Тема 14 ПРАВОТВОРЧІСТЬ. ЗОВНІШНІ ФОРМИ ОБ'ЄКТИВНОГО ПРАВА

Значення наукових положень, викладених у даній темі, найбільшою мірою виявляється на практиці тоді, коли доводиться брати безпосередню участь у правотворчій діяльності або так чи інакше впливати на неї. Але і при застосуванні та реалізації юридичних норм неможливо обійтися без знань про їх офіційні джерела, тобто зовнішні форми.

Знання, які спираються на згадані положення, становлять, таким чином, неодмінну умову правильного і швидкого відшукування нормативного правового акта, яким слід керуватись у певній життєвій ситуації.

Не менш важливі у практичному відношенні і положення щодо меж дії різних нормативно-правових актів. Знання цих меж — один з обов'язкових факторів, котрі забезпечують правильність застосування та реалізації таких актів.

1. Загальна характеристика правотворчості

Правові (юридичні) норми, система яких утворює об'єктивне юридичне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності державних органів (а іноді й деяких інших суб'єктів). Цю діяльність відображають поняттям правотворчості.

Правотворчість — це діяльність компетентних державних органів, уповноважених державою громадських об 'єднань, трудових колективів або (у передбачених законом випадках) всього народу чи його територіальних спільностей із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Соціальне призначення правотворчості — встановлювати стандарти, еталони, взірці'поведінки учасників суспільної життєдіяльності, тобто моделювати суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимі, бажані або необхідні (обов'язкові чи заборонені).

92

Йдеться, ще раз підкреслимо, не про «дарування» громадянам (чи іншим суб'єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про творення прав людини, які є «природженими» і мусять бути невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об'єктивного юридичного права («юридична правотворчість») у вищеоз-наченому розумінні вище значенні цього поняття.

Види правотворчості:

1) за суб'єктами — правотворчість державних органів, правотворчість громадських об'єднань (які уповноважені державою на встановлення правових норм), правотворчість трудових колективів, правотворчість народу (дорослого населення країни) або територіальної спільності — референдум;

2)  за способом формування юридичних норм — встановлення юридичних норм, санкціонування (схвалення і загальнообов'язкове забезпечення неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

2. Форми права

Оскільки юридичні норми мають стати відомими тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих покликані регулювати, вони повинні бути певним чином проявлені зовні, об'єктивовані, тобто виражені у певних матеріальних «джерелах». Ці джерела юридичних норм відображаються поняттям форми права (зовнішньої).

Форма права — це спосіб внутрішньої організації, а також зовнішнього прояву правових норм, який засвідчує їх державну загаль-нообов 'язковість.

Відповідно розрізняють внутрішню форму норми права — спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) і зовнішню — спосіб її об'єктивізації, зовнішнього прояву, матеріальної фіксації.

Види зовнішніх форм (джерел) права:

—  правовий звичай — санкціоноване (забезпечуване) державою звичаєве правило поведінки загального характеру;

—  правовий прецедент —- об'єктивоване (виражене зовні) рішення органу держави в конкретній справі, якому надається формальна обов'язковість при вирішенні наступних аналогічних справ;

93

—  нормативно-правовий договір — об'єктивоване формально обов'язкове правило поведінки загального характеру, яке встановлене за взаємною домовленістю кількох суб'єктів і забезпечується державою;

—  нормативно-правовий акт — письмовий документ компетентного органу держави, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов'язкове правило поведінки загального характеру.

Зв 'язок між типом права і формою права:

—  зовнішня форма права визначається, зумовлюється насамперед його історичним типом;

—  крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, фактори (внутрішньосуспільна ситуація, історичні, національні, культурні традиції, рівень політичної і правової культури, стан правосвідомості, юридичної науки тощо), тому у кожному типі права використовуються, як правило, декілька його форм;

—  у кожному типі права існує найбільш поширена, основна його форма;

—  форма права здатна впливати певною мірою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

Нормативно-правовий акт — основна форма права соціально-демократичної орієнтації. Поширеність нормативно-правових актів пояснюється незаперечними перевагами такого способу вираження юридичних норм саме з огляду на загальнолюдських правових принципів, які поступово впроваджуються у право соціально-демократичної орієнтації.

До таких переваг, зокрема, належать можливості:

—  найбільш чітко, ясно, однозначно-формулювати зміст юридичних прав і обов'язків,;

—  якнайшвидше довести до відома адресатів юридичної норми її зміст;

—  забезпечити сприятливі .умови для швидкого відшукування потрібної норми права;

—  створити умови для правильного, адекватного розуміння адресатом норми її істинного змісту;

—  оперативно змінювати чи скасовувати юридичну норму;

—  здійснювати впорядкування, погодження, систематизацію численних норм права.

3. Правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У перехідній, державі соціально-демократичної орієнтації в процесі правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідали б вищенаведеним загальнолюдським принципам права.

