3.1. Теологізація системи управління суспільством в умовах середньовіччя

 р. Римська імперія впала під натиском варварів,  її руїнах виникло ряд держав. Разом з їх появою розширювався і вплив християнської релігії. В 496 р. прийняли християнство франки, ще раніше, в 300 р. наступила християнізація Британії. Християнство не тільки розширювалось, але і розвивалось внутрішньо, формувало нові погляди на світ. І коли на початку III с грецько-римська цивілізація ще розквітала в лоні язичництва, то в кінці історії Римської імперії філософія, поєднана з християнською теологією, знайшла свій розквіт в творах Августина Аврелія (Блаженного).

Після падіння стародавньої культури Греції і Риму пройшло декілька століть, аж поки не з'явились більш-менш значні філософські школи. Особливістю середньовічної філософії було те, що хоч і ділилась вона на цілий ряд напрямків, але розвивалась виключно в руслі християнства, вийти з якого було неможливо, мало того — небезпечно.

Доцільно зазначити, що на тогочасні християнські доктрини істотного впливу не мали ні релятивістські погляди (згідно з християнським вченням Бог є буття абсолютне і аж ніяк не відносне), ні матеріалістичні погляди (Бог не може бути матеріальною субстанцією), ні моністичні позахристиянські концепції (Бог є буттям іншого виду, ніж його творіння), ні сенсуалістичні погляди (Бога і душу у всій величі почуттям пізнати неможливо) і т.п.

Як і антична, середньовічна філософія теж закінчилась поділом на величезну кількість шкіл, але, на відміну від античності,  ці школи  не збагатили філософію новими

34

думками, концепціями. (Див.: Tatarkiewicz W. Historia filosofii.—Tom 1.— Warszawa, 1981.—S. 210-211).

Середньовіччя сформувало новий тип культури, нове бачення світу взагалі і суспільства зокрема. Доктрини середньовіччя в цілому не відкидали філософської спадщини античності, вони були їх продовженням, але саме настільки, наскільки цього вимагала феодальна дійсність.

Могутність середньовічної церкви спричиняла залежність від неї сфер тогочасного суспільства. Засада першості релігійних сфер життя стосовно світських визначала напрямок духовного життя епохи, захист феодальних суспільних структур; формувала теологічне розуміння місця індивіда в суспільстві, впливала на створення релігійно-філософських основ науки управління.

В VII ст. ці основи спробував сформулювати єпископ з Севільї Ісидор. В своїх працях він синтезував усе, що було йому відоме в царині науки управління античності, для потреб католицизму. Ісидор вважав, що управлінець всіх рівнів повинен керуватись системою законів, побудованою на основі строгої ієрархії: а) закони божі; б) загальні закони; в) людські закони. (Див.: Olszewski H. Historia dok-tryn politycznych i prawnych.— Warszawa, 1984.— S. 67). Людина, вчив він, с істотою земною, вона мусить бути лояльною стосовно керівників, які над нею поставлені вищою владою, але і керівник, і підвладний повинні постійно мати на увазі, що все, що є на землі і на небі, підлягає волі божих законів. На землі ці закони репре-зентують папа римський і духовенство.

Праця управлінця, писав Ісидор,— це постійний контакт з людьми. З одними він домовляється про поставки сільськогосподарських продуктів, з іншими вирішує торговельні проблеми, ще з кимсь визначає напрямки духовної діяльності населення певного селища чи міста. Управління може здійснюватись, зазначав Ісидор, безпосередньо власником підпорядкованого йому селища чи міста і через спеціально навчених і визначених для цього людей — управителів.

Людина, яка безпосередньо управляє власним маєтком, керується  в  своїй  діяльності,  як  правило,  загальними

35

законами, час від часу звіряючи їх зміст з законами божими.

Слідування людським законам визначається рівнем християнських етичних засад власника. Коли суб'єктом управління є людина, визначена даним власником, їй слід керуватись не тільки божими і загальними законами, але і людськими. Власник маєтку, судна, торговельного дому і т.д., визначаючи людину, яка повинна управляти його майном і людьми, повинен мати на увазі, що управитель мусить на основі людських законів знайти спільну мову з працюючими, одночасно не порушуючи божих і загальних законів.

Відомо, що в середньовіччі безпосереднє управління маєтками дворяни здійснювали рідко — всі справи вів управитель. І це не було примхою часу чи власника. Суспільне життя середньовіччя чітко регламентувалося релігійно-філософськими принципами, сформованими отцями церкви та їх послідовниками. Теолог з Ліону єпископ Асцелін проголошував: "Божий дім є єдиним, одночасно поділеним на три частини, де одні моляться, другі воюють, а треті працюють". (Цит. по: Olszewski A. Historia doktryn politycznych і prawnych.— S. 61).

Єпископ витлумачував, що ті, що моляться, це — духовенство. Воно на вершині суспільства. На нижчому щаблі дворянство і, нарешті,— третій стан.

Розвиток науки управління в середньовіччі йшов в руслі загальнотеоретичних положень теології і охоплював, в основному, "верхні" поверхи управлінння. Це було викликано тим, що до XII століття в країнах Європи мало місце суперництво між світськими і церковними владиками. Якщо в Київській Русі князь, посилаючись на візантійську традицію, з самого початку впровадження християнства на Русі зайняв домінуюче становище стосовно Церкви, то зовсім інша ситуація була в Центральній і Західній Європі, де світські монархи намагались доести, що саме вони, а не папа, повинні бути беззастережними володарями в своїх країнах.

