3. ЕЛЕМЕНТИ НАСТУПНОСТІ В КК 2001 р.

Співвідно-             Відомо, що ступінь досконалості Кри-

шення між            мінального кодексу визначається тим,

Загальною та наскільки розвинутою є його Загальна

Особливою          частина, як послідовно і глибоко ви-

частинами КК кладені в законі її інститути, в якій мірі Особлива частина звільнена від загальних положень. Викладення в Загальній частині КК положень, що стосуються питань, які повинні вирішува­тися стосовно будь-якого діяння, передбаченого Особли­вою частиною, не лише зменшує об'єм кримінального закону, а й стає на заваді різного визначення однакових по суті положень (якби вони викладалися в окремих статтях Особливої частини КК). Водночас дублювання -вирішення однакових питань і в Загальній, і в Особливій частині КК не лише свідчить про технічну недоскона­лість кримінального закону, але й небезпечне тим, що в правозастосувальній діяльності положення Загальної час­тини будуть ігноруватися, або ж виникне різнобій між тлумаченням Загальної і Особливої частин.

Разом із тим, в новому КК, як і чинному раніше, зустрічається немало випадків, коли в Особливій час­тині с вказівка на питання, які стосуються Загальної частини КК. Однак, це аж ніяк не пов'язане з іншим їх вирішенням чи інтерпретацією щодо певних злочинів.

Розглянемо окремі випадки невиправданого, як ви­дається, посилання в статтях Особливої частини на по­ложення, регламентовані в Загальній частині КК.

Один із них - це ч. 2 ст. 135 КК, де встановлена від­повідальність за завідоме залишення в небезпеці, якщо ці дії, вчинені матір'ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані. Певно, мається на увазі такий стан матері, коли вона не може виконати своїх обов'язків щодо дитини внаслідок фізичних або психічних змін в організмі, ви­кликаних пологами, і злочинне діяння полягає у бездіяль­ності. Загальними умовами кримінальної відповідально­сті за бездіяльність є наявність у особи обов 'язку вчини­ти певну конкретну дію і наявність можливості викона­ти цю дію. Відсутність такої можливості завжди, а не лише стосовно жінки, яка перебуває в обумовленому

ЗО

пологами стані, означає відсутність діяння в криміналь­но-правовому розумінні та те, що бездіяльність не є зло­чинною, кримінальна відповідальність за таку бездіяль­ність не настає. Можливо, що мати не надає допомоги своїй новонародженій дитині оскільки не усвідомлює своєї бездіяльності або не може керувати своїми діями внаслідок тимчасового розладу психічної діяльності. Але в такому випадку, вона є неосудною (відповідно до ст. 19 КК), що знову ж таки не виступає як ознака, характерна лише для злочину, передбаченого ч. 2 ст. 135 КК. Таким чином, обумовлений пологами стан - це не якась ознака складу злочину чи обставина, при наявності якої особа не підлягає кримінальній відповідальності лише щодо залишення в небезпеці. Це вияв ознак, регламентованих нормами Загальної частини КК, які, до того ж, навряд чи мають особливості при вчиненні діяння, передбаче­ного ч. 2 ст. 135 КК. Виходячи з викладеного, форму­лювання «якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані» видається зайвою в статті Особливої частини КК.

Ще один із випадків, про які йдеться, передбачений в ст. 283 КК, де встановлена відповідальність за самовіль­не без нагальної потреби зупинення поїзда. Певно, що нагальна потреба - це потреба, яка обумовлена крайньою необхідністю, станом, коли зупинення поїзда здійснює­ться для усунення небезпеки, що безпосередньо загро­жує правоохоронювальним інтересам, якщо цю небезпе­ку в даній обстановці не можна було усунути іншими способами і якщо шкода від зупинення поїзда є меншою, ніж відвернена шкода. Однак вказані обставини достат­ньо точно і повно описані в ст. 39 КК і навряд чи є по­треба конструювати ще якесь окреме поняття крайньої необхідності стосовно самовільного зупинення поїзда. При такому підході можна чи не в кожній статті Особли­вої частини писати про відсутність обставин, що виклю­чають злочинність діяння.

До аналізованих випадків відносяться і ті, коли в диспозиції статті Особливої частини КК окремо вказує­ться на свідомий характер поведінки винного. Це має місце в ст. 130 КК, де йдеться про свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження певними хворобами та в ст. 370 КК, в якій при визначення поняття провокації хабара підкреслено, що такою провокацією є свідоме

Зі

^_

створення службовою особою обставин і умов, що зумов­люють пропонування або одержання хабара з відповід­ною метою. Однак, свідоме вчинення діяння притаман­не для будь-якого злочину, оскільки лише в такому ви­падку особа є осудною, що з очевидністю випливає зі ст. 19 КК. Тому, додатково вказувати на свідоме вчи­нення дій в статті Особливої частини є, принаймні, зай­вим. У названих статтях КК, певно, більш доцільним була б вказівка на форму вини, з якою вчиняється зло­чин. Очевидно, що мається на увазі не лише свідомий характер діяння винного, а те, що він вчиняє відповід­ний злочин умисно.

При порівнянні КК 1960 р. та КК 2001 р. звертає ува­гу й те, що в новому кримінальному законі ряд інститу­тів перенесено з Загальної в Особливу частину.

Так, в Загальній частині КК 2001 р. немає статей, які передбачають окремі форми причетності до злочину. Відповідальність за причетність встановлена лише стат­тями Особливої частини КК (які, звісно, застосовуються з врахуванням положень норм Загальної частини).

В новому КК ухилення від відбування таких пока­рань, як виправні роботи та штраф встановлена в статті Особливої частини (ст. 389 КК), тоді як за КК 1960 р. певні заходи встановлювалися відповідно до норм За­гальної частини. Це позитивний момент, хоча б з огляду на те, що усунуте положення, коли ухилення від одних покарань (позбавлення волі, позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю) розці­нювалося як злочин, передбачений статтею Особливої частини КК 1960 p., а ухилення від інших покарань тягло наслідки, передбачені Загальною частиною цього КК.

В цілому ж істотного перерозподілу між положення­ми, які регламентуються Загальною і Особливою части­ною, в новому КК не відбулося. Та, з врахуванням сучас­них теоретичних підходів до змісту і значення кожної із цих частин кримінального закону цього і не могло стати­ся. Адже в літературі пропозиції про виділення в КК розділів, присвячених тлумаченню кримінально-право­вих термінів; про перенесення в Загальну частину поло­жень, які стосуються посилення відповідальності при наявності кваліфікуючих, особливо кваліфікуючих ознак чи її пом'якшення у випадку вчиненні злочину з пом'як­шуючими (привілеюючими) ознаками і т. д. лише вису-

32

ваються. А конкретної проробки таких ідей, пропозицій з варіантами текстів відповідних розділів поки що бракує. Видається, що це справа наступних кодифікацій кримі­нального законодавства України.

Узгодженість Р°звинУта система законодавства пе-положень КК    РеДба.чає наявність чіткого поділу на

іншими  галузі. Це, зокрема, зумовлює, що:

нормативно-        ' нормативні акти однієї галузі не

И             включають в себе положень, які є пред-

прав вими метом іншої галузі законодавства, тоб-

актами   то відЗНачаються «чистотою»;

норми окремих галузей не конкурують між собою;

положення, закріплені в нормах певної галузі не

суперечать (не перебувають у відносинах колізії") поло­

женням інших галузей.

Оцінка КК 2001 р. під таким кутом зору показує, що він становить собою крок уперед, порівняно з раніше ді­ючим кримінальним законодавством України. Насампе­ред, в ньому усунута низка розбіжностей з Конституцією України. Проявами цього є встановлення заборони при­тягнення до кримінальної відповідальності в Україні за злочини, за які особа понесла покарання за кордоном (ч. 2 ст. 7 КК); усунення диференціації відповідальності за злочини проти власності залежно від її форми (роз­діл VI Особливої частини КК); недопущення настання відповідальності за відмову давати показання щодо себе, а також членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 2 ст. 385 КК).

Вдосконалення редакції статей Особливої частини КК призвело до того, що зараз в ньому не залишилося статей, які текстуально збігалися б зі статтями адмініст­ративного законодавства про відповідні адміністративні проступки.

В той же час КК 2001 p., як і КК 1960 р. містить коло положень, які стосуються не матеріального кримінально­го права, а кримінального процесу, інших галузей зако­нодавства. Серед них ті, які регламентують примусові заходи медичного та виховного характеру. Потрапивши свого часу до КК, очевидно через непорозуміння, а, можливо, тому, що законодавець не знайшов їм адекват­ного місця в системі законодавства, такі норми зберегли своє місце і в новому КК. Порушення послідовності в кодифікації, зокрема відхід від неодноразово проголо­шеного «пакетного» принципу прийняття кодексів кри-

2     .-392 33

мінально-правового циклу (КК, Кримінально-процесу­ального та Кримінально-виконавчого) обумовив те, що в новому КК, як і в чинному раніше є багато положень процесуального характеру та таких, які стосуються від­бування покарання. До них, як видається, відносяться ті, що стосуються обчислення строків (покарання, давності, судимості), правил складання покарань та зарахування строку попереднього ув'язнення і немало інших.

