги повноцінно функціонувати цим компаніям.

Проаналізувавши минулий досвід виводу системи матеріально-технічного забезпечення АПК із кризи та стан цих відносин на теперішній час, фахівці не випадково згадали про МТС. Передбачається, що МТС, як форма матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК повинна взяти на себе виконання зростаючих обсягів механізованих та ремонтних робіт, робіт які аграрії самостійно виконати не в змозі. Звичайно ж, нині йдеться не про машинно-тракторні станції періоду колективізації сільського господарства, а про організації принципово нового рівня – машинно-технологічні станції, які враховуючи колишні недоліки в функціонуванні МТС та нові реалії в організації сільськогосподарського виробництва, повинні створювати нові умови для матеріально-технічного забезпечення АПК.

Сучасні машинно-технологічні станції (МТС) і механізовані загони, які надають послуги сільгоспвиробникам на договірній основі, виникли в 1994 році за сприянням комерційних структур таких як: концерн “Украгротехсервіс”, СП АТ “Украгробізнес”, НВАТ “Агроінком”. Перші збиральні загони були невеликі по 2-3 комбайни. МТС зацікавилися насамперед збиранням зернових, - тому що зернозбиральні комбайни через свою технічну складність і дорожнечу раніше за інші машини стали недоступними для господарств. За свої послуги МТС мають можливість одержувати натуроплату – терміново прямо з поля вивозити свою частку врожаю і розпоряджатися нею в тому числі і для закупівлі нової техніки. Збирання зернових залишається й досі найпривабливішою для МТС операцією.

Перший досвід комерційних МТС виявився вдалим. Техніка прийшла на село і почала використовуватися раціонально за рахунок організаційних чинників (створення ремонтних бригад, концентрація автопарку, централізоване забезпечення пальним, мобільність техніки, ремонт та дрібний сервіс у польових умовах), продуктивність техніки подвоюється, завдяки чому знизилася собівартість збирання врожаю, обробітку землі.

У багатьох випадках тільки МТС, як приватні структури, мають шанс отримати техніку в кредит або на лізинговій основі. Комерційні структури, які виступають засновниками МТС, зазвичай, мають достатньо можливостей розрахуватися за кредитами з банками й постачальниками техніки. Залежно від регіону комерційним МТС дісталося від 35 до 50 % комбайнів “Джон Дір”, що надійшли в Україну в 1996-1997 роках за американською  кредитною лінією. Це дозволило значно розширити мережу МТС і механізованих загонів. Концентрація в МТС значної кількості технічних засобів та висококваліфікованих кадрів дозволило забезпечити якісну експлуатацію техніки, підвищити її продуктивність.

Для створення МТС і досягнення нею належних результатів у діяльності важливе значення має обґрунтована розробка бізнес-плану. В ньому потрібно ураховувати і визначати: форму власності; організаційно-правову форму господарювання; співзасновників МТС; розмір і структуру статутного фонду; основні положення установчого договору; основні положення статуту; організаційну структуру управління; матеріальну базу та її структуру; організацію виробництва і обслуговування; організацію праці та її оплати; організацію обліку.

До теперішнього часу, як свідчить практика, МТС переважно створюються у вигляді господарських товариств: акціонерне товариство закритого або відкритого типу; товариство з обмеженою відповідальністю; повне господарське товариство; товариство з додатковою відповідальністю; командитне товариство. Діяльність цих підприємств регулюється Законом України від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”.

Відповідно до вимог вищевказаного закону засновниками МТС можуть бути юридичні особи (вітчизняні та іноземні), незалежно від галузі діяльності і типу підприємства, та фізичні — громадяни України або іноземці. Найбільш реальними засновниками, як свідчать дослідження і практика, можуть стати: сільськогосподарські підприємства, які зацікавлені в обслуговуванні власного виробництва, тобто створюють МТС для себе; переробні підприємства, які зацікавлені заробити сільськогосподарську продукцію для власної переробки; підприємства сільськогосподарського машинобудування, зацікавлені у збуті своєї продукції і реалізації послуг у сільському господарстві через МТС; підприємства торгівлі і збуту, що прагнуть заробити через МТС сільськогосподарську продукцію для своїх потреб і діяльності.

При заснуванні МТС і підготовці установчих документів до установчого договору пред'являються певні імперативні вимоги. В ньому слід передбачити: повний перелік засновників із зазначенням їхньої юридичної адреси та документів, що засвідчують особу (свідоцтво про реєстрацію для юридичних осіб, паспортні дані для фізичних); мета створення МТС; розмір статутного фонду, його розподіл між засновниками, номінальна вартість акцій та їх розподіл; відомості про внески кожного засновника до статутного фонду на час реєстрації підприємства; структура статутного фонду; система і структура МТС, органи управління, розподіл повноважень між ними; розподіл прибутку, розпорядження майном, коштами, вирішення інвестиційних і фінансових питань.

