Тема 16 ПРАВОВІ (ЮРИДИЧНІ) НОРМИ

У кожному випадку, в кожній ситуації суб'єкту доводиться так чи інакше мати справу з певною «одиничною» юридичною нормою, яка становить первинну клітину всієї системи об'єктивного юридичного права. І лише знаючи закономірності побудови і «життя» цієї частинки права, можна домогтися її правильного застосування і здійснення, забезпечити юридичну правомірність поведінки. Наприклад, не встановивши диспозиції норми, не можна скласти уявлення про те, які дії дозволяються, або вимагаються, або ж забороняються державою; якщо не знайти гіпотезу норми, залишається невідомим, в яких ситуаціях можуть виникнути передбачені нею права, обов'язки, заборони, а не відшукавши її санкцію, неможливо з'ясувати, в який спосіб гарантується загальна обов'язковість диспозиції.

Що ж до класифікації юридичних норм, то вона розкриває саме такі їх видові особливості, які зумовлюють специфіку діяльності щодо їх застосування і реалізації.

1. Загальна характеристика правової норми

Правова норма — це формально-обов язкове правило фізичної поведінки, яке має загальний характер, встановлюється або санкці--. онується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною та примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру правової норми

Правова норма:

а)  регулює групу кількісно невизначених суспільних відносин;

б)  адресована колу неперсрніфікованих суб'єктів;

в)  діє в часі безперервно;

г)   не вичерпує свою обов'язковість певною кількістю застосувань;

д)  ЇЇ чинність припиняється, скасовується за спеціальною процедурою.

ПО

2.  Структура правової норми

Структура (або внутрішня форма) правової норми — це об'єктивно зумовлена .потребами правового регулювання її внутрішня організація, яка виражається в поділі норми на складові елементи та у певних зв 'язках між ними.

•Елементи правової норми (обов'язкові) — диспозиція, гіпотеза,

санкція.

Диспозиція — це частина норми, в якій зазначаються права або обов'язки суб'єктів. Це — центральна, основна частина юридичної норми, яка, власне, і вказує, описує дозволену (можливу), обов 'язко-ву (необхідну) й заборонену (неприпустиму) поведінку суб 'єкпіа.

Гіпотеза — частина норми, в якій зазначаються умови, обставини, з настанням котрих можна чи необхідно здійснювати її диспозицію^ Ці обставини відображаються спеціальним поняттям «юридичні факти». Призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулятивної дії диспозиції правової норми.

Санкція — частина норми, в якій зазначаються заходи державного примусу в разі невиконання, порушення її диспозиції. Призначення санкції — забезпечувати здійсненність диспозиції правової

норми.

Факультативний елемент юридичної норми — заохочення. Це — частина норми, в якій зазначаються певні цінності, блага. їх може отримати суб'єкт у разі добровільного здійснення ним диспозиції.

Види диспозицій, гіпотез, санкцій:

1)  за складом — прості і складні;

2)  за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені і відносно визначені (зокрема, оціночні, альтернативні).

Крім того, санкції поділяються на каральні (штрафні) й відновлюючі.

3.  Норма права і стаття закону

Форма викладу норм у статтях нормативно-правових актів:

1)  за рівнем узагальнення — казуїстична (зміст норми розкривається індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, дій, ознак та ін.), абстрактна (зміст норми розкривається неіндивідуалізованими поняттями);

2)  за повнотою викладу — повна (в одній статті вміщено всі обов'язкові елементи певної норми), відсильна (в одній статті вміщено не всі обов'язкові елементи норми або не всі фрагменти

її тексту, але подається посилання на ті конкретні статті даного чи іншого нормативне-правового акта, в яких міститься «відсутня» частина припису); бланкетна (ситуапія, схожа із попередньою, проте посилання подається щодо певної групи чи виду нормативних актів, а не їх конкретних статей).

