Лекція 10 ІНСТИТУТ ПОВЕРНЕННЯ (РЕПАТРІАЦІЇ) РЕПРЕСОВАНИХ ОСІБ І РАНІШЕ ДЕПОРТОВАНИХ НАРОДІВ У МІГРАЦІЙНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Інститут репатріації в міграційному праві України містить нор­ми, що регулюють повернення в Україну як історичну батьківщину осіб, котрі постійно проживали на території України до застосуван­ня щодо них незаконних репресій, а також такі, що з різних причин (заслання, вислання, спеціальні поселення в адміністративному по­рядку тощо) були примусово переміщені за межі України, чи етносів, які через насильницьку депортацію опинилися за межами України.

Порядок, який би визначав умови повернення (репатріації) заз­наченої категорії осіб та етносів, його правове, економічне, соціаль­не забезпечення тощо дотепер законодавчо не врегульовано. Норма­тивно-правові акти України лише ліквідовують наслідки беззакон­ня, допущені з політичних мотивів стосовно громадян України, поновлюють їхні права, встановлюють компенсації за незаконні репресії та пільги реабілітованим. Такими є Закон України "Про ре­абілітацію жертв політичних репресій на Україні", Постанова Вер­ховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про ре­абілітацію жертв політичних репресій на Україні" № 3812-XII від 24 грудня 1993 року тощо.

Починаючи з жовтневого перевороту 1917 року і до набрання чинності Законом України "Про реабілітацію жертв політичних реп­ресій на Україні" грубо нехтувалися норми Конституції, покликані охороняти права й свободи громадян, елементарні норми судочин­ства, мільйони безвинних людей на підставі антигуманних і антиде­мократичних законів та внаслідок прямого беззаконня й свавілля були необґрунтовано засуджені судами України або репресовані на території республіки іншими державними органами, включаючи позбавлення життя або волі, переселення в примусовому порядку, вислання і заслання за межі республіки, позбавлення громадянства, примусове поміщення до лікувальних закладів, позбавлення чи

183

обмеження інших громадянських прав або свобод з мотивів політич­ного, соціального, класового, національного і релігійного характеру.

Частину осіб, репресованих у 30-40-х і на початку 50-х років, уже було поновлено в правах на підставі законодавства Союзу РСР. Для додаткового забезпечення права на відшкодування, що є найспра-ведливішим засобом правового захисту репресованих осіб, які про­живали на території республіки, Верховна Рада України прийняла Закон України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Ук­раїні".

За національним законодавством України відшкодування у пов­ному обсязі відбувається в таких формах, які не є вичерпними.

Оскільки визнано, що реституція — повернення ситуації до вихід­ного стану (restitutio initium) — має пріоритет перед компенсацією (відшкодування еквівалентом), то першою формою відшкодування жертвам грубих порушень прав людини є реституція. Вона надаєть­ся з метою відновлення початкового статусу, в якому перебувала жертва до порушення прав людини. Реституція передбачає, зокрема, відновлення свободи, сім'ї, громадянства, зайнятості, власності й по­вернення до місця попереднього постійного проживання. Реституцію в натурі майже завжди важче отримати, ніж компенсацію (грошову або в натурі).

Відповідно до статті 4 Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", реабілітовані та члени їх сімей по­новлюються в усіх громадянських правах, у тому числі в праві про­живання в населених пунктах і місцевостях, де вони постійно прожи­вали до репресій.

Цією ж статтею Закону визнано недійсними пов'язані із застосу­ванням репресій рішення про позбавлення державних нагород, уче­них ступенів, військових, спеціальних і почесних звань, пенсій та інших прав.

За статтею 6 Закону час тримання під вартою, відбування покаран­ня у місцях позбавлення волі, заслання або перебування на примусо­вому лікуванні зараховується у потрійному розмірі в стаж роботи для призначення пенсії. Реабілітованим громадянам, які потребують по­ліпшення житлових умов, надається право на першочергове одер­жання житла.

Набуття громадянства України здійснюється відповідно до За­кону України "Про громадянство України".

184

Вилучені будівлі та інше майно за можливості (якщо будинок не­зайнятий, а майно збереглося) повертається реабілітованому або його спадкоємцям натурою.

Можливість повернення реабілітованому будинку (його частини) у натурі вирішується з урахуванням конкретних обставин: право­мочного проживання там громадян, більшого порівняно з його вар­тістю розміру затрат на перебудову, потреби у продовженні його ви­користання для соціальних потреб (дитячих закладів, лікарень тощо).

Якщо реабілітованому (його спадкоємцям першої черги) неможли­во повернути будівлі чи майно в натурі, їхня вартість відшкодовуєть­ся установами, організаціями та їх правонаступниками громадянам та їх спадкоємцям; якщо ж ці фізичні та юридичні особи та їх правонас­тупники невідомі — фінансовими органами з коштів місцевого бюд­жету в розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України "Про поря­док розрахунків з реабілітованими громадянами" № 429 від 18 квітня 1996 року з 1 березня 1996 року розміри грошової компенсації та відшкодування вартості конфіскованого майна реабілітованим гро­мадянам або їхнім спадкоємцям, передбачені Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", визначаються виходячи із суми, що становить 50 відсотків мінімальної заробітної плати.

Якщо таке майно на підставі відповідних нормативних актів було націоналізовано (муніципалізовано), воно поверненню (компенсації) не підлягає (частина третя статті 5 Закону України "Про реабіліта­цію жертв політичних репресій на Україні"). Не можуть також бути повернені жилі будівлі, будинки реабілітованому (його спадкоємцям першої черги), якщо первинному набувачу вони були передані пра­вомірно і перебувають у його власності або перебудовані у нежилі будівлі чи істотно перебудовані (пункт 9 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні").

Виплати компенсації, повернення майна або відшкодування його вартості реабілітованим регулюється Положенням, затвердженим По­становою Кабінету Міністрів України № 112 від 18 лютого 1993 року.