У статуті МТС основні положення установчого договору можуть бути уточнені або доповнені щодо: предмета та мети діяльності; прав, обов'язків та відповідальності підприємства і його засновників (акціонерів); майна, фондів і прибутків МТС; органів управління їх прав та обов'язків; порядку припинення діяльності.

В зв'язку з тим, що вітчизняної техніки недостатньо, МТС комплектуються зарубіжною технікою. Проте у Харківській області були створені МТС, які укомплектовані тракторами ХТЗ. Прикладом є створення у Краснокутському районі Харківської області товариства з обмеженою відповідальністю “Машинно-технологічна станція Харківського тракторного заводу – Пархомівська”. Його діяльність урегульована крім, Закону України “Про господарські товариства”, такими локальними нормативними актами, як-то: Статут підприємства; Установчий договір; Положення “Про первинний облік робіт в системі “МТС-ХТЗ-Пархомівська”; Положення “Про нормативну базу та первинний облік витрат палива на виконання механізованих робіт “МТС-ХТЗ-Пархомівська”; “Про порядок надання МТС послуг, робіт та оформлення документів”.

МТС надає послуги у такому порядку:

1) оформлення плану-замовлення, у якому перелічуються види робіт, технологія та знаряддя для їх виконання;

2) надання замовником карти-характеристики полів, де наводиться перелік умов та чинників, що впливають на продуктивність агрегатів (попередник, стан поля, довжина гонів т. ін.).

3) укладення договору з надання послуг сільськогосподарського призначення.

За договором з надання послуг МТС повинна брати на себе такі зобов'язання: провадити якісний обробіток визначеної замовником земельної площі; нести всі витрати, пов'язані із забезпеченням техніки паливно-мастильними матеріалами і оплатою праці робітників, які експлуатують надану техніку; провадити ремонт і технічне обслуговування агрегатів за свій рахунок. Основою для розрахунків за договором є затверджені розцінки вартості робіт з надання послуг з урахуванням чинників, що впливають на продуктивність агрегатів. Залежно від фактичних умов праці можуть застосовуватися коефіцієнти, спрямовані на збільшення або зменшення вартості робіт і послуг, що повинно бути зазначено в договорі. Після надання послуг складається акт виконаних робіт, у якому вказується їх обсяг і вартість, який підписується представниками замовника й виконавця.

На нашу думку, на законодавчому рівні необхідно закріпити загальні, основні положення договору МТС з сільгосптоваровиробниками з матеріально-технічного забезпечення, шляхом прийняття примірного договору, який носив би рекомендаційний характер. Це дало б можливість зменшити виникнення розбіжностей та спірних питань між сторонами як при укладенні так і при виконанні цих договорів.

Наприклад, у товариства “МТС-ХТЗ-Пархомівська”, як і в інших підприємствах такого типу, існує гіркий досвід, коли сільгосппідприємство не розраховується за послуги станції. Тому роботу розпочинають тільки після внесення замовником на банківський рахунок МТС попередню оплату за замовлені послуги. Серед багатьох цілей цього підприємства важливими є вирощування сільськогосподарських культур, переробка сільськогосподарської продукції, здійснення матеріально-технічного забезпечення як власного виробництва, так і інших підприємств на договірній основі. У 2000 році це товариство взяло землю в оренду із земель запасу й незатребуваних паїв у розмірі 950 га ріллі.

Підприємство встигає обробляти не тільки орендовані землі, а й землі інших сільгосппідприємств, обсяг яких у 2002 р. становив 2000 га. Усі роботи МТС виконує сучасними тракторами ХТЗ, які значно дешевші імпортних, але за своєю якістю і продуктивністю не поступаються імпортним аналогам. Тому розцінки цього підприємства з надання послуг набагато нижчі ніж за роботи, виконані імпортною технікою. Наприклад, оранка імпортною технікою коштує сільгосппідприємству від 25 до 35 доларів за гектар, а така ж сама операція, виконана тракторами ХТЗ, - від 90 до 122 грн., що приблизно становить 17-23дол.. Зрозуміло, що сільгосппідприємствам вигідніше вдаватися до послуг МТС, яка працює з технікою вітчизняного виробництва.

