4.4.   Консенсуальні контракти

Купівля-продаж (emptio-venditio) — консенсуальний договір, за яким одна особа — продавець (venditor) — зобов'язується надати певну річ іншій особі — покупцеві (emptor), а останній зобов'язується спла­тити продавцю за продану річ обумовлену суму грошей.

Купівля-продаж — договір двосторонній: обидві сторони відпові­дають не тільки за явно обіцяне, а й за все те, чого вимагає добросо­вісність. Договір стає дійсним з того моменту, коли сторони погоди­лися стосовно предмета й ціни; завдаток або здійснення договору в письмовій формі є лише доказом того, що договір укладено.

Об'єктом купівлі-продажу можуть бути будь-які речі, що не виключені з комерційного обігу: res corporales et incorporates, індиві­дуально визначені або ті, які визначаються родовими ознаками, сукупність речей і навіть все майно, власне й чуже, крім речей украдених, речей, що існуватимуть в майбутньому.

Угода про майбутні речі може укладатися у двох формах:

купівля-продаж на ризик (аіеа). Наприклад, продається май­

бутній урожай, якщо врожаю не буде, правочин залишається дій­

сним. Фактично продається і купується надія на врожай, все зале­

жить від простого випадку,"

купівля майбутніх речей по ціні за одиницю виміру. Нап­

риклад, особа купує врожай фруктового саду з умовою платити за

одиницю виміру. Правочин буде умовним. Якщо врожай буде, вона

зобов'язана сплатити обумовлену ціну, якщо врожаю не буде, то

угода вважатиметься недійсною.

Ціна речі обов'язково має бути виражена в грошовій сумі, при­чому ціна повинна бути визначена і справжня, але не вимагається, щоб вона була дійсною (тобто може бути або дешевше, або дорож­че існуючої). Якщо продаж здійснено менш як за півціни, то про­давець відповідно до рескрипту імператора Діоклетіана міг вимага­ти оплати дійсної вартості речі, а в разі відмови покупця — вімови-тись від договору. Такий випадок називається loesio enormis.

Продавець зобов'язаний був передати річ покупцеві і відповідав за дефекти речі і її кінцеву якість.

77

Тілесна річ передається шляхом простої традиції (traditio). Пере­дача речі встановлює лише володіння, а не власність, але це не означає, що власність не встановилася; мета передачі — встановити власність. Якщо при укладанні правочину буде зроблено застережен­ня, що власність не встановлюється, то не існуватиме й договору купівлі-продажу.

При купівлі-продажу з моменту угоди до моменту передачі ризик випадкової загибелі речей з індивідуальними ознаками несе поку­пець, а з родовими — продавець. З моменту угоди до моменту пере­дачі продавець зобов'язаний зберігати продану річ, як це повинен робити добрий господар по відношенню до своєї речі.

Продавець несе відповідальність перед покупцем за дефекти про­даної речі, які значно зменшують її ціну і придатність до вжитку в обігу. При цьому не має значення, змовчав продавець про дефекти чи гарантував їх відсутність. Продавець звільняється від відповідаль­ності лише в тому випадку, якщо доведе, що про дефекти покупцю було відомо, або що він був попереджений, або не міг їх не помітити.

Покупцю, що виявив дефекти в купленій речі, надавалося право:

вимагати зменшення купівельної ціни шляхом позову, який

називався aciio quanti minores — позов про зменшення вартості;

повернути річ і вимагати повернення сплачених грошей також

шляхом позову — actio redhibitoria.

Перший позов можна було подати протягом року, другий — про­тягом шести місяців. За позовом про повернення сплачених грошей і речі продавець повертає сплачені гроші із звичайними процентами і витратами покупця, а покупець зобов'язаний повернути річ пов­ністю, з усіма наслідками, і відповідає за шкоду, якщо вона сталась з його вини. За випадок відповідає продавець.

Продавець відповідає перед покупцем і за правові дефекти речі, це є відповідальністю за евікцію (evictio). Наприклад, третя особа пред'являє до покупця позов про вилучення речі, заперечуючи пов­новаження продавця на укладення правочину. В такому випадку покупець зобов'язаний повідомити продавця про наступний спір, а продавець зобов'язаний виступити в процесі на захист покупця.

Якщо річ буде вилучена з володіння покупця, продавець зобов'яза­ний відшкодувати всі збитки до моменту винесення вироку, але не більше подвійної вартості речі.

Продавець не відповідає за евікцію якщо;

про це є угода з покупцем;

покупець знав про дефекти і не обумовив відповідальність про­

давця;

гравець продає річ, щоб вторговані гроші перевести на гру, а

покупцю ця обставина була відома.