Друга форма відшкодування — компенсація, яка надається у зв'язку з будь-якою економічно обґрунтованою шкодою, завданою порушенням прав людини. Сюди належать: фізичні або моральні

185

втрати з урахуванням болю, страждань та емоційних переживань; втрачені можливості; матеріальні втрати; приниження честі й гідності.

Міжнародно-правова практика підтверджує правомірність засто­сування принципу компенсації. Наприклад, у 1988 році Президент США Р. Рейган ухвалив рішення із вибаченням за примусове пере­міщення під час Другої світової війни 120 тисяч американців японсь­кого походження із західного узбережжя й заснував фонд у 1,25 млрд доларів для виплати репарацій їхнім родинам. Канадський уряд у 1944 році також виплатив компенсації. Німеччина відзначається у цьому плані тим, що вона сплатила й продовжує сплачувати най­більшу компенсацію жертвам переслідувань: 79 млрд німецьких марок сплачено німецьким євреям до 1987 року як компенсацію за пересліду­вання нацистами. Крім того, ФРН сплатила 3 млрд німецьких марок Ізраїлю за той тягар, який Ізраїль несе внаслідок допомоги, наданої жертвам нацистських переслідувань. Загальна сума виплат, наприк­лад, у 2000 році сягнула 103 млрд німецьких марок.

Щодо України, то грошова компенсація для осіб, які відбували покарання у вигляді позбавлення волі або примусового поміщення у лікувальні заклади і згодом були реабілітовані, у розмірі однієї мінімальної заробітної плати за кожний місяць позбавлення волі, але не більше як сімдесят п'ять мінімальних зарплат, передбачена части­ною п'ятою статті 5 Закону України "Про реабілітацію жертв по­літичних репресій на Україні". Одноразово як грошова компенсація реабілітованій особі виплачується до п'ятнадцяти мінімальних заро­бітних плат, а решта належних грошей — протягом наступних п'яти років. За можливості, на вимогу реабілітованого вся нарахована грошова компенсація може бути виплачена одноразово. Виплата компенсації спадкоємцям не провадиться, крім випадків, коли ком­пенсація була нарахована, але реабілітований її не отримав.

Третя форма відшкодування — реабілітація, яка охоплює медичну та психологічну допомогу, а також юридичні та соціальні послуги.

Статтями 1, 3 Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" реабілітовано осіб, які з політичних мо­тивів (застосування державою примусових заходів щодо против­ників радянської влади у вигляді пред'явлення обвинувачення у вчи­ненні політичного (контрреволюційного) злочину або визнання особи соціально небезпечною у політичному відношенні) були необ-ґрунтовано засуджені судами або піддані репресіям позасудовими органами за вчинення на території України діянь як контррево-

186

люційні злочини за кримінальним законодавством України, та всіх громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна за рішенням органів державної влади і управлін­ня з політичних, соціальних, національних, релігійних та інших мо­тивів під приводом боротьби з куркульством, противниками колек­тивізації, так званими бандпособниками та їх сім'ям. Підлягають ре­абілітації також особи, щодо яких з політичних мотивів застосовано примусові заходи медичного характеру.

Частина четверта пункту 5 Постанови Верховної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" поширює реабілітацію на громадян, які займали адміністративні посади в період тимчасової німецької оку­пації території України за умови встановлення фактів їх допомоги партизанам, підпільникам і частинам Радянської Армії, саботажу виконання вимог окупаційної влади, допомоги населенню у прихо­вуванні запасів продовольства та майна, інших шляхів сприяння бо­ротьбі з окупантами.

Особі, яку визнано необґрунтовано засудженою або підданою по­каранню за рішенням позасудового органу, видається довідка про реабілітацію. Довідки або посвідчення про реабілітацію, видані у державах колишнього Союзу РСР або його державними органами, є чинними на території України. Відповідно до Постанови Верхов­ної Ради України "Про порядок надання пільг реабілітованим осо­бам, які були репресовані за межами республіки і проживають на те­риторії України" від 19 листопада 1992 року пільги, передбачені За­коном України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", надаються особам, які були піддані необґрунтованим по­літичним репресіям за рішеннями радянських органів на територіях республік колишнього СРСР, а згодом реабілітовані у встановленому порядку й постійно проживають в Україні.

Цим же Законом (частини перша статті 2) та Постановою Верхов­ної Ради України "Про тлумачення Закону України "Про реабіліта­цію жертв політичних репресій на Україні" (частини перша, друга, третя пункту 5, частина третя пункту 7) визначено осіб, які реабілі­тації не підлягають.

Реабілітованим, які мають право на пільги, за місцем проживан­ня місцевими органами видається посвідчення єдиного зразка.

Вирішення питань, пов'язаних із встановленням факту розкурку-лювання, адміністративного виселення з відшкодуванням матеріаль-

187

них збитків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав громадян, реабілітованих відповідно до Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", покладено на обласні, міські та районні ради депутатів, які утворюють штатні комісії з поновлення прав реабілітованих.

І насамкінець — сатисфакція та гарантії неповторення, які охоп­люють: припинення порушень; перевірку фактів і повне та публічне оприлюднення цих фактів; офіційну заяву або судове рішення про поновлення законних прав жертви; вибачення, у тому числі публіч­не визнання фактів і відповідальності; проведення заходів, пов'язаних з поминанням жертв і вшануванням їх пам'яті; відображення в підруч­никах історії тощо чітких свідчень про порушення прав людини.

Щодо гарантій неповторення, то ними є загальні положення Кон­ституції України, зокрема її статті 3, відповідно до яких людина, її життя й здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права й свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Ут­вердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'яз­ком держави.

У преамбулі Закону України "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" Верховна Рада України гарантує Українсь­кому народові, що подібне ніколи не повториться, що права люди­ни і законність будуть свято дотримуватись.