На вигідність такої організаційно-правової форми, як МТС звернули увагу і державні органи. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 грудня 1998 р., № 1953 “Про забезпечення сільськогосподарських товаровиробників матеріально-технічними та фінансовими ресурсами” з метою підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва і забезпечення високопродуктивного використання тракторів, комбайнів та іншої сільськогосподарської техніки Міністерство аграрної політики разом із місцевими адміністраціями за активної підтримки Уряду створило 82 державних сільськогосподарських машинно-технологічних станцій. Керівництво створеними МТС було покладене на державне підприємство “Агротех”. Комплектація державних МТС у відповідності з постановою повинна здійснюватися вітчизняною технікою через лізинговий фонд, а також технікою, закупленою за рахунок іноземних кредитів під гарантію Кабінету Міністрів України. Державне підприємство “Агротех” виступало як лізингодавець. Статутами державних МТС було передбачено, що вони повинні здійснювати свою діяльність у таких напрямках: виробляти, зберігати і реалізовувати сільськогосподарську продукцію на власних і орендованих площах орних земель; надавати послуги господарствам і підприємствам всіх форм власності у виконанні механізованих сільськогосподарських робіт, прокаті техніки, організації технічного сервісу, впровадженні прогресивних технологій вирощування і збирання сільськогосподарських культур; здійснювати вплив держави на зниження цін на механізовані сільськогосподарські роботи шляхом створення конкурентного середовища на ринку послуг.

Міністерство аграрної політики України, виділивши за лізингом трактори та деякі сільськогосподарські машини, не спромоглося допомогти новоствореним МТС навіть кредитними ресурсами для закупівлі паливно-мастильних матеріалів, насіння, добрив, запасних частин, виплати заробітної плати тощо. І все ж 58 МТС (переважно ті, що були створені при діючих підприємствах технічного сервісу) розпочали працювати і, незважаючи на чисельні проблеми, виконали значні обсяги механізованих робіт, як на орендованих землях, так і в порядку надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам. При цьому основною вимогою діяльності машинно-технологічних станцій на сучасному етапі є обов'язкова оренда землі з повною сівозміною сільськогосподарських культур.

Найбільшою проблемою для державних МТС є розрахунки за договорами лізингу. Вони нині поставлені перед вибором: або зароблені за надання послуг кошти витрачати на пальне, насіння, добрива, запчастини й засів орендованих земель, або ж розрахуватися по всіх чергових платежах. Сьогодні за лізинг трактора ХТЗ вартістю 70 тис. грн. МТС необхідно розрахуватися коштами на суму майже 170 тис. грн. У такій ситуації державі доцільно було б реструктуризувати частину їх заборгованості за лізингом або вжити заходів щодо збалансування цін на сільгосптехніку з цінами на сільгосппродукцію.

Ефективному функціонуванню станцій заважає неудосконалена система оподаткування. Підхід, який існує сьогодні в оподаткуванні, змушує МТС займатися в першу чергу виробництвом сільськогосподарської продукції, а не наданням послуг. Отже і в цьому напрямку слід терміново удосконалювати чинне законодавство. На наш погляд, першочерговими завданнями МТС є: 1) надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам; 2) організація технічного сервісу; 3) впровадження прогресивних технологій обробітку землі; створення умов для активізації приватновласницького руху в сільському господарстві. Це відповідало б і завдання, поставленим Указом Президента України від 3 грудня 1999 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора

економіки”.

Отже, за допомогою МТС сільгосппідприємства можуть в установлені строки посіяти і зібрати врожай, не думаючи про забезпечення техніки пальним, мастилами, про пошук запчастин. В основному високий технічний рівень високопродуктивної агротехніки, якою комплектуються МТС, дає змогу проведення оранки, сіву та збирання врожаю у стислі строки, прямо впливає на досягнення більш сталого економічного становища сільськогосподарських підприємств.

Прийняття Закону України від  17  грудня   1998 року “Про фіксований сільськогосподарський податок” з метою утвердження нових форм матеріально-технічного забезпечення взагалі і лізингових відносин зокрема та стабілізації фінансової сфери КСП, яка на той час залишалася основною ланкою сільськогосподарських товаровиробників, очікуваних результатів не дало. І це при тому, що держава вклала в АПК близько 4,7 мільярда гривень, триста мільйонів гривень було виділено через лізинг сільськогосподарської техніки, а також списано і реструктуризовано борги господарств. А це означало, що механізми господарювання, які діяли в АПК, себе не виправдали. Сільськогосподарські підприємства, засновані на колективній власності, яка ж до того є неконституційною, - КСП виявилися нездатними працювати в нових ринкових умовах, а приватні власники, навпаки, довели свою спроможність господарювати. Відповідно до ситуації, що склалася Президент України зазначеним вище Указом від 3 грудня 1999 року “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” визнав необхідним реформувати КСП на засадах приватної власності на землю та майно шляхом: забезпечення всім членам колективних сільськогосподарських підприємств права вільного виходу з цих підприємств із земельними частками (паями) і майновими паями та створення на їх основі приватних (приватно-орендних) підприємств, селянських (фермерських) господарств, господарських товариств, сільськогосподарських  кооперативів, інших форм господарювання, заснованих на приватній власності. Метою Указу було не руйнування сільгосппідприємств, а створення ефективних структур господарювання, відродження у селянина почуття власника.

