Тема 18 ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВОВИХ НОРМ

Практична спрямованість теорії правозастосування зумовлюється, природно, її безпосередньо прикладним характером. Адже майже всі службові обов'язки професійних юристів зосереджуються, зазвичай, на застосуванні юридичних норм або ж на його забезпеченні. Тому як для майбутніх юристів, так і для осіб, що вже працюють у даній сфері, цей розділ курсу набуває, мабуть, найбільшого практичного значення.

Від рівня засвоєння знань, викладених у даній темі, відчутно залежатиме і якість виконання юристами своїх професійних функцій.

Значну роль відіграють ці знання і для всіх інших службових осіб — тією мірою, якою останнім доводиться приймати право-застосувальні рішення, — а також для окремих громадян, оскільки вони так чи інакше неминуче залучаються до найрізноманітніших правозастосувальних ситуацій.                  '

1. Загальна характеристика застосування правових норм

Основний зміст професійної діяльності тих юристів, які є посадовими особами, становить якраз застосування правових норм. Тому саме у даній темі (зрештою, й у наступній) концентруються хіба що не найбільш значущі для практичної юридичної роботи загальнотеоретичні положення.

Застосування правових норм — це організаційно-правова діяльність компетентних органів, уповноважених на це громадських об 'єднань або їх службових осіб, яка полягає у встановленні піднормати-вних формально обоє 'язкових індивідуальних правил поведінки персоніфікованих суб'єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації ними таких норм '.

Соціальна сутність правозастосувальної діяльності — встановлення (або зміна чи припинення) зв'язків (взаємин, відносин) між тими суб'єктами права, котрі мають реалізувати юридичну норму.

118

Основні риси правозастосувальної діяльності:

—  у передбачених законодавством випадках вона виступає необхідною організаційною передумовою реалізації правових норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є організація певних суспільних відносин;

—  вона являє собою діяльність тільки державних органів і уповноважених на це державою громадських об'єднань, оскільки мусить мати державновладний характер;

—  набуває юридично значущого характеру насамперед тому, що відносини, які виникають, змінюються або припиняються внаслідок такої діяльності, мають вигляд взаємних юридичних прав і обов'язків певних суб'єктів;

—  такі відносини, зв'язки встановлюються шляхом ухвалення (на основі правових норм і відповідно до конкретних життєвих ситуацій) індивідуальних формально обов'язкових рішень (велінь, приписів) щодо персоніфікованих суб'єктів. Прийняття таких рішень є визначальним елементом, серцевиною змісту правозастосувальної діяльності;

—  правозастосування являє собою юридично значущу діяльність ще й тому, що відбувається воно тільки на підставі юридичних норм і в порядку, передбаченому ними;

—  це своєрідний процес (процедура), який регламентований спеціальними (процедурно-процесуальними) нормами і складається з певних послідовних стадій;

—   ця діяльність підпорядковується певним загальним вимогам, які забезпечують її правомірність, справедливість та ефективність;

—  інтелектуально-юридичні результати правозастосування, тобто відповідні владні рішення, фіксуються, проявляються зовні у певній встановленій законодавством формі — в актах застосування права (правозастосувальних актах).

2. Правозастосувальні акти

Акт застосування правової норми — це спосіб зовнішнього прояву формально обоє 'язкового правила поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встанов^гює, змінює або скасовує юридичні права й обоє 'язки персоніфікованих суб 'єктів у конкретній життєвій ситуації'.

і 19

Юридичні властивості правозастосувальних актів полягають у тому, що останні:

—  можуть прийматися будь-якими органами держави;

—  є формально обов'язковими щодо персонально визначених суб'єктів;

—  вміщують індивідуальні приписи (веління), розраховані на врегулювання лише окремого, конкретного,випадку (відношення), тому їх юридична чинність вичерпується одноразовою реалізацією;

—  не можуть мати зворотної дії в часі;

—  можуть мати письмову, усну або конклюдентну (тобто у вигляді фізичних волевиявляючих дій) форми зовнішнього прояву.

