1. Основні начала прийняття кримінально-процесуальних рішень

В науці радянського кримінального процесу за вимогою тодішнього часу більше досліджувались окремі проблеми судових рішень. Менше уваги приділялось рішенням, які приймались при проведенні попереднього розслідування.

Особливу увагу в розробці загальнотеоретичних проблем прийняття рішень в кримінальному судочинстві приділила П.А.Лупинська. (Решения в уголовном судопроизводстве, их виду, содержание и формы. — М., 1976). Стрижневі положення, які становлять зміст проблеми процесуальних рішень слідчого — їх правова природа, класифікація, суть, значення, ефективність виконання та інші — грунтовно досліджені А.Я.Дубінським (Исполнение процесуальних решений следователя. — К., 1984). Актуальним теоретичним і практичним питанням процесуальних актів органів попереднього розслідування присвятила також своє дослідження Н.Г.Муратова (Процессуальные акты органов предваритсльного расследования. — Казань, 1989).

Прикладна, методична сторона складання процесуальних актів на слідстві розроблена С.В.Бородіним, Ю.МЛівшицем, Ю.В.Манаєвим, в суді — Т.В.Альшсвським й іншими авторами,

У наведених працях значна увага приділяється правовій стороні проблеми прийняття процесуальних рішень, їх належному оформленню, в основному, виходячи з російського законодавства. Це ускладнює використання зразків документів, які в них містяться, рекомендацій по їх складанню органами розслідування, прокуратури і суду, які здійснюють свою діяльність на основі кримінально-процесуального і кримінального законодавства України.

Діяльність людини постійно пов'язана з прийняттям рішень з різних державних, громадських і особистих питань. Вона має багатосторонній, взаємопов'язаний характер і грунтується як на об'єктивних, так і на суб'єктивних началах, які включають соціальні, правові, гносеологічні, інформаційні, логічні, психологічні та інші чинники.

Для правильного прийняття кримінально-процесуальних рішень, їх оформлення у вигляді відповідних правових актів істотне значення має психологічна сторона діяльності компетентних органів і службових осіб.

Щодо цього розроблена самостійна психологічна теорія рішень — "система мотивованих тверджень про те, як люди вирішують завдання, що вимагають прийняття рішень", (Козелецький Ю. Психологическая теория решений. — М., 1979).

Виконання вимог кримінально-процесуального законодавства обумовлює активне начало у поведінці відповідних осіб, яке виявляється як в зовнішній стороні діяльності, так і в розумово-вольовій, психологічній, що має свою специфіку.

Якщо говорити про кримінальний процес, то в цьому плані вихідними є психологія слідчого, особи, яка проводить дізнання, прокурора, судді, інших компетентних осіб, їх вольові й інтелектуальні якості, котрі полягають в умінні пізнати об'єктивні обставини, здатності переносити психічні навантаження, наполегливості, принциповості, силі волі, уважності, активності, стійкості, мужності, непідкупності, справедливості, впевненості, без яких належне виконання професійних завдань є неможливим.

При прийнятті рішень об'єктом аналізу є поведінка людей. Такий аналіз, як правило, здійснюються від загального до часткового. При цьому доводиться долати складні ситуації, усувати перешкоди, які виникають, що вимагає вольового напруження, активної розумової діяльності.

На прийняття рішення може впливати і суспільно-психологічна атмосфера: настійні прохання і навіть вимоги деяких службових осіб, їх тиск, залякування, навіювання, обурення, збудженість прохачів, підвищена зацікавленість справою, чутки, повідомлення преси, радіо, телебачення, будь-які клопотання і т.п.

Важливим вихідним началом у прийнятті компетентною особою кримінально-процесуальних рішень є також внутрішня впевненість, яка повинна грунтуватися на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи у їх сукупності, на законі (ст. 67 КПК України).

Вільна оцінка доказів за внутрішньою переконаністю тісно пов'язана з вибором рішення відповідно до конкретних обставин. Такий вибір не має нічого спільного з так званим "розсудом судді", який може знаходитися за межами закону.

Однією з умов зовнішнього вияву внутрішньої переконаності є емоційне забарвлення. Без людських емоцій неможливий пошук істини. Через переконання здійснюється "вихід" знань на практику, зворотній вплив мислення на буття. В той же час не можна підміняти фактичні дані емоціями, почуттями, бажаннями. В противному разі неминучими стають помилки, порушення законності. Внутрішня переконаність має бути станом "твердої впевненості у вірності своїх висновків, рішучості зафіксувати їх у процесуальних документах, висловити ... прилюдно готовність відстоювати їх у відповідних (процесуальних та інших) інстанціях, нести за них відповідальність”

Діяльність, пов'язана з прийняттям рішень, складається з певних стадій: загальної підготовки (формування мети, плану), реалізації запланованих дій, психологічної підготовки для прийняття рішення, закріплення його письмово у вигляді процесуального акта (документа)2.

Без письмових процесуальних документів судочинство Е неможливим, оскільки письмові процесуальні акти становлять матеріалізовану частину процесуальної форми.