На базі колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) з'явилися господарства, засновані на приватній власності. Згідно з цим Указом у Харківській області було реформовано всі 440 КСП і на їх базі створено 575 формувань ринкового типу, у тому числі: 208 приватних підприємств; 240 товариств з обмеженою відповідальністю; 72 сільськогосподарських кооперативи; 20 акціонерних товариств; 18 фермерських господарств; 17  інших формувань ринкового типу. Але подальший розвиток цих нових форм господарювання на землі гальмує низький рівень матеріально-технічного забезпечення сільгоспвиробників та відсутність належної правової бази з пільгового кредитування товаровиробників.

В останні 10 років в Україні значного розвитку набув фермерський рух. Якщо у 1991 році селянських (фермерських) господарств налічувалося 2,1 тис., то в 2002 році - 43 тис. Матеріально-технічне забезпечення цих господарств вкрай недостатнє, якщо підрахувати, то на одне фермерське господарство припадає: 0,5 трактора, 0,1 зернозбирального комбайна, 0,4 сівалки, 0,1 вантажного автомобіля. Враховуючи такі дані, на нашу думку, важливо розглянути особливості матеріально-технічного забезпечення такої форми господарювання на селі, як фермерське господарство. Загальним нормативним актом, який регулює діяльність цих господарств, є Закон України 19 червня 2003 р. “Про фермерське господарство”. До прийняття цього нормативного акту діяльність таких господарств регулювалася Законом України “Про селянські (фермерські) господарства” від 20.12.1991 р. зі змінами від 22.06.1993 р. Так у статті 20 Закону 1991 року було закріплено, що селянське (фермерське) господарство придбаває необхідні йому матеріально-технічні ресурси в системі державних постачальницьких організацій, за рахунок коштів, передбачених для сільського господарства, а також у будь-яких інших державних і кооперативних підприємств і організацій, на біржах, у населення тощо, на умовах, встановлених для сільськогосподарських підприємств. Селянські (фермерські) господарства, говорилося в цьому Законі, можуть брати технічні засоби в довгострокову оренду і напрокат. Ремонт і технічне обслуговування належних селянському (фермерському) господарству тракторів, іншої сільськогосподарської техніки та устаткування, вантажних автомобілів, агрохімічне, зоотехнічне і ветеринарне обслуговування здійснюються агросервісними та іншими підприємствами і організаціями за цінами, розцінками, тарифами, які встановлені для колгоспів і радгоспів. На договірній основі воно може здійснюватися колгоспами, кооперативами, радгоспами і громадянами за договірною ціною. Нажаль, новий Закон “Про фермерські господарства”, який в цілому носить прогресивний характер, не містить норми, яка б відображала специфіку відносин з матеріально-технічного забезпечення цих господарств, що знижує його ефективність.

Більшість фермерських господарств України зараз обробляють розрізнені земельні ділянки, нерідко у важко доступних для сільськогосподарських машин місцях.  Основна частина  фермерів  не  має достатнього  власного  капіталу  і належного доступу до кредитів. Крім того, вони ізольовані від існуючої технічної інфраструктури, яку створено в основному поблизу міських населених пунктів. Досвід роботи фермерських господарств свідчить, що в сучасних умовах необхідно відмовитися від прагнення забезпечити кожне з них повним набором техніки, оскільки на дрібних контурних полях практично неможливо повною мірою використати потенційно велику продуктивність енергонасичених тракторів високих тягових класів. При виконанні внутрішньогосподарських перевезень не використовуються належним чином і потужні та швидкісні можливості більшої частини вантажних автомобілів. А це у свою чергу негативно позначається на результатах діяльності господарств. Міні техніка, про яку так багато говорилось вітчизняними виробниками фактично не випускається.

У ситуації, яка склалася на сьогоднішній день, з’являється така нова форма матеріально-технічного забезпечення, як взаємообмін необхідними технічними засобами між господарствами. Наприклад, одне фермерське господарство має трактор та знаряддя для обробітку землі, а інше комбайн. Ці господарства можуть скласти договір про взаємонадання послуг і обмінюватися необхідною технікою. Але може бути інша ситуація, коли одне господарство має всю необхідну техніку, а друге ні – ніякої, тоді воно може просити надати цю техніку за окрему плату. У такому випадку складається договір про надання послуг, або договір оренди техніки. Є можливість надавати послуги і за усною домовленістю. За надання таких послуг розрахунки йдуть у натуральній формі, наприклад зерном за збирання комбайном, яке потім може бути реалізоване на ринку. Отже створюються умови, які дають можливість господарствам приховати свій прибуток. Це свідчить про те, що і в даній ситуації на законодавчому рівні не все гаразд.