Не можна не відзначити значну низку термінологічних

неузгодженостей нового кримінального і діючого (все ще

старого) кримінально-процесуального законодавства. Не­

має такої узгодженості і з термінологією проекту Кри­

мінально-процесуального кодексу України (та її і не мож­

на очікувати). Однак, з прийняттям нового кримінально-

процесального законодавства неодмінно виникне питання

про відповідність понять порушення кримінальної справи

та заведення кримінальної справи, попереднє слідство і

досудове слідство та ряду інших. Певно, що з прийняттям

нового КПК України доведеться міняти щойно принятий

КК, оскільки низки понять, про які йдеться, є базовими

саме для процесуального закону. Не викликає сумніву, що

цих складностей вдалося б уникнути, при «пакетному»

прийнятті законів кримінально-правового циклу.

Понятійн й Понятійний апарат КК 2001 р. істотно

.               не відрізняється від відповідного еле-

термінологія    мента КК 2001 Р" х0™ певне °н?в^н-

^              ня спостерігається. Воно має місце в

статтях як Загальної, так і Особливої частини.

В Загальній частині розвиток понятійного апара­ту відбувся головним чином за рахунок введення до КК низки понять, які досі існували як теоретичні. Наскільки виправданим є введення в кримінальний закон окремих із цих понять — предмет окремої розмови. Все ж, видає­ться, що цілком можна було залишити на розсуд теорії кримінального права і не поміщати в закон ті, які стосу­ються видів умислу і необережності, повторності, сукуп­ності та рецидиву злочинів та ряд інших. Така оцінка зроблена, враховуючи, що ці поняття тільки накреслені, докладної характеристики їх значення немає, в статтях Особливої частини вони не лише не розвиваються, а й взагалі не використовуються. Так, виділення в законі ви­дів умислу було б виправдане тоді, коли б законодавець зробив і наступний крок - вказав, що лише стосовно зло-

34

чинів*, які вчиняються з прямим умислом, можливе готу­вання до злочину і замах на злочин, що при прямому умислі особа несе відповідальність за «бажані» наслідки (за винятками, які випливають, виходячи з прийнятої конструкції відповідальності за готування до злочину), а при непрямому умислі - лише за фактично завдану шкоду. Введення в КК поняття сукупності злочинів ви­дається недоцільним тому, що в законі не визначене ключове положення, яке стосується застосування відпо­відних норм — в яких випадках вчинене кваліфікується за двома чи більше статтями Особливої частини, а коли по­сягання, яке передбачене самостійною кримінально-пра­вовою нормою, «охоплюється» іншою нормою КК.

При цьому теоретичні конструкції введено в закон ін­коли недостатньо критично. Наприклад, в ст. 37 КК го­вориться про «уявну оборону». Дійсно, таке поняття іс­нує в теорії кримінального права, ним користується су­дова і слідчо-прокурорська практика, воно знайшло своє відображення в одній із постанов Пленуму Верховного Суду України (пункт 9 постанови від 28 червня 1991 р. «Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно не­безпечних посягань»). Однак більш правильним було б, як видається, говорити не про уявну оборону, а про обо­рону від уявного посягання, оскільки насправді оборона здійснюється і тому, кого прийняти за посягаючого, за­подіюється не уявна, а цілком реальна шкода.

Навряд чи вдало введене в закон поняття «співвико-навець» злочину. Воно, як видно з ч. 2 ст. 27\КК, ототож­нюється з поняттям виконавця злочину. Мабуть, тут допущена неточність при визначенні того, хто є співви-конавцем, оскільки не проводиться відмінність між вчи­ненням частини дій, які становлять об'єктивну сторону злочину (коли, власне й виникає потреба в фігурі співви-конавця) і множинністю виконавців, коли кілька осіб ви­конують злочин і кожен із них вчиняє дії, які становлять об'єктивну сторону посягання.

Випадки доповнення Загальної частини КК 2001 р. но­вими поняттями якщо і не надто поширені, то, принаймні, непоодинокі. Водночас зворотної тенденції - до невклю­чения в Загальну частину КК 2001 р. тих понять, які були в Загальній частині КК 1960 p.- не спостерігається. Існу­ючий понятійний апарат збережений і розвинутий, випад-

35

ки відмови від раніше існуючих в законі понять поодино­кі. Серед нечисленних прикладів можна вказати на не-включення до загальної частини нового КК понять, які стосуються причетності до злочину - «переховування» і «недонесення», а також поняття «особливо небезпечний рецидивіст». Якщо в першому випадку це пов'язане з перенесенням регламентації питань відповідальності за причетність до злочину в Особливу частину КК, декри-міналізацією (за невеликими винятками) недонесення про злочин, то в другому - відмовою законодавця від збереження в КК усього інституту особливо небезпечно­го рецидиву.

Розвиток понятійного апарату Особливої частини має місце головним чином в зв'язку з встановленням кримінальної відповідальності за вперше криміналізова-ні діяння. Саме тому в КК з'явилися такі поняття, як «допінг», «засоби вимірювання», «експлуатація дітей», «екоцид» і «геноцид» та ін.

Водночас, декриміналізація низки посягань, відмова від диференціації кримінальної відповідальності (її уні­фікація) потягли за собою те, що понятійний апарат Особ­ливої частини КК звільнився від понять, які використо­вувалися для вказівки на ознаки складу відповідних зло­чинів. Серед них такі, як «образа» і «наклеп», «державне або колективне майно», «доведення неповнолітнього до стану сп'яніння».

Однією із помітних змін в понятійному апараті Особ­ливої частини КК 2001 р. є відмова від поняття «розкра­дання». З одного боку, це потягло за собою необхідність переліку в окремих статтях способів протиправного за-володіння майном, а, отже збільшення їх об'єму. З дру­гого ж - це додало закону чіткості і ясності.

Слід мати на увазі, що відсутність тих чи інших понять в КК 2001 р. зовсім не обов'язково означає декри-міналізацію тих чи інших діянь. У багатьох випадках вчи­нене охоплюється статтями Особливої частини КК, при формулюванні яких використані більш широкі поняття. Наприклад, діяння, які раніше охоплювалися поняттям «мужолозтво», відносяться до насильницького задоволен­ня статевої пристрасті неприродним способом, «незакон­на торговельна діяльність» за КК 2001 р. кваліфікується як порушення порядку зайняття господарською діяльністю.

При характеристиці понятійного апарату Особливої

36

частини КК звертає на себе увагу те, що інколи ті ж за змістом та об'ємом поняття виражені іншими термінами. Чи не найбільш яскравий приклад пов'язаний з перехо­дом в КК 2001 р. від термінів «посадова особа», «поса­довий злочин» до «службова особа», «службовий зло­чин» (точніше, відновленням цих термінів). При цьому самі поняття, про які йдеться, визначаються також, як і щодо КК 1960 р.

Далеко не всі законодавчі новели, пов'язані із вве­денням до Особливої частини КК 2001 р. нових понять, викликають схвалення. Звісно, що докладний аналіз цьо­го складного і суперечливого питання вимагає окремого аналізу поза межами цієї роботи. Але від одного прикла­ду втриматися важко. Мова йде про своєрідний комп'ю­терний бум в новому КК.

Широке поширення в Україні комп'ютерної техніки протягом останніх десяти років призвело до того, що все частіше відповідні пристосування стають або предметом, або знаряддям вчинення злочинів. Тому й не дивно, що й при створенні нового КК його автори прагнули відобра­зити цю обставину. Поняття, пов'язані з комп'ютерною технікою, інфраструктурою, програмним забезпеченням використовуються в семи статтях Особливої частини КК 2001 р. (ст. ст. 163, 176, 190, 301, 361-363 КК). Навряд, чи завжди це зроблено доцільно, вдало.

Так, в ст. 163 КК встановлена відповідальність за по­рушення таємниці кореспонденції, що передається засоба­ми зв'язку або через комп'ютер. Однак, передати будь-яку кореспонденцію через один окремий комп'ютер неможли­во. Певно, мається на увазі кореспонденція, яка передаєть­ся засобами електронної пошти. Так, що тут, принаймні, допущена смислова неточність. До того ж, з позицій права комп'ютер в електронній пошті відіграє рівно таку ж роль, як і телефонний апарат, телетайп, факс - він є одним із кін­цевих пристроїв в системі зв'язку. Тому розділяти в диспо­зиції ч. 1 ст. 163 КК вказівку на засоби зв'язку і комп'ю­тер розділовим сполучником «або» цілком безпідставно. Якщо ж законодавець прагнув підкреслити, що аналізова­ною нормою охоплюються і нові (для України) засоби зв'язку, то мабуть краще це було зробити, вказавши на порушення таємниці кореспонденції, що передається за­собами зв'язку, в тому числі електронною поштою.

Невиправданим видається визнання однією із особ-

37

ливо кваліфікуючих ознак шахрайства в ч. З ст. 190 КК вчинення цього злочину «шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки». Навряд чи це істотно підвищує суспільну небезпеку пося­гання, суть якого полягає не у використовуваних знаряд­дях, а в самому способі заволодіння чужим майном. Принаймні, досі не доводилося знайомитися з вагомими теоретичними обґрунтуваннями такого рішення. Не випад­ково в варіанті проекту КК, підготовленому робочою гру­пою Кабінету Міністрів України така особливо кваліфі­куюча ознака не передбачалася1, а з'явилася вона при під­готовці законопроекту до другого читання за пропозицією народних депутатів України, які своє нововведення, при­наймні в науковій літературі, не обґрунтовували2. До то­го ж, у даній статті відбувається термінологічна розбіж­ність з іншими статтями. В ній говориться про викорис­тання не комп 'ютерів (як в інших статтях Особливої час­тини КК 2001 p.), а електронно-обчислювальної техніки. Не викликає сумніву, що використання різних термінів для позначення тотожних понять неприпустиме.