Процес масового повернення (репатріації) раніше депортованих народів до України є явищем унікальним у світовій історії. Труднощі розв'язання проблеми насамперед полягають у тому, що депортація народів відбулася в межах єдиної території колишнього Союзу РСР, а їх повернення пов'язане з перетинанням державних кордонів.

Питання повернення на історичну батьківщину раніше депорто­ваних народів та осіб, депортованих за національною ознакою, в Основних напрямах соціальної політики на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України від 24 травня 2000 року, се­ред інших визначено пріоритетним напрямом правового регулюван­ня міграційних процесів в України. На виконання зазначеного Ука­зу Президента України Кабінет Міністрів України прийняв Поста­нову "Про затвердження заходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року.

188

Відновлення прав раніше депортованих народів мають співісну­вати на двох рівнях: на рівні всього народу (колективні права) та на рівні осіб, що належать до цього народу (індивідуальні права).

Природні права й свободи людини повинні бути мірилом усіх процесів, що відбуваються в суспільстві, бо їх порушення деформує нормальний розвиток людини, дегуманізує його. Держава повинна поважати й забезпечувати ці права. Саме про це йдеться в Консти­туції України.

Колективні права (право народу, нації, право спільноти, право асоціації) не є природними, оскільки формулюються й викристалізо­вуються в міру становлення інтересів тієї чи тієї спільноти або колек­тиву і не виступають сумою індивідуальних прав осіб. Вони мають інші якості, що визначаються метою та інтересами утворень. Однак, хоча б якими різноманітними були ці права, їх правомірність повин­на незмінно проходити перевірку "людським виміром" — правами й свободами людини.

Колективні права не повинні ігнорувати права людини, супере­чити останнім чи придушувати їх — інакше мета й методи таких спільнот антигуманні та протиправні. Тому міжнародно-правові норми відображають неподільність колективних та індивідуальних прав, їх рівнозначність, дають правову основу для їх збалансування.

У роки сталінських репресій на основі безпідставних звинувачень і незаконних рішень державних органів Союзу РСР у позасудовому порядку зазнали репресій і були депортовані з постійних місць про­живання до окремих регіонів СРСР (Урал, Північ, Сибір, Поволжя, Середня Азія) кримські татари, німці, болгари, вірмени, поляки, інші народності з вилученням майна, встановленням режиму спецпосе-лень та обмеженням їхніх політичних, соціальних, економічних і культурних прав.

Етнічні німці примусово переселені з території України та Крим­ської області (Указом Президії Верховної Ради СРСР, який було за­тверджено відповідним Законом Союзу РСР від 19 квітня 1954 року з одночасним внесенням змін до статей 22, 23 Конституції СРСР, Кримську область зі складу РРСФР передано до складу Української РСР 19 лютого 1954 року) на підставі, зокрема: Постанови Політбю-ро ЦК ВКП (б) "Про німців, які проживають на території Українсь­кої РСР" від 31 серпня 1941 року; Постанови Державного Комітету Оборони (ДКО) СРСР "Про переселення німців із Запорізької, Ста­лінської та Ворошиловоградської областей" № 702 цт від 22 вересня

189

1941 року. Кримські татари — на підставі Постанови ДКО СРСР "Про кримських татар" № 5859 цт від 11 травня 1944 року; Дирек­тиви Народного Комісаріату Державної Безпеки (НКДБ) "Про підготовку до депортації із Криму татарського народу" № 1/ІІІ від 22 квітня 1944 року. Вірмени, греки і болгари — на підставі Поста­нови ДКО СРСР "Про виселення із Криму німецьких пособників вірмен, греків і болгар" № 5984 цт від 2 червня 1944 року.

В офіційних і секретних документах, які містили накази про на­сильницьке переміщення етнічних груп і цілих народів, поняття "депортація" майже не вживалося. Найчастіше використовували по­няття "виселення", а стосовно етнічних німців — "переселення". В основу рішень були покладені надумані звинувачення й принцип колективної відповідальності.

Під насильницьке тотальне переселення підпало тоді більше як 450 тисяч етнічних німців, близько 200 тисяч кримських татар, по­над 38 тисяч болгар, вірмен, греків тощо.

Нині, за даними Всеукраїнського перепису населення, на тери­торії України (станом на 5 грудня 2001 року) проживає, зокрема, 248,2 тис. кримських татар (у 5,3 рази більше, ніж у 1989 році), 204,6 тис. болгар (87,5 % до 1989 року), 99,9 тис. вірмен (у 1,8 разів більше, ніж у 1989 році), 91,5 тис. греків (92,9 % до 1989 року), 33,3 тис. німців (88 % до 1989 року).

Щодо регіонів України, то, наприклад, у межах Автономної Рес­публіки Крим налічується 243,4 тис. кримських татар (у 6,3 рази більше, ніж у 1989 році), 8,7 тис. вірмен (у 3,6 разів більше, ніж у 1989 році).

Загальна чисельність насильно переміщених осіб не вичерпується наведеними цифрами; вона значно перевищує їх за рахунок пред­ставників інших національностей. Зокрема, з України, переважно з її західного регіону, за часів тоталітарного режиму було депортова­но близько 150 тисяч поляків. Величезних масштабів набула депор­тація власне українців. Тільки в 1939-1941 рр. з території Західної України було примусово виселено близько 550 тисяч українців. До цього необхідно додати переселення з 28 квітня по 12 серпня 1947 року в результаті проведення операції "Вісла" понад 140 тисяч етнічних українців з Польщі.

