style='margin-left:0cm;border:none;padding:0cm'>Застосування вогнепальної зброї

Порядок застосування вогнепальної зброї військовослужбовцями Міністерства оборони України, Держкомкордону, Служби безпеки України, Управління державної охорони та МВС України визначаються відповідними законодавчими актами.

Працівник міліції, посадова особа ОВС, як крайній захід, має право застосовувати вогнепальну зброю у випадках і лише на підставах, передбачених Законом України «Про міліцію» (зі змінами і доповненями), і Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р., тобто:

1) для захисту громадян від нападу, що загрожує їх життю і здоров’ю, а також звільнення заручників;

2) для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім’ї, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека;

3) для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення;

4) для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти;

5) для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції;

6) для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу життю чи здоров’ю громадян або працівника міліції.

Працівники міліції мають право використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, для знешкодження тварини, яка загрожує життю і здоров’ю громадян або працівника міліції.

Розглянемо більш детально підстави для застосування зброї, передбачені ст.15 Закону України «Про міліцію» (зі змінами та доповненнями) та їх особливості.

В п.1 ст.15 йдеться про захист громадян від нападу.

Напад повинен бути суспільно небезпечним, протиправним, явно загрозливим для життя та здоров’я громадянина. Працівник міліції або інша особа, що вживає заходів для захисту громадянина, не мусить чекати реалізації цієї загрози (пострілу з рушниці, завдання удару ножем чи іншим знаряддям, пристосованим для заподіяння шкоди здоров’ю та життю тощо).

При звільненні заручників законодавець не передбачає якихось додаткових видів протиправних дій стосовно захоплених. Сам факт захоплення в заручники дає підставу для застосування сили під час їх звільнення.

Якщо озброєний працівник міліції перебуває в цивільному одязі, то в разі нападу на нього працівник, якщо є можливість, повинен попередити нападника: «Міліція! Не рухатись!». У випадку перебування його у форменому одязі в такому попередженні немає потреби.

До 1995 р. передбачалась можливість застосування зброї у випадку озброєного чи групового нападу на працівника міліції та членів його сім’ї. В діючій редакції п.2 ст.15 такою підставою є відбиття нападу на них, що загрожує життю чи здоров’ю.

Напад на працівника міліції та членів його сім’ї не обов’язково повинен бути груповим чи озброєним. Правопорушники можуть нападати, створюючи небезпеку для життя чи здоров’я, використовуючи для цього транспортні засоби, натренованих собак чи інших тварин, будівельні споруди (влаштувавши завал) тощо.

Чинним законодавством прямо визначається тільки таке поняття, як «близькі родичі», тоді як поняття «члени сім’і» витлумачене Конституційним судом України.

Так, в Законі України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» указані особи, які відносяться до «близьких родичів» (батько, мати, діти, брат, сестра, онуки, дід, баба по лінії чоловіка та дружини). Слід відзначити, що близькі родичі не завжди є членами сімї’і, в той же час, членами сім’ї можуть бути і не близькі родичі (тітка, дядько, двоюрідні брати та сестри тощо), але які постійно спільно проживають і ведуть спільне господарство.

В 1999 р. Конституційний Суд України (при вирішенні спірних питань про пільги) визначив, що:

«Під членом сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу Державної пожежної охорони за змістом пункту 6 статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та частини шостої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» треба розуміти особу, що перебуває з суб’єктом права на пільги щодо оплати користування житлом і комунальними послугами у правовідносинах, природа яких визначається: кровними (родинними) зв’язками або шлюбними відносинами; постійним проживанням з військовослужбовцем, працівником міліції, особового складу Державної пожежної охорони; веденням з ним спільного господарства. Такі ознаки (вимоги) застосовуються диференційовано при конкретному визначенні членів сім’ї, які мають право на названі пільги.