Покупець зобов'язаний сплатити обумовлену ціну одночасно з передачею речі, якщо не було іншої домовленості. З настанням строку платежу або передачі речі він платить проценти і відшкодо­вує продавцю необхідні й корисні витрати за час з моменту угоди про передачу.

78

Особливими видами продажу є:

продаж на пробу. Правочин в цьому випадку умовний;

продаж за зразком, тобто продається певна кількість речей

відповідно до зразка. В цьому випадку правочин не є умовним;

продаж вимог. Будь-яка вимога, яка підлягає уступці (cessio),

може бути продана. Продавець відповідає за правильність вимоги,

але не за її реалізацію.

Продавець має право на позов проти покупця (actio venditi), в якому він вимагає сплатити обумовлену ціну. Покупець має право на позов проти продавця (actio empti). Шляхом цього позову він вима­гає від продавця річ.

Найм (locatio-conductio) — консенсуальний договір, за яким одна особа (наймодавець) за певну плату з боку іншої (наймача) зобов'язу­ється надати останній користування річчю або працею особи. Найм — договір двосторонній, рівний.

Джерела римського права вказують на велику схожість договору найму з договором купівлі-продажу. Ось чому до нього аналогічно застосовуються правила купівлі-продажу.

Предметом найму може бути річ або праця вільної людини. Праця раба віддавалася в Римі у найм як річ. Розрізняли три види найму:

найм речей (locatio-conductio rei);

особливий найм — найм робочої сили вільної людини (locatio-

conductio operarum);

підряд-замовлення (locatio-conductio opens).

Найм вважався укладеним, якщо сторони домовились про предмет і плату за найм.

Наймом речей є договір про оплатне надання речі в користу­вання. Найм плодоносний називався орендою (оренда споловини, здольщина, colonus partiarius існувала в тих випадках, коли орендар сплачував як орендну плату частину врожаю) .

Об'єктом найму могли бути всі речі, які не були вилучені з обігу (res in commercio), причому тільки неспоживні: рухомі й нерухомі, тілесні й безтілесні (наприклад, узуфрукт), власні й чужі. В остан­ньому випадку має місце піднайм (sub-locatio), для якого не вимага­лася згода господаря. Плата у разі найму обов'язково мала виражатися в грошовій сумі, бути визначеною і справжньою, але не вимагалось, щоб вона була дійсною (тобто дорожче або дешевше).

Якого-небудь визначеного строку дії найму в римському праві встановлено не було.

Найм — договір двосторонній, рівний, обидві сторони відпові­дають одна перед іншою за будь-яку вину. Ризик випадкової загибелі об'єкта найму покладався на наймодавця (locatoris est periculum).

Договір найму права та обов'язки покладає на обидві сторони.

Наймодавець зобов'язаний:

першим передати річ в користування наймачу на весь строк

найму (detentio); річ повинна бути передана в такому вигляді, щоб

користування нею було можливим відповідно до договору;

відповідати перед наймачем за дефекти речі, якщо він їх

приховав або запевнив про їх відсутність. В цьому випадку наймач

79

має право вимагати зменшення плати за найм або повного розір­вання договору й відшкодування збитків;

здійснювати ремонт речі і сплатити всі збори і повинності,

якими річ оподатковується;

повернути наймачу всі необхідні і корисні витрати в розмірі

одержаної вигоди.

Наймач зобов'язаний:

платити плату за найм у визначені строки (якщо відсутня

угода — після закінчення найму);

після закінчення строку найму повернути річ господарю в

цілості, наскільки це можливо при обумовленому користуванні.

Для забезпечення виконання договору при оренді міських і сіль­ських ділянок, а також будинків на користь наймодавця відповідно до закону встановлювалося закладне право на все внесене та вве­зене майно наймача (invecta et illata).

При оренді сільських ділянок наймач мав право на зменшення або зняття орендної плати, якщо внаслідок надзвичайних обста­вин (паводок, град тощо) він не одержував очікуваного врожаю.

Договір найму припинявся:

після закінчення строку найму;

після заяви однієї зі сторін, якщо строк найму не був визна­

ченим;

якщо наймач при строковому наймі протягом двох років не

вносив орендної плати;

якщо був необхідний ремонт речі, що не дозволяв нею корис­

туватися;

якщо внаслідок непередбачених обставин господареві була

потрібна віддана в найм річ;

якщо наймач в обумовлений строк не повернув речі після

повторного нагадування;

якщо дефекти речі не дають можливості далі нею користува­

тися;

якщо наймодавець продавав річ іншій особі і остання не ба­

жала продовжувати договір. В цьому випадку наймач мав право

вимагати відшкодування збитків і втрачених прибутків.