Звертає на себе увагу непослідовність законодавця при використанні понять, пов'язаних з комп'ютерними про­грамами - предметом злочинів. В ст. 301 КК комп'ютерні програми порнографічного характеру визнаються специ­фічною ознакою, при наявності якої має місце кваліфіко­ваний або особливо кваліфікований вид цього злочину. В ст. 300 КК, яка передбачає суміжне (не лише за місцем в системі Особливої частини, але й за більшістю ознак складу злочину) посягання - незаконні дії щодо творів, які пропагують культ насильства і жорстокості — вчинення посягання щодо відповідних комп'ютерних програм чо­мусь не визнається ознакою, яка підвищує суспільну не­безпеку посягання. Хоча, за ступенем негативного впливу на психіку людини, комп'ютерні ігри, які зводяться до того, що потрібно весь час вбивати, калічити, мучити для

1              Див.: Проект Кримінального кодексу України. Пояснювальна записка

до проекту Кримінального кодексу України [Поданий Кабінетом Міністрів

України на розгляд Верховної Ради України  12 червня  1997 р. (реєстр.

№ 0041/2)] // Українське право.- 1997.- Число 2.- С 54.

2              Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Кримінальний кодекс

України (Особлива частина). Дата розгляду в комітеті: 11.05-16.05.2000 ро­

ку. Верховна Рада України. Секретаріат. Реєстраційний № 1029 (Друге чи­

тання).- С. 70.

38

досягнення мети чи перемоги, певно, шкідливіші за ті, в яких потрібно когось роздягти чи примусити персонажів вчинити певні сексуальні дії. Та й поширеність «ігор-страшилок» куди більша, ніж порнографічних.

Загалом же можна констатувати, що термінологія КК 2001 р. істотно вдосконалена. Базуючись на термі­нологічному масиві раніше діючого кримінального за­конодавства, новий Кодекс позбувся переважної біль­шості його недоліків. Майже повністю усунуті русизми, скорочена тавтологія, поменшало випадків невиправ­даної синонімії і т. д.

Відсутність ^ питаннями понятійного апарату КК

«термінологія- нерозривно пов'язані і положення, які

ного розділу» стосуються встановлення їх зм.ету,

в новому КК насамперед роз яснення, які містять-

v              ся з цього приводу в тексті самого

кримінального закону.

Автори проекту КК не пішли шляхом, який звичний

для творців багатьох сучасних нормативно-правових ак^

тів, в яких містяться спеціальні статті чи навіть розділи,

присвячені тлумаченню використаних термінів. Такі про­

позиції неодноразово висувалися в кримінально-правовій

літературі, більше того, в теорії не висловлювалося запе­

речень проти того, щоб і в КК роз'яснення термінів, які

мають наскрізне значення, стосуються багатьох статей

кримінального закону були зосереджені в окремому роз­

ділі його Загальної частини. Під час же обговорення про­

екту КК на наукових конференціях окремі члени робо­

чої групи вказували на неготовність до такого кроку -

взаємоприйнятних визначень багатьох термінів на сьо­

годні просто не існує. Також відзначалося, що це зробить

закон надміру стабільним, обмежить можливості тлума­

чення статей КК в правозастосовній практиці. Так чи

інакше, але окремого розділу, присвяченого визначенню

понять, в КК 2001 р. немає, як це було і в КК 1960 р.

Поо закпіть-         закріплені в ньому і загальні правила

*„*.,.„ „W тлумачення кримінально-правових тер-

плавил m               мінів і термінологічних зворотів. В той

мачення нопм же час закріплення таких правил на за-^ конодавчому рівні не тільки необхідне з точки зору становлення законності, з врахуванням прак­тики правозастосування, але й цілком можливе з враху­ванням сучасних досягнень теорії кримінального права.

39

Одним із багатьох правил тлумачення кримінального закону, які заслуговують на те, щоб набрати форму і ста­тус правових норм, є виражене у формулюванні: «Одна­кові терміни в різних статтях КК мають однаковий зміст». Інша сторона цього правила полягає у тому, що поняття, значення яких визначене у законі чи є загальновизнаним стосовно тих чи інших злочинів, таке ж значення мають і щодо інших злочинів, якщо в диспозиціях статей Особ­ливої частини КК використані однакові терміни.

До речі, наведене положення в певній мірі стосуєть­ся принципу заборони аналогії в кримінальному законі. З одного боку, воно підриває цей принцип. Адже, по суті, йдеться про те, що визначення кримінально-правових термінів повинні за аналогією застосовуватися в різ­них статтях КК, зокрема і тих, щодо яких вони прямо не сформульовані. З іншого ж боку, наведене положення стоїть на заваді поширювального тлумачення криміналь­ного закону і його застосування за аналогією. Для ілюст­рації викладеного наведемо такий приклад. В криміналь­ному законі диференційована відповідальність за різні посягання щодо чужого майна, зокрема в окрему статтю виділене таке діяння, як привласнення особою знайде­ного або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК). Це вказує на те, що законодавець розмежо­вує поняття викрадення майна, як дій, що полягають у його вилученні з чужого володіння і заволодіння май­ном, яке вибуло з володіння володільця будучи, напри­клад, загубленим. Стосовно офіційних документів, штам­пів, печаток такої диференціації не проводиться, в дис­позиції ст. 357 КК серед суспільно небезпечних діянь названі викрадення, привласнення, вимагання, заволодін­ня шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем, знищення, пошкодження чи приховування. З цього випливає висновок, що ст. 357 КК не охоплює відповідні дії щодо документів, які були знайдені чи випадково опинилися в особи. Застосування цієї статті за заволодіння знайденими офіційними доку­ментами означатиме заборонену КК аналогію закону про кримінальну відповідальність.

Принагідно зауважимо, що заборона аналогії в кри­мінальному праві має поширюватися не лише на статті КК (як видається, його Особливої частини), але й статті інших законів та підзаконні нормативно-правові акти,

40

якщо застосування КК пов'язане з їх використанням при бланкетних диспозиціях статей Особливої частини КК та субсидіарному застосуванні норм. Зокрема, на практиці виникають питання про те, чи поширюються норми, які визначають порядок оцінювання державного майна, яке підлягає приватизації, на питання оцінки комунального майна, що здається в оренду. Видається, що спроби ін­кримінувати оцінку комунального майна без викорис­тання методики оцінювання державного майна, є ні чим іншим як аналогією і тому неприпустимі.

Ще одне правило тлумачення кримінального закону, яке хотілося б бачити в самому КК, полягає у тому, що при встановленні значення кримінально-правових понять потрібно враховувати їх місце в системі елементів та ознак відповідного складу злочину. Так, загальновизнана теза про те, що суспільно небезпечні наслідки злочину -це негативні зміни в його об'єкті, лежить в основі того, що шкода, яка не полягає в порушенні даного об'єкта, не повинна визнаватися наслідками злочину, який посягає на цей об'єкт. Наприклад, об'єктом крадіжки є відносини власності, а отже й як наслідки цього злочину може вра­ховуватися лише шкода майнового, матеріального харак­теру. Тому викрадення сімейної реліквії (наприклад, єди­ної фотографії) не може визнаватися крадіжкою, яка за­вдала значної шкоди потерпілому (ч. 2 ст. 185 КК), неза­лежно від того, наскільки великі моральні переживання це викликало у потерпілого.

До правил тлумачення кримінально-правових термі­нів і термінологічних зворотів, без якого важко обійтися, відноситься і те, що стосується встановлення значення понять, які містяться у так званих відкритих переліках. Мова йде про випадки, коли в диспозиції статті Особли­вої частини КК названо кілька ознак, а далі є формулю­вання зразка «або іншим чином» (ч. 1 ст. 157 КК), «інше грубе порушення» (ч. 1 ст. 374 КК), «інші тяжкі наслід­ки» (ч. 2 ст. 272 КК). В теорії кримінального права і на практиці зустрічаються досить вільні тлумачення таких понять, коли під «іншими» розуміють діяння чи наслід­ки, які кардинально відрізняються від наведених у пере­ліку. Для того, щоб запобігти надто широкому тлума­ченню таких ознак, яке є передумовою застосування закону за аналогією, варто було б закріпити в законі по­ложення, що в таких випадках діяння, наслідки чи інші

41

ознаки, вважаються однорідними з тими, які прямо названі в диспозиції статті КК. Наприклад, порушення законодавства про референдум «іншим чином» може по­лягати лише у використанні способів, спрямованих на волю і свідомість громадянина, який вправі взяти участь у референдумі, оскільки способи вчинення такого злочи­ну, прямо названі в ч. 1 ст. 160 КК, полягають у вчиненні саме таких дій. Водночас, не може бути віднесене до по­рушення законодавства про референдум підпал дільниці для голосування, знищення документів референдуму, відмова зареєструвати ініціативну групу з проведення референдуму.

Перелік правил тлумачення кримінального закону, які повинні були б бути закріплені на законодавчому рівні, може бути продовжений.

Тлумачення Відсутність в КК 2001 р. окремої глави,

тепмінів і               присвяченої    питанням    термінології,

тепмінологіч- незакРіплення в ньому загальних пра-них звооот'в вил ТЛУМйЧенв^ закону зовсім не озна-" кг. чає, що відповідним питанням увага не у новому лд приділяється. Як і в КК 1960 р., в но­вому кримінальному законі визначенням понять при­свячуються спеціальні статті (здебільшого - в За­гальній частині КК), описові диспозиції статей Особ­ливої частини та примітки до них. Наразі кількість приміток в КК 2001 р. істотно зросла (до 34 проти 22 в КК 1960 p.).