Правове становище спецпереселенців встановлювалося, зокрема, Постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 8 січня 1945 року. Відповідно до цієї Постанови спецпереселенці користувалися всіма

190

правами громадян Союзу РСР за винятком таких обмежень: без доз­волу коменданта спецкомендатури Наркомату внутрішніх справ за­боронялося відлучатися за межі району розселення; у триденний термін глава сім'ї або особа, яка його замінює, зобов'язана була по­відомляти до спецкомендатури про всі зміни, що відбулися в складі сім'ї (народження дитини, смерть члена сім'ї, втеча тощо); неухиль­но додержуватися встановленого режиму й громадського порядку в місцях поселення, підкорятися наказам спецкомендатури.

За порушення режиму та громадського порядку в місцях поселен­ня до спецпереселенців застосовувалось адміністративне стягнення у вигляді штрафу до 100 крб. або арешту до 5 діб.

Указом Президії Верховної Ради СРСР "Про кримінальну відпо­відальність за втечу з місць обов'язкового та постійного поселення осіб, виселених до окремих районів СРСР під час Великої Вітчизня­ної війни" від 26 листопада 1948 року у зв'язку з тим, що під час пе­реселення чеченців, карачаєвців, інгушів, балкарців, німців, кримсь­ких татар та інших не був визначений строк їх виселення, встанов­лювалося безстрокове переселення у віддалені райони Радянського Союзу цих осіб без права повернення до традиційних місць прожи­вання.

За самовільний виїзд, утечу з місць обов'язкового поселення об­винувачені в позасудовому порядку (справи розглядалися Особли­вою Нарадою при Міністерстві внутрішніх справ СРСР) каралися каторжними роботами терміном 20 років. Особи, які:

дають притулок утікачам чи сприяють їх утечі;

винуваті у видачі дозволів на повернення до місць традицій­

ного проживання;

допомагають в облаштуванні в місцях традиційного прожи­

вання, притягувалися до кримінальної відповідальності поз­

бавленням волі на термін 5 років.

Іншим Указом Президії Верховної Ради СРСР від 11 березня 1952 року постановлялося, що засуджені, які відбули покарання за різні злочини у виправно-трудових таборах, колоніях і тюрмах, ка-рачаєвці, інгуші, чеченці, калмики, балкарці, німці, кримські тата­ри, греки, іранці, турки, кулаки — жителі західних областей Украї­ни та Білорусії, Молдавської РСР і Прибалтики, учасники й пособ­ники націоналістичного підпілля, єговісти та інші особи, члени сімей яких були виселені на безстрокове поселення, по закінченню термі­ну покарання направлялися на спецпоселення під нагляд органів

191

Міністерства державної безпеки СРСР за місцем проживання їхніх сімей. На них поширювалася чинність Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 листопада 1948 року.

На підставі указів Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1956 року (греки, болгари, вірмени) та від 28 квітня 1956 року (кримські татари) виселені з території Кримської області особи звільнялися із спецпоселень без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна.

Рада Міністрів Української РСР 15 грудня 1956 року прийняла Постанову за № 1501-05 про недоцільність розселення на території Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей кримських татар та осіб інших національностей, які раніше прожи­вали в Кримській області.

Відповідно до Постанови Ради Міністрів Союзу РСР № 1439-649т від 5 липня 1954 року "Про зняття деяких обмежень в правовому по­ложенні спецпоселенців" зняті з обліку спецпоселення діти спецпе-реселенців до 16-річного віку включно, без застосування до них у по­дальшому обмежень. При звільненні із спецпоселення всім непов­нолітнім було оголошено під розписку, що зняття з них обмежень не має наслідком права на повернення до традиційних місць прожи­вання.

У післявоєнний час (1956, 1967, 1974 р.) низкою законодавчих актів були скасовані рішення державних органів у частині, яка місти­ла звинувачення, зокрема кримських татар, у зраді, їм надавалося право проживати на всій території Радянського Союзу. Так, 5 верес­ня 1967 року Постановою Президії Верховної Ради СРСР "Про відновлення права кримських татар та членів їхніх сімей проживати на всій території СРСР" щодо порядку застосування статті 2 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року роз'яснюва­лося, що громадяни татарської національності, які раніше проживали в Кримській області, та члени їхніх сімей відповідно до чинного зако­нодавства про працевлаштування і паспортний режим користують­ся правом проживання на всій території Союзу РСР. Водночас про­довжували діяти старі та прийняті певні нові нормативні акти, які унеможливлювали працевлаштування та прописку в Кримській об­ласті, зокрема йдеться про Постанову Ради Міністрів СРСР "Про обмеження прописки громадян у деяких населених пунктах Кримсь­кої області та Краснодарського краю" від 24 грудня 1987 року. Та­кими населеними пунктами визначалися лише у Кримській області

192

міста Алушта, Євпаторія, Керч, Севастополь, Сімферополь, Феодо­сія та Ялта (з населеними пунктами, що адміністративно підпоряд­ковувалися міським радам народних депутатів), а також населені пун­кти Бахчисарайського, Ленінського, Раздольненського, Сакського, Сімферопольського, Судацького та Чорноморського районів.

Своєю Постановою від 25 грудня 1990 року Верховна Рада Ук­раїнської РСР зупинила на території Кримської області дію зазначе­ної Постанови Ради Міністрів СРСР. На виконання цього Рада Міністрів Української РСР 25 січня 1991 року постановила, що про­писка громадян у Кримській області здійснюється в порядку, перед­баченому постановами Ради Міністрів СРСР "Про деякі правила прописки громадян" № 678 від 28 серпня 1974 року, "Про прописку членів сімей військовослужбовців" № 568 від 7 червня 1990 року та пунктом 3 Постанови Ради Міністрів СРСР "Про першочергові за­ходи щодо вирішення питань, пов'язаних з поверненням кримських татар у Кримську область" № 666 від 11 липня 1990 року.