Для цього сама правотворча діяльність повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

Принципи орієнтованої на соціальну демократію правотворчості:

—  гуманізм: юридичні норми мають закріплювати й охороняти соціальні умови, необхідні для здійснення та захисту основних прав людини, прав народу (нації), усього людства;

—  демократизм: норми права повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об'єднання громадян;

— 'збереження національної самобутності та інтернаціоналізм: в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації, народності та етнічної групи, що проживають на території даної держави; у право-творчій діяльності повинні брати участь представники всіх націй, народностей і національних груп — для максимального забезпечення прав кожного народу (нації);

—  науковість: юридичні норми повинні відповідати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціальним умовам, закономірностям суспільного життя; при їх розробці слід використовувати новітні висновки відповідних наук;

—  законність: юридичні норми повинні встановлювати тільки компетентні органи в межах їх повноважень, <з дотриманням визначеної процедури, а головне — відповідно до змісту конституції та інших законів держави;

—  техніко-юридична досконалість. При розробці та встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомендовані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Стадії правотворчості:

—  підготовка проекту нормативно-правового акта (прийняття рішення про необхідність розробки проекту; визначення проектантів;.розробка проекту; погодження проекту (із зацікавленими організаціями); доопрацювання проекту);

94

95

—  прийняття нормативно-правового акта (внесення лроекту до правотворчого органу на обговорення; обговорення проекту у правотворчому органі; прийняття нормативне-правового акту);

—  оприлюднення (опублікування) нормативно-правового акту.

4. Нормативно-правові акти

Нормативно-правові акти неоднозначні з огляду на їх формальну обов'язковість, зокрема, тому, що вони приймаються різними суб'єктами. Ця властивість актів відображається поняттям їх юридичної сили.

Юридична сила — це специфічна властивість нормативно-правових актів, яка розкриває їх співвідношення і залежність за формальною обов'язковістю та визначається місцем правотворчого органу в апараті держави.

Види нормативне-правових актів за юридичною силою: закони, підзаконні акти.

Закон — це. нормативно-правовий акт вищого представницького органу державної влади або самого народу, який регулює найбільш важливі суспільні відносини, виражає волю й інтереси більшості населення і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативна-правових актів.

Підзаконні нормативно-правові акти — це нормативні акти компетентних органів, що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання'.

Види специфічних юридичних актів, які можуть набувати нормативно-правового значення:

—  акти прямого волевиявлення населення, що фіксують результати всеукраїнського або місцевих (локальних) референдумів;

—  акти Конституційного Суду (або іншого- органу конституційної юрисдикції), якщо через них втрачають чинність певні нормативно-правові акти;

, — деякі рішення певних громадських об'єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об'єднань);

'Дефініцію сформульовано спільно з Г Г Шмельовою

96

—  окремі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів);

—  судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать Конституції, закону, нормативні акти органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

5. Юридичні властивості нормативно-правових актів

Такі акти:

—  є формально обов'язковим волевиявленням держави;

—  містять правила поведінки загального характеру;

—  приймаються тільки певними державними органами (або у деяких випадках, передбачених законом, іншими суб'єктами);

—  мають точно визначені зовнішні реквізити (ознаки);

—  публікуються у спеціальних (офіційних) виданнях;

—  поширюють свою чинність на певний час, певну територію, певне коло суб'єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно-правові акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані за певними видами.

Правила, за якими визначаються межі чинності нормативно-правових актів, встановлюються законодавством держави та міжнародними договорами.

6. Чинність нормативно-правових актів

А. Чинність у часі

Темпоральну (часову) чинність нормативно-правових актів (так само, як інших джерел об'єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

а)  момент набрання чинності нормативно-правовим актом (тобто момент початку його дії, або, інакше сказати, «включення», «запуску» формальної обов'язковості загального правила поведінки, що у ньому вміщене);

б) напрямок темпоральної чинності нормативно-правового акту (тобто його дія стосовно фактів, які виникли вже після набрання ним чинності, — умовно кажучи, «нових» фактів, а також тих, які виникли ще до цього, — так би мовити, «старих» фактів й існують, тривають після набрання ним чинності);

97

в) момент (і підстави, порядок) зупинення чинності нормативно-правових актів;

г) момент втрати чинності нормативне-правовим актом (тобто припинення, скасування його дії, або, інакше кажучи, виключення, «вимкнення» формальної обов'язковості загальної норми поведінки, яку у ньому вміщено).

Правила щодо темпоральної чинності нормативно-правових актів звичайно встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил — неодмінна передумова належного, законного застосування і здійснення норм юридичного права.

а)   Набрання чинності

Якщо у таких актах (або ж в інших документах, які встановлюють порядок введення їх удію) є пряма вказівка щодо моменту набрання ними чинності (з певної календарної дати, з пев- . ної години визначеної доби, з настанням певного факту та ін.), відповідь на дане питання є очевидною. При цьому слід мати на увазі, що у разі, коли для позначення цього моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня» чи «з моменту» (прийняття, опублікування, підписання тощо), то це, як правило, означає: на наступний день (добу) після дня, коли мало місце прийняття, підписання, опублікування акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, слід керуватись встановленими державою правилами щодо набрання чинності нормативно-правовими актами.