Розкриття значення термінів та термінологічних зво­ротів в новому КК в цілому зауважень не потребує. Від­творено більшість визначень, які містилися в КК 1960 р. При цьому збережені як вдалі дефініції - їх більшість, так і ті, які породжували дискусії в літературі, викликали зауваження в ході правозастосування. До останніх можна віднести визначення воєнізованого формування, яке те­пер міститься в примітці 1 до ст. 260 КК. З'явилася і низ­ка нових визначень, водночас вони стосуються як тер­мінів, що й раніше були в кримінальному законі, так і запроваджених в КК 2001 р. Далеко не всі законодавчі новели отримують схвалення.

Наприклад, в ст. 115 КК подано поняття вбивства, під яким пропонується розуміти умисне протиправне запо­діяння смерті іншій людині. Очевидно, що вказівка на форму вини означає, що поняттям вбивство не охоплює-

42

ться необережне заподіяння смерті. Однак, в ст. 119 КК для позначення такого посягання знову ж таки викорис­товується термін «вбивство». Зауважимо, що в КК Росій­ської Федерації, звідки, певно, й запозичене визначен­ня вбивства аналогічний злочин названий «Причинение смерти по неосторожности». Цей приклад показує, на­скільки небезпечними в законотворчості є половинчасті заходи, копіювання лише частини положень зарубіжних КК, без врахування усієї системи термінів і термінологіч­них зворотів та їх визначень.

Окремі поняття в КК роз'яснюються завдяки тому, що в назвах і диспозиціях статей використовуються нетотожні терміни. Так, в назві ст. 348 КК йдеться про посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, а в диспозиції ч. 1 цієї статті без використання терміна «по­сягання на життя» названі дії, які охоплюються ним -вбивство або замах на вбивство перелічених осіб. Анало­гічним чином визначене це поняття також в ст. 379 та 400 КК. Такий спосіб визначення понять далекий від до­сконалості, бо просте використання різних термінів без будь-якого натяку на наявність у цьому дефініції робить закон малозрозумілим, наштовхує на думку про надлиш-ковість використаної в ньому термінології. Тим більше, що в ст. 112 «Посягання на життя державного чи громад­ського діяча» це поняття не розкривається ніяк, і в назві і в диспозиції цієї статті використаний один і той же термін.

Ще один із прийомів, які використовуються в новому КК для розкриття змісту термінів, полягає в тому, що певний термін вказується у дужках одразу ж після означуваного поняття. Це має місце стосовно як За­гальної, так і Особливої частини КК. Наразі, дужки ви­користовуються для:

визначення понять шляхом переліку. Наприклад:

діяння (дія або бездіяльність) - ст. ст. 11, 15, 24, 25 КК;

радіоактивних матеріалів (джерел іонізуючого випромі­

нювання, радіоактивних речовин або ядерних матеріалів

в будь-якому фізичному стані в установці або виробі чи в

іншому вигляді) - ст. 265 КК;

вказівки на інший термін, тотожний за значенням

означуваному - зустріч (сходка) - ст. 255 КК, вартова

(вахтова) служба - ст. 418 КК.;

43

позначення терміну, яким розкривається наявне

визначення. Так, в новому КК (як і в КК 1960 р.) визна­

чаються, зокрема, поняття крадіжки, грабежу, розбою,

мародерства;

вказівки на термін, який позначає рівнозначне

поняття.   Наприклад,   виконавець   (співвиконавець)  -

ст. 27 КК, усиновлення (удочеріння) - ст. ст. 149, 168,

169 КК; виконання (невиконання) - ст. 206 КК; легаліза­

ція (відмивання) - ст. 209 КК;

розкриття змісту терміну, якщо зміст поняття, по­

значеного одним і тим же терміном, відрізняється. На­

приклад, декілька (два або більше) — ч. 1 ст. 28 КК; де­

кілька (три або більше) - ч. З, 4 ст, 28 КК;

обмеження змісту поняття, позначеного певним тер­

міном. Це, наприклад, має місце у виразі: вогнепальної

зброї (крім гладкоствольної мисливської) - ст. 262 КК;

7)             розширення змісту поняття, позначеного певним

терміном. Наприклад: ухилення від навчальних (чи пере­

вірних) або спеціальних зборів - ст. 337 КК.

Розкриття змісту термінів способом, про який йдеться, видається прийнятним далеко не для всіх випадків. Адже відомо, що текст, який подається в дужках, не повинен змінювати значення всього виразу. Або, іншими словами, відсутність того, що вказане в дужках, не впливає на за­гальний зміст написаного. В той же час в статтях Загаль­ної і Особливої частин КК 2001 р. в дужках нерідко міс­титься інформація, яка істотно змінює зміст поняття.

Крім того, в багатьох випадках терміни, подані в дужках, обрано невдало. Наприклад, у назвах розділу XVI Особливої частини та статті 361 КК міститься роз'яс­нення, суть якого полягає в тому, що електронно-об­числювальна машина є тим самим, що й комп'ютер. Однак, далеко не кожна така машина охоплюється по­няттям комп 'ютер - наприклад, калькулятор, електрон­ний касовий апарат є електронно-обчислювальними ма­шинами, але аж ніяк не комп'ютерами. Та й на сьогодні термін електронно-обчислювальна машина вже є архаїч­ним, який, мабуть, ніде, крім нового КК, і не використо­вується.

Також не викликає сумніву невдалий підхід, згідно з яким один і той же термін використовується в різних значеннях, як це має місце щодо терміну «декілька» сто­совно окремих форм співучасті у злочині.

44

В цілому ж можна констатувати, що тлумачення тер­мінів і термінологічних зворотів в новому КК здійснює­ться в основному на тих же засадах, що і в КК 1960 р. Багато з них отримали своє визначення безпосередньо в тексті КК, встановлення значення немалої їх кількості залишено на розсуд теорії кримінального права та право-застосовної практики.

Назви стоик-    Важливою складовою термінологічно-

тирних під-       го апаРаіУ кримінального закону є ви-

озділів КК       користані у ньому назви. Вони не лише

2001 d     позначають  закон   в  цілому  та  його

Р'             структурні частини і передають основ-

ний зміст тих елементів, які ними іменуються, допома­гають відшукати потрібну норму, але й сприяють визна­ченню меж кримінально-правової регламентації, вста­новленню значення кримінально-правових понять. На­приклад, один із розділів Особливої частини нового КК названий «Злочини проти безпеки виробництва». Це оз­начає не що інше, як те, що безпека виробництва є родо­вим об'єктом всіх посягань, відповідальність за які вста­новлена статтями цього розділу. А отже, порушення ви­мог законодавства про охорону праці, правил безпеки окремих видів робіт, які здійснюються в невиробничій сфері, наприклад, в ході навчання учнів чи студентів, під час проведення наукових експериментів, в зв'язку з військовими діями чи маневрами або операціями право­охоронних органів статтями цієї глави не охоплюється.

Дотримання вимог до назв (їх точність, стислість і, во­дночас, вичерпність, зрозумілість та доступність, пов'я­заність та послідовність викладу, системність)1 забезпечує чіткість закону, спрощує його застосування. Збереження усталеної низки назв, дотримання вимог при їх формулю­ванні є одним із яскравих свідчень наступності закону.

Аналіз назв в новому КК України підтверджує, що і в цьому елементі кримінального закону забезпечена на­ступність з раніше діючим кримінальним законодавст­вом. Передусім, збережена назва закону, який перед­бачає відповідальність за злочини - Кримінальний кодекс. Законодавець обґрунтовано не піддався на про­позиції відійти від усталеної, точної, всім зрозумілої на-

' Див.: Тростюк 3. Щодо назв у понятійному апараті Особливої частини Кримінального кодексу України // Право України.- 1999.-№ 12.- С. 77-78.

45

зви на користь якоїсь іншої. А варіантів для вибору було чимало. Пропонувалося назвати новий закон і «Уголов-ний кодекс» (М. Й. Коржанський1), і «Карний кодекс» (той же М. Й. Коржанський та В. К. Матвійчуіс, 3. В. Ро-мовська3) і навіть «Кодекс законів про кримінальну від­повідальність (Кримінальний кодекс)» (О. М. Бандурка ). В літературі вже наводилося обґрунтування, чому запро­поновані назви неприйнятні і чому слід підтримати іс­нуючу назву, спростовувалися аргументи тих, хто вва­жав неприйнятним заголовок «Кримінальний кодекс»5. Тому навряд чи варто зупинятися на цьому питанні, яке знайшло своє правильне вирішення.

Збережені і назви основних складових КК - За­гальна та Особлива частини. Само собою ці назви не видаються бездоганними. Вони не досить інформативні -певно, що людина, яка спеціально не вивчала право, од­разу не здогадається, які ж положення шукати в кожній із цих частин. Ці назви не в повній мірі відображають зміст норм, які містяться в них, неадекватно виражають співвідношення відповідних філософських категорій.

Насамперед, в філософії поняття загального та особ­ливого використовуються лише поряд з третім - одинич­ним. В назвах же частин КК останнє - відсутнє, одинич­ним виступає окрема стаття цього закону. Важливо, що з позицій філософії загальне містить в собі ознаки всіх тих предметів, процесів, явищ, які становлять собою прояв особливого, а особливе виступає як конкретний прояв

"

1              Коржанський М. Й. Про принципи уголовного права України // Право

України— 1995.-№ П.— С 69; Коржанський М. Й. Уголовне право України.

