Тема 9 ПРАВА ЛЮДИНИ І СУБ'ЄКТИВНЕ ЮРИДИЧНЕ ПРАВО

Праворозуміння зумовлюється, зокрема, багатозначністю слова «право» і надзвичайно важливою роллю в житті кожної людини тих явищ, які відображаються поняттям права і позначаються цим словом.

Положення даної теми аналізують порівняльну специфіку деяких із цих явищ (свобод, можливостей людини — з одного боку і правил поведінки, встановлених державою, — з іншого). Завдяки цьому збагачується, розширюється загальне праворозу-міння, уточнюються смислові межі поняття права як фундаментальної категорії юриспруденції.

Таким чином, знання зазначеного матеріалу повинне увійти до теоретико-методологічного фундаменту освіти і практики у сфері права.

1. Право як волевиявлення держави. Об'єктивне і суб'єктивне юридичне право

Як зазначалось у темі 3, однією з необхідних передумов здійсненності й захищеності прав людини є закріплення їх державою у спеціальних, формально загальнообов'язкових, правилах поведінки — так званих юридичних нормах. Тому права людини (суб'єкта), забезпечені саме такими нормами, визначають поняття суб'єктивного юридичного права, а саму систему таких норм відображають поняттям об'єктивного юридичного права.

Юридичне право є суб'єктивним остільки, оскільки воно характеризує певні можливості (свободи), які належать саме суб'єкту (людині або іншому учаснику суспільного життя) і, отже, залежать від нього, від його свідомості, принаймні щодо їх використання.

65

У державно-організованому суспільстві переважну частину своїх основних прав людина не може здійснювати, якщо вона не стане носієм суб'єктивного юридичного права. У цьому й розкривається основне соціальне призначення і основна особистіс-на цінність такого права. Наділяючи людину суб'єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває доступ до здійснення її основних, невід'ємних прав.

Юридичне право є об'єктивним у тому розумінні, що державні загальнообов'язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта (крім «автора» цих норм), поза нею: вступаючи у суспільне життя, він уже застає «готовими» певні юридичні норми, які виникли до і незалежно від нього, їхнє «життя», доля не залежать від свідомості окремого суб'єкта.

2. Юридичне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації прав людини

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, що становлять її основні права, — навіть на всесвітньому, глобальному рівні — визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу у різних умовах і в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реальне здійснення права не можуть бути змістовно (а не номінальне) універсальними і незмінними. Інша ж причина «різночитань» у витлумачуванні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних народів, націй, класів і численних соціальних утворень. А серед таких інтересів є вже не тільки загальнолюдські, всесвітні, але й особливі, «часткові».

Звідси стає зрозумілим, що для закріплення і здійснення за допомогою об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного («національного») законодавства — основних прав людини набуває надзвичайного методологічного значення розв'язання проблеми їх розуміння (осмислювання) відповідними органами держави та іншими суб'єктами даного суспільства. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можливо, зокрема, пояснювати (та й

66

передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує її конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально-змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав, а ще більшою мірою — із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, які у міжнародних документах декларуються, вважаються як загальнолюдські (зокрема, основні, невід'ємні права людини) є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте, при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неоднозначним, змістом, а отже, у дійсності функціонують не як загально-, а як «окремо» («особливо»)-людські. Чого вартують загальнолюдські назви прав людини — це насправді виявляється лише тоді, коли вони використовуються длярозв 'язання реальних життєвих, проблем конкретних осіб у конкретно-історичних умовах.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація проявляється тоді, коли в процесі державно-правового (юридичного) регулювання неминуче постає проблема меж (обмежування} прав людини. Практичне розв'язання цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було універсальним, одноваріантним, «нерухомим».

Саме законодавство з питань прав людини осмислюється (інтерпретується, витлумачується)'— причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя — у такий спосіб, аби воно могло стати дієвим засобом, інструментом для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб'єктів суспільного життя (соціальних утворень, спільнот, формувань, груп, їх індивідуальних чи колективних представників — як державних, так і недержавних), котрі є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством. .

Викладене, проте, не означає, що колізії у внутрішньодержавному чи міждержавному (міжнародному) правовому регулюванні прав людини (розбіжності в їх законодавчій регламентації, а .також у тлумаченні, застосуванні та реалізації відповідних законів) не піддаються практичному подоланню. Такі колізії розв'язуються, зокрема, шляхом визнання і здійснення владної юрисдикції певних органів, спеціально уповноважених давати обов'яз-

67

кові для зацікавлених суб'єктів роз'яснення відповідних приписів об'єктивного юридичного права — внутрішньодержавного законодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинства чи нагляду) або ж настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення Європейського суду з прав людини).

Втім, і акти таких органів неминуче відбивають конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, що входять до їх складу (принаймні, більшості членів цих органів, якщо питання вирішується шляхом голосування, а не на засадах консенсусу). Тому і в даному випадку висловлена ними інтерпретація основних прав людини, з якого погодились або якій змушені підпорядкувати свою діяльність відповідні адресати (суб'єкти), становитиме результати узгодження певних соціальне зумовлених ідеологій, світоглядних позицій, правосвідомості декількох людей — членів цих органів.