Подальшим поштовхом політико-правової реабілітації раніше депортованих народів та активізацією процесів їх повернення до Кримської області стало прийняття Верховною Радою СРСР Декла­рації "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забез­печення їх прав" від 14 листопада 1989 року. У зазначеній Декларації Верховна Рада СРСР беззастережно засудила практику насильниць­кого переміщення цілих народів як найтяжчий злочин, який супере­чить основам міжнародного права, та гарантувала, що на держав­ному рівні більше ніколи не повториться нехтування прав людини та норм гуманності. Крім того, для відновлення прав народів, яких було піддано репресіям, порушувалося питання про прийняття від­повідних законодавчих актів.

Відповідно до Постанови Верховної Ради СРСР "Про скасуван­ня законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР "Про визнання незаконними й злочинними репресивних актів про­ти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпе­чення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року Кабінет Міністрів СРСР однією Постановою від 6 червня 1991 року анулював усі постанови колишнього Державного комітету оборони СРСР і рішення Уряду СРСР щодо народів, до яких було застосова­но репресії та насильницьке переселення, що стало підставою для повернення до України німців, кримських татар, болгар, вірмен, греків тощо та їхніх нащадків.

193

Проте дотепер в Україні так і не створено законодавчої бази щодо відновлення прав раніше депортованих народів. Пункт четвертий Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введен­ня в дію Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політич­них репресій на Україні" з дев'яти статей зазначеного Закону не по­ширив дію трьох статей: 3-ї (реабілітація всіх громадян, зокрема, з національних мотивів), 4-ї (поновлення в усіх громадянських правах, у тому числі в праві проживання в населених пунктах і місцевостях, де вони постійно мешкали до репресій, з поширенням цього права на нащадків) та 9-ї (вирішення питань, пов'язаних із встановленням фак­ту адміністративного виселення, відшкодування матеріальних збит­ків, поновленням трудових, житлових, пенсійних та інших прав гро­мадян) на репресовані народи, насильно переселені (кримські татари, німці, греки, болгари, поляки, вірмени та інші), оскільки, як вважає Верховна Рада України, питання про реабілітацію цієї категорії гро­мадян вирішено Постановою Верховної Ради СРСР "Про скасування законодавчих актів у зв'язку з Декларацією Верховної Ради СРСР "Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, яких було піддано примусовому переселенню, і забезпечення їх прав" від 14 листопада 1989 року" від 7 березня 1991 року.

Відсутність належних законів викликала активну нормотворчу діяльність Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автоном­ної Республіки Крим. Практичне вирішення питань, пов'язаних з та­кими етапами, як повернення, облаштування, адаптація та інтегра­ція раніше депортованих народів в українське суспільство, відбу­вається на підставі підзаконних актів виконавчої влади.

Набуття представниками раніше депортованих народів грома­дянства України здійснюється згідно із Законом України "Про гро­мадянство України". Забезпечення інших прав частково відбуваєть­ся на підставі законодавства про національні меншини. Зокрема, стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні" встановлює бланкетну норму про те, що питання про повернення на територію України представників раніше депортованих народів ви­рішуються відповідними законодавчими актами та договорами Ук­раїни з іншими державами.

Укладення Україною разом з іншими державами — учасницями Співдружності Незалежних Держав (СНД) в Бішкеку 9 жовтня 1992 року Угоди про відновлення прав депортованих осіб, національних меншин і народів, а потім її ратифікація Постановою Верховної

194

Ради України 17 грудня 1993 року не вплинули на формування на­ціонального законодавства України у цій сфері. До цієї Угоди в Москві 17 травня 1996 року за участю України підписано Рішення, де держави-учасниці зобов'язалися вживати заходів для забезпечен­ня вирішення комплексу питань, необхідних для належної їх реалі­зації.

Неодноразові звернення державних органів України до інших держав — учасниць СНД щодо їхньої участі у фінансуванні облаш­тування раніше депортованих народів залишилися без належної відповіді.

Враховуючи, що Україна залишилася сам на сам з необхідністю розв'язання цієї успадкованої проблеми, неготовністю і небажанням республік колишнього Союзу РСР нести субсидіарну (солідарну) відповідальність, насамперед у фінансовій сфері, сумнівним бачить­ся на нинішньому етапі соціально-економічного розвитку України вирішення цієї гострої проблеми. Важке становище ускладнюється і тим, що внаслідок інфляційних та інших процесів у країнах виїзду репатріанти при переїзді в Україну втратили свої особисті заощад­ження, не можуть реалізувати житло, власниками якого вони є, не­суть значні транспортні та інші видатки.

Тому відповідно до Рекомендацій учасників парламентських слу­хань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації держав­ної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повер­таються в Україну", затверджених Постановою Верховної Ради Ук­раїни № 1660-III від 20 квітня 2000 року, Кабінетові Міністрів Ук­раїни необхідно на державному рівні ініціювати проведення міждер­жавних переговорів з питань повернення та облаштування раніше депортованих народів і національних меншин.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження за­ходів, спрямованих на реалізацію у 2001 році Основних напрямів соціальної політики на період до 2004 року" № 1370 від 31 серпня 2000 року Міністерству закордонних справ України та Міністерству юстиції України доручено активізувати співробітництво з держава­ми — учасницями СНД в рамках Угоди з питань, пов'язаних з по­новленням прав депортованих осіб, національних меншин і народів (Бішкек, 9 жовтня 1992 року).