Частина Загальна. Курс лекцій.- К., 1996.- С. 4.

2              Коржанський М., Матвійчук В. Про концегггуальні засади нового Кар­

ного кодексу України // Право України- 1995.—№ 2.- С. 23.

3              Ромовська 3. В. Злочини і покарання у новій редакції // Голос Украї­

ни.— 1998— 24 листопада; Порівняльна таблиця до проекту Закону України

«Кримінальний кодекс України (Загальна частина)». Дата розгляду в комі­

теті: 10.06.99-11.06.99. Верховна Рада України. Секретаріат. Реєстраційний

№ 1029 (Друге читання).- С. 1 (пропозиція 2).

4              Порівняльна таблиця до проекту Закону України «Кримінальний ко­

декс України (Загальна частина)». Дата розгляду в  комітеті:   10.06.99-

11.06.99. Верховна Рада України. Секретаріат. Реєстраційний № 1029 (Друге

чигання).— С. 1 (пропозиція 1).

5              Див.: Навроцький В. Обговорюється проект Кримінального кодексу //

Право України- 2000.- № 2.- С. 83; Тростюк 3. Щодо назв у понятійному

апараті Особливої частини Кримінального кодексу України // Право Украї­

ни.- 1999.-№ 12-С 78-79.

46

загального і поза ним не виражається1. Тобто особли­ве не існує поза загальним, а загальне - поза особливим. У той же час в Загальній частині КК є статті, які можуть застосовуватися безвідносно до статей Особливої части­ни. Як приклад, можна навести статті, які регламентують процесуальні положення, що закріплені в КК 2001 р. Це, зокрема, ст. 10 «Видача особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину, та особи, яка засуджена за вчинення злочину», ст. 72 «Правила складання покарань та зараху­вання строку попереднього ув'язнення». Навряд чи мо­жуть бути названі конкретні статті Особливої частини, які кореспондують закріпленим у названих статтях по­ложенням. Водночас в Особливій частині КК є положен­ня, які безпосередньо не випливають з жодної конкрет­ної статті його Загальної частини. До них відносяться норми, які регламентують звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримінальніи пове­дінці, норми, які містять визначення понять, що віднося­ться до окремих складів злочинів.

Важливим є і те, що будь-яке загальне положення по­винно поширюватися на всі особливі. Однак, більшість статей Загальної частини не стосується усіх без винятку статей цієї ж частини. Так, увесь розділ Загальної части­ни «Особливості кримінальної відповідальності та пока­рання неповнолітніх» не застосовується щодо злочинів, вчинених особами, які досягли вісімнадцятирічного віку і не «прив'язаний» до статей Особливої частини КК.

Виходячи з цього, критика існуючих назв «Загальна частина», «Особлива частина» є обгрунтованою2. Однак, виходячи з того, що будь-яка назва виявляється умовною (наші предки цілком могли назвати стіл табуреткою і навпаки) та враховуючи звичність таких назв, з їх збере­женням на цьому етапі розвитку законодавства можна змиритися.

У новому КК відбулася зміна родової назви його ос­новних структурних підрозділів з «глави» на «роз­діл». Таку зміну важко пояснити. Адже ці терміни дуже

1              Див.: Ленін В. І. Філософські зошити // Повне зібрання творів. Том 29.-

К.: Видавництво політичної літератури України, 1972.—С 300; Філософський

словник / За ред. Шинкарука В. І. Друге видання (перероб. і доп.).- К.: Гол.

ред. УРЕ, 1986.- С. 459-460.

2              Тростщк 3. Щодо назв у понятійному апараті Особливої частини Кри­

мінального кодексу України // Право України.- 1999.- № 12.- С 79.

47

близькі за змістом, «глава» визначається як розділ книги, статті, що позначається нумерацією або окремим заго­ловком, а «розділ» - як присвячена одній темі частина книги, твору1. Таким чином, термін «глава» є вужчим, і, відповідно, точнішим. При цьому текст книги, звичайно, ділиться на глави, тоді коли цей поділ одночленний, а на розділи за умови, коли вони в свою чергу поділені на дрібніші структурні частини - підрозділи, а останні - на пункти.

Ця вимога не була дотримана ні щодо КК 1960 p., ні щодо КК 2001 р. Адже, одна із глав КК 1960 p.- глава І Особливої частини «Злочини проти держави» законодав­цем була поділена на дві структурні одиниці - «Особли­во небезпечні злочини проти держави» та «Інші злочини проти держави», які не мали родового заголовку і в літе­ратурі іменувалися то частинами, то підрозділами, то пунктами. Виходячи з цього, було більше підстав ділити КК 1960 р. не на глави, а на розділи. В КК 2001 р. поділ розділів на дрібніші частини, які б об'єднували основні елементи закону - статті, не проведений, тобто розділи тут виконують ту ж роль, що і глави. Це вказує на те, що по суті, між назвами «глава» та «розділ» законодавець різниці не проводить.

Що ж стосується назв розділів в КК 2001 р., то во­ни обумовлені більш «дрібним» поділом нового кримі­нального закону. В його Загальній частині є 15 розділів (замість 5 глав як в КК 1960 р.), в Особливій - 20 розді­лів (було 11 глав). Менші за об'ємом структурні одиниці потребували і інших назв. У Загальній частині вони, зде­більшого, утворені шляхом поділу назв, які раніше вико­ристовувалися для позначення глав КК 1960 p., або ж як назви розділів використані назви кримінально-правових інститутів, які існували в теорії кримінального права. В цілому такі назви особливих зауважень не викликають, вони достатньо повно та точно відображають зміст ста­тей кожного розділу.

Аналогічно утворювалися назви розділів в Особливій частині КК 2001 р. Однак тут назви зазнали більших

Словник української мови (В 11 томах). Том другий- К.: Наукова дум­ка, 1971.- С. 78; Словник української мови (В 11 томах). Том восьмий.- К.: Наукова думка, 1977.- С. 665; Новий тлумачний словник української мови. У чотирьох томах. Том 1.- К.: Аконіт, 1998- С. 602; Новий тлумачний слов­ник української мови. У чотирьох томах. Том 4.- К.: Аконіт, 1998- С 34.

48

змін. Досить сказати, що у незмінному вигляді зберег­лися назви лише двох глав КК 1960 р. «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» та «Злочини проти право­суддя».

Розукрупнення глав Особливої частини КК, виділен­ня нових родових об'єктів, які підлягають кримінально-правовому захисту, особливо тих із них, які носять комп­лексний характер (об'єднують суспільні відносини, які існують у різних галузях громадського життя) спричи­нило потребу віднайти для розділів Особливої частини КК 2001 р. нові назви. Наразі використовуються два зразка таких назв. Одні містять вказівку на цінності, бла­га, яким заподіюють шкоду злочини, передбачені даним розділом. Такі назви містять в собі прислівник «проти», наприклад, «Злочини проти власності», «Злочини проти довкілля». Інші ж назви позначають частини, межі по­ширення діянь, які передбачені відповідними розділами. Для таких розділів обрана конструкція назви «Злочини в сфері...». Всього в Особливій частині КК таким чином з 20 названо 5 розділів.

Такі назви видаються невдалими. По-перше, при їх використанні назви розділів Особливої частини стають різнотипними, що породжує питання про те, чи однакове значення розділів, названих «Злочини проти...» і «Злочи­ни в сфері...». По-друге, назви, про які йдеться, не міс­тять вказівки на родовий об'єкт, якому заподіюється шкода, а отже й не підкреслюється характер благ, яким заподіюється шкода при вчиненні злочинів, передбаче­них відповідною главою КК. Нарешті, по-третє, назви, які містять вказівку на сферу, в якій вчиняються відпо­відні злочини, надто широкі і внаслідок цього малоінфор­мативні, неточні. Наприклад, назва розділу XVI Особли­вої частини КК «Злочини у сфері використання елект­ронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж» по суті нічого не говорить про зміст статей цього розділу. Адже сьогодні сфера викори­стання комп'ютерів - це, по суті, всі галузі людської дія­льності, охоплюючи промисловість, науку, спорт і навіть мистецтво.

Тому є підстави вважати, що краще було б уніфікува­ти назви розділів Особливої частини КК і віддати пере­вагу назвам першого типу.

49

У новому КК характерна для вітчизняного законо­давства традиція давати назви не лише розділам, але й кожній окремій статті збережена. В цілому назви ста­тей є достатньо точними і належно розкривають їх зміст.