До кола членів сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу Державної пожежної охорони належать його (її) дружина (чоловік), їхні діти і батьки. Щодо них ознака (вимога) ведення спільного господарства з суб’єктом права на пільги в оплаті користування житлом і комунальними послугами застосовується лише у передбачених законом випадках. Діти є членами сім’ї незалежно від того, чи є це діти будь-кого з подружжя, спільні або усиновлені, народжені у шлюбі або позашлюбні.

Членами сім’ї військовослужбовця, працівника міліції, особового складу Державної пожежної охорони можуть бути визнані й інші особи за умов постійного проживання разом з суб’єктом права на пільги і ведення з ним спільного господарства, тобто не лише його (її) близькі родичі (рідні брати, сестри, онуки, дід, баба) але й інші родичі або особи, які не перебувають з військовослужбовцем, працівником міліції, особового складу Держаної пожежної охорони у безпосередніх родинних зв’язках (неповнорідні брати, сестри; зять, невістка; вітчим, мачуха; опікуни, піклувальники, пасинки, падчерки та ін.)1.

Отже, згідно з п.2 ст.15 Закону, зброю може бути застосовано для відбиття нападу на членів сім’ї працівника міліції, а у разі нападу на родичів, котрі не є близькими та не є членами сім¢ї, слід керуватися п.1 цієї статті, тобто як для захисту громадян від нападу.

У разі виникнення обставин для захисту об’єктів, що перебувають під охороною працівника міліції або іншої посадової особи, можуть виникнути обставини для застосування зброї (п.3 ст.15), але обов’язковою умовою є те, що нападник повинен реально усвідомлювати наявність такого охоронюваного об’єкта, для чого облаштовуються огорожі з попереджувальними знаками «Прохід заборонено!», «Об’єкт охороняється», «Стій! Заборонена зона!», охоронна сигналізація, встановлюються вишки для охорони, з озброєними чатовими та ін.

Законодавцем не передбачається характер нападу (озброєний чи ні), основний критерій – вчинення нападу на об’єкт, що охороняється.

Відповідно до Кримінального законодавства (ст.ст.36–39, 42 нового КК України), не є злочином застосування зброї або будь-яких інших засобів чи предметів, незалежно від наслідків, якщо ці дії було вжито для захисту від нападу озброєної особи чи нападу групи осіб, відвернення протиправного насильницького проникнення у житло чи інше приміщення або якщо особа, яка зазнала нападу, не могла внаслідок переляку або сильного душевного хвилювання, спричиненого суспільно небезпечними діями, оцінити відповідність захисту характерові посягання.

Застосування зброї для відбиття нападу на конвой (п.4 ст.15) може мати місце при спробі осіб конвойованих звільнитися або звільнити затриманих, заволодіти зброєю (як конвойованими особами, так і зовні – сторонніми особами), тобто протидіяти виконанню функціональних обов’язків, покладених на конвой. Тут не мають значення ані чисельність нападників, ані характер їх озброєння, ані ступінь загрози для життя чи здоров’я конвойованих осіб так і конвоїрів.

Приміщеннями державних, громадських підприємств, установ і організацій є усі приміщення, що не підпадають під ознаки житлового фонду і призначені для виконання адміністративно-господарчих функцій незалежно від форми їх приналежності.

Але при звільненні таких приміщень у разі їх захоплення однією з умов можливості застосування зброї є необхідність проведення додаткових заходів: ведення переговорів, надсилання листів про звільнення таких приміщень тощо.

Законодавством для працівників міліції та осіб, на яких розповсюджується дія п.4 ст.15 Закону України «Про міліцію», передбачається і така підстава, як застосування зброї для затримання особи, яку застали під час скоєння тяжкого злочину і яка намагається втекти.

У той же час, новим КК України, в ст.12 «Класифікація злочинів», в залежності від ступеню тяжкості злочинів, передбачено їх поділ на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Працівники міліції мають право застосовувати зброю саме у випадках скоєння тяжкого та особливо тяжкого злочину.