В другій половині XIII папство через чисельне духовенство та офіційні документи з Риму наполегливо доводило до широких мас думку про те,  що папа може

36

управляти не тільки релігійним життям, але і світським. Згідно папських документів, світським владикам відводилась роль "адміністраторів, але з милості апостольської столиці". (Legowicz J. Historia filozofii sredniowiecznej Europy zachodniej.— Warszawa, 1986.— S. 512).

Папа Бонафатій VIII взагалі оголосив, що імператори і королі є високопоставленими, але, з висоти папського престолу, звичайними собі виконавцями влади папи. В дискусії з французьким королем Філіппом Красивим папа доводив, що, полемізуючи з святим престолом, король тим самим вже ініціює полеміку між собою і його васалами. А це вже небезпечно не тільки для монарха особисто, але і для цілісності держави. "Я є папою, я є і імператором",— стверджував Боніфацій VIII.

Позиція папи постійно зміцнювалась. І неабияку роль в цьому зіграло вчення середньовічного схоласта, видатного релігійного філософа XIII століття Фоми Аквінського (1224-1274 pp.). В працях "Сума теології"' (1256-1274 pp.), "Сума істини католицької віри проти язичників" (1269-1264 pp.), в незакінченому політичному трактаті "Про владу монарха", а також в коментаріях до арістотелівської "Політики" Фома намагався теоретично обгрунтувати те, що папи оголошували в своїх посланнях з Риму.

Фома Аквінський, учень відомого пропагандиста арістотелізму домініканського схоласта Альберта фон Больштедта (народ, між 1193-1207 pp.. помер 1280 р.), в молоді роки був свідком гострого конфлікту між папою Інокентієм III і Фрідріхом II Роджером. З великими труднощами папа тоді переміг, але цей конфлікт навіяв Фому на думку, що ідею верховенства папи над світськими владиками слід проводити еластично, теоретично обгрунтовано.

Спираючись на вчення Арістотеля про людину як істоту суспільно-політичну, Фома приходить до висновку, що як людина є результатом дій суспільства, так і державна влада є результатом опосередкованих божих діянь. Завдання державних владик — робити все можливе, щоб у суспільстві панував лад і порядок. Цей лад і порядок окрім волі вищих урядовців, повинен бути забезпечений ієрархічною структурою суспільства, яке Фома Аквінський уявляв в

37

формі велетенського, пірамідального ланцюга. Чим ближче до вершини, тим кожне наступне кільце ланцюга,— а в мислителя — це суспільні стани,— більше зменшується в розмірі, але набуває вищих якостей. Останнє кільце в цьому ланцюгу піраміди спрямоване безпосередньо до Бога.

В суспільстві, писав Фома Аквінський, кожен нижчий стан є якісно гірший від вищого, тому з представників дворянства не можна формувати управління для духовенства, а з купців, торгівців, ремісників і т. д.— для дворянства. Поділ на вищих і нижчих, стверджував Фома, має всезагальний характер, навіть ангели на небесах не є рівні. Вслід за Платоном і Арістотелем, які вважали, що люди фізичної праці не можуть допускатись до управління на всіх рівнях організації суспільства, Фома Аквінський стверджував, що селяни, а також городяни, які зайняті в ремісництві, дрібній торгівлі і т. д., не мають права до виконання управлінських функцій поза сферою своєї професії. Тільки там, де є цеховий поділ, вони можуть займати тимчасові управлінські посади. Вихідці з верхівки третього стану можуть посідати керівні посади, але при умові, якщо вони відрізняються від інших розумом, освітою, вихованням.

Всупереч традиційній думці, яка впродовж століть культивувалась серед духовенства і дворянства, що весь третій стан — це "гірші" люди, Фома стверджував, що люди, які мають багатство, ніяк не можуть бути "гіршими". Багатство само не падає з неба, його потрібно створити. Ті, хто його має і примножує,— люди розумні, кмітливі. Управління суспільством, вважав Фома Аквінський,— це мистецтво, і тому ті, хто легітимно отримує прибутки, мають неабиякий хист спілкування. Саме такі люди якнайкраще підходять на посади управлінців в середовищі третього стану і, як особливий виняток, їх можна допускати на керівні посади до вищих станів. Цей виняток, навіть як виняток, може видаватись суперечливим стосовно пірамідальної будови суспільства, але слід мати на увазі, що Фома Аквінський був твердо переконаний, що цінність людини визначається не тільки її походженнями, але і освітою та вихованням. Він бачив, що багато людей з третього стану,

38

особливо тих, хто походив з заможних родин, мали можливість навіть у ті часи отримати освіту і виховання не гіршу, а навіть кращу від тих, хто походив з бідних дворянських родин.

Найкращою формою управління державою, вважав Фома Аквінський, є монархія. Щоб монарх не перетворився на тирана, слід перед його входженням на престол поставити йому дві вимоги, а саме: не порушувати християнських норм, приписів церкви; дотримуватись чинного законодавства стосовно прав і обов'язків монарха. Якщо він порушить першу, піддані мають право відмовити йому в покорі, якщо другу,— то тут слід звернутись до вердикту церкви. Чому саме до церкви? А тому, пояснював Фома, що тиранія — то є кара божа за гріхи підданих. Тільки церква в змозі визначити, наскільки великим є зло тирана.

Дисципліна в суспільстві і його структурах повинна триматись не на страхові перед світською владою, а перед Богом. Справжнім управлінцем є та людина, вчив Фома Аквінський, яка в своїх чинах керується релігійними нормами і відповідними документами, офіційно прийнятими католицькою церквою.

Вчення Фоми Аквінського про науку управління є свідченням майстерного поєднання релігії і філософії у теологічному вирішенні проблеми "управлінець-керова-ний" в епоху середньовіччя, обгрунтованням необхідності підпорядкування людини церковній владі на всіх її рівнях.