Види правозастосувальних актів:

1)  за суб'єктами прийняття — акти глави держави, акти органів державної законодавчої влади, виконавчої влади, суду, контрольно-наглядових органів, акти уповноважених державою органів громадських об'єднань;

2) за галузевою приналежністю застосованої норми — цивільно-правові, адміністративно-правові, кримінально-правові та інші;

3)  за юридичною формою — постанови, укази, розпорядження, рішення, накази, ухвали, протести, подання, висновки тощо;

4)  за соціальною функцією у правовому регулюванні —регулятивні, охоронні;

5)  залежно від елемента правової норми, яка застосовується, — акти застосування диспозиції норми, акти застосування санкції норми;

6)  за характером індивідуальних велінь (приписів) — уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі;

7)  за характером юридичних наслідків — правоконстатуючі (правопідтверджуючі), правовстановлюючі, правозмінюючі, право-припиняючі;

8)  за формою зовнішнього прояву — письмові, усні, конклюдент-ні, діяльнісні.

3. Загальна характеристика правозастосувальної діяльності

Вимоги правильного застосування правових норм: законність — прийняття правозастосувального рішення тільки: а) в межах компетенції, тобто повноважень, закріплених у законі;

120

б)  на підставах, передбачених у гіпотезі норми, що застосовується;-

в)  за процедурою, встановленою законом;

г)  у цілковитій відповідності зі змістом' закону;

д)  у передбатеній законом формі;

обгрунтованість — прийняття правозастосувального рішення на основі таких знань про юридичне значущі факти, передбачені гіпотезою застосованої норми, які (знання) є об'єктивно істинними, правильними, вірогідними;

доцільність — якщо застосована норма дає можливість обрати (в її межах) один з кількох варіантів поведінки, то у право-застосувальному рішенні має бути закріплений саме такий з, них, котрий дасть можливість найкращим, найефективнішим, оптимальним способом досяіти мети закону.

Основні стадії застосування правових норм:

—  встановлення юридичне значущих фактів і пошук правової норми, яку належить до них застосувати;

—  перевірка достовірності, правильності тексту, визначення меж дії та юридичної сили правової норми;

—  з'ясування змісту (тлумачення) правової норми;

—  прийняття рішення у справі;

—  оформлення рішення в акті застосування правової норми.

Перша стадія правозастосувальної діяльності має своїм змістом здобуття, формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Отже, йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно юридичну пізнавальну діяльність, результатом котрої мусять стати істинні, правильні висновки про існування саме таких «юридично значущих» фактів. Особливість, специфічність цього пізнання полягає у тому, шо:

-— його об'єктом (на відміну від об'єкта наукового досліджен-'ня) є не закономірності, тенденції, процеси, а лише окремі, ізольовані, конкретні ситуації, факти;

—  його предмет формально обмежений, окреслений гіпотезою (а подекуди й диспозицією) юридичної норми;

—  його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою регламентовані процедурно-процесуальним законодавством;

—  знання, що здобуваються в результаті такої діяльності, мають бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об'єктивною істиною — абсолютною істиною факту;

1.21

, — до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість, тобто юридичну кваліфікацію, встановлених фактів.

Юридична кваліфікація факту — це поширення правозастосува-льним суб'єктом законодавчої (нормативно-правЬвої) оцінки певного виду фактів на встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний,ціаг-ноз, який виставляється конкретним діям, особам, ситуаціям.

Оскільки предметом пізнання слугують не всі факти, а лише такі, яким саме закон (нормативно-правовий акт) надає юридичного значення, на цій самій стадії правозастосування має бути відшукана і та норма права, яка розрахована якраз на факти, що встановлюються. Тому встановлення як фактів, так і відповідної юридичної норми — це цілісний процес, який складає єдину стадію правозастосувальної діяльності.

Відшукання належної правової норми здійснюється, зазвичай, за такою «схемою»:

—  визначають, чи знаходять встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних відносин (беручи до уваги відповідну систему права та його конкретно-історичні принципи);

—  визначають, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (беручи до уваги предмет і метод правового регулювання щодо встановлених фактів);

—  визначають, у якому інституті права має «перебувати» відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів права);

—  у межах визначеного інституту права відшукують саме таку юридичну норму, гіпотеза якої відповідає встановлюваним фактам, що встановлені.

Ця стадія застосування права може вважатися такою, яку завершено, «пройдено», тоді, коли є підстави зробити висновок, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком співпадають з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок буде свідчити про те, що відшукано саме ту норму, яка розрахована на встановлені факти, а факти було встановлено саме такі, які передбачені даною нормою права.