Навіть у випадках, коли юридична норма і стаття закону (нормативно-правового акта) не співпадають за обсягом, остання завжди^: логічно (і граматично) завершеним реченням, яке виражає певне нормативне судження, «деонтичну» (зобов'язуючу) думку законодавця. Тому змістом будь-якої статті закону є так чи інакше припис законодавця (котрий, як було з'ясовано, може не «дорівнювати» юридичній нормі в ЇЇ повному, тобто триелементному обсязі).

Нормативно-правовий припис — це вміщене у статті нормативно-правового акта логічно і граматично завершене деонтичне судження загального характеру.

Отже, стаття нормативно-правового акта може виступати зовнішньою формою як юридичної норми (зрідка — у повному обсязі, а частіше — у неповному), так і юридично-нормативного припису, за допомогою якого ця норма «організовується», будується. Такий припис, складаючи первинну клітину змісту законодавства, не може відображати менше двох структурних елементів юридичної норми — або гіпотези й диспозиції, або ж гіпотези та санкції.

Крім юридичних норм або їх частин — юридичних приписів, в окремих статтях нормативно-правового акта можуть вміщуватись і ненормативні (недеонтичні) судження правотворчо-го органу (наприклад, констатації певних історичних ситуацій, станів, правотворчі цілі, завдання законодавства тощо). Тому і з цієї причини система законодавства (як система нормативно-правових актів) і система права (як система державно-обов'язкових правил поведінки загального характеру) не є однакові за обсягом: перша — ширша, більш «об'ємна» аніж друга.

4. Види правових норм

Правові норми розрізняються:

І) за суб'єктом правотворчості — норми органів державної законодавчої влади; норми глави держави; норми органів державної виконавчої влади; норми органів місцевого самоврядування; юридичні норми, встановлені громадськими об'єднаннями, трудовими колективами, населенням (народом або територіальною громадою);

112

2)   за предметом регулювання — конституційні, цивільні, адміністративні, кримінальнім ін. (ця класифікація збігається із поділом структури права на галузі);

3)  за способом встановлення диспозиції норми — імперативні (диспозиція формулюється органом держави); диспозитивні (держава дозволяє суб'єктам домовитись щодо правила взаємної поведінки, яке вона буде забезпечувати, але передбачає ще й «резервне» правило поведінки на той випадок, якщо суб'єкти не скористаються зазначеним дозволом);

4)  за характером диспозиції ~~ уповноважуючі (дозволяючі), які вказують на можливу, припустиму поведінку; зобов'язуючі, що вказують на необхідну з точки зору держави поведінку; забороняючі, котрі вказують на неприпустиму, недозволену поведінку;

5)  за ступенем визначеності змісту — абсолютно визначені; відносно визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оцінними поняттями та ін.);

6) за роллю, призначенням у правотворчості — первинні; похідні (доповнюючі, конкретизуючі);

7)  за функціями у правовому регулюванні — матеріальні (лише називають, позначають права, обов'язки або заборони); процесуальні (встановлюють порядок, процедуру, «регламент» здійснення прав або виконання обов'язків, встановлених у матеріальних нормах);

8)  за дією в часі — постійні (норми невизначеної в часі дії); тимчасові (норми визначеної в часі дії);

9) за сферою територіальної дії — загальні (загальнодержавні); місцеві (локальні);

10) за дією на коло суб'єктів — загальні (діють щодо всіх однойменних суб'єктів, наприклад, всіх громадян); спеціальні (діють щодо певної групи однойменних суб'єктів, наприклад, тільки студентів); виняткові(у передбачених законом випадках вилучають, усувають дію норм щодо певних суб'єктів).

Специфічні регулятивні особливості юридичної норми, які виявляються, зокрема, за допомогою наведеної класифікації, конче мусять братись до уваги всіма, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу норму права.

Отже, засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у даному питанні теми, виступає неодмінним чинником формування практичних умінь впровадження ЇЇ у життя.