Разом із тим, у назвах окремих статей проглядаються і недоліки, наразі як традиційні для кримінального зако­нодавства (які були характерні і для КК 1960 р.), так і нові. До недоліків в найменуваннях статей, які зберегли­ся в КК 2001 p., відносяться такі:

назви є вужчими, ніж зміст самих статей, що особ­

ливо простежується в Особливій частині КК. Так, ст. 164

КК названа «Ухилення від сплати аліментів на утриман­

ня дітей», а в її диспозиції, крім того, встановлена відпо­

відальність за злісне ухилення батьків від утримання не­

повнолітніх або непрацездатних дітей; ст. 345 охоплює

погрозу або насильство не лише щодо працівника право­

охоронного органу, як це випливає із її назви, але й щодо

його близьких родичів; перелік подібних прикладів мож­

на весь час продовжувати;

назви статей ширші за їх зміст. Наприклад, ст. 160

КК «Порушення законодавства про референдум» перед­

бачає відповідальність лише за обмежене коло посягань,

які полягають у впливі на волевиявлення громадян в ході

підготовки і проведення вже призначеного референдуму

і зовсім не охоплює порушення, які допускаються під час

призначення референдуму;

назва статті не відповідає її змісту. Зокрема, в

ст. 205 КК «Фіктивне підприємництво» фактично відпо­

відальність встановлена за готування до підприємництва,

а не саму фіктивну підприємницьку діяльність (укладан­

ня угод без наміру їх виконання);

громіздкість, багатослівність назв. Особливо цим

«грішать» назви статей розділу XIII «Злочини в сфері

обігу наркотичних засобів,  психотропних речовин, їх

аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров'я

населення». Разом із тим, слід відзначити, що в процесі

роботи над проектом КК ціла низка назв викладена більш

вдало, ніж це було в попередніх його варіантах. Напри­

клад, у проекті КК, винесеному на друге читання, назва,

статті про відповідальність за втручання у діяльність

державного діяча складалася з 52 слів (ст. 356 цього ва­

ріанту проекту КК), назва такої ж статті, винесеної на

третє читання, містила аж 65 слів (ст. 353 проекту КК,

50

винесеного на третє читання) а в остаточному варіанті, який з'явився вже після редагування, назва статті 344 «зтиснулася» до цілком прийнятного обсягу в 5 слів.

Серед недоліків у найменуванні статей, які не були притаманні КК 1960 р. і які з'явилися в КК 2001 p., слід відзначити:

дублювання назв статей. У новому КК є чимало

статей, поміщених у різних розділах, назви яких повніс­

тю тотожні. В Загальній частині це статті, які регламен­

тують покарання та його види і передбачають загальні

норми та норми про покарання неповнолітніх. Так, назву

«Штраф» мають статті під номерами 53 і 99, «Арешт» -

60 і 101, «Позбавлення волі на певний строк» - 63 і 102,

«Звільнення  від  відбування  покарання  з  випробуван­

ням» - 75 і 104, «Умовно-дострокове звільнення від від­

бування покарання» - 81  і  107. В Особливій частині

майже збігаються назви статей 435 і 445;

ототожнення назв статей та розділів. Щоправда, це

має місце лише в одному випадку - розділ XI Загальної

частини «Призначення покарання» має таку ж назву, як і

назва ст. 103 КК 2001 p.;

невідповідність назв теоретичним конструкціям, на

яких базується новий КК. Ознайомлення з текстом КК

2001 р. наводить на думку, що однією із його засад є ви­

знання того, що моментом настання кримінальної відпо­

відальності є набрання законної сили обвинувальним ви­

роком. Або, інакше кажучи, кримінальна відповідаль­

ність настає тоді, коли вирок вступив у силу. Але, в

такому випадку стають незрозумілими назви статей, які

мають в собі формулювання «Звільнення від криміналь­

ної відповідальності...», особливо ст. 49 «Звільнення від

кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням

строків давності». Якщо обвинувальний вирок не поста­

новлений, то кримінальна відповідальність (відповідно з

вказаною концепцією) не настає і звільняти особу, влас­

не кажучи, немає від чого. Тому назва, яку мала відповід­

на стаття в КК 1960 р. - «Давність притягнення до кри­

мінальної відповідальності» — видається більш вдалою;

невиправдане включення в назви статей наукової

термінології. Так, ст. 70 та 71 КК містять терміни «су­

купність злочинів»,  «сукупність вироків». При цьому

поняття сукупності злочинів роз'яснене в одній із статей

Загальної частини, а поняття сукупності вироків окремо

51

в КК не визначається, для широкого загалу (якому, влас­не, і адресований кримінальний закон) вони навряд чи є достатньо зрозумілими. Тому є підстави вважати, що на­зви відповідних статей за КК 1960 р. - «Призначення по­карання при вчиненні кількох злочинів», «Призначення покарання за кількома вироками» були більш вдалими з огляду на їх очевидність та доступність для сприйняття.

При вивченні назв у КК 2001 р. складається вражен­ня, що цьому елементу кримінального закону спе­ціальна увага не приділялася, комплексної оцінки такі назви не отримали.

Нумерація         Нумерація   структурних   елементів   є  такою ж важливою складовою кримі-

 і              і

елгмгнтй КК нального закону, як і використані в елементів йй   ньому назви   в кк 2001 р  збережені

основні підходи до нумерації, які застосовувалися в ра­ніше чинному кримінальному законі. Вони полягають у тому, що порядкові номери статей суцільні в усьому КК, а номери розділів Загальної і Особливої частини ведуть­ся окремо (тобто, нумерація розділів Особливої частини не продовжує нумерацію розділів Загальної частини, а починається спочатку).

Водночас в КК є й новела, яка полягає у запрова­дженні нумерації окремих частин кожної статті, а також приміток до статей. У проектах КК така нумерація здійс­нювалася цифрами, поміщеними в круглі дужки, а в ос­таточному варіанті цього закону частини статей, приміт­ки нумеруються цифрами, після яких поставлена крапка. Це істотно полегшує користування текстом КК, особли­во великих статей, які складаються з багатьох частин.

Слід було б чекати, що введення нумерації частин статей нового КК потягне за собою і наступний крок -запровадження нового порядку посилання на частину статті, яка застосовується. Тобто замість традиційного, наприклад, ч. 2 ст. 206 КК, можна було б у формулі ква­ліфікації писати: ст. 206. 2 КК. Однак, судячи з того, як зроблені вказівки на частини статей у самому КК, цього не відбудеться. Адже там збережено такі ж вказівки на частину статті, які робилися і раніше. Про це залишається лише шкодувати, адже, наприклад, для комп'ютерного пошуку частини статті номер з розширенням куди зруч­ніший. Крім того, це сприяло б уніфікації посилань на ча­стину статті (зараз на частину інколи вказують перед тим,

52

як назвати номер статті, деколи ж - спочатку номер статті, а потім - частину), можливо, дозволило б зменшити ті випадки, коли при застосуванні кримінального закону просто забувають послатися на частину статті.

Слід звернути увагу ще на одне положення, яке сто­сується нумерації в кримінальному законі і яке залиши­лося нереалізованим в КК 2001 р. Мова йде про присво­єння окремих номерів (чи буквенних позначень) кожній із альтернативних основних, кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак злочинів, передбачених статтями Особливої частини КК. Відсутність нумерації таких ознак не дає можливості відобразити в формулі кваліфікації, наявність яких саме з альтернативних ознак, передбаче­них статтею КК, встановлена в конкретному випадку, а при наявності кількох таких ознак показати цю обстави­ну, яка, безсумнівно, характеризує суспільну небезпеку вчиненого посягання. Система Особ- Система Особливої частини КК 2001 р.

лиеої частини зазнала чи не На*б'Л™ ™ noP1B" няно з системою КК 1960 р. Ці зміни,

насамперед, стосуються:

об'єднання статей у розділи;

послідовності розташування розділів;

запровадження (виділення) нових розділів.

Об'єднання статей у розділи характеризується та­кою обставин. Так, збережений звичний одночленний поділ Особливої частини КК лише на один вид структур-. них одиниць, які тепер називаються розділами.

Законодавець обґрунтовано відмовився від поділу злочинів проти держави на так звані «особливо небезпе­чні» та «інші» злочини.

Переважна більшість глав Особливої частини КК 1960 р. не збереглися в незмінному вигляді як розділ КК 2001 р. Найменших системних змін зазнали глава VII «Посадові злочини» та глава VIII «Злочини проти право­суддя» КК 1960 p., кожна з статей яких увійшли лише до одного відповідного розділу нового Кодексу. В той же час статті глави X «Злочини проти громадської безпеки, громадського порядку і народного здоров'я» виявилися «розкиданими» аж по десяти розділах КК 2001 р.

Поряд з розукрупненням і збільшенням кількості структурних одиниць Особливої частини (з 11 глав до 20 розділів) в одному випадку має місце і їх об'єднання.

53

В Україні, чи не в останній з пострадянських держав, на­решті усунута диференціація відповідальності за злочи­ни проти власності залежно від форми власності. Це знайшло свій вираз в тому, що норми глав II «Злочини проти державної і колективної власності» та У «Злочини проти індивідуальної власності громадян» викладені в одному розділі КК 2001 р. - «Злочини проти власності».

Послідовність розташування розділів визначена з врахуванням сучасних підходів до порівняння значимості інтересів, які охороняються кримінальним законом від зло­чинних посягань. Система Особливої частини КК 1960 р. була побудована з врахуванням пріоритету інтересів дер­жави і суспільства над інтересами особи. На перше місце в Особливій частині КК 2001 р. все ж поставлені норми про злочини проти основ національної безпеки, далі йде комплекс статей про злочини проти інтересів особи, потім -суспільства. Завершують же Особливу частину розділи, які передбачають відповідальність за злочини проти ін­тересів нашої держави та міжнародної спільноти.