Завдяки письму розумова, вольова, психологічна діяльність об'єктивізується мовними, словниковими і граматичними засобами. Це, в свою чергу дає можливість не тільки зафіксувати прийняте рішення, а й заощадити час, передати на відстань, довести, якщо це потрібно, до відома необмеженого кола осіб.

Ї Передбачається, що немає принципової різниці між поняттям "письмовий процесуальний акт" і "процесуальний документ". В літературі терміном "процесуальні документи" в широкому розумінні охоплюються всі документи, які складаються в зв'язку з провадженням в кримінальній справі, в ЇЇ рамках, а <І>у вузькому — ті з них, яким за прямою вказівкою закону мав бути надана процесуальна форма.

Письмові акти можна вивчати, оцінювати, погоджуватись чи не погоджуватись з ними. Це об'єкт перевірок з метою встановлення їх законності і обгрунтованості, правомірності діяльності відповідних осіб і органів.

Відсутність в справі, наприклад, постанови (ухвали) про порушення кримінальної справи, постанови про притягнення як обвинуваченого, про віддання до суду, протоколу судового засідання чи інших документів є істотним порушенням законності.

Рішення, які приймаються в кримінальних справах, зафіксовані у певних документах, є правовими актами, зокрема, кримінально-процесуальними в тому випадку, коли вони передбачені Кримінально-процесуальним законодавством. Як правило, вони не тільки передбачені законом, а й суворо регламентовані ним. Найбільш детально регламентовано написання вироку (ст. ст. 333—335 КПК). Закон (ст. 85 КПК) вказує, які загальні реквізити повинен мати протокол, передбачаючи при цьому для конкретних його різновидів додаткові реквізити: протоколи розпорядчого і судового засідань (ст. ст. 86, 87 КПК), обшуку і виїмки (ст. 188 КПК), допитів (ст. ст. 145, 170 КПК). Закон також вказує, що повинно бути зазначено в постанові слідчого і прокурора (ст. І ЗО КПК), які обставини повинні бути викладені в обвинувальному висновку (ст. ст. 223, 224 КПК), а також передбачає зміст ухвали касаційної інстанції (ст. 378 КПК) та і”.

Проте, процесуальні акти завжди є актами індивідуальними, пов'язаними з конкретними життєвими ситуаціями, котрі мають відповідні правові якості. Складання того чи іншого процесуального акта — це результат застосування норми права, тобто не просте судження, а певне вирішення правових питань, <І>в тому числі і наказового порядку.

В кримінально-процесуальних актах можуть вирішуватися не тільки суто процесуальні питання, а й кримінально-правові (постанова про порушення кримінальної справи, про притягнення як обвинуваченого, обвинувальний висновок, вирок та ін.), а також цивільно-правові, цивільно-процесуальні (визнання цивільним позивачем, відповідачем, заміна відповідача належною особою і т.д.) та інших галузей права.

В кримінально-процесуальному законі (ст. 32 КПК) суть таких актів, як вирок, ухвала, постанова, охоплюється терміном "рішення".

Саме в цих актах мають бути дані, найбільш чіткі відповіді на правові питання: що конкретно встановлено і яким чином далі діяти для досягнення поставленої мети. Це і відрізняє рішення від протоколів, в яких тільки фіксуються факти, зміст і наслідки процесуальної дії. Проте така різниця між названими актами є умовною, оскільки й при складанні протоколів приймаються певні рішення. Крім того, вирішення правових питань міститься і в інших актах: обвинувальному висновку, вказівці, резолютивних актах прокурора (санкція, згода, затвердження), поданні, протесті, скарзі і т.п.

Кримінально-процесуальні акти, які складаються в кримінальній справі компетентними органами і особами, є юридичними фактами, які породжують виникнення, зміну чи припинення відповідних правовідносин. Особливу юридичну силу мають процесуальні рішення таких правоохоронних органів як суд, прокуратура, органи розслідування і дізнання.

Згідно з законом, прийняті цими органами акти, а саме:

постанови, вироки, ухвали (ст. ст. 114 і 403 КПК), є обов'язковими для всіх, кого вони стосуються.

Владний характер діяльності органів, які здійснюють кримінальний процес, не виключає, а передбачає забезпечення ними прав і гарантій інших осіб, котрі беруть участь в судочинстві і які також можуть приймати певні рішення, складати необхідні процесуальні акти. Так, захисник, обвинувачений часто подають скарги, заявляють клопотання, дають відповіді і т.п. В зв'язку з цим важко погодитися з думкою, що право приймати рішення надано тільки державним органам і посадовим особам, які беруть участь в кримінальному судочинстві, а процесуальний акт — це документ, який виходить лише з державного органу. Обов'язковість процесуальних рішень, прийнятих державними органами, не виключає прийняття процесуальних рішень й іншими особами.

Отже, кримінально-процесуальне рішення — це правовий акт особи, яка на законних підставах бере участь в кримінальному судочинстві (втілений в процесуальну форму<І>), закріплений, як правило, в певному процесуальному документі, котрий спрямований на виконання завдань кримінального судочинства.