Якщо господарство надає послуги за окрему платню, то йдеться про підприємницьку діяльність. Господарський Кодекс України дає поняття підприємництва, як безпосередньої самостійної, систематичної, на власний ризик господарської діяльності, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку. Фермерське господарство є юридичною особою згідно з Законом “Про фермерські господарства” ст. 1, і воно може на свій ризик надавати послуги з метою отримання прибутку.

На наш погляд, ця форма матеріально-технічного забезпечення повинна бути у вигляді спільного використання технічних засобів, що буде здійснюватися на основі як індивідуального так і групового володіння. У першому випадку матеріально-технічні засоби використовуються за принципом “сусідської допомоги”, коли кожний фермер надає свою техніку іншим сусіднім господарствам за договором між ними (як правило така допомога може надаватися кожним з них після виконання відповідних робіт у власному господарстві). Це водночас дозволяє їм одержувати додаткові кошти і повніше використовувати потужності тракторів, комбайнів інших механізмів та сільськогосподарських знарядь.

Аналіз діяльності фермерських господарств Росії свідчить, що результати їхньої  роботи   залежать   від   організації   агросервісної  служби  -  технічного обслуговування, прокату техніки, виконання складних та енергоємних робіт. У 1993 р. було створено товариство “Фермер-Сервіс” для здійснення таких видів діяльності: надання послуг сільськогосподарським підприємствам по прокату, продажу і здачі в оренду техніки та виробництву сільськогосподарської продукції; заготівлі, переробці сировини, транспортуванні та реалізації продукції. На нашу думку, українським фермерам не завадило б створення спеціалізованого підприємства такого типу, яке б допомагало їм у матеріально-технічному та сервісному забезпеченні.

Ми вважаємо, що з метою придбання та використання дорогих машин, оренди та прокату техніки, їх забезпечення матеріальними ресурсами та кредитування, потрібно організувати кооперацію фермерів. У ситуації, що склалася, заслуговує уваги досвід іноземних країн, де функціонують багатоцільові фермерські кооперативи, які виконують вищенаведені функції. Вони найчастіше організовуються з ініціативи уряду і за рахунок державних коштів для виконання державних програм, збирання необхідної інформації, податків і платежів, спрямування субсидій фермерам тощо.

Тому слід звернути увагу на одну з нових форм господарювання на селі - сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. Їх діяльність регулюється Законом України “Про сільськогосподарську кооперацію” від 17 липня 1997 р.

Згідно ст. 2 закону за цілями, завданнями і характером діяльності сільськогосподарські кооперативи поділяються на виробничі і обслуговуючі.

Закон визначає поняття сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу - як підприємства, що створюються для надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою провадження їх сільськогосподарської діяльності. Залежно від виду діяльності вони поділяються на переробні, заготівельно-збутові, постачальницькі, сервісні та інші.

З метою закупівлі засобів  виробництва,  матеріально-технічних  ресурсів, необхідних для виробництва сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки; виготовлення сировини і матеріалів, та постачання їх сільськогосподарським товаровиробникам створюються постачальницькі кооперативи. Сервісні кооперативи здійснюють технологічні, транспортні, меліоративні, ремонтні, будівельні, еколого-відновні роботи, здійснюють ветеринарне обслуговування тварин і племінну роботу, займаються телефонізацією, газифікацією, електрифікацією в сільській місцевості, надають медичні, побутові, санаторно-курортні, науково-консультаційні послуги, послуги з ведення бухгалтерського обліку, аудиту та інше. Отже такий підхід заодно дозволить вирішувати і таку проблему, як розвиток соціальної сфери села.

Закон встановлює чітке правило, згідно з яким за сільськогосподарським обслуговуючим кооперативом закріплюється надання послуг переважно членам кооперативу та іншим особам з метою забезпечення умов для належного провадження ними сільськогосподарської діяльності. Основним обов'язком цих підприємств є надання комплексу послуг, пов'язаних з виробництвом, переробкою, збутом продукції рослинництва, тваринництва, лісництва і рибальства. Тобто через сільськогосподарський обслуговуючий кооператив аграрні товаровиробники можуть отримати надійний, досить дешевий доступ до засобів виробництва (сільськогосподарської техніки та обладнання до неї, новітніх технологій).

Відмінність сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів від інших підприємств полягає у тому, що вони, здійснюючи обслуговування членів кооперативу, не ставлять за мету отримання прибутку, (ст. 2 Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” з доповненнями від 02.11.2000). Такий  характер  діяльності  цих  підприємств  відмічали вчені Семчик В.І., Жушман В.П., Проценко Т.П., Уркевич В.Ю.

