2.1. Управління як особлива форма діяльності людини в античній філософії докласичного періоду

d-h

/аука управління суспільством виникла одночасно з J ./.формуванням філософського знання і в своєму розвитку спиралась на ці знання. Вже в Піфагорійському союзі, створеному відомими мислителем Піфагором (571-497 pp. до н.е.), доводилось, що кожне суспільне явище детерміноване певними світоглядними характеристиками, спирається на ті чи інші філософські засади. В людських стосунках, вчив Піфагор, завжди існує панування і підкорення. Це явище може мати зовнішній характер, коли воно сформульоване у вигляді діючого, і внутрішній — на рівні відчуття зверхності і підлеглості. Проте і в першому і в другому випадку, зазначав мислитель, люди, покликані до управління, відчувають необхідність підкорення своєї волі космічному порядку, чітко не визначеному, але поза всяким сумнівом існуючому. В основі науки управління людьми, вчили піфагорійці, повинно бути містичне покликання до керівництва з раціональним його обгрунтуванням. Люди, вчив Піфагор, не можуть жити, коли вони певним чином не організовані і коли відсутні ті. хто бере на себе відповідальність за управління суспільством і його структурами. Якщо людина підпорядковує себе комусь, то цим самим вона підпорядковується Логосу.

Найгіршим є те суспільство, вважали піфагорійці, де панує безладдя. Тому кожна людина повинна вибрати своєю філософією філософію поваги до іншого, покори до вищих в ієрархічній структурі суспільства, а в сім'ї — батькам.

Управлінці, вважав Піфагор, складають групу людей, яка вигідно відрізняється від інших і краща не тільки тим,

20

що вона має аристократичне походження, але моральними та інтелектуальними якостями. Тож той, хто хоче працювати з людьми, мусить постійно тренувати свою волю, інтелект, бути доблесним, благородним. Тому так важливим є, окрім навчання молоді, ще і її виховання.

Піфагорійці пропагували особливий стиль життя молодих громадян суспільства, в основі якого була відмова від марнування часу, натомість наполегливе навчання музиці, гімнастикування, оволодівання природничими науками. Правда, після смерті Піфагора його школа розкололась на два напрямки — "акузматиків", які сконцентрували всю увагу виключно на релігійно-містичних питаннях, та "математиків", які займались, в основному, вирішенням природничо-наукових проблем, але питання управління державою, суспільством були підхоплені пізніше Герак-літом, Сократом, Платоном і Арістотелем

Геракліт, цілком погоджуючись з Піфагором, що керування людьми передбачає у керуючого високі моральні якості, а саме: доблесть, інтелект, благородство, заявляв прямо, що управляти суспільством повинні аристократи. У піфогорійців це право. Природне іноді завуальовувалось. Вони, стверджував Геракліт, мають до цього як природне, так і суспільне — тому, що вони з походження аристократи, суспільне — тому, що вони з дитинства формувались в атмосфері управління людьми. Аристократи, вважав Геракліт,— це високоякісна верства суспільства, якій з дитинства закладають почуття шляхетності, гідності, орієнтації в суспільних ситуаціях. Вони краще від представників інших верств населення підготовлені до управління. Аристократи — вже готові управлінці, інших ще потрібно довго вчити науці керування. "Для мене,— заявляв Геракліт,— один вартий десяти тисяч, якщо він кращий". "Кращими" для старогрецького мислителя були представники давніх аристократичних родів.

Незадовго до Пелопоннеської війни (431-404 pp. до н.е.) в Афінах серед філософів помітно виділяється філософська діяльність Сократа (469-399 pp. до н.е.). Від цього мислителя в історії філософії датується перехід від "фізики" до антропології — від філософування про природу і її явища до вивчення людини і її діяльності. Для

21

Сократа змістовним було те, що можна підвести під загальне. Як зазначав Арістотель, Сократ у багатоманітності явищ, процесів, подій і т. д. шукав загальне і перший з філософів античності намагався визначити його зміст.

Сократ нічого не писав. Про його погляди ми знаємо від його учнів — Ксенофонта і Платона. Вихідним пунктом філософії Сократа було положення: "Я знаю, що нічого не знаю". Суттю цього положення є твердження, що чим більше людина знає, тим ширші її горизонти, тим більше вона бачить проблем, які вимагають свого вирішення.

Для Сократа важливим було не стільки відкриття законів буття, а перш за все вивчення поведінки людей в різних ситуаціях, щоб навчити їх жити доброчесно. Жити по-людському, вважав він,— це діяти так, щоб не зробити боляче іншому, і, разом з тим, це цілеспрямованість, вміння не відступати від своєї мети. Людина повинна знати, що мета тоді може бути успішно реалізована, коли вона співпадає з загальною метою, яку поставило перед собою суспільство. Слід мати на увазі, зазначав Сократ, що на всіх рівнях існує певна ієрархізація цілей. Тож коли ми здійснюємо певну акцію — в торгівлі, на виробництві і т. д., слід спочатку ретельно визначити, як і наскільки дана акція співпадає безпосередньо з інтересами моєї організації, моєї групи, а інтерес останніх — з інтересами суспільства в цілому.

Сократ вчив, що корінь зла — у невігластві людей. Він був переконаний, що якби всі були освічені, виховані, зла було б значно менше. Адже той, хто досягає успіху нечесними шляхами сьогодні, повинен знати, що це рано чи пізно буде виявлено і він понесе за це кару в сфері права чи моралі.

Свої етичні погляди Сократ сформулював у трьох тезах: 1. Благом для людини є чеснота. На відміну від софістів, які вважали, що розуміння чесноти є одне у жінки, інше в чоловіка, одне в літньої людини, інше в молодої, Сократ рішуче виступив проти такої релятивістської інтерпретації об'єктивного змісту понять. Він вважав, що справедливість, відвага, панування над своїми пристрастями і т. д. є,

22

поза  всяким  сумнівом,  характерним  для   всіх  людей незалежно від віку, статі, освіти.

2.  Чеснота тісно пов'язана зі щастям і вигодою. Але вигоду Сократ розглядав не в індивідуальному, утилітарному значенні, а як добро, яке приносить щастя не тільки окремій людині, але і суспільству в цілому.

3.   Чеснота є вираженням рівня знання. Всяке зло є результатом неусвідомлених дій,  незнання суті справи. Неосвічений управлінець  більше  приносить  зла,  ніж користі. Його дії непередбачені, думки хаотичні, алогічні, їх важко визначити через зміст загального.

Управління людьми, вчив Сократ, є "царське мистецтво". До нього можна допускати лише тих, хто оволодів основами усіх знань, добре вихований, має схильність до керівництва, визначається чеснотами. Справжніми царями й іншими правителями є не ті, хто тільки носить ознаки царської влади або вибраний ким попало, чи згідно жеребкування, чи добився влади насильством, а ті, хто хоче і вміє управляти відповідно до загальноприйнятих норм і принципів не тільки в умовах конкретно взятого суспільства, але і людства в цілому. Управлінець, вчив Сократ, може бути різного рівня — від керівника групи з кількох осіб до управителя провінцією і навіть царством, але загальною рисою всіх ступенів і рангів повинна бути доброчесність, вміння критично оцінити самого себе, прагнення до здійснення всезагального блага. Сократ був першим, хто виходячи з поняття загального, проголосив принцип універсального управлінського процесу.