Виділення нових розділів (які не відповідають гла­вам попереднього КК) обумовлене намаганням більш повно реалізувати принцип систематизації норм Особли­вої частини кримінального законодавства, відповідно з яким в одну главу чи розділ повинні поміщатися статті про злочини, які посягають на один і той же родовий об'єкт. Тому більшість глав КК 1960 р. розукрупнено, що вже відзначалося вище. Крім того, введені нові розді­ли, аналогів яким серед глав раніше чинного КК немає. До них, зокрема, відносяться розділи VIII «Злочини про­ти довкілля»; XVI «Злочини у сфері використання елект­ронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж»; XX «Злочини проти миру, безпе­ки людства та міжнародного правопорядку». Криміналіза- Об.'єм «фиміналізації (який, істотно не иія і декоимі    змшився) зазнав впливу не лише шля-

налізація за '   хом *веДення ДО КК 2001 Р- ™™* ста-

К1С         теи Особливої частини, чи не відтво-

новим па               ^ння ткх що містилися в кк 1960 р. а,

в значній мірі, через введення до диспозицій додаткових ознак. В цілому, зрушення в колі діянь, за які встановле­на кримінальна відповідальність, головним чином відбу­лася завдяки змінам в редакції статей, аналоги яких і ра­ніше передбачалися КК. Причому, це стосується як вста-

54

новлення кримінальної відповідальності, так і її виклю­чення.

Декриміналізація посягань, які передбачалися тими статтями Особливої частини КК 1960 p., які мають свої аналоги в КК 2001 р. відбулася шляхом:

введення додаткових обов'язкових ознак складів

злочинів. Наприклад, в ч. 1 ст. 315 КК 2001 р. вказано,

схиляння до вживання наркотичних засобів, психотроп­

них речовин або їх аналогів здійснюється щодо певної

особи. Отже, безадресні дії (не персоніфіковані, які не

стосуються певного потерпілого) не охоплюються цією

статтею, на відміну від ч. 1 ст. 2295КК 1960 p.;

виключення окремих альтернативних ознак складів

злочинів. Так, в ч. 1 ст. 286 КК 2001 р. серед наслідків,

при наявності яких настає кримінальна відповідальність

за простий вид злочину «Порушення правил безпеки до­

рожного руху або експлуатації транспорту особами, які

керують транспортними засобами» не вказані легкі ті­

лесні ушкодження (на відміну від ч. 1 ст. 215 КК 1960 p.);

заміни понять, які використовуються для вказівки

на ознаки складів злочинів. Зокрема, в ч. 2 ст. 283 КК

2001 р. встановлена відповідальність, якщо самовільне

без нагальної потреби зупинення поїзда спричинило за­

гибель людей. У ч. 2 ст. 217і КК 1960 р. відповідна ква­

ліфікуюча ознака формулювалася як нещасні випадки з

людьми. Таким чином, нова редакція кваліфікуючої озна­

ки не охоплює шкоди здоров'ю.

виключення окремих статей. Це, однак, далеко не

завжди означає декриміналізацію передбачених нею ді­

янь, оскільки відповідні посягання охоплюються інши­

ми, більш широкими за об'ємом статтями КК. Напри­

клад, у новому КК відсутня стаття про відповідальність

за мужолозтво. Але це не означає декриміналізації дій,

які передбачалися ст. 122 КК 1960 р. Зараз вони охоплені

ст. 153 нового КК «Насильницьке задоволення статевої

пристрасті неприродним способом» та ст. 154 «Приму­

шування до вступу в статевий зв'язок». Крім того, в

ст. 154 КК 2001 р. передбачена відповідальність за дії,

які раніше не були кримінально караними - відбулася їх

криміналізація.

При визначенні масштабів декриміналізації в зв'язку із прийняттям нового КК, слід враховувати не лише і не стільки кількість статей Особливої частини, диспозиції

55

яких зазнали змін, але й поширеність відповідних пося­гань. У КК 2001 р. не встановлена кримінальна відпові­дальність переважно за ті діяння, які й так були мало-поширеними, а, відповідно, статті КК 1960 p., що не увійшли до нового КК, застосовувалися вкрай рідко чи взагалі відносилися до «мертвих».

Разом із тим, встановлення кримінальної відпові­дальності за цілий ряд діянь чи виділення спеціальних норм (що відбулося в результаті прийняття поправок до проекту КК, внесених суб'єктами права законодавчої ініціативи) видається необгрунтованим, таким, що вчине­но без врахування вироблених теорією принципів (пра­вил, засад) криміналізації й законодавчої техніки. Так, викликає сумнів виділення ст. 323 нового КК «Спону­кання неповнолітніх до застосування допінгу». Залишає­ться лише радіти з того, що в остаточному тексті КК не виявилося статті «Досліди з клонування людини». Адже тоді, Україна могла б бути однією з небагатьох держав, де питання розвитку науки намагаються регулювати кри-мінально-правововими засобами.

У зв'язку з з'ясуванням об'єму криміналізації та де-криміналізації за новим КК важливим є аналіз Прикін­цевих та перехідних положень до КК 2001 р. Далеко не всі, передбачені там норми, відповідають змісту самого КК. В ст. 1 розділу II цього акта дається перелік перед­бачених КК 1960 р. діянь, відповідальність за які, на думку законодавця, не охоплена новим кримінальним законом. Серед них названо ст. ст. 149, 169, 1832, 2082 КК 1960 р. В той же час, як видно із запропонованих таблиць, відповідні діяння повністю не декриміналізова-ні, а становлять собою злочини і за КК 2001 р.

Так, виготовлення спиртних напоїв і торгівля ними (ст. 149 КК 1960 р.) охоплюється статтею 204 КК 2001 р. «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспор­тування з метою збуту підакцизних товарів», до яких відносяться алкогольні напої. Під алкогольними напо­ями, згідно ст. 1 Закону України від 19 грудня 1995 р. (з наступними змінами і доповненнями) «Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютю­новими виробами» розуміють продукти, отримані шля­хом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлені на основі харчових спиртів із вмістом спир-

56

ту етилового понад 1,2 відсотка об'ємних одиниць, які відносяться до товарних груп Гармонізованої системи опису та кодування товарів під кодами 22 04, 22 05, 22 06, 22 08. Тобто, до алкогольних напоїв як підакцизного товару відносяться міцні спиртні напої, виготовлення яких охоплювалося ст. 149 КК 1960 р.

Невключения до нового КК статті, яка б відповідала ст. 169 КК 1960 р. «Посередництво в хабарництві», також не означає декримінапізацію таких діянь. Адже посередник, який передає хабар, виступає як хабародавець і його дії КК кваліфікуються за ст. 369 КК 2001 p.; посередник, який приймає хабар за дорученням службової особи, є пособни­ком у вчиненні злочину, передбаченого ст. 368 нового КК.

Дії, відповідальність за які передбачалася ст. 1832 КК 1960 р. «Невиконання вироку суду про позбавлення пра­ва займати певні посади або займатися певною діяльніс­тю», повністю охоплюються ст. 389 КК 2001 р. «Ухи­лення від покарання, не пов'язаного з позбавленням во­лі», в частині 1 якої якраз встановлена відповідальність за ухилення від позбавлення права обіймати певні поса­ди чи займатися певною діяльністю особою, засудженою до цього виду покарання.

Втягнення неповнолітнього у немедичне вживання лі­карських та інших засобів, які не є наркотичними і які ви­кликають одурманювання (ст. 2082 КК 1960 р.) передбача­ється ст. 324 КК 2001 р., за якою карається схиляння не­повнолітніх до вживання одурманюючих засобів, що не є наркотичними або психотропними чи їх аналогами.

Водночас, в Прикінцевих та перехідних положеннях серед декриміналізованих діянь з незрозумілих причин не вказуються ті, які передбачалися статтями КК 1960 p., що жодною мірою не відтворені в новому КК. Серед них ст. ст. 2288 - 22810, 229lg, 239 КК 1960 р.

Таким чином, слід констатувати, що при вирішенні питань, пов'язаних із зворотною дією закону про кримі­нальну відповідальність (ст. 5 КК) не можна обмежува­тися лише Прикінцевими і перехідними положеннями. Треба ретельно аналізувати і співставляти диспозиції і санкції статей КК 1960 та 2001 років.

У цілому ж можна відзначити, що Особлива частина КК 1960 р. станом на 5 квітня 2001 р. складалася з 318 ста­тей, новий же КК містить в Особливій частині 339 статей, тобто кількість статей зросла лише на 6,6%. Переважна

57

більшість діянь, за які встановлювалася кримінальна від­

повідальність за КК 1960 p., є кримінально караними і за

новим КК. Декриміналізовані діяння, які передбачалися

26 статтями Особливої частини попереднього кодексу.

Статті ж КК 2001 p., які не мають, на перший погляд, ана­

логів у раніше чинному кримінальному законодавстві, в

переважній більшості випадків передбачають діяння, за

які й раніше наставала кримінальна відповідальність.

Диферениіа- Більшість статей Особливої частини КК

иіякпиміналь- 2901 Р- міртить не лише прості, а й ква-

но" в дп ' ліфіковані, особливо кваліфіковані ви-

дальност'               ди злочиьпв- Наразі, як кваліфікуючі чи

особливо   кваліфікуючі   ознаки   пере­важно виступають ті, які передбачалися і за КК 1960 р.

Диференціація кримінальної відповідальності в КК 2001 р. проведена більш широко і різнобічно, ніж це було за попереднім чинним законодавством. Простежується послідовність у виділенні кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів злочинів. Усунуто використання однорідних ознак, з врахуванням яких посилювалася кримінальна відповідальність (наприклад, повторність і рецидив). Особлива увага звернута на регламентацію відповідальності за злочини, вчинені при наявності орга­нізованих форм співучасті.