Крім співробітництва з державами — учасницями СНД з проблем раніше депортованих народів Україна активно співпрацює з тими

195

державами, які на договірних засадах допомагають забезпечувати права національних меншин, що зазнали виселення за часів масових репресій. Так, Угода між Україною та Федеративною Республікою Німеччина про співпрацю у справах осіб німецького походження, які проживають в Україні, що ратифікована законом від 18 липня 1997 року, передбачає, що Україна сприятиме особам німецького поход­ження та їхнім нащадкам, які були примусово переселені з території України і повертатимуться в Україну в період дії цієї Угоди, у по­верненні, поселенні в Україні та інтегруванні в усі сфери суспільно­го життя. Федеративна Республіка Німеччина зобов'язується підтри­мувати в межах своїх можливостей облаштування та інтеграцію в Україні зазначених осіб. Ці заходи стосуватимуться, зокрема, таких галузей:

участі в розробці програм, економічної та фінансової підтрим­

ки їх виконання;

культурних заходів, зокрема, для зміцнення чи відродження

знань рідної мови шляхом обладнання дитячих садків, шкіл та

недільних шкіл, підвищення кваліфікації вихователів дитячих

садків та учителів, а також відрядження вчителів та фахівців з

педагогіки, кадрової та матеріальної підтримки німецькомов-

них засобів масової інформації, молодіжного обміну, підтрим­

ки загальних культурних програм;

участі у заходах з розвитку інфраструктури та підготовки

фахівців.

Зважаючи на належність осіб, які були депортовані, до певної на­ціональності законодавство України прирівняло раніше депортовані народи до національних меншин (стаття 10 Закону України "Про національні меншини в Україні"). Відповідно до статті 3 Закону до національних меншин належать групи громадян України, які не є українцями за національністю, виявляють почуття національного самоусвідомлення та спільності між собою.

Питання статусу національних меншин в Україні, правові аспек­ти реалізації їхніх соціально-культурних прав, специфічних для цих етнічних груп, тісно пов'язані з міграційними процесами. Деклара­ція прав національностей України від 1 листопада 1991 року та За­кон України "Про національні меншини в Україні", забезпечуючи права осіб, які належать до національних меншин, як невід'ємну ча­стину прав людини, сприяють міжнаціональному мирові й злагоді, тим самим запобігаючи еміграції за етнічною ознакою. Діє прийня-

196

тий ще 1989 року Закон України "Про мови в Українській РСР", яким детально регламентується вживання як державної мови, так і мов національних меншин. Відповідним чином відображені права національних меншин в Основах законодавства про культуру, зако­нах України "Про освіту", "Про загальну середню освіту", "Про по­зашкільну освіту", "Про охорону дитинства", "Про охорону куль­турної спадщини", "Про дошкільну освіту" тощо.

Низка положень, які безпосередньо чи опосередковано стосують­ся міжнаціональних проблем, міститься, зокрема, в законах України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", "Про сво­боду совісті та релігійні організації", "Про об'єднання громадян", "Про громадянство України".

Вперше на найвищому юридичному рівні зафіксовано існування в Україні поряд з національними меншинами корінних народів (статті 10, 119 Конституції України) і їхні права віднесено до най­важливіших питань суспільних відносин, які мають визначатися вик­лючно законами України (пункт 3 частини першої статті 92 Консти­туції України).

У конституціях Радянського Союзу поняття "корінні народи" було відсутнє. Нині, як і в Україні, у Російській Федерації права ко­рінних народів гарантує її Конституція (розд. 69, 72). Росія на рівні закону визнала корінними народами двадцять шість нечисленних ет­нічних груп Півночі Російської Федерації.

Щодо забезпечення прав корінних народів певний досвід мають Фінляндія, Норвегія, Швеція, Данія, Нова Зеландія. Державні орга­ни цих країн визнають право на самоврядування або автономію ко­рінних народів у вирішенні ними їх власних внутрішніх та місцевих питань; досконало розроблені й впроваджені законодавчі акти сто­совно самоврядування, представництва в органах законодавчої та виконавчої влади. Наприклад, Скандинавські країни, в яких прожи­ває корінний народ саамі — Фінляндія, Норвегія, Швеція, — мають парламенти саамі, корінний народ Нової Зеландії — майорі також має гарантоване представництво у парламенті.

Згідно з формулюванням статті 11 Конституції України держава сприяє, зокрема, розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігій­ної самобутності всіх корінних народів і національних меншин. Аналіз тексту Основного Закону України свідчить, що юридично не­зрозуміло: хто такі "корінні народи" в Україні, їх кількість, критерії визначення поняття "корінний народ", який у них правовий статус,

197

чи можуть раніше депортовані народи визнаватися корінним наро­дом?

Дотепер у правових актах національного й міжнародного рівнів не закріплено чіткого загальноприйнятого визначення юридичного змісту поняття "корінний народ" як суб'єкта правовідносин, що є значною перепоною для розробки й прийняття відповідних право­вих положень.

Необхідно юридично розмежувати правовий статус "національ­них меншин" і відповідний статус "корінних народів". На таке відокремлення в національному законодавстві України з метою його відповідності міжнародно визнаним підходам і міжнародно-право­вим нормам орієнтують міжнародні документи, в яких права корін­них народів та права національних меншин викладено окремими па­раграфами.

Першим міжнародно-правовим документом, безпосередньо спря­мованим на захист прав корінного населення та населення, яке веде племінний або напівплемінний спосіб життя в нових незалежних дер­жавах, стала прийнята 1957 року Конвенція МОП № 107.

Згодом Міжнародною організацією праці ця конвенція була пе­реглянута і в 1989 році замінена оновленою Конвенцією "Про ко­рінні народи і народи, що ведуть племінний спосіб життя в незалеж­них країнах" № 169. Конвенція № 169 порівняно з Конвенцією № 107 посилює норми стосовно визнання традиційних цінностей, інсти­тутів і звичаєвого права; поглиблює поняття "земля" і "територія", встановлює нові положення про право на природні ресурси, які містяться в землях корінних народів, право повернення на землі пра­щурів, з яких вони були виселені; запроваджує право на самоіденти-фікацію, право на консультації і участь у справах, право визначати власні пріоритети, положення про міжнародні контакти й співробіт­ництво.