Однак для працівника міліції та інших осіб майже завжди  виникають об’єктивні труднощі під час кваліфікації скоюваного в цей момент злочину як тяжкого чи особливо тяжкого. Наприклад, у момент застання злочинця на місці скоєння злочину він не може знати, чи відповідають обставинам скоєння такі кваліфікуючі ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину, як: чи вчинює такий злочин особа, що вже має судимість за умисний злочин (рецидив); якою є сума щойно викраденого майна; чи йдеться про зґвалтування особи, яка не досягла повноліття і т. ін.

Крім того, при вирішенні питання про правомірність застосування зброї відповідно до цього пункту, особа, яка має намір застосувати зброю, повинна безпосередньо застати злочинця під час скоєння злочину, а у випадках, коли злочинець виконує вимогу правоохоронця здатися, застосування зброї буде визнане протиправним, неправомірним.

Згідно з п.5 ст.15 Закону України «Про міліцію», обов’язковою підставою для застосування зброї працівником міліції є вчинення злочинцем збройного опору, при чому характер озброєння, чисельність осіб, що чинять опір, не мають значення.

Застосування зброї для затримання особи, яка намагається втекти з-під варти, може мати місце, коли відносно такої особи обрано запобіжний захід «утримання під вартою» або особа відбуває покарання у місцях позбавлення волі (окрім заарештованих за скоєння адміністративних правопорушень, осіб що відбувають кримінальні покарання у вигляді громадських робіт, арешту, обмеження волі). При цьому сама особа, яка намагається втекти, повинна усвідомлювати, що вона перебуває під вартою. Тобто її має бути ознайомлено з постановою про обрання запобіжного заходу утримання під вартою, протоколом про затримання у порядку, передбаченому ст.115 чинного Кримінально-процесуального кодексу України. Самі погрози слідчого, прокурора та іншої посадової особи на кшталт «я тебе посаджу» не дають підстави для застосування зброї у разі втечі особи, яка затримана правоохоронними органами.

Спроби добитися у примусовій формі відмовитися від виконання покладених на працівника міліції або іншу посадову особу обов’язків по охороні громадського порядку (звільнити затриманого, віддати зброю чи спеціальні засоби, майно чи документи тощо) з погрозою зброєю чи іншими предметами, що загрожують життю чи здоров’ю працівника міліції, дають підставу для застосування зброї з метою припинення протиправних дій правопорушника.

У разі створення загрози життю чи здоров’ю працівника міліції чи іншим громадянам водієм, який керує транспортним засобом, зброю може бути застосовано для примусової зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження. Особливістю цієї підстави, передбаченої п.6 ст.15, є те, що водій може й ненавмисно створювати таку загрозу. Можна пригадати керування інвалідною коляскою персонажем Бувалим (актор Євгеній Моргунов) у фільмі «Кавказька полонянка» під дією снотворних речовин.

У тих же випадках, коли стало відомо, що водій навмисно створює загрозу життю чи здоров’ю працівника міліції чи громадянина, застосування зброї є ще більш виправданим. Дії водія, відповідно до кримінального законодавства, в подальшому можуть кваліфікуватися як готування до злочину або замах на злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст.14 нового КК України).

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, якщо при цьому злочине не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі цієї особи (ст.15 нового КК України).

Покарання за готування до злочину і за замах на злочин призначається за законом, який передбачає відповідальність за даний злочин (Особлива частина КК України) окрім випадків, коли має місце його невелика тяжкість, що не може бути підставою для порушення кримінальної справи.

Державою передбачаються заходи щодо гарантування безпеки працівників міліції. Згідно зі ст.15-1 Закону України «Про міліцію» («Гарантії особистої безпеки озброєного працівника міліції»), працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у скоєнні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб, працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування.

Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю.

Дії громадянина, посадової особи та працівника міліції після застосування сили

Вже цитований вище дореволюційний професор І.Тарасов писав про те , що після озброєння поліції холодною та вогнепальною зброєю, з 1879 року на неї було покладено обов’язок: «Об употреблении в дело оружия должно быть немедленно доложено ближайшему начальству»1.