Член-кор. НАН України В.І. Семчик вважає, що основною метою господарської діяльності сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів - є забезпечення умов для отримання прибутку членами кооперативів, а весь отриманий ними прибуток спрямовується на поліпшення економічного стану кооперативів, соціального забезпечення їхніх працівників. У сільськогосподарському обслуговуючому кооперативі діє правило, згідно з яким член кооперативу виступає одночасно і його співвласником, ї його клієнтом. У відповідності до Закону “Про сільськогосподарську кооперацію” членами такого кооперативу є сільськогосподарські товаровиробники. Ними можуть бути як юридичні особи, наприклад фермерські господарства, так і фізичні особи. Члени кооперативу вступають до нього на добровільних засадах, визнають його статут, виконують встановлені законом обов'язки, а саме: обов'язково користуються його послугами; роблять внесок у формування власних фондів кооперативу. Внесок поділяється на вступний, що сплачується одноразово при вступі до кооперативу, який зараховується до неподільного фонду й при виході з кооперативу не повертається, та пайовий – це основний внесок, який залишається власністю члена кооперативу і підлягає поверненню у випадку його виходу з кооперативу.

Діяльність сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу не пов'язана із сільськогосподарським виробництвом, їх метою – є надання послуг членам кооперативу. Кожен член кооперативу – це сільськогосподарський товаровиробник, який працює у своєму господарстві й отримує від кооперативу послуги.

Таким чином, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи – це неприбуткові організації, які створюються сільськогосподарськими виробниками та управляються ними на демократичних засадах, забезпечують своїх членів послугами, необхідними їм для ведення своїх власних господарств.

Держава не може залишатись осторонь  розвитку кооперації і всіляко повинна сприяти цьому процесу. Постановою Кабінету Міністрів України від 12 грудня 2002 р. № 1858 була затверджена Програма розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів на 2003-2004 роки. Ця Програма спрямована на розроблення системного підходу до розбудови кооперативного руху у сільській місцевості, визначення напрямів і пріоритетів його державної підтримки.

Основними завданнями програми є: удосконалення нормативно-правової бази з питань створення та розвитку сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів; стимулювання процесу самоорганізації сільськогосподарських товаровиробників і сільського населення для проведення на кооперативних засадах сільськогосподарських робіт, здійснення зооветеринарних заходів, спільного використання майна, надання технологічних, соціально-побутових та інших послуг.

Для виконання завдань Програми необхідно здійснити ряд цілеспрямованих заходів таких як розробка і затвердження в установленому порядку: примірних статутів сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів і рекомендацій щодо формування матеріально-технічної бази сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів за рахунок залучення майна підприємств і організацій та майна спільної власності громадян, отриманого в процесі реформування колективних сільськогосподарських підприємств, пропозиції щодо поширення на сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи порядку забезпечення аграрних формувань і переробних підприємств технікою та обладнанням за рахунок коштів державного бюджету на умовах фінансового лізингу; проведення пропаганди необхідності формування мережі сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів, які виконують технологічні, транспортні, меліоративні та ремонтні роботи.

Виконання Програми повинно забезпечити: підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва завдяки оптимізації витрат товаровиробників на придбання матеріально-технічних засобів; розширення доступу сільськогосподарських товаровиробників до агросервісних послуг.

Отже, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, які створюються з метою спільного придбання та використання техніки можна віднести до однієї із нових правових форм матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК.

Такою ж новою правовою формою матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК є створення підприємств по матеріально-технічному забезпеченню агропромислового комплексу. Ці підприємства можуть бути різними за своєю організаційно-правовою формою, а також за формами власності.

Для визначення правового статусу, характеру діяльності та інших питань щодо цих підприємств в першу чергу слід розглянути їх правове становище та види діяльності.

Відповідно до Закону України від 10 липня 1996 р. “Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі” на базі реорганізованих колишніх баз матеріально-технічного забезпечення було створено Українське державне підприємство по матеріально-технічному і сервісному забезпеченню агропромислового комплексу “Украгротех” (ДП “Украгротех”). Це підприємство повинно було слугувати своєрідним містком між плановою і ринковою економікою, між соціалістичним минулим і близькою до капіталістичної сучасності. Головною метою діяльності державного підприємства по матеріально-технічному забезпеченню є – забезпечення на сприятливих умовах запчастинами, ремонтними матеріалами, паливом, мінеральними добривами та надання послуг з ремонту сільськогосподарської техніки товаровиробникам різної форми власності. У ДП “Украгротех” створено мехзагін, який займається збиранням зернових та інших сільськогосподарських культур. Робота організована і спланована таким чином, щоб, розпочавши збирання зернових із півдня України, дійти до півночі в міру достигання сільськогосподарських культур. Такий характер і порядок виконання сільськогосподарських робіт забезпечує можливість використовувати сільськогосподарську техніку в продовж 5-6 місяців. Але при закупці техніки іноземного виробництва, не було враховано, що для її ремонту та сервісного обслуговування немає необхідних кваліфікованих фахівців, а також навчальної бази для їх підготовки, а тому у виконанні таким чином сільськогосподарських робіт допускались порушення термінів збирання та інші збої в роботі.