Поряд з позитивними моментами у встановленні від­повідальності за кваліфіковані види посягань, не можна не відзначити й певних прорахунків. Один із них полягає в тому, що подекуди кваліфікуючі ознаки не узгоджую­ться з диспозицією частини статті, яка передбачає прос­тий вид цього посягання. Так, відповідно до ч. 1 ст. 154 КК «Примушування до вступу в статевий зв'язок» суб'­єктом цього злочину є особа, від якої чоловік чи жінка матеріально або службово залежні, тобто примушування здійснюється завдяки використання залежності потерпі­лої особи, суб'єкт є спеціальним. У той же час в ч. 2 цієї статті як кваліфікуючі вказані ознаки, використання яких аж ніяк не пов'язане з використанням залежності, особ­ливим статусом суб'єкта злочину - погроза знищення, пошкодження або вилучення майна потерпілого (потер­пілої) чи її (його) близьких родичів або розголошення відомостей, що ганьблять її (його) чи близьких родичів. Можливо, в ч. 1 та ч. 2 ст. 154 КК передбачені два різних склади злочини, які відрізняються і способом його вчи-

58

нення, і суб'єктом. Але тоді, виникає запитання, чому не дотримане правило, відповідно якого окремі склади зло­чину поміщаються в самостійних статтях Особливої час­тини КК. Адже вміщення цих посягань в одній статті, хай і в різних її частинах, ускладнює вирішення питання про суб'єкт посягання, тим більше, що в ч. 1 ст. 154 КК є на нього пряма вказівка.

До речі, поміщення в різних частинах однієї статті кількох простих складів злочину спостерігається ще в багатьох випадках, зокрема в ст. ст. 180, 260 та інших статтях КК 2001 р. Нерідко має місце й те, що в різних частинах статті передбачається загальна' і спеціальна норми. Наприклад, в ч. 1 ст. 202 КК регламентується відповідальність за порушення порядку зайняття госпо­дарською діяльністю, а в ч. 2 цієї ж статті за такий її різ­новид, як банківська діяльність. Отже, те, що стаття Особливої частини КК 2001 р. складається з кількох час­тин зовсім не означає, що в ній передбачена відповідаль­ність за простий і кваліфікований (особливо кваліфіко­ваний) склади злочину.

Ще один недолік вбачається в тому, що в однорідних злочинах передбачаються не однакові кваліфікуючі, осо­бливо кваліфікуючі ознаки. Наприклад, найбільш тяжкий вид зґвалтування (ч. 4 ст. 152 КК) має місце при наявно­сті однієї з двох ознак - спричинення особливо тяжких наслідків або зґвалтування малолітньої чи малолітнього. Стосовно злочину, передбаченого ст. 153 КК «Насиль­ницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом», вимагається наявність «комплексної» особ­ливо кваліфікуючої ознаки - вчинення діяння «щодо ма­лолітнього чи малолітньої, якщо воно спричинило особ­ливо тяжкі наслідки», тобто поєднання двох ознак, які в складі зґвалтування названі альтернативно.

Аналіз не лише диспозицій, але й санкцій статей Осо­бливої частини КК показує, що однакові за назвою і зміс­том кваліфікуючі, особливо кваліфікуючі ознаки в різних складах злочинів «ціняться» по-різному. Наприклад, за вчинення повторно катування (ч. 2 ст. 127 КК) передбача­ється подвоєння максимальної тривалості позбавлення волі, порівняно з покаранням за простий вид цього злочи­ну - з п'яти до десяти років; потворне ж вчинення контра­банди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (ч. 2 ст. 305 КК) тягне за собою

59

порівняно незначне підвищення максимального покаран­ня у вигляді позбавлення волі - з восьми до десяти років.

Диференціація кримінальної відповідальності в стат­тях Особливої частини КК 2001 р. здійснена не лише шляхом виділення певних складів злочинів в окремих статтях, частинах статей, але й завдяки тлумаченню вико­ристаних в кримінально-правових нормах термінів. Так, в примітці до ст. 205 «Фіктивне підприємництво» вказую­ться неоднакові критерії великої матеріальної шкоди, яка заподіяна внаслідок цього злочину фізичним особам (дві­сті і більше неоподатковуваних мінімумів доходів грома­дян) та державі або юридичним особам (тисяча і більше неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

Можна констатувати, що в КК 2001 р. збережений і розвинутий підхід, відповідно до якого кримінальна від­повідальність глибоко диференціюється з врахуванням різноманітних підстав, при цьому використовується ши­роке коло законодавчих прийомів. Проте можливості рег­ламентації відповідних питань в Загальній частині КК при цьому, як і в КК 1960 р., по суті, не використані, не досягнуто єдності у вирішення питань, пов'язаних з диференціацією кримінальної відповідальності, і в стат­тях Особливої частини.

Звільнення від В Ш. 2Ш Р- інститут звільнення від -«,. „;„„пі„„ї    кримінальної відповідальності за закін-

відповідально- ч=нии ™°чт ПР.И ™зитивнш

L1 па ШТ_ ^ГЛрТвГуїіГ ЛИШЄ

ві норм   со ли        По-перше, відбулося збільшення кі-

воі частини КК    ."'.•'

лькості злочинів, при вчиненні яких

можливе таке звільнення. Якщо в КК 1960 р. таких норм було 7, то в КК 2001 р. їх вже ІЗ1. Водночас в новому КК запроваджене звільнення від кримінальної відповідаль­ності як щодо діянь, відповідальність, за які вперше вста­новлена цим законом, так і щодо діянь, за які й раніше передбачалася відповідальність - наприклад, ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів.

По-друге, має місце вдосконалення редакції норм про звільнення від кримінальної відповідальності при пози-

1 Див.: ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. З ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. З ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311,ч. Зет. 369 КК 2001р.

60

тивній посткримінальній поведінці. В багатьох випадках уточнено вимоги щодо поведінки, яка є умовою такого звільнення. Так, в ч. З ст. 369 КК 2001 р., на відміну від ч. З ст. 170 КК 1960 р. чітко визначено, що добро­вільна заява про давання хабара має бути адресована ор­гану, наділеному законом на порушення кримінальної справи. Тим самим усунуто підстави для сумнівів і дові­льних тлумачень при застосуванні відповідної норми. Норма, яка передбачає звільнення від кримінальної від­повідальності за незаконне поводження зі зброєю, бо­йовими припасами або вибуховими речовинами (ч. З ст. 263 КК 2001 р.) поширена на дії, вчинені щодо не лише вогнепальної, але й холодної зброї.

Низка формулювань нового КК про звільнення від кримінальної відповідальності при позитивній посткримі­нальній поведінці видається невдалими. Так, важко зро­зуміти, чому члену злочинного воєнізованого або зброй­ного формування для звільнення від відповідальності до­статньо добровільно вийти з такого формування і лише повідомити про його існування. Певно, більш правильним було б вимагати від такої особи сприяння у виявленні ін­ших учасників, допомоги в ліквідації такого злочинного угруповання, як це передбачено ч. 2 ст. 255 КК 2001 р.

Доводиться констатувати, що в новому КК норми про звільнення від кримінальної відповідальності за закінче­ний злочин не уніфіковані. Певно, це можна було б зро­бити за умови перенесення цього інституту з Особливої в Загальну частину КК. Зокрема, так і напрошується єдина норма, яка б передбачала звільнення від кримінальної відповідальності особи, яка добровільно здала органам влади предмети, які вона незаконно зберігала, норма про позитивні кримінально-правові наслідки для особи, яка добровільно виконала покладений на неї обов'язок по сплаті певних сум до бюджету чи іншим юридичним або фізичним особам.

Преюдиція Однією із засад, якою керувалися роз-в КК 2001 d робники проекту КК, була відмова від адміністративної преюдиції, як умови кримінальної відповідальності1. Вони виходили з відомої тези про те, що повторення, накопичення проступків не породжує їх нову якість, внаслідок цього вони не стають

1 Українське право.- 1997.-№ 2(7).-С 145.

61

злочином. Як із тисячі горобців не можна зробити одно­го коня, так і з багатьох проступків не може виникнути злочин - ось наглядний вираз концепції супротивників преюдиції, як умови кримінальної відповідальності.

Аргументи прихильників збереження преюдиції в кри­мінальному законодавстві видаються не менш вагомими. Однак, зараз мова не про доцільність чи недоцільність її використання в кримінальному законодавстві в майбут­ньому, а про те, що повністю позбутися преюдиції не вдалося і в щойно прийнятому КК.

Більш того, відмова від адміністративної преюдиції з її більш-менш чіткою процедурою притягнення до адмі­ністративної відповідальності не стала на заваді фактич­ного введення дисциплінарної преюдиції. При цьому умовою притягнення до кримінальної відповідальності стає попереднє накладення дисциплінарного стягнення. Можна назвати, принаймні, три норми про злочини, від­повідальність за які настає за умови попереднього засто­сування заходів дисциплінарного характеру. Так, за ч. 1 ст. 337 КК кримінальна відповідальність настає, якщо ухилення від військового обліку військовозобов'язаного має місце після попередження, зробленого відповідним військовим комісаріатом; в ст. 391 КК передбачено, що умовою відповідальності є накладення на засудженого протягом року стягнення у виді переведення до примі­щення камерного типу (одиночної камери); за ч. 1 ст. 407 КК злочином визнається повторне вчинення дисциплінар­ного проступку — самовільного залишення військової частини або місця служби військовослужбовцем (крім строкової служби) тривалістю хоч і менше десяти діб, але більше трьох діб.

Видається, наведені приклади свідчать, що відмови­тися від преюдиції як умови кримінальної відповідаль­ності не так вже й просто. І тому зовсім не можна ви­ключати того, що законодавець в будь-який момент може повернутися до використання цієї юридичної конструк­ції, знову запровадити кримінально-правові норми з пре-юдицією.