Друга стадія правозастосування включає такі дії, котрі мають на меті визначити, конкретизувати певні юридичні (формальні) властивості знайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:

—  пересвідчуються у правильності тексту юридичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її опублікування;

—  переконуються у тому, що юридична норма є чинною (звертаючись до останнього нормативно-правового акта, опублікованого в офіційному виданні);

—  визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, що ними характеризуються встановлені факти (керуючись принципами і правилами щодо суб'єктної, просторової і часової (темпораль-ної) дії правових норм);

—  у випадку, коли факти одночасно, але неоднозначне, суперечливо регламентуються правовими нормами, встановленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожного з відповідних нормативних актів з тим, аби застосувати саме ту норму, яку вміщено в акті відносно більшої сили.

Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своєрідне пізнання, предметом якого є юридичні властивості норми, що підлягає застосуванню.

Третя стадія правозастосування. Оскільки неможливо правильно застосувати норму права, не з'ясувавши точний зміст кожного її структурного елемента, всіх слів і речень, з яких вона складається, дана стадія є завжди обов'язковою: кожен, хто застосовуватиме ту чи іншу норму,.неодмінно мусить витлумачити її «для себе».

Правоз'ясувальний процес (його види, способи, форми) — досить складна інтелектуальна діяльність, тому вивчення її передбачено в окремій (наступній) темі.

Четверта стадія застосування правової норми є, можна сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати попередніх стадій, неначе резюмує їх. Змістом цієї стадії є прийняття правозастосовуючим суб'єктом рішення про взаємні юридичні права і обов'язки (тобто про підтвердження, встановлення, зміну або припинення цих прав, обов'язків) тих осіб, які можуть або мусять реалізувати норму права.

З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за правилами силогістичного мислення: роль великої посилки у цьому силогізмі виконує норма, що застосовувана малої посилки — встановлені у справі юридичне значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде правозастосуваль-не рішення.

122

З державно-регулятивної точки зору згадане рішення є владним правилом поведінки індивідуального характеру, адресованим до персонально визначених суб'єктів і розрахованим на конкретну, одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати значний або ж невизначений у часі період).

Для того, аби дане рішення могло бути сприйняте відповідними адресатами, воно має бути певним чином об'єктивоване, тобто виражене зовні. Це завдання розв'язується на останній, «оформительській» стадії правозастосувального процесу (яку, однак, не завжди легко відокремити від попередньої).

П'ята стадія правозастосування включає дії щодо «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто щодо втілення, виразу його в правозастосувальному акті. Це «оформлення» буває відносно нескладним, якщо досить скористатись усною або ж конклюдентною формами (хоча й у цих випадках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги, наприклад, форма усних наказів військовослужбовців, форма жестів міліціонера, який «вручну» регулює вуличний рух).

Проте, коли йдеться про письмову форму правозастосувального рішення, яка є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній роботі, на стадії, що розглядається, слід дотримуватись певних вимог щодо його документування. Письмовий право-застосувальний акт має включати, зазвичай, такі частини й елементи («реквізити»):

1)  вступна частина (назва акта — наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; назва правозастосувального органу; місце і дата прийняггя акта);

2) констатуюча частина (опис, характеристика встановлених у справі юридичне значущих фактів, а також, у разі потреби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

3)  мотивувальна частина (посилання на правову норму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній кваліфікації, обгрунтування саме такої їх юридичної оцінки);

4) резолютивна частина (виклад владного правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних юридичних прав і обов'язків персоніфікованих суб'єктів, які теж мають бути тут же визначені, вказані).

Підпис відповідної посадової особи (або декількох таких осіб) теж є обов'язковим реквізитом письмового правозастосувального акта.

124

4. Застосування правових норм за аналогією в разі прогалини у законодавстві

Досить рідко, але може статися, що на першій стадії право-застосувальної діяльності не вдається знайти юридичну норму, розраховану саме на даний життєвий випадок, лише тому, що її ще взагалі не існує в законодавстві (хоча справа, яку слід вирішити, знаходиться у сфері дії принципів права). Виникає ситуація, яка відображається поняттям прогалини у законодавстві.

Прогалина у законодавстві — це відсутність нормативно-правової регламентації певної групи суспільних відносин у сфері правового регулювання, окреслюваній основними принципами права.

Аналогія закону — це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на основі правової норми, яка регулює найбільш подібні суспільні відносини.

Аналогія права — це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві і відсутності «аналогічної» правової норми) на основі принципів відповідної галузі права або конкретно-історичних принципів національного права в цілому.