б)   Напрямок темпоральної чинності нормативно-правових актів

За цим показником розрізняють пряму, зворотну й переживаючу чинність (дію) нормативно-правового акта в часі,

Пряма дія. Нормативно-правовий акт поширює свою обов'язковість на факти, які а) виникли після набрання ним чинності і] (тобто на «нові» факти) і б) виникли до набрання ним чинності, '., але продовжують існувати, тривають і після того (тобто на трива- |; ючі «старі» факти), проте поширюється на останні тільки з мо- ' менту набрання ним чинності.

Зворотна дія. Нормативно-правовий акт поширюється на фа- , кти, які виникли до набрання ним чинності (старі факти), але !' вже з моменту їх виникнення, тобто відбувається перегляд, ко- 11 ригування попередніх рішень щодо таких фактів вже за новим нормативно-правовим актом.

98

Переживаюча дія. Новий нормативно-правовий акт поширюється тільки на нові факти, а нахтарі факти, що тривають (тобто факти, які виникли до набрання ним чинності і не припинили свого існування), продовжує діяти попередній нормативно-правовий акт.

Пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно-правові акти, зворотну і переживаючу — тільки у випадках, спеціально передбачених законодавством (оскільки загальний принцип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії не має). Причому хара-.ктеристики прямої, а іноді й зворотної дії стосуються тільки нового нормативно-правового акта, а переживаючої дії — лише попереднього, «старого» акта.

в)   Зупинення чинності нормативно-правових актів

Зупинення (призупинення) чинності нормативно-правового акта — це, так би мовити, тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними обставинами й здійснюється у порядку, що передбачений законодавством, її слід відрізняти від припинення (або, інакше сказати, скасування) чинності такого акта, тобто вже остаточної втрати ним юридичної сили.

г)   Припинення чинності нормативно-правових актів

Чинність нормативно-правових актів припиняється внаслідок:

—  перебігу строку, на який було передбачено чинність акта;

—  перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов'язувалась чинність акта;

—  скасування акту тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;

—  прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормативного акту тим самим органом;

—  офіційного визнання акту незаконним, недійсним (нечинним) шляхом певної, встановленої законом судової процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно-правових актів характеризується обсягом того фізичного простору, у межах якого на відповідних суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість таких актів (а точніше'— обов'язковість юридичних норм, що закріплені в них).

99

Дане явище залежить насамперед від того, як розуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття нині значною мірою легалізована, офіційно внормована Законом України «Про державний кордон» від 7 листопада 1991р. У ст.1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України —. суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому самому законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст.5,6).

До території держави, на яку поширюється чинність її законів, також звичайно відносять територію посольств, консульств, торговельних представництв, місій за кордоном, територію літаків, які знаходяться за межами держави, територію торгових кораблів у відкритому морі (океані), а також військових кораблів, що перебувають за кордоном.

За міжнародними (зокрема, міждержавними) угодами можуть передбачатись, ситуації, коли на території даної держави може застосовуватись закон іншої держави. Зокрема, щодо України це встановлено рядом її угод з Російською Федерацією або ж угод, укладених у рамках Співдружності Незалежних Держав (наприклад, укладені у 1993 р. українсько-російські угоди «Про трудову діяльність і соціальний захист громадян України і Росії, які працюють за межами кордонів своїх держав», «Про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності»; укладена у 1992 р. угода держав-учасниць СНД «Про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності», їхня-ж Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, укладена у 1993р.).

Серед нормативно-правових актів розрізняють такі, чинність яких поширюється на всю територію України, і такі, що діють лише на частині її території (ТАК звані локальні акти); якщо перші можуть прийматись, ясна річ, тільки вищими й центральними органами держави, то останні — як вищими, центральними, гак і певними місцевими органами.

В. Чинність за колом су б 'єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб'єктів права поширюється формальна обов'язковість юридичних норм, закріплених у нормативне- правових актах. Ця юридична властивість та-

100

ких актів значною мірою визначається розглянутими вище їх «параметрами» — чинністю у часі та чинністю у просторі: адже будь-який суб'єкт не може не перебувати на якійсь території (де поширюється або ж не поширюється чинність акта) і не діяти у певному часі (на який також поширюється чи не поширюється чинність акта). І все ж чинність нормативно-правового акта за колом суб'єктів не ототожнюється із двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держави поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це випливає із суверенності державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, державою, судом незалежно від їхніх соціальних рис, що найбільше відповідає концепції прав людини.

Проте із згаданого принципу є винятки: наприклад, законодавство України про кримінальну та адміністративну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників зарубіжних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають в Україні з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, позбавлені окремих прав (скажімо, займати певні посади — судді, капітана пароплава та ін., обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов'язків (наприклад, проходити дійсну військову службу). Такі винятки встановлені, зокрема, у Законі України «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994р. (ч.4 ст.8, ст.ст. 23, 34).

Законодавство України повністю .зберігає свою чинність і щодо тих її громадян, які перебувають за кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб'єктів так звані спеціальні акти (норми), тобто такі, які адресуються лише певним категоріям, групам громадян (студентам, пенсіонерам та ін.) або певним різновидам організацій чи соціальних спільнот.