На працівників радянської міліції, яка теж була озброєна холодною та вогнепальною зброєю з 13 грудня 1923 року Інструкцією начальникам районної міліції було покладено такий обов’язок:

«О всех случаях употребления оружия начальник раймилиции доносит начальнику окружной милиции с указанием числа израсходованных огнестрельных припасов.

Если применение оружия имело последствием причинение кому-либо смерти или ранения, начальник раймилиции немедленно составляет о том протокол, с изложением обстоятельств дела, с указанием числа убитых или раненных и с обозначением их личности. Означенный протокол начальник раймилиции немедленно препровождает участковому помощнику губернского прокурора, а копию его – начальнику окружной милиции и предисполкома»2.

Відповідно до вимог Закону України «Про міліцію» (зі змінами та доповненнями) і Статуту патрульно-постової служби міліції України, про застосування заходів фізичного впливу, спеціальних засобів та вогнепальної зброї працівник міліції зобов’язаний рапортом доповісти своєму безпосередньому начальнику, а у разі поранення або смерті затриманого чи сторонніх осіб, що сталися внаслідок їх застосування, негайно доповісти письмово для сповіщення прокурора.

Громадяни у разі виникнення таких наслідків зобов’язані зручним способом негайно сповістити органи внутрішніх справ та прокурора.

Більшість нормативних актів, що регламентують застосування сили працівниками міліції, посадовими особами, покладають на них обов’язок надання невідкладної долікарської допомоги.

Неможливо нормативно закріпити перелік черговості дій працівника міліції після застосування сили, але приблизно їх можна окреслити в такому порядку:

– оцінити обстановку (припинено напад чи ні, від чого зупинився транспортний засіб, чи є потерпілі від застосування сили тощо);

– вирішити питання, що робити зі спеціальними засобами, вогнепальною зброєю (тримати в готовності чи вкласти в кобуру);

– зручним способом (коли є можливість, запросити сторонніх осіб, очевидців, іншого працівника міліції) сповістити про це чергового територіального органу внутрішніх справ;

– за потреби вжити заходів щодо надання невідкладної долікарської допомоги, дотримуючись при цьому заходів особистої безпеки, викликати карету швидкої медичної допомоги. При наданні допомоги працівник міліції може запропонувати правопорушнику або вимагати від нього лягти на землю, руки витягнути уздовж тулубу, підійти до нього від голови, за потреби застосувати наручники або засоби зв’язування і лише після цього надати долікарську допомогу;

– зафіксувати дані свідків, очевидців (прізвище, імя, по батькові, рік і місце народження, місце проживання, домашній та службовий номери телефонів);

– вжити заходів до забезпечення охорони місця події (стріляні гільзи знаходяться на тих же місцях і не збираються!), до його охорони, в залежності від обставин, можна залучити тих же свідків, попередивши їх перед цим, організувати обмеження доступу і т.ін.);           – в залежності від обставин ужити заходів щодо затримання і, в подальшому, доставлення правопорушника до органу внутрішніх справ;

– дочекатись прибуття до місця події слідчо-оперативної групи

органу внутрішніх справ, керівництва ОВС, представника прокуратури і доповісти старшому про подію, що трапилась;

– по прибутті до органу внутрішніх справ письмово доповісти керівникові (у тих випадках, коли працівник міліції застосовує або використовує зброю поза межами території, що обслуговується цим ОВС, він доповідає своєму безпосередньому керівникові і керівникові органу, на території обслуговування якого її було застосовано).

У рапорті працівник міліції вказує: коли, де, за яких обставин, відносно кого було застосовано зброю, до яких наслідків це призвело, яку допомогу надано потерпілому, де перебуває потерпілий або транспортний засіб, кількість використаних набоїв, наявність свідків та їх дані, кому передано зброю, дату складання рапорту, особистий підпис).