4.5.   Безіменні контракти

Виникнення безіменних контрактів (contractus innominati) пов'язане майновим наданням, яке може полягати в передачі речі або в здійсненні якої-небудь дії.

Різноманітність безіменних контрактів у кодифікації Юстиніана зводиться до чотирьох основних групп.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти мені

передав право власності на іншу річ — do, ut des.

Я передаю тобі право власності на річ з метою, аби ти вико­

нав певну дію на мою користь, надав мені певну послугу тощо —

do, ut facias.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти мені

передав право власності на певну річ — facio, ut des.

Я здійснюю на твою користь певну дію з метою, аби ти здій­

снив на мою користь також певну дію —facio, ut facias.

З часом ці групи договорів сформувалися в самостійний вид і утворили нові договори в системі римських контрактів.

Серед різноманітних випадків безіменних контрактів найчастіше застосовувалися: міна (permutatio) і оцінний договір (contractus aesti-mutorius).

Міна (permutatio) — це реальний договір, за яким одна особа передає іншій яку-небудь річ з тим, щоб також одержати від неї яку-небудь річ (do, ut des).

Міна відрізняється від купівлі-продажу тим, що предметом може бути тільки власна річ, при передачі речі переходить і право влас­ності. Зобов'язання виникає з моменту фактичної передачі речі одним з контрагентів. Дається річ за річ а не гроші за річ. Договір реальний, безіменний. В іншому до міни застосовуються правила купівлі-продажу.

Під оцінним договором римляни розуміли реальний безіменний дого­вір (contractus aestimatorius), за яким одна особа (віритель) передавала іншій особі (боржнику) певну річ для продажу за визначену ціну з тим, щоб останній повернув або річ або заздалегідь обумовлену їі вартість. Такий посередник був сам заінтересований в продажу речі, у зв'язку з тим, що лишок одержаної від продажу суми надходив на його користь. Замість одержання лишку йому видавалась певна винагорода.

Людина, яка одержала для продажу річ, не ставала її власником, ним ставав той, хто її купив. Той, хто одержав річ для продажу, міг залишити її собі, заплативши встановлену ціну або її встановлену вартість вірителю.

Посередник ніс перед вірителем відповідальність не тільки за будь-яку вину, а й за випадок.

84

Вірителю для захисту його інтересів надавалося право на позов — actio de aestimanto.