З договору найму виникають позови: actio locati — для наймодавця, за яким він може вимагати сплати грошей, повернення речі і від­шкодування збитків, і actio conduct — для наймача про надання речі й утримання її в належному вигляді.

Особистий найм або найм послуг — це консенсуальний договір, за яким одна особа (locator) віддає в розпорядження іншої (conduc­tor) свою робочу силу, свою працю за певну винагороду.

Той, хто наймався, зобов'язаний був протягом строку договору надавати свою робочу силу (за винятком випадкових обставин, які цьому могли перешкодити) і відповідав за будь-яку вину.

Наймач зобов'язаний був платити найманому працівникові обумов­лену плату, навіть якщо і не користувався робочою силою, за винятком випадку, коли працівник заробив рівну суму по найму в іншому місці.

80

Наймач звільнявся від сплати плати за найм і в тому випадку, коли найманий працівник не виконав роботи навіть через не залежні від нього обставини (випадок — casus), і відповідав за всяку вину. Смерть наймача не припиняла договору.

Інтереси наймача захищались позовом actio conducti, найманого — actio locati.

Підряд-замовлення — консенсуальний договір, за яким одна осо­ба — підрядник (conductor opens) бере на себе зобов'язання ви­конати для іншої (locator operis) певну роботу за певну грошову винагороду.

Якщо при locatio-conductio operarum елемент праці полягає в зобов'язанні виконати роботу для створення якої-небудь речі, робіт­ник дає свою працю в розпорядження наймача, працює за вказівками останнього, то при locutio conductio operis підрядник самостійно розробляє план для досягнення мети, яку йому вказує контрагент: побудувати будинок, транспортувати товари сушею чи морем тощо. Отже, об'єктом договору є не робота, не особиста праця як така, а результат, якого потрібно досягти. Припускалося, що матеріал пови­нен давати підряднику замовник. Якщо ж підрядник використовував свій матеріал, то за правом Юстиніана мала місце купівля, якщо частину матеріалу давав замовник, то угода була наймом.

Підрядник зобов'язувався виконати роботу згідно з договором і здати її у встановлений строк; він ніс відповідальність за недоліки в роботі і після Ті здачі.

Підрядник міг передати виконання роботи іншим особам, але відповідальність з нього не знімалась; за випадок він відповідаль­ності не ніс, але не мав права вимагати повної винагороди, а лише відповідно до виконаної роботи.

Отже, ризик випадкової загибелі чи псування роботи до її здачі ніс підрядник, а після здачі — замовник.

Замовник повинен був виплатити підрядникові обумовлену вина­городу після здачі всієї роботи, якщо за договором не було іншої домовленості.

Позов підрядника до замовника називався actio locati, а замов­ника до підрядника — actio conducti.

Сторони відповідали одна перед одною за будь-яку вину.

Нещасний випадок при перевезенні вантажу водним шляхом регу­лювався за lex Rhodia de iactu, запозиченим з родоського морського права, згідно з яким при небезпеці загибелі судна частину вантажу можна було викинути за борт, а збитки розподілялись між тими особами, в інтересах яких було бажаним зберегти судно.

Товариство (societas) — це консенсуальний договір, за яким двоє або кілька осіб (socii) погоджувались спільно брати участь у досяг­ненні спільної дозволеної мети спільними засобами.

Договір вважався здійсненим, якщо сторони погодились щодо мети й засобів; угода могла бути навіть мовчазною. Мета товарис­тва мала бути дозволеною і могла бути будь-якою; вона могла мати економічне значення і не мати його. Необхідно, щоб мета това­риства була дійсно спільною для всіх членів товариства. Тому не

81

вважалося товариством таке угруповання, за якого вигоду мали лише кілька членів, а решта мала збитки. Прибутки й збитки, якщо не було іншої домовленості, між членами товариства розподілялись абсолютно порівну.

Кожний учасник повинен був зробити певний внесок; внеском визнавалось все те, що було вкладене кожним членом товариства до спільної справи: гроші, майно чи послуги. Внески окремих учас­ників могли бути різного роду й вартості. Припускається, що внески всіх учасників однакові, якщо договором не визначено інше.

Існування товариства могло бути встановленим на певний строк або безстроково.

Товариство не було юридичною особою, тому воно не могло пред'являти вимог і позовів від свого імені; існували лише борги і вимоги окремих співучасників. Кожний учасник при здійсненні право-чинів з третіми особами в справах товариства виступав як представник кожного члена товариства на підставі даних йому повноважень.