3. Суб'єктивне юридичне право та юридичний обов'язок

Необхідною передумовою виникнення в людини суб'єктивного юридичного права або юридичного обов'язку є її державне визнання лк особи правоздатної та, за певних умов, дієздатної. Отже, в той час як держава не «наділяє» людей природними, загальносоціальнимй правами, юридична правоздатність і дієздатність виникають у них лише в результаті державного волевиявлення.

Правоздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта мати юридичні права і нести юридичні обоє 'язки. Отже, це начебто «право на права» (юридичні).

Правоздатність — це мінімально необхідна передумова для того, аби учасник суспільного життя (людина, об'єднання людей, соціальна спільність) міг вважатися суб'єктом юридичного права,

Суб'єкт права — це носій можливих або реальних юридичних прав і обоє 'язків.

Дієздатність — це закріплена в законодавстві і забезпечувана державою можливість суб'єкта здійснювати свої юридичні права і виконувати обоє 'язки особистими діями.

Суб'єктивне юридичне право особи — це закріплена в юридичних нормах можливість її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідних прав людини.

68

Володіючи суб'єктивним юридичним правом, особа набуває таких можливостей (свобод):

—  самій чинити певні активні дії (право на свої дії);

—  вимагати від інших суб'єктів вчинення певних дій (право на чужі дії)',

— звертатися до держави за захистом, примусовим забезпеченням свого юридичного права (право на забезпечувальні дії держави).

Соціальні обов'язки людини, тобто її обов'язки перед іншими людьми, різними соціальними групами, спільностями, перед своїм народом (нацією) та іншими народами (націями), зрештою, перед усім людством теж повинні забезпечуватися державою, передусім шляхом встановлення певних юридичних норм. Такі закріплені у державно-обов'язкових (юридичних)^правилах поведінки соціальні обов'язки людини відображаються поняттям юридичного обов'язку особи.

Юридичний обов'язок особи — це закріплена в юридичних нормах необхідність її певної поведінки, спрямованої на здійснення відповідного соціального обоє 'язку.

Поділ суб'єктивних юридичних прав та юридичних обов'язків на види має відповідати насамперед класифікації основних прав і обов'язків людини. Тому суб'єктивні юридичні права і обов'язки особи поділяються на фізичні, особистісні, культурні, економічні, політичні.

Система таких прав і обов'язків відображається поняттям правового (юридичного) статусу особи.

4. Правовий (юридичний) статус особи

Правовий статус особи — це комплекс її суб'єктивних прав та юридичних обоє 'язків.

Правовий статус може бути загальним, спеціальним та індивідуальним.

Загальний правовий статус складається з основних (конституційних) прав і обов'язків громадянина. Він характеризує загальні й рівні можливості, вихідні позиції всіх тих людей, які є громадянами даної держави.

Спеціальний правовий статус складається з особливих, своєрідних (додаткових) прав і обов'язків певної групи суб'єктів, наприклад, студентів, пенсіонерів, військовослужбовців тощо. Він характеризує «групові» можливості людей.

69

Індивідуальний правовий статус складається з прав та обов'язків окремої, персоніфікованої особи, які вона має на даний час. Цей статус характеризує індивідуалізовані юридичні можливості суб'єкта у певний момент його існування.

Особливості і тенденції розвитку правового статусу особи у державі соціально-демократичної орієнтації:

— збільшення обсягу (кількості) прав людини, що закріплюються в юридичних нормах;

— рівність правового статусу всіх громадян, відсутність соціальне необгрунтованих юридичних привілеїв та винятків;

— збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав особи;

— посилення соціальної та державної,захищеності, гаранто-ваності правового статусу особи.

5. Права людини і права громадянина

Основним об'єктом піклування та захисту держави стають, як правило, ті люди, котрі визнаються її громадянами. Громадянином держави є особа, яка законом визнається юридичне пов'язаною з даною державою, начебто «приналежною» до неї.

Громадянство — це соціально-правова (юридична) властивість людини, що полягає у передбаченому законом її зв 'язку з даною державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обоє 'язки.

У першу чергу, саме своїм громадянам держава має надавати захист, піклуватись про забезпечення їхніх основних, «природжених» прав. Тому якщо права людини розглядаються у зв'язці з правами громадянина, це створює найбільш надійну підставу для визначення її законних (юридичних) можливостей у суспільстві, для оцінки того, настільки законодавство держави відповідає правам людини. Мабуть, не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст., державних актів з цього питання мав назву «Декларація прав людини і громадянина».

У кожній державі основні права людини закріплюються насамперед у її основному законі — конституції. Це спостерігається, наприклад, в усіх колишніх та й у чинній конституціях нашої держави — Конституції Української Народної Республіки (1918 рік), Конституціях УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.), Конституції України (1996 р.).

70

У поточних законах та в інших (підзаконних) нормативно-правових актах передбачаються юридичні процедури, «механізми» здійснення, реалізації на практиці конституційне закріплених основних прав людини.