Тому, на нашу думку, необхідно організувати підготовку спеціалістів з ремонту та технічного обслуговування сільськогосподарської техніки іноземного виробництва на базі навчально-технічних та вищих учбових закладів України. У 2002 році підприємство “Украгротех” взяло напрям на створення, так званих, обмінних пунктів, по реалізації вузлів, агрегатів, запчастин, взятих для цих цілей у ремонтно-транспортних підприємствах. Воно укладало угоди щодо спільної виробничої діяльності спецбаз із ремонтними підприємствами, які відновлюють запасні частини, вузли та агрегати. За радянських часів у кожній області, кожному районі були такі обмінні пункти, тобто цей вдалий досвід минулого необхідно відроджувати і розвивати з урахуванням ринкових відносин, які складаються в Україні.

В минулому такі обмінні пункти називали “санітарами”, бо вони були “медичною допомогою” для сільгоспвиробників. Обмінні пункти дають змогу реалізувати відремонтовану техніку, здешевити ремонт, вчасно провести цей ремонт підчас виконання польових робіт. Вартість відновлених запчастин на 40-45 % нижча нових, а якість їх мало в чому поступається новим. ДП “Агротех” працює також і за схемою лізингу (3-5 % річних). Але, нажаль, у 55-60% випадків кредити не повертаються. Втім, стосовно боржників вживаються адекватні заходи – вилучається техніка. За вилученою технікою проводиться технічне обслуговування і вона передається знову в лізинг за залишковою вартістю.

З метою поліпшення матеріально-технічного забезпечення сільгосптоваровиробників різних форм власності, функціонування спеціалізованих  ремонтних підприємств по ремонту та сервісному   обслуговуванню сільськогосподарської техніки в агропромисловому комплексі окрім вищевказаного підприємства наказом Міністерства аграрної  політики України від 04 червня 2002 року № 150 було створене засноване на державній власності та підпорядковане Міністерству аграрної політики України - державне виробничо-обслуговуюче підприємство "Агроремтехзабезпечення".

Основними завданнями та предметом діяльності підприємства передбачені:

1. організація   централізованих  поставок    техніки,    вузлів, агрегатів, запасних частин для ремонтно-транспортних підприємств; сервісного та фірмового технічного обслуговування сільськогосподарської техніки на базі потужностей заводів-виробників та підприємств агропромислового комплексу; виробництва, зберігання, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки;

2. здійснення заходів, спрямованих на створення за участю сільськогосподарських товаровиробників всіх форм власності агропромислового комплексу машинно-технологічних станцій,    ремонтно-технічних підприємств, підприємств з прокату сільськогосподарської техніки, обладнання та реманенту; закупівлю та  організацію  переробки нафти, закупівлю нафтопродуктів та інших матеріально-технічних ресурсів, для забезпечення потреб агропромислового комплексу в пально-мастильних матеріалах;

3. залучення вітчизняних та іноземних інвестицій, кредитів для розвитку і технічного переоснащення спеціалізованих ремонтних та сервісних підприємств; розвиток взаємовигідних зв'язків з вітчизняними та зарубіжними підприємствами та організаціями;

4. проведення моніторингу ринку сільськогосподарської техніки та запасних частин до неї і освоєння нових ринків збуту;

5. створення системи інформаційного забезпечення.

Отже, з вищенаведеного випливає, що держава не стоїть осторонь гострої проблеми матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК і робить певні кроки для її вирішення шляхом створення спеціалізованих підприємств. Проте, було б вкрай необхідним таку роботу, яка є недостатньою в сучасних умовах господарювання, проводити планомірно і комплексно.

На теперішній час в Україні створена і працює велика кількість підприємств по матеріально-технічному забезпеченню сільського господарства корпоративного типу. На території Харківської області розташовані такі підприємства як: “Універсал-Комплект”, приватне підприємство “Харпромзапчастина”, АТ “Оргтехком”, ТОВ “Інтер-Агро”, ТОВ “Агро-Центр”, ТОВ “Спецтехсервіс”, ТОВ “АгроПромПідшипнік”, ООО “АРТІ”, ООО “УкрПромСнаб”, ООО “Украгрозапчастина”, ООО “Агро ремкомплект”, ООО “Харковагрозапчастина”. Усі ці підприємства займаються оптовою та роздрібною торгівлею запчастин, агрегатів, вузлів до сільськогосподарської техніки, діють згідно Закону України “Про господарські товариства”.