Проте на універсальному рівні визначено лише приблизний набір об'єктивних критеріїв, що визначають поняття корінного народу, зокрема в проекті Декларації ООН про права корінних народів, роз­робленому Робочою групою Комісії з прав людини ООН. Для виз­нання народу корінним необхідна відповідність одній або кільком умовам:

а)             проживання на землі предків або принаймні на частині цих зе­

мель;

б)            спільне походження з групами, які споконвіку населяли ці землі;

198

в)             спільна культура в цілому або в деяких її конкретних виявах

(таких як релігія, племінний спосіб життя, належність до пев­

ної спільноти корінного народу тощо);

г)             мова (використання власної мови як єдиної мови, рідної мови,

мови, яка застосовується для спілкування у родинних стосун­

ках, або як основна, переважна, звичайна, спільна);

д)             проживання у певних регіонах країни або у певних регіонах

світу; інші істотні умови.

Однією з основних вад проекту зазначеної Декларації є те, що вона не враховує різних аспектів (історичних, географічних, національних тощо) проблематики корінних народів у різних країнах і регіонах світу, що суперечить принципу універсальності цього документа, який має бути прийнятний для всіх і, що важливо, для України, особливо у контексті проблеми кримськотатарського народу.

Центральним питанням проекту Декларації ООН про права ко­рінних народів є положення про право корінних народів на самовиз­начення. Міжнародне право містить лише загальні посилання на це право, не розкриваючи ні змісту, ні сфери його застосування. Зокре­ма, в Конвенції МОП № 169, яка не може вважатися універсальною, оскільки ратифікована незначною кількістю держав, для набуття статусу "корінного народу" немалого значення надається принципу самоідентифікації, інакше кажучи, власного бажання мати такий статус.

У статті 2 Конвенції МОП № 169 зазначається, що "самоіденти-фікацію народів як корінних або племінних треба вважати фунда­ментальним критерієм для визначення груп, які підпадають під дію цієї Конвенції". У статті 8 проекту Декларації ООН про права корін­них народів закріплюється: "корінні народи мають колективні й індивідуальні права на збереження та розвиток власної ідентичності саме як корінних народів і на визнання їх такими".

Ґрунтуючись на суб'єктивному елементі самоідентифікації наро­дом себе як корінного, кримськотатарський народ намагається здо­бути статус корінного народу, а не бути однією з національних мен­шин України.

Постановою Верховної Ради України "Про рекомендації учас­ників парламентських слухань "Проблеми законодавчого врегулю­вання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були де­портовані і добровільно повертаються в Україну" ті права, за від-

199

новлення яких кримські татари вели активну боротьбу протягом кількох десятиліть в умовах колишнього Союзу РСР, визнано як су­купність прав корінного народу, насильницьки висланого зі своєї історичної батьківщини. Історична батьківщина кримських татар, на якій вони сформувалися як етнос, перебуває на території і під юрисдикцією Української держави.

Конституція України визначила Україну як унітарну державу (частина друга статті 2), про що свідчить також аналіз статті 133 Ос­новного Закону України, згідно з якою Автономна Республіка Крим, поряд з областями України та містами Києвом і Севастополем, що мають спеціальний статус, є невід'ємною складовою частиною дер­жави Україна та системи її адміністративно-територіального уст­рою, а не тільки територіального, із єдиним Українським народом — громадянами України всіх національностей.

Згідно з пояснювальною запискою Голови-доповідача ООН, пра­во корінних народів на самовизначення вважається здійсненим, якщо вони через своїх представників реально беруть участь в уп­равлінні демократичною державою і не потерпають від будь-яких перешкод для свого розвитку чи від дискримінації.

Актуальність цих політичних та правових проблем зумовили про­ведення Верховною Радою України 5 квітня 2000 року парламент­ських слухань "Проблеми законодавчого врегулювання та реалізації державної політики щодо забезпечення прав кримськотатарського народу та національних меншин, які були депортовані і добровільно повертаються в Україну". Враховуючи надзвичайну складність роз­в'язання питань, пов'язаних із масовим порушенням прав людини і прав народів на території колишнього Союзу РСР, та з метою виз­начення основних підходів і принципів щодо розробки відповідних законопроектів, Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 року схвалено рекомендації учасників парламентських слухань законодавчій гілці влади, Президентові України й органам виконав­чої влади.

Верховній Раді України необхідно наповнити конкретним зако­нодавчим змістом ті положення статей Конституції України, згідно з якими на території України поруч із титульною нацією визнається існування корінних народів і національних меншин.

Враховуючи весь спектр і складові етнополітичної ситуації в Ук­раїні, Президентові України як главі держави, гаранту дотримання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина реко-

200

мендовано реалізувати комплекс заходів з метою подальшої гармо­нізації міжнаціональних відносин, досягнення міжетнічного спокою, забезпечення прав кримськотатарського народу і національних мен­шин, що зазнали насильницької депортації, на здійснення реабілі­тації та повернення в місця історичного проживання. Президентові України рекомендовано вивчити питання про підписання Конвенції МОП № 169.

Кабінет Міністрів України має завершити розробку і внести на розгляд парламенту законопроект про концепцію державної етнона-ціональної політики, передбачивши в ньому комплекс правових і ет-нополітичних засад, підходів та управлінських дій, спрямованих на реалізацію конституційних положень щодо прав корінних народів, національних меншин і повернення депортованих, вдосконалювати нормативну базу для впорядкування питань, пов'язаних із повернен­ням, облаштуванням раніше депортованих, задоволенням їхніх со­ціально-економічних та культурно-освітніх проблем.

Разом з Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами місцевого само­врядування Кабінет Міністрів України має розробити і здійснити за­ходи, що стосуються забезпечення депортованих, які повертаються в Україну і поселяються у сільській місцевості, землями сільськогос­подарського призначення, а з Фондом державного майна України — створити повноцінні можливості для участі цієї категорії осіб у по­дальших процесах приватизації майна. Планується переглянути співвідношення розподілу капіталовкладень для облаштування ре­патріантів різних національностей з метою переорієнтації їх на тих, хто вже повернувся в Україну.