Обов'язки учасників один перед одним зводились:

до внесення внесків або до надання своєї робочої сили в роз­

порядження інших учасників (послуги);

до участі в усіх операціях товариства;

до того, що всі члени товариства користувалися однаковими

правами і несли однакові обов'язки;

до того, що кожний з учасників міг вимагати повернення йому

корисних і необхідних витрат;

до того, що добросовісність (bona fides) становила особливий

принцип договору товариства; учасників кожний обирав вільно, тому

той, хто вступив у товариство з особою недбайливою, не мав права

обвинувачувати будь-кого, коли від цієї недбайливості була шкода для

спільної справи. Виходячи з цього, всі учасники несли відповідальність

один перед одним за конкретну вину і повинні були виявляти піклу­

вання про спільну справу, подібно до того, як вони виявляють його

у своїх власних справах (culpa in concrete, diligentia quam in suis rebus).

Отже, учасник (socius), недбайливий у своїх власних справах, не ніс відповідальності за власну недбайливість, але за таку ж саму недбайливість перед сторонніми він ніс відповідальність, як за будь-яку вину;

6)             до того, що для здійснення своїх прав кожному учасникові

проти іншого належало право позову (actio pro socio).

За обсягом майнових внесків розрізняли такі види товариств:

повне товариство (societas omnium bonorum). Повна спільність

всього майна теперішнього й майбутнього. Наприклад, майно одер­

жане за заповітом або подароване від сторонніх осіб;

societas lucri cessans. Об'єктом такого товариства є все те, що

придбане діяльністю його учасників з моменту угоди, але не шляхом

дарування, відпису, спадкування;

societas unius negotionis, тобто товариство, що утворювалось для

певного виду економічної діяльності, наприклад, для спільної тор­

гівлі. Все інше майно залишалося в особистій власності кожного

співучасника;

82

4) societas unius rei, тобто товариство для вирішення будь-якої певної справи, наприклад, поїхати куди-небудь закупити певний товар (хліб, рибу), привезти назад, розпродати, розподілити прибуток і збитки.

Товариство припинялось:

за загальним рішенням учасників або односторонньою від­

мовою;

у випадку втрати членом товариства всього свого майна; кон­

курсу і конфіскації майна;

у випадку досягнення мети;

у випадку смерті одного з учасників.

Після припинення товариства відбувався поділ товариського майна. Спір між учасниками товариства про поділ майна розв'язувався позо­вом actio communi dividundo, тобто позовом про поділ спільного майна, як і при поділі спільної власності.

Доручення (mandatum) — це консенсуальний договір, за яким одна особа — довіритель (mandans, mandator) — доручає іншій осо­бі — довіреному (procurator, mandatarius) — виконання справи або кількох справ без винагороди.

Договір вважався укладеним з моменту домовленості, навіть мов­чазної. Предметом доручення могли бути різні справи: управління майном, ведення торгівлі, складання різного роду правочинів, пред­ставництво на суді тощо.

Договір доручення укладається в інтересах довірителя, а не пові­реного.

Договір доручення — двосторонній договір, але нерівний, тому довіритель є головним управоваженим у всіх випадках і має право проти повіреного як головного боржника на прямий позов (actio mandati directa) про виконання доручення або відшкодування зав­даних невиконанням збитків. Повірений проти довірителя умовно і не завжди мав право позов (actio mandati contruria) про відшкодування витрат, зроблених при виконанні доручення, чи інших збитків.

Обидві сторони несли одна перед одною відповідальність за будь-яку вину. За шкоду, якої зазнав повірений внаслідок випадку (наприк­лад, пограбування, корабельна аварія), довіритель не відповідав.

Повірений зобов'язаний був виконати дане йому доручення, керу­ючись інструкціями та інтересами довірителя; виконання доручення можна було передовірити іншій особі, але повірений мав відпові­дати перед довірителем за вибір особи, подати довірителеві звіт про виконане доручення і передати все одержане.

Довіритель зобов'язаний був виплатити повіреному всі зроблені ним витрати, звільнити його від прийнятих на себе зобов'язань із виконання доручення, а після закінчення справи заплатити гонорар.

Жінки, духовні особи, солдати, infames (опорочені) були обме­жені в праві вести чужі справи, хоч і були правоздатні.

Договір доручення припинявся:

1) у випадку смерті однієї з сторін, за винятком mandatum post mortem (посмертного доручення), тобто того випадку,  коли

83

доручення спрямоване на дію, яка повинна була здійснитися тільки після смерті;

з виконанням доручення;

із закінченням терміну повноваження, якщо було встанов­

лено термін;

із скасуванням доручення і відмовою повіреного.