Відоме як постачальник сільськогосподарської техніки та запчастин до неї, підприємство “Агро-Союз” , створене у вигляді акціонерного товариства. “Агро-Союз” має мережу ділерських пунктів по всій Україні, які займаються реалізацією запасних частин до сільськогосподарської техніки. Підприємство співпрацює з заводами-виробниками сільськогосподарської техніки та товаровиробниками АПК за прямими горизонтальними зв’язками, тобто виробник-постачальник-споживач. Прямі поставки від виробників дають змогу вдало поєднувати високу якість продукції з помірними для сільськогосподарських товаровиробників цінами.

Купівля запчастин до сільгосптехніки здійснюється за такою схемою: 1. На сільгосппідприємстві складається список потрібних запчастин та агрегатів до технічних засобів. 2. Проводиться пошук фірм, які мають у наявності потрібний товар. 3. Аналізуються ціна та якість товару, який пропонується. 4. Визначається постачальник товару, який підходить сільгосптоваровиробнику, їх може бути декілька. 5. Визначене підприємство по матеріально-технічному постачанню, згідно з замовленням, надає рахунок-фактуру, за яким проводиться розрахунок. Розрахунок може бути як у безготівковій формі, так і готівкою. 6. Після проведення розрахунків покупець забирає товар з бази продавця.

Аналіз цієї схеми свідчить, що вона має як позитивні, так і негативні риси. По-перше, товаровиробник самостійно проводить пошук оптимальної фірми-постачальника (продавця). В цьому пошуку йому можуть допомогти рекламні об’яви та рекламні каталоги, які випускають провідні підприємства матеріально-технічного забезпечення. Наприклад “Агро-Союз” випустило каталог запчастин, які можуть бути поставлені за замовленням товаровиробникові. По-друге, для того, щоб порівняти якісні показники товару потрібно об’їхати підприємства, які пропонують цей товар, взяти рахунок-фактуру. По-третє, найчастіше товаровиробник повинен сам забрати замовлений товар. Все це свідчить, що для того щоб купити необхідні матеріально-технічні ресурси потрібно витратити чимало матеріальних та людських ресурсів.

Виходячи з викладено, а також враховуючи досвід країн з розвинутою ринковою економікою, можна визначити такий основний напрямок вирішення цієї проблеми: створення системи збору і розповсюдження інформації стосовно підприємств матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК, асортименту та послуг, які пропонуються; удосконалення системи розповсюдження цієї інформації шляхом створення державної (або за участю держави) регіональної служби з надання науково-консультативних та інформаційних послуг сільськогосподарським товаровиробникам.

Сільгосптоваровиробникам і населенню потрібна своєчасна, спрощена, достовірна і також достатньо повна інформація, аналізуючи яку вони зможуть самі приймати ефективні господарські рішення згідно з ситуацією, що складається на ринку.

ВИСНОВКИ:

На сьогоднішній день більшість сільськогосподарських підприємств потребують матеріально-технічного переоснащення, але не в змозі придбати необхідні ресурси самостійно із-за великого диспаритету цін між промисловою і сільськогосподарською продукцією. У такій ситуації з’являються нові форми матеріально-технічного забезпечення як: залучення кредитних коштів для придбання необхідних матеріально-технічних ресурсів; впровадження лізингових відносин; створення машинно-технологічних станцій та загонів; обслуговуючих кооперативів; підприємств по матеріально-технічному забезпеченню товаровиробників АПК.

На наш погляд, потрібно прийняти на державному рівні програму матеріально-технічного забезпечення товаровиробників АПК. В якій мають бути закріплені такі положення:

Визначити конкретні заходи державного сприяння, розвитку довгострокового кредитування товаровиробників АПК.

Встановити на державному рівні обмеження стосовно процентних ставок за користування кредитами товаровиробниками АПК у межах 5% річних (враховуючи  досвід розвинутих країн).

У державному бюджеті на кожен рік передбачити належну компенсацію сільгосптоваровиробникам частини витрат на придбання основних видів матеріально-технічних ресурсів та надання бюджетних   ссуд   без   стягнення   відсотків   (або   з   мінімальним відсотком).

Розробити заходи для досягнення паритету цін, зокрема шляхом закріплення фіксованої ціни на основні види сільськогосподарської продукції на рівні світових стандартів.

Прийняти Примірний договір між сільгосптоваровиробником і машинно-технологічною станцією.

Розробити та затвердити Примірний статут сільськогосподарського обслуговуючого кооперативу.

Створити обласні служби з надання інформації про наявні матеріально-технічні засоби та їх постачальниках.

В сучасний умовах виникла безвідкладна необхідність створення державної (або за участю держави) регіональної служби з надання науково-консультативних та інформаційних послуг сільськогосподарським товаровиробникам.