У міжнародній сфері передбачено активізувати проведення кон­сультацій для подальшого залучення допомоги в облаштуванні де­портованих з боку інших держав, міжнародних організацій і фондів, розглянути можливість використання інвестиційних форм допомоги.

Парламентською Асамблеєю Ради Європи у Страсбурзі 5 квітня 2000 року на тринадцятій сесії докладно розглядалися проблеми ре­патріації й інтеграції кримських татар. З метою уникнення соціаль­ної деградації кримських татар, які повертаються, Парламентською Асамблеєю Ради Європи 5 квітня 2000 року прийнято Рекомендацію 1455 (2000) "Репатріація та інтеграція кримських татар", яка визна­чила конкретний перелік заходів, для виконання яких потрібні, зок­рема, програми міжнародної допомоги та сприяння, на підставі вив-

201

чення досвіду застосування Рамкової конвенції про захист націо­нальних меншин 1955 року, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин 1992 року, Гаазьких рекомендацій 1996 року щодо освітніх прав національних меншин, а також рекомендацій, затверд­жених в Осло в лютому 1998 року стосовно лінгвістичних прав на­ціональних меншин, розробка або інтенсифікація спеціальних схем у сфері освіти й працевлаштування.

Для забезпечення ефективного представництва кримських татар в органах державної влади та органах місцевого самоврядування Автономної Республіки Крим звернено увагу Кабінету Міністрів Ук­раїни та регіональної влади Автономної Республіки Крим на вивчен­ня досвіду інших держав — членів Ради Європи у сфері представниц­тва національних меншин та корінних народів.

Остання рекомендація пов'язана з офіційним визнанням традицій­ного представницького органу кримських татар — Меджлісу крим­ськотатарського народу. Це дасть юридично обґрунтовану можли­вість залучення Меджлісу до прийняття політико-правових рішень, до будь-яких переговорів та обговорень, що стосуються долі крим­ськотатарського народу.

Відповідно до цієї рекомендації Указом Президента України № 573 від 7 квітня 2000 року затверджено Положення про Раду представ­ників кримськотатарського народу (далі — Рада), яка є консульта-тивно-дорадчим органом при Президентові України.

Основними завданнями Ради, що у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України, Ка­бінету Міністрів України та зазначеним Положенням, є:

аналіз і прогнозування політико-правових, соціально-еконо­

мічних, культурних та інших питань, пов'язаних з повернен­

ням, облаштуванням, адаптацією депортованого кримськота­

тарського народу та його інтеграцією в українське суспіль­

ство, підготовка і внесення пропозицій Президентові України

щодо вирішення цих проблем, а також з питань фінансування

державних і республіканських програм, пов'язаних з повер­

ненням в Україну, облаштуванням кримських татар, їх пра­

цевлаштуванням, а також щодо визначення пріоритетних на­

прямів використання коштів на такі цілі;

участь у реалізації заходів щодо вирішення політико-правових,

соціально-економічних, культурних та інших проблем, по­

в'язаних з поверненням, облаштуванням, адаптацією депорто-

202

ваного кримськотатарського народу та його інтеграцією в ук­раїнське суспільство;

участь у розробленні проектів актів законодавства України та

державних програм з питань, пов'язаних із поверненням, адап­

тацією депортованого кримськотатарського народу та його

інтеграцією в українське суспільство і збереженням його етні­

чної, культурної, мовної та релігійної самобутності;

аналіз стану виконання законів України, актів Президента Ук­

раїни та Кабінету Міністрів України, а також нормативно-

правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим

і рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань,

пов'язаних з поверненням кримських татар, і внесення відпо­

відних пропозицій;

сприяння узгодженню позицій громадських організацій крим­

ських татар, консультативно-дорадчих органів й органів дер­

жавної влади з метою ефективного вирішення політико-пра-

вових, соціально-економічних, культурних та інших проблем,

пов'язаних з поверненням, адаптацією депортованого кримсь­

котатарського народу та його інтеграцією в українське сус­

пільство.

Раду очолює голова, якого призначає на посаду та звільняє з по­сади Президент України. Персональний склад Ради та Положення про неї затверджує Президент України за поданням голови Ради.

Рада в межах своїх повноважень приймає рішення, які мають ре­комендаційний характер. Рішення Ради приймаються відкритим го­лосуванням простою більшістю голосів присутніх на засіданні членів Ради.

На підставі пропозицій Ради в установленому порядку можуть бути прийняті відповідні акти й дані доручення Президентом Укра­їни, Кабінетом Міністрів України, підготовлені та внесені на розг­ляд Верховної Ради України законопроекти.

Рада працює у місті Сімферополі. Організаційне забезпечення її діяльності здійснює Представництво Президента України в Авто­номній Республіці Крим. Матеріально-технічне та фінансове забез­печення здійснює Рада міністрів Автономної Республіки Крим.

Таким чином, при безумовному засудженні Українською держа­вою злочинних актів проти раніше депортованих народів у галузі поновлення їх прав відсутня чітка комплексна державна політика, законодавчо не врегульовано процеси добровільного повернення

203

(репатріації), їх адаптації та інтеграції в українське суспільство, ігно­руються законні інтереси і права раніше депортованих осіб за націо­нальною ознакою та народів.

Українська держава має створити комплекс політико-правових умов, що гарантують збереження й розвиток раніше депортованих народів в Україні та їх рівноправну участь у політичному, правово­му, економічному й культурному житті держави.

Контрольні питання

З яких норм складається інститут репатріації в міграційному праві

України?

Повернення (репатріація) репресованих осіб та їх правовий статус за

законодавством України.

В яких формах відшкодовується шкода, завдана незаконними репре­

сіями?

Визначте політичні, юридичні та інші проблеми, які впливають на

вирішення питання раніше